Родріго Розбийголова та Малюк, його зброєносець (продовження)

Розділ десятий в якому майже кожен помиляється

Надворі вже не було вугільно-смолясто-воронячо-похмуро, але день ще не настав, коли Родріго Розбийголова прокинувся в ляльковому вагончику на краю Страхолісу. На нижньому ліжку спали Діки, вкрившись своїм покривалом у червону цятку. Родріго лежав над ними на вузькому ліжку Малюка і почувався настільки ж нерухомим, як чорна скеля Жахгори, можливо, тому що він не наважився зняти обладунки на ніч.

Щоправда, лицар-розбійник таки зняв шолом, перш ніж вмостити голову на подушку Малюка. Й оскільки Родріго забув меча, то потайки озброївся дерев’яною ложкою, яку тепер стискав у правій руці – його розбудив украй підозрілий шум.

Родріго налякало не слабке хропіння Діків, а якесь незрозуміле клац, клац, клац! І якщо це клацали обладунки лицарів короля Кіліана, щоб наступної миті заарештувати його як викрадача принцеси Філіппи Аннегунде Рози, то він, Родріго Розбийголова, не здався б без бою. Він би їм показав те, що колись уже показав лицарю Богумілу Загрозиру.

Щось знову підозріло клацнуло, але Родріго Розбийголова випустив дерев’яну ложку з рук і глибоко зітхнув. Богуміла Загрозира ніколи не існувало, і він, Родріго Розбийголова, був не просто поганим лицарем-розбійником, який вигадував хороші історії про лицарів-розбійників – він узагалі не був лицарем-розбійником. Дерев’яна ложка допомогла б йому не більше ніж меч. І якби він зізнався собі в цьому раніше, думав Родріго, то тепер би не прокинувся в чужому ліжку лялькового вагончика та не лякався б підозрілого клацання.

Лаючи самого себе, Родріго Розбийголова у своїх скрипучих обладунках нарешті повернувся на бік, щоб з’ясувати причину підозрілого клацання, і на свій жах побачив чорного, як ніч, дракона, що летів прямо до них! Дракон мчав на своїх зазубрених крилах, широко роззявивши криваво-червону пащеку!

На мить Родріго Розбийголова подумав, що його серце зупиниться, але швидко зрозумів свою помилку. Це була всього лише маріонетка дракона, яка клацала дерев’яними крилами при слабкому світлі каганця. А Сократ, папуга – знавець історій – звисав зі стелі й тягнув її за ниточки.

Родріго Розбийголова радився з ним та Діками до пізньої ночі. Вони разом обдумували, як витягнути лицаря-розбійника з халепи й напоумити Малюка, який став викрадачем. Але вони так і не дійшли згоди, коли лягли спати. І, ймовірно, Сократ так і не засунув голову під крило, а всю ніч читав свою книгу історій. Проте це не пояснювало, чому папуга змусив маріонеток танцювати.

– Доброго ранку, Сократе! – привітався Родріго Розбийголова, а Сократ нарешті відпустив нитки, і дерев’яний дракон обвиснув, раптово не здатний літати.

– Розбійник прокинувся! – прохрипів папуга, відчепився від стелі лялькового вагончика й підлетів до ліжка Родріго Розбийголови. – Нарешті! Не збагну, як ти взагалі міг спати. Я цілу ніч не стулив очей, щоб зрозуміти цю історію!

– І? – запитав Родріго Розбийголова. – Маєш якісь геніальні ідеї?

Йому хотілося, щоб Сократ досягнув хоч якихось результатів, бо дотепер ця історія складалася не на його користь. Тому він дуже сподівався, що Сократ зможе усе змінити. На жаль, Родріго Розбийголова насправді не дуже-то й вірив у це. Він підозрював, що папуга занадто розсудливий, щоб передбачити таку божевільну історію.

– Геніальні ідеї, розбійнику? – прохрипів Сократ і знову почав бігати колами, цього разу по ковдрі Малюка, під якою лежав закутий у броню Родріго Розбийголова. – Мабуть, це надто гучно сказано, – пробурмотів він. – Але я всю ніч шукав підказок і, на мій подив, знайшов їх не у великій книзі оповідань, а… – він розчепірив свою лапку, як іноді робив за відсутності вказівного пальця, – …тут, посеред нас, у ляльковому вагончику! – Сократ зиркнув на Родріго Розбийголову своїми маленькими чорними очицями. – Маріонетки, розбійнику! – вигукнув він. – Придивися до них уважніше!

Родріго Розбийголова витягнув шию, зробив те, що йому наказували, і його погляд одразу впав на чорного, як ніч, дракона. Хотілося б, подумав він, також потягнути його за нитки.

– Але, Сократе, – сказав він уголос, – ми вже вчора обмірковували, чи в історії може з’явитися дракон. І нам так нічого й не спало на думку.

– А, дракон, дракон! – різко вигукнув Сократ. – Він точно з’явиться, ось побачиш! Але поглянь на інших ляльок. Принцеса!

Справді, на одній із рам висіла принцеса в бірюзово-зеленій сукні. І не одна.

– І? – прохрипів Сократ. – Хіба в цій історії не викрали принцесу?

Родріго Розбийголова не міг просто відкинути цей факт, навіть якщо йому не хотілося згадувати про викрадення. Так, очевидно, у цій історії була принцеса.

– А тепер подивися на того блазня, що звисає там зі стелі. Хіба він не схожий на нашого Малюка? – прохрипів Сократ.

Родріго Розбийголова оглянув блазня. Так, червона куртка з синьою плямою та зеленим серцем на грудях дуже нагадувала строкатий костюм Малюка.

– Ну? – прохрипів папуга. – І тут висить король, майже такий самий товстий і круглий, як Кіліан. Хіба він не висить на своїх мотузках так само понуро й безсило? А за ним можна побачити чарівника, вбраного в таку саму воронячо-чорну мантію, як у Рабануса Рохуса! – Сократ бігав колами дедалі швидше. – Хіба це не підказує нам щось, розбійнику? – прохрипів він.

– Може бути, – сказав Родріго Розбийголова. – Але що? – він сів, скрипнувши обладунками, потягнув покривало й мало не скинув стурбованого Сократа на підлогу.

Папуга розправив яскраві крила, щоб втримати рівновагу, а тоді знову безпорадно їх склав.

– Хороше питання, – пробурмотів він, раптово роздратувавшись.

– А що з іншими маріонетками? – запитав Родріго Розбийголова. – Тут купа відьом, селян та лицарів. Вони теж з’являться в нашій історії?

Сократ похмуро глипнув на нього.

– Звідки мені знати, розбійнику? – прохрипів він і здійнявся з покривала, щоб вмоститися на карнизі. – Я сподівався отримати допомогу, а не вислуховувати твої сумніви! – папуга опустив голову й зігнувся, щоб визирнути у вікно лялькового вагончика. – Але я можу запевнити тебе щодо купи лицарів, розбійнику, – сказав він. – Бо, як мені здається, вони зараз саме здіймаються на пагорб.

Сократ аж ніяк не дурив Родріго Розбийголову. Він говорив правду. Загін лицарів мчав галопом на той самий пагорб, яким напередодні спустився Родріго Розбийголова. Очевидно, лицарі поспішали до лялькового театру тата Діка, який усе ще стояв на краю Страхолісу.

– Лицарі? Лицарі короля? – із гуркотом, неначе від зв’язки жерстяних банок, Родріго Розбийголова зістрибнув з ліжка. Скрип і бряцання обладунків розбудило Діків.

– Лишенько! – крикнув тато Дік, і його нічний ковпак зсунувся аж на ніс.

– Що сталося? – вигукнула мама Дік і витріщила очі.

Вони не почули відповіді, бо нажаханий Родріго Розбийголова і більш врівноважений Сократ уже прилипли до вікна лялькового вагончика.

– Господи, поможи! – крикнув Родріго Розбийголова. – Це вони! Я впізнаю герб короля! Вони прийшли по мене!

– Що? Як? Хто прийшов? – тремтячим голосом вигукнув тато Дік і нарешті зняв нічний ковпак.

Мама Дік стояла посеред лялькового вагончика в нічній сорочці й не знала, куди бігти.

Тільки Сократ знав, що робити.

– Хутчіше, розбійнику! – прохрипів він. – Знімай броню, щоб ніхто не розпізнав у тобі лицаря-розбійника!

Це було легше сказати, ніж зробити. Правильні обладунки так само складно зняти, як і одягнути, особливо якщо вони ще й тісні та заклинюють. Родріго Розбийголова зірвав перший нижній обладунок з ноги, кинув другий під ліжко, ледве не поцілив у маму Дік, стоячи на одній нозі й з трудом утримуючи рівновагу. Тоді настала черга лівого наколінника, але правий наколінник і правий верхній ніжний обладунок зачепилися саме тоді, коли Сократ на вікні сказав, що королівські лицарі зараз дістануться до лялькового вагончика. Родріго Розбийголова таки не втримав рівноваги й із гуркотом впав до ніг мами Дік, яка невпинно голосила. Тепер він лежав на спині, наче черепаха, і, намагаючись піднятися, збив бідного тата Діка, який саме вставав з ліжка.

– Цього не може бути! – прохрипів Сократ з карниза. – Ну ж бо, Діки! Допоможіть йому підвестися! Чи ви хочете потрапити у в’язницю за те, що ховали викрадача принцеси у своєму ляльковому вагончику?

Діки спросонку не могли як слід збагнути, що відбувається. Вони наче збожеволіли й раптово почали шарпати Родріго Розбийголову за руки й ноги. Мама Дік, не церемонячись, зірвала з його ніг заклинений наколінник і верхні лати, а татові Діку вдалося зняти принаймні одні лати з передпліччя. Тоді він почав смикати лівий налокітник.

Родріго Розбийголова завив від болю. Як він у цю мить проклинав себе за те, що нашвидкуруч натягнув цю дурну броню в Здригбурзі! Краще б він як слід зачинив ворота! Краще було б удруге подивився на кактуси, яких він ніколи більше не побачить, якщо вчасно не вибереться з цієї броні!

«Туснельда!» – подумав Родріго Розбийголова, коли тато Дік доклав усю силу й зумів одним ривком стягнути правий налокітник та праві лати з плечей. Однак він не втримався на ногах і впав, збивши кухонні стільці, наче кеглі. І через увесь цей шум Сократ ледве вчув, що у двері лялькового вагончика вже постукали й суворий голос попросив дозволу увійти.

– Відчиніть! – гукнули з-за дверей. – Генерал короля Кіліана Останнього просить прийняти його!

Що робити? Хоча Родріго Розбийголова нарешті позбувся лат з рук і ніг, на ньому досі залишався нагрудник.

– Швидко! – прокричав кмітливий Сократ. – Накиньте на нього покривало!

Велике покривало в червону цятку накрило Родріго Розбийголову, наче хмара, і наступної миті, тремтячи, мама Дік відчинила двері лялькового вагончика.

– Так, прошу? – сказала вона, ніби її щойно розбудили, а не перешкодили зривати обладунки з сердешного лицаря-розбійника

Генерал короля Кіліана побачив дивне видовище. За огрядною жінкою в нічній сорочці він помітив яскравого папугу, дуже високого чоловіка в спідній білизні й у покривалі в червону цятку, а під кухонним столом – маленького опецькуватого чоловічка. Біля столу – кілька перекинутих стільців.

Але генерал про це не задумувався. Зрештою – як свідчив напис на вагончику – він мав справу з лялькарями, а вони, як відомо, були трохи дивакуваті.

До того ж генерал був безмежно радий, що взагалі їх знайшов. Придворний медик Падрубель відправив його шукати жартівників, які б розсмішили короля Кіліана, а в краях Страхолісу жартівників було як кіт наплакав. Тому генерал вважав за щастя, що натрапив на цих лялькарів. І якщо вони – лежачи під столами, загорнуті в покривала або в яскравому пір’ї – були настільки кумедними, тим краще. Сам генерал був серйозний чолов’яга, але навіть йому ця трупа здавалася справді смішною.

– Доброго ранку! – гукнув він суворим голосом.

Оскільки Родріго Розбийголова ніколи не покидав Здригбурга, генерал не мав уявлення, хто насправді стоїть перед ним.

– Чим можемо служити, шляхетний лицарю? – прохрипів за всіх присутніх папуга.

Для генерала це було занадто. Він хотів говорити не з нахабним птахом, а з власником лялькового театру. Його погляд упав на майже двометрового чоловіка в спідній білизні та покривалі в червону цятку.

– Гадаю, ви тато Дік? – запитав він.

Родріго Розбийголові від погляду генерала ставало то жарко, то холодно. Лякливий від природи, він очікував найгіршого: під покривалом могли помітити лати, які прикривали груди. Лицарю-розбійнику забрало мову.

– Це я – тато Дік, – сказав маленький круглий чоловічок під кухонним столом і виповз з-під стільців. Він був вбраний у довгу нічну сорочку аж до підлоги. Поставши перед генералом біля дверей лялькового вагончика, чоловік зблід. – Єфрем Емануель Дік, – сказав він і незграбно вклонився.

– Пане Діку! – крикнув генерал суворим наказовим тоном. – Король Кіліан Останній потребує ваших послуг! Я наказую вам супроводжувати мене до королівського палацу, де ви, не зволікаючи, смішитимете короля своїми ляльковими виставами!

Сократ не був радий це чути. Він здогадувався, про що йдеться. Папуга знав про меланхолію короля Кіліана й на власні очі бачив, як той без свідомості впав з коня перед каретою викраденої принцеси. Але він також знав, як важко змусити когось засміятися за наказом, бо наказати з’явитися сміху неможливо. Сміх радше нагадував непокірного Малюка, який нікого не слухав, а не його батьків Діків, які смиренно виконували кожен наказ.

– Звичайно, звичайно. Для нас це велика честь! Ми поїдемо з вами вже й негайно, – у цю ж мить сказав тато Дік генералу. – Ми влаштовуватимемо найкумедніші з усіх кумедних лялькових вистав! Його величність король Кіліан зігнеться зі сміху! – тато Дік знову вклонився так сильно, що мало не впав.

Сократа переповнювала папужа лють, адже тато Дік поспішно погодився, навіть не задумуючись. Поїздка до королівського двору здалася папузі найбільш несприятливим поворотом історії, яку він намагався зрозуміти. Родріго Розбийголова, головний підозрюваний у викраденні принцеси, опинився б у лігві лева. І якби на світі існувало одне місце, в якому Малюк та викрадена принцеса точно не мали би бути, то це замок короля Кіліана Останнього!

Але Сократ був злий не лише на тата Діка, який так безвольно виконував накази генерала. Він злився не лише на історію, яка знову набула такого сміховинного повороту. Ні, найбільша злість Сократа була спрямована на нього самого. Адже він і на мить не задумувався, що ляльковий театр, в якому він із гуркотом котився назустріч пригодам, сам зіграє роль у цій історії!

Розділ одинадцятий в якому Малюк і Фліп потрапляють до дракона

Хто б міг подумати, що ляльковий театр тата Діка отримає глядачів ще до того, як доїде до двору короля Кіліана, щоб показати найкумедніші лялькові вистави? Точно не Сократ на своєму карнизі, й не Родріго Розбийголова, який тепер сидів поруч із татом Діком на козлах під покривалом у червону цятку, а також не генерал, який їхав попереду зі своїми лицарями, супроводжуючи мандрівний ляльковий театр до королівського замку. Вони не мали поняття, що, коли перед сходом сонця генерал наказав рушати, Малюк і Фліп дійшли до краю Страхолісу, сховалися за товстим буком, побачили все, що можна було побачити, і зрозуміли все зовсім неправильно.

Але що ви могли б подумати на місці Малюка? Що ви подумали б, якби викрали принцесу й написали ім’я свого улюбленого лицаря-розбійника на кареті, а потім спостерігали, як його забирає загін лицарів із суворим генералом на чолі? Хіба ви не думали б, що Родріго Розбийголову заарештували за злочин, який скоїли ви, а не він? Принаймні Малюк так подумав, і йому захотілося побігти за ляльковим вагончиком. «Стійте! Це був я! Залиште дядька Родді в спокої! Це я викрав принцесу!» – хотілося гукати йому.

Але Малюк нічого не прокричав. Натомість він удруге в житті відчув страх. Він злякався за Родріго Розбийголову, на якого накликав біду через надмірну легковажність. І його зазвичай хоробре серце знову затріпотіло. Знову похололо в шлунку, затремтіли пальці. Малюка наче скувало, тому він не вистрибнув з-за товстого бука й не побіг за ляльковим вагончиком, щоб отримати справедливе покарання за свій злочин.

Та принцеса Фліп у будь-якому разі була б проти цього. Їй подобався веселий Малюк, і вона не хотіла, щоб він зогнив у королівському підземеллі. Але їй також не хотілося, щоб така доля спіткала невинного Родріго Розбийголову, тому Фліп ховалася за товстим буком і зосереджено міркувала. А міркувати, як уже побачив Малюк, вона уміла добре.

Однак того ранку Фліп була трохи втомлена, а втома заважала думати. Адже Малюк розбудив її посеред ночі – занадто пізно, на думку Малюка, бо вони запізнилися, щоби перешкодити арешту Родріго Розбийголови; саме вчасно, на думку Фліп, бо вони стали свідками арешту Родріго Розбийголови й мали можливість поміркувати, як допомогти нещасному лицареві-розбійнику.

Фліп, ще трохи поміркувавши, виснувала:

– Слухай, Малюче, зробімо так: ми підемо за ляльковим вагончиком до королівського замку. Коли потрапимо туди, то не скажемо, що ти мій викрадач. Натомість ми вдамо, що ти мене звільнив. Тоді я підійду до дядька Родді й скажу, що це був не він, що лицар-розбійник Родріго Розбийголова мене не викрадав. Хтось просто написав його ім’я на кареті.

– Але це я написав його ім’я на кареті! – скрикнув Малюк.

– Так, – відповіла Фліп. – Але, крім мене, цього ніхто не знає, а я тебе не зраджу.

– Але хто тоді написав ім’я на кареті, якщо не я і не дядько Родді? – Малюк раптом страшенно розгубився.

– Ну, це був мій викрадач! – скрикнула Фліп.

– Але це ж я! – скрикнув Малюк. – Я твій викрадач!

Хлопець усе ще не розумів, куди принцеса хилить. Але він також вірив розповідям Родріго Розбийголови про морських чудовиськ та крижаних велетнів і просто не міг уявити, що якась історія могла бути вигадкою.

– Але цього ніхто не знає, і я тебе не зраджу! – Фліп схрестила руки на грудях. Вона починала дратуватися: іноді цей Малюк був таким самим важкодумом, як блазень із лялькової вистави!

– Але хтось же мав тебе викрасти! – безпорадно заголосив Малюк.

– Звісно, – відповіла Фліп. – І це була істота, з голови до ніг вкрита брудом. Я б сказала, що це був сердитий болотний друд зі Страхолісу, який цілу ніч тримав мене в дуплистому дереві, а тоді ти прийшов мене рятувати.

Фліп дуже сподобалася історія, яку вона придумала. Але Малюк мав спершу до неї звикнути, адже в ній не було лицаря-розбійника, не кажучи про крижаних велетнів і морських чудовиськ. Тепер хлопець уже не прагнув будь-що стати зброєносцем лицаря-розбійника. Йому більше не потрібно було вчиняти складний і небезпечний злочин, і він міг спробувати справді стати героєм. Йому хотілося, щоб він дійсно врятував принцесу, а не просто вдавав це. Тож Малюк постановив, що одного дня таки це зробить.

– Гаразд, – сказав він. – Так і зробимо!

Малюк і Фліп вирушили в дорогу, покинули Страхоліс і раннього, ще дуже сірого ранку блукали звивистими стежками повз сірі кущі. Вони прямували до замку короля Кіліана.

* * *

Недалеко, а радше небезпечно близько від них, дракон Вак летів крізь світанок. Він запізнився, занадто запізнився, щоб бути непомітним зі своєю чорною, як ніч, лускою в сутінках, але дратувало його не лише це. Вак розлютився з декількох причин і охоче б спалив своїм вогняним подихом кілька кущів, дерев чи навіть сіл. Він не зробив це лише тому, що тоді став би ще помітнішим, ніж уже був у цю годину.

Причиною номер один для поганого настрою Вака було те, що він не знайшов ні Родріго Розбийголову, ні принцесу. Щойно злетівши з вежі чарівника Рабануса Рохуса, він прилетів до Здригбурга, але там скрізь було порожньо й занедбано. Там не було навіть привидів, і через це дракону одразу полегшало, адже він не боявся нічого у світі, окрім привидів.

Тоді дракон пролетів над Страхолісом і знайшов причину номер два для свого поганого настрою. Після довгого перебування в другому від землі підвалі Рабануса Рохуса він уже не був таким витривалим, як колись. Вак почувався безсилим і скутим, кожен помах крил коштував йому неймовірних зусиль. Незабаром дракон опустився на верхівки дерев Страхолісу і мусив відпочити на великій покрученій сосні. Там він згаяв трохи часу, намагаючись перевести подих. Цієї ночі через слабкість Вак мусив відсидітися й перепочити в заростях чіпкої ожини, де його несподівано застав ранок.

Тепер Вак повертався з чаклунської вежі, нічого не дізнавшись, й знову задихався. Кожен помах крил завдавав йому болю. Хоча дракон уже бачив територію замкового парку та вежу в перших ранкових променях, шлях до них усе ще здавався страшенно довгим.

Але тоді Вак відчув у собі нову силу, пов’язану з цілком випадковим відкриттям: під собою, на дорозі до замкового парку, Вак раптово помітив Малюка та принцесу.

Дракон нічого не знав про Малюка, тож не мав поняття, ким може бути цей хлопчик у брудному костюмі арлекіна. Але те, що принцеса була принцесою, Вак здогадався одразу, навіть попри її новий розбійницький одяг. Це, звичайно, було пов’язано з тим, що Фліп була справжньою принцесою кожною клітинкою свого тіла, а справжню принцесу завжди можна впізнати в будь-якому одязі. Тому дракон довго не вагався і кинувся на Фліп, як величезний хижий птах.

Фліп, як ви можете собі уявити, навіть не зрозуміла, що з нею сталося. Щойно вона йшла поруч із Малюком, – у доброму гуморі, бо їхня мета вже була зовсім близько, – а наступної миті опинилася в лапах дракона, які смерділи попелом та сіркою, і летіла до ранкового сонця.

– Гей! – прокричала Фліп. Вітер розвіював її волосся та шматував одяг. – Відпусти мене, огидна тварюко! Я принцеса! Що ти собі дозволяєш?

Вак, її новий викрадач, був дуже радий чути, що Фліп дійсно була принцесою, але промовчав.

Фліп чула лише вигуки Малюка, який залишився унизу, махав кулаками й страшенно лаявся, поки не злякався втретє у своєму житті.

Цього разу він боявся за Фліп, і коли його серце перестало тріпотіти, живіт перестав бурчати, а пальці перестали дрижати, дракон із принцесою в лапах уже був високо в небі.

На щастя, було вже достатньо світло, щоб побачити, куди прямує дракон. Здалеку Малюк розгледів, як той приземлився на вершині темної вежі в замковому парку короля Кіліана. Хлопець негайно кинувся навздогін. Хіба не він щойно бажав одного дня врятувати Фліп? Ну, тепер Малюк може це зробити – і він був дуже рішучий.

І якщо ви спитаєте, чому Вак не покинув принцесу на самотньому вулканічному острові Гудіпан, як наказував Рабанус Рохус, відповідь буде така: лиходії найкраще знають, наскільки лихими бувають інші лиходії. Щоб чарівник його не обдурив, Вак вирішив шантажувати Рабануса Рохуса.

Малюк біг швидше, ніж коли-небудь до того. Хоч він цього й не знав, але іноді страх вивільняє неабияку силу. Хлопець миттю домчав до замкового парку. Темна вежа здіймалася високо в ранкове небо. Малюк раптом почув, як хтось лається – ще гірше, ніж він сам по дорозі.

Малюк хутко сховався за акуратно підстриженим живоплотом – садівники в Кіліана були вправні. Хлопець побачив згорблену, вбрану в чорне фігуру з розхристаною козлиною борідкою, що наближалася до вежі. Звичайно, ви вже знаєте, хто це був: без сумніву, Рабанус Рохус. Він злився навіть більше, ніж виснажений Вак на покрученій сосні.

– Ляльковий театр! – Малюк почув, як той пирхнув. – Цей проклятий Падрубель! Що тільки не придумає цей шарлатан! Він справді вірить, що може вилікувати кволість серця кількома кумедними історіями? Хах! Ніколи в житті!

Малюк витягнув шию над живоплотом. Рабанус Рохус зупинився і задумливо покрутив бороду.

– А якщо це спрацює попри всі сподівання? – пробурмотів він. – Якщо ця витівка з ляльковим театром буде вдала? Тоді прощавай, королівська короно Рабануса Рохуса! Тоді ти дарма позбувся принцеси! Тоді цей кит Кіліан і далі залишатиметься на троні! І, можливо, він достатньо здоровий, щоб сидіти там роками й десятиліттями! Ах, цей проклятий Падрубель! Я порушу всі його плани! Сьогодні ввечері на цьому подвір’ї не буде ляльок! Я цьому перешкоджу!

Малюк би не був Малюком, якби міг подумки прослідкувати за цим злісним і підступним монологом Рабануса Рохуса. Але він був Малюком достатньо для того, щоб слідувати за ним назирці, щойно чаклун поспішив далі. Цей зловісний чоловік однозначно був якось пов’язаний із викраденням Фліп, і Малюк скористався з нагоди прослизнути в чаклунську вежу за Рабанусом Рохусом.

Хлопець опинився на темній сходовій клітці, над ним лунали кроки Рабануса Рохуса. Малюк закрадався за ним. Він підіймався вище й вище, і це добре, адже на вершину вежі сів дракон. Малюк повністю зосередився на своїх діях. Куди й подівся його страх!

Малюк почув, як нагорі скрипнули завіси старих дверей. Хлопець зупинився перед вітальнею і зазирнув туди, де щойно увійшов Рабанус Рохус. Малюк сховався за дверима – скрадався, щоб його ніхто не побачив.

З вітальні стелився густий дим. До ніздрів Малюка долинув сильний запах сірки. Очі засльозилися, і він ледве стримував кашель.

Рабанус Рохус хрипко кашляв і вимахував руками, поки смердючий дим хоч трохи розсіявся.

– Ваку, мій чорний, як ніч, товаришу! – скрикнув він скрипучим голосом. – Ти вже повернувся? Усе зробив?

Могутня постать дракона проступала крізь дедалі рідкіший дим. Малюк побачив спалах червоного сяйва, коли дракон роззявив пащеку.

– Так, Рабанусе, я повернувся, – прогримів він. – І приніс дещо для тебе!

Малюк і Рабанус Рохус водночас помітили принцесу. Фліп стояла поруч із драконом. Вона схрестила руки й дивилася невдоволено – очевидно, була під владою дракона.

Це здивувало Рабануса Рохуса набагато більше, ніж Малюка в його схованці.

– Ти мав позбутися принцеси, а не приносити її сюди! – прошипів Рабанус Рохус. – Що це означає, Ваку?

Полум’я вирвалося з драконової пащеки. Вак підняв величезну голову, його жовті очі спалахнули.

– Усе дуже просто, Рабанусе, – прошипів він. – Я приніс її сюди, щоб ти виконав свою частину угоди. Настав час мого скарбу, Рабанусе! І якщо я його не отримаю негайно, то сам віднесу принцесу до королівського замку. Тоді кінець твоїм мріям стати королем.

– Ти мене шантажуєш? – погрозливо запитав Рабанус Рохус.

– Називай це, як хочеш, – довкола пащі Вака тепер був вінок із синього полум’я. Навіть за дверима Малюк відчував жар. – Принаймні в тебе є вибір. Ти можеш дати мені доступ до скарбниці сьогодні – або ніколи не станеш королем. Тож, Рабанусе, що обереш?

– Але, Ваку, друже! – голос Рабануса Рохуса раптом став шовковим. – Ти переживаєш, що я не дотримаю обіцянки?

Дракон випустив хмарку сірки. Фліп закашлялася і зиркнула на нього нищівним поглядом.

Рабанус Рохус продовжував:

– Звісно, я дотримаю обіцянку, мій чорний, як ніч, друже. Але треба почекати до вечора.

– До вечора? Чому? – прогримів дракон. З його пащеки вирвалося полум’я.

– Бо тоді скарбницю не охоронятимуть, – лукаво сказав Рабанус Рохус, потираючи руки. – На прохання придворного медика Падрубеля цього вечора в королівському палаці відбудеться кумедна лялькова вистава. Запросили усіх. Глядачі повинні сміятися, щоб король, ця чаша печалі, також розсміявся. І це, Ваку, наш шанс! Усі перебуватимуть у залі, і тут вдаримо ми, – Рабанус Рохус захихотів. Він більше не скидався на жертву шантажу, але цього не помітили ні дурний Вак, ні сміливий Малюк – лише розумна Фліп. – Домовилися, драконе?

Звичайно, у Рабануса Рохуса був іще один зловісний план. Ви незабаром дізнаєтеся, який саме.

– Домовилися, Рабанусе! – прошипів Вак. – Це буде наша остання угода. І не смій мене обдурити! – цього разу полум’я з драконової пащі спалахнуло аж до стелі.

– Я ніколи цього не зробив би, – відповів Рабанус Рохус, злісно посміхнувшись. – Отож сьогодні ввечері. Я прийду по тебе. А поки рушай із принцесою в підвал, гаразд? Якщо вона від тебе втече, то й скарбу тобі не бачити.

– Не хвилюйся про це, Рабанусе. Я охоронятиму її як зіницю ока! – Вак простягнув лапу до принцеси й притиснув її до своїх лускатих грудей.

– Не радій завчасно, драконе! – вигукнула Фліп. – У мене є принц, і він прийде мене рятувати!

Малюку не сподобалося, що у Фліп є принц, але тоді він зрозумів, що, можливо, йдеться про нього. Це хлопця звеселило, бо глибоко в душі йому б хотілося бути принцом Фліп. Принцеса йому дуже подобалася. Малюк навіть нею трохи захоплювався. Але як визволити її з лап того величезного дракона? Часи, коли хлопець кидався назустріч загону лицарів із вигаданим списом, минули. Малюк пізнав страх і став трохи мудріший. Тут був потрібен кращий план, але його не було. Малюк навіть не знав, як непомітно прокрастися з цього майданчика – це було найбільш нагальним питанням, адже Вак, притискаючи принцесу до своїх лускатих грудей, уже тупцював до дверей, щоб спуститися в підвал.

Малюк вирішив спробувати вирватись уперед. До всіх підвалів потрібно було спускатися одними сходами, тож не встиг дракон дійти до порога, хлопець уже рушив униз. Коло за колом, щоразу глибше й глибше Малюк спускався темними сходами. Сходи здригалися від кожного кроку дракона.

Куди далі? Малюк дійшов до порожнього круглого підвалу, в якому теж відлунювали драконячі кроки й відчувався сильний запах сірки. Дракон, здавалося, слідував сюди. Малюк уже бачив світло вогню, яким Вак освітлював собі дорогу.

Тож хлопець спустився ще нижче й наткнувся на підвал, повний різного мотлоху. Він наступив на щось металеве, воно задзвеніло, і, щоб більше не шуміти, Малюк зупинився, затамувавши подих. Далі все одно нікуди йти – Малюк потрапив у найглибший підвал Рабануса Рохуса.

Він напружено прислухався, однак кроків дракона більше не чув. Здавалося, той лаштувався до сну. Малюк почув, як важке драконяче тіло із шумом опустилося на підлогу.

– Отже, принцесо! – прогримів Вак у другому від землі підвалі, на поверх вище від Малюка. – Ми чекатимемо тут, і не думай, що я хоч на мить тебе відпущу!

Малюк уперше вдихнув за той час, що здавався вічністю. Він не знав, що робити далі, але принаймні міг розвідати ситуацію. Тихенько прокрався сходами, спершу відчув запах дракона, а тоді й побачив його. Важке тіло Вака перекрило сходову клітку. Малюк був таким самим полоненим, як і Фліп.

Розділ дванадцятий в якому Малюк випадково стає зрадником

У замку короля Кіліана на іншому кінці парку знову було сум’яття – точніше, досі було сум’яття, бо відколи король дізнався про викрадення принцеси, ніхто, окрім самого короля, не мав спокою. Кіліану продовжували подавати білі страви та готувати гарячі ванни. Навіть втомлений оркестр досі грав, хоч музики були майже безсилі.

Тепер до всього цього додалося ще одне завдання – за наказом придворного медика Падрубеля королівський театральний зал готували до лялькової вистави. На сході сонця слуги зібралися, щоб побачити маленький ляльковий вагончик, який тягнули три віслюки. Стіни лялькового вагончика були вкриті кумедними фігурками, під вікнами звисали ящики з геранню, а над вікнами великими химерними літерами було написано:

ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР ТАТА ДІКА

Слуги сподівалися, що ці лялькарі зможуть вилікувати меланхолійного короля, і зааплодували акторам. Так мама Дік, тато Дік, Сократ і Родріго Розбийголова в’їхали до королівського замку, люди розступилися й вітали їх оплесками. Це так налякало Родріго Розбийголову, аж він втягнув голову в плечі – лицар не звик до такої уваги. До того ж Родріго все ще потайки очікував свого арешту.

Але минуло вже багато годин, а в Родріго Розбийголові досі не розпізнали лицаря-розбійника. В одну мить він навіть непомітно позбувся обладунків і залишився лише в довгій спідній сорочці, що аж посіріла від прання. Лицареві було соромно. Але спідня білизна та страх викриття не були його найбільшою проблемою.

Родріго Розбийголова боявся виходити на сцену.

Адже тато Дік постановив, що лицарю-розбійнику також доведеться бути лялькарем у найкумеднішій з усіх лялькових вистав. Сам тато Дік хотів зіграти вуличного співця, а в перерві між своїми недолугими строфами керувати маріонеткою чорного, як ніч, дракона. Мама Дік мала смикати за нитки блазня, а для Родріго Розбийголови Діки приготували величезний лицарський загін.

Родріго Розбийголова сидів за лаштунками з лицарським загоном поміж колін і тренувався. Він тягнув то за одну, то за другу нитку, і великий дерев’яний лицар підіймав ногу або кивав головою. Усе вдавалося досить непогано, але в Родріго Розбийголови досі виступав піт на чолі. З одного боку, йому здавалося, що зовсім скоро здійсниться його найпотаємніше бажання. Настільки потаємне, що він сам не усвідомлював цього, поки не побачив маріонеток Діків у ляльковому вагончику. З іншого боку, він страшенно боявся провалити виступ. Іноді Родріго кидав на сцену косий погляд і глибоко зітхав.

Ляльковий театр майже приготували до вистави. «Бешкетбург» – так Діки називали фанерні куліси зі всього лише двох яскраво розмальованих веж та завіси між ними. Родріго Розбийголова вважав їх неперевершеними.

Він майстерно потягнув за третю нитку, і ляльковий лицар почав вимахувати палицею, яку мама Дік прикріпила до його лялькової руки. На сцені це вимахування палицею буде одним із найважливіших рухів, адже в кінці вистави лицар мав вигнати лялькового дракона з Бешкетбурга своєю палицею. У цій виставі дракон хотів викрасти скарб, а блазень і лицар перешкоджали йому це зробити. Оскільки тато Дік обирав лише найпростіші історії зі старої книги оповідань, ця вистава була не дуже оригінальна і, на жаль, не особливо кумедна.

– Добре! Дуже добре! Молодець, розбійнику! – прохрипів Сократ, коли побачив, як уміло лицарська маріонетка Родріго Розбийголови розмахує палицею.

Папуга сидів на одній з рамок із лялькового вагончика, яку перенесли за лаштунки. Він учепився кігтями за одну з дерев’яних планок між чорним, як ніч, драконом і чарівником.

– Дякую, Сократе, – сором’язливо відказав Родріго Розбийголова. – Дивно лише, чому в лицаря палиця, а не меч.

– Можливо, він просто забув його вдома, – прохрипів Сократ. – Таке ж трапляється, хіба ні?

Родріго Розбийголова ніяково опустив очі й за хвилину знову змусив лицаря вимахувати палицею. Йому вдавалося щоразу краще й краще, навіть якщо сам не хотів собі в цьому зізнатися.

– До того ж, – сказав Сократ, – палиці смішні, а мечі – ні. Господь знає, чому це так. У будь-якому разі, ми не маємо це змінювати. Ця вистава й так доволі слабка. Я з’їм пір’я зі свого хвоста, якщо Єфрем Емануель Дік розсмішить нею короля.

Родріго Розбийголова змусив маріонетку лицаря кивати. Йому хотілося розсмішити меланхолійного короля вдалою ляльковою виставою, але часу покращувати твір уже не було. Вистава мала розпочатися за кілька хвилин, і Родріго Розбийголову нудило з хвилювання. Але тут нічим не допоможеш. Вони мали відіграти виставу, а тоді повернутися до найважливішого – до пошуків Малюка.

– А що буде, – раптово звернувся Родріго Розбийголова до Сократа, – якщо я на сцені зроблю щось не так?

Він не міг сконцентруватися на чомусь іншому, і якщо ви самі коли-небудь відчували страх перед глядачами, то, безумовно, його зрозумієте.

– О, через це не турбуйся, розбійнику, – прохрипів Сократ, розсіяно дивлячись на маріонетку дракона поруч зі собою. Вона була майже такого самого розміру, як він сам. – Вистава Єфрема Емануеля Діка може лише покращитися, якщо щось у ній піде не за планом. Будь-яка помилка лише зробить її веселішою, повір мені.

Папуга покірно зітхнув і штовхнув дзьобом маріонетку дракона.

– І ніколи нічого не буває так, як ти уявляєш, – прохрипів він. – Лише згадай мої жалюгідні спроби передбачити нашу історію. Сьогодні вранці я серйозно гадав, що в ній з’явиться дракон. Справжній дракон, розумієш, розбійнику? Такий, який дихає вогнем і сірчаним димом. Ха!

Сократ знову хитнув маріонетку дракона. Він би радше з’їв пір’я зі свого хвоста, ніж очікував на появу справжнього дракона.

– Натомість у нашій історії є лише ця маленька дерев’яна лялька, яка навіть не може як слід літати. Про що я думав? Маріонетка – це лише маріонетка! Ляльки у вагончику не мали ніякого значення. Вони лише вказували на самих себе, – папуга люто зиркнув на Родріго Розбийголову. – Сократ помилявся, розбійнику! І він не соромиться визнати це. Ні!

Родріго Розбийголова знову змусив маріонетку лицаря кивнути. На його думку, папуга помилявся, вважаючи, що помилявся. Родріго здавалося, що ляльки завжди мали якесь значення, так само як історії завжди мали якесь значення, навіть якщо ніхто не знав, яке саме. Але більше не було часу це все обговорювати. У театральному залі перед сценою було неспокійно, і Родріго Розбийголова із переляку аж розчервонівся.

Зал уже був заповнений ущерть. Гуділи голоси, й совалися стільці. Чувся шепіт і кашель. Люди перешіптувалися або з очікуванням дивилися на Бешкетбург і його завісу між кольоровими фанерними вежами.

Зібралися всі придворні. Прийшли слуги, служниці, садівники, охоронці та лицарі в скриплячих обладунках. У першому ряду сидів астролог біля генерала, генерал – біля кухаря, а кухар – біля лазника. Слуги вже стояли біля канделябрів, щоб погасити свічки в потрібний момент, аби освітленим залишався лише Бешкетбург. Адже тим часом за високими вікнами вже стемніло. У королівстві короля Кіліана настав вечір.

– Король Кіліан Останній! – зрештою проголосили в дальньому кінці залу, і всі придворні миттю замовкли.

Усі стільці зсунулися, ніби вони були одним єдиним стільцем, і всі відвідувачі лялькового театру шумно підвелися й повернули голови.

Короля Кіліана внесли на його троні. Він був занадто меланхолійний, щоб іти своїми ногами в домашніх капцях. Король мляво звисав між підлокітниками, золота корона зсунулася, поки двоє спітнілих слуг несли його. Придворний медик Падрубель та улюблений слуга Кіліана з великими вухами провели процесію центральним проходом театрального залу, й улюблений слуга перекладав тихе бурчання свого короля так сумлінно, як ніколи до цього.

– О НІ! – ревів він. – ТАК БАГАТО ЛЮДЕЙ! ЧИ НЕ МОЖНА МЕНІ ПОВЕРНУТИСЯ В МОЇ ПОКОЇ? МЕНІ ВЗАГАЛІ НЕ ДО РОЗВАГ! ПАДРУБЕЛЮ? АХ…

Але придворний медик був рішуче налаштований вилікувати короля за допомогою мистецтва лялькарів і, хоча йшов поруч, вдавав, що не почув скарги короля. Він зупинився лише тоді, коли процесія дійшла до першого ряду, а спітнілі слуги поставили перед сценою тронне крісло з королем. Тоді Падрубель нахилився до Кіліана:

– Ви повинні сказати кілька слів, мій королю, – прошепотів він.

Кіліан кинув на нього похмурий погляд. А тоді видихнув щось, що сам Падрубель зрозумів лише тоді, коли улюблений слуга прокричав це в зал:

– НЕХАЙ ВИСТАВА ПОЧНЕТЬСЯ І ШВИДКО ЗАВЕРШИТЬСЯ!

Слуги загасили свічки, вогонь освітлював лише сцену, і тато Дік ступив в яскраве світло. У руках він тримав аркуш, списаний вступними віршами. Спершу тато Дік як слід прокашлявся, а тоді зачитав:

Верховний королю в прекрасному замку,
ми прибули на конях на світанку, –
але насправді на ослах,
хоч це, я гадаю, геть рими не має, –
щоб вам усім радість і сміх дарувати,
і сплін[меланхолія, туга, нудьга] короля щирим сміхом здолати.
Вистава, де палиці голосний тріск
у кожного з вас щирий викличе…

Але останню риму, яка була не найгіршою в поганих вступних віршах, татові Діку не дали договорити. Бо в цю мить двері залу з тріском розчинилися і в них увірвався ніхто інший, як Рабанус Рохус. Як ви пам’ятаєте, чарівник вирішив зробити все, аби лялькова вистава не відбулася – і саме це він зараз робив.

– Допоможіть! – крикнув він у зал. – Будь ласка! Королівську скарбницю пограбували! Королівська скарбниця порожня! Не залишилося жодного геллера!

Мабуть, ви можете собі уявити, що сталося після цього сигналу тривоги. Першими підскочили охоронці, лицарі й, звичайно, генерал. Тоді – слуги, служниці, садівники, астролог, кухар і лазник, а слуги театрального залу схвильовано вовтузитися з канделябрами, щоби знову запалити свічки. Сократ злетів і стрілою кинувся у двері залу, мама Дік і Родріго Розбийголова поспішили з ляльками в руках до тата Діка, який стояв на краю сцени, роззявивши рота. А придворний медик Падрубель з тривогою нахилився до короля, який ще глибше загрузнув у своєму кріслі, а його улюблений слуга ревів понад головами:

– МІЙ СКАРБ? ВКРАЛИ? БІДНИЙ Я ЧОЛОВІК! ОЙ ЛЕЛЕ!

Але тоді двоє інших слуг знову підняли трон, щоб віднести свого короля вслід за придворними до скарбниці, на місце тяжкого злочину.

* * *

Це була особлива процесія, подібної королівство Кіліана Останнього ще ніколи не бачило, такої взагалі не бачив ніхто у світі, і, звісно, точно не Фліп та Малюк, які мимоволі стали її свідками. Вони весь день провели в темній вежі Рабануса Рохуса: Фліп – у смердючих лапах дракона Вака, а Малюк поверхом нижче – сховався між мотлохом Рабануса Рохуса.

Можете собі уявити, як довго тягнулися ті години й наскільки відчайдушно Малюк розмірковував, як звільнити Фліп із лап дракона. Ми не розповідаємо про це, адже Малюк так нічого й не вигадав, і години зрештою зробили те, що роблять завжди, – проминули. І тоді Рабанус Рохус з’явився в другому від землі підвалі, щоб забрати дракона Вака.

Вони разом рушили до сходової клітки й не забули замкнути двері підвалу. Обоє гадали, що залишають Фліп на самоті в її темниці – поки Вак повернеться з викраденим скарбом, щоб утекти й змусити принцесу зникнути раз і назавжди, аби Рабанус Рохус зміг безперешкодно стати королем.

Це був справді диявольський план. Адже Рабанус Рохус припускав, що пограбований Кіліан не переживе втрати свого скарбу. Ні принцеси, ні лялькової вистави, та ще й зникнення всього золота та дорогоцінного каміння – це було б занадто для похмурого короля.

Однак вони не знали про Малюка, адже Рабанус Рохус і Вак залишали принцесу у вежі аж ніяк не саму. І щойно вони замкнули двері підвалу, Малюк вибрався зі своєї схованки, прагнучи звільнити принцесу. У ту мить він пишався собою. Зрештою, Малюк і так планував одного дня врятувати принцесу.

– Багато ж тобі знадобилося часу, щоб мене знайти! Ти завжди такий повільний? – вигукнула Фліп, коли Малюк вийшов із найглибшого підвалу, наче болотний друд зі своєї ями. Але вона сказала це лише тому, що вже говорила так, коли вперше зустріла Малюка. Пригадуєте?

Насправді Фліп, звісно, полегшало, коли вона побачила Малюка. Але принцеса страшенно поспішала: розумна Фліп чудово розуміла, що задумали чарівник і дракон.

– Малюче, можеш відчинити двері? Вони хочуть викрасти скарб. Ми повинні попередити короля! – прокричала вона.

Для цього Малюк і приніс залізний прут, об який перечепився в темряві найглибшого підвалу. Довелося як слід потрудитися, щоб зламати двері, але зрештою йому це вдалося. Малюк і Фліп поспішили догори темними сходами, залишили моторошну вежу позаду й побігли крізь замковий парк до яскраво освітленого королівського замку, де на сторожі не стояв жоден лицар, бо всі придворні були в театральному залі.

Малюк і Фліп дійшли до величного холу з подвійними мармуровими сходами та величезною люстрою, і саме тоді, коли вони роздумували, куди рушати далі, повз них пробіг натовп. Генерал, охоронці та лицарі у своїх обладунках грубо відсунули їх убік. Бігли слуги, служниці та садівники, і Малюку з Фліп залишилося хіба сховатися за мармурову колону, щоб їх не збили з ніг.

Зі свого сховку вони побачили, як повз пробіг Рабанус Рохус із розвіяною козлиною борідкою. Тоді побачили кухаря, астролога та лазника, а згодом – маму Дік, тата Діка та Родріго Розбийголову в спідній білизні, які важко дихали й у тому гармидері не почули криків Малюка. І щойно Малюк захотів побігти за ними, його знову штовхнули – цього разу улюблений слуга Кіліана, який безперестанку кричав: «ОЙ ЛЕЛЕ, БІДНИЙ Я ЧОЛОВІК!», адже король видихав саме ці слова. Кіліана, поруч з яким біг задиханий придворний медик, досі несли на тронному кріслі. Король аж підстрибував вгору-вниз на м’яких подушках, бо слуги, які несли трон, теж бігли.

– Дядьку Кіліане! – скрикнула Фліп, але король її не почув, бо його улюблений слуга надто голосно ревів.

Слуги знесли короля сходами до скарбниці, яка була геть не схожа на темні підземелля вежі Рабануса Рохуса – широка, простора, освітлена багатьма свічками. Фліп та Малюка на мить аж заціпило.

* * *

На поверх нижче задихані придворні застигли від жаху. Міцні й надійні двері до скарбниці були зламані, а скарбниця стояла порожнісінька. Зазвичай під гарною склепінчастою стелею лежали золоті гори – злитки та монети, тарілки, келихи та кубки, – серед яких, наче очі, виблискували дорогоцінні камені: білі діаманти, червоні рубіни, зелені смарагди й подекуди сині топази. Але тепер там не було нічого, окрім голої підлоги, і стогони наляканих придворних досі лунали під порожнім склепінням, коли нарешті принесли короля Кіліана на хитливому тронному кріслі.

За помахом руки генерала короля негайно віднесли до колись білої стіни, перед якою донедавна громадилася гора золотих монет.

– Дивіться, що тут написано, мій королю, – сказав генерал, охриплий від гніву. Але не лише генерал і король заціпеніли, коли побачили диявольський напис на стіні.

У Родріго Розбийголови, який разом із мамою і татом Діками стояв поміж слуг та служниць, впало серце. Він похитнувся і ледве не знепритомнів. Бо на стіні великими чорними літерами хтось написав його ім’я:

ХАЙ ЖИВЕ ЛИЦАР-РОЗБІЙНИК РОДРІГО РОЗБИЙГОЛОВА!

Спочатку серед натовпу пролунало бурмотіння, тоді запала моторошна тиша, аж поки король видихнув кілька незрозумілих слів і впав непритомний на своєму троні. Придворний медик Падрубель ледве втримав Кіліана, щоб той не гепнувся з трону на голу підлогу. Улюблений слуга короля вигукнув: «ЗДАЄТЬСЯ, Я ПОМРУ З ГОРЯ!». Бо це були останні слова Кіліана, перш ніж той зомлів.

Тієї ж миті хитрий Рабанус Рохус зробив крок уперед і вказав пальцем на стіну.

– Цей негідник Родріго Розбийголова, – вигукнув він, – вкрав королівський скарб! А ще він викрав принцесу. І обидва рази наважився написати своє ім’я! Це йому безкарно не минеться! Іменем Кіліана Останнього! Рушайте негайно! Знайдіть і знищить Родріго Розбийголову!

Люди гнівно кричали, їхні крики відлунювали під порожнім склепінням.

– Спіймайте Родріго Розбийголову! – кричали слуги та служниці.

– Не дайте Родріго Розбийголові втекти! – кричав розлючений лазник.

Тато та мама Діки витріщилися на носаки своїх туфель, щоб не дивитися на Родріго Розбийголову, який то червонів, то бліднув і бажав опинитися будь-де, бажано на Місяці, лиш би не стояти серед цього натовпу, який сердито вигукував його ім’я, не маючи уявлення, що ось він, лицар-розбійник, стоїть перед ними в спідній білизні.

Але Рабанус Рохус, який теж цього не знав, потайки потирав руки. Адже хто, як ви гадаєте, написав на стіні ім’я Родріго Розбийголови? Звичайно, Рабанус Рохус! Чарівник написав його на стіні, щоб відвернути увагу від свого злочину. А дракон Вак тим часом украв скарб.

– Слухаюся! – прокричав генерал, ніби Рабанус Рохус уже став королем. Він поривався зібрати своїх лицарів, щоб переслідувати цього Родріго Розбийголову. Але планам генерала завадили Малюк і Фліп, які саме цієї миті увійшли до сховища.

Вони підслухали найважливіше, стоячи на сходах, і Малюк був сам не свій зі страху за Родріго Розбийголову. Його серце ще ніколи так не тріпотіло. Його пальці ще ніколи так не тремтіли. Страх ще ніколи не звільняв у ньому такої сили. Малюк помітив у натовпі високого, як дерево, лицаря-розбійника, пробився крізь ряди здивованих слуг і кинувся на шию Родріго Розбийголови.

– Малюче! – прошепотів Родріго Розбийголова, стиснув й обійняв його, бо понад усе був радий бачити Малюка живим і здоровим. Але цього «Малюче» ніхто не почув, навіть мама і тато Діки, які стояли поруч і в цю мить відчули, що з їхніх сердець немов каміння скотилося.

Бо всі чули лише Малюка, який з усіх сил голосив:

– Ні! – скрикнув Малюк. – Ні! Ви не можете арештовувати мого дядька. Родді! Це був не Родріго Розбийголова! Він не крав скарб! Він не викрадав і принцесу! Це був я! А скарб…

На жаль, решту його слів знову ніхто не почув. Правда Малюка потонула в жахливому гаморі, а Рабанус Рохус виявився достатньо кмітливим, щоб зчинити ще більший хаос. Він і гадки не мав, звідки взявся цей маленький блазень. Але що тут робить принцеса, яка мала сидіти у вежі? Його план опинився під загрозою, однак чаклун знав, як його врятувати.

– Це Родріго Розбийголова! – вигукнув Рабанус Рохус і показав пальцем на високого чоловіка, на шиї якого висів дивний хлопчик у брудному костюмі арлекіна. – Заарештуйте його! Заарештуйте їх усіх! Грабіжники серед нас! Вони переодяглися на акторів! І прокралися в замок!

Оскільки ситуація була така незрозуміла, а Рабанус Рохус – такий рішучий, то генерал та його лицарі зробили те, що їм наказали. Вони схопили всіх, кого Рабанус Рохус назвав грабіжниками: збентеженого Родріго Розбийголову з Малюком на шиї, Діків, які з радості й водночас зі страху мало не знепритомніли, і навіть Фліп у розбійницькому одязі, яка лаялася й у цьому переполоху не змогла нікого запевнити, що дійсно є принцесою. Звичайно, король міг би її впізнати, але він був не при тямі й не при розумі.

Придворний медик віялом обмахував Кіліана й обмірковував цю дивну ситуацію. У скарбниці тим часом чинився страшний гармидер. Падрубель побачив, як лицарі та охоронці забрали хлопчика, дівчинку та трьох акторів-лялькарів, і задумався, чи все, що тут відбувається, – правильно. Тоді зиркнув на Рабануса Рохуса й у сумнівах почухав срібну бороду. «Це явно не кінець історії», – думав медик Падрубель.

Розділ тринадцятий в якому Родріго Розбийголова та його зброєносець Малюк говорять правильні слова в неправильному місці

У підземеллі короля Кіліана Родріго Розбийголова, принцеса Фліп, мама Дік і тато Дік сиділи, як кури на сідалі. Вони вмостилися на єдиному ліжку в цій тюремній камері. За ґратами, що відділяли їхню скромну камеру від коридору, висів каганець і освітлював приміщення слабким жовтим світлом.

Лише Малюк не міг заспокоїтися й бродив туди-сюди тюремною камерою. Він докоряв собі й лаяв себе останніми словами. Малюк не міг повірити в те, що наробив.

– То ніхто взагалі не знав, що ти Родріго Розбийголова? – усоте перепитав він. – Тобто нас заарештували лише тому, що я обійняв тебе за шию? – Малюк ошелешено похитав головою. – То я зрадив тебе, дядьку Родді! І якщо я зрадив тебе, то ніколи не зможу бути твоїм зброєносцем! – Малюк почав скубати своє руде заплутане волосся.

Родріго Розбийголова зітхав, але з полегшою. Він радів, що Малюк знову знайшовся, але – навіть якщо ви не захочете в це повірити – радів також тому, що перебував у темниці короля Кіліана. Він так довго боявся, що станеться найгірше, і так довго це уявляв, що коли все врешті трапилося, то все виявилося не так уже й страшно. Не дарма кажуть, що в страху очі великі.

І було ще дещо, що на диво заспокоювало Родріго Розбийголову: тепер, коли він сидів у в’язниці, йому більше не потрібно було приховувати, що він – Родріго Розбийголова. І він більше не хотів приховувати, що цей Родріго Розбийголова насправді не лицар-розбійник. Він втомився прикидатися, нарешті захотів бути самим собою і мав що сказати Малюку.

– Малюче, – почав він. – У тому, що ти мене видав, є багато чого хорошого. Тому не варто хвилюватися. І ти можеш бути моїм зброєносцем завжди й за будь-яких обставин. Я навіть матиму це за честь, Малюче, хоча й не вважаю, що тобі варто було викрадати принцесу.

Родріго Розбийголова нахилився до ліжка, жалісливо поглянувши на Фліп, але та лише відмахнулася. Вона не сердилася на Малюка, натомість була зла на Рабануса Рохуса і всіх, хто не розпізнав у ній принцесу.

Родріго Розбийголова продовжив:

– Отож, Малюче, можеш стати моїм зброєносцем. Просто сумніваюся, що ти захочеш ним бути, якщо дізнаєшся, хто я насправді.

– Не захочу? – перепитав Малюк, схрестивши руки на грудях, як це іноді робила принцеса. – Чому ні, дядьку Родді?

– Тому що я не той, за кого ти мене маєш, – зітхнув Родріго Розбийголова.

Навіть тоді, у Здригбурзі, йому було важко зізнатися папузі, що він лише вдає лицаря-розбійника. І в тисячу разів складніше зізнатися зараз Малюку.

– О, дядьку Родді, – відказав Малюк. – Ти про гіпсову майстерню, де ти робиш скелети та черепи? Я давно про це знаю, дядьку Родді! Фліп мені все пояснила.

Родріго Розбийголова завмер із роззявленим ротом. Він дивився то на Малюка, то на розумну принцесу, а тоді знову на Малюка.

– І що ти вигадав лицаря Богуміла Загрозира та крижаних велетнів, я теж знаю! – вигукнув Малюк.

– Ти й це знаєш? – хрипло перепитав Родріго Розбийголова.

Малюк серйозно кивнув.

– Тому я так собі докоряв, дядьку Родді, – сказав він. – Якби я знав, що ти не справжній лицар-розбійник, то не писав би твого імені на кареті! Це було дуже негарно з мого боку.

– Це не було негарно! – Родріго Розбийголова підскочив зі свого місця. Він вивищувався в камері зі своїми двома метрами зросту у вицвілій спідній білизні. – А тепер послухай мене, Малюче. Це я вчинив дуже негарно. Я не мав права відправляти тебе на той серйозний і небезпечний злочин. Оце було негарно! Я просто хотів спокою і боявся, що ти мені заважатимеш. Тому й вигадав це випробування. Це було немислимо з мого боку!

– До твоєї вигадки мені байдуже! – скрикнув Малюк. – І якби ти не послав мене на випробування, я б ніколи не зустрів Фліп, – Малюк сором’язливо поглянув на принцесу. Було видно, що вона йому дуже подобається. – Ні, дядьку Родді, – сказав він, – можеш говорити, що хочеш. Я був поганцем і сам не знав, скільки в мені поганого. А що ти мав робити, коли я раптово нахабно з’явився перед брамою твого замку? Я змусив тебе навигадувати різних дурниць. До того ж я розбив квітковий горщик бідної Туснельди!

Родріго Розбийголова не міг не всміхнутися, коли той згадав Туснельду, його ніжний кактус.

– Знаєш, Малюче, – сказав він. – Можеш вважати себе поганцем, але я маю тобі подякувати. Бо ти зробив зі мною те саме, що і з ніжною Туснельдою. Ти розтрощив мою тюрму, як її квітковий горщик. Лише завдяки тобі я наважився покинути Здригбург. Я б ніколи не зміг це зробити, якби не ти, – він мало не додав, що лише завдяки Малюку він пізнав ляльковий театр, але поки вирішив промовчати. Ми неохоче говоримо про те, що дуже дороге нашому серцю.

– Можливо, він дійсно зруйнував твою тюрму, – сказала Фліп. – Але трохи дивно, що ти говориш про це, перебуваючи в тюрмі, дядьку Родді.

Фліп назвала Родріго Розбийголову дядьком Родді, бо Малюк називав його так. Та й Родріго Розбийголова зовсім не здавався їй розбійником. Хоча він був високий і чорнобородий, але здавався їй настільки ж вразливим, як його улюблений кактус.

– Можливо, – Родріго Розбийголова знову всміхнувся. – Але підземелля короля Кіліана – це зовнішня тюрма. А в Здригбурзі я був у внутрішній.

– Але я маю дякувати тобі більше, ніж ти мені! – скрикнув Малюк. – Поки я не дізнався, в яку халепу ти втрапив через мене, я не боявся ні смерті, ні диявола, але потім злякався за тебе. А страх, – вигукнув він, – це вкрай особливе почуття! Твоє серце б’ється як божевільне! У шлунку відчувається щось дуже дивне! Інколи ти не можеш поворухнутися, але часом раптом стаєш сильним, як ведмідь! І я дізнався це лише завдяки тобі, дядьку Родді!

Мама Дік голосно зітхнула, а тато Дік мовчки похитав головою. Що робити з хлопцем, який спершу не знав страху, а тоді він подіяв на нього, наче чарівне зілля?

– Гадаю, – схвильовано сказав Малюк, – що лицар є справжнім лицарем лише тоді, коли знає, що таке страх. Він вчить його відрізняти добрі вчинки від поганих. І коли долаєш страх, тоді навчаєшся мужності. Правда, дядьку Родді? Щоб бути злим, мужності не потрібно. Мужність потрібна лише для добра.

– Цілком може бути, – сказав Родріго Розбийголова, пригадуючи мить, коли він уперше потрапив у ляльковий вагончик. Згадав, як погодився керувати маріонеткою. Як попри величезний страх вийшов на сцену й чекав за Бешкетбургом, поки підніметься завіса. І якби ця завіса дійсно піднялася, він, зазвичай боязливий Родріго Розбийголова, справді наважився б узяти участь у виставі. Мабуть, це було найсміливіше, що він коли-небудь робив. Принаймні майже зробив.

– І що? Ви вже все з’ясували? – запитала принцеса Фліп після періоду затяжного мовчання. – Чи ви хочете й далі обговорювати, у кому з вас приховано більше зла? Якщо вам потрібен суддя, який допоможе це вирішити, я із задоволенням візьму це завдання на себе. Отже: жоден із вас не тягне на поганця. Але тут, у замку, є дехто настільки злий, що я більше не можу цього терпіти!

– Рабанус Рохус! – прокричали всі водночас.

Фліп і Малюк, Родріго Розбийголова та Діки в камері говорили й про чарівника. Зрештою, Фліп із Малюком у чарівній вежі підслухали достатньо, щоб зрозуміти диявольський план Рабануса Рохуса. Вони були переконані, що ім’я Родріго Розбийголови на стіні скарбниці міг написати лише придворний чарівник.

– Рабанус Рохус! – прокричали вони вдруге, цього разу не тому, що про нього згадала Фліп, а тому що чарівник, озброєний смолоскипом, з’явився в темниці короля Кіліана.

– Ха! – вигукнув Рабанус Рохус на знак привітання. – Сидите й страждаєте? І правильно! – він підійшов до решітки й освітив смолоскипом камеру. – Ну як? Уже шкодуєте, що перейшли дорогу розумному Рабанусу Рохусу?

Усі, навіть надміру обережні Діки, кинули на чарівника люті погляди. Усі, навіть зухвалий Малюк, змовчали. Хоча Малюк охоче зігнув би ґрати й кинувся на Рабануса Рохуса.

Рабанус Рохус захихотів.

– Ну, своєю довірливою тупістю ви зробили мені не одну послугу. То я подумав: зайду й подякую вам. Цей маленький блазень викрав принцесу саме тоді, коли я збирався її викрасти. Усе ж було саме так? Тоді в цьому запідозрили лицаря Розбийголову – саме тоді, коли я терміново потребував підозрюваного. Пані та пан лялькарі розважали виставою всіх охоронців, коли настав час викрасти скарб. Принцеса люб’язно з’явилася в розбійницькому одязі, щоб її ніхто не впізнав, та ще й цей маленький блазень вказав пальцем на розбійника. Прекрасно! Дякую, дякую, дуже дякую, пані та панове! – Рабанус Рохус не міг стримати сміху.

– Ти вважаєш себе дуже розумним, – сказала Фліп із холодною злістю.

– Бо я саме такий і є! – скрикнув Рабанус Рохус. – І точно розумніший за вас. Хоча мені цікаво, як тобі вдалося вибратися з вежі. Тебе звільнив маленький блазень? Чи ти зламала двері сама? Треба було краще прибирати підвал. Байдуже. Ця маленька помилка також пішла мені на користь. Усе пішло мені на користь.

– Я все чула! – вигукнула Фліп. – Я знаю, що ти віддав скарб дракону, щоб стати королем! Ти будеш бідним королем!

– Але ж королем! – скрикнув Рабанус Рохус, хоча Фліп зачепила його за живе. – На відміну від тебе, принцесо, я незабаром буду на троні. Кіліан не переживе нескінченної печалі. Кожна мить наближає його до кінця. Золото та дорогоцінне каміння за це – невелика ціна! І хіба не геніально було вкрасти скарб тієї ночі? Я вбив не двох, а навіть трьох зайців одним пострілом. Завадив ляльковій виставі, яка могла врятувати Кіліана, навіть якщо я в це не вірю. Я розплатився з дурним драконом. Завдав Кіліану останнього удару. Ха! Можливо, я вже завтра вранці сидітиму на троні. І тоді я вас засуджу!

– Засудиш? – перепитав надламаним голосом тато Дік, у ту мить майже такий самий нещасний, як король Кіліан. Вони ж усього лише бідні лялькарі! – Що з нами буде? – завив він.

– Ах! – Рабанусу Рохусу захотілося потерти руки в радісному передчутті, але йому заважав смолоскип. – Я ще придумаю, що з вами робити, адже моя уява не має меж. Мабуть, заведу вас на край світу! Можливо, викину в крижаній пустелі Північного полюса, де крижані велетні гратимуть вами в крижані кулі.

Малюк зауважив його слова про «крижаних велетнів».

– Або я покину вас на піщаному острові посеред глибокого моря, де ви будитимете із денного сну морських чудовиськ!

Слова «морські чудовиська» Малюк не міг пропустити повз вуха.

– Звичайно, – вигукнув Рабанус Рохус, – є також варіант із Гудіпаном. Там ви будете жити на лавовому полі посеред сірчаного озера й боротиметеся з такими дурнями, як Вак. Ви знаєте, що дракони Гудіпана не бояться нічого, окрім привидів? Лицаря-розбійника в спідній білизні вони точно не бояться!

Родріго Розбийголова важко ковтнув. Він боявся крижаних велетнів, морських чудовиськ і, безумовно, драконів Гудіпана.

– Ну ось, – Рабанус Рохус махнув смолоскипом, ніби хотів провести лінію. – Тепер ви знаєте, що вас чекає. А я піду погляну на страждання короля. Сподіваюся, йому навіть гірше, ніж зазвичай. Тоді цей дратівливий медик Падрубель нарешті від нього відчепиться. Його я також закину на Північний полюс або Гудіпан. Я більше не можу терпіти добрих намірів Падрубеля!

Рабанус Рохус розвернуся і вийшов з темниці. Фліп, Малюк, Родріго Розбийголова та Діки ошелешено мовчали. Принцеса злилася, хлопець думав про морських чудовиськ і крижаних велетнів, лицар жахливо докоряв собі, а мама й тато Діки були просто спустошені.

– Ми ж не хочемо дозволити цьому лиходію вийти сухим із води? – через деякий час вигукнула Фліп.

– Ні, – відповів Малюк. – Але що нам робити?

– Ми сидимо в темниці, – сказав Родріго Розбийголова.

– І це халепа, – сказала мама Дік.

– Хтось повинен нам допомогти, – сказала Фліп. – Нам потрібен союзник, який не сидить у темниці разом із нами.

– Але хто? – запитав Малюк і так задумався, аж йому заболіла голова.

– Якщо я правильно зрозуміла, придворний медик Падрубель не друг Рабанусу Рохусу, – сказала Фліп. – З іншого боку, у нього й так чимало роботи – він доглядає дядька Kіліана. Мабуть, Падрубель не має поняття про те, що тут відбувається.

– Ах, – сказав Родріго Розбийголова. – Якби ж тут був Сократ! Він завжди мав розумні ідеї.

– Сократ? – сказав Малюк.

– Сократ? – повторили мама й тато Діки.

– Де він узагалі? – запитав Малюк.

Але ніхто не знав, куди подівся папуга.

Розділ чотирнадцятий в якому Сократ і придворний медик Падрубель придумують хороше завершення цієї історії

Так куди подівся Сократ?

Ну, у цю мить він, наче та поштова ворона, сидів на одному зі зубців чаклунської вежі й намагався позбутися огидного запаху сірки.

Сократ дивився на місяць і почувався змалілим і безпорадним. Він витратив усі сили та мудрість на цю історію, але вона його перемогла. Йому хотілося перестрибнути другий і, можливо, третій розділи, щоб підстерегти Малюка в четвертому – і що тепер? Тепер Сократ не в четвертому, а в чотирнадцятому розділі сидить на зубці невідомої вежі, досі не маючи поняття, де Малюк.

Коли Рабанус Рохус відчинив двері театру й повідомив про крадіжку королівського скарбу, все стало ясно як день! Божевільний Малюк – раптово зрозумів він – увесь час націлювався на скарби короля Кіліана! Дорогою до замку Малюк нібито мимохідь викрав принцесу, але його план здійснився лише в скарбниці. Поки всі придворні зосереджувалися на одній із нудних лялькових вистав Єфрема Емануеля Діка, Малюк викрав королівські скарби й вчинив надзвичайно серйозний злочин, який увесь цей час намірявся вчинити!

Такими були думки Сократа, коли він вилітав з театрального залу попереду всіх, щоб спіймати Малюка під час втечі. Хлопцеві однозначно було тяжко нести королівський скарб – Сократ міг би легко його наздогнати.

Папуга знайшов відчинене вікно й вилетів у темряву. Сократ щосили замахав крилами, перелетів через замкову терасу до парку понад вишукано обрізаним живоплотом та під величними старими деревами. Він шукав очима Малюка й дуже здивувався, коли до його ніздрів долинув різкий запах сірки. Це був справжній шлейф сірчаного диму, і гострий погляд Сократа прослідкував за ним нагору. Папуга поглянув у темне небо й побачив біле летюче простирадло, з якого стирчали золоті келихи та свічники.

На мить Сократ перестав махати крилами. Він почав падати, але знову зринув угору. «Простирадла не вміють літати», – сказав він собі. І Малюки теж. Чи це історія з тих, в якій маленькі хлопчики раптово навчаються літати? У книзі оповідань було чимало таких історій, однак розсудливий папуга не сприймав їх серйозно. Він віддавав перевагу історіям, в яких розповідалося про те, що існувало насправді: наприклад, про лицарів, чарівників та драконів.

Дракони! Не встиг Сократ про це подумати, як побачив дракона Вака, який летів в яскравій смузі місячного світла. Папуга ще ніколи в житті не був такий лютий: скарб украв дракон, а не Малюк!

І це був не який-небудь дракон, а чорний, як ніч, схожий на того, що висить у ляльковому вагончику! Хіба Сократ не передбачав появу такого дракона в цій історії? І хіба не він потім відмовився від свого припущення? Невже ця історія лише повсякчас його дурить? Невже для папуги в ній не знайшлося інакшої ролі, окрім дурня, який помиляється в кожному розділі?

І хто, чорт забирай, цей чорний, як ніч, дракон? І чому він приземлився на зубцях темної чаклунської вежі, замість тікати зі своєю здобиччю?

Сократ одразу кинувся за ним. Мов стріла, він злетів на чаклунську вежу й, задихавшись, всівся на один із зубців. Папуга чув, як дракон гуркотів і дзвенів у вежі. Вак пробирався зі своєю здобиччю крізь вузькі сходові клітки, далі й далі, щоразу глибше й глибше. Він хотів забрати принцесу Фліп, щоб покинути її на самотньому острові в сірчаному морі.

Сократ рушив за Ваком вологими сходами. Він стрибав сходинка за сходинкою, завжди позаду сяйва драконового вогню, його очі свербіли від сірчаних випарів.

Нарешті Вак дістався до зламаних дверей у другий від землі підвал, обнюхав порожнє приміщення й мусив визнати, що принцеса втекла. Сократ спостерігав за ним зі сходів. Він не мав поняття, що саме шукає дракон. Папуга хоробро зістрибнув з останньої сходинки й наважився зазирнути в підвал – саме в ту мить, коли Вак знизав плечима й обернувся.

– То її немає, – пробурмотів дракон. – Це навіть краще. Принаймні не доведеться робити коло, щоб її висадити.

Він випустив вогняний струмінь, і підвал раптово нагрівся так, що Сократ злякався, що його пір’я обсмалиться.

– Прощавай назавжди, підвале! – Сократ почув шипіння дракона, і в ту ж мить його огорнула густа їдка хмара сірки.

Папуга більше не бачив дракона. Він міг лише чути його, хоча це чудовисько говорило для Сократа якимись загадками.

– А тепер я знайду собі гарненьку місцину в порожньому замку розбійника й лежатиму на своєму скарбі! – проревів Вак, і його важке лускате тіло раптово опинилося зовсім близько. Сократ не встиг так швидко відскочити, і Вакова лапа відкинула маленького папугу вбік.

Сократ пролетів крізь жовтий дим і різко приземлився на тверду підлогу підвалу. Коли він, розтріпаний і пронизаний запахом сірки, здійнявся на ноги, Вак уже протискався у вузький коридор. Дракон так і не помітив маленького папугу. І коли Сократ, долаючи біль у кістках, виповз на сходи, Вак уже полетів у ніч зі скарбом, загорнутим у біле простирадло.

Збентежений Сократ залишився сидіти на зубці чаклунської вежі – саме там, де ми його застали на початку цього розділу. Робити нічого: довелося повертатися до театрального залу. Скарб поцупив дракон, і всі мали про це довідатися.

* * *

Але, як ви можете здогадатися, Сократ застав театральний зал порожнім. Перед Бешкетбургом на сцені лежали перекинуті стільці, свічки не горіли, і папуга, що сів ззовні на одне з великих вікон, щосили намагався бодай хоч щось розгледіти. Почувався розпачливо й безпорадно. Невже зникли не лише Малюк і викрадена принцеса, а й Діки з Родріго Розбийголовою? Невже історія продовжувалася, покинувши його тут, у темряві?

Сократ знову злетів, щоб дістатися до лялькового вагончика на вході до замку. Без сумніву, лялькову виставу скасували, тож де, як не в ляльковому вагончику, мали бути Діки та розбійник?

Однак Сократ не встиг відлетіти далеко, бо, щойно він звернув за найближчий кут замку, жах скував його крила.

– ОЙ ЛЕЛЕ! – лунало з відчиненого вікна. – Я БІЛЬШЕ НЕ КОРОЛЬ, А БІДНА ЦЕРКОВНА МИША! У МЕНЕ НЕ ЛИШИЛОСЯ НІЧОГО, ОКРІМ ЦІЄЇ ЗОЛОТОЇ КОРОНИ, А ВОНА ГНІТИТЬ МЕНЕ СПОКОНВІКУ! ЗНІМІТЬ ЦЮ КОРОНУ З МЕНЕ, ПАДРУБЕЛЮ! У МЕНЕ ЧЕРЕЗ НЕЇ СИНЦІ, І Я НЕГІДНИЙ ЇЇ НОСИТИ!

Улюбленому слузі Кіліана рідко доводилося викрикувати такі довгі скарги свого короля, і, перш ніж той встиг закінчити, Сократ сів на карниз відчиненого вікна. Це ж треба, щоб йому так пощастило: одразу втрапив у королівські покої. Папуга старанно пригладив дзьобом кілька розтріпаних пір’їнок, а тоді зазирнув крізь відчинене вікно.

Придворний медик Падрубель саме схилився над королем, який лежав у могилі з подушок і, всупереч підозрам Сократа, не мав корони на голові.

– Він марить, – сказав придворний медик Падрубель слузі, який стояв біля могили з подушок так струнко, наче проковтнув палицю. – Не треба перекладати те, що він бурмоче уві сні. Не варто будити короля його власними скаргами. Хай краще спить, поки я довідаюся, як йому допомогти.

Слуга кивнув, і Падрубель задумливо підійшов до вікна, зітхнув, опустився в крісло, накрите дамастом, і почав гортати велику книгу.

Легкий кашель змусив його здригнутися. Він лунав із відчиненого вікна. Падрубель підвів голову й визирнув у нього.

– Ой леле! – вигукнув він. – Це ж папуга!

– Мене звати Сократ, – сказав Сократ.

– Добрий вечір, Сократе, – сказав Падрубель, встав із крісла й підійшов до вікна. – Я бачив, як ти приїхав з лялькарями. Але не думав, що ти вмієш розмовляти. Однак я знаю, що папуги – здібні птахи.

– Не такі вже й здібні, – щиро сказав Сократ.

Були часи, коли він пишався своєю кмітливістю. Але відтоді, як папуга намагався відшукати Малюка, він дедалі більше сумнівався у своїй мудрості.

– Ні? – перепитав Падрубель, і в його срібній бороді сховалася усмішка. – Якщо ти прийшов, щоб вилікувати свій смуток, Сократе, на жаль, мушу попросити тебе піти. Як бачиш, я не маю ліків проти меланхолії, – він показав на королівську могилу з подушок, де відпочивав меланхолійний Кіліан. – Сподівався, що його вилікує кумедна лялькова вистава, але до цього так і не дійшло.

– Лялькова вистава однаково не була б кумедна, – сказав Сократ. – Єфрем Емануель Дік – дилетант.

На диво Сократа, йому подобалося сидіти тут і розмовляти з придворним медиком. Йому здавалося, що вони поділяють страждання один одного. Зрештою, ні Сократ, ні Падрубель не досягли успіху в цій історії – Малюка досі не знайшли, а король усе ще залишався меланхолійним. З іншого боку, Сократ був лише маленький папуга, а не відомий медик, тому такі порівняння недоречні.

– Дилетанти бувають дуже кумедні, – заперечив Падрубель. – Але мене не дивує, що його твори ні на що не годяться. Він же не лялькар, а розбійник.

– Єфрем Емануель Дік? – прохрипів Сократ. – Єфрем Емануель Дік розбійник? Як вам таке спало на думку, шановний Падрубеле? Попри всю мою пошану до вас, я не чув такої нісенітниці ні разу за майже сто років!

– То він не розбійник? – запитав Падрубель.

Він давно підозрював, що в королівстві Кіліана діється щось лихе й облудне. А надто підозріло, що це стосувалося королівської скарбниці.

– Єфрем Емануель Дік – лялькар. Поганий, але лялькар, – прохрипів Сократ.

– Однак, – сказав медик, – його щойно заарештували як розбійника. Якщо зберешся його шукати, він у королівській темниці. Кажуть, він належить до банди розбійників Родріго Розбийголови.

– Банда розбійників? – скрикнув Сократ. – Яка ще банда розбійників?

– Ну, – сказав Падрубель. – Ти б мав це знати, Сократе. Кажуть, ви всі розбійники й переодяглися в лялькарів. І поки розважали придворних своєю ляльковою виставою, ваші діти-розбійники вкрали скарб.

Сократові, що сидів на підвіконні, аж дух перехопило зі здивування.

– Що за діти-розбійники? – простогнав він.

– Дівчина в розбійницькій куртці й дуже брудний хлопчик в яскравому костюмі арлекіна, – відповів Падрубель.

– Малюк! – вигукнув папуга й у хвилюванні почав ходити колами на підвіконні. – Не може бути! Малюк тут?

– Якщо цей Малюк – це хлопчик у костюмі арлекіна, значить, він теж у підземеллі, – відказав Падрубель. – Він несподівано з’явився в скарбниці.

– У скарбниці? – прохрипів Сократ. Здавалося, наче на нього вилили відро води.

– Так, – відповів Падрубель. – А тоді він кинувся на шию лицарю-розбійнику Родріго Розбийголові, який ховався в натовпі. Не дивно, що лицар ховався, адже ім’я Родріго Розбийголови було написано на стіні порожньої скарбниці.

Дзьоб Сократа то відкривався, то закривався. Тут стільки усього трапилося, поки його не було. Історія, за якою він гнався вже кілька днів, за лічені хвилини здійснила не один, а три-чотири повороти, і він не лише не передбачив жодного з них, а й проґавив їх усі.

Сократ похмуро подивився на Падрубеля.

– Знаєте, – зрештою прохрипів він, – усе почалося з того, що однієї штормової ночі в середу Малюк утік, щоб стати зброєносцем лицаря-розбійника Родріго Розбийголови.

– Невже? – здивувався Падрубель і сперся на підвіконня, покручуючи срібну бороду, ніби готувався слухати захопливу історію.

– Я так далеко зайшов, – прохрипів Сократ. – Але тоді настав жахливий безлад. Наприклад, спочатку я підозрював, що з’явиться чорний лицар.

– Ну? – запитав Падрубель. – І?

– Чорний лицар не з’явився, – сказав Сократ. – Він не мав з цією історією нічого спільного.

– Гм, – пробурмотів Падрубель. – Але ж він міг з’явитися, правда? Тільки тоді це була б інша історія, і ми б розповідали її один одному іншим разом. Звісно, якби ми взагалі зустрілися за цих обставин, – додав він.

– Так, – упевнено відповів Сократ. – Це найбільша проблема – одне завжди веде до іншого. Наприклад, якби я не переконав Родріго Розбийголову покинути Здригбург, ваш генерал не застав би ляльковий театр на краю Страхолісу і ми б ніколи не зустрілися. З іншого боку, вам би й не був потрібен ляльковий театр, якби Малюк не викрав принцесу, а король через те не впав у глибоку меланхолію.

– Ляльковий театр потрібен завжди, – заперечив Падрубель. – Без лялькового театру нічого не буває.

– Можливо, – сказав Сократ. – Але я хотів сказати, що лише погіршив ситуацію. Я не розгадав історію, а зробив її ще заплутанішою.

– Ну, – сказав Падрубель. – Увесь світ – це велика історія, і ми граємо в ній свою роль. Скажи мені, Сократе, можеш спробувати розповісти мені все по черзі?

– По черзі? – Сократ зітхнув. – Здебільшого все відбувалося одночасно, любий Падрубелю, але я можу спробувати.

Сократ почав свою оповідь, поки нарешті дістався до місця, де смердючий дракон у темній вежі Рабануса Рохуса відкинув його набік.

– Стоп, – сказав Падрубель. – Опиши мені цього дракона, любий Сократе. Існує багато їх різновидів.

Як будь-який досвідчений медик, Падрубель у молодості вивчав драконознавство.

– Цей дракон літає, як кажан, – сказав Сократ, пригадавши маріонетку дракона в ляльковому вагончику. – Передусім він чорний і майже непомітний уночі.

– Он воно як, – сказав придворний медик Падрубель і подумав про Рабануса Рохуса. Він поступово виходив на слід чарівника. – Скажи, Сократе, ти абсолютно впевнений, що Малюк не викрадав скарби?

– Я вже ні в чому не впевнений, – зітхнув Сократ. – Але навіщо Малюку викрадати скарб, а тоді віддавати його дракону? О, любий Падрубелю, я розглянув стільки можливостей і збудував стільки планів, і щоразу все намарно! – Сократ розгублено похитав своєю маленькою яскравою головою.

– Не журися, – сказав медик. – Історії ніколи не йдуть за планом. Але дівчинка-розбійниця, яку Малюк привів зі собою, усе ж була принцесою?

Сократ про це ще й не задумувався. Невже й принцеса сидить у темниці?

– Інакше бути не може! – скрикнув Падрубель. – І це хороша новина для мого пацієнта, короля Кіліана. Гадаю, цією новиною я його й розбуджу. Але ми повинні подбати про ще дещо, Сократе.

– Про що саме? – запитав папуга.

Він знав, що історія має тривати, але був надто виснажений, щоб слідкувати за її продовженням.

– Ми маємо зупинити Рабануса Рохуса, – сказав Падрубель. – Адже саме Рабанус Рохус привів дракона до скарбниці. І саме він, без сумніву, написав на стіні ім’я Родріго Розбийголови.

– Він? – несміливо перепитав Сократ.

Скільки разів він помічав маріонетку чарівника, яка бовталася на стелі лялькового вагончика? І що це йому дало? Занадто мало! Папузі захотілося засунути голову під крило, щоб йому наснилася історія, в якій він був розумніший.

– Але щоб зупинити Рабануса Рохуса, нам треба знайти дракона, – тихо сказав Падрубель. – Дракон має зрадити Рабануса Рохуса. Він мусить у всьому зізнатися. І всі мають почути, що він говорить, – передусім король Кіліан, який повинен звільнити свого придворного чарівника.

– Знайти дракона? – скрикнув Сократ. До нього раптово повернулися життєві сили. Він знову міг зробити щось важливе в цій історії. Папуга повернувся в гру. – Я знаю, де дракон! – крикнув він. – Він хотів утекти зі скарбом до порожнього замку розбійника. Він точно мав на увазі Здригбург. Там зараз нікого немає!

– Чудово! – плеснув у долоні Падрубель. Тоді глянув за вікно в нічну темряву і замислився. – Історії часто закінчуються там, де почалися. Ти знав це, Сократе?

Розділ п’ятнадцятий в якому танцюють особливі ляльки

Ляльковий театр тата Діка приїхав до королівського двору недільного світанку, а в понеділок на світанку його покинув. Поки придворні ще спали, високий прямокутний вагончик із гуркотом прямував геть. Тато й мама Діки сиділи на козлах, а всередині тіснилися Малюк, Фліп, Родріго Розбийголова та Сократ, який цього разу міг похвалитися інтелектуальною перевагою.

Адже всього якихось пів години тому папуга, придворний медик Падрубель та поінформований генерал з’явилися в темниці короля Кіліана й потайки звільнили всю нібито банду розбійників Родріго Розбийголови.

Можете собі уявити, як здивувалися Родріго Розбийголова, Малюк і Діки. Лише принцеса не очікувала нічого іншого, окрім швидкого звільнення.

– Багато ж вам знадобилося часу, – сказала вона, виходячи з камери у своєму розбійницькому одязі, але здивовано застигла в слабкому світлі каганця перед камерою.

Придворний медик Падрубель пошепки пояснив, що вона не може вирушити у свої звичні покої, а має поїхати до Здригбурга разом із ляльковим театром тата Діка. Все інше Сократ пояснить дорогою до Страхолісу. Йшлося про повернення королівського скарбу та викриття змови придворного чарівника Рабануса Рохуса, тож ляльковий театр тата Діка має як слід попрацювати.

Згодом придворний медик уже махав ляльковому театру, який гуркотів удалину. Тоді розвернувся на каблуках і рушив будити короля Кіліана.

– Ну постривай, Рабанусе Рохусе, – пробурмотів він і струсонув за плече короля, зануреного в могилу з подушок, а потім одразу затулив вуха, бо сонний слуга Кіліана негайно прогримів перші нерозбірливі слова:

– ЩО? ЯК? ЧОМУ ВИ ПЕРЕРВАЛИ МІЙ СОН? НАЩО МЕНІ ЗДАВСЯ ЦЕЙ НОВИЙ ОГИДНИЙ ДЕНЬ?

Але коли Падрубель пояснив королю, що в Здригбурзі на нього чекає принцеса Філіппа Аннегунда Роза, король уперше, відколи її викрали, не опирався і дозволив себе одягнути. Хоча він ще стогнав і скаржився на свою слабкість, але не відкидався назад у могилу з подушок і не намагався знепритомніти. Натомість король дозволив посадити себе на трон, надягнути на голову важку корону й віднести себе до золотої королівської карети, яка чекала біля замкових воріт.

У карету були запряжені дванадцять чудових білих коней, адже вони нібито також допомагали проти чорної меланхолії. Також у кареті подавали сліпучо-білий пиріг і тепле молоко. Хоча слуга й викрикував із карети скарги Кіліана: «ЦЕ ОБОВ’ЯЗКОВО МАЄ БУТИ ЗАМОК РОЗБІЙНИКА? ХІБА ПРИНЦЕСА НЕ МОЖЕ ПРИЙТИ В МОЇ ПОКОЇ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ?», – але Падрубель вирішив і далі їх ігнорувати.

Придворний медик обійшов похідний оркестр, який мав супроводжувати королівську карету в подорожі до Здригбурга. Він привітав загін лицарів та свого таємного союзника – генерала, які складали авангард під час їхнього походу до Здригбурга. Тоді, щоб перевірити годину, подивився на сонце, яке здавалося на ранковому небі схожим на яскравий жовтий лимон. Падрубель усе ще чекав на свого почесного гостя – Рабануса Рохуса.

* * *

Придворний чарівник дуже погано спав. З одного боку, його бентежила думка про можливість уже наступного дня сісти на королівський престол. З іншого боку, його колов солом’яний матрац, адже він віддав своє простирадло Ваку, щоб дракон міг загорнути в нього свій скарб. Та коли Рабанус Рохус, вбраний у чорну нічну сорочку, підходив до дверей чаклунської вежі, він подумав, що незабаром відпочиватиме на подушках короля Кіліана. Стане королем – і матиме королівський сон.

Тоді Рабанус Рохус помітив записку, що лежала на його порозі, і впізнав печатку придворного медика Падрубеля. Це часом не сумна звістка про смерть Кіліана? Рабанус Рохус хихикнув про себе, зламуючи печатку, але під час читання його обличчя скам’яніло.

Любий Рабанусе Рохусе,

радий повідомити, що здоров’я нашого любого короля Кіліана покращується. Принцесу Філіппу Аннегунде Розу знайшли! Тому сьогодні на світанку придворні вирушать у подорож, яка возз’єднає нашого любого короля Кіліана з його престолонаступницею, адже розлука з нею завдавала королю невимовних страждань. Оскільки ця подорож веде через Страхоліс, який, як відомо, є домівкою болотних друдів, кореневих гномів та гоблінів, супровід такого досвідченого чарівника, як ви, життєво необхідний. Тому я, від імені короля та генерала, прошу вас з’явитися перед замком на світанку й вирушити з нами в спільну подорож.

Переказую вітання, Падрубель, придворний медик

Рабанус Рохус нетямився з гніву. Немислимо, що старому киту стало краще. Та й неможливо, що принцесу знайшли в такому далекому місці. Вона ж сидить у підземеллі, ніким не впізнана, – Рабанус Рохус сам про це потурбувався.

Невже цей лист – пастка придворного медика? Може, він хоче змусити Рабануса Рохуса поспішити до темниці перевірити, чи принцеса досі там? Рабанус Рохус однозначно не зробить таку послугу Падрубелю! Адже це б підтвердило, що він увесь час знав, що донька полоненого розбійника була принцесою. О ні, Рабанус Рохус зробить добру міну при лихій грі й вирушить із ним у подорож. Принаймні можливо, що Падрубель помилився і що вони знайшли не принцесу, а когось іншого! І це був би наступний удар для короля Кіліана, адже не буває нічого гіршого за несповнені надії!

Рабанус Рохус поспішно повернувся у вежу, зняв чорний нічний ковпак і накинув чорну чаклунську мантію. Тоді, проклинаючи придворного медика, побіг крізь замковий парк до товариства, яке вже на нього чекало.

– Любий Рабанусе! – вигукнув здалеку Падрубель. – Ласкаво просимо в незабутню подорож!

* * *

Було чимало тих, хто не забуде цю подорож короля Кіліана до Здригбурга. Болотні друди, кореневі гноми та гобліни точно пам’ятатимуть її до скону. Коли Малюк із принцесою брели через Страхоліс, було кепсько. Потім вони обурювалися через брязкіт дзвоників на віслюках, які тягнули ляльковий вагончик. Але це аж ніяк не підготувало болотних друдів, кореневих гномів і гоблінів до появи придворних, які тягнулися Страхолісом!

Шум був оглушливий. Закуті в залізо коні та лицарі в дзвінких обладунках прокладали шлях королівській кареті, і щойно вони пройшли, як болотні друди, кореневі гноми та гобліни почули рев слуги короля Кіліана, який скаржився від імені свого бурмотливого господаря на те, наскільки довга й жахлива була дорога. І коли коні, лицарі, слуги та карета нарешті проїхали, за ними рушила ціла капела, доводячи до відчаю примарних мешканців Страхолісу звуками сурм та брязкотом інструментів. Кажуть, що чимало з них того понеділка покинули Страхоліс, щоб наганяти страх у чужих лісах, але це вже інша історія, яку коли-небудь розповість хто-небудь інший.

Хай там як, процесія короля Кіліана була доволі гучна, щоб Родріго Розбийголова та його зброєносець Малюк ще здалеку почули придворних. Вони вдвох чекали на звідному мості перед Здригбургом.

– Ось і воно, – сказав Малюк. – Ти дуже хвилюєшся, дядьку Родді?

– Трохи страху перед публікою в мене є, – відказав Родріго Розбийголова. – Але трохи страху не зашкодить, – він подивився вниз на вузьку скелясту доріжку, де досі стояли хрести та надгробки. Однак скелети, прикуті до скель, зникли.

– Страх надає крила, – сказав Малюк і серйозно кивнув.

Тоді вони перестрибнули через діру на звідному мосту, де бракувало дошки, й увійшли в Здригбург через широко відчинені ворота. До воріт щойно прибили табличку:

ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР

Малюк написав це брудом із болота друда, що було тут неподалік.

Він і Родріго Розбийголова разом проминули картопляне поле та овочевий город у внутрішньому дворі й увійшли до замку. Пройшли коридором повз старі гобелени та потемнілі портрети предків і опинилися в тій запилюженій залі, де на сцені жорстокі предки Родріго Розбийголови колись давно змушували вуличних співаків та акторів розважати їх під час святкувань. Можливо, ви пригадуєте: Малюк і Фліп уже були тут раніше.

На перший погляд, здавалося, зала не змінилася. Потерта завіса досі була закрита, і ніхто не зняв павутину, яка звисала зі стелі та з брудних вікон. Здавалося, вона огортала залу липким туманом, а оскільки через шпарини в старих віконницях пробивався вітер, павутина іноді розгойдувалася, наче простирадла посірілих привидів.

Новим було тьмяне освітлення, бо Сократ відібрав лише найдешевші свічки із запасів Родріго Розбийголови – вони лиховісно мерехтіли й моторошно крапали.

Також з’явилася і довга балка, що простяглася паралельно до усієї сцени за потертою завісою на половині її висоти. Тато Дік – геть не видатний лялькар, однак вправний майстер, тому зміг закріпити довжелезну балку. Під суворим наглядом Сократа всі провели репетицію й потренувалися водити маріонеток.

Зміни відбулися й у гіпсовій майстерні Родріго Розбийголови. Мама Дік швидко перетворила її на лялькову майстерню і прив’язала до нових маріонеток купу нових ниток.

Тим часом надворі, за вікнами залу, стемніло. Дешеві свічки жаско мерехтіли, а павутина на вікнах відкидала страшні тіні. Капела Кіліана оголосила про прибуття придворних і заграла марша.

– Усі по місцях! – прошипів Сократ, і Родріго Розбийголова, Малюк, Фліп та Діки зникли за сценою.

Згодом до зали увійшли придворні: спершу генерал та його лицарі, тоді бадьорий придворний медик Падрубель, який вів незадоволеного Рабануса Рохуса під руку. За ними на плечах носіїв похитувався трон короля Кіліана, за троном ішов улюблений слуга з великими вухами, візник та капела, яка перестала грати, бо музикантам раптово стало моторошно. Як тремтіла павутина! Як мерехтіло світло! Як темно й непередбачувано було в цій залі!

– ОЙ ЛЕЛЕ! – переклав слуга нарікання свого короля. – ХІБА ТУТ НЕ МОЖНА БУЛО ТРОХИ ПРИБРАТИ?

Цього разу тремтів не лише тихий голосок Кіліана, але й гучний голос слуги. Ця зала також лякала його не на жарт.

– Сідайте, любий Рабанусе Рохусе, – сказав Падрубель похмурому придворному чарівнику, щойно трон Кіліана поставили перед сценою. – Цього разу ніщо й ніхто не перешкодить ляльковій виставі, – з цими словами придворний медик усадовив впертого Рабануса Рохуса на стілець і радісно сів біля нього.

– А ДЕ Ж МОЯ ЛЮБА ПРИНЦЕСА? – вигукнув улюблений слуга, що сидів поруч.

Падрубель попросив короля почекати ще трішки й сказати кілька королівських слів для відкриття лялькової вистави.

– НЕХАЙ ВИСТАВА ПОЧНЕТЬСЯ! – крикнув слуга, щойно король Кіліан це пробурмотів. – І ЗАКІНЧИТЬСЯ КРАЩЕ, НІЖ МИНУЛОГО РАЗУ!

Запала напружена тиша. Дешеві свічки тріскотіли, шипів віск, і всі в залі затамували подих. Лише Рабанус Рохус наважився поворухнутися. Він почав непомітно чухатися, бо так рознервувався, що все тіло жахливо свербіло. «Що тут відбувається?» – здивувався він і скривився, коли потерта завіса наполовину піднялася. Старий механізм, що підіймав завісу, скрипів і вищав. Балка позаду завіси залишалася схована, як і ті, хто на ній лежав і чекав свого виходу.

Однак на сцені не було тата Діка в костюмі вуличного співака. На ній стояв череп, усередині якого горіла свічка, тож його порожні очниці, здавалося, мерехтіли.

Залом прокотився шепіт. Якийсь лякливий сурмач заплющив очі, один із лицарів передбачливо схопився за меч, а Падрубель задоволено зауважив, що нервовий Рабанус Рохус чухається ще сильніше.

Тоді Родріго Розбийголова на балці почав зміненим голосом декламувати вступні вірші, які сам написав. Лицаря ніхто не бачив, і здавалося, ніби примарно освітлений череп звертався до аудиторії, адже Родріго Розбийголова чудово впорався зі своєю роботою:

У цю темну ніч тут зібралися свідки,
аби зрозуміти, здійснив хто і звідки
цей ганебний злочин!
Ми, мертві, вилізли з могил,
щоб розповісти, хто його здійснив,
цей ганебний злочин!
Ми, білі кістки, вершимо суд,
ми, праведники, й візьмемо на осуд
цей ганебний злочин!
Тому сюди дракона запросили
як одного із двох, які здійснили
цей ганебний злочин!
Це проти короля приготували змову,
однак ми не дамо здійснитися злому
й покличмо Вака, ляльку-дракона!

Коли череп вимовив ці останні слова, Рабанусу Рохусу захотілося підстрибнути. Одне лише ім’я дракона означало, що його викрили.

Однак тоді Рабанус Рохус відчув міцну руку придворного медика Падрубеля, який ніби мимохідь поклав долоню на його передпліччя. «Нічого, я просто заперечуватиму знайомство з драконом. Вак десь далеко; мабуть, він уже несе скарб Кіліана в далекий Гудіпан. Мені, Рабанусу Рохусу, потрібно всього лише зберігати спокій», – подумав чаклун і зачухався ще дужче, бо сверблячка допікала нестерпно

На жаль, невидимі лялькарі явно не поділяли думку Рабануса Рохуса. Здавалося, вони радше вірили, що дракон їх чує, бо їхні гучні вигуки лунали по всій залі й, можливо, навіть по всьому Здригбургу.

– Ми викликаємо Вака! – крикнув із балки Родріго Розбийголова, і його слова луною підхопили інші. – Ми викликаємо Вака! – проревів Малюк.

–. ..викликаємо Вака! – на все горло прокричала Фліп.

– …каємо Вака! – скрикнув Сократ.

– Вака! – закричали Діки.

На чолі улюбленого королівського слуги виступив піт. Король Кіліан, навпаки, випростався у своєму кріслі. Страшна гра на сцені, вочевидь, почала його цікавити. Королю завжди подобалися черепи.

* * *

– Ми викликаємо Вака! …викликаємо Вака! …ємо Вака! Вака! – лунало коридорами та галереями Здригбурга, залами та сходами, аж до найглибшого підвалу, де дракон Вак дійсно лежав на золотих скарбах короля Кіліана. Він заховав лапи в монети й спер важку голову на золоті тарілки, келихи та блискуче дорогоцінне каміння.

– Ми викликаємо Вака! …викликаємо Вака! …ємо Вака! Вака!

Дракон розплющив очі, і його жовтий погляд пронизав темряву. Хотілося проігнорувати ці крики, але згодом його чорна, як ніч, луска стала сторч, укритий шипами хвіст почав неспокійно метлятися по золотих монетах, а його величезне чорне серце раптово забилося швидше, ніж зазвичай.

Хто міг його кликати? Замок стояв пусткою. Коли Вак прилетів сюди, він ретельно все обнюхав у пошуку привидів, а тоді вмостився відпочити, знесилений від польоту зі своїм важким вантажем. То тут таки були замкові привиди? Вак підняв величезний череп і випустив густу хмару сірки. Звідки привиди знали його ім’я?

Крізь стіни досі лунали моторошні крики. Про сон не варто було й думати. Вак звівся на лапи. Хоч як моторошно йому було, він мав переконатися, що все гаразд, щоб і далі спочивати в цьому підвалі. І якщо хтось зі світу живих сміє дурити його цими криками, то дракон підсмажить його на слабкому вогні. Вак засопів, і струмінь вогню освітив голу цегляну стіну. Дракон сопів почасти від гніву, а почасти для того, щоб збадьоритися. Він потягнув своє важке тіло вгору сходами туди, звідки долинали вигуки.

– Ми викликаємо Вака! …викликаємо Вака! …ємо Вака! Вака!

Тим часом публіка в залі знову почала перемовлятися й шепотіти. Усі були вражені цією дивною виставою, в якій не було жодної маріонетки – лише самотній череп, який викрикував одне й те ж різними голосами. У багатьох глядачів уже паморочилося в голові, лише дивакуватий король Кіліан, здавалося, насолоджувався цією моторошною виставою.

Натомість у Рабануса Рохуса знову з’явилася надія. Сверблячка ослабла – що довше не було дракона, то менше йому хотілося чухатися. «Вака тут немає. Нехай ці дурні за завісою кличуть дракона, поки не похрипнуть», – сказав він собі.

Однак у цю мить двері зали відчинилися і проходом прокотилося яскраво-червоне полум’я. Усі обернулися, лицарі потягнулися до мечів, а полохливий сурмач сховався під крісло.

– Оце так! Нічого собі вистава! – долинуло бурмотіння короля до слуги з великими вухами, однак він його не переклав, бо самого заціпило зі страху.

– Хто мене кликав? – прогримів Вак у кінці зали, похмурий і войовничий.

Придворний медик Падрубель уважно подивився на свого сусіда, Рабануса Рохуса. Придворний чаклун чухався, ніби мав дві дюжини рук.

– Це ви мене кликали? – прогримів Вак, блукаючи жовтим поглядом над головами враженої публіки.

– Це ми кликали тебе, Ваку, – прогримів Родріго Розбийголова за завісою, і тієї ж миті з балки на сцену опустилося п’ять скелетів-маріонеток.

Це були скелети, які Родріго Розбийголова зробив з гіпсу й прикував до чорних скель Жахгори. Однак тепер вони висіли не на залізних ланцюгах, а на тонких маріонеткових нитках, якими керували Родріго Розбийголова, Малюк, Фліп та Діки, але найвправніше це робив саме Родріго.

Як жахливо гриміли скелети своїми кістками! Як страшно вони танцювали довкола сяйнистого черепа посередині сцени! І як зловісно звучали їхні вигуки тепер, коли було видно, хто саме гукає:

– Ми викликаємо Вака! …викликаємо Вака! …ємо Вака! Вака!

Дракон уже доповз до середини зали, коли скелети з’явилися на сцені – його одразу паралізував страх привидів, що, як знав драконознавець Падрубель, типово для гудіпанських драконів. Вак ледве ворушився, заховав голову під смердючі лапи й молив про помилування.

– Не чіпайте мене! Відпустіть мене! – скрикнув він. – Я зроблю все, що захочете, лише дайте мені спокій!

Рабанус Рохус більше не міг всидіти на стільці. Він хотів підстрибнути, але придворний медик Падрубель тримав його міцною рукою і змусив залишитися на місці.

Один зі скелетів танцював попереду. Лунав низький голос Родріго Розбийголови. Лицар керував цим скелетом і був справді вмілим ляльководом.

– Якщо хочеш волі, Ваку, – сказав він, – тобі не допоможе нічого, окрім щирої правди.

– Я зізнаюся, в усьому зізнаюся! – скрикнув дракон.

Він тремтів усім тілом. Залою ширився запах сірки. Густі жовті хмари диму огортали павутину, що звисала зі стелі.

– Тоді говори, – прогримів Родріго Розбийголова, і його скелет загрозливо підняв бліді руки. – Відповідай на мої запитання, драконе Ваку. І якщо ти збрешеш, ми відведемо тебе в царство мертвих, де привиди гратимуть тобою в кеглі!

– Я все скажу. Що ви хочете з-знати, п-привиди? – затинався Вак, усе ще ховаючи голову під лапами.

– Підійди ближче до краю сцени, драконе Ваку! – наказав Родріго Розбийголова.

Вак поповз уперед, як побитий пес.

– Хто вкрав скарб короля Кіліана? – запитав Родріго Розбийголова.

– Це був я, – відповів Вак. – Скарб там, у підвалі. Ви… Король… Він може його забрати! – вигукнув дракон.

Король Кіліан раптом усміхнувся! Треба сказати, що його ніхто раніше не бачив усміхненим.

– Хто завів тебе до скарбниці? – Родріго Розбийголова питав дракона низьким голосом.

– Рабанус Рохус, – палко відповів Вак. – Скарб – це нагорода за те, що я позичав йому свої сили. Зі мною він міг літати, і його чарівний вогонь був насправді моїм.

Між Рабанусом Рохусом і придворним медиком почалася гра в перетягування каната, тільки за канат правила рука чаклуна. Рабанус Рохус смикав свою руку, щоб звільнитися, але Падрубель його не відпускав.

– А хто написав на стіні ім’я Родріго Розбийголови? – прогримів лицар.

Яким суворим і гордим раптово став його голос! Майже як тоді, коли він розповідав одну зі своїх вигаданих розбійницьких історій. Тільки цього разу він не розповідав, а грав, хоча різниця між цим невелика.

Вак випустив хмару чорного диму і заледве видушив:

– Рабанус Рохус! Це був Рабанус Рохус! Щоб відвернути від себе підозру.

– І принцесу викрав також ти? – вигукнув Родріго Розбийголова.

– За наказом Рабануса Рохуса! – проскиглив дракон. – Я все зробив за наказом Рабануса Рохуса! Щоб король став ще похмурішим і зрештою помер. Рабанус Рохус хотів стати королем!

У цю мить гра в перетягування між придворним чарівником і придворним медиком закінчилася на користь придворного чарівника. Рабанус Рохус із відчаю щосили напружився, вирвався й хотів утекти повз дракона. Але полохливий Вак був настільки наляканий, що чарівник у розвіяній чорній мантії здався йому привидом. Дракон скрикнув і підскочив так, що накрив собою чарівника.

– Геть! Зникніть! Відпустіть! – вищав дракон і випускав густий дим. – Я ж усе сказав! Відпустіть мене!

Однак Рабанус Рохус не придумав нічого кращого й вчепився за лускату шию дракона. Вак зірвався з місця, наче його вжалив тарантул, і кинувся до брудних вікон у павутинні, несамовито вимахуючи крилами. Малюк, Фліп, Родріго Розбийголова та Сократ швидко зістрибнули зі своєї балки й побачили дракона, який на льоту вибив собою шиби і вилетів у ніч. На шиї у Вака сидів Рабанус Рохус, і його жахливий крик краяв нічну тишу.

Іще довго могло бути чутно, як ці двоє верещать – один зі страху перед іншим, – але нестримний сміх у залі перекривав усі звуки.

– Ха-ха-ха, – втомлено перекладав улюблений слуга Кіліана, а сам король Кіліан аж згинався від сміху.

Розділ останній в якому майже кожен робить що хоче

Посеред темного середньовіччя, у середу, та ще й посеред дня, гуркотів та вихитувався високий, схожий на коробку вагончик, запряжений трьома ослами. Він прямував до замку короля Кіліана Останнього, який насправді більше не називався останнім, бо мав чудову престолонаступницю – принцесу Філіппу Аннегунде Розу. Світило сонце, легкий вітерець віяв у верховітті, і різнобарвні птахи співали своїх пісень, бо в «темному середньовіччі» темним було не все. Це особливо радувало маленького барвистого папугу на жерстяному димарі вагончика – адже Сократ і сам був птахом, хоч і трохи дивним.

Ляльковий вагончик, в якому Сократ уперше за багато місяців їхав до королівського замку, мав майже такий самий вигляд, як у ту бурхливу ніч середи, коли Малюк утік, щоб стати зброєносцем лицаря-розбійника Родріго Розбийголови. На вуздечках віслюків дзвеніли ті самі дзвіночки, стіни вагончика все ще прикрашали ті самі кумедні фігурки, і, звісно, жерстяний димар теж був на місці, інакше Сократ на ньому би не сидів.

Під вікнами більше не було герані; натомість в ящиках росли кактуси, серед них особливо тендітний, на ім’я Туснельда. І хоча над вікнами досі виднілися великі закручені літери, однак не ті, що раніше.

ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР РОДРІГО РОЗБИЙГОЛОВИ

писало там, адже Родріго Розбийголова сховав свої обладунки й став лялькарем. Він проміняв Здригбург, замок своїх предків, на ляльковий театр предків тата Діка й відтоді мандрував країною із Сократом, на радість папуги – знавця історій.

Лялькові вистави Родріго Розбийголови були набагато кращими за вистави тата Діка. Вони не нудні й передбачувані, а радше захопливі й незвичайні, до того ж у виставах з’явилися нові персонажі – гіпсові скелети тепер звисали зі стелі поміж ляльок. Сократ потребував певного часу, щоб звикнути до такого товариства, але тепер вони стали настільки ж близькі для нього, як чорний, як ніч, дракон, чарівник, лицарі, принцеса, король та яскравий скоморох.

Була навіть лялькова вистава, в якій грали усі. Вона називалася «Малюк, мій зброєносець», і Родріго Розбийголова написав її сам. Уночі, при свічках, із пером у руці та зі старовинною книгою оповідань він був щасливий – набагато щасливіший, ніж коли-небудь у Здригбурзі.

З іншого боку, був переконаний Сократ, Діки щасливіші в Здригбурзі, ніж у ляльковому вагончику. Графи Ниткосмики, як їх іноді називав Малюк, нарешті знайшли рідний дім, де століттями нічого не змінювалося.

Вони навіть обробляли картопляне поле та доглядали овочеві грядки Родріго Розбийголови, поливали свою герань перед вікнами південної вежі та зняли хрести й надгробні плити з вузької скельної стежки. Лицар Богуміл Загрозир, тринадцять членів банди берсерків або чотирнадцятиголовий дракон відтепер з’являлися лише в лялькових виставах Родріго Розбийголови.

Зрештою гіпсової майстерні також не стало. Тато Дік перетворив її на звичайну майстерню й передусім залатав новими дошками звідний міст, хоча ним нечасто користувалися. Мама й тато Діки полюбляли затишок і понад усе хотіли бути вдома. Вони обговорювали своє неспокійне лялькарське життя й уявити не могли, як можна було так довго робити те, чого вони насправді не хотіли.

Але займатися тим, чим хочеться, також не просто. Нерідко для цього потрібно багато часу, а іноді не завадить і дрібка удачі. «Як міг Родріго Розбийголова дізнатися, що народився лялькарем, – думав папуга на димарі, – якби я одного дня не з’явився перед Здригбургом з ляльковим театром тата Діка?»

Сократ нерідко про це міркував, бо йому подобалася така думка. Вона втішала його щоразу, коли він згадував, яким безпорадним був, коли намагався передбачити історію Малюка.

Але хіба весь світ – це не одна велика історія, в якій навіть маленький папуга має свою роль? Щось подібне одного разу сказав Падрубель, лікар-драконознавець, який, безперечно, знався й на історіях. Відтоді Сократ із ним листувався, хоча Падрубель своїми вправними лікарськими руками писав набагато гарніше, ніж папуга шкрябав твердими кігтями.

Сократ зберігав кожен лист Падрубеля, а якось увечері навіть прочитав одного Родріго Розбийголові. У цьому листі Падрубель повідомив, що Рабануса Рохуса нібито бачили на Північному полюсі. Казали, що чарівнику вдалося врятуватися від гніву дракона Вака. Відтоді він ховається в крижаній вежі на Крайній Півночі й обдурює крижаних велетнів, а мстивий Вак літає по всьому світу й намагається вистежити Рабануса Рохуса.

Падрубель не знав, чи в цій історії є бодай часточка правди, але коли король Кіліан уперше почув про це, то голосно розсміявся – це тепер трапляється так часто, що його слуга більше не перекладає королівський сміх.

Слуга, за словами Падрубеля, вигукує лише нерозбірливі скарги Кіліана, хоча король тепер скаржиться значно рідше. Кіліан усе ще чимало часу проводить у могилі з подушок, обожнює гарячі ванни та купи солодощів, а править якомога менше. Він, без сумніву, дозволив би знову занести себе в театр, якби Родріго Розбийголова давав свою виставу. Чи не заперечуватиме Малюк проти вистави «Малюк, мій зброєносець»?

Ну, Родріго Розбийголова міг запитати його про це, адже ляльковий вагончик майже доїхав до замку.

Колеса вже скрипіли по гравію на під’їзній дорозі, і перед замком Сократ побачив принцесу Філіппу Аннегунде Розу. І якщо гострий зір його не зрадив, поруч із Фліп стояв її зброєносець Малюк.