Сапієнси (частина друга)

Таємниці «Стріляного горобця»

Коли все починалося, я й гадки не мав, до чого це призведе.
Та й не дуже замислювався, чесно кажучи.
Просто робив те, що мусив.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри

Про те, що планетології не буде, стало відомо після великої перерви.

— Сьогодні, — сказала Ілона Едуардівна, — до нас у гості завітав адмірал Сергій Семенович Оксеник. Зустріч за п’ять хвилин у актовій залі.

Настрій у Мишка Неборака миттю зіпсувався. Оксеник був його улюбленим космонавтом, Мишко зібрав усі фігурки з ювілейного набору: Оксеник у зорельоті, Оксеник на оглядовій вежі Рейвілля, Оксеник відстрілюється від люстерників. І всі адміральські щоденники він зібрав, перші паперові видання, найрідкісніші! Якби знав заздалегідь — приніс би на автограф.

Адмірал виявився сивим і невисоким, схожим на Мишкового дідуся Леоніда, а не на фігурки з «кіндерів». Він вийняв із внутрішньої кишені свій знаменитий сріблястий футляр і вдягнув старовинні окуляри. Таких давно ніхто не носив: сучасні фродики мали набагато більше функцій, а вади зору можна було швидко й надійно відкорегувати в будь-якій клініці. Окуляри були фірмовою фішкою адмірала, за ними його всюди впізнавали, навіть без кітеля.

— Усім привіт, — сказав пан Оксеник.— Є серйозна роз¬мова. От хто з вас колись мріяв бути зореплавцем?

Звісно, мріяли всі — крім Мишка. Він вважав, що це надто мейнстримово, отже — нецікаво. Набагато цікавіше займатися біологічним проектуванням: створювати нові види динозаврів, наприклад. Чи оживляти мамонтову фауну: печерних ведмедів, сайгаків, волохатих носорогів.

— Ну і правильно кажеш, — погодився з ним адмірал. — Я в дитинстві теж не про космос мріяв. Я хотів розслідувати злочини, як Шерлок Голмс.

Він почекав, поки учні засерфлять у Грибниці, хто це такий. Тільки Неборак із Ненароком не серфили. Тато Мишка й Нена- років дідусь виявилися образливо одностайними в обмежен¬ні прав і свобод. Вихід до Грибниці їм залишили — та лише на кілька довідникових ресурсів і не в навчальний час. Про чати, форуми, віртуальну реальність, тривимірні фільми чи хоча б про довоєнні пласкі — навіть мови не було.

Але не це — на Мишковий подив — дратувало його найбільше. І навіть не заборона використовувати реактивний наплічник.

Через обмежений доступ до Грибниці Мишко не міг перевірити, збрехав йому новачок із паралельного «В» чи хоча б частково розповів правду. Залізне серце — ну хай, сьогодні медицина крокує вперед стрімко й невпин¬но. Але водночас таке серце, дідусь-некромант і дві мами, що виникли внаслідок дослідження унікальних марсіянських артефактів?! Та ну! Про це б усі знали, такі речі не приховаєш.

Звісно, якщо ця історія із засекреченою інформацією не ви-гадка. Але як це перевіриш? Зрештою, повучі могли зламатися з будь-яких інших причин. У школі про них узагалі не згадува¬ли, наче нічого особливого не сталося. Фесюка з Верджилом, щоправда, це від каральної педагогічної десниці не врятувало: їм теж обмежили доступ до Грибниці, хоча й на менший час.

Мишко думав звернутися до когось із друзів — от хоча б до Аліси Шелдон — із проханням пошукати потрібну інфу, але не насмілився. Не хотів наражати інших на небезпеку, хай навіть суто позірну. Та й останніми тижнями вони мало спілкувалися: попереду були іспити, усі підтягували «хвости» й готувалися до першої фахової спеціалізації.
Власне, адмірал був не першим їхнім гостем: тільки з цього понеділка до них уже приходили з нейроконструкторського бюро «Телесик» і з Академії юних терраформаторів.

І справді, поки Мишко міркував над усім цим, пан Оксе- ник уже повідомив, що вперше в історії оголошується набір до Школи зореплавства. А потім спитав, чи хтось із них хоче подати туди документи.
І питаючи, він якось дивно глянув на Мишка з Сашком, та вони тоді не звернули уваги. Мишко із сумом думав про на¬плічник: якби його не відібрали, можна було б відпроситися нібито до туалету й гайнути в найближчу книгарню, щоб було на чому взяти автограф.

Ненарок активізував на фродику конспект, щось туди писав і водночас гортав інтерактивний підручник із квантової фізики. Над столом знай спалахували й гасли якісь моделі, формули, схеми. Ненарок удавав, буцімто розуміється на цій абракада¬брі. Ілона Едуардівна йому, здається, навіть вірила, а Оксеник особливої уваги не звертав.

— Жодних вступних іспитів, — сказав пан адмірал. — Тільки співбесіда. Але ви ж розумієте, що ми обиратимемо найкращих? Бо інші в космосі просто не виживуть, а нам немає сенсу вкладати сили й кошти у тих, хто загине в першій же подорожі.

Він говорив це наче жартома, але Мишкові стало трохи не по собі. Він навіть здивувався, коли побачив, скільки народу попіднімало руки.

З іншого боку, сказав собі Мишко, буде чудова можливість узяти автограф. А саму співбесіду він точно не пройде, з усіма тими доганами хто його візьме…
Тож Мишко взяв і собі підніс руку.
Потім адмірал додав, що практику юні зореплавці проходитимуть на орбіті Марса. Ненарок відірвався від підручника, щось подумки зважив і теж підніс руку.
Отак вони і вляпалися в цю історію.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. СІРІ ШКІЛЬНІ БУДНІ
Ти певен, що ти людина?
Симон Сюзан Кальвін, імп другого ступеня.
Третій лист до братів далеких і близьких

Навантаження в Школі зореплавства були нелюдськими. Щойно учні прилетіли туди й зібралися в кают-компанії, пані Джудіт Мерріл, адміністраторка, ознайомила їх із розкладом на найближчі тижні — й уже тоді пролунали перші мученицькі вигуки. Та Мишко на них і на сам розклад уваги не звернув: він радів, що в Школі знову мав необмежений доступ до Грибниці й міг користуватися наплічником. А ще ж, думав він, попереду ціле літо, сповнене пригод!..

Легкі недобрі підозри охопили його, коли він знайшов- таки час і вчитався у програму. Раніше Мишко думав, що май-
бутні зореплавці вчитимуться пілотувати орбітальні човники, сонячні яхти, міжпланетні вантажівки, а на старших курсах — і зорельоти. І очікував він уроків, присвячених анатомії двигунів і сердець, роботі з імпами, маневруванню, правилам космічного руху…

Аж ні! Від першокурсників чекали речей дивних, часом, здавалося б, жодним чином із зореплавством не пов’язаних. Креслити тривимірні карти зоряного неба — це ще хай, це зрозуміло. Але грати у волейбол у невагомості чи за умов збільшеної сили тяжіння? Відпрацьовувати надання першої медичної допомоги? Засинати за командою, наче ти легендарний індійський йог, а не звичайний український школяр?!

Їм показували фільми з новітньої історії, навчали майструвати заміну деталям двигуна з того, що було під рукою, вирощувати картоплю на суміші гальки й піску, якнайшвидше знімати одяг і вдягати скафандр у невагомості.
І весь час змушували працювати в командах, раз за разом змінюючи склад, ролі, завдання. Мишко швидко перезнайомився з усіма — навіть з тими школярами, що прилетіли з інших країн. Завдяки фродикам спілкуватися було легко, але багато хто волів вимикати перекладачі й засвоювати чужі мови: мало що станеться під час подорожі, раптом імп накриється — не на мигах же тоді спілкуватися…

Якось так само собою склалося, що із Алісою Мишко майже не розмовляв: то їх розкидало по різних командах, то він був надто зайнятий. Учителі Школи задали надто високий темп, Мишко навіть здивувався, коли четвертого червня, в останній випробувальний день ніхто з учнів не відмовився продовжувати навчання.

А потім вже й не лишилося на це шансів. Правила є правила: повна ізоляція, жодного попусту. Зрештою всіх попереджали — і батьки теж добре знали, куди відпускають своїх дітей.

Рідні, звісно, підтримували їх як могли. Бачитися з ними зоряним джурам дозволяли раз на тиждень, виключно за розкладом. Більшу частину таких сеансів Мишко відповідав на запитання, чи добре він харчується, чи вдягає зв’язані прабабцею шкарпетки під скафандр і чи добре замотує шию шарфом, коли працює в неопалюваних відсіках корабля.

Шкарпетки, до речі, виявилися дуже помічними, і Мишко був страшенно за них вдячний. Прабабуся зв’язала їх дві пари, зелені (з єдинорогами) та чорні (зі сніговиками). Чорні Мишко подарував Ненарокові, бо тому ніхто шкарпеток не зв’язав; певно, дідусь-некромант переважно думав про вічне і такими дрібницями голову не забивав.

Не сказати, щоб Неборак із Ненароком стали друзяками нерозлийвода: узагалі складнувато дружити з тим, хто прирік тебе на знання справжньої й небезпечної таємниці. З іншого боку, Мишко віддячив йому тим самим — ну, може, хіба небезпека його таємниці була не такою зловісною.

Звичайно, він досі сумнівався, чи не вигадав Ненарокусю ту історію з двома мамами й таємничим зникненням батька. Клонування загалом давно було заборонене, клони мали обмежені права, плюсну от якби щось таке сталося — невже в жоднісінькому чуткарі не лишилося б згадки? А він, коли мав вільний час, шукав по всій Грибниці вздовж і впоперек — і не знаходив нічого, от просто нічогісінько.

Спокуса поділитися таємницею з кимось ставала дедалі нестерпнішою. Мишкові тільки й лишалося, що радіти шаленим навантаженням на уроках і триматися осторонь від колишніх своїх найкращих друзів. Він боявся не втриматись і прохопитися, хай і випадково, слівцем-двома. Просто не хотів нікого наражати на небезпеку.

Тому й спілкувався в основному з Ненароком — хоча важко було назвати це повноцінним спілкуванням, радше — грою в питання й відповіді, короткі й лаконічні. І звісно, жодним чином не дотичні до таємниць їхніх батьків.
Але й такі розмови були винятком із правил. Зазвичай Ненарок тримався від усіх на відстані й чітко давав зрозуміти, що не має часу та бажання відволікатися на дурниці.

Адже Ненарок досліджував. Ненарок гриз граніт науки. Ненарок самовдосконалювався.
Будь-яку вільну хвилинку він використовував для того, щоб зависати в бібліотеці, будь-які розмови, не пов’язані з навчанням, намагався якнайшвидше скінчити.

Винятком став один з уроків пана Оксеника — і випадок цей добряче здивував усіх зоряних джур. Адмірал, сказати направду, сильно відрізнявся від інших учителів, бо, власне, не навчав, а просто вів бесіди з вами. І раптом ви з цих бесід з’ясовували багато важливих речей про світ і про себе в ньому. Мишко дивувався: виходило так, начебто він усе це знав сам, давним-давно, а тепер ці знання лягали на окремі полички й ставали частиною його досвіду.
Адмірал говорив про те, що Всесвіт складний і безкінечний, і сповнений загадок, інколи вкрай небезпечних. Ще шістдесят чотири роки тому ніхто не сподівався зустріти розумних іншопланетян, навіть знайти ознаки розумного життя в Ближньому космосі. Та потім людство зіткнулося з люстерниками й мусило відчайдушно боротися навіть не за збереження певних прав чи свободу, а, власне, за виживання.

Тоді й виявилося, що Всесвіт населений, і доволі щільно. Різні види розумних істот укладають між собою альянси, і кожен намагається досягти власних цілей, часто за рахунок слабших, менш розвинутих чи позбавлених потрібного ресурсу видів. Ця боротьба триває мільйони років поспіль, точиться всюди: у Ближньому космосі й на планетах, віддалених настільки, що нинішнім зоряним джурам туди ніколи в житті не потрапити.

— Типова боротьба видів за виживання! — підсумував того разу Гарлан Еллісон — невисокий, гострий на язик, задерикуватий, але неймовірно обдарований одноліток Мишка. — Нічого нового! їж сам, або з’їдять тебе!

— Точно! — охоче погодився адмірал. — Головне — визначитися, кого саме їсти та в яких кількостях, правда? Інакше переїси і страждатимеш від болю в животі.

Перш ніж клас почав сміятися, пан Оксеник підняв руку:

— Слухайте, а це ж серйозна тема. От дивіться: люди здавна порівнювали себе з тваринами. Байдужих чи недалеких називали стадом, хитрих — лисами, сміливих — левами… І те, як вони поводилися один з одним… ну, це теж часто нагадувало швидше поведінку тварин. Але люди водночас вважають себе інакшими, не подібними до тварин. Чому?

— Бо ми від них відрізняємося! Починаючи від ДНК і закінчуючи способом існування.

— А ще ми здатні усвідомлювати, що існуємо. Вони ж — ні.

— Чекай, Пітере, а собаки, шимпанзе, дельфіни? Кожен з них відрізняє «себе» від «інших», чи не так?

— Так — і їх от-от визнають розумними й наділять правами. У нас у Канаді дельфінів, між іншим, уже визнали.

— Та все ж вони лишаються собаками, шимпанзе й дельфінами? Жоден не перетворюється на людину?

— Мова, Сергію Семеновичу! Річ утому, як саме ми мислимо й формулюємо свої думки… ну, щоб донести їх до інших.

— Мова, Борисе, є й у дельфінів, і в шимпанзе. Навіть мурашки спілкуються між собою, тільки переважно за допомогою хімічних сигналів, а не звуків. Хто ще має версії?

— Ми не просто розумні — у нас є ще й матеріальна культура.

Оксеник задоволено кивнув:

— І навіть нематеріальна, Ігорю. Між іншим, імпи високого ступеня теж сприймають її, часом навіть створюють власні легенди, байки, пісні. Але чи стають вони завдяки цьому приналежними до нашого з вами виду Homo sapiens? А клони — ті нечисленні, які все-таки з’явилися з тих чи інших приин — чи вони теж мають право зватися саме людьми? Врахуйте: тоді вони можуть претендувати на все, чим володіють їхні, так би мовити, прообрази. На ім’я, на обліковий запис у Грибниці, на фродик, на дітей і батьків — от буквально на все. Що скажете, друзі? Так, Олександре?

На більшості уроків адмірала Ненарок поводився стримано: відповідав, коли його запитували, але сам руку не тягнув. Зараз, однак, він рішуче підвівся і сказав голосно, щоб почули всі:

— Клони й імпи з’являються не з власної волі. Люди створюють їх… принаймні, найчастіше — саме люди. Тому робити їх безправними… це, як на мене, не по-людськи.

— Ну бачиш, ми знову повернулися до питання про визначення. Що ж таке «людина» і чим таким особливим вона відрізняється від інших видів, розумних і не дуже? Що значить «поводитися по-людськи»?

Гарлан Еллісон з сусідньої парти реготнув:

— Це значить провадити боротьбу за виживання на вищому рівні! Ефективніше!

— А ти, Ненароче, теж так вважаєш?

— Я, — тихо сказав Ненарок, — вважаю, що ми навряд чи зараз вигадаємо щось нове. Визначення людини можна подивитися в Грибниці, але якщо хочете, щоб я озвучив, прошу дуже: від інших тварин нас вирізняє спосіб формулювання думок, володіння мовою, здатність до почуттів і спосіб поведінки. Підсумовано вченими, які працювали над цим питанням трохи довше, ніж один урок.

У класі загомоніли: мало хто мав підстави та сміливість розмовляти в такому тоні з адміралом. Однак той жодним чином не виявляв невдоволення: знай усміхався собі у вуса й чекав, поки Ненарок закінчить свою думку.

А Ненарок, як на зло, не вгавав:

— І я вважаю, що Гарлан теж має рацію. Бо всі ці гучні слова про людяність, самовідданість, милосердя мало важать, коли доходить до виживання. Коли нам здається, що імпи захоплять владу над світом, ми обмежуємо їхній розвиток і практично забороняємо тих, хто має інтелект третього ступеня й вище. Коли ми винаходимо спосіб клонувати людей, нам треба негайно це заборонити або суттєво обмежити — щоб хтось не відібрав у нас того, що ми маємо. І водночас — розводимося про людяність. Але скажіть, адмірале, коли ви летіли на чолі Дірявої ескадри випалювати місячні бази люстерників — чи думали ви про людяність? Про милосердя, альтруїзм, цінність кожної розумної істоти, якою б вона не була? Хто цінніший — люстерник, який винищив одним махом кілька міст, чи клон, який винний тільки в тому, що от просто існує?

Тепер у класі вже не гомоніли — мовчали так, наче щойно дізналися про нову епідемію венеріанської лихоманки.
Тільки Оксеник виглядав цілком задоволеним.

— Чудово, — сказав він. — Олександр озвучив проблему — і проблему важливу. От і маємо основне завдання на цей триместр: визначитися з тим, що саме для вас означає «бути людяним». Від кожного чекатиму по есею, обсяг — десять тисяч знаків. З обмежень маєте тільки одне: не цитувати визначення з Грибниці. А Ненарок отримує додаткові бали за нешаблонність мислення — звісно, з вирахуванням десятки за неприпустимий тон у спілкуванні зі старшими за званням.

На наступні кілька днів цей урок став основною темою в розмовах між зоряними джурами. Сам Ненарок, звісно, по-водився так, наче нічого особливого не сталося, та це тільки ще більше збуджувало цікавість. Фінлей, Еллісон і Росоховатський по черзі намагалися розпитати Мишка, що це, мовляв, було, — але він розводив руками. Хоча добре розумів, чому Ненарок так завівся через згадку про клонів.

Подальші уроки Оксеника виявилися не менш цікавими, хоча й не настільки сенсаційними. З понеділка він узявся розповідати про Марс — про його загадки, руїни, палаци, фрески, скарбниці — і про те, що й досі не знайдено жодного скелета, жодного зображення марсіянина. Чому? І куди поділися всі тубільці, що жили на планеті сотні тисяч років тому? Відповідей наразі не було.

Слухаючи його, Мишко усвідомив: якщо батьки Ненарока досліджували якийсь марсіянський артефакт, з ними справді могло статися будь-що. От просто що завгодно.
То може, питав він себе, дійсно існують причини, з яких усе це «будь-що» засекретили? Адже буває таке: хтось щось невчасно дізнається, коїть дурниці — і від того всім стає тільки гірше.
І чи мусить тоді Мишко покинути спроби розібратися в цій історії? Звісно, цікавість і всяке таке… але — чи не зашкодить він комусь, намагаючись докопатися до відповіді?

Він думав про це, доглядаючи за своєю ділянкою картоплі в саморобній оранжереї. Думав, коли вдягав скафандр і коли прав прабабчин подарунок. Думав, розв’язуючи задачки з етики для пана Паровського і пробігаючи корабельними коридорами під час традиційних щотриденних перегонів, які влаштовував пан Лі. Думав, снідаючи, обідаючи й вечеряючи, — ще й примудрявся жартувати з Фінлеєм, Шелдон і Винниченком.

Знайти відповідь він, звісно ж, не зміг — але несподівано для себе зрозумів, чому Ненарок усі ці дні в школі так поводиться. Чому гризе граніт науки з ранку до ночі й намагається не витрачати часу на зайві розмови.
Спершу Мишко думав, що залізне серце — попри всі запевнення лікарів — призводить до певних побічних наслідків. (Простіше кажучи, робить з нормальних людей чваньків, хай і з непоганими мізками.)Та нарешті його осяяло.
Просто Ненарок готувався до візиту на Марс. Перед ним не стояло питання, чи варто розгадувати таємницю зникнення
його власного батька. Це був його останній шанс — і Ненарок збирався використати його на всі сто.
А часу в Сашка лишалося дедалі менше, адже Школа розташовувалася в зорельоті під назвою «Стріляний горо¬бець»—у зорельоті, який стартував два тижні тому і тепер мчав до Червоної планети.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ.
ПРЯМУЙ ЗА ГАБОНСЬКОЮ ГАДЮКОЮ

Хто володіє інформацією, той володіє світом.
Натан Черчіль. Скажи це першим

Якби хтось ще в травні сказав Мишкові, що він піде до бібліотеки й опиниться в кублі змій, він би нізащо в це не повірив.
Себто самі змії — норм, це ж залежить виключно від того, який різновид пошуковика інстальовано. А от щоб усе літо навчатися за власним бажанням та ще й при таких навантаженнях віртуалитися по бібліотеках!.. Абсолютно неможлива річ!

Тим більше в бібліотеці з настільки старим, хіба ще довоєнним інтерфейсом, який не просто переносить тебе в лабіринт із нескінченних коридорів, заставлених потемнілими від часу дерев’яними книжковими шафами, — ні, ти тут ще й мусиш за кожним томом дертися драбиною нагору, гортати сторінки, ба навіть читати!

Рівень занурення тут був пропрацьований із нещадною надмірністю: Мишко відчував прохолоду від мармурової підлоги, запах древніх фоліантів — і звісно, голод, якщо засиджувався надовго. А ще бентежили звуки: весь час здавалося, що хтось ходить неподалік, пересуває книжки або просто зараз стоїть позаду й дихає тобі в потилицю. Озирнешся ж — нікого!

Але він на це не зважав. Зрештою, саме тому сюди й пішов: бібліотека в Школі зореплавства була стара, а її інтерфейс настільки відстав від новітніх розробок, що оновлювати його не бачили сенсу.
Відповідно, тут могла зберегтися інформація, яку в планетарній Грибниці хтось чи щось із певних міркувань підчистив. Наприклад, дані про інцидент, який стався на Марсі сім років тому. Про так зване «Рокірування в Імператорській Скарбниці».

На щастя, якою б старою бібліотека не була, вона мала більш-менш притомну систему пошуку. Після того як лягав у колиску — себто в капсулу, що під’єднувала тебе до локальної Грибниці,— ти опинявся на вході, просто в кублі різно¬кольорових і переважно чималих змій. Змії миттю здіймали голови: кобри роздували свої капюшони, гримучники тріщали брязкальцями, решта просто шипіла. Треба було торкнутися голови тієї, що подобається тобі найбільше, і сказати ключові пошукові слова.

Наприклад: «марсіянські артефакти».

Тоді змія вислизала з кубла, а ти мусив іти за нею крізь ряди височенних дерев’яних шаф, що тяглися вдалечінь і танули в темряві, підсвічені лише тривимірними символами й написами, котрі позначали ту чи іншу тему.

Звісно, Мишко не сподівався одразу знайти в шкільній бібліотеці відповідь на всі свої запитання — але хоча б натяк,
навіть білу пляму. Порожнє місце в потоці інформації, просто замовчування вже свідчили б, що Ненарок не збрехав.

Першого ж дня, коли Мишко завітав сюди, він знайшов — авжеж! — Ненарока. Сашко сидів, скинувши капці, просто на підлозі під шафою, до якої привела Мишка товстелезна габонська гадюка, і гортав по черзі одразу три книжки.

— А я думав, чи швидко ти здогадаєшся, — сказав він так, ніби нічого особливого не сталося. Навіть голови не підвів.

— Ти знав, що я прийду, — Мишко звинувачувально вказав на Ненарока. — І що, важко було просто сказати? Типу, «давай поговоримо» чи «мені потрібна твоя допомога»?

Ненарок перегорнув чергову сторінку. Тепер Мишко бачив: це були три однакові підручники з історії.
Ні, майже однакові. Судячи з розташування ілюстрацій і з того, яким шрифтом було набрано заголовки, це були видання різних років.

— Давай визначимося раз і назавжди, — майже байдуже сказав Ненарок. Майже, бо голос у нього все-таки трошки тремтів. — Я змушений був розповісти тобі те, чого за інших обставин ніколи б не розповів. Ця таємниця — вона не тільки моя, від неї залежить життя мого батька. Я взагалі досі не певен, що саме відбувається. І втягувати в таке друзів… або навіть просто приятелів — це було б з мого боку нечесно.

Він машинально почухав великим пальцем лівої ноги п’ятку правої. Сидів Ненарок у чорних шкарпетках зі сніговиками. Ліва вже порвалася, і він її заштопав — не дуже вдало, але старанно.
Мишко зітхнув, теж скинув капці й сів навпроти нього.

— Я пропущу всі пафосні промови, гаразд? І так ледве живий сьогодні після гімнастики від пана Лі. Просто скажи, чим я можу допомогти. І що ти взагалі шукаєш.

Ненарок відвернувся від нього й довго вдивлявся в підручники перед собою. Мишко подумав, що за цей час їх можна було напам’ять завчити. Але вирішив, що особисто він нікуди не поспішає і може почекати.

— Я, — нарешті озвався Ненарок, — дякую за пропозицію. Це якщо без пафосу. А щодо допомоги…

Він знизав плечима, наче йшлося про звичайне списування домашки.

— Для початку я хочу впевнитися, чи не помиляюся.

На мить Мишкові здалося, що стара віртуальна бібліотека глючить. Або в колисці щось зламалося, і через це Ненарокові слова передаються неточно.
Або й узагалі перед Мишком зараз сидить не Ненарок, а хтось інший, чужий.

— Бачиш, — спокійно провадив далі цей несподіваний Ненарок, — коли все сталося, мені було п’ять років. Я чув, про що говорили люди в Інституті планетарної археології, але чи правильно я їх зрозумів? Чи правильно запам’ятав те, про що дізнався?

— Чекай, а коли ти казав повучам, буцімто стан твого батька погіршився?.. Якісь датчики, два кроки до розгадки?..
Ненарок зітхнув. Він розстібнув сорочку, і стало видно, що в грудях у нього ліворуч, де має бути серце, вживлено чорні дверцята. На дверцятах була картинка: череп із перехрещеними кістками.

— Залізне серце, — здогадався Мишко.

— Не тільки воно. — Ненарок відкрив дверцята, і Мишко побачив, що з того боку до них причеплено кругленький амулетик.

Звісно, він стикався з такими ж: їх дарували одне одному закохані, мовляв, щоб серця билися в унісон. Шмаркливі штучки, він сам ніколи до цього не опустився б.
А ще такі амулети залишали фронтирники — ті, хто вирушав у далекі рейси досліджувати невідомі планети, — щоб їхні рідні знали, що з ними все в порядку.
Певно, і Ненароків батько лишив по собі таку штукенцію.

— Дивись, — Сашко зняв амулетик, натиснув — і з нього розгорнулася тривимірна проекція. Модель людського тіла, причому підсвічена різними показниками: температура, тиск, пульс, рівень гормонів, склад крові й рівень цукру в ній та безліч інших, які Мишко не впізнав. Деякі було позначено жовтим, мовляв, стан ще не критичний, але на межі. Деякі — червоним.
Обличчя в моделі не було, і це чомусь вразило Мишка найбільше

— Це єдине, що я зараз маю, — сказав Ненарок.

Він згорнув проекцію, повісив амулет на дверцята, закрив їх. Застібнув сорочку. — Усе інше — мої спогади та здогадки, розумієш?

Мишко рішуче хитнув головою:

— Жартуєш?! У тебе замість однієї мами з’явилося дві! Твій батько щез, а його амулет досі показує, що він живий! Цими над- секретними даними ти зламав повучів! І ти ще сумніваєшся?!!

— Людині властиво сумніватися, — усміхнувся Ненарок. Він говорив це так, наче йшлося про речі несуттєві: завтрашню погоду в Рейвіллі чи торішнє меню в шкільній їдальні. —

Сам поміркуй: я отримав цей амулет від тата, коли той летів на Марс. Тоді мені було три роки, я мало що пам’ятаю… люстерникові шмарклі! — та я навіть не певен, що його обличчя запам’ятав насправді, а не «згадав», дивлячись відео тих часів! У жодній книзі, у жодній базі даних немає ані слова про цей інцидент. Шість років тому я натрапив на згадку про Престоли Спокою, але коли спробував скопіювати її, мене вибило з Грибниці. А вдруге зайти на той чуткар не зміг, колиска не хотіла під’єднувати, навіть не зберегла адреси. І ніхто ніде ніколи не чув про «Рокірування в Імператорській Скарбниці».

— Крім твоїх рідних.

— Мам я, вважай, не бачу, вони більше часу проводять на Марсі, намагаючись знайти сліди батька. А дідусь… він принципово не хоче обговорювати зі мною цю тему. Вважає, що в мене психотравма. І сам більше занурений у власні до-слідження, якщо вже чесно.

Мишко почухав лікоть, поміркував.

— Ну, — сказав, — але ще ж є Інститут планетарної археології. Там мають знати правду. А ти… ну, не стороння людина, у тебе є право ставити запитання.

Сказав — і сам затнувся. Усе це добре звучало, та Мишко знав, як воно виходило насправді. Власні батьки про свою роботу йому майже не розповідали, а коли вже заходила про неї мова — годували казочками, усю правду дізнавався він сам.

Коли був дрібний, Мишко якось пробрався в Голосіївський експоцентр, навіть знайшов павільйон № 18… ну, чесно кажу¬чи, він скористався простеньким дроном-розвідником, який потай стежив за батьком і майже довів Неборака-молодшого до цілі. Дрон мав усі шанси пробратися й у саму вісімнадцятку, але на підльоті його збила сіра ворона (як тоді думав Мишко, абсолютно випадково).

Той канал для зв’язку, за яким Мишко в квітні намагався сконектитися з батьком, виділили їм спеціально, за батьковим же проханням — і був він не сказати щоб надійний. Під час експериментів канал просто глушили, Мишко в цьому жодної миті не сумнівався.

Такий уже цей світ: нікого не хвилює, чи поводишся ти по-дорослому. Якщо не маєш шістнадцяти років, можеш згорнути в трубочку всю свою самостійність і відповідальність та згодувати шай-хулудам. От просто згорнути і згодувати.

— Слухай, — осяяло раптом Мишка, — а може, адмірал? Давай із ним поговоримо.

— Глухий номер, забудь.

— Чому?! Якщо хтось і сприймає нас всерйоз, без жодних поправок на вік — це він. Зайдемо якось так здалеку, промацаємо ґрунт…

— Я йому не вірю. — Ненарок помовчав і додав незворушно: — Забагато знає.

— Та ну! Він герой війни! І що значить «забагато»?

— А ще, — продовжував Сашко так, наче не чув Неборака, — він нам бреше. Тобто не він один, усі вчителі, але він — найбільше. І він точно знає, де і в чому бреше. Та й у будь-якому випадку, — додав він, наче втомився від усіх цих розмов, — давай спершу проведемо первинний збір даних без залученнях додаткових осіб. Зрештою, хіба ти сам не для цього сюди прийшов?

Мишко подумав, чи варто казати правду, але вирішив, що такий уже сьогодні день.

— Узагалі-то, — зізнався він, — я прийшов поговорити з тобою начистоту. А от чому ти зависаєш саме в цій олдскуль- ній бібліотеці…

Ненарок дивився на нього з цікавістю. Нічого не сказав, лише ледь помітно кивнув.

— Це просто, — раптом зрозумів Мишко. — Якщо ти вже шукаєш відомості, що видалені в усій земній Грибниці, де ж іще вони могли зберегтися? Хіба що в бібліотеці, яка до неї не під’єднана. Навіть якщо ті, хто подбав про зачистку інформації, знали про існування цієї конкретної бібліотеки, вони могли вирішити, що надто обтяжливо під’єднуватися до неї й зачищати її… Зрештою, хто шукатиме тут правду? Це ж… — він затнувся і потім незграбно додав: — Це ж просто навчальний корабель, так?

Вони подивилися один одному в очі, та жоден не встиг і слова сказати. Габонська гадюка під ногами Мишка раптом ожила, повернула голову до темряви між шафами й гучно засичала.

— Привіт! — промовив звідти знайомий голос. — А я оце думаю: хто так пізно після занять ще ходить до бібліотеки. Як ви тут, хлопці? Може, чимось допомогти.

І з темного проходу до них вийшов адмірал Оксеник. Він чомусь був у скафандрі — наче щойно виводив клас відпрацьовувати очистку корпусу від зоряниці й не встиг перевдягнутися.

— Дякуємо, — незворушно відповів Ненарок. — Ми самі впораємося. Це… просто дослідження.

Мишко розгубився. Уроки Оксеника він любив — і взагалі вважав його найкращим учителем у Школі. Це по- перше. А по-друге, якщо вже існувала людина, яка могла — от суто теоретично — знати відповіді на запитання про те, що трапилося в Імператорській Скарбниці, — то це якраз був адмірал.

Звісно, сам Ненарок ніколи не наважиться попросити в нього про допомогу — на те він і Ненарок. Але хіба не для того існують друзі, щоб вчасно дати тобі мудру пораду, вказати на помилку чи просто підтримати заохочувальним стусаном?
— Чекай, — сказав він Ненарокові. — Насправді допомога нам не завадить! Сергію Семеновичу, я-от давно хотів спитати…

Сказав — і затнувся.
«Просто навчальний корабель», згадав він. І ще подумав про сичання гадюки й дивний скаф на адміралі — тут, у віртуальній бібліотеці, де ніщо й нікому не загрожує.

— Знаєте, — сказав Мишко з усією можливою недбаліс¬тю, — ми тут з Ненароком трохи посперечалися. Про люстерників і про Марс. Дивіться, у підручниках… покажеш, Сашко?

Це була чистої води імпровізація: Мишко й гадки не мав, чи єтам щось насправді важливе в тих трьох книжках. З іншого боку — чого б Ненарок стільки часу витріщався в них? Не для того ж, щоб позлити Мишка.
Ненарок незворушно кивнув:

— Прошу дуже. От: у першому підручнику читаємо про те, що вчені змушені були переглянути свою думку про Всесвіт. Про перших прибульців, які виявилися страшенно схожими на людей. Про те, що вони були мирними й доброзичливими, і всі раділи, що ми знайшли братів за розумом.

Він відклав перший підручник і взяв наступний.

— Отут йдеться про те, що ми в облозі. У Всесвіті виявлено ще один розумний вид істот — і як передбачали вчені, він
ворожо до нас налаштований. Ціною неймовірних зусиль ми втримуємо агресорів, але невідомо, чи довго це триватиме. Та зрештою ми переможемо, бо інакше й бути не може.

Оксеник слухав Ненарока уважно, сяк-так склавши на грудях руки в товстелезних скафандрових рукавах. Слухав, усміхався крізь закрите скло і мовчав.

— А от, — сказав Ненарок, — остання версія. Ну, остання з тих, що тут присутні, бо ж ми вчимося вже за наступною.
І в цій-от сказано, що Всесвіт складний і сповнений небезпек і нас оточують вороги. Кожен хоче тільки одного: загарбати нашу Сонячну систему, викачувати звідси ресурси, підкорити нас своїй владі. Ми перемогли люстерників, але це тільки перший крок до справжньої незалежності людства в межах Галактики.

— А за нашим підручником, — на ходу підхопив Мишко,—усе ж геть по-іншому! Люстерники були винятком із правил, а в цілому ми живемо серед дружніх цивілізацій, які піклуються одна про одну і про мир у Галактиці.

Вони перезирнулися, і потім Ненарок спитав:

— То кому ж вірити? Яка версія правдива?
Адмірал Оксеник усміхнувся до них — от тільки Мишко якось не спостеріг особливої веселості в його усмішці.

— А ви вмієте здивувати, — сказав Сергій Семенович. — Гаразд, переконали. Завтра до занять, одразу після сніданку, чекатиму вас у Колодязі Спогадів. Буде вам правда, справжня і повна, усе, як хочете.

Він відсалютував їм правою рукою, а лівою натиснув кнопку, що відкривала щиток на скафі, і раптом розтанув — певно, вивіртнувся з Грибниці.

Гадюка знову засичала й ударила в те місце, де щойно стояв адмірал. Потім розчаровано згорнулася в строкате ковбасне кільце й завмерла, схоже, добряче збита з пантелику.

— Це було дотепно, — після короткої паузи визнав Ненарок. Він підвівся й почав збирати книжки. — Але я б сказав — надто ризиковано.

— Слухай, та фраза про клонів… ну, було ж ясно, що він не мав на увазі твою маму. Тобто обох мам.
Ненарок тільки відмахнувся:

— Це тут зовсім ні до чого. Хіба ти не бачиш? Адмірал увесь час грає з нами. Він не каже й половини того, що знає. Про люстерників, про війну, про нашу перемогу… Всюди замовчування, таємниці, брехня.

— Як і у випадку з Рокіруванням…

— І ще багато з чим, повір. Подумай сам: людина, яка пережила стільки, скільки пережив він, людина, яка очолювала Діряву ескадру, вела перемовини про капітуляцію люстерників, — раптом стає вчителем у Школі зореплавства. Серйозно?

— То може, він готує всіх нас до чогось? Тому поки всього й не розповідає, хоче, щоб ми самі дійшли до певних висновків. Слухай, — похопився Мишко, — як гадаєш, а завтра він нам справді розкаже, як усе було?

— Звісно, ні. Він заманить нас у Колодязь Спогадів, уб’є, а потім викине у відкритий космос.

Мишкові спало на думку кілька влучних і дотепних відповідей, але він вирішив, що буде вищий за все це, — і втри¬
мався від коментарів.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. КОЛОДЯЗЬ СПОГАДІВ

Існує дві ймовірності: або ми самотні у Всесвіті, або ні.
Обидві вони однаково жахливі.
Артур Кларк

У Колодязі Спогадів було темно й холодно. І весь час здавалося, нібито падаєш — безкінечно, уже тисячі років поспіль.
Навколо літали планети та їхні супутники. Мчали кудись космічні кораблі.
Адмірал вдягнув окуляри й розвернувся так, щоб бачити обох хлопців. Здавалося, він висить тут, у чорному космосі, давно — аж від початку часів.

— Всесвіт, — сказав він, — суворий і невблаганний. Життя не з’являється в ньому нізвідки, а розумне життя не зароджується просто так. Для цього потрібні певні умови.

— Ми знаємо, — відгукнувся Ненарок. Він завис нижче й праворуч від Мишка і сьогодні, схоже, був більш-менш налаштований на діалог з адміралом. Чи принаймні успішно це вдавав. — Пан Ґолд змушує нас відпрацьовувати по сто годин на симуляторі еволюції. І постійно повторює: життя без сприятливих умов не зароджується, потрібні ресурси, щоб живі організми могли розвиватися, ускладнюватися. Звідкись вони мають брати енергію, і чим складніший організм, тим більшеїї потрібно. Класична ж ситуація, підтверджена сотнями прикладів з різних куточків Галактики.

Пан Оксеник засміявся:

— Чудово звучить! І як просто, правда ж? От тільки на ділі все виходить не так легко. Знаєте чому?

Мишко подумав, що якби знали, навряд чи висіли б отут, у Колодязі, намагаючись утримати сніданок у шлунку. Але ко-ментарі вирішив притримати при собі.

— Уявіть, — тихо сказав адмірал, — іще шістдесят чотири роки тому наші вчені не могли знайти у Всесвіті жодних ознак життя. Не розумного, а будь-якого. Ми виявили поклади підземної води на Марсі, складні органічні макромолекули на Енцеладі — але це й усе. Меркурій, Венера, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, усі їхні супутники, а також пояс Койпера з карликовими планетами й іншими об’єктами — жоден не мав навіть натяку на те, що там колись існували живі організми.

Говорячи, адмірал змахував руками десь угорі, над хлопцями, — і відповідні планети підлітали ближче, зупиняли свій рух, розкривалися, наче перезрілі сливи, й показували свої надра — красиві, щедрі, але — мертві, щоразу мертві.

— Чекайте, — втрутився Мишко. — А Марс? Ми ж точно знаємо, що там колись існувала могутня, високорозвинута цивілізація. Усі ці палаци, дороги, мавзолеї… Як можна було не помітити їх у телескопи? Не зафіксувати жодним супутником, що пролітав повз нього чи сідав на Марсі? У нас же були «Вікінги», «Телесики», «Вояджери», «Барсуми». Вони просто не могли проґавити руїни імператорського палацу чи знаме¬ниту Долину Тисячі Царів.

Пан Оксеник поправив свої антикварні окуляри, примружився, наче намагався розгледіти щось там, у далечині космосу, у надрах планет.

— Не могли, — погодився він. — Але проґавили. Не тільки на Марсі — у всій Сонячній системі та за її межами ми не бачили жодних ознак того, що десь існує життя. Усе змінилося в сто дванадцятому, коли такий собі Олесь Чурюмов, учень одинадцятого класу, юний винахідник, узявся за проектування нової — удосконаленої й багатофункціональної—версії радіоприймача.

— А насправді зробив перший телик, — кивнув Ненарок. — Себто телепортаційний куб. І завдяки телику ми… тобто людство… змогли побачити Вирій.

— Правильно, — погодився пан Оксеник. — Завдяки телику —а точніше, завдяки знаменитій аварії тринадцятого року — наші дрони вперше потрапили до Вирію. Ми зрозуміли, у чому полягає принцип телепортацїї, відкритої Чурюмовим: дрони не «стрибали» з місця на місце, а переходили в інший різновид простору. І отам, утому іншому просторі, вони минали потрібну відстань за набагато меншу кількість часу, — а потім поверталися в наш.

Мишко неуважно кивнув: поки все це не скидалося на серйозні таємниці всесвіту, радше на короткий переказ того, про що вони чули на уроках — і тут, і в Києві.

— Попереду, — провадив тим часом Оксеник, — було чимало роботи, адже ми ще не вміли будувати телики настільки великі, щоб переправляти через Вирій навіть одну людину. З іншого боку, для дослідження Марса чи Сатурна нам свого часу вистачило машин, і навіть не імпованих. А Вирій дозволяв долати колосальні відстані за неспівставно малий час: от наче ми раніше кругом мандрували пішки, а потім взяли й надягли реактивний наплічник. Тепер людство мало можливість до-ліджувати віддалені планети, шукати на них життя…

— Але, — тихо промовив Мишко, — перш ніж ми це зробили, життя саме знайшло нас.

Адмірал кивнув, і хлопці побачили, як заграли жовна в нього на обличчі.

— Знайшло, — погодився він. — Люстерники прилетіли до нас у чотирнадцятому, і якраз крізь Вирій. Вони вже вміли будувати телепорт-двигуни та жадали спілкування з братами по розуму. Про те, що сталося далі, ви самі мені вчора читали з підручників. Спершу ми раділи: знайшлися давні родичі, з якими ми походимо від спільного пращура, — бо з яких би ще причин ми з ними були настільки схожі?.. Ми дозволили їхнім послам оселитися між нами, довіряли їм, сподівалися на їхню допомогу.

Ненарок слухав його, щось шукаючи у фродику.

— Не ображайтеся, — сказав, — але це задачка з основ екології для четвертого класу. Якщо є два види, які займають одну й ту саму життєву нішу, вони залізно конкуруватимуть. Невже ніхто цього не розумів?

— Чому ж? Багато хто розумів. Були скептики, які попереджали про можливу небезпеку. Всесвіт, нагадували вони, суворий і невблаганний, а ми майже нічого не знаємо про цих дивовижних «братів». Звідки вони взялися, чому настільки схожі на нас? І якщо мають аж стільки спільних з нами рис — чи стосується це в тому числі й уміння обманювати задля власної користі? Зрештою, де гарантія, що вони знайшли нас от тільки зараз, а не багато років до того? Де гарантія, що не жили між нами весь цей час, вивчаючи наші звичаї, шукаючи наші слабкі сторони? Може, навіть потай впливаючи на нашу історію…

— А чому ніхто не дослухався до цих питань? Як можна було настільки наївно поводитися?! — Раніше Мишко над цим не замислювався: у оповідях про війну його більше цікавили історії про звитяги наших. Атепер раптом він поглянув на Землю, що її підкликав до них порухом пальців адмірал, — і жахнувся.
Земля-бо нагадувала яблуко, яке підгнивало на сонці: в одному місці з’явилася пліснява, в іншому чорна пляма.

— Люди, — сказав адмірал, — не завжди поводяться розумно. Інколи над ними бере гору цікавість. Часом — безглузда надія на краще, сподівання, що ті, з ким маєш справу, дотримуватимуться домовленостей, будуть чесними й відвертими. Подеколи це справді стається. Але у випадку з люстерниками не сталося. Вони атакували першими, без жодних попереджень чи пояснень. І тривалий час навіть не було ясно, чи ми втримаємося. Чи збережемо Землю. Вони захопили Місяць, почали вивозити лід з Антарктиди, перетворили Австралію на болотисті джунглі… Наші сили були неспівставними. На додачу земні держави надто довго з’ясовували стосунки між собою й не змогли швидко домовитися, щоб діяти злагоджено. Кожен тягнув ковдру до себе: хтось сподівався домовитись, хтось — лишитися непомітним у загальному хаосі.

Адмірал говорив, і яблуко Землі продовжувало чорніти з одного боку й вкриватися буро-зеленою пліснявою з другого. Крихітна кулька Місяця, що крутилася навколо неї, час від часу спалахувала вогниками, які летіли до Землі, — і робили її дедалі чорнішою.

— Нас, — сказав пан Оксеник, — врятувало тільки одне: дехто все-таки збагнув, що відсидітись не вдасться. А люстерники з невідомих причин не поспішали застосовувати зброю масового ураження, били точково, хоча й напрочуд дієво.

— Чекайте! А наші союзники? — здивувався Мишко. — Евоки, жовті унтоніанці, жукачі, щезники?..

— А вони, — раптом озвався Ненарок, — тоді ще не були союзниками. Чи не так, пане адмірале? Вони з’явилися в Сонячній системі, але трималися осторонь. Як потім писали в підручниках: «намагалися зорієнтуватися в непростій ситуації» і «були дуже збентежені побаченим».

Він висмикнув з фродика кілька цитат і підвісив їх у повітрі між собою та Оксеником, розвернувши так, щоб Мишкові теж було видно. Це були фрагменти з тодішніх чуткарських сайтів, деякі з роликами, утім Мишкові вистачило й самого тексту.

А Ненарок продовжував:

— Усі наші союзники вичікували. І хоча пан адмірал багато разів казав нам про альтруїзм та інші чесноти, властиві розумним видам, ніхто не поспішав втручатися. Потім, звісно, виявилося, що всі вболівали саме за нас. Усі хотіли підтримати нас проти підступних люстерників. Просто чи не встигли втрутитися, чи не могли, бо це суперечило їхнім релігійним заповідям, чи боялися зруйнувати хистку рівновагу сил у Дальньому космосі.

— Чудово, Олександре, — зі щирим захопленням сказав адмірал. — Я гадав, що хтось із вас дійде цих висновків десь через місяць після початку навчань, не раніше.

— Чекайте, — Мишко нічого не розумів. — То ця одностайність братів по розуму, про яку нам говорили… підтримка, розуміння, обурення… їх не було?!

— Чому ж? Були, Михайле. Просто не одразу. І не в усіх. Але коли ми самі спромоглися об’єднатися, коли довели, що гідні цієї підтримки та розуміння, особливо коли до наших рук потрапили перші кораблі з телепортаційними двигунами!.. Повір: миттєво кількість прихильників Землі серед співдруж¬ності розумних видів сягнула небачених висот. І тодішні педагоги мусили відзначити це в підручниках, чи не так, хлопці?

— Це якось… підло.

Ненарок криво посміхнувся і сказав:

— Це лише закони, за якими існує Всесвіт, суворий і невблаганний, — правда ж, пане адмірале? Те, що лежить в основі всього. Можна скільки завгодно висміювати Гарлана, але якщо копнути глибше… якщо подивитися на всю історію людства… Ми побачимо лише холодний розрахунок і бажання вижити, жодних милосердя, самопожертви, альтруїзму. Це розкіш, яку може собі дозволити не кожен — і не за будь- яких умов. Тільки коли достатньо надлишкових ресурсів і питання не стоїть руба: або ти, або тебе. Чи я помиляюся?

— Ні, — спокійно відповів адмірал,— ти все правильно кажеш. Найчастіше саме так і відбувається.

Він схилив голову трохи вбік і дивився на них обох із цікавістю, наче чекав чогось.

— До чого ж тоді всі ці розмови про людяність? — запитав Мишко. — Ваше завдання щодо есею — який у ньому сенс?

Адмірал мовчав. Навколо них пливли планети, й одні зоряні кораблі атакували Землю, інші ж — хоч нічим не відрізнялися від перших — летіли назустріч, стріляли, вибухали самі, проривалися кудись і навіщось.

Мишко згадав уроки Горація Ґолда — як метушилися створені ним і однокласниками істоти: комахи, риби, динозаври, — і так само жерли одне одного, суворо й невблаганно.

Жоден із зоряних джур не спромігся поки створити аналог розумного життя. Сем Ділейні казав, що це через обмеження в часі: ста годин не вистачає, має бути більше. Але Мишкові здавалося, справа в іншому.
І тепер він нарешті збагнув, у чому саме.

— Розум з’являється не замість усього, що притаманне тварині. Не замість — а поряд, наче надбудова на фундаменті, — і часом вони заважають одне одному. Це як мати два різні двигуни в одному кораблі… або двох учителів, які радять тобі хоч і корисні, але протилежні речі. Часом мусиш довіряти одному, часом другому. І людяність… думаю, це не вигадка, як вважає Гарлан. Але й не те, що нам усім притаманне від народження. Людяність — це… це те, чого ми мали би прагнути. Те, що дозволяє якось примирити розум з нашою тваринною частиною.

Ненарок, який слухав усе це з дивним виразом обличчя, заплескав у долоні.

— Соковито, — сказав він. — І переконливо, Небораче. Аж до сліз.

— Ти думаєш по-іншому? — повернувся до нього Оксеник.

— Я думаю, пане адмірал, що в чотирнадцятому році нас урятувала не людяність. Та ви й самі це знаєте: якби ви тоді намагалися поводитись «цивілізовано», нас би тут зараз не було. Я бачив фільми. І мій дідусь… він розповідав, як усе тоді було.

Адмірал на це лише похитав головою. Він зняв окуляри, висмикнув з кишені хустинку й заходився їх протирати.

— Знаєш, Сашко, — сказав він тихо, — взагалі, саме людяність нас і врятувала. Але це окрема розмова, довга й непроста. Ми до неї повернемося — тільки, боюся, не зараз. Ви ж пам’ятаєте, у нас за кілька годин стрибок у Вирій, декому треба підготуватися до керування кораблем.

Вони в один голос підтвердили: аякже, пам’ятають. І здається, навіть були достатньо переконливими, щоб адмірал повірив.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ. СТРИБОК БЕЗ ДВИГУНА

…атакували нас у момент переходу, це був їхній улюблений спосіб, діяло безвідмовно. Ніхто не розумів, як вони дізнаються, де ми маємо вистрибнути. Багато хто підозрював, що люстерники підіслали до нас шпигунів, але жодного ми так і не виявили.

Лівий двигун «Стріляного горобця» вийшов з ладу — певно, його підбив невідомий корабель, коли вони розверталися. Але виходу не лишалося, мусили стрибати.

— Шелдон, ще раз прожени всі обчислення, — наказав капітан. — Винничук, поступово збільшуємо навантаження на робочому двигуні. Екіпаж прошу зайняти місця у кріслах, пристебнутися й приготуватися до стрибка.

Усе відбувалося на капітанському містку, який, звісно ж, нічим не нагадував місток, а був величезною круглою залою у вигляді амфітеатру. На галереях, що розміщувалися вздовж стін, були робочі місця для команди, з реальними та голомоніторами, а також із кріслами, що фіксувалися в кількох положеннях і під час стрибка вприскували коктейль Подлєвського.

У центрі зали на телескопічному стеблі стримів майданчик, який, власне, можна було б назвати капітанським
містком. Майданчик цей при потребі міг піднятися чи опуститися, а також обертатися по колу, щоб капітан бачив усіх підлеглих і швидко реагував на будь-які ускладнення, — та зазвичай для цього вистачало кількох голоекранів, що висіли над стеблом, наче пелюстки екзотичної квітки.

Капітаном, звісно, був Ненарок. Усі вони чесно тягнули жереб — та бувають люди, яким просто судилося капітанити. Мишко навіть не був упевнений, чи він сам хоч трохи заздрить через це Ненарокові. Ухвалювати рішення, від яких залежить майбутнє всього екіпажу? Дякуємо, хай цією високою місією тішиться хтось інший.

Мишко махнув рукою, виводячи на екран перед собою поточну статистику, збільшив навантаження в правому двигуні, побіжно глянув на показники енергії в серці «Стріляного горобця» та в котигорошкових вежах. Перегорнув одну за одною трансляцію з камер, що показували відсіки корабля, упевнився ще раз, чи всі готові для переходу, чи немає десь живої істоти.

Під час стрибка вештатися «Горобцем» було не найвдалішою ідеєю. Якщо ви в цей момент заблукали та знехтували правилами безпеки, якщо не встигли потрапити до спеціально обладнаних відсіків і не отримали порцію розчину, винайденого Подлєвським, — ви просто щезали. Подальша ваша доля могла стати приводом для численних теорій — самі ж ви мали унікальну змогу дізнатися єдину правдиву відповідь. Та от навряд чи нею з кимось поділилися б.
Зараз усе було в нормі: клас у повному складі зібрався на містку, вчителі — також.

Це мало б заспокоювати: усе-таки не аварійний стрибок, а звичайнісінький навчальний — плановий, прописаний у розкладі. Але ж ні, не заспокоювало. Коли за кожним твоїм рухом стежать прискіпливі очі бодай одного вчителя — уже не по собі. А коли це робить увесь педагогічний склад Школи — годі й казати! Навіть якщо вони в ролі «екіпажу» позаймали місця в кріслах на другій галереї і начебто жодним чином не долучаються до маневру.
Певно, це збивало з думки не одного Мишка.

— Капітане, у нас відхилення від курсу.

— Франческо, підключіться з Доржем, поможіть Алісі. Томасе, на тобі поетапна активізація захисних щитів. Томасе?
Томас Діш розгублено натиснув на кілька іконок, струснув головою, обернувся до телепорт-крісел.

— Пані Мерріл! Вибачте, я не пам’ятаю, у якому порядку вмикати вежі… Я тренувався, чесно… Просто все надто швидко, я не встигаю!

Мишко не витримав — краєм ока глянув на вчителів. Усі вони за сумісництвом були справжньою командою «Горобця» й мали втрутитися, якби щось пішло не так. Якби треба було рятувати корабель і школярів від справжньої, не навчальної загрози.

От тільки їм самим вирішувати, яка саме загроза буде справжньою. І в усіх інших випадках… ну що ж, це означатиме дискваліфікацію для тих, хто запанікував і не впорався із завданням.
Пані Мерріл подивилась на Томаса і значущо похитала головою. Вказала поглядом на Ненарока. Та Діш, здається, не зрозумів, про що йдеться.

Зрозумів Ненарок. Порухом лівої кисті він висмикнув Томасів екран до себе, відмінив попередню команду, швидко
і впевнено задав потрібний алгоритм. Символи котигорошкових веж засяяли спершу зеленим, потім жовтим.
Ненарок перекинув екран Томасу, кивнув.
Цього разуДіш не гальмував, кивнув у відповідь і натиснув на іконку вводу.

— Михайле, підключися до обчислень, — кинув Нена¬рок. — Подивись, що пропонують Дорж із Франческою, скажи, чи витягнемо на одному двигуні.

Хай і навчальне, але виведення з ладу лівого двигуна вплинуло на можливості корабля. Це, відповідно, позначилося на траєкторії: корабель входив у потрібну точку — тобто вікно для стрибка — під іншим кутом. Здавалося б, дрібничка, проте Вирій карав за недбалість суворіше, ніж будь-який учитель. Через мінімальну похибку в обчисленнях траєкторії ви мали шанс вистрибнути з Вирію не біля Марса, а, наприклад, біля внутрішньої межі пояса Койпера, — себто на чотири мільярди кілометрів далі від своєї мети.

Зазвичай усі обрахування на кораблях робили імпи. Залежно від технічних вимог і правил безпеки на кожен зореліт встановлювали імплантати штучного розуму від п’ятого до сьомого ступеня. Такий імп був і на «Стріляному горобці», однак зараз працював у фоновому режимі, діяли лише найпростіші підпрограми.

Мишко пройшовся по даних, які вони надіслали, порівняв із прогнозами Франчески й Доржа — і підтвердив: можемо стрибати, похибку мінімалізовано.

— Краще, — додав, — не буде. Але ми знаємо, наскільки відхилилися, і у Вирії проблему залагодимо: підправимо тра-єкторію й вийдемо в потрібній точці.

— Команді увага, — спокійно сказав Ненарок. — Стрибаємо.

Мишко сотні разів читав про те, що відчуваєш, коли переходиш у Вирій. Бачив тридешки про часи війни з люстерниками та фантастичні фільми, де герої стрибали туди-сюди легко й невимушено, абсолютно буденно — наче літали на реактивних наплічниках чи навідувалися у віртуальний простір.
Та є речі, до яких, скільки не старайся, готовий не будеш.

Ненарок натиснув на кнопку, капітанський місток охопило сяйво — спершу синє, майже блакитне, потім насичене, з пе-ретіканням у густий фіолет.

Мишко чув про те, що коли тобі загрожує загибель, усе життя ~наче пролітає перед очима. Він завжди сприймав це не буквально: ну пригадує людина якісь важливі миті, ну розмірковує над тим і сим. Хоча дивно: якщо ти за крок від загибелі, логічніше діяти, ніж витрачати час на ностальгійні спогади. От, наприклад, коли вони з хлопцями падали на шкільну оранжерею, нічогісінько він не встиг згадати.

А тут — наче прорвало. Тільки бачив він у цій синьо-фіолетовій безодні не те, що з ним відбувалося, а те, що відбудеться. Якісь окремі уривки, дивні шматки життя, якого не було і яке водночас належало саме йому, Мишкові Небораку.

Він бачив гору — таку велику, що коли стоїш біля її схилів, око не здатне охопити її всю поглядом.
Бачив укритий снігом ліс і сліди на снігу — дивні, величезні, з відбитками гострих пазурів.
Бачив сузір’я космічних дерев — і там, у їхній глибині, щось загрозливо виблискувало…
А може, сказав собі Мишко, усе це — лише моя розбурхана уява. Так-так, напевно вона — що б іще це могло бути?..
Це тривало лише мить. Чи всього-на-всього вічність. У синьо-фіолетовій безодні складно було сказати напевно: час там наче відмінили, взяли й вилучили, як вилучають у людини хвору руку чи ногу, аби замість неї приєднати штучну кінцівку.

Точно Мишко знав лише одне: зрештою це скінчилося.

— Стрибок завершено. Вітаю команду з успішним переходом… — Ненарок затнувся, зрозумівши, що поквапився, і перш ніж хтось з учителів устиг його виправити, додав: — Але маємо ще визначити наші координати у Вирії, протести™ всі системи корабля, упевнитися, чи добре почуваються пасажири.

— Пасажири почуваються прекрасно, — відгукнувся пан Оксеник. — Перший серйозний іспит ви склали. Молодці, вітаю! Перевіряйте стан корабля, розбирайтеся з координатами, корегуйте вектор руху —і маєте пів доби відпочинку. Потім займемося зоряницею та вирушатимемо прямим ходом на Марс.

Поки він це говорив, Мишко вже розгорнув екран і вивчав дані, що надходили з усіх відсіків «Стріляного горобця»: цілісність обшивки, склад повітря і вмісту ньому вуглекислого газу, медичні показники всіх членів екіпажу, робота систем забезпечення життєдіяльності… Він ішов по звичному переліку, машинально проговорюючи звичні формулювання: завантаженість генераторів, рівень енергопостачання, кількість відсіків…
Потім зморгнув, не вірячи самому собі, та ще раз переглянув дані.

Двісті вісім відсіків, кожен при потребі може перейти на автономний режим. На уроках Сергій Семенович раз у раз повторював: маєте достеменно знати розташування і функції кожного, із заплющеними очима повинні знаходити шлюзи- переходи й «рятівні валізки» зі скафандрами. Від цього може залежати ваше життя й життя ваших колег. Ні, Гарлане, просто завантажити інформацію у фродик — не вихід, у критичну мить фродик може зламатися чи ти не матимеш часу її шукати. Так, Ігорю, усі двісті п’ять відсіків, кожен назубок.
Двісті п’ять, не двісті вісім.

Мишко хотів був повідомити про цю похибку капітанові Ненароку, але йому якраз звітували інші — й виходило, що жод-них відхилень немає. Мишко кинув швидкий, недбалий погляд на «пасажирів»: ті підводилися з крісел, стиха перемовлялися, пан Паровський навіть вийняв свій антикварний фотоапарат, щоб зробити спільний знімок на пам’ять.
Мишко вирішив, що він просто перенервував. Неправиль¬но порахував кількість відсіків, а тепер панікує. Він читав про такі випадки, зокрема й у щоденниках адмірала Оксеника.
Усі вже підвелися й стали на фоні панорамного екрану, на якому грала хвилями фіолетова безодня. Чекали тільки на Мишка.
Він не наважився їх затримувати.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ. ЖНИВА ТА ВРОЖАЙ

Де розумна людина ховає листок? Звісно, у лісі.
отець Браун

— Алісо, прийом. Маєш хвилинку?
Серед безглуздих запитань це мало б посісти почесне перше місце. Але ж Мишко мусив якось почати розмову, правда?
Їхній клас крокував по корпусу «Стріляного горобця» — усі в скафандрах, із лазерними мачете в руках. Пан Воллгейм розбив клас на кілька команд, кожна мала, обробивши певну ділянку корпусу, звільнити корабель від паростків зоряниці. Хто впорається першим, отримає додаткові бали. Хто останнім — керуватиме на камбузі попелюшками.
Зрізати зоряницю було не так важко, як нудно. Робота не настільки складна, щоб заважала розмовляти: знаходь, підрізай, жбурляй у відкритий Вирій. Не пропусти й найменшого паростка.

Про природу зоряниці сперечалися відтоді, як уперше стрибнули до Вирію. Дехто вважав її чимось на кшталт місцевої форми життя — єдиної наразі відомої. Хоча існувало чимало легенд про інших тутешніх мешканців: бабаїв, кораблі-привиди, вогненних зміїв, — так, направду, жодного з них ніхто не бачив. Або, принаймні, ніхто з нині живих.
Вирій у цьому сенсі був тотожний звичайному космосу: не надто придатний для існування живих істот.
Згідно з іншими теоріями, під час стрибка кораблі долали щось на кшталт перетинки між нашим простором і Вирієм.
Зоряниця ж була залишками тієї перетинки — шматтям, уривками. Як твердили прибічники цієї теорії, мембрана між світами (якщо вона справді існує) повинна хутко оновлюватися й заростати. А зоряниці саме так і поводилися: росли із шаленою швидкістю. Якщо ви не встигали їх вчасно викорчувати, вони обсідали весь корабель, а це впливало на його швидкість і здатність маневрувати, — хоча жоден учений не міг поки пояснити, чому саме.

Мишко очікував, що зоряниці виглядатимуть якось солідніше, іншопланетніше. А в реальності вони виявилися чимось на кшталт кукурудзи чи соняшників, тільки на довгому й міцному стеблі в них росли такі собі безбарвні напівпрозорі штукенції. Не було й двох однакових зоряниць. В одної відросток мав форму людського тіла, у другої — величезної сокири, відросток третьої нагадував модель атома, четвертої — перевернутого догори лапами пінгвіна…

Зрубувати зоряниці треба було обережно, під корінь. Бо їхні уламки починали кружляти навколо тебе, лізти під ноги, стукати в скло скафандра.

Власне, це було найскладнішою частиною роботи: втримати рівновагу, не розгубитися і не загубитися посеред нескінченного поля стеблин.

— Алісо? Прийом?

— Невже це сам Неборак? Згадав про старих друзів, знайшов-таки час?

Він аж розгубився:

— Шелдон, ти образилася?

— Та ні, щиро дивуюсь: ти ж зазвичай такий заклопотаний. І якщо маєш теми для обговорення, то переважно для розмов із нашим капітаном Ненароком. Аж тут раптом звернувся, ще й у таку відповідальну мить. Капітан надто зайнятий, не може тебе вислухати?

— Не знаю, він мовчить, — ляпнув Мишко — й одразу збагнув, що варто було промовчати.

— То ти просто хотів поцікавитися, чи з ним усе в порядку? На той випадок, якщо карта у твоєму фродику не працює, доповідаю: бачу Ненарока біля сектору JLB-86, між котигорошковою вежею та куполом анабіозника. Капітан доблесно б’ється із зоряницею — і звісно ж, перемагає, як це і личить капітанові. Переказати йому від тебе привіт?

— Алісо, будь ласка, припини. Мені справді потрібна твоя порада.

— Та без проблем. Якщо більше звернутися нема до кого, кажи, вислухаю. ~

— У тебе шерлоківська пам’ять, і ти працювала з моделлю «Горобця», з усіма його відсіками. Можеш сказати, скільки їх повинно бути? і чи…

— Небораче? — пролунало раптом у нього з іншого динаміка. Це Ненарок вийшов на зв’язок — так само по приватному каналу. — Ти тут?

— Небораче? — луною відгукнулася Аліса. — Ти тут? І що в тебе за дивні запитання?

Тепер Мишкові доводилося водночас перемикати канали зв’язку й боротися з черговою зоряницею. Ця мала вигляд величезної порції солодкої вати, липла до рук і під лезом мачете горіла яскраво-рожевим полум’ям.

— Сашко? Не можу пригадати, ти радив якусь книжку про змій… не підкажеш, як вона назива…

— Забудь про книжки, — відрубав Ненарок, ігноруючи секретну фразу і нехтуючи всіма заходами секретності. — Ти мені терміново потрібний у секторі І-В-86.

— Небораче, ти там заснув? Чи вирішив мене подратувати? Дешевий трюк із твого боку. Знай, я не піддамся.

— Сашко, зачекай хвилинку. Я…

Ненарок чекати явно не збирався:

— Якщо боїшся, що нас прослуховують учителі, — даремно. По-перше, вони для цього надто чемні. По-друге, я ізолював наш канал.

— Та в мене тут Шелдон на лінії. Зажди, я переговорю з нею й повернуся. — Мишко перемкнув канали. — Алісо? Вибач, передавач глючить. То про відсіки…Ти пам’ятаєш, скільки їх було?

— Скільки й лишилося: двісті вісім. Навіщо питати в мене? Тебе знову відрубили від Грибниці? А якщо шукаєш привід поговорити і, наприклад, вибачитися, скажи вже напряму.

— Ти впевнена? Тобто — про двісті вісім.

— Так, Небораче, вона впевнена, — втрутився раптом Сашко. — Шелдон, вибач, він мені терміново потрібний. Договорите потім, гаразд?

— Ненароче?! Що ти тут робиш, це, взагалі-то, приватний канал!

— А ми, якщо ти забула, на завданні — і я поки що виконую обов’язки капітана. Хоча, звісно, ти можеш поскаржитися панові Воллгейму чи самому адміралові.

Це був заборонений прийом. Звісно, Аліса нікому не скаржилася б. Вона сухо побажала, щоб їх обох засмоктали марсіянські п’явки, — і вимкнулася.

Усі подальші спроби з’єднатися з нею вона повністю ігнорувала. Якби Мишко не бачив на карті її фігурку — як вона рухається, планомірно зрізаючи стебло за стеблом, — він би почав за неї хвилюватися.

Хоча він і так переживав: по-перше, згорав від сорому, що останніми днями майже з нею не спілкувався, по-друге, уявляв, як образило її втручання Ненарока.

— Не знаю, навіщо я тобі так терміново знадобився, але мушу сказати: це було підло з твого боку, — заявив Мишко, підходячи до сектору І-В-86.

Ненарок незворушно поглянув на Мишка і, здається, знизав плечима в скафандрі.

— Коли все скінчиться, стану перед нею на коліна й перепрошу за свою нечемність. А тепер, якщо ми закрили це питання, чи не будеш ласкавий звернути увагу на те, задля чого я тебе покликав?

— Принаймні не для того, щоб зрізати зоряницю, — буркнув Мишко.
Сектор І-В-86 лежав у такій собі низинці. З носової частини його прикривала котигорошкова вежа (одна з тих, що генерували силовий щит), а з кормової — купол анабіозника. Зоряниця тут росла щільно, і Мишко з Ненароком стояли, оточені нею зусібіч. Деякі стебла були зрізані й літали над галявинкою, інші стояли неушкоджені.
Ненарок присів і взявся за металеву скобу, що нічим особливим не вирізнялася: таких на поверхні «Горобця» були десятки.

— Що там? — спитав Мишко.

— Те, чого не знає Шелдон. Твої нові відсіки.

Ненарок поглянув знизу вгору на Мишка і додав:

— Берися, я один так і не зміг підважити.

— Ти підслуховував!

— Я помітив, як ти нервував на капітанському містку після стрибка. І як раз за разом переглядав одне й те саме: схему корабля. Потім я звернув увагу, що кількість відсіків змінилася, хоча згідно з усіма планами й документами вона має бути саме такою. Двісті вісім, не двісті п’ять.

— І ти мовчав?!

— Я — на відміну від тебе — вирішив не втягувати в цю історію інших. Почав переглядати відсік за відсіком, намагався збагнути, яких раніше не було.

Він за звичкою хотів був почухати потилицю, але натомість пошкріб скло шолома.

— Це, — пояснив Ненарок, — дуже дивна ситуація. Якщо вірити моїм спогадам, відсіків завжди було двісті вісім, це абсолютно точно. Водночас я точно знаю… тобто думаю, що знаю, — буцімто раніше їх було двісті п’ять. І я навіть не можу згадати, які саме з’явилися нещодавно! А вся документація…

— Я знаю, — сказав Мишко. — Я ж перевіряв. Усюди прописано двісті вісім, навіть у моїх конспектах на фродику. Я створив для нього карантинну зону, двічі прогнав повну діагностику—жодних ознак зовнішнього втручання. Таке враження, що я одразу записував у фродик інфу по всіх двохстах восьми, але цього не може бути!

— Отже, у нас лишається один — найочевидніший вихід, — підсумував Ненарок.

Він помовчав, уважно дивлячись на Мишка.

— Гадаєш, варто лізти туди самим? — спитав той. — Не попередивши адмірала чи пана Воллгейма?

— Гадаєш, вони не стежать за всіма системами корабля? Не перевіряли всю інфу після стрибка? Подумай: вони так само не помітили, що відсіків стало більше! А ще, — додав Ненарок, стишивши голос, — подумай от про що: усе це надто схоже на історію, яку розповів нам адмірал. Руїни на Марсі, яких не було — і які несподівано з’явилися.

— І в яких щез твій батько.

— Якщо саме щез, — сказав Ненарок. Він відмахнувся рукою від зрізаного стебла зоряниці, що літала над його головою, і спитав: — То як, допоможеш мені відкрити цей «неіснуючий» люк?

Мишко кивнув і вхопився за скобу. Вона була як новенька: блискуча, пофарбована у веселий помаранчевий колір. От наче вчора приварили.
Люк натомість повністю зливався з обшивкою «Горобця».
І лежав непорушно — так, наче був частиною корпусу.
Зрештою довелося взятися за мачете. Щоправда, лазерним лезом пропалити люк вони не змогли, але коли скористалися руків’ям як додатковим важелем, металева плита раптом зрушила з місця. Без жодного звуку вона піднялася так, щоб у отвір могла прослизнути недуже велика людина в робочому скафандрі.
Звісно, саме цієї миті про них згадали.

— Капітане, прийом! Як успіхи в команди?

Вони перезирнулися. Мишко підняв брову, мовляв, казатимемо правду?
Ненарок похитав головою й відповів:

— Працюємо, пане Воллгейме! Дещо затрималися, бо на цій ділянці густо вродило.

— Зрозумів. Не поспішайте даремно — але й сильно не зволікайте. Будуть проблеми — негайно повідомляйте. Кінець зв’язку.

Вони помовчали кілька секунд, дивлячись на чорну щілину входу.

— Тепер, — зауважив Мишко, — якщо, наприклад, суто випадково цей люк закриється, коли ми будемо під ним, нас можуть і не знайти.

— Значить, зробимо так, щоб він не закрився! — Ненарок підклав руків’я свого мачете під люк. А потім додав: — Але якщо хочеш, постій тут. У разі чого покличеш на допомогу.

— Дешевий прийомчик, — з гідністю відповів Мишко.— Я на нього не піддамся. Тобто, піду, але не тому, що ти намагався мною маніпулювати.

— Головне — результат, — відгукнувся на це Ненарок і першим поліз у люк.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ. КУТАСТІ ЛІТЕРИ

Будь уважним. Аналізуй. Передбачай наслідки. Не зупиняйся.
Циндралліг. Настанови юному фехтувальнику

Вони йшли один навпроти одного: по підлозі та по стелі. Чи взагалі по правій і лівій стінах — вони тут були гладкі, без світильників, сходів, вікон чи дверей. Тільки довгий коридор, підсвічений лампами з їхніх шоломів.
Потім коридор повернув, і вони опинилися біля входу до величезної зали.
Зала була аж до самої стелі (не до підлоги ж!..) заставлена якимись лискучими кубами різних розмірів і кольорів. Деякі розбилися, і їхні частини плавали в просторі між штабелями цілих контейнерів.
А судячи з того, що вивалилося з кубів, — так, вони були контейнерами. Для дуже дивних, варто зазначити, речей.
Першими Мишко побачив уламки від глиняного посуду, потім ногу, яка раніше могла бути частиною екзоскелета (чи реального створіння, завбільшки зі схильного до обжерливості тиранозавра). Трохи далі літали, повільно обертаючись навколо власної осі, меч зі скла й дерев’яний револьвер, чийсь чорний череп, зубчасте колесо розміром зі стіл у їхній каюткомпанії та кілька сувоїв смарагдового, схожого на очерет матеріалу…
Коли друзі минали їх, усі ці килими, сідла, абордажні шаблі підсвічувалися й над ними з’являлися примарні написи, зроблені кутастими значками. Абетки, яка б мала такі значки, Мишко не знав, хоча свого часу цікавився різними алфавітами.

— І що все це робить у Школі зореплавства? — спитав він. — На навчальне приладдя не тягне, погодься. Хоча… якщо вони в кінці другого триместру планують нам влаштувати особливий іспит…

Ненарок присів біля найближчого куба — яскраво-червоного, із такими ж кутастими значками, що одразу спалахнули на одній зі стінок.
Він торкнувся по черзі кожної з граней — і найближча сторона раптом плюнула просто в нього жовтуватою рідиною.
Ненарок відсахнувся, рідина повисла перед його обличчям — краплі повільно дрейфували, деякі зливалися одна з одною.
Мить —і один із боків куба відпав. Закрутився, змітаючи краплі; світло ліхтарів відбивалося на гострих, наче леза, краях.

Ненарок недбало ухилився від яскраво-червоної пластини — а сам не відводив погляду від того, що лежало всередині куба.
Від маленької, розміром із кулак, голови.

— Навряд чи, — сказав він, — усе це наслідки невдалих іспитів. Коли ви лінуєтеся чи бешкетуєте, пані Мерріл чи той таки Воллгейм, звісно, ладні вам голови повідривати. Але не певен, що вони прибічники аж настільки радикального підходу до цього питання.

— Та я й не чув, щоб вони планували найближчим часом брати до Школи представників інших видів, — погодився Мишко.

Вони намагалися жартувати, але насправді обом було не до сміху.
Голова явно належала розумній істоті: вона мала три ока і ніс, що нагадував тапірячий хобот. У її вусі похитувалася сережка: дві переплетені спіральки, а між ними бурштинові намистини.

— Як жива, — сказав Мишко. — Майстерна робота.

— Аж занадто. — Ненарок трохи посунувся, наче чекав, що голова от-от стрибне крізь суперскло шолома й відкусить йому ніс. — Тепер би зрозуміти, навіщо всі ці скарби тримають на шкільному кораблі.

Роззирнувся, висячи ногами догори (чи стоячи на підлозі?..).

— Чекай, — сказав Ненарок, перш ніж Мишко встиг відкрити рота. — А знаєш, твоя версія… у ній теж є логіка. Навчальне знаряддя, щоб влаштувати нам надскладний іспит… а написи спеціально розробленою таємною мовою, щоб ми — якщо раптом сюди потрапимо, — не прочитали…
Він похитав головою і сам собі заперечив:

— Та ну, маячня. Ставиш кодовий замок —і все, ніхто не прочитає, бо ніхто не увійде. Тут має бути щось іще. Щось, що дасть нам відповідь, розумієш?

І тут Мишка осяяло:

— А якщо це і є іспит?! Поміркуй сам: історія із зоряницю виглядає надуманою, невже вони не могли за стільки років винайти пристрій, який сам її випалюватиме? А може, це тільки привід? Перевірка на уважність: знайде хтось люк чи ні?..

Вони говорили і йшли далі, повз різнокольорові куби, у яких, певно, лежали численні скарби. Чи, подумав Мишко, голови. От просто чиїсь голови.

— Якщо це перевірка, — твердо сказав Ненарок, — має бути підказка. Ключ до всього. Але як його знайти?

— Авжеж, — хмикнув Мишко. — Потрібна підказка, щоб знайти ту підказку. От тільки ми йдемо по нескінченному коридору, а навкруг — різнокольорові куби з написами невідомою абеткою. Блукай хоч сто років — усе марно!
На це Ненарок хляснув його по спині й вигукнув:

— Геніально! Написи!
Мишко якраз робив наступний крок, сили магнітних чобіт не вистачило, щоб втриматися, і він вирушив у політ. А коли повернувся, Ненарок уже рішуче крокував назад по коридору, зазирав у бокові тунелі, завмирав, щось нотував, танцюючи пальцями по віртуальній клавіатурі фродика…

— Отже, — сказав так, наче нічого й не сталося, — наразі маємо робочу версію: ці написи щось значать. Розшифрувати абетку ми не встигнемо, у нас є хвилин п’ять, поки пан Воллгейм не почне хвилюватися. Лишається одне: шукати написи, які відрізнятимуться від більшості. І потім дивитися, що в тих контейнерах.

— За п’ять хвилин ми не оглянемо й десяту частину написів, — зауважив Мишко.

— Але обстежимо більше, якщо розділимось.

Якби вони були у фільмі жахів, Мишко, звісно, на таке не погодився б. Але що могло з ними трапитися посеред малодослідженого Вирію, на космічному кораблі, у якому виявилися додаткові відсіки?..

Він рушив коридором до виходу, Ненарок — углиб зали.

— Я, — говорив він Мишкові, — бачу, що тут є якась закономірність. Але поки не можу збагнути, яка саме.

— Це обнадіює, — відгукнувся Мишко. — Тобто, що закономірність усе-таки є.

Сам він жоднісінької закономірності не бачив: написи навкруг нього спалахували й гаснули — довгі та короткі, червоні, жовтуваті, зелені, сині, у три та в п’ять рядків. Сенсу в них було менше, ніжу предметах, що літали навкруг.

Зрештою, щоб не вертатися з порожніми руками, Мишко прихопив дерев’яний револьвер, а потім ще невеличкий циліндрик, схожий на хлопавку. Принаймні ці знахідки можна було сховати в кишеню — на відміну від крісла з шоломом на спинці чи гібрида саней із гільйотиною.

Біля голови з хоботом тапіра Мишко затримався, усерйоз розмірковуючи, чи не додати її до своїх трофеїв. Це був би чудовий подарунок для Шелдон — і переконливий аргумент на доказ того, що вони з Ненароком хай і образили Алісу (взагалі-то, переважно Ненарок!), але цінують дружбу з нею й не хочуть її втратити (принаймні Неборак!).
От тільки куди і в чому її нести — ще й так, щоб не пошкодити і щоб не помітили вчителі?

— Слухай, у тебе там немає невеличкої коробочки чи мішечка?.. — почав був питати Мишко. Він навіщось повернувся до Ненарока, хоча той і так чудово його чув.

Повернувся й побачив, що Ненарока там немає. Чорний прохід між штабелями вів кудись углиб зали — і жодної іскри, найменшої дрібки світла там не було.

— Не найкращий час для жартів, — сказав Мишко. Хоча, звісно ж, розумів, що Сашко ніколи так не жартував би — не його стиль. — Слухай, годі вже. Ти де?

— Та тут я, нікуди не дівся, — раптом відповів Ненарок і постукав Мишка по плечу.

— Я й не помітив, як ти повз мене прослизнув…

— Нікуди я не прослизав, — здивувався Ненарок.

Але Мишко вже й сам бачив. Він розвернувся — і там, позаду, був, звісно ж, не Сашко.
Там на рівні його плеча плавало руків’я лазерного мачете. На щастя, вимкненого. На жаль, того самого, яке вони лишали під люком.
Звісно, Мишко скрикнув. Не сказати, щоб якось особливо гучно. Коротенько так — не від страху, від несподіванки, — та й хто б утримався?..

— Що там у тебе?! — гукнув Ненарок.

— У нас проблеми, — прошепотів Мишко.
Він ухопив мачете, ретельно його оглянув. Там, де вони підкладали руків’я під люк, лишилися ледь помітні подряпини — але це й усе. Ніякого іншопланетного слизу чи залишків протоплазми. Та й звідки б вони взялися, правда? Просто Мишко вважав за потрібне перевірити. Про всяк випадок.

Він навіть увімкнув мачете — лезо виходило із запізненням, але різало так само легко — принаймні одну з пластин від куба розтяло на раз-два.

— Ти живий?!

Він помітив краєм ока рух, машинально розвернувся, тримаючи мачете перед собою, — і ледве не став причиною передчасної втрати людством одного з найбільш розумних (і нестерпних) його представників.

— Збожеволів, Небораче?!

— А хто бере й отак підкрадається ззаду?!

— Чого кричиш!

— Я?! А ти чого!..

— Ти горлав так, що я вирішив: тебе тут живцем їдять.

Мишко показав Ненарокові мачете, але той тільки відмахнувся:

— Певно, невдало зафіксували — от і випало. О, а куди поділася…

Але закінчити він не встиг. Знову пролунав сигнал виклику — і пан Воллгейм поцікавився, чи довго ще на них чекати, решта-бо вже впоралася із завданням.

— Вибачте, — сказав Ненарок. — Зараз будемо, уже на підході.

Вони вирушили назад до люка, Сашко на ходу теж щось ховав до кишені.
Сам люк справді виявився закритим, але не замкненим. Достатньо було штовхнути — і хлопці опинилися назовні.

— Так, швидко зрізаємо зоряницю — і бігом до шлюз…

Тепер уже Мишко затнувся на півслові. Бо його простий і ефективний план зазнав поразки, зіткнувшись із суворою реальністю.
Там, де раніше росла зоряниця, тепер було чисто, лише кілька окремих паростків крутилися над кораблем. Паростків, припалених лазерним мачете.

— Привіт, — сказала їм Аліса Шелдон, виходячи з-під коти горошкової вежі, із затінку. — Не треба нічого зрізати й нікуди бігти. Підемо без поквапу, ви якраз устигнете мені все розповісти.

Побачивши, що вони збираються сперечатися (а вони збиралися, принаймні Неборак!), Аліса похитала головою:

— Ви мені заборгували. Попередження про те, щоб поверталися, — це раз. Прибрана зоряниця — це два. Не кажучи вже про нехтування дружбою й відверте хамство.

— Я збирався перепросити, — буркнув Ненарок. — Це по-перше. А по-друге…

— Чекай, — втрутився Мишко, — яке ще попередження?!

Аліса пирхнула:

— Мачете, звісно. Наш відважний капітан ізолював мій канал, зв’язатися з вами я не могла, а сама мусила лишатися назовні й подбати про зоряницю. Поки ви там грали в роз¬крадачів гробниць, тут виросли справжні джунглі!

— Звучить переконливо, — сказав Ненарок. — Особливо, з вуст людини, у якої відрубили канал приватного зв’язку. Чи ти вже навчилася телепатії?

— Просто знайшла ту ж дірку в системі, що й ти, — відрубала Аліса. — А тепер — якщо у вас більше не лишилося питань — час відповісти на мої.

— Ми не будемо… — почав був Мишко, але Ненарок просто поклав руку йому на плече і сказав:

— Гаразд, Шелдон. Ми все розповімо.

А потім узяв і справді розповів.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. ПОПЕЛЮШКИ І торги

Що знають двоє, знає і свиня.
Німецьке прислів’я

— Це серйозна справа, — заявила Шелдон. — А ви до неї ставитеся, як до забавки. По-перше, треба розробити систему потаємних знаків. І ще назву. Щось скромне, але вагоме. «Союз трьох інтелектів». «Таємне товариство зоряних джур». Чи ні, «Лицарі космічних трас». І ще план дій! Нам неодмінно потрібен чіткий і продуманий план дій.

— І він у нас є, — сказав Ненарок. — Полагодити ще трьох попелюшок, відзвітувати Молодшому й нарешті перегорнути цю ганебну сторінку в нашій біографії.

Вони сиділи в ремонтному відсіку й виконували завдання, яке їм доручив імп-майстер, пан Мацей Паровський,— украй прискіпливий, але насправді добрий і шалено ерудований учитель.

Їхнє пізнє повернення не лишилося поза увагою: пан Воллгейм повідомив, що невчасно прибрана зоряниця погано вплинула на швидкість і маневреність «Стріляного горобця», тож позірний ворог (той самий, що вивів з ладу лівий двигун) наздогнав їх і завдав наступного удару. Внаслідок потужного пострілу було пошкоджено не тільки кухонний мультикомбайн, а й усю армію попелюшок.

Така підступна вибірковість ворога позбавляла школярів (себто чинну команду «Горобця») жодних надій на печену картоплю, рис, рибні котлетки та десерт із розморожених лісових ягід. Точніше — надія лишалася, але для цього комусь треба було взяти на себе роль кухарів.
А комусь — подбати про клятих попелюшок.

— «Перегорнути ганебну сторінку»?! Ви не розумієте? У нас на борту незареєстровані відсіки! Як можна бути такими… безвідповідальними! Байдужими! Байдикуватими!

З усього класу пан Воллгейм відзначив тільки Шелдон. Вона, мовляв, повелася розумно, не покинула колег, а отже, дбала не лише про себе, але й про всю команду.

Тож виявилося, що влучний удар позірного ворога на додачу до інших катастрофічних наслідків ще й тимчасово позбавив працездатності капітана. Віднині й на невизначений термін Шелдон мала виконувати його обов’язки.

Мишко підозрював, що існує певна логічна лакуна між цими твердженнями і їхнім відрядженням у ремонтний відсік (один капітан мав би відпочивати, другий — керувати кораблем, натомість обидва вправлялися в лоботомії умовно розумних, а нині виведених із ладу корабельних багатофункціональних прибиральниць). Підозрював, але дипломатично втримувався
від коментарів. На Ненарока він злився, бо той розкрив Алісі таємницю неіснуючих відсіків. На Алісу… ну, зрештою, тому, що вона тепер знала цю таємницю.

Тож у ремонтному вони розійшлися по кутках і кожен працював сам-один.
І от тепер лишилося три останні попелюшки, тому словесний і зоровий контакт став неминучим. Чим Аліса й скористалася.

— У нас, — сказав їй Ненарок, — немає плану. Але є версія. Ми вважаємо, що всі ці відсіки — частина іспитів. Перевірка. Поміркуй сама: цей корабель… на ньому літають уже багато років. Перед тим як зробити з нього школу й відрядити на Марс, тут напевно все перевіряли від кінчика антени до найглибшого трюму. Зрештою, вони б не ризикували нами, правда ж?

Аліса хотіла була заперечити, але тільки спохмурніла й цілих дві хвилини зосереджено перепрограмовувала попелюшку.
Ненарок, здається, навіть повірив, що проблему вирішено, і розслабився. Та Мишко знав: так не буває.
І дійсно:

— Гаразд! — сказала Шелдон. — Але якщо це перевірка — що ми повинні робити? Чого вони від нас чекають? Якщо помилимося…

— Ми не помилимося, бо не поспішатимемо, — заявив Ненарок. — Почнемо з пошуку решти відсіків, перевіримо кожен із них — якщо зможемо туди потрапити. Це по-перше. По-друге, уважно переглянемо те, що ми принесли із собою… Ні, Алісо, вибач, але цим завданням ми тебе не завантажуватимемо. Ти тепер капітан — і маєш поводитися бездоганно.
А ми вже в разі чого подбаємо, щоб ти лишилася поза всякими підозрами.

— Як благородно з твого боку!

— Та ні, просто нам не завадить мати когось, кому довірятимуть і на кого ми зможемо розраховувати.

— Це непросте завдання, — зауважила Шелдон, не спускаючи очей з Ненарока. — І я, звісно, візьмуся за нього. Але…
Мишко на це тільки сумно всміхнувся.

А за годину, коли вони вже вдвох поверталися до кімнат, чесно сказав:

— Ми ще вигідно сторгувалися. Хоча дерев’яного револьвера, звісно, шкода, я сам його толком і не роздивився.
Ненарок на це зауважив, що їм вистачить інших артефактів, а Шелдон справді може допомогти. Мишко пробурмотів упівголоса щось про людей, які надто швидко змінюють свою думку, і про стокгольмський синдром, але Ненарок вирішив усе це милостиво проігнорувати.

Їхню однобічну й не дуже плідну суперечку перервало повідомлення, яке надійшло на фродик Мишка.

— Адмірал, — прочитав він, — за п’ять хвилин чекає на мене в кабінеті.

Вони перезирнулися.

— Збіг, — рішуче заявив Ненарок. — Головне, тримайся так, наче нічого особливого не сталося.

Мишко хотів був зауважити, що легко казати, але саме в цей момент динаміки в коридорі трохи переляканим голосом Верджила Фінлея прогули:

— Наказую всьому екіпажу «Стріляного горобця» негайно зібратися на капітанському містку. Повторюю: весь екіпаж повинен якнайшвидше прийти на капітанський місток. Готуємося до маневру. До нас наближається космічний корабель класу «колібрі».

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ.
НАДСЕКРЕТНА ІНФОРМАЦІЯ

Жодні спогади — і ці в тому числі — не здатні розповісти всю правду про минулу війну. І це добре.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри

— Привіт, — сказав адмірал.
Він сидів у кабінеті, повісивши перед собою кілька голоекранів: вдягнув окуляри й щось продивлявся. Обличчя у відблисках моніторів здалося на мить наче чужим, незнайомим, але Сергій Семенович зняв окуляри, усміхнувся — і Мишко мимоволі всміхнувся у відповідь.

— Заходь, сідай. — Адмірал змахнув екрани, лишивши тільки один.

— Там… може, ви не чули — наближається якийсь корабель класу «колібрі»…

Мишко сказав і знітився: звісно ж, Оксеник чув. І це означає, що розмова, задля якої він знехтував такою подією, буде вкрай серйозна.

— Корабель почекає, до нього ще майже доба льоту, — сказав адмірал. — За ті десять хвилин, поки ми з тобою говоритимемо, точно нічого не станеться. До речі, не хочеш мені нічого повідомити?

Мишко на мить замислився. Раптом це частина іспиту, як і ті потаємні відсіки, дерев’яний револьвер та інші штучки?
І от просто зараз — останній шанс Мишка зізнатися в усьому й залишитися в школі?
Але-таким чином він підставив би Ненарока, а на додачу ще й Алісу. Зрадив би їх.

— Я маю на увазі, — додав адмірал, помітивши його вагання,—чи не ставалося останнім часом на «Горобці» чогось дивного.

Мишко стенув плечима.

— Ми летимо крізь Вирій, зрізаємо з корпусу штуковини, які з’явилися на ньому невідь звідки, і щойно на зв’язок із нами вийшов інший корабель. Це вважати дивним?

— Я би — вважав, — упівголоса зізнався адмірал. — Та й досі вважаю, якщо чесно. Але гаразд, поговоримо про те, задля чого я тебе покликав.

Він крутнув у повітрі вказівним і середнім пальцями, розвертаючи екран до Мишка. А потім увімкнув ролик.
Мишко побачив власне обличчя, а поряд — Ненарока.

«…якщо ви зайдете, — говорив Мишко на екрані, — ви порушите герметичність лабораторії— і це поставить під загрозу життя принаймні мого батька. А він, до вашого відома, працює зараз над унікальним винаходом: першим двомісним теликом!»

— Наскільки розумію, ця інформація вважається секретною? — уточнив пан Оксеник. — Чия помиляюся?

Мишко розгубився. У той момент, коли він намагався зупинити повучів, Мишкові здавалося, що це була чудова ідея. Навіть не так — єдина більш-менш толкова з усіх можливих.

Та й хто, зрештою, дізнався про цю секретну інформацію? Повучі, які одразу й зламалися?..

Ну, ще був Ненарок, але ж із ним вони, вважай, провели давній ритуал кревного братства — тільки обмінялися не кров’ю, а найбільшими своїми таємницями. Було абсолютно ясно, що Ненарок нікому нічого не розповість. Назвати його базікалом — це все одно, що назвати Мишкову бабусю байдужою і черствою.
І взагалі!..

— Якщо вона секретна, — сказав Мишко, — звідки ви знаєте про це?

Адмірал уважно подивився на нього, погладжуючи пишні вуса.

— Звідти ж, — спокійно відповів він, — звідки й маю цей запис. Я, бачиш, дбаю не тільки про вас, моїх учнів. І тому мушу уточнити: чи ти уявляєш собі, над чим насправді працюють твої батьки?

Уявляю, хотів сказати Мишко. Якби не уявляв, хіба міг би про це сказати повучам?

Але це було очевидно, а Оксеник ніколи не витрачав час на безглузді питання. Мало того, хоч Мишко і ставився до адмірала прихильно, та не міг сказати, що довіряє йому на всі сто.

Натомість він абсолютно точно знав: тато не має права розповідати Мишкові подробиці про свою роботу. Якщо стане відомо, що Мишко знає забагато, ніхто не цікавитиметься, звідки в нього ця інфа. А в історію про випадково підслухану розмову тата з його вчителем, сивим і статечним академіком Чурюмовим, просто не повірять. Чи, знову ж таки, звинуватять їх із Чурюмовим у недбалості. Зрештою ж, позбавлять тата допуску в лабораторію або просто звільнять.

З іншого боку, Оксеник, як не крути, його вчитель, а ще — герой війни. Звісно, Мишко часом не казав йому всієї правди, але ж досі відверто не брехав. І не поділяв Ненарокових підозр, між іншим!

Він навіщось роззирнувся. Кабінет в адмірала був невеликий і не сказати щоб сильно прикрашений. На столі стояла моделька старого «Дронта», у кутку на стіні висів зліпок сліду токородзавського тоторо, а ще — кілька голокартин, старих, потрісканих, із дивними пейзажами. І не скажеш, що власник цього кабінету колись урятував людство…

— Не знаю, — повільно сказав Мишко, — чому робота моїх батьків аж такий секрет. Звісно, я уявляю, над чим вони працюють. Це побутовий телепортер, який переправлятиме обсяг вдвічі більший, ніж звичайний. Тато якраз допрацьовує в лабораторії експериментальну модель, а мама на Марсі налаштовує параметри для перших позаземних стрибків.
Адмірал кивнув так, наче Мишко щойно склав іспит або й два.

— Добре, — сказав він. — Сподіваюся, ти пам’ятатимеш про це, коли побачиш її. І не говоритимеш те, що іншим знати не треба.

— Та звісно! Але до Марса нам ще летіти й летіти…

Сергій Семенович підвівся й змахнув останній монітор.

— До Марса — так. Але твою маму ми побачимо за добу, а почуємо хвилин за п’ятдесят, на капітанському містку.

Він помітив подив Мишка й додав:

— Ти ж не думав, що ми зустріли корабель іншопланетян? Вони давно залишили межі Сонячної системи й можуть
з’явитися тут, лише отримавши Сонячну візу. А це повертається «Зухвалий колібрі» з твоєю мамою на борту.

— Значить, татові досліди вдалися?! Вони створили діючу модель!..

Сергій Семенович подивився на нього з докором, і Мишко затнувся.

— Ох, перепрошую! Так. Звісно. Жодних коментарів. Дозволите йти, пане адмірале?

— Ідіть, джуро Неборак,— усміхнувся адмірал. — О п’ятій двадцять сім чекатиму вас на містку.

Мишко вискочив з кабінету, відчуваючи, як палають щоки.

Він подивився на годинник: часу ще було достатньо для того, щоб поговорити з друзями. Точніше, з Ненароком, бо Шелдон напевно зараз на капітанському містку — віддає команди й повільно закипає від люті.

Аліса обожнювала загадки, але ставилася до них як до подарунків — кожну треба було без поспіху розгорнути та як слід вивчити. А тепер у неї був дерев’яний револьвер, який вона не встигла толком дослідити, таємниця цих клятих відсіків, а на додачу — невідомий корабель, що от-от мав перетворитися на звичайнісінького «Зухвалого колібрі».
Мишко не заздрив її підлеглим. І поки не планував з’являтися на містку: навіщо ж зайвий раз наражатися на небезпеку?

Натомість він зв’язався з Ненароком:

— Ти з усіма? Можеш якось вшитися звідти і…

— Я в Колодязі Спогадів. — Ненарок, як завжди, не витрачав час на зайві реверанси. — Давай сюди, чекаю.

Вхід до Колодязя ніколи не замикали, але вважалося, що туди ходять лише в серйозних справах: відпрацювати вправи в умовах нерухомості, підучити складний урок з астронавігації. Аж ніяк не для того, щоб обговорювати потаємні плани.

Та Мишко вирішив не витрачати час на суперечки. Просто пройшов крізь шлюз і стрибнув у чорну порожнечу.
Невагомість тут була, звісно ж, штучною. На всьому «Горобці» силу тяжіння створював потужний гравітаційний двигун, а тут завдяки локальним антигравам можна було почуватися, наче ти у відкритому космосі чи Вирії. Особливо, коли стінки Колодязя перемикалися у відповідний симуляційний режим.

— Ненароче?

Друг висів десь унизу, по-йогівськи схрестивши ноги і тримаючи перед собою якийсь невеличкий предмет. Почувши голос Мишка, він задер голову — і стало видно, наскільки біле, наче неживе в нього обличчя.

— Небораче, що ти знаєш про «Стріляного горобця»?

— Тобто? Міжпланетний корабель класу «розвідник», модель «стрибунець». Перебудований під першу Школу зореплавства згідно із законом, ухваленим…

— Не треба, — тихо сказав Ненарок. — І про швидкість і вантажність також. Нагадай мені краще його історію.

— Брав участь у Великій сонячній війнізлюстерниками. Був виведений з ладу, потім відремонтований, але на той момент війна закінчилася, тож використовувався в мирних цілях.

— Звучить недолуго, тобі не здається? — Ненарок змахнув руками, розвертаючись так, щоб бачити Мишка й не задирати голову. Той повільно поплив до нього, не розуміючи, про що йдеться.

— «Перебудований», «був виведений», «відремонтований», «використовувався». Мертві слова, порожні. Хто його
перебудовував? Хто ремонтував? Хто використовував? І хто власне побудував?

— Та звісно ж…

І тут Мишко закляк. Він згадав, як іще вчора адмірал казав їм отут, у Колодязі: «…коли ми самі спромоглися об’єднатися, коли довели, що гідні цієї підтримки та розуміння, особливо коли до наших рук потрапили перші кораблі з телепортацій- ними двигунами!..»

— Звісно ж, — відгукнувся Ненарок. Він ворухнув пальцями, і чорні стіни навколо них ожили. З віртуального космосу вистрибнули перші кораблі люстерників, вибухнули перші постріли, спалахнули й посипалися з неба супутники, запалали міста… — У Великій сонячній війні земляни воювали лише чужими кораблями, — сказав він Мишкові. — Захопленими чи тими, які нам позичили інші розумні види, коли вирішили, що ми маємо право жити. Я не знайшов у хроніках точного підтвердження, але за всіма ознаками виходить, що «Стріляний горобець» належав люстерникам. І та абетка, якою підписані контейнери, — це секретний алфавіт люстерників.

Він показав Мишкові деякі з записів, які відзняв у |І-В- 86. Потім знову махнув рукою, і весь космос із кораблями та планетами зіслизнув зі стін Колодязя, наче стара дірява завіса.

Ненарок розплів ноги й підплив до Мишка. Показав йому на люк — вхід до шлюзу. На екранчик із написом: «УВАГА! Вихід у простір із гравітацією. Підлога тут» — і відповідною стрілочкою.

Сашко підніс до екранчика свою персоналку, натиснув на щось. Літери на екранчику заблимали.
А потім змінилися знайомими Мишкові кутастими значками.

— Круто, — сказав він. — Це попередня програмна прошивка? Я й не знав! Треба буде розповісти Алісі, це пояснює багато речей…

— Ти не розумієш, — хитнув головою Ненарок.

— А що тут розуміти? Ми на колишньому кораблі люстер-ників…

— На якому за всі ці роки ніхто не зауважив наявність ще трьох відсіків? Сам у це віриш?

Мишко трусонув головою. Він розумів, до чого хилить Ненарок, але не готовий був припустити це хоча б на мить.

— Та ну, — сказав, — це вже просто параноя. Кого ти підозрюєш? Нашого міністра освіти? Пана Воллгейма і пані Мерріл? А, чекай, звісно ж, адмірала, як я не здогадався!

— Усіх, — незворушно промовив Ненарок. І уточнив: — Усіх дорослих, хоча декого з класу теж поки не виключаю.

— Люстерників давно перемогли! Їх вигнали за межі Сонячної системи! І те, що вони могли перетворюватися на людей, нічого не доводить!

— Крім того, що будь-хто на кораблі може виявитися люстерником. Люстерником, який переховується серед нас усі ці пів сотні років, а тепер вирішив утекти до своїх і прихопити не тільки корабель, але й кілька десятків заручників. Причому — глянь-но, який збіг! — звідкись у Вирії взявся ще один корабель, який прямує саме до нас! Тобі правда це не видається підозрілим?

— Ні, бо на цьому кораблі летить моя мама!

Ненарок сполотнів ще більше, хоча здавалося — куди вже далі.

— Це точно?

— Мені сказав адмірал. Вони вийдуть на зв’язок за… — він поглянув на годиннику персоналці, — сім хвилин.

— Два кораблі замість одного, — тихо прошепотів Ненарок, наче радився сам із собою. — Або й захоплення в заручники рідних людей науковця, який от-от винайде новий спосіб телепортації. Тепер ти розумієш?!

— Па-ра-но-я! Тобі треба на обстеження до пана Кемпбелла, терміново.

— А якщо ні? Просто на мить припусти, що я маю рацію.

— Тоді, — повільно промовив Мишко, — ми повинні їх зупинити.

— А ще ми повинні знайти і викрити справжнього люстерника.

«Якому, — подумав Мишко, — принаймні пів сотні років, який бився на міжпланетній війні й напевно ненавидить нас усіх».

— І на це, — додав він уголос, — у нас менше доби.