Розбита піала

Давним-давно правив у Коканді жорстокий хан Мадалі. Багатствам його рахунку не було, але найдорожче цінувалася його піала. На ній був такий тонкий орнамент, що без збільшувального скла, зробленого китайцями, його неможливо було розглянути. Піалу цю зробив найкращий хорезмський майстер ще тисячу років тому. Як шкода, що ніхто не навчився його ремеслу! Воно померло разом із майстром. У палаці у хана Мадалі ця дорогоцінна піала стояла на золотій підставці, випромінюючи смарагдове сяйво. Сто відважних воїнів вдень та вночі охороняли її.

Одного разу хан з перемогою повернувся додому і наказав сурмити в ріг. Музиканти підняли до неба найбільший ріг. Від його могутнього реву затремтіли стіни палацу. Піала впала на підлогу і розбилася. Почув хан цю сумну звістку і розлютився, з ніздрів у нього навіть вирвалося полум’я. Три дні він не виходив за ворота. А на четвертий наказав закликати до палацу найкращих майстрів і наказав їм склеїти піалу так, щоб не було жодної тріщини.

Гончарі відмовились. Але хан став тупотіти ногами, бити кулаками в груди і сваритися:

— Тварюки, якщо на чашці буде хоч одна тріщина, я звелю повісити кожного третього з вас!

Ніхто не наважився суперечити хану. Зібрали гончарі уламки в мішечок і сумно пішли додому. Цілий вечір вони поралися з черепками, але навіть найстаріший і найдосвідченіший майстер нічого не міг придумати. Коли розвиднілося, з гончарного ряду долинули сумні зітхання та плач.

Тоді вийшов старший із гончарів — Чорнобородий Алі і, заткнувши вуха, закричав:

— Не треба плакати! Хан жорстокий, але сльозами горю не допоможеш. Можливо, старий Усман щось придумає. Йому вже сто років, а він до цього дня щоп’ятниці привозить на базар цілий візок горщиків. Той, хто знається на них, готовий віддати двадцять монет за кожен горщик. Тому що навіть у спекотний літній день вода в ньому, холодна як гірський лід.

Гончарі схопилися на коней і помчали в далеке село шукати старого Усмана. Старий гончар посадив гостей і наказав своїм учням — вони доводилися йому правнуками — подати чай. Гончарі випили вже по дванадцять чашок, а старий усе крутив своїми пальцями, черепки ханської піали. Сонце хилилося на захід. Нарешті старий похитав головою і сказав:

— Ні, цю піалу не склеїш!

Заплакали гончарі, а старший із них. Чорнобородий Алі, вигукнув:

— Ніхто тепер нас не врятує!

— А ні, — поспішив сказати старий, — я не дам вам померти! Ідіть ви до хана і попросіть у нього рік часу. Рік – термін великий, можливо, ми щось і придумаємо!

Того року ніхто не бачив старого Усмана, цілими днями сидів він удома і навіть за ворота не виходив. А гончарі зі страхом у душі чекали останнього дня терміну.

Непомітно пролетіли триста шістдесят чотири дні, і настав ранок триста шістдесят п’ятого. Гончарі з усього міста зібралися на майдані; на жінок були блакитні паранджі. Цього ранку діти плакали особливо голосно. Жорстокий хан не знав, що таке любов до людей, ніколи нікого не шкодував. Він наказав приготувати плаху і наказав кату принести міцніші мотузки. Воїни забили в барабани, оголошуючи про початок страти. У гончарів зникла остання надія.

Але цієї миті люди побачили Усмана. Старий гончар спокійно їхав на віслюку, а заним йшли його онуки і обережно несли великий пакунок.

Пройшов лише рік, але як постарів Усман! Руки його тремтіли, очі потьмяніли. Він, як завжди, привітався з усіма і тихенько опустився на килим поруч із гончарями, потім махнув рукою, і онуки розгорнули пакунок. О, диво! Гончарі побачили дорогоцінну ханську піалу. Черепки, які коштували не більше ніж жменька землі, знову перетворилися на ні з чим не порівнянну коштовність. Як не крутили гончарі піалу, скільки не стукали по ній камінцем, поверхня її залишалася гладкою, без жодної тріщини, вона лише видавала мелодійний, чистий, срібний звук. Звук цей викликав безмірну радість у серці кожного, посміхнулися врятовані гончарі. Сльози щастя полилися в них з очей, і вони заспівали тріумфальну пісню.

Тоді старший із гончарів, Чорнобородий Алі, взяв велику дерев’яну тацю і почав обходити всіх. Жінки клали на тацю сережки та золоті браслети, чоловіки щедро кидали золоті монети, діти не хотіли відставати від дорослих і клали на тацю свої розшиті тюбетейки. Коли таця наповнилася, Алі з поклоном підніс його старому майстрові. Але той не прийняв подарунків:

— Я цілком винагороджений за свою працю, я зберіг для людей цю чудову дорогоцінну піалу, а вашим дружинам та дітям зберіг чоловіків та батьків. Це найкращий подарунок для мене.

Не минуло й тижня, як слава про старого Усмана рознеслася по всьому Коканду. На майданах, на базарах, у кожній родині, у кожній хаті та в кожній мечеті тільки й говорили про нього.

— У старого Усмана золоті руки, він так склеює порцеляну, що жодної тріщини не помітиш. Старі, ламані речі перетворює на нові! Усман старий, дні його пораховані. То невже він не відкриє нам секрету свого мистецтва?!

І гончарі вирішили знову вирушити до Усмана. Старший з них, Алі, і п’ять наймайстерніших майстрів одягнулися по-святковому, застромили за вуха квіти гвоздики, сіли на коней і урочисто, немов це була весільна хода, вирушили до села.

Старий гончар терпляче вислухав гостей. Потім опустив голову, довго смикав пальцями, що огрубіли, свою білу бороду і нарешті відповів:

— Нема в мене жодної таємниці. Я також замішую глину, додаю пісок, підливаю воду, як і ви. Так само обпалюю тарелі та горщики і так само охолоджую їх. Тільки я з дитинства палко люблю своє ремесло, і, що б я не робив, чи глиняний глечик для селянина, чи фарфорову піалу для хана, я в усьому добивався досконалості та краси. Іншого секрету я не маю. А цей секрет може осягнути будь-хто.

Так і повернулися додому гончарі, нічого не дізнавшись. Вони не повірили старому і почали дорікати йому: дуже вже він потайливий, не хоче навчити їх своїй майстерності. Правнук його, Гафаре, думав так само. Якось став він перед дідом на коліна і каже:

— Пошкодуй нас, прадіду! Адже в тебе нікого немає, крім мене та сестрички Сурмуахун. Ми змалку слухаємось тебе і шануємо. Передай нам свою майстерність, і ми будемо ще краще дбати про твою старість і поховаємо тебе як годиться!

Але старий майстер не сказав жодного слова, глянув лише суворим поглядом на юнака і мовчки пішов у свою майстерню. З цього дня невесело стало в хаті Усмана. Гафар увесь час ходив сумний, хмурився, а в його сестрички очі часто були мокрі від сліз. Старий же з ранку до заходу сонця сидів один у своїй майстерні і мовчав.

Настала п’ятниця. Гафар думав, що дід пошле його на базар продавати горщики, але той сам навантажив візок і подався до міста. Гафарові стало соромно та гірко. Невже він образив діда? Але найсумніше було те, що дід не вірив йому.

Сумний, сидів він на березі джерела і міркував про це, як раптом почув крик сестри. Сурмуахун кликала його, стоячи у дверях майстерні.

— Ти чому зайшла до майстерні? Хіба ти не знаєш, що дід не любить цього! — з побоюванням сказав юнак.

Але сестра потягла його за собою.

— Швидше! – казала вона. — Поки його немає, ми зможемо дізнатися про його таємницю!

Гафар увійшов слідом за сестрою, а спритна Сурмуахун розгрібла купу землі і витягла звідти пакунок:

— Дивись! — вигукнула вона і тихо додала: — Коли я приносила поїсти дідові, я бачила, як він розглядав ці черепки…

Гафар розгорнув пакунок, дивись… що за диво! Хіба це не уламки ханської піали?!

«У моєму мистецтві немає ніякої таємниці, — згадав юнак слова діда, — тільки я з дитинства люблю свою справу». Тут промінь правди розірвав пітьму, Гафар все зрозумів: старий своїми тремтячими руками створив цю дорогоцінну піалу анітрохи не гірше за майстра з Хорезму! А скільки треба було для цього терпіння та сил! Яку нагороду він міг вимагати за таку працю! А він мовчав. Мовчав, щоб позбавити гончарів від ханського гніву та врятувати їх від смерті.

Гафар, опустивши голову, вийшов із майстерні, тепер зрозумів, чому дід нікого не пускав у свою майстерню. Стемніло. Закрутилася пилюка на дорозі, Усман на возі повертався з базару додому. Біла пов’язка на його голові пожовкла під променями сонця, в куточках очей ховалися сльозинки. Але в очах Гафара дід зараз зовсім не був старим білоголовим: він здавався йому справжнім героєм. Гафар пішов назустріч діду і шанобливо поцілував його тремтячу руку. Очі їх зустрілися. Вони хотіли щось сказати одне одному, але слова застигли в них на губах.

— Живи тисячу років, моя люба дитино! — тихим голосом промовив дід. — Тільки по-справжньому люби свою справу, і я готовий поручитися, що ти перевершиш твого діда…

Ці слова назавжди запали у душу юнака. Нехай пам’ятають їх і ті, що входять у життя.