Сапієнси (частина третя)

Частина третя Видове різноманіття

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. КРОКОДИЛ У БІБЛІОТЕЦІ

Нападаючи, крокодил здатен вдаватися до нечуваних хитрощів і підступу.

Альфред Брем. Життя тварин

Першого крокодила Мишко побачив, щойно увійшов до бібліотеки.

Цього разу вона змінилася: лампи горіли тьмяно, шафи наче чогось перелякалися й упритул присунулися одна до одної, а змій узагалі не було.

Натомість біля входу лежав здоровезний, розміром із ко­лиску, крокодил. Помітивши Мишка, він стрімко підхопився на ноги й посунув до нього.

Хоча все це відбувалося у віртуальному просторі, Мишко вирішив, що не готовий аж так близько знайомитися з репти­лією. Та й узагалі він мав поспішати: лишалося години півтори до того часу, поки «Зухвалий колібрі» вийде на зв’язок і треба буде поговорити з мамою.

– Цікаво. Ніколи не бачив, щоб крокодилів робили бібліо­течними пошуковиками, — зауважив Ненарок.

Це було цілком у його дусі: щойно звіртуалізувавшись, пере­йматися несуттєвими подробицями.

– Між іншим, — сказав Мишко, — це нільський. Вид, схиль­ний до людожерства.

– То чому ми досі тут?

Питання було посутнє, а враховуючи швидкість пересуван­ня рептилії — надзвичайно актуальне.

Вони рвонули просто вперед, у прохід між найближчи­ми шафами, за дві секції звернули ліворуч, потім праворуч —
і зрештою, здається, позбавили тварюку спокуси стати людожером.

«Великі філософи», — прочитав Мишко напис на най­ближчій шафі. — О, а там — «Велетні». Значить, якщо вони стоять у алфавітному порядку, нам у протилежний бік?

– Необов’язково, — відмахнувся Ненарок. — У попередні візити сюди я вже пересвідчився: тут весь час шафи й ряди міняються місцями. Не знаю, від чого це залежить, не встиг вирахувати, вибач.

– То що робитимемо?

– Розділимося. Шукай «іншопланетян», «новітню історію» або, в ідеалі, «люстерників». Таймер у колисці налаштував?

Мишко кивнув

– На півтори години. Хоча не знаю, що ми за цей час устигнемо знайти…

– І стережися крокодилів, — кинув через плече Ненарок, щезаючи за рядом із важезними старовинними книжками.

Звісно, Мишко розумів, що і ряди, і самі книжки тут були умовними, але оптимізму це йому не додавало. Він рушив вузь­ким проходом, під ногами доволі природно хрустіли камінці, сухі гілки, шурхотіла трава.

Він не встиг здивуватися: а трава тут звідки? — аж раптом побачив на наступному перехресті шафу, яка завалилася упе­ред: дверцята безладно звисали, наче руки в лінивого зомбі, а книжки і сувої висипалися й лежали в проході чималою горою.

І на цій горі, наче Смоґу власній скарбниці, розлігся вели­чезний крокодил. Напевно інший — хіба що той, перший, устиг за цей час десь добряче від’їстися.

Вгледівши Мишка, він підхопився на лускаті лапи й рушив йому назустріч. Книжки посипалися з-під черева, гребінчас­тий хвіст ляснув по дверцятах, із хрускотом потрощивши їх на дрібні уламки.

Мишко йшов — не біг! — швидким, рішучим кроком і думав собі: коли його попереджали про можливу шкоду від читан­ня, згадували поганий зір, викривлений хребет, згорблені плечі — і чомусь же ніхто жодним словом не прохопився про крокодилів!..

Звісно, він знову втік від хижака, але тепер остаточно за­блукав.

Секції бібліотеки тут виглядали ще більш занедбаними, на­віть здичавілими. Шафи стояли без дверцят, просто по полицях зміїлися справжні тропічні ліани з цупким листям і пишними, м’ясистими квітками.

Вирізьблені на стінках шаф жіночі обличчя у віночках і чо­ловічі — з рогами й бородами — дивилися на Мишка ворожо. Одне навіть підморгнуло, вищиривши довгі дерев’яні ікла.

Утім, це могло йому просто здатися. Принаймні горобці, що облаштували собі гніздо тут-таки, між двома словниками, поводилися так, наче нічого особливого не сталося. Самичка сиділа на яйцях, а самець час від часу прилітав до неї з черго­вою комашкою й підгодовував.

Ще одна пташка — дрібна, схожа на великого браж­ника, — зависла перед величезною сніжно-білою квіткою й примірялася засунути в чашечку свого тоненького й довгого дзьоба.

— І де логіка? — похмуро сказав їй Мишко. — Габон- ська гадюка й нільський крокодил — це ще нехай: Африка, спільна домівка, оце все. Горобці взагалі живуть де хочуть, хіба тільки не в Антарктиді. Але колібрі — цежточно не Африка, а Південна Америка. Чи хочете сказати, я опинився на ін­шому континенті — себто в іншій бібліотечній секції? Стоп, а це що?!

На верхній полиці, просто під квіткою тьмяно виблискувала затягнута мохом табличка. З-під моху визирали окремі літери: «Іншо…ане…ни».

Він поглянув на книжки: «Перші зоряні війни», «День триф- фідів», «Гра Ендера», «Війна світів», «Лялькарі». Висмикнув першу-ліпшу, відкрив…

І зітхнув з полегшенням, бо нарешті знайшов те, що шукав.

Коли вони пів години тому обговорювали з Ненароком план дій, одразу стало ясно: у них проблемка, і чимала. Вони знали, що люстерники отримали свою назву, бо здатні перетворюва­тися на будь-кого, хто був плюс-мінус їхнього розміру. Звісно, не йшлося про чарівне перетворення, радше про метамор­фозу: люстерники перебудовували свої тіло та свідомість залежно від зовнішніх обставин. Саме завдяки цій властивос­ті їм вдалося в сто чотирнадцятому прикинутися своїми — і виграти час.

І от перед Мишком і Сашком постало питання — просте й страшне: коли ти не знаєш, хто саме перед тобою зараз, лю­дина чи люстерник, — за якими критеріями визначатимешся?

Вони наразі не знали жодного.

Занудний Ненароктоді уточнив: якщо взяти зразок тканини люстерника й вивчити його під мікроскопом, напевно побачи­мо різницю. Але як ти змусиш увесь екіпаж здати такі зразки? І де візьмеш час, щоб їх передивитися? У нас лишилося менше доби. І не забувай: ми повинні не тільки знайти справжнього люстерника, нам потрібно буде переконати всіх на кораблі, що це саме він.

Отже, про зразки тканин не йшлося — треба було шукати інші параметри. Може, люстерники не вміють вимовляти слово «паляниця»? Не розрізняють кольорів? Бояться кар­тинок із котиками? Не здатні почути жодну із щедрівкових мелодій?

Вони не знали. А коли почали з’ясовувати, що ж усе-таки зна­ють, виявилося, що напрочуд мало. Люстерники, звісно ж, були героями численних коміксів, фільмів, пісень, анекдотів — от тільки це анітрохи не допомагало, швидше збивало з толку.

Хто, наприклад, повірить у те, що люстерник лишаєть­ся живим, навіть якщо відрубати йому голову? Чи в те, що вони можуть щезати на роки й повертатися, не постарівши й на місяць?..

Усе це казки для діточок, користі від них жодної. Отже, якщо хочеш викрити справжнього люстерника, мусиш шукати до­стовірну інформацію.

У бібліотеці першої половини століття, до того ж не під’єднаній до земної Грибниці, шансів знайти такі джере­ла було набагато більше.

От тільки зараз Мишко в цьому сильно сумнівався. Чим далі він вчитувався, тим сильніше підозрював якусь лажу. Якщо вірити цій «Війні світів», Землю намагалися захопити задовго до люстерників. Та ще й не будь-хто — марсіяни! Марсіяни!

У це Мишко просто не міг повірити! Хай би там як майстерно не переписували підручники — хто здатен приховати правду про вторгнення прибульців у Британію кінця дев’ятнадцятого століття?! Зробити вигляд, що їх там не було, всерйоз казати, що досі не знайшли жодних згадок навіть про те, який вигляд мали марсіяни…

Та вони ж загинули тисячоліття тому, лишили по собі тільки руїни й дивні артефакти!

Мишко взявся за іншу книжку, потім зняв з полиці ще одну.

З кожною новою він губився дедалі більше. Деякі були захопливі, інші нудні, але жодна не мала нічого спільного зі світом, у якому він жив.

Тоді він роззирнувся. Помітив пересувну драбинку, під­тягнув її до найближчої шафи й почав підніматися нагору. Намагався робити це обережно, щоб не сполохати пташ­ку, яка сиділа на гнізді, — хоча й розумів, що це безглуздо: вона ж тільки частина віртуальної оболонки, простенька про­грама, недоімп, яка вийшла з ладу й замість того, щоб додавати цьому місцю атмосфери, псує його. Якби хтось зараз спитав у Мишка, чому ж він ускладнює життя, він, мабуть, толком і не відповів би. Просто вважав, що так правильно.

Та зрештою, не настільки вже він собі його ускладнював! Пташка наче відчула, що він не хоче завдати їй шкоди, і тихо сиділа, стежачи за ним чорним оком.

Може, чекала, поки він упаде?

Шафи тут здіймалися вгору метри на три-чотири, але Мишко швидко видерся на самісіньку верхівку драбини і, міцно три­маючись, узявся розчищати від моху табличку.

Він устиг побачити повне «Іншопланетяни», коли почув розпачливі крики вже обох горобців.

Мишко поглянув туди, заздалегідь знаючи, кого саме зля­калися пташки.

Та ні, це був не крокодил, а вертке пухнасте звірятко, що відбігло до протилежних полиць, підхопилося на задні лапки й почало уважно придивлятися до гнізда й горобців. Мить — і воно скочило на нижню полицю, знову завмерло, наче оцінюючи, чи далеко до мети, потупцяло на місці, знову стрибнуло…

Звірятко скидалося на тхора чи соболя, і лише коли воно здолало ще дві полиці, Мишко збагнув: та це ж звичайний мангуст! Родич сурикатів — тільки цей мешкає не в Африці, а в Індії…

І що, скажіть-но, індійський мангуст робить у південноаме­риканському секторі бібліотеки?

Відповідь Мишко дізнався дуже швидко: мангуст полював. Ще один стрибок, і звірятко опинилося біля горобиного гніз­да. Не зважаючи на крики обох батьків, мангуст заліз усе­редину й заходився ковтати дрібні пістряві яйця одне за одним.

Мишко вже збирався шуганути його, аж тут побачив дещо дивне.

Горобці перестали кричати й сіли на краєчок гнізда, наче нічого страшного й не відбувалося.

Мангуст розібрався з яйцями, повернувся до пташок і роз­зявив рота.

Мишко подумав — це він так їх відлякує, але за мить сам злякався більше за горобців.

Паща в мангуста була невеличка, але він роззявляв і роз­зявляв нижню щелепу —і та відгиналася, водночас збіль­шуючись — як і верхня. За кілька секунд голова мангуста була вже розміром із Мишків кулак, зо два кулаки, зо три…

і зуби, між іншим, росли співмірно. Але навіть не ці довгі гострі зуби змусили Мишка притиснутися до верхньої полиці й зачаїтися.

Не зуби — горобці. Спершу одна, а потім друга пташка по­стрибали просто вперед, у пащеку мангуста. Мить — і вони щезли в горлянці. А тоді мангуст зробив ледь помітний рух головою, наче ковтав їх,усе його тіло смикнулося — і роздуло­ся. Під Мишком сиділа тварюка розміром з добряче вгодовану кицьку.

Сівши на задні лапи, цей мангуст-переросток заходився вилизувати шерсть у себе на плечі — недбало й ліниво, наче просто хотів згаяти час.

Він, зрозумів Мишко, чогось чекає.

Або когось.

Щойно Мишко про це подумав, як десь здалеку пролунало горлове, розкотисте гарчання. Воно долинало наче звідусіль: то ставало притлумленим, то напрочуд голосним, наче хтось під’єднався фродиком до аудіосистеми та грався з налашту­ваннями динаміків.

Але Мишко точно знав, що про жодні налаштування не йшлося. Якщо тут водяться горобці, колібрі й мангусти (і крокодили!), чому не може трапитися лев чи тигр? Чи навіть шаблезубий тигр?

Мишко поглянув на реальнізатор. Лягаючи в капсулу, він поставив таймер, і тепер до вивіртнення лишалося тридцять дев’ять хвилин.

А він досі не знайшов нічого, крім дивних історій.

Табличку можна було не чистити до кінця, але Мишко все-таки дочистив — і побачив те, про що вже здогадався.

Над «Іншопланетянами» було два рядки: «Відділ художньої літератури. Секція фантастики».

Він навіть не встиг засмутитися, коли побачив удалині, між шаф рух. Тінь, що прослизнула, наче кулька ртуті, — хижа й непримітна.

Добре її роздивитися здалося Мишкові зараз найважливі­шим у житті.

Він обережно присів, притримуючись одною рукою за край полиці, щоб не впасти.

Тінь промайнула ближче, праворуч від нього. Потім щось ворухнулося з лівого боку — огрядне й вайлувате, аж ніяк не схоже на велику кицьку. Воно вийшло на мить у просвіт між шафами, і Мишко побачив справжнісінького бегемота. Чорний і лискучий, той стояв, роззявивши пащеку й стріпуючи вушками.

А за мить просто до цієї пащеки застрибнув мангуст — причому відтоді, як поласував горобцями, він ще трохи виріс.

Праворуч тим часом загуркотіло — це впала одна з шаф. Під нею, розкидаючи книжки, пропхався чималий кабан. Став, роззирнувся, надкусив найближчий фоліант і почав зосеред­жено жувати.

Краєм ока Мишко зауважив рух біля своєї долоні, глянув і підхопився на ноги. По полиці повзла, помахуючи довже­лезними вусиками, сколопендра. Він зіштовхнув її, ледве не втративши рівновагу, захитався, змахнув руками, спо­діваючись ухопитися хоча б за щось у себе над головою, за якийсь дріт чи трубу, — але втримався сам по собі. На щастя — бо над головою в нього не було ані дротів, ані труб. Стеля ледве проступала з темряви; складена з кам’я­них блоків, вона нагадувала склепіння готичних соборів.

От тільки в жодному із соборів, що їх Мишко бачив у по­дорожах з батьками та на фотках, по стелі не зміїлися ліани з багряним листям. Тим більше — не складалися вони в літери, які, щойно Мишко почав у них вдивлятися, замерехтіли, наче ліхтарики в гірлянді.

Він перевів погляд на бібліотеку в себе під ногами й по­бачив, що тварини були всюди. По полицях стрибали коники, горобці та білки, на найближчу шафу рішуче дерся, вихляючи пухнастим задом, хом’як, а далі, між секціями, блукали вед­меді, рилися в розкиданих книжках росомахи, кенгуру пере­стрибували через уламки полиць і жирафи поглядали на все це зі зверхньою, відстороненою цікавістю.

Але коли випадала нагода, жирафи ковтали інших так само охоче, як і носухи й пугачі.

Мишко ще раз поглянув на напис у себе над головою. Багряне листя закликало: «Знайди вихід з бібліотеки. Врятуй мене».

— Це якесь божевілля, — сказав сам собі Мишко. — І я останній бовдур, якщо досі тут сиджу. Ненарок уже напевно вивіртнувся.

Він натиснув на єдину кнопку реальнізатора, що носив на лівому зап’ястку, — і вивіртнувся теж.

У колисці пахло, як завжди, гумою та штучним освіжувачем повітря.

Мишко відкинув кришку, потер зап’ясток (на якому тепер, звісно ж, нічого не було). І почув, як голос адмірала промовляє в динаміках внутрішнього зв’язку:

— …містку. Повторюю: джуро Михайле Неборак, негайно підніміться на капітанський місток. «Зухвалий колібрі» от-от вийде в ефір!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. РЯТІВНА БРЕХНЯ

Усі брешуть.
Д-р Ґреґорі Хауз

– Як вас годують? — запитувала мама. — Не забуваєш пере­віряти скафандр на герметичність перед тим, як виходиш у Ви­рій? Спиш не менше восьми годин? Не залежуєшся в колисці?

Вона нахилилася вперед і крутила пальцями так, ніби намагалася витягнути з Мишка нутрощі. А насправді ж — під­кручувала налаштування передавача, який, певно, знаходився десь у метрі над землею… чи, точніше, над однією з галерей навігаційного містка на «Зухвалому колібрі» — саме там мама зараз і перебувала. Стояла в центрі білого кола, що позначало ретрансляційну зону, — і бачила Мишкову голограму. Бачи­ла, як він вислуховує запитання, як намагається усміхатися й бадьоро відповідати.

Сам він у цей час думав про однокласників, які сиділи на галереях над ним. Робили вигляд, що працюють, але на­певно ж дослухалися до розмови.

І ще він думав про те, що часом людині задля любові до ближніх своїх на які тільки жертви не доводиться йти…

Врешті-решт його врятував адмірал.

– Мирославо Степанівно, — сказав він, — дозвольте запевнити: Михайло —один із наших найкращих зоряних джур. Він старанний, уважний і цілком самостійний. До того ж відповідальний.

– О так, «відповідальний»! Коли не йдеться про гру в поттербол над шкільним подвір’ям!

– Знаєте, Мирославо Степанівно, колись я був знайомий з однією дівчинкою, що мріяла досліджувати космос. То вона, уявіть собі, узяла та й попри всі правила безпеки зняла шолом на цілих п’ять секунд — от просто у Вирії, уявляєте?..

Мишко одразу й не зрозумів, до чого тут якась дівчинка. Мама, однак, на це, здавалося б, беззмістовне й недоречне зауваження трохи знітилася і сказала, що тоді були геть інші часи.

На мить її тривимірка блимнула, пішла хвилями: певно, зв’язок був не стабільний. А Мишкові раптом спало на думку, що це ж і мама зараз стоїть так само перед колом, у якому він, Мишко, тремтить і блимає, а навкруг сидять її колеги й так само роблять вигляд, що зосереджені на приладах.

Адмірал тим часом перепросив — на місток піднялася пані Мерріл і щось прошепотіла Сергієві Семеновичу. Мишко краєм вуха почув тільки: «Терміново!..»

– Гаразд, — сказав адмірал. — А тепер прошу весь екіпаж звільнити місток на п’ять хвилин. Дамо людям поговорити віч-на-віч, правда ж?

Вони всі вийшли, адмірал — останнім. Він поглянув на Мишка, підморгнув і тихо зачинив двері.

На мить Мишко розгубився: просто не знав, що казати мамі.

Але він знав, чого казати не повинен, — і чого зрештою хоче добитися від «Зухвалого колібрі». Щоб вони пролетіли,
не стикуючись із «Горобцем», — і в Мишка з Ненароком було б більше часу залагодити цю справу з люстерником.

– Вибач за ту історію зі школою, — зітхнув він.

– Проїхали, — усміхнулася мама. — І вибач, що сварила тебе при твоїх колегах. Насправді я за тобою дуже скучила. Тато пересилав мені ваші з ним повідомлення, але ми працювали в зоні сильних буревіїв — зв’язок там був нестабільний, вони надходили часто із запізненням чи з цифровим брудом.

— Ну… скоро ж побачимося, — ляпнув Мишко.

Я маю на увазі, ми ж…
— Ні, синку, — сказала мама. — На жаль, ще не скоро. «Колібрі» навряд чи стикуватиметься із «Горобцем»: це надто сильно затримає і вас, і нас. У Вирії ж час плине по-іншому, а ми поспішаємо.

— Ну… — вичавив із себе Мишко. — Звісно, шкода, але я розумію.

Він намагався говорити повільно та з легкою зажурою. І сподівався, що мама не чує в його голосі того полегшення, яке він зараз відчував.

А ще він відчував сором, що відчуває полегшення — і що взагалі фальшує. Насправді він був би радий побачити маму, хоч би й на годинку, — але не за таких умов. Не ризи­куючи тим, що люстерник вирветься на волю.

— Нічого, — сказала мама. — Ти й не зчуєшся, як канікули скінчаться й ви повернетеся на Землю. Можливо, — додала вона значуще, — шлях назад забере у вас набагато менше часу.

Мишко мимоволі всміхнувся: попри всю секретність її до­сліджень мама довіряла йому.

— Ну, то скоро побачимося, — сказав він.

І саме цієї миті на місток повернувся адмірал. Він увійшов, не стукаючи, і Мишко за виразом його обличчя одразу збагнув: щось сталося чи от-от станеться. Щось якщо не погане, то принаймні дуже серйозне.

— Мирославо Степанівно, даруйте, але я змушений просити «Зухвалого колібрі» відхилитися від маршруту. Схоже, нам буде конче потрібна ваша допомога.

— Але жу них графік… — спробував був утрутитися Мишко, та адмірал лише відмахнувся.

— Вибач, Михайле, зараз не час. Мирославо Степанів­но, передайте екіпажу, щоб готувалися до стиковки. Хвилин за п’ятнадцять я знову вийду на зв’язок.

Він вимкнув тривимірку мами і сказав, підвищуючи голос:

— Заходьте, не юрміться в коридорі. А тепер слухайте уважно, — додав, коли хлопці й дівчата розгублено стали біля дверей. — Відсьогодні на кораблі заборонено користуватися віртуальними капсулами. Без жодних винятків, абсолютно. Порушників я просто відраховуватиму зі школи.

— А якщо нам треба в бібліотеку? — спитав Тео Старджон.

— Ви маєте на своїх читалках основний корпус підручників і додаткової літератури, на фродикахтеж. На найближчий час вистачить. Попереджаю: це не жарти, не навчальна позаштат­на ситуація — усе дуже серйозно. Пан Воллгейм захворів — і я маю підозру, що це може стати початком епідемії.

— Чекайте, — втрутилася Шелдон, — але як хвороба пана Воллгейма пов’язана із забороною користуватися колисками?

— Слушне питання, Алісо. І відповідь очевидна, правда ж? Він захворів якраз після того, як виходив у Грибницю. — Звіду­сіль залунали здивовані вигуки, і адмірал підніс руку. — Годі, годі! Маєте двадцять хвилин. Принесіть свої шоломи, здасте їх пану Лі. Після цього ми позбавимо струму всі ваші колиски, без жодних винятків. Питання?

У Мишка було одне, очевидне: навіщо здавати шоломи, якщо струм можна й так вимкнути?

І відповідь напрошувалася теж очевидна: це означає, що струму позбавлять тільки їхні колиски — а вчительські за­лишаться активованими.

Зрештою, сказав він собі, той-таки пан Стен Лі може виру­шити в Грибницю, щоб знайти інфікований сектор та ізолювати його. У цьому є своя логіка: до Марса їм ще летіти й летіти, а лишатися на кораблі без Грибниці надто ризиковано.

Проте щось бентежило Мишка в такому поясненні.

Він не встиг вирішити, ставити це запитання адміралові чи зачекати.

А от Октавія Батлер не зволікала — і все одно ледве встигла.

Пан Оксеник уже стояв біля дверей, він обернувся й по­глянув на Октавію з легким роздратуванням.

— Не оголошуємо, бо поки ситуацію тримаємо під контро­лем. Пан Воллгейм ізольований і перебуває під постійним наглядом, усі інші найближчим часом пройдуть повний мед­огляд. Далі діятимемо залежно від ситуації.

Він поглянув на годинник — старовинний, механічний, із римськими цифрами — і зауважив:

— Лишилося сімнадцять хвилин. Прошу не затримуватися!

Усі поквапилися до виходу. Лише Мишко стояв розгублений і не знав, що робити.

Ця історія з таємничою хворобою й дивними наказами адмірала йому страшенно не подобалася. Тут потрібна була порада — хай би навіть і такого самозакоханого чванька, як Ненарок.

От тільки за весь цей час Ненарок на містку так і не з’явився. Спершу Мишко гадав, що він намагається розгадати таємницю навали всіх тварин, потім просто забув про Ненарока.

А що ж відбувалося із Сашком насправді?

— Михайле, ти щось загубив? — запитала його пані Мерріл, яка кілька хвилин тому зайшла на місток і тепер моніторила всі основні системи «Горобця». Мишко бачив, як стрімко змінюють одна одну схеми й таблиці. Відблиски їхніх ліній — рожеві, сині, зелені — лягали на обличчя пані Мерріл бойовим візерунком прадавніх дикунів.

На Мишка вона навіть не дивилася.

Але далеко не зайшов. Проминув коридор, що вів до зовнішніх шлюзів, спустився на рівень нижче. Роззирнувся, чи не бачить його хто, потім легенько смикнув двері Нена- рокової каюти.

Двері були незамкнені.

— Хоч у чомусь пощастило, — пробурмотів він і зайшов.

І тільки тоді побачив, що на нього вже чекають.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. НЕНАРОКОВА КОЛИСКА

Коли ви відкинете неможливе, те, що залишиться, — хай навіть і неймовірне — буде правдою.
Шерлок Голмс

— Ти знав? — спитала Аліса. — Чи просто здогадувався?

Їх було четверо: Шелдон, Фінлей, Батлер і Росоховатський.

Стояли вони біля колиски, крізь віконце якої було видно об­личчя Ненарока. Ненарока, досі під’єднаного до локальної Грибниці.

— Ти про що? — обережно уточнив Мишко. — І, до речі, що ви робите в каюті Ненарока?

Шелдон тільки відмахнулася:

— Облиш. Я їм усе розповіла, ти ж сам бачиш, ситуація надзвичайна. Я не певна, що ми втрьох з усім впорали­ся б… — Вона поглянула на колиску й уточнила: — Себто, вже удвох.
— Між іншим, — додав Фінлей, — могли й раніше розказати. Чи я колись давав привід сумніватись, що вмію тримати язика за зубами.

Батлер кивнула:

— Зрештою, це безвідповідально! Якщо ті ваші приховані відсіки містять у собі щось небезпечне…

— А вони містять, — перебив її Росоховатський. — Інакше звідки взялася б епідемія.

— Чудово! — сказав Мишко. — Усі начиталися улюбле­них книжок адмірала і тепер мріють пограти в Шерлока, так? Ну то ввімкніть уже мізки, сапієнси! Октавіє, ти ж сама казала: це все підозріло! Якщо епідемія, навіщо стикуватися із «Зухва­лим колібрі»? Навіщо забороняти вихід у Грибницю?

— Бо хвороба передається через неї,— знизав плечима Росоховатський. — Хіба не очевидно?

— А при чому тоді секретні відсіки? Де логіка?

Вони нарешті розгубилися й замовчали.

Усі, крім Аліси.

— Логіка проста, — сказала вона. — Ви двоє були в одному з них. Потім Ненарок вирішив навідатися в бібліотеку, і одразу ж після цього адмірал повідомив про епідемію. Причо­му зауваж: вважає за потрібне від’єднати колиски від локальної Грибниці. Як на мене, відповідь очевидна: Ненарок підхопив там щось, воно підсіло в його фродик, а потім перескочило в Грибницю. І це щось встигло заразити принаймні пана Воллгейма. Зауваж: адмірал сказав, що він ізольований і пере­буває під постійним наглядом. За правилами, Воллгейма мали перевести до медблоку, так?

Мишко кивнув.

— То уяви: його там немає!

— Впевнена?

Безглузде запитання. Знаючи хоч трохи Алісу, можна було закладатися чим завгодно, що вона двічі все перевірила.

— Добре, добре… Хай так. Але щось тут не стикується… Ненарок не знімав скаф: як би він це зробив у Вирії? Шлюзу при вході у відсік не було, ти сама маєш пам’ятати…

— Ви, — втрутився Верджил, — весь час були з Ненароком разом? Ти бачив, що саме він робив?

Вони все зрозуміли без відповіді — з виразу на Мишковому обличчі.

— Ми повинні повідомити про це адмірала, — рішуче сказала Октавія. — Інакше вони вимкнуть струм у Ненароко- вій колисці, і він не зможе вивіртнутися. Годі вже грати в усі ці змови, влаштували тут дитячий садок.

– Чекай, то і про секретні відсіки розповімо? — уточнив Верджил. — Чи, може, спробуємо все-таки розібратися само­тужки?

– Дехто вже намагався розібратися самотужки, — Росоховатський присів біля колиски, постукав по склу. — Тепер-он не може прокинутись.

– А ще, — спокійно продовжувала Октавія, — мені не по­добається, що адмірал хоче зістикуватися з «Колібрі». Якщо є загроза епідемії, навіщо наражати на неї ще один екіпаж.

– Він напевно знає, що робить, — відгукнувся Росоховатський. — Якщо ми цього не розуміємо, значить, у нас просто недостатньо інформації.

І тут Мишко зрозумів. Відповідь лежала на поверхні — і була настільки неймовірною, а водночас і очевидною, що йому аж стало моторошно.

– Напевно знає. І я, здається, знаю теж. — Він повернув­ся до Аліси: — Вибач, що перепитую, але звідки в тебе інфа, що пана Воллгейма немає в медблоці?

Вони всі, звісно, подивилися на Мишка ледве не зі співчут­тям, як на імпа п’ятнадцятого ступеня.

ЛишеАліса виявилася достатньо терплячою, щоб пояснити:

– Камери стеження, Небораче. Під’єднуєшся — дивиш­ся — бачиш порожнє приміщення. Елементарно.

– Отже, вони залишили його в колисці, — кивнув сам собі Мишко. — Це звужує коло підозрюваних. Ще питання… останнє — і я все поясню. — Він проігнорував кислі вирази на їхніх обличчях, промовисті зітхання й складені на грудях руки. — Скажіть, що ви знаєте про люстерників?

– Ти певен, що зараз саме час і місце?.. Ох, гаразд, гаразд! Вони прилетіли наче з миром, але потім…

– Не про те, як вони поводилися, Алісо. Про них самих.

– Вони, — сказав Верджил, — належать до мімікроїдів… власне, були та лишаються єдиним представником цього типу істот. Себто — можуть змінювати зовнішність, віддзеркалювати форму будь-якого створіння, яке побачили. Ну, ясно, що розмір і вага оригіналу й копії мають збігатися.

– Іще! — вимагав Мишко.

– Кажуть, вони швидко засвоювали мови.

– І кажуть, уміли виживати у відкритому Вирії, але я завжди думала, що це казочки.

– Вони вміли стрибати між Вирієм і космосом… тобто їхні космічні кораблі.

– Ще!

Вони перезирнулися.

– Та, власне, і все, — повільно вимовила Октавія. — Не так багато, це правда. Але…

– А тепер слухайте. «Стріляний горобець» колись належав люстерникам. Наші захопили його, переробили під свої потре­би, але чомусь залишили ті три кляті відсіки. Ми з Ненароком підозрюємо, що причина проста: на кораблі досі переховується люстерник. Точніше, не так: він давно видає себе за людину, якось спромігся приховати наявність зайвих відсіків і вичіку­вав чогось. А тепер збирається діяти: хоче захопити нас усіх у заручники — а може, й заволодіти «Колібрі».

Тут Мишко затнувся: розповідати про телик він просто не мав права.

– Словом, хтось тут, на кораблі, прикидається людиною, і ми не знаємо, як відрізнити люстерника від справжньо­го гомо сапієнса. Саме тому ми з Ненароком і під’єдналися до Грибниці: треба було знайти хоч якусь додаткову інфор­мацію. А тепер найцікавіше: я потрапив туди перший, ще до нього, — і бібліотека вже була інфікована! — Він коротко розповів їм про тварин і підсумував: — Я встиг вчасно ви- віртнутися, він — ні. Підозрюю, йому просто не дозволили піти, бо Ненарок знайшов те, що шукав. Якусь ключову інфу про люстерників, розумієте? І Воллгейм «захворів» через те ж: під’єднався до Грибниці, і його не випустили. Хоча, — додав Мишко, — я спершу вирішив, що це він чужинець…

Октавія похитала головою:

– Вибач, але не сходиться. Припустимо, той самий люс- терник, який буцімто є на кораблі, запустив у нашу Грибницю вірус. І вірус цей спрацьовує, коли хтось намагається отримати певну інфу про люстерників. Але чому наш люстерник про­сто не знищив її? Чому він узагалі так довго вичікував і лише тепер почав діяти? Що такого особливого в «Горобці»?! Чим цей політ відрізняється від усіх попередніх?

Вони перезирнулися. Питання були складні й поки не мали відповідей — усі, крім останнього.

– Цього разу, — тихо сказав Мишко, — тут є ми. Перша Школа зореплавства, організована адміралом Оксеником, героєм Великої сонячної війни.

Усі заговорили, перебиваючи одне одного: це ж очевидно, та ні, не може бути, а ви звернули увагу, як іноді спотворюється його обличчя, ох, і ти помітила, я гадав, це мені здається, слу­хайте, ви хоч розумієте, про що говорите, як можна підозрю­вати самого адмірала, та він, може, й не адмірал, а хтось, хто ним прикидається, та ну, це абсурд якийсь, і тепер він хоче захопити другий корабель, узяти нас усіх у заручники, невже сам-один, а хто сказав, що в нього немає прибічників…

– Стоп! — скомандував Мишко. — Годі вже вам! Часу об­маль — і ми направду нічого ж не знаємо. Не забувайте: люс- терник може бути ким завгодно.

– Хіба що — не одним із учнів, — втрутився раптом Росо- ховатський. — Поміркуйте: якщо вони перетворюються тільки на істот відповідного розміру, ми для них замалі. А цей люс- терник… він явно не підліток.

– Швидше старий — стільки років чекати…

Вони знову замовкли: саме адмірал був найстаршим з усьо­го екіпажу.

Мишко відчув себе геть безпорадним. Ненарок би миттю все проаналізував, зробив чіткі висновки і знав, що робити далі. А вони вп’ятьох навіть не здатні вивіртнути його назад…

І тут Мишка осяяло:

– Пам’ятаєте, я казав про той дивний напис листям на стелі? «Знайди вихід з бібліотеки. Врятуй мене». А що, як це Ненарок так намагався нам щось переказати?

– Чекай, але який вихід він мав на увазі?

– Ха! — гукнула Аліса. — Власне вихід з бібліотеки!

Кілька останніх хвилин вона щось продивлялася на своєму фродику і тепер зробила схему доступною для всіх.

– Знайомтеся: це — иЕ-80, один із трьох таємничих відсіків. І в ньому — аж раптом! — розташована корабельна бібліотека.

– Тобто — апаратна кімната із «залізом», на якому зберігається вся інфа?

– А от і ні! Справжнісінька олдскульна, із шафами, світиль­никами, книжками. Навіть не питайте, хто і навіщо облаштував таку річ на «Горобці» й чому саме в прихованому відсіку.

– На пусті запитання вже не лишається часу, — нагадала Октавія. — За п’ять хвилин адмірал чекає нас усіх на містку — і відключить від струму колиски. Що робитимемо?

Мишко зітхнув. Провів спітнілими долонями по штанях, кивнув Алісі.

– Кинь мені схему цього ІІЕ-80 на фродик. І спробуйте затримати адмірала. Розкажіть про Ненарока, але при всіх — і погляньте, як відреагують усі члени екіпажу. Хтось із них фальшивка, і це необов’язково має бути Оксеник.

Верджил зухвало всміхнувся:

– Як собі хочете, а я — із Небораком. Утрьох ви чудово з усім впораєтеся… а якщо ні, від мене вам користі буде менше, ніж йому. Скажіть, що ми лишилися доглядати за колискою Ненарока. Тягніть час: скоро почнеться стиковка з «Колібрі», їм буде не до того. Ну, не стовбич, сапієнсе! Погнали!

– Навіть не дивись на мене, — відмахнулася Аліса, — він діло говорить. Удвох маєте більше шансів.

– Гаразд, — здався Мишко.

І вони з Верджилом погнали!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ.

ТАМ, ДЕ СТРІЛЯЮТЬ І ГАРЧАТЬ

Навіть у джунглях справжній джентльмен лишається джентльменом.
Джон Клейтон

Вхід вони ледве знайшли: по-олдскульному вузькі, непримітні двері губилися в затінку. Якби не знали, де шукати, про­йшли б і не помітили.

Мишко приклав зап’ясток до замка, той кілька секунд мов­чав, лише блимав кутастими літерами люстерницького алфа­віту. Потім несподівано видав звук, що найбільше нагадував ображене чмихання, і двері від’їхали вбік.

За ними, звісно, були ще одні: на «Горобці» всі відсіки по­єднувалися між собою подвійною системою дверей, яка в разі розгерметизації перетворювалася на шлюз.

Другі двері прочинилися з тим самим ображеним чмихан­ням, і Мишко з Верджилом зайшли до напівтемного примі­щення, у якому пахло не так старими книжками, як шкільною оранжереєю. Світло не ввімкнулося, але Мишко сприйняв це спокійно, навіть із полегшенням. Навряд чи в бібліотеці є живі люди, але якщо (от суто теоретично) все-таки є, краще не привертати їхньої (суто теоретичної) уваги.

Вони постояли на порозі, чекаючи, поки очі звикнуть до сутінок. Бібліотека з потаємного відсіку «Горобця» нагадувала, як не дивно, саме бібліотеку. Ряди книжкових шаф — масивних, із вирізьбленими на них масками — тягнули­ся вдалечінь і вгору. Жодного руху, жодного звуку — лише десь удалині щось наче скрадливо шурхотіло, але Мишко вирішив

вважати це слуховою оманою. Принаймні до появи фактів, які свідчитимуть про інше.

Висока стеля губилася десь нагорі, і звідти лилося благеньке світло, чомусь малинового кольору.

І хоча все тут нагадувало бібліотеку з Грибниці, жодна змія- пошуковик до них із Фінлеєм так і не виповзла.

– Знаєш, — заявив Верджил, — це навіть образливо. У нормальній пригодницькій історії ти, якщо ризикуєш, то в давніх скарбницях або десь у джунглях. Словом, у нор­мальній пригодницькій атмосфері. А тут що? Хіба книжка на тебе впаде з полиці — то й усіх загроз життю.

Тут він засичав від болю, а Мишко зауважив, що навіть ба­нальна довоєнна бібліотека сповнена значно більшої кількості небезпек. Наприклад, гострими кутами, об які можна добряче прикластися мізинцем.

Це змусило Верджила нарешті витягти з кишені тім’ячик. Він стукнув ним по потилиці та підкинув у повітря. Тім’ячик завис і почав випромінювати тьмяне жовтувате світло. КолижФінлей рухався, тім’ячик летів за ним і тримався завжди точнісінько над тім’ям.

– О, — сказав Верджил, — поглянь, якась давня шафа. Це, мабуть, гардероб. І правильно: заходиш до бібліотеки — залиш скаф, перевзуйся в капці…

Він з натугою відкрив дверцята чогось, що нагадувало чи то чорний вхід до Нарнії, чи улюблений сховок графа Дракули.

– …і візьмиЗнший скаф, — закінчив за нього Мишко,— Це не гардероб, а звичайна РВ-шка.

Так вони називали «рятівні валізки» — насправді величенькі шафки, у яких зберігалися скафандри, вогнегасники та линва на випадок розгерметизації. Згідно з уставом, РВ-шки встановлювалися біля шлюзів, принаймні одна на відсік, — і боцман, пан Тендюк, мав стежити за їхнім вмістом. У тому чис­лі — оновлювати застарілий інвентар, але тут, схоже, такими формальностями ніхто не переймався.

Фінлей хмикнув:

– Ще скажи мені, що це — не саркофаг. — Він присів біля двометрової капсули, кришка якої була вкрита візерунками, стилізованими під давньоєгипетські. Із помітним зусиллям підважив її та зазирнув усередину. — Це ж колиска! І де логіка? Який сенс іти в бібліотеку, якщо все одно збираєшся користу­ватися Грибницею? І звідки в ній…

– Тихше. Чуєш?

Десь далеко крапала вода. Потім пролунав звук, що нагадав Мишкові клаксон його реактивного наплічника. Себто щось напрочуд схоже на ягуарове гарчання — причому без реклам­них вставок про користь хейлунцзянських молочних продуктів.

А одразу після гарчання вони почули іще дещо. Цей звук нагадував радше коротке сюрчання коника в траві — таке трохи перелякане, несміливе. От тільки судячи з гучності та інтенсивності звуку, це був здоровезний відгодований коник.

Звісно ж, обидва вони одразу впізнали це сюрчання: усі зоряні джури чули його двічі на тиждень, у тирі.

На зоряному флоті Сонячної системи існувало чимало заборон, але найсуворіша стосувалася зброї: скористатися вогнепальною чи лазерною можна було тільки один раз. Потім тебе відправляли під суд —якщо ти, звісно, лишався живим.

Бо перший-ліпший постріл міг порушити герметичність обшивки чи вивести з ладу системи життєзабезпечення. Про­стіше кажучи, убив би увесь екіпаж одразу чи за певний час.

Тому єдиною дозволеною зброєю були нейропаралізатори: сили їхнього пострілу вистачало, аби знешкодити вас, якщо ви мали необачність підхопити лихоманку Беннера чи Йонес- ковий синдром у важкій формі, та не наражали на небезпеку весь екіпаж.

І от щойно когось якраз знешкодили в дальніх секціях бібліотеки.

Хлопці перезирнулися.

– Знаєш, — прошепотів Верджил, — якби хтось поціка­вився моєю думкою, я б чесно сказав: йти туди видається мені не найкращою ідеєю. — Він помовчав і додав: — Але ж ми підемо?

– Пропоную, — сказав Мишко, — просто прогулятися в той бік. Розвідаємо, що там і як, і діятимемо залежно від обставин.

Він уже жалів, що вчора перезарядив свій тім’ячик: через це той світився набагато яскравіше за Верджилів і міг при­вернути зайву увагу тих, хто чаївся зараз десь між шаф і полиць.

Вони перезирнулися і, не змовляючись, клацнули пальцями, змусивши кульки спуститися нижче. Подумавши, Мишко навіть вимкнув свою і сховав у кишеню.

– Однієї поки вистачить, — сказав він.

Верджил на це лише кивнув. Сам він сторожко ступав, роз­зираючись навсібіч, і, здається, готовий був от-от дременути звідси.

Але ж не тікав.

– Чекай! — Мишко раптом помітив те, на що вони мали б одразу звернути увагу. — Подивись на таблички.

Металеві тьмяні прямокутники висіли на кожній шафі та міс­тили написи на кількох мовах. Рядки англійською, китайською й українською виглядали так, наче їх зробили вчора, макси­мум — на минулому тижні. Але під ними, просто на дерев’яних стінках шаф було відтиснено густо-чорним кольором інші написи. Кутасті ламані літери скидалися на хворих тварин, та викликали не співчуття, а чомусь — жах.

– Алфавіт люстерників, — прошепотів Верджил. — Ви з Ненароком мали рацію.

– Ненарок мав рацію. Це він усе зрозумів, коли я навіть і не підозрював, що саме коїться.

– Добре, якщо з бібліотекою він нічого не переплутав. Хоча я особисто досі не можу збагнути, як ми звідси його рятуватимемо, якщо він зараз у Грибниці. Хіба за допомо­гою тієї довоєнної колиски, але тут на мене не розраховуй. Не те щоб я сильно гидував, та користуватися чужою колискою, у якій нещодавно хтось лежав…

– Жартуєш?!

– Та ні. Через колиску можна під’єднатися до Грибниці, а значить, спробувати знайти там Ненарока й перепитати, що він власне мав на ува…

– Там хтось нещодавно був?!!

– А, ти про це… Ну, я коли вдарився об неї, присів подиви­тися, підняв кришку — і там усередині ще було тепло, і запах стояв таки… дивнуватий. Наче в зоопарку. І ще всюди лежало коротке сиве волосся… чи хутро, я не певен.

– І ти нічого не сказав?!

– Я намагався, але ти на мене шикнув. Це ж сталося якраз перед тим, як пролунали пострі…

Саме в цю мить постріли пролунали знову — і значно ближ­че. Щось прогуркотіло, почувся шурхіт.

– Знаєш, — сказав Мишко, — я абсолютно з тобою по­годжуюся: краще б ми потрапили до скарбниці чи джунг­лів.

Верджил мовчки прикликав і вимкнув тім’ячик— і тоді вони побачили, що ця секція бібліотеки не така вже й темна. Те благеньке малинове світло, що вони помітили, тепер стало інтенсивнішим, ближчим до багряного.

Мишко підняв голову до стелі — і майже не здивувався, коли побачив, що ж саме його випромінює: листя — широченне пір’ясте листя ліани, яка зміїлася вздовж кам’яних блоків, чіпля­лася за ікласті маски, за пазурі й дзьоби. Той, хто доклав руку до оздоблення цієї стелі, мав дуже своєрідні таланти.

– Ну, — пробуркотів Мишко, — спасибі, що хоч без написів.

– До речі, про написи, — озвався Верджил. — Я тут помір­кував… Ненарок же просив тебе знайти вихід з бібліотеки, так? А на схемі, яку перекинула тобі Шелдон, цей вихід… ну, він точно один? Немає якогось іншого — не там, де стріляють і гарчать?

– Сам поглянь: вона надто умовна, але видно, що є лише два шлюзи. Вони позначені умовними назвами — «Фараонів» і «Венеріанський». Крізь перший ми зайшли, другий знахо­диться в протилежному боці й виводить назовні, на обшивку «Горобця».

Верджил пхикнув:

– Сподіваюся, ми врятуємо Ненарока, не виходячи у Ви­рій. Згадай РВ-шку, яку ми бачили. Там же найсучасніше об­ладнання — линва! А скаф?! Гадаєш, у такому взагалі реально рухатися?

– Та ну, — відмахнувся Мишко. — До цього навряд чи дій­де. Ненарок би якось про таке натякнув…

Але проблема полягала в тому, що вони не знали нічого про стан Ненарока, а сам Мишко навіть не уявляв, як їм бути далі. Раптом він не помітив чогось у Грибниці? А може, просто надто звик покладатися на Ненарока, який завжди мав напо­готові два-три запасні плани?

Тепер він сам опинився на місці Ненарока, але ж від цього мислити як Ненарок не почав!..

Стоп, сказав він собі. А це ідея! Давай, уяви, як повівся б Ненарок, якби зараз опинився тут, у бібліотеці?

– Слухай, — сказав Мишко, — ми знехтували очевидним! Навіть якщо я помилився, навіть якщо Ненарок мав на ува­зі якийсь інший вихід чи іншу бібліотеку — ми ж от просто зараз перебуваємо в цій. І можемо пошукати те, задля чого все це затіяли. Інфу про люстерників, розумієш?

Верджил скривився:

– Ти ж сам казав, що час спливає. Ми мусимо знайти той вихід, зробити там щось — натиснути Велику Червону Кноп­ку абощо — і вшитися звідси. Без образ, але я не любитель швендяти секретними відсіками, у яких невідомо хто ходить із нейропаралізатором, на стелі росте сяюче листя, а під ногами шурхотить увесь цей гербарій.

Під ногами, сказати правду, і справді шурхотіло, та щей як. Чим далі вони заходили в бібліотеку, тим щільніше лежало на підлозі сухе листя, а ще просто між мармуровими плитами пробивалися невеличкі кущики з цупкими гілками й дивними плодами, що нагадували суміш каштана з бананом: видовжені, руді й колючі, вони добряче штрикалися, навіть крізь штани було боляче.

На додачу тут траплялися напівзогнилі колоди, а з полиць уже звисали ліани, шмаття моху, листя папороті.

Мишко ледве не перечепився об чергову таку колоду, не витримав і добряче копнув її черевиком. А потім замість того щоб сперечатися з Верджилом, звернув праворуч і підійшов до однієї з шаф — тієї, на якій помітив напис «Aliens / ЗФІІА / Іншопланетяни».

Цього разу він придивився уважніше: чи немає десь на додачу фрази про наукову фантастику. Але ні, не було.

Мишко спершу обрав найгрубішу з книжок, проте сам себе й зупинив: чекай, подумав, це ж тобі не електронна версія. Там пошуком швиденько знайдеш потрібний розділ, а тут гортатимеш сторінки години зо три. Бери тоншу, там буде вижимка, найголовніше.

У результаті він прихопив дві: одну з назвою «Люстерники: чи варто боятися?», другу — «Моє життя серед люстерників» якогось Кілґора Траута.

— Ну що, принаймні з цим ми впоралися! — сказав Мишко, повертаючись до Верджила.

Той, судячи з виразу обличчя, новині радіти не поспішав. Стояв собі біля колоди, об яку перечепився був Мишко, і дивив­ся на неї так, наче вона от-от накинеться на нього й проковтне.

Мишко підійшов ближче і зблід від побаченого. Бо коло­да спокійнісінько могла накинутися на нього й проковтнути, адже була — сюрприз! — гігантським крокодилом. На щастя, крокодилом, якому хтось міцно зв’язав щелепи, а лапи при­тиснув мотузкою до тулуба.

– Я тут подумав, — тихо промовив Верджил, — вихід і вхід — це ж може бути одне й те саме, хіба ні? Ну, суто теоретично.

Крокодил, що до цього часу лежав нерухомо, раптом роз­плющив очі й подивився на хлопців. Погляд у рептилії був, на думку Мишка, аж надто розумний, майже людський.

– Ходімо, — сказав він Верджилові. — Який сенс повертати назад, якщо ми майже дійшли?

Пізніше він, звісно, шкодував про це своє рішення — та вже нічого не міг змінити.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ.

ЗАСВОЄННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

На щастя, люстерники не могли морфувати в кого завгодно. Вони були обмежені простим правилом: маса того, на кого вони перетворювалися, мусила бути такою ж, як маса їхньої справжньої’ іпостасі, чи, як вони це називали, їхньої «еталонної стадії». Усі погоджуються з тим, що саме це нас урятувало. Це — і, звісно ж, наші зорельоти.

Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри

Поки пробиралися крізь дедалі густіші хащі, їм ще двічі трапилися зв’язані та приспані тварини.

Спершу це був величезний, наче кінь, ягуар. Хтось при­мудрився вкласти його у візок, взагалі-то призначений для того, щоб перевозити книжки. Поряд — просто у зеленому моху, вологому й м’якому — лежали, наче панцирі велетенських жуків, власне книжки, а сам ягуар мирно спав, тільки час від часу смикав вусами.

Вони прокралися повз нього навшпиньках, затамувавши подих.

Потім мусили перейти вбрід невеличкий струмок, що витікав з-під полиць із товстелезними томами, обійти кілька завалів, здолати чималий розлом у мармуровій підлозі.

За розломом Верджил помітив двох трубкозубів. Вони ле­жали просто в проході, теж зв’язані, але не спали й дивилися на хлопців уважними, аж ніяк не тваринячими поглядами.

– Не бібліотека, а якийсь звіринець, — пробуркотів Мишко, коли вони змушені були повернутися, щоб обійти трубкозубів по сусідньому проходу.

– І все це було приховане тут роками! — сказав Верд­жил. — Тварини ці, струмки, ліани… І ніхто не звертав жодної уваги! Можеш собі уявити?! Якась маячня!..

Мишко тільки похитав головою. Це і справді скидалося на божевільний сон — і стіна, до якої вони зараз підходили, чудово пасувала до цього сну: затягнута справжнісінькими ліанами, із вузькими дверима, що ледве проступали крізь гущавину багряного листя.

Листя це лежало й на мармуровій підлозі — сухе та по­чорніле, з-під нього пробивалися пагони папороті, а між ними, переплетені, зачаїлися дві чималенькі змії — чомусь волохаті.

Але варто було підійти ближче, і стало ясно, що це не змії, а — звісно ж! — розірвані мотузки.

Лежали мотузки біля самісіньких дверей —таких само довоєнних, як і на вході. Тільки тут на рівні очей у них було вирізьблено маску дивної чи то комахи, чи то слимака: фасетко­ві очі, щупальця, вусики, — словом, повний набір. У ротовому отворі цієїслимахи було віконечко зі звичайнісіньким цифро­вим замком: дев’ять опуклих кнопок різного кольору. Знизу ж чорніла щілина, у яку, певно, треба було вставляти власний ідентифікатор. Або руку — чи іншу кінцівку, — хтозна.

– І як це має працювати? — спитав Верджил, підходячи до дверей упритул. — Ми повинні знати код? Розгадати голо­воломку? Ненароктобі з цього приводу точно додаткових вка­зівок не лишав? Бо взагалі-то саме час на невеличку підказку, як в історіях про Шерлока: стрілку, надряпану на підлозі, пляшку з нечитабельною запискою, тривимірку з мудрими порадами, але поганою трансляцією…

– А може, — промовив хриплий голос у них за спи­ною, — вам треба звернутися до бібліотекаря?

Вони обернулися. Між двома височезними книжковими шафами стояв типовий пошуковик із фентезійного сетінгу: мініатюрний сивобородий дідок із ціпком, у сірому балахо­ні, з накинутим на голову каптуром. Його добре і сповнене мудрості обличчя дивилося на хлопців приязно, з розумін­ням і співчуттям, навіть дивні хвилясті шрами на щоці й лобі не робили його огидним.

– Соковито, — сказав Верджил. — Трохи шаблонно, та чом би й ні. Гадаєш, Ненарок його мав на увазі? — І вже до пошуковика: — Нам би знайти свого друга. Невисокий такий, трохи чванькуватий. Прізвище — Ненарок. Не зустрічали рап­том?

– Зустрічав, аякже, — кивнув пошуковик. Він хитро примру­жився, ступив на крок уперед — і його чобіт металево стукнув по підлозі підбором. — Ваш друг просив передати, щоб ви були дуже обережні. Тут на вас чатує чимало небезпек. Ви оминули більшість, але перед тим, як завершити свою місію… — Він затнувся, наче в програмі стався збій. Або наче прислухався до чогось, що хлопці поки не чули. — Вихід, — сказав нарешті дідок. — Ви маєте знайти

Хлопці перезирнулися.

– Та от же він, — сказав Верджил. — Просто в нас за спи­нами, хіба ні?

– Де саме? — Дідок зробив до них ще один крок, і Мишко відзначив для себе дивну річ: лише ліва нога стукала по під­лозі, права рухалася майже нечутно. — Просто покажи мені, де він.

– А ви самі не бачите? — обережно уточнив Мишко, від­ступаючи назад і вбік.

Дідок безладно розвів руками.

– Очі вже не ті. Гублюся в цих коридорах, серед листя, гілок, диких звірів.

– Ну, ясно, — сказав Верджил. — Вшитий у програмну обо­лонку квест, простенький захист від ботів. Хоча це яким треба бути обмеженим алгоритмом, щоб переплутати людину із — я не знаю — кабаном чи лінивцем! Ідіть сюди, пане, зараз ми доведемо, що не боти. Вам, власне, що показувати: двері чи замок?..

Він рушив до дідка, Мишко не встиг і слова сказати.

Натомість з бокового проходу прогриміло:

– Стій, Фінлею! Ані руш!

Переступивши через напівзогнилий, вкритий мохом стов­бур, до них вийшов адмірал Сергій Семенович Оксеник.

Він був одягнений у легкий скафандр, а в руках тримав нейропаралізатор. Мить — і у Верджила на лобі засвітилася яскрава червона цяточка.

Мишко дивився й не вірив власним очам. Адмірал Оксе- ник —той самий, якого всі зоряні джури обожнювали, якому беззаперечно вірили, чиї фігурки збирали з дитинства, щоден­никами якого зачитувалися, — цілився з нейропаралізатора у Верджила Фінлея, свого учня.

Якщо, звісно, це був справді Оксеник, а не іншопланетний мімікроїд, що набрав його подобизни.

– Тікай! — гукнув Мишко, але запізно.

Тим часом дідок-пошуковик підскочив до Верджила й при­крив його своїм тілом. А потім ухопив за руку й розвернув так, щоб Фінлей стояв між ним і адміралом.

– Цього разу, — сказав дідок тим-таки миролюбним і врівноваженим голосом мудреця, — не вийде! Кидай зброю, люстернику.

– Це тобі не допоможе, — тихо відповів адмірал. — Ліпше відпусти його. Я не дозволю скористатися хлопцем, щойно спробуєш — стрілятиму.

А коли старий нічого не відповів, адмірал додав дивне:

– Сам знаєш: тебе надто мало, щоб опиратися.

– Гей, то ви не бот! — оговтався Верджил. — Мишко, він справжня людина. Щоправда, хватка в нього залізна.

– Тільки імітація людини, — уточнив адмірал. — Поміркуй­те самі: хіба справжня людина прожила б кілька десятків років тут, у прихованій бібліотеці?

Старий закивав так, наче чекав цього багато, багато ро­ків.

– Ти й сподівався, що я не проживу. Гадав, що без ноги, позбавлений усіх зв’язків із зовнішнім світом, я сконаю на раз- два. Але самотність дарує терпіння, а біль і час — гартують.

І я певен, що ці хлопці хай не розумом, але серцем відчують, хто з нас бреше, а хто говорить правду.

Він відкинув плащ — і Мишко побачив, що в старого за­мість лівої ноги дерев’яна милиця, підкована знизу якимось темним металом.

– Як бачиш, ногу я замінив. І звідси рано чи пізно виберуся, попри всі твої підступи.

На мить — одну-єдину, коротку, немов кліпання ока — Мишкові здалося, що обличчя адмірала змінилося. Вилиці наче загострилися, ніс трохи сплюснувся, а шкіра на вухах вкрилася дрібною напівпрозорою лускою.

Тривало це лише уламок секунди, а потім минулося. Часом у напівтемряві зір яких тільки фокусів не витворяє, подумав собі Мишко.

– Маєш рацію, — сказав адмірал. — Розум у них обох достатньо гострий, щоб відрізнити правду від брехні. І всі твої хитрощі ні до чого: час спливає, а ти надто дрібний і безси­лий, щоб вибратися звідси самотужки. Хоча визнаю: сховатися в одному з відсіків Шредінґера — це було сміливо.

Фінлей здивовано озирнувся на старого, потім глянув на адмірала.

– Чекайте, ви серйозно? Це ж байка часів Великої со­нячної: хтось винайшов спосіб створювати замкнений про­стір, який неможливо було зафіксувати жодним із приладів. Але потім багато разів доводили: вони не існують, це супере­чило б законам фізики.

– Це мене і збило з пантелику, — кивнув адмірал. — Я тіль­ки нещодавно зрозумів, у чому справа. Адже ти маєш рацію, Фінлею: відсік Шредінґера не може існувати в нашому просторі.

І не існує. Коли ми переходимо у Вирій, він тут оприявнюється, а коли стрибаємо назад, знову щезає.

– Говориш так, наче не ти мене в ньому ув’язнив, — ста­рий і далі промовляв неголосно, м’яко. З гірким здивуванням, без злості. — Та ж цей відсік — ваш, люстерників, винахід.

І корабель так само ваш. Ти зневолив мене, понівечив моє обличчя, позбавив мене самого себе — і став новим Оксеником, героєм Першої сонячної. А коли про це дізнався твій підлеглий, ти ув’язнив його свідомість у Грибниці. Потім те саме сталося із хлопцем… як його звуть, Олександр? Не знаю, навіщо ти тягнеш час… хоча ні, здається, знаю. Тебе викрили, цього вже не зупинити, і єдиний твій шанс утекти звідси — ці-от два хлопці. Сподіваєшся задурити їм голови і скориста­тися їхньою подобою так само, як колись скористався моєю? Але я тобі не дозволю. Не дозволю, щоб іще хтось постраждав.

– Звучить логічно, — зауважив Фінлей. — Ні, правда, пане адмірале: усе чітко, з аргументами.

Вони кілька секунд мірялися поглядами — Фінлей і Оксеник, а Мишко лихоманково думав: як же бути? Він уже здогадався, хто саме бреше… Але як переконатися напевне?

– Гадаю, було так: після стрибка у Вирій, коли цей відсік оприявнився, бібліотечна колиска автоматично під’єдналася до корабельної Грибниці. А наш стражденний в’язень про це дізнався і вирішив скористатися нею — єдиним на той момент доступним для нього виходом. З допомогою колиски він інфікував Грибницю, а потім почав захоплювати бранців:
Ненарока, затим пана Воллгейма. Це те, про що мало хто знає: люстерники здатні розпорошувати свою свідомість. І саме тому він, Фінлею, тримає тебе в заручниках… хоча ні, насправді в нашого пана люстерника не одна, а дві проблеми, чи не так?

– Красиво граєш, люстернику. Але все це звучало б пере­конливіше, якби ти зараз не цілився в хлопця. Звісно, ти і це зможеш пояснити: мімікроїди, мовляв, не здатні засвоюва­ти новий матеріал, якщо взяли його в непритомної істоти.

І ти буцімто таким чином тримаєш мене на короткому повідку. А я скажу тобі: гаразд, стріляй. Це тільки нейропаралізатор, чи не так? Шкоди ти хлопцю не завдаси… принаймні смер­тельної. То навіщо стільки зайвих балачок — стріляй. Може, і в мене влучиш, зрештою.

Старий зробив паузу, а коли Оксеник нічого не відповів, додав:

– Бачиш, у цьому й суть. Ти не насмілишся вистрілити, бо вони — не моя, а твоя остання надія. Адже є просте правило: той, під кого мімікруєш, має бути такої ж маси, як твоя еталонна стадія, чи не так? Мені — якби я був люстер- ником — вистачило б і одного, а от тобі буде замало. І тому вони потрібні тобі обидва — і той, і цей.

– Вибачте, — втрутився Верджил.

– Так-так? — кивнув йому старий. — Сміливо запитуй, я поясню, як раптом щось…

Договорити він не встиг — бо сталося одразу кілька подій, і то серйозних.

По-перше, Мишко побачив, як із проходу за спиною в пана Оксеника виходять два трубкозуби. Він не вважав себе аж таким фахівцем з фізіогномики, тим більше трубкозуб’ячої, але чомусь одразу збагнув: обидва вони страшенно розлючені.

Мишко хотів був гукнути адміралові, щоб той поберігся, та не встиг.

Помітивши, що їх викрили, трубкозуби щодуху помчали вперед.

Верджил тим часом не гаяв часу і вжив складний, але ефек­тивний прийом «Хрущ злітає над вишнями», якого на уроках самооборони їх навчив пан Жан-Антуан Фабр. Дідок добряче прим’яв мох, що ріс на мармурових плитах підлоги, а на додачу гучно клацнув об них підкованою милицею.

Верджил — хлопець ввічливий — повторив своє «Вибачте» й хотів був для певності торкнутися точки над сонною артерією, щоб приспати лукавого дідуся, та цієї миті зазнав атаки одного з двох розлючених трубкозубів і сам полетів на підлогу.

Тим часом другий трубкозуб уже відчув на собі силу роз­ряду з адміралового нейропаралізатора і змушений був від­мовитися від спроб розпанахати черево пана Оксеника своїми пазуриськами.

Мишко кинувся до Верджила, аби прикрити його від проти­вника, проте побачив, що вцілілий трубкозуб більше цікавиться одноногим дідком. Він підтюпцем підбіг і, наче пес, тицьнувся своєю видовженою мордою просто в обличчя старому.

Виглядало це гидкувато. Жодних упереджень проти трубко­зубів Мишко не мав, але дідок виглядав зараз направду брид­ко: він кривив губи, вишкіряв довгі жовтуваті зуби й дивився на хлопців із ненавистю.

А потім розкрив рота так, що нижня щелепа от буквально відвисла, обхопив трубкозуба обома руками й укусив за ніс.

На мить Мишкові здалося, що він знову потрапив до біблі­отеки в корабельній Грибниці.

Голова діда виросла майже вдвічі — і тепер, здавалося, складалась лише з рота. Повільно й рішуче дідок заковтував бідаху трубкозуба одним шматком — наче удав, що вполював кабана.

Мишко з Верджилом не могли очей відвести від цього ви­довища. А от адмірал не збирався ним милуватися. Він поклав у кобуру нейропаралізатор, відстібнув з пояса моток мотузки і сказав хлопцям:

– Молодці, що не розгубилися.

– А я одразу зрозумів, що він бреше, — Верджил говорив зі стриманою скромністю, але видно було, що він собою пи­шається.

– Це коли він згадав про Сашка? Я теж потім зрозумів: якби він сидів тут ув’язнений, сам-один, звідки б тоді знав, як звуть Ненарока.

Фінлей хмикнув:

– Та ні, просто люстерник пропонував Сергію Семеновичу в мене вистрілити, а той стріляти не став. Слухайте, але чому він накинувся на трубкозуба? Остаточно поїхав дахом? Не по­думайте, що боюся, але не хотілося б, щоб і на нас отак…

– Наступні п’ять хвилин нам це точно не загрожує — при­наймні поки він не поглине й не засвоїть цю аватару, — кинув через плече адмірал. Він уже присів біля тіла й заходився в’язати на кінці мотузки зашморг.

– От і маєш. А я думав, це трубкозуб.

– Це справді трубкозуб. Але водночас — аватара люстерни- ка. Пам’ятаєте, я розповідав про те, що в давній Індії божества часом втілювалися в людей чи інших істот — і їх давні індійці називали аватарами. Пізніше це ж слово, тільки в чоловічому роді, використовували для позначення картинки, яку обирав собі користувач довоєнної ще Грибниці.

– А до чого тут трубкозуб?

– Бачиш, Верджиле, усі знають, що люстерники здатні перетворюватися на інших істот. І мало хто здогадується, що деякі з цих мімікроїдів здатні при потребі розділятися на кількох дрібніших. Я зву таких аватарами, бо кожна з цих істот зберігає в собі частину свідомості люстерника.

– А потім він їх… себто самого себе… що, поїдає? — уточнив Мишко.

– Так, і йому потрібен певний час, щоб поглинути їх, знову зробити частиною свого організму. Саме тому я намагався зне­шкодити всіх аватар у бібліотеці: ягуара, трубкозубів, горилу, крокодила, — та, на жаль, не встиг. Втрутилися ви, і всі мої плани пішли шкереберть.

– Але чому ви нікому слова не сказали?! — обурився Верд- жил. — Чому пішли сюди самі? Ви ж нас учили: треба завжди мати когось за спиною!

Пан Оксеник перевернув дідка, що вже наполовину по­глинув трубкозуба й тепер ще більше нагадував величезного удава, якого застукали під час вечері.

– Допоможете зв’язати? Потримайте за руки, щоб, бува, сам собі не заподіяв шкоди. Чому я пішов сюди сам? Такий люстерник, хлопці, схожий на заразу. Щойно бачить небез­пеку, розпадається на десятки, інколи й на сотні організмів, найдрібніших. Вони обсядуть вас — ви й не помітите. Звіс­но, часточка люстерника у вигляді кліща чи мухи жодної шкоди вам не завдасть — але йому це й не потрібно. Головне, що він отримає шанс вибратися звідси. Я не хотів, щоб інші ризикували: чим менше людей зайшло сюди, тим менше було шансів у нашого багатоликого приятеля вирватися з пастки, на яку перетворився для нього простір Шредінґера. І звісно ж, я підстрахувався на той випадок, якби сам зазнав поразки.
– А чому, власне, цей простір став пасткою? Якщо зміг за­йти, чому не міг взяти та вийти? Він не бачив дверей?

– Це й була одна з тих його проблем, про які я казав. Гадаю, поки «Горобець» не стрибав у Вирій, цього відсіку не існувало — і так само не існувало люстерника. Зізнаюся вам чесно: не хотів би я опинитися на його місці. Навіть уявляти не хочеться, що в цей момент переживаєш: от зараз ти був, а от тебе не стало…

– А коли ми стрибнули у Вирій?

– Тоді, певно, щось сталося з ним у ту тривалу мить неіснування. Може, стіни й двері злилися в одне і він не міг їх розрізнити? Важко сказати. Та певно, тому він і розділився на тварин, яких побачив, поки був на Землі: сподівався хоч якось відчути, унюхати, намацати вихід. Певно, він і мене не вбивав саме через це — вважав єдиним своїм шансом на спасіння… поки не прийшли ви двоє.

– Вибачте, — сказав Верджил.

А Мишко промовчав. Увесь цей час, поки вони обмотували мотузкою дідотрубкозуба, він намагався збагнути, що ж його тривожить у сказаному адміралом.

І лише зараз збагнув.

– Чекайте, — прошепотів Мишко. — Горила? Ви сказали, що він перетворився й на…

– Так, — промовив чийсь голос у них над головами,— І на горилу.

Мишко згадав розірвані мотузки, що лежали біля дверей. Він підвів погляд — і побачив над собою величезну сиву гори­лу, що звелася на задні лапи й тримала в передніх виламану книжкову полицю.

– А тепер, — сказала горила, — розв’яжіть мене… себто його. Та спершу я, з вашого дозволу, візьму оце, — і вона, нахилившись, одною лапою витягнула з кобури адмірала нейропаралізатор.

РОЗДІЛ шостий, жодних УСКЛАДНЕНЬ

Запорука вдалих перемовин — холодна голова і стриманість, аж ніяк не бездумна стрілянина.
Ган Соло

– Так-так, — говорив люстерник, посміхаючись, — жодних ускладнень. Я в них не зацікавлений.

Він кивав, і величезні трубкозуб’ячі вуха смішно смикалися, але Мишкові було зовсім не до сміху. Тим, хто зараз розмов­ляв по адміраловому фродику з іншопланетянином, певно, також.

– То відпустіть заручників, — сказала пані Мерріл. — Доведіть, що маєте мирні наміри.

– Заждіть, шановна пані. Хіба я казав про мирні наміри? Ні, лише про те, що волів би обійтися без ускладнень. Але по­вірте: я готовий до них — і просто так здаватися не планую. Отже, повторю: мені потрібен корабель. Переводьте екіпаж у рятувальний човник, той «Колібрі» за пів доби вас підбере, нікуди не дінеться. Маєте на евакуацію чверть години. Гадаю, ви добре видресирували своїх зоряних джур? Значить, устиг­нете всіх вивести. А щодо заручників…

Він знову смикнув вухами, проходжаючись туди-сюди. Верджил, Мишко й пан Оксеник сиділи під стіною поряд із виходом, зв’язані тими самими мотузками, якими раніше були знерухомлені трубкозуби й горила.

Люстерник не поспішав поглинати всі свої частини після того, як щось пішло не так із першим трубкозубом. Чи то від хвилювання, чи через те, що йому доводилося розподіляти увагу між стількома тілами одразу, — але після перетворення він не просто збільшився в розмірах. З-під балахону в нього тепер стирчав лисий хвіст, а каптур не налазив на голову через видовжені волохаті вуха. Це неабияк дратувало люстерника, хоча він намагався робити вигляд, начебто нічого страшного не сталося.

Одна його аватара — горила — кудись пішла, а друга — от власне другий трубкозуб — непритомна лежала там, де її наздогнав заряд нейропаралізатора.

– Декого я відпущу, — сказав люстерник, задумливо обер­таючи в руках адміралів фродик. — А ваших дорогоцінних пана Воллгейма і юного Ненарока вже відпустив, перевірте. Бачите, я проявляю добру волю — проявіть і ви.

Запанувала тиша. Було чути лише, як совається й сопе приспаний трубкозуб. Люстерник чекав на відповідь і уважно дивився на адмірала, Мишка й Верджила.

– Ми можемо поговорити з адміралом? — нарешті спитала пані Мерріл.

Люстерник недбалим жестом простягнув розкриту долоню з фродиком на ній:

– Адмірале? Допоможете вашому екіпажу ухвалити пра­вильне рішення?

Пан Оксеник наїжачив вуса, кашлянув. Поглянув на хлопців, кивнув їм заспокійливо.

– Чи добре мене чути? — спитав. А коли пані Мерріл під­твердила, відчеканив: — Якщо він не збрехав щодо Воллгейма та Ненарока і якщо відпустить Неборака і Фінлея, погоджуй­тесь.

– А ви?! Що ж буде з вами?!!

– Хіба зв’язок погіршився, пані Мерріл? Може, ви мене по­гано чуєте? — спитав він таким тоном, що Мишко б, наприклад, ніколи в житті не насмілився після цього сперечатися. А потім адмірал тихо додав: — Зі мною все буде добре, не хвилюйтеся і робіть те, що мусите.

– Золоті слова, — посміхнувся люстерник. Він підморгнув хлопцям і, артистично змахнувши рукою з фродико
– Ми пристаємо на вашу пропозицію. Відпускайте дітей, і ми почнемо готуватися до евакуації.

– Е ні, не так швидко. Я випущу одного, через найближ­чий вихід —той, що веде на обшивку. Другий хлопець піде згодом, коли ви принесете до внутрішнього шлюзу ключ від серця вашого зорельота. Тільки не подумайте, що я вам не довіряю! Та хіба я можу піддавати вас спокусі лишити мене на знерухомленому кораблі? Це було би з мого боку щонай­менше не по-людськи. Пані Мерріл? Прийом?

Знову пауза, цього разу коротша.

– Ми згодні. За сім хвилин ключ від корабельного серця буде біля входу в бібліотеку.

– Чудово! Це велика насолода — мати справу з усіма вами, мої незмінні, напрочуд стабільні друзі.

Він вимкнув зв’язок і кивнув Верджилові:

– Вставай і скидай з себе все зайве, тебе я позбудуся першим.

– Він мусить вдягти скафандр, — нагадав пан Оксеник.

– Правда? А я гадав, йому стане снаги подолати відстань до наступного шлюзу так. Чи він вправний тільки в боротьбі зі старими? —Люстерник закотив очі й зітхнув: — Просто бачу по ваших обличчях, що зараз мені доведеться вислуховувати обурення, заперечення та звинувачення мене в негуман­ному поводженні з гуманоїдами. Всеплинний Йнусь-Жикап, та не сприймайте ж усе настільки серйозно!

Він узяв до рук нейропаралізатор, глянув на індикатор заряду, зняв із запобіжника.

– Знову ці погляди! Годі вже, правда! Адмірале, вставайте, допоможете хлопцеві вдягти скафандр. Ви все одно потай розв’язали руки — гадали, я не помічу?

Пан Оксеник мовчки підвівся, скинув мотузку, яку справді примудрився якось розплутати, і допоміг встати обом хлопцям.

– Запам’ятайте, — твердо сказав він їм, — цього разу без жодних фокусів і несподіваних ініціатив. Спершу ти, Верджиле: знімай одяг і проговорюй, що робитимеш, весь алгоритм, крок за кроком. А ти, Михайле, дістань поки скафандри й реактивні наплічники.

Роззуваючись, Фінлей слухняно тарабанив звичне: пройти в шлюз, закрити зсередини двері, дочекатися повної гермети­зації… — але потім уточнив:

– Сергію Семеновичу, але як відкрити двері?

– А це підкаже колишній капітан корабля — правда ж? — повернувся адмірал до люстерника.

Той картинно зітхнув:

– Біда! Я не бачу дверей, а ви не можете їх відкрити… Патова ситуація, правда ж? От якби ви підвели мене до них… Звісно, двері я все одно не побачу, але навпомацки якось та впораюся…

– Напис! — раптом осяяло Мишка. — Той напис у вірту­альній бібліотеці, крик про допомогу — листям, на стелі — це ж ви його зробили! Не Ненарок!

– Ваш найкращий учень, адмірале? Одразу видно: розу­маха, усе ловить на льоту. До того ж сповідує загальнолюд­ські цінності — як тільки вирішив, що друг у біді, все покинув і полинув рятувати. Ваша школа, шаную! То — повертаючись до зачинених дверей — на чому зупинимось?..

Мишко слухав його впівуха: скидалося на те, що люстер- ник — скільки б суб’єктивного часу не провів у відсіку — знуди вся без спілкування і тепер не міг замовкнути ані на хвильку.

Поки він говорив, Мишко нарешті впорався із трохи заіржа­вілими застібками на дверцятах шафки. Прочинив і остовпів: там, де мали бути три комплекти скафандрів, лишився тільки один.

Він озирнувся на пана Оксеника, той у відповідь спокійно кивнув, наче саме такого результату й очікував.

– Розкажеш про це панові Воллгейму, коли поверне­тесь, — наказав він. — Гаразд, Верджиле, тоді твоє завдання ускладнюється. Ти лишився без наплічника й мусиш пішки добігти до найближчого шлюзу. Переглянь карту й упевнись, що на шляху в тебе не буде котигорошкових веж, санітар­них каналів та інших ускладнень рельєфу. Повідомиш пані Мерріл, де саме вони мають тебе перехопити… і доправити на човник.

Мишко мовчки допомагав Верджилові вдягати скафандр і відчував, як із кожним словом адмірала його аж до кісток про­ймає морозний, лютий жах.

«Коли повернетесь». «Добігти».

Сергій Семенович завжди дуже уважно ставився до слів і формулював усе максимально точно.

— Готово? Тепер ти, Михайле! — перервав адмірал його роздуми. — Вдягай наплічник і готуйся стартувати, щойно дасть дозвіл пан люстерник. Твоя мета — Фараонів шлюз. І не забудь перед виходом прихопити із собою тер­мос із кавою, бо хтозна, чи потім матимеш змогу її випити. Розумієш?

Мишко розгублено кивнув. Це звучало безглуздо — і не тільки для чужого вуха.

Термосами вони називали балони з дихальною сумішшю, а саму суміш — кавою, бо вона була наближена за складом до звичайного повітря й складалася з кисню, азоту, вуглекис­лого газу та аргону. За першими літерами складників учителі (а потім і зоряні джури) й називали суміш кавою.

От тільки навіщо Мишкові для того, щоб перейти з одного відсіку до іншого, повний термос із нею?

Він міг придумати лише одне пояснення: усе пішло шкереберть, і адмірал просто на ходу змінює свої потаємні плани — якими б вони не були.

На щастя, Верджил теж це збагнув. Не чекаючи додаткових наказів, він підійшов до дверей. На мить завмер перед слима- шиною маскою, відстібнув рукавичку й вклав долоню просто у вузьку щілину під клавіатурою. Озирнувся на них.

Адмірал голосно нагадував Мишкові, що головне — чітко дотримуватися домовленостей, навіщось апелював до люс- терника. Той на них не зважав: здійняв голову до стелі й наче прислухався до чогось.

Двері тихенько чмихнули й сховалися у стіні.

Верджил кивнув Мишкові й пірнув у прохід, на ходу намага­ючись натягнути рукавичку. Перш ніж за ним закрилися двері, Мишко ще встиг побачити по той бік шлюзу такий самий за­мок зі щілиною — і подумав, що розуміє логіку Верджила. Усі ці кнопки з різнокольоровими миготливими вогниками мали збивати з пантелику, не більше. Єдиний спосіб засвідчити, що ти — розумна істота, полягав якраз у тому, щоб не реагува­ти на них, просто дати системі зчитати твої дані — для цього й були потрібні ті щілини.

І саме тому люстерник готовий був відкрити замок навпо­мацки, хоч і не зміг би розгледіти колір кнопок.

– Ану стоп! — раптом гаркнув мімікроїд. Він відірвав на­решті погляд від стелі — і роззирнувся.

— Куди це подівся цей ваш другий, позбавлений пошани до старих? Хіба я дозволяв виходити? Клич його назад, адмірале, інакше всі домовленості я вважатиму скасованими!

Пан Оксеник навіть бровою не повів.

– Чого б це? Пані Мерріл напевно робить те, що ви їй звеліли. А хлопець не повернеться — чуєш мене, Верджиле? Мій наказ: якомога швидше біжи до наступного найближ­чого шлюзу. 1 ми з Мишком так само будемо дотримуватися свого слова: він зараз вирушить до Фараонового виходу, а ми з вами… гадаю, ви ж захочете, щоб я і вас вивів з бібліо­теки, шановний?

Замість відповіді люстерник навів на нього нейропаралі- затор.

– Забагато слів — і всі смердять брехнею. Давай, бери мою іпостась — так-так, ту, яку ти ж і вирубив, — і вперед. Ми підемо за серцем «Горобця» всі разом: хлопець по дорозі під­хопить візок із ягуаром, а крокодил от-от і сам отямиться. І, — додав він, — покваптеся. Я не бачу дверей, але бачу ці червоні спалахи. Для вас обох буде краще, якщо мої погані передчуття щодо них не справдяться.

Мишко поглянув на Сергія Семеновича. Той кивнув:

— Роби, як він каже.

Але сам, говорячи це, наче між іншим вказав великим паль­цем лівої руки вгору.

Тільки це й врятувало Мишка. Поки адмірал брав на руки непритомного трубкозуба, Мишко потай увімкнув наплічник.

Саме тоді ввічливий жіночий голос над їхніми головами повідомив:

– Увага! Від’єднання відсіку ІІЕ-80 переходить до фіналь­ної стадії. Відтепер процес можна зупинити лише з капітансько­го містка. До від’єднання залишається п’ять хвилин. За три хвилини…

– Бігом звідси! — гукнув Мишкові Сергій Семенович.

Він з натугою розмахнувся і жбурнув трубкозуба на люстерника. Той вистрелив — і закричав від болю й досади, бо влучив не в адмірала, а у власну аватару.

Мишко увімкнув двигуни й повільно, надто незграбно злетів під стелю. Та це дало йому кілька секунд, щоб прийняти рішен­ня. Точніше, щоб подолати страх — не так перед люстерником, як перед адміралом.

Кілька секунд — а потім Мишко розвернувся й помчав униз. Діяти треба було швидко, а перелякатися він встигне й потім.

Звісно, жодних шансів підлетіти непоміченим у нього не було. Старий наплічник гарчав, наче імперський вини­щувач, на додачу виявилося, що він погано врівноважений. Мишка весь час перехняблювало на лівий бік, а спроби ви­рівняти політ тільки все погіршували.

Мишко промчав над люстерником метрах у трьох — той стрімко розвернувся й вистрілив навздогін. Саме в цей момент Мишко намагався вкотре щось зробити зі стабілізаторами — і лише тому вижив. Він відчув на щоці легкий подмух гарячого повітря, а потім, роблячи віраж, побачив, як падає зі стелі об­палене листя.

— Ану забирайся звідси, дурню! — гаркнув знизу адмі­рал. — Негайно!

Цього разу Мишко мусив підкоритись. Він чув, як чмихає на спині старенький наплічник, і розумів: довго не протягне.

Зрештою, сказав собі Мишко, якщо в люстерника лишиться тільки один заручник — простіше буде торгуватися.

Він помчав геть — у вузькому, задушливому просторі між стелею та книжковими шафами. Очі сльозилися (звісно ж, від вітру), але Мишко, блимаючи, уважно вдивлявся в темряву, лише трохи розбавлену світлом, що випромінювали ліани на стелі.

Він налаштував фродик на прямий канал зв’язку з адмі- раловим, але чув по ньому лише постріли. Потім раптом за­гарчав клаксон — і Мишко тільки за кілька секунд зрозумів, що це ніякий не клаксон, а справжнісінький ягуар.

Раптом зв’язок урвався. Мишко спробував інші канали — нічого. Суцільна тиша, ватна, мертва.

І от коли Мишко намагався перемкнутися на наступний канал, щось пішло не так. Фродик самостійно перестрибнув на іншу частоту, і знайомий голос сказав:

— Гаразд. Я вшився з медблоку й маю хвилини три, поки вони мене не знайдуть. А тепер давай спробуємо витягти вас усіх звідти.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ. ЗВОРОТНІЙ ВІДЛІК

Мабуть, дивнішим за конструкцію люстерникових кораблів було те, як зреагували на неї люди. Себто — жодним чином. Нікого не збентежило, наскільки — попри дивний вигляд — вони виявилися комфортними для нас, людей. Звичайними. Буденними.

Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри

– Ти цілий? — запитав Мишко. — Тобто — чому в мед- блоці? Вас же взагалі мають усіх евакуювати. Слухай, а ти в курсі, що цей відсік з бібліотекою от-от від’єднається?! Це пані Мерріл вирішила таким чином ізолювати люстерника? Але ми… нас вона до розрахунку не бере?..

– Три хвилини, — нагадав Ненарок. — Фінлею, ти тут? Чуєш нас?

– Чу! ю! — прохрипів той. Потім зупинився і пояснив, відхекуючись: — Засмокчи мене всі п’явки Марса, тут таке!..

То стрибаєш вниз, то лізеш угору!.. Суцільна клята смуга перешкод. Тому даруйте, розмову я толком підтримати не зможу. Адмірал наказав не баритись.

– Не біда — біжи та слухай. Адмірал знав, про що каже. Я перевірив: він сам і запустив процедуру від’єднання — от якраз перед тим, як іти до бібліотеки.

-Жартуєш?! Це ж було більше години тому!

– Небораче, ти взагалі уявляєш, скільки треба часу, щоб повністю ізолювати й відстрілити відсік такого розміру?! Це тобі не кіно, де натиснув кнопку — і він уже летить у космос… хоча незабаром ви таки летітимете. До речі, ти там приземлись на найближчій шафі, далі не можна, ти вже майже біля виходу.

Мишко так і зробив — і одразу ж чемний жіночий голос просто в нього над головою повідомив:

…три хвилини. Зупинити процес буде неможливо. За три хвилини відбудеться повне…

– Що значить «далі не можна»? — уточнив Мишко. — Чи гадаєш, я покинув адмірала й полетів сюди, щоб відсиджу­ватися на шафах?

– А ти, певно, гадаєш, що ваш люстерник відпустив мене та пана Воллгейма силою думки? Але ж ні: він мусив для цього лягти в колиску.

– Логічно — та уяви собі: він від нас і на мить не відходив! І він… — Тут Мишко нарешті збагнув, до чого веде Ненарок, і відчув, як пітніє від жаху. — Сиве волосся! Те, яке бачив у колисці Фінлей! Це горила, через неїлюстерник під’єднувався до Грибниці!

-Небораче, зрозумій нарешті: горила — це він і є! Точні­ше, одна з його частин — і вона десь там біля тебе. Я, звісно, зламав систему — інакше ви б мене зараз не чули, — але тут слабенькі датчики. Вони фіксують твоє й Верджила положення, показують, де знаходяться інші живі істоти, але наразі це все. Жодних подробиць, розумієш?

– І далеко від мене знаходяться… інші живі істоти? — Та, через яку мусиш хвилюватися, — одразу біля твого ви­ходу.

– Гей, сапієнси, вибачте, що втручаюся, але… — Верджил дихав так, наче забіг сходами на принаймні десятий поверх хмарочоса.— Я чую вас із перешкодами, певно, зв’язок благенький через від’єднання… і карта барахлить. А цей клятий скафандр… здається, його зробили століття тому: просто взяли водолазний костюм і замазали стики герметиком.

-Вибач, що питаю: тобі обов’язково бігти? Он Неборак активно користується наплічником…

—Так моїм і користується, там тільки один був! А двигуни в скафі довоєнні: здохли на півшляху, просто взяли й накри­лися. І, між іншим, я…

Мишко слухав їх, лежачи на шафі й обережно розглядаю­чи проходи внизу. У напівтемряві, що панувала тут, він уже міг розгледіти стіну, в якій мав бути шлюз, але самого шлюзу не бачив, його затуляли інші шафи.

І горили він теж досі не помітив, що жодним чином не додавало спокою.

– …як це не треба шукати шлюз?!— лютився тим часом Верджил.

– Тобі доведеться почекати, доки відсік від’єднається. Інак­ше ми не врятуємо Неборака.

– А мені що робити? — втрутився Мишко.

– О, це ж очевидно: відволікти люстерникову авата­ру, вдягти скафандр, дочекатися, поки Верджил відкриє двері — бо вони вже заблоковані й зсередини ти їх не від­криєш, — ну і потім разом із Фінлеєм летіть собі до «Горобця». Якщо будуть проблеми з киснем, не забувайте, що в наплічнику є піна, влаштуйте стрімке падіння —- і спрацює запобіжник. Так, за мною прийшли, я ще спробую…
Звісно ж, зв’язок саме цієї миті урвався.

– …тридцять секунд, — повідомив чемний жіночий голос.

Мишко витягнув тім’ячик і активізував його віртуальне меню.

Поради Ненарока були, як завжди, продуманими й посут­німи, але цього разу ні до чого не придатними. Він просто не знав, що наплічник у Мишка такий само антикварний, як і скафандр Верджила, — і в ньому ніколи не було запобіж­ника. А шолом треба було спершу знайти.

– Двадцять секунд…

Мишко примірився і жбурнув тім’ячик подалі від себе. У по­льоті кулька спалахнула яскраво-червоним, але повертатися до Мишка не поспішала. Відбившись від стелі, вона стриб­нула вбік, ударила в корінець один із численних фоліантів, а сама вже мчала до протилежної шафи, де штовхнула ще одну книжку — та хитнулася й полетіла вниз, тріпочучи сторінками, а тім’ячик знай стрибав собі далі.

Аж поки грубезна постать із величезними кулаками не вискочила з темряви між шафами й не збила його долонею.

– Три секунди…

Перший стрибок горили був невдалим, але вона врахувала свою помилку. Люстерникова аватара підскочила, вхопилася лапою за одну з полиць, відштохнулася, підскочила, роз­вертаючись…

Корабель відгукнувся на це низьким тремтливим скреготом. Здавалося, кілька металевих щелеп зійшлися й намагаються перетерти на порох невидимий горіх.

Потім пролунав приглушений вибух — і Мишко відчув, як злітає в повітря. Довкола нього з полиць, не закритих дверцятами, випливали книжки — наче великі тропічні риби з підводних печер.

Відсік остаточно від’єднався від корабля — і тепер нічого не підтримувало в ньому штучної сили тяжіння.

Саме цього моменту й чекав Мишко. Він бачив, як горила, смішно змахуючи лапами, летить у повітрі — збита з пантелику, дезорієнтована.

У нього лишалося хвилини дві-три до того, як люстерник зрозуміє, що відбулося. Мишко поки дуже умовно уявляв, що робити далі, проте в одному не сумнівався: треба вшива­тися звідси якомога швидше.

Верджиле! — гукнув він, відштовхуючись і пірнаючи вперед, до шлюзу. — Ти знайшов замок?

– Аякже! — прохрипів Фінлей. — І маю для тебе дві новини: погану й хорошу. Хороша полягає в тому, що цей клятий відсік відділився від «Горобця», от просто взяв і полетів собі геть, наче ним вистрілили з гармати. Якби не магнітні підбори цих клятих довоєнних чобіт… — Голос його раптом притлумило густе сичання перешкод. — …цьому клятому довоєнному ска- фі… — І знову. — …кружляв би десь у відкритому космосі. Тобто я саме це зараз і роблю, тільки чіпляючись за цей клятий відсік. І… я тобі казав, що ми дедалі більше віддаляємося від корабля?

– Це точно хороша новина?

– Так, бо тепер між тобою й виходом лишаються одні двері замість двох. А погана полягає в тому, що їхній замок не реагує на команди. Навіть не розпізнає мій фродик, хоча ми ж із тобою заходили, і тоді все було норм.

Мишко зітхнув:

– Верджиле, сам поміркуй. Нас відстрілило від корабля, ми не під’єднані до його серця — ясно, що замок нікого не розпізнає. Інакше я би просто відкрив його зсередини — та й по всьому!

– То що мені?.. А, чекай! Якщо пам’ять мене не зраджує, десь тут має бути червона кнопка на випадок аварійного…

Мишко слухав його впівуха — сам він щойно долетів до РВ-шки і тепер, зависнувши перед нею, намагався відкрити дверцята. Звісно, він сотні разів робив це під час інструктажів пана Тендюка, та й з гімнастики в невагомості мав «відмінно». Але виявилося, що всі твої навички нічого не важать, коли рахунок іде на секунди, а на тебе от-от вистрибне з темряви розлючена й надрозумна горила.

Руки не слухалися, пальці зіслизали, і Мишко вже бачив краєм ока, як рухається на стіні знайома чорна тінь.

Не витримав, обернувся — і спершу з полегшенням поба­чив, що проходи між шафами порожні. Тільки окремі книжки, що випали з відкритих полиць, плавали, розставивши сторін­ки, наче плавці. Закладки ж тріпотіли в повітрі, як довгі зміїні язики.

Потім Мишко усвідомив, що тінь продовжує рухатися й джерело світла пересувається разом із нею, ближче і ближче до виходу, — і поглянув угору.

Звісно, вона була там. Летіла під стелею, сріблястою спиною вниз: у лівій лапі тримала тім’ячик, наче ліхтарик, а правою час від часу відштовхувалася. І робила це без жодного звуку, настільки плавно і вправно, що Мишкові стало моторошно.

Він смикнув застібку, дверцята нарешті відчинилися.

Скафандр був там — новісінький, але безнадійно застарі­лий, із громіздким шоломом і таким самим корпусом. Яскраво- жовтий, він немов знущався над Мишком: адже хоч і був поряд, на відстані простягнутої руки, з таким самим успіхом міг зараз стояти у вітрині київського Музею зореплавства.

Щоб одягти це жовтогаряче непорозуміння, Мишкові по­трібно було хоча б хвилин десять. Аватара ж люстерника діс­танеться до нього раніше — за кілька секунд.

Мишко знову поглянув угору: горила висіла просто над ним, глузливо посміхаючись. Подумав недоречно: здава­лося б, травоїдна тварина, а зуби он які великі й гострі.

Потім аватара підморгнула Мишкові й розчавила в пальцях тім’ячик. Навкруги запанувала глупа ніч — чорна і сповнена жахів.

Давай, сказав собі Мишко. Ти не маєш права схибити, бо це означатиме, що адмірал ризикував даремно.

Він зробив глибокий вдих, змушуючи себе заспокоїтись.

Тут усе й почалося.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ.

ПЕРЕГОНИ В НЕВАГОМОСТІ

Спершу все завжди йде за планом.

Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри

Він діяв швидко й відсторонено: наче перетворився з Мишка Неборака на когось іншого, старшого й мудрішого.

І набагато спритнішого.

Лівою рукою вдарив по маківці шолома, праву опустив під пахву, відстібуючи пасок. Коли увімкнувся ліхтар на скафан­дрі, Мишко вже зняв наплічник і тримав просто перед собою.

Чи точніше — між собою та горилою. Щойно потужний стру­мінь світла з ліхтаря розтяв темряву, Мишко побачив аватару на відстані простягнутої руки.

І горила зі зловісною посмішкою цю руку, звісно ж, простяг­нула. Мить — і пальці її стиснулися на наплічнику.

Мишко побачив, як зминається під її хватом корпус, і ледве не натиснув на «пуск», але втримався. Спершу закинув один із наплічникових пасків горилі на голову, а вже потім наказав фродику ввімкнути двигуни.

Люстерникова аватара якраз тягнулася другою рукою до Мишкового плеча: вищирилася і, певно, хотіла була виго­лосити типову промову переможця, згадати про свої підступні плани, потішитися безпорадністю жертви — та якраз цієї миті двигун спрацював.

Наплічник рвонув уперед і вгору, тягнучи горилу за собою.

Мишка реактивним струменем штовхнуло спиною на стінку відсіку, і добряче.

Звісно ж, саме цю мить обрав Верджил, щоб повідомити про свої успіхи.

– Є! — гордо проказав він. — Вибач, що так довго. Тут після від’єднання такий ландшафт… суцільна плутанина з дро­тів, металевих гаків та іншого мотлоху. А кнопка була чомусь аж біля порогу, я на неї зараз…

– Стій! — просичав Мишко, намагаючись водночас зно­ву повернути собі можливість нормально дихати й хапаю­чись за двері, щоб не відлетіти назад у бібліотеку. — Нічого не натискай, поки не скажу! Чуєш?!

– То шукай кнопку, то не натискай!.. Гей, сапієнсе, а що там у тебе взагалі відбувається?

– Виконую улюблену вправу пана Воллгейма.

Попри свої нарікання Мишко зараз був невимовно вдяч­ний усім вчителям Школи зореплавства. Якби пан Воллгейм не змушував їх тричі на тиждень вправлятися в невагомості, знімаючи й одягаючи уніформу та скафи, зараз Мишко б діяв набагато повільніше.

А якби пані Квітка не змушувала їх «навіщось» вивчати істо­рію скафандрів, від найперших до найсучасніших, Мишко просто не знав би, як підступитися до цього жовтогарячого непоро­зуміння. Звісно, він бачив, як Сергій Семенович допомагав Верджилові влізти в такий самий — але ж сам у той момент біль­ше переймався реактивним наплічником і думками про зброю в руках люстерника.

Натомість зараз він на раз-два під’єднався фродиком до примітивної, але досі живої системи скафа, дав команду — і верхня його частина розкрилася, наче величезний тюль­пан.

Чи як пащека дрібного шай-хулуда, подумав Мишко, вліза­ючи туди.

Скафандр був відверто незручний: розрахований на до­рослу людину, із застарілим інтерфейсом. Шолом довелося під’єднувати вручну і двічі віддавати команду, поки він зрісся з основним корпусом.

Увесь цей час Верджил сопів, покашлював і зітхав у ефірі, натякаючи, що чекає там, назовні, у холоді й темряві, і вважає, що не існує жодних підстав зволікати.

Та вони були — і вже наближалися з глибин бібліотеки. Мишко бачив, як за три чи чотири ряди від нього над шафами злетіла горила — уже без наплічника й дуже розлючена. Вона завмерла під стелею, а потім, відштовхуючись руками, помчала просто до нього.

Саме в цю мить скаф просигналізував, що всі системи перевірено й вони працюють як слід. Кава з термоса, звісно, навівала думки про пралку, під зав’язку набиту брудним одя­гом, але хіба зореплавці не мають долати труднощі та ставати на прю з негодами?

– Готуйся, — гукнув Мишко. — Тисни, щойно скажу.

Шолом дивно спотворював звуки, голос лунав, неначе чужий, але Верджил, певно, зрозумів, що справа серйозна, — і втримався від дошкульних коментарів. Тільки сказав:

– Нема проблем. Чекаю.

Тим часом горила проминула ряди, що відділяли її від Мишка, і зістрибнула на підлогу. Звелася на задні ноги та, вишкіривши ікла, почала дубасити себе кулаками в груди. Після першого ж удару вона відлетіла й уперлася спиною в найближчу шафу — і так, притиснута до неї, продовжувала вибивати удар за ударом.

За інших умов це було б навіть смішно, але зараз, у світлі скафандрового ліхтаря горила видавалася не звичайнісінь­кою, загалом незлосливою твариною, а втіленням нічних жахів. І це поєднання відвертої, затятої люті з мирною зо­внішністю лякало навіть більше, ніж лункі глибокі звуки від ударів.

Але лякатися в Мишка не було часу. Завдяки цим зайвим секундам він мусив зробити ще дещо дуже важливе. Кожен скафандр — навіть такий антикварний — мав на поясі кон­тейнер із надміцною линвою, і зараз Мишко висмикнув її десь на метр, щоб пристебнути кінець до скоби на корпусі РВ-шки. Не найкраще рішення, та на інші часу не лишалося: він ще мав відплисти від шафки й зависнути перед виходом, за яким чекав на команду Верджил.

– Тисни! — гукнув Мишко, коли горила припинила нарешті дубасити себе по грудях і повільно злетіла в повітря.

Сміливець і зух, — сказала вона Мишкові. — Я вважатиму за честь морфувати в тебе, так і знай. Хоча тоді тобі вже буде все одно.

Вона стрибнула.

– Верджиле?

– Чекай, тут ще був запобіжник, уже тисну… Ну як?

Але Верджил і сам бачив.

Двері не відчинилися, хоча мали б. План не спрацю­вав.

Мишко натиснув кнопку на дозаторі линви, і та почала втягуватися назад. Мишка рвонуло до РВ-шки буквально за мить до того, як його мала схопити горила: величезні кулаки промайнули за склом шолома, пролунав розлючений скрик…

Мишко вгатився боком об шафку — і попри всі захисні шари скафандра відчув сильний болючий удар. На мить перехопило подих, він скрикнув, а сила інерції вже розвернула його — і тепер Мишко бачив, що горила вчепилася в поруччя біля входу й шкірить зуби.

– Верджиле!!!

– Я смикаю ці кляті двері, щось там, мабуть, заїло!..

-Хочеш пограти? — гарчала тим часом горила. — Гаразд, шмаркачу, спроб!..

Кінець її фрази загубився в гучному ляскоті. Двері винесло назовні, от просто вибило одним потужним рухом, наче корок із пляшки.

Повітря почало стрімко витікати крізь отвір, горила розгу­блено змахнула руками, але втриматися не змогла. її потягло назовні — на що, власне, Мишко і сподівався.

– Є! — прохрипів він. — Перемога!

Довелося вхопитися руками за дверцята РВ-шки, бо линва линвою, а потік повітря збивав з ніг, засмоктував, наче у вир. Стояти біля виходу було небезпечно, і Мишко планував най­ближчим часом забратися звідси якнайдалі.

– Верджиле, чуєш мене? Усе вдалося. Я от тепер думаю: а чи не спробувати нам пробратися назад і з’ясувати, що ста­лося з адміралом? Якщо він у полоні, ми могли б… Верджиле? Прийом?

Фінлей мовчав, хоча лишався в ефірі. Чути було лише роз­мірене механічне постукування — і більше ані звуку.

– Якщо це жарт… — почав був Мишко, хоча вже розумів: про жодні жарти не йдеться. Швидше за все сталося от що: коли під тиском повітря двері вибило назовні, Верджила зачепило ними, він ударився головою та знепритомнів. Оце постукування давало шанс, що Фінлей лишився на корпусі відсіку, а не мчить зараз у відкритий Вирій.

Інша річ — наскільки міцно він принайтувався до корпусу й наскільки серйозні має ушкодження. І як довго протримається без допомоги.

Діяти треба було негайно — це Мишко теж знав завдяки урокам пана Фабра. По-перше, подбай про власну безпеку (перевір, чи міцно тримає карабін линви, чи маєш достатній запас кави в термосі, чи зможеш у разі чого повернутися назад), по-друге, прихопи все потрібне для невідкладної до­помоги (він пристебнув на пояс аптечку з РВ-шки), по-третє, не панікуй, але й не вагайся — дій!

Мишко розвернувся до виходу, готовий стрибнути в пові­тряну коловерть, — та й закляк.

Промінь ліхтаря вихопив з темряви те, про що на уроках ніхто не згадував.

У отворі, тримаючись одною рукою за край, висіла горила… чи радше те, що колись нею було.

Навесні клас Мишка возили на виставку східної мініатю­ри, і там йому найбільше запала в пам’ять одна. Не сказати, щоб найкрасивіша чи найвидовищніша з усіх, але точно — найбільш загадкова. На ній невідомий арабський художник зобразив тигра (на тигра, сказати правду, не дуже й схожого). Здавалося б, тигр собі й тигр —та якщо придивитися, мож­на було помітити, що він складається з інших тварин: собак, мишей, одудів, змій, коней…

Тепер Мишко бачив те саме вживу. Колишня горила наче несла в собі зародки інших істот: тіло спотворилося, шкіра

в одних місцях напнулася, в інших просіла — і з-під неї прогля­дали дивні панцирі, довгі сегментовані лапи з гачками, крила, щупальця, мушлі й ратиці. Права рука, наприклад, нагадувала тепер двох переплетених восьминогів, а ліва саме зараз по­чала розвалюватися на окремі шматки. На очах у закляклого Мишка шкіра від ліктя до кінчика пальців горили розійшлася, і звідти вигулькнули дві кальмароподібні істоти з мушлями на спинах. Одну потоком повітря миттєво зірвало й понесло кудись у відкритий Вирій, але друга, вправно хапаючись щупальцями, вдерлася горилі на шию, а потім зістрибнула на зовнішню обшивку та щезла з поля зору Мишка.

Гаразд, сказав собі він. Цежлюстерник, він мімікроїд — чому тут дивуватися? Це навіть полегшує мені завдання: він зараз розпадеться на шматки, і мені буде легше проскочити крізь отвір. Зрештою, план лишається тим самим: знайти Верджила, привести до тями, а потім вирушити на пошуки адмірала.

Він, звісно, пам’ятав наказ Сергія Семеновича, але покинути тут учителя не міг. Навіть думати про це не хотів.

Від зайвих міркувань Мишка відволік якийсь рух ззаду і збоку. Він розвернувся, сподіваючись побачити адмірала й боячись, що це ягуар або трубкозуб.

Та це були не вони. У темряві між шафами рухалися не живі істоти — а книжки з незакритих полиць і все інше, що лежа­ло поряд: уламки гілок, сухе листя, бібліотечні візки, стільці, таблички, безпечні світильники… Повітря вилітало з відсіку й виносило все це геть — просто крізь отвір, у якому досі висіла люстерникова аватара — наполовину позбавлена тих створінь, у які вона морфувала і які сипалися з неї назовні, наче горох зі стручка.

Можна було почекати ще трохи, хай би всі ці книжки, віз­ки та гілки самі виштовхнули залишки аватари у Вирій, але Мишко не мав на це часу. Мало того — з тим самим успіхом і він міг опинитися під бомбардуванням бібліотечним знаряд­дям.

Тож він ще раз перевірив, чи міцно тримається линва, при­кинув відстань до отвору…

І раптом відчув, як щось підхопило його й швиргонуло щосили праворуч і вгору. Ззаду пролунав гучний хрускіт, перед очима все закрутилося, потім Мишка рвучко смикнуло назад: це спрацювала линва, пристебнута до дверцят РВ-шки… влас­не, тепер він летів просто на них.

На них і на величезного крокодила. Гігантська рептилія крутилася в повітрі й вигиналася під світлом ліхтаря, наче спій­мана на вудку щука-вампір. І пащеку він роззявляв так само, як щука: клацав вузькими хижими щелепами, розриваючи на шмаття щось жовтогаряче й напрочуд знайоме.

Уже знаючи відповідь, Мишко все одно завів руку назад і торкнувся спини. Поглянув на пальці й не здивувався, по­бачивши на них липку, клейку речовину.

На щастя, не червону.

Яким би старим не був скафандр, та він мав вбудований резервуар із розумною живицею. Завдяки їй розрив уже затягувався — але жодна живиця не відтворила б новий тер­мос із кавою взамін відірваного крокодилом.

Тим часом самого крокодила невпинно затягувало у вир. Він змахував лапами, звивався всім тілом, та це не допо­магало. Намагаючись вирватися з коловерті, він зрештою так угатив хвостом по залишках горили, що та, не закінчив- ши морфування, полетіла у Вирій. А за мить і він сам до неї доєднався — оточений сухим листям, розшматованими книж­ками, уламками гілок та шафкових дверцят…

Мишко на це тільки гірко всміхнувся. Тепер прохід був віль­ний — от тільки Мишко залишився без запасів кави, а отже, мав часу максимум хвилини дві-три.

Він дав команду—-і скаф відкинув скло шолома. Мишко зробив кілька глибоких вдохів-видохів, навпомацки пересвід­чився, що живиця заклеїла розрив і поверхня загусла.

Потім наказав скафу опустити й загерметизувати скло, від­штовхнувся від РВ-шки й поплив назустріч коловерті

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ.

КАВАЛЕРІЯ НА ГОРИЗОНТІ

…потім я побачив, як останній постріл зрізав — акуратно, наче ланцетом, — верхівку його «джмеля». Антона висмикнуло назо­вні до того, як спрацювала система безпеки. Без скафа, у тактичному шоломі, який тут-таки злетів з голови. Далі все тривало кілька секунд: смерть швидка і, як потім казали, героїчна. Але я не знаю, що вони мали на увазі. Коли потрапляєш у відкритий космос, повітря рветься з твоїх легенів назовні, клітини крові руйнуються, твій мозок не отримує кисню, і зрештою повітря розриває на шмаття твої нутрощі й барабанні перетинки. Якщо знепритомнієш раніше, тобі пощастило. Та в будь- якому випадку хвилин за п’ятнадцять для тебе все скінчиться. Тоді я вперше пошкодував, що ми билися не у Вирії. Там, думав я, Антон принаймні мав би шанс, хай і малоймовірний. Пізніше я бачив те, що робить з людьми Вирій, і зрозумів, що Антону насправді пощастило.

Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри

Спершу все йшло за планом. Він устиг вхопитися за край от­вору, линва тримала міцно й не дозволяла потоку виштовхнути

Мишка назовні. Він мав час на те, щоб роззирнутися, знайти Верджила і зрозуміти, як бути далі.

Мишко визирнув — і не повірив власним очам.

Поверхня відсіку нагадувала морське дно. Від краю до краю її густо вкривали свіжі пагони зоряниці, а між ними стирчали, тьмяно виблискуючи у світлі ліхтаря, металеві гаки й зубці, колисалися, наче величезні водорості, обірвані дроти. По­між ними плавали поодинокі книжки, які виштовхнуло сюди струменем повітря, а знизу повзали рогаті мокриці, всіяні щу­пальцями жуки, крилаті кліщі, черепахи з міцними й гострими хоботками, багатоголові змії…

Люстерникове поріддя — точніше, він сам, розпорошений на десятки дрібних тіл.

Мишко вперше замислився над тим, що стається з розумом і свідомістю іншопланетянина, коли той морфує в кілька мен­ших істот. Чи всі вони сполучені між собою? Чи кожна сприймає себе як окрему й самодостатню?

І якщо при розподілі розум люстерника маліє, навіщо він це робить?

«Всесвіт, — пригадав чомусь Мишко слова адмірала, — суворий і невблаганний».

І раптом зрозумів, що саме відбувається!

Тут, назовні, жоден живий організм не мав шансів дов­го протриматися. Звісно, Вирій не вбивав вас так швидко й ефективно, як відкритий космос. Але зрештою все одно вби­вав. Щоб пересвідчитися в цьому, достатньо було поглянути на закляклого крокодила, що зараз плив у Мишка над головою, повільно обертаючись навколо власної осі. Тіло його лишило­ся майже неушкодженим, хоч зараз неси до зоомузею, — якби не яскраво-фіолетові кристали, що проростали крізь ніздрі, очі, стирчали в роззявленій пащі наче додаткові химерні зуби.

Вирій не вбивав вас так, як відкритий космос, — він робив це по-іншому. Ви ніколи не знали, скільки маєте часу: десять секунд, сім, чотири… чи одну-єдину мить. Звісно, ходили чутки. Кожен мав знайомого, який особисто знав людину, котра була родичем чи добрим другом того, хто протримався у Вирії без скафа цілих п’ять хвилин. Чомусь про п’ять хвилин ще вірили, а варто було згадати про шість чи сім — і тебе вважали без­совісним брехуном.

Та, зрештою, усе це не мало жодного значення: п’ять хвилин чи п’ять секунд, наслідок був той самий. Щоб уціліти в цих умовах, одного везіння було замало, до нього треба було додати скаф із запасами кави. Або — надміцний панцир і здатність максимально уповільнювати у своєму тілі всі про­цеси життєдіяльності.

Збагнувши це, люстерник і морфував з горили в таких-от створінь: дрібніших, захищеніших, примітивніших. Більшість із них вилетіла геть, щоб загубитися й загинути. Але оці, на корпусі, втрималися — і якщо дати їм спокій, мандрува­тимуть Вирієм, аж доки не натраплять на корабель. Як кліщі, що здатні роками чатувати на здобич, вони чекатимуть шансу повернутися в Сонячну систему.

А єдина людина, яка знає про це, — Мишко Неборак. Мишко, позбавлений запасів кави та з непритомним Верджилом, якого треба негайно рятувати.

На щастя, Фінлей висів неподалік від отвору. Цей бовдур знехтував правилами безпеки: не принайтувався линвою до корпусу, хоча навкруги й було чимало зручних гаків і зубців. Якби не випадковий дріт, що обмотався навколо його ноги, Верджил уже склав би компанію крокодилові в його нескін­ченній подорожі у Вирій.

– Просто чудово! — сказав сам собі Мишко, виринаючи в бібліотеці й хапаючи ковток свіжого повітря, яке, втім, швидко звідси витікало. — І що мені тепер робити?! Рятувати Верджила чи намагатися зупинити всіх цих розумних мокриць?!

Він ухилився від чергового візка, що прагнув насолодитися краєвидами назовні. Потім підтягнувся до РВ-шки й від’єднав линву.

А тоді нарешті зрозумів, що не мусить самостійно ухвалю­вати рішення й перемкнувся на загальний канал «Горобця». Спробував викликати хоч когось: пані Мерріл чи пана Волл- гейма, або Алісу Шелдон, Ненарока, Росоховатського.

Відсилав сигнал БОБ, раз за разом гукав у ефірі:

– Хтось чує мене? Це Мишко Неборак, ми разом із Верджилом Фінлеєм і адміралом Оксеником лишилися у відсіку иЕ-80. Повторюю, це Мишко Неборак…

– Вони тебе не чують! — промовив чийсь голос у нього над вухом.

Мишко аж підскочив — його миттю підхопило й ледве не затягло в коловерть, але він примудрився вхопитися рука­ми за поруччя на стелі й завис там, слухаючи — і відчуваючи, як його охоплює дедалі чорніша безнадія.

– І ніхто тебе не почує, — казав голос. — Ми відлетіли надто далеко від корабля, і потужності ваших… фродиків? так ви їх називаєте? — уже недостатньо. А на самому кораблі, підозрюю, переймаються актуальнішими для них питаннями.

Упевнюються, що не сталося розгерметизації обшивки… ну і взагалі намагаються зрозуміти, що ж, власне, відбулося.

– Радієш? — спитав Мишко. — Насолоджуєшся моментом?

Сам він намагався дихати якомога глибше й повільніше:

готувався до наступного кроку. Якщо люстерник не весь розпо­рошився на примітивну дрібноту, варто будь-якої миті чекати наступного удару.

Зрештою, якщо він заговорив, значить, уже випереджає Мишка на крок чи два.

– Ну… трошки насолоджуюся. — Голос наче знітив­ся. — Адже тепер у мене буде можливість себе проявити!

– О, ти вже проявив себе як слід!.. Ти… — І тут Мишка охо­пили примарні підозри. — Чекай-но! А, власне, хто ти такий?

– Радий, що спитав! Зви мене просто: Кавалерія!

– Вибач, я не дочув. Це як «Валерія»?

– Це як «кіннота»! — гримнув голос. — Тільки не кажи, що жодного разу не чув цього вислову: «І тут на горизонті з’явилася кавалерія». Це стається, коли герої потрапля­ють у найскрутнішу ситуацію, а чекати допомоги вже нема звідки.

Мишкові здалося, що від надмірних переживань і кисневого голоду він почав марити. От тільки з киснем тут ще було все гаразд: він витікав, але його лишалося достатньо.

Потім він збагнув: це люстерник намагається відволікти увагу. Тому й голос змінив, щоб Мишко нічого не підозрював…

Що ж, у цю гру можна грати вдвох.

– Не знаю… — протягнув Мишко. — Важко чекати, що допомога з’явиться з-за горизонту там, де горизонту, власне, немає.

Він мовчки закрив шолом і підплив до РВ-шки. У шафці був комплект на одного: скаф (що був уже на Мишкові), линва (на поясі), вогнегасник (мало на що придатний) і, звісно ж, реактивний наплічник. Застаріла модель, але Мишко на неї дуже розраховував.

Не вмикаючи двигун, він поплив до виходу. Треба було рятувати Верджила й ушиватися звідси.

– Але це просто сюжетний прийом, — не вщухав голос. — Як Deus ex machina — ну, коли в античному театрі в кінці п’єси за допомогою простенької машинеріїзі стелі спускався бог і розв’язував усі проблеми героїв. Тільки не кажи, що й цього не чув! Чого вас там узагалі вчать?!

– То ти хочеш запропонувати свою допомогу?

– Я і пропоную! Зрештою, я ж відповідаю за того, хто в мене вдягнувся! А він уже хвилин десять як непритомний.

Мишко якраз випірнув назовні й обережно скрадався між гаками, дротами й зубцями. Повітря в скафі було обмаль, лише та дрібка, що лишилася в огризку від розтрощеного термо­са, — але Мишко не втримався від наступного запитання:

– То ти — імп? Імп Верджилового скафа?! Чому ж ти раніше мовчав?

– Намагався даремно не витрачати енергію. Та й ти, наскільки пам’ятаю, був дещо зайнятий… Гаразд-гаразд, визнаю, на додачу я хотів, щоб наше перше знайомство було… е-е-е… ефектним.

– Тобі вдалося.

– Дякую! Узагалі, якщо точніше, я не імп, а екс-імп: екс­периментальна модель, нас таких було троє на весь зореліт. От твій скаф, наприклад, — звичайна шкарлупка… не подумай, що хочу його чи тебе образити… Але якби Верджил вдягнув його, за раз уже мандрував би десь між кораблем і цим відсіком.

Кавалерія зробив промовисту паузу, і Мишко, який якраз розрізав дріт, що тримав Верджила, здогадався:

– Це ти прив’язав Фінлея, коли він знепритомнів.

– О, це було нелегко, енергії ледве вистачило, але я впо­рався. Ну, на додачу він ще так вдало падав, що лишалося тільки увімкнути двигуни й злегка… Перепрошую! Що це ти намагаєшся зробити?!

– Під’єднуюся до Верджилового термоса… себто балону. Навіть настільки консерв… гм… просунуті скафи, як мій, мають таку функцію на випадок аварії.

– Не думаю, що це слушна ідея. Зрозумій мене правильно: я маю дбати насамперед про мого підопічного, а запасів кис­ню навіть йому одному, непритомному, вистачить ненадовго.

Мишко тим часом закінчив монтувати в гніздо на Верджиловому балоні перехідник і віддав команду «під’єднати». Фродик повідомив, що сталася помилка й він не може цього зробити.

– Слухай, — сказав Мишко, відчуваючи, як пітніють скроні й шия, — дихальна суміш рано чи пізно все одно закінчить­ся. На кораблі нас не чують і не почують. Єдиний наш шанс: летіти туди самим. Я приніс наплічник, який ми використаємо як двигун, розумієш? і, до речі, Кавалеріє, чи ти не повинен дбати про життя всіх, хто є поруч?

– Це суперечливе питання, — повідомив імп. — Але, — додав похапцем, — я тут поміркував — і враховуючи всі об­ставини, вважаю, що його ми можемо обговорити пізніше. Невідомо, коли саме… е-е-е… словом, пропоную не затриму­ватися й стартувати негайно.

Мишко з полегшенням вдихнув нарешті свіжого — хай насправді й трохи застояного — повітря й помітив те, на що, певно, уже звернув увагу Кавалерія. Усі ці трилобіти й багато­ніжки, у яких морфував люстерник, повільно, але рішуче по­взли до них із Верджилом. І деякі були надто близько, щоб їх і далі ігнорувати.

Він причепив наплічник собі на спину, якраз на місце, де був колись балон, підхопив Верджила й відштовхнувся так, щоб потрапити в потік повітря, яке витікало з відсіку.

Один із вдягнених у хітин їжаків смикнувся був ухопити Верджила за ногу чималими хеліцерами, але Мишко дав йому добрячого стусана.

Потік підхопив їх і швиргонув подалі від відсіку, а потім Миш­ко увімкнув двигуни наплічника й вони помчали до «Стріляного горобця» — цяточки розміром з ніготь, не більше.

У котре Мишко спитав себе, що ж там зараз коїться.

І де подівся «Зухвалий колібрі», і чи знає мама, у яку халепу він втрапив…

– Слухай, Кавалеріє, — промовив він, — ти щось казав про допомогу?

– Казав, авжеж! Я радий буду надати її тобі та Верджилові, проявити себе з найкращого боку, кинути всі свої сили на ваш порятунок.

– Можеш зв’язатися зі «Стріляним горобцем»?

– Звісно! Щойно ми опинимося на відповідній відста­ні — залюбки зроблю це! Що саме ти хочеш передати?

– Чекай-но… А коли ми опинимося на відповідній відстані?

Кавалерія помовчав, мабуть, щось обраховуючи.

– Радий повідомити тобі, що маю точну й обґрунтовану відповідь. Враховуючи нашу масу, потужність двигунів напліч­ника й орієнтовну відстань до «Горобця», гадаю, це буде десь за шість годин. Може, за сім з половиною.

– А ти певен, що палива двигунам вистачить на весь цей час?

– О, я чекав на це запитання! І провів відповідні обрахун­ки! Найімовірніше, лівий двигун вийде з ладу години за дві, правий може протриматися хвилин на тридцять довше. Може, на тридцять п’ять.

– А наші запаси кисню?

– Тут є варіанти. Якщо ти й далі нервуватимеш і багато го­воритимеш, години за дві з половиною вони вичерпаються. А от якщо я введу тебе в стан анабіозу, як зробив це з Верджилом після того, як він знепритомнів… Ну, гадаю, тоді ми ви­граємо щонайменше години чотири.

Мишко помовчав, економлячи запаси кисню.

Потім не втримався і спитав:

– Кавалеріє, ти ж розумієш, до чого все йде? Скажи, чи є шанс, що нас врятують?

– Мої камери не настільки потужні… власне, як і засоби зв’язку… Але з того, що я чув і бачив на «Горобці», поки ще міг там щось чути й бачити… Чесно кажучи, я б на це не сподівався. Вибач, — додав він після паузи. — Якщо хочеш щось передати своїм друзям, я… Просто надиктуй мені. Я все передам.

Вони летіли крізь фіолетову порожнечу, і Мишко думав про самоту, про дружбу і про надію. Чомусь він переймався зараз найбільше тим, що відчуватимуть мама з татом, і чи не каратиме себе зазнайкуватий Ненарок через те, що став причиною цього всього. Що Мишко з Верджилом пішли до бібліотеки рятувати його… і ще ж адмірал, не варто забувати про адмірала…

Мишко думав про Кавалерію, який був створений для допомоги іншим, але більшу частину свого життя простояв у шафці, чекаючи на мить слави. А коли дочекався, виявилося, що він здатен лише обчислювати те, скільки часу проживуть його підопічні.

Від думки про це ставало сумно й самотньо, і Мишко сказав:

– Ти готовий записувати?

І почав говорити все те, що хотів передати спершу мамі з татом, потім бабусям і дідусям, Алісі та іншим однокласникам… Ще він описав усе, що бачив і чув. Він намагався говорити чітко й коротко, бо не хотів даремно витрачати час і каву з термоса. Зрештою, думав, усяке може бути, ніколи не знаєш, звідки прискаче справжня кавалерія ex machina. Головне — не втрачати надії. Боротися до останнього.

– Записав? — спитав він у імпа.

– Так-так. Хочеш прослухати, перед тим як…
– Ні. Хочу, щоб ти ввів мене в анабіоз. Знаю, шансів усе одно небагато, але я не хочу нехтувати жодним.

Кавалерія нічого не говорив хвилин п’ять. Мишкові важко було точно сказати: він не мав перед очима годинника, тіль­ки пустку Вирію. Навіть щоб побачити «Горобця», він мусив вивертати голову, бо двигунами наплічника через фродик Верджила зараз керував імп.

– Знаєш, — промовив раптом Кавалерія, — у мене не­великий досвід… принаймні власний, а не той, який я здобув із книжок… і ще… ти дуже хоробрий, так і знай. Я пишаюся зна­йомством з тобою.

– О, ще одне, ледве не забув! — сказав похапцем Мишко. Він не хотів вислуховувати від Кавалерії всіх цих дурниць і взагалі вважав, що не гідний їх. — Запиши обов’язково, на­полягай на цьому, щойно долетиш до «Горобця»: нехай вони наздоженуть відсік і повиловлюють усіх аватар люстерника. Сергій Семенович попереджав, що це вкрай небезпечні істоти… здається, раніше мало хто знав про цю їхню влас­тивість — ділитися аж на таку дрібноту… а виловити треба всіх-превсіх, чуєш?! І ще — книжки з бібліотеки! Хай уважно погортають обидві, я поклав їх у внутрішню кишеню в скафі, не можна, щоб вони загубилися!..

Він відчував, що поступово провалюється в сон, глибокий і в’язкий, і страшенно боявся не встигнути переказати те, що здавалося найголовнішим.

– Не можна пропускати жодного! Треба оглянути Вирій у радіусі… я не знаю якому. Хай вирахують, як далеко могло розкидати цих аватар… оглянути й зібрати всіх, бо інакше…

– Не вийде! — пролунав раптом у вухах знайомий го­лос.— Хочеш звалити й лишити всю важку роботу на нас? Навіть не сподівайся, Небораче!

Здається, цей голос говорив щось іще, але Мишко вже не чув — сон оповив його численними щупальцями й за­тягнув на ті глибини, де немає нічого, тільки чорна, а не фіоле­това порожнеча…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. ВЕЛИКЕ ПРИВИРАНИЯ

Мене часто питали, чи не шкодував я про те, що сталося.

Правду сказати — ніколи. Але завжди намагався робити висновки і враховувати їх на майбутнє.

Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри

– Усе просто, — казав Ненарок. — Розбиваємося по двоє-троє. Один тримає сітку, інший заганяє туди «м’яч». Про те, що брати їх руками заборонено, ви й самі знаєте, навіть не витрачатиму час на пояснення. Питання?

– Хто залишиться на човнику? Доглядати за Верджилом… і взагалі.

– Я точно не лишуся! — одразу відгукнувся Мишко. — Там від мене буде більше користі! Зрештою, я їх бачив на влас­ні очі.
Насправді в нього була ще одна причина летіти, але він сумнівався, що Ненарок сприйме її як вагомий аргумент.

Після того як їх із Верджилом підібрав човник, Мишко пе­рекинувся з другом хіба кількома словами. Той був із головою занурений у підготовку до десанту на ІІЕ-80: підбирав осна­щення, передивлявся креслення відсіку…

На книжки, що їх приніс Мишко, поглянув, кивнув схваль­но — і далі шив собі пальцями в повітрі, затято посміхаючись до невидимого противника.

– Вибач, — сказав він зараз Алісі. — Без образ, але бути на човнику — прямий обов’язок капітана. На додачу нам по­трібен хтось, хто б усіх нас координував. Хтось по-справжньому відповідальний і…

Шелдон тільки махнула рукою:

– Ненавиджу вас усіх. Давайте, вимітайтеся, спритники.

– А чому саме швабри? — спитав Мишко в Ненарока, коли вони слідом за іншими вилетіли назовні. Він зручніше пере­хопив пластиковий держак і уточнив: — Не маю нічого проти швабр, але розмахувати ними у Вирії, щоб загнати в сітку аватари люстерника… трохи екзотично, як на мене.

Не найважливіша тема, правда, — але треба ж було з чогось почати.

Ненарок ворухнув лівим плечем, вирівнюючи політ. Поки­нутий відсік ІІЕ-80 був прямо по курсу — він тепер повільно обертався навколо своєї осі, оскільки і другий шлюз виявився відкритим, — і плив в оточенні чималої хмари з дерев’яних уламків, книжкових сторінок, листя та іншого мотлоху.

При погляді на все це швабри вже не видавалися аж такими недоречними.

– У нас, — сказав Ненарок, — не було особливого ви­бору — та й часу, якщо чесно. Коротко, щоб ти зрозумів: ідучи до «вісімдесятки», адмірал призначив старшою пані Мерріл. Жодної посутньої інфи їй водночас не лишив: мовляв, повернуся — тоді розповім, а якщо не повернуся, отримаєте з Гриб­ниці подальші інструкції. Мерріл, відповідно, терпляче чекала… ну, аж поки люстерник з нею не зв’язався й не почав шанта­жувати заручниками, себто вами. На той момент я вже знав, що він прорахував свої ходи на кілька кроків уперед. Не розумієш?

Мишко справді не розумів. Та й думав зараз більше про інше.

– Поміркуй сам: випускаючи мене з бібліотеки, люстерник начебто втрачав перевагу. Я ж усе-таки дізнався про те, що деякі з них здатні морфувати в кількох істот водночас. Отже, вивіртнувшись, я б розкрив його секрет… і якщо він відпустив мене, для нього це вже не мало значення.

– Ну, якщо він збирався поміняти нас із адміралом на ко­рабель…

– Нічого не завадило б йому потім наздогнати й підбити човник, перетворитися на когось із команди і врешті-решт захопити «Колібрі»… з його вантажем. Тому, вивіртнувшись, я не поспішав повідомляти про своє звільнення. Росоховатський чекав біля колиски, приглядав, щоб зі мною не стало­ся біди, поки я в Грибниці, — то він і розповів про ситуацію на кораблі. Я негайно скористався своїм капітанським досту­пом…
– Чекай, тебе ж його позбавили, капітан у нас Аліса. Як же ти?.. А, безглузде запитання, забудь.

– Завдяки своїм напрацюванням, — незворушно прова­див далі Ненарок, — я відстежив дії адмірала аж до моменту, як він зайшов у бібліотеку. Потім я передав ключі керування човником Ігорю, переказав Алісі, що саме нам знадобиться, і під’єднався до датчиків «вісімдесятки». Ледве встиг: за мною прийшов пан Лі й повів у медблок — уже звідти я зв’язувався з тобою та Верджилом. Ну а поки я намагався допомогти вам порадами, пані Мерріл подбала про наступну стадію операції.

– То ти їй усе-таки розповів!.. А я чомусь вирішив, що ви викрали човник і дієте на свій страх і ризик. Хоча мусив би здогадатися: хто ж хоче, щоб його відрахували зі школи без дозволу на поновлення!.. Але чекай… Чому тоді на човнику немає нікого з учителів?

– У тій ситуації, — так само незворушно промовив Нена- рок, — у нас не було часу на зайві пояснення. Пані Мерріл про­сто виконувала обіцяне люстерникові: перевела зоряних джур на човник і збиралася віддати ключ від «серця». Але спершу за допомогою колег знеструмила двигуни й вирубила всі ко­тигорошкові вежі.

– Логічно: тоді б люстерник, захопивши «Горобець», не зміг одразу стартувати. І нас би в човнику теж не підбив.

– За цих умов нам лишалося тільки швидко і злагоджено подбати про свою частину плану. До речі, про план… Момент.

Він на мить перемкнувся на загальний канал і сказав:

– Джури, завантажую схему операції. Перевірте, де хто має бути і як рухатися. У нас украй мало часу… та ви й самі знаєте. — Він знову перейшов у приват: — Усе тривало кіль­ка хвилин. Щойно я ізолював фродики Воллгейма і Ґолда, на човник прибіг Штерн і сказав, що обох негайно кличуть на капітанський місток. Ми лишилися самі — і одразу стартува­ли. До речі, твоя мама нам сильно допомогла: на той момент якраз до корабля підлітав «Колібрі» — і зажадав у пані Мерріл негайних пояснень, що, мовляв, тут відбувається.

– Можу собі уявити… Мама навряд чи була в захваті від новин.

– Особливо коли їй повідомили, що «Колібрі» не стикувати­меться з нами і взагалі жодним чином не втручатиметься.

– Але… як? Чому?!

– Бо в них пріоритети. Коли ми відлітали, я чув, що саме твоя мама відповідала своїм колегам… Чесно кажучи, деяких слів я раніше навіть і не чув … Ну а наші, з «Горобця»… вони теж, як розумієш, були трохи знервовані.

– Вони вам цього не подарують, — тихо сказав Миш­ко. — Навіть враховуючи те, що ти врятував нас… така кількість порушень…

– Шість, якщо бути точним, — охоче втрутився Кавале­рія. — Обман старших за званням. Змова. Захоплення орбі­тального човника. Створення ситуації, що ставить під загрозу життя інших (додамо: неповнолітніх). Ризик власним життям. Ризик контакту з позаземними й позасонсистемними формами життя. А, ще викрадення господарського інвентарю — значить, не шість, а сім. Гадаю, враховуючи ваш вік, це тягне щонай­менше на військовий трибунал.

– Ти трохи відстав від життя: у нас уже відмінили військовий стан, років так пів сотні тому.

– О! Тоді просто: відрахування зі школи, догана, ймо­вірно — переведення до інтернату з позбавленням доступу до Грибниці, можливості спілкуватися з рідними та споживання солодкого в більших, ніж потрібно для здорового харчування, обсягах.

– Слухай, — сказав Ненарок, — ти певен, що це була вдала ідея — скористатися саме цим скафом?

– Зауважу, що говорити про присутніх у третій осо­бі — ознака браку виховання. І самоповаги. І дискримінації імпів та екс-імпів. І…

– А хіба підслуховувати розмови інших не означає того ж самого?

– Як я можу підслуховувати те, що й так змушений транс­лювати?

– Припиніть уже! — гримнув на них Мишко. — Ви обоє врятували мені життя, і я обох вас однаково ціную…

– Однаково?!

– Однаково?!

– Та стуліть уже пельки!

– У мене немає пельки!

– А знаєш, Небораче, він має рацію — принаймні в цьому випадку.

– Гей, сапієнси, — втрутився Тео Старджон, — ми на позиції.

Один за одним інші теж підтверджували, що вони на міс­ці. За планом зоряні джури мали оточити відсік ІІЕ-80 зусібіч і почати відновлювати спершу тих аватар, що літали серед сміття по орбіті, а потім вже прочісувати весь цей ліс із дротів, зубців і гаків.

Ненарок розкрив дрібновічкову металеву сітку, зухвало посміхнувся і сказав:

– Поїхали!

Мишко вже запримітив першу аватару —щось шипасте, кулеподібне, із гострим гребенем уздовж того, що могло бути хребтом.

– Керуй наплічником, — наказав Кавалерії. — Упораєшся?

– Може, я і відстав від життя, але принаймні цьому дам раду.

Вистачило одного удару шваброю, щоб аватара опинила­ся в сітці Ненарока. Той затягнув горловину, і вони полетіли до наступної — мушлі з потужними (і чомусь ніжно-рожевими) педіпальпами та хеліцерами. Її Мишко загнав у сітку так само одним ударом — але щойно мушля вдарилася об шипасту кулю, обидві наче прокинулися від сплячки. Мушля випусти­ла додаткові кінцівки, куля розгорнулася й виявилась чимось на кшталт подушки для голок. Голки були з гачками на кінцях, і аватара охоче увігнала їх у хеліцери й педіпальпи панцирного равлика. Вони завмерли на кілька хвилин, кружляючи в нева­гомості та б’ючись у сітці, але зрештою подушечка для голок перемогла й почала перетравлювати суперника.

– Ти певен, що варто продовжувати в цьому ж дусі? — уточнив Мишко, коли вони заганяли в сітку вже четверту аватару — гостродзьобу черепаху з двома головами. Подушеч­ка до цього моменту встигла поглинути равлика, а її у свою чергу майже засвоїла менша від неї рази у два риба, що складалося переважно з шипів і зубів. — Кожен наступний, перетравлюючи попередників, стає більшим. Ще двоє-троє таких — і наша здобич не влізатиме в сітку.

– Вивантажимо її в анабіозник і почнемо набивати на­ступну. Поки аватара засвоює іншу таку ж, вона стає без­порадною, і чим більша здобич, тим довше триває процес. Не забувай: ми маємо зібрати їх усіх — або принаймні стільки, скільки встигнемо. А часу, — він скинув Мишкові на екран циферблат зі зворотнім відліком, — лишається мало, хвилин двадцять.

– Чекай, ти про що? Двадцять хвилин до чого?

– Жартуєш? Ти ж наче уроки зорельотобудування не про­гулював…

– Пан Ненарок натякає, що після від’єднання, якщо не було подано відповідної команди, відсік автоматично знищується. Для цього повинно пройти не менше чотирьох годин — або ж він має опинитися на достатній відстані від корабля, щоб не завдати йому значної шкоди.

– Слухай, Кавалеріє, а там нічого не написано про живих істот, які перебувають на відстані, з якої вони можуть зазнати значної шкоди?

– Боюся, що ні. Хоча за останні пів сотні років мої дані могли застаріти.

Ненарок стримано кашлянув у ефірі. Схоже було на спробу притлумити сміх, та Мишко вирішив втриматися від безпід­ставних звинувачень. Замість цього запитав:

– Інші знають?

– Звісно, — сказав Ненарок. — Усі попереджені, усі зголо­силися летіти добровільно, розуміючи, чим ризикують. То як, працюємо далі чи хочеш іще про щось запитати?

Він витримав паузу.

Мишко справді хотів. Запитати — чи, точніше, поговорити. Але не знав, як почати цю розмову.

Тож вони взялися он за ту вкриту хітином медузу, потім перейшли до гігантської мурахи з роговими ратицями замість лап. Мураха активно пручалася, ледве не перекусила швабру, але зрештою теж опинилася в сітці й накинулася ще з більшою люттю на медузу, яка вже почала перетравлювати попередню (теж морфуючу) аватару.

Весь цей час Мишко шукав правильні слова.

– Слухай, — сказав він нарешті, — а навіщо ми взагалі все це робимо? Відсік вибухне? То й нехай собі. Значить, усі ава- тари в радіусі кількох кілометрів будуть знищені, можна цим не перейматися й витратити час на щось інше.

Він струснув сіткою, і мураха, відірвавшись від своєї жертви, загрозливо здійняла передні ратиці.

– Ти не подумай, я не обманюю сам себе. Я розумію, він на­вряд чи вижив. І пріоритети… нам потрібен бранець, потрібні докази, що люстерники вкотре на нас напали. Але хіба ми мало їх назбирали? Хіба не-можемо хоча б спробувати пошукати його?..

Ледве не сказав «його тіло», та затнувся, не зумів.

Це було перше, про що спитав Мишко, коли його затягли в човник і привели до тями. «Що з адміралом?»

І на це запитання ніхто не відповів. Усі відводили очі, міц­ніше стискали кулаки, і тільки Ненарок сказав: «Зв’язок із ним урвався, щойно ти втік звідти. На карті, коли я намагався від- стежити присутність живих істот… там усе було надто змазано й незрозуміло». І потім додав спокійно: «Гадаю, він вийшов би на зв’язок, якби міг».

Слово «втік» тоді зачепило Мишка — таке просте й таке точне. Але він розумів: Ненарок не хотів його образити.

Та й, зрештою, сказав правду: Мишко справді втік.

Але тепер — прилетівши до «вісімдесятки», виконавши те, що конче треба було виконати, — він хотів принаймні віддати пошану людині, яка їх урятувала. А не збирати замість того дрібних аватар того, хто вбив учителя.

– Ми збираємо їх, — тихо сказав Ненарок, — бо інакше вони загинуть.

– Хіба це погано? Вони — наші вороги! Точніше,— до­дав Мишко, трохи розгублений цими складнощами, — точні­ше — частини нашого ворога.

– Вони, — уточнив Ненарок, — частини злочинця. Гей, Кавалеріє, даси юридичну оцінку діям люстерника?

– Спроба викрасти рухоме майно, що належить одній із земних держав. Захоплення в заручники розумних гума­ноїдів виду гомо сапієнс (одної повносправної особи та двох осіб дитячого віку). Шантаж. Замах на вбивство. Спроба уникнути відповідальності шляхом свідомого подрібнення своєї особи на менші, позбавлені, власне, свідомості, а отже, за законами, на такі, що не підпорядковуються юрисдикції…

– Дякую! — сказав Ненарок. І додав, звертаючись до Миш­ка: — Тепер розумієш?

Мишко не розумів:

– Чудово. Тобі видніше, як правильно його називати. Злочинець? — нехай. Якщо злочинець — значить, має бути по­караний. То він і буде, за… тепер уже п’ятнадцять хвилин. Годі, Ненароче, подумай сам: він навіть нічого не відчує, жодною зі своїх аватар. Чому ми повинні гаяти на нього свій час?! Чому замість цього не подбаємо про тіло адмірала?!

Так, він промовив це нарешті вголос і відчув полегшення. На мить. Поки не поглянув у обличчя Ненарока — воскове, мертве. Без тіні хоча б якоїсь емоції.

– Слухай, — сказав Мишко, — а може, ти досі не певний, чи був він зрадником чи ні? Тобі ще не вистачає якоїсь дріб­нички, беззаперечних аргументів, остаточного якогось свід­чення? Чи навпаки? Якби ти думав, що він зрадник, ти, певно, першим ділом відіслав би когось або й сам полетів шукати тіло. Як речовий доказ. А якщо він лише людина, котра вряту­вала нас усіх, — хай собі. Так? Ти ж керуєшся тільки розумом, не серцем, серця ж у тебе немає, тільки той надточний, ідеаль­ний механізм. А розум підказує…

– Розум, — перебив його Ненарок, — підказує, що ми — розумні, цивілізовані істоти, представники виду «людина розумна». Ми не вбиваємо інших розумних істот просто тому, що можемо. 1 не вбиваємо просто тому, що хочемо помститися. Гадаю, — додав він тихо, — саме це намагався пояснити нам адмірал. Що ми поводимось так насамперед задля самих себе. Бо якщо…

Він на мить затнувся, наче не знав, чи варто продовжувати. Чи він готовий уголос вимовити те, що думає.

Цієї миті вистачило. В ефірі раптом пролунав сигнал ви­клику, а за секунду вони почули голос Аліси Шелдон:

– Сапієнси, у нас тут ускладнення. Щойно зі мною на зв’язок вийшла пані Мерріл.

– Дуже сердита? — навіщось спитав Ділейні. Робив він це, не відволікаючись від свого основного завдання — полю­вав на двох крилатих ківсяків, що зараз намагалися сховатись під величезним, схожим на чийсь ніс, гаком.

– Вона говорила тихим і майже лагідним тоном.

– Жодного разу не підвищила голос?

– Ще й двічі сказала: «якщо ваша ласка».

– Біда…

– Нам наказали негайно повертатися на човник. Просто зараз, покинувши все. І там чекати на них, вони вже розверта­ють корабель. Шкода, що саме в цю мить зв’язок погіршився, а потім й урвався, я практично не чула цього останнього на­казу. Але вони вже летять.

– Не переймайся, — сказав Ненарок. — Усе одно прибу­дуть сюди пізніше, ніж відсік вибухне. На той час ми зберемо, що зможемо, і вшиємося звідси. Тобто полетимо їм назустріч, виконуючи наказ, який ти погано розчула. Дякую, що попере­дила. Сапієнси, робімо своє, не відволікаймося!

– І це все? — спитав у нього Мишко. — На тому й кінець? Зібралися й полетіли, питання закрите? Потім, звісно, вшануємо пам’ять і всяке таке, як розумні цивілізовані істоти…

– Знаєш, — перебив його Ненарок, — це страшенно дратує. Хочеш не хочеш, але щоразу перепитуєш себе: як би

вчинив на нашому місці він? Чим би знехтував? Що вважав би справді важливим? І здається, інакше просто підведемо його… розумієш?

Мишко кивнув.

– Слухай, — почав був, — вибач щодо серця, я не хотів…

– Час вантажити нашу здобич, — зауважив Ненарок. — Сіт­ка повна, у інших, наскільки бачу, ситуація та сама. Ділейні, чуєш мене? Підганяйте сани, готуйте анабіозники. Я зараз до вас приєднаюся. А ти… — додав він, знову перемкнувшись на приватний канал, — маєш трохи часу. Тільки ж не барися — і вчасно повертайся, гаразд? Кавалеріє, приглянеш за ним?

– Вважатиму за честь, пане Ненарок!

– Десять хвилин, не більше! — гукнув той, ривком підхопив сітку й полетів у фіолетову порожнечу. Дехто із джур теж уже тягнув за собою здобич, інші виловлювали останніх аватар люстерника.

Мишко стояв серед дротів і гаків, неподалік від «Фараоново­го входу». Повітря з «вісімдесятки» вже витекло, і тепер він без проблем заплив усередину — у темний, заповнений уламками меблів простір. Кавалерія одразу ж увімкнув ліхтар, але крізь усе це сміття світло майже не пробивалося.

– Мушу зауважити, що — враховуючи всі обставини — це не найкраща ідея. Ми навряд чи зможемо пропливти відсік з кінця у кінець за цей час, надто багато перешкод і…

– Просто летімо! — попросив його Мишко.

І вони полетіли — крізь усі ці обпалені паростки дивної ліани, книжки, гамаки, лампи, довідкові скриньки…

Карта відсіку досі була в Мишковому фродику, однак не над­то допомагала, бо ж не відображала затори. Та й те, що відсік повільно обертався навколо власної осі, не полегшувало зав­дання.

– Чотири хвилини, — зрештою промовив Кавалерія. — Ще одна — і мусимо повертатися.

Мишко нічого не сказав: вони не здолали навіть половини відстані. Навіщось перемкнув приймач фродика на той канал, який завжди лишався за адміралом, хоч і розумів, що не почує геть нічого.

Власне, так і було. Ані голосу, ані навіть дихання. Лише короткі гудки, як тоді, коли канал зайнятий.

Минуло кілька тривалих секунд, поки Мишко зрозумів, що це означає.

– Можеш відстежити, звідки йде сигнал?

– Перепрошую?

– Навіть не намагайся вдавати, що не розумієш. Давай, чим швидше знайдемо джерело, тим швидше вшиємося звідси.

Кавалерія помовчав, а потім висвітив на Мишковій схемі точку. Вона була неподалік від них — але дрейфувала геть.

Минуло ще дві хвилини, і вони наздогнали її. Це був зна­менитий сріблястий чохол для окулярів — така ж невід’ємна частина адміралового образу, як його вуса чи довоєнний фродик із змієм, що кусав власний хвіст.

Звісно ж, футляр не міг похвалитися більш-менш розви­нутим імпом, але мав вбудований маячок на випадок, якщо загубиться.

Певно, він випав з адміралової кишені й подрейфував у невагомості, а потім увімкнувся маячок.

Мишко взяв футляр до рук, і маячок одразу ж вимкнувся.

– Слухай, Кавалеріє…

– Вибач, але час вичерпано. Ми повертаємося негайно.

– Та нам звідси ж ближче до іншого виходу. Я зараз… Гей, що ти робиш?!

– Перебираю на себе керування. Так ми долетимо швидше. При всій повазі, я маю трошки ліпшу реакцію й бачу в темряві краще… Ох… Вибачте!

– Це було боляче.

– Навіть мої об’єктиви не ідеальні. Це не привід зайвий раз дорікати мені. Зрештою, я вже вибачився. І я не очікував, що той візок випливе з проходу так швидко…

– Небораче, де ви? Кавалеріє, чому ви досі у відсіку?!

– Ми вже майже…

– Роблю все можливе, пане Ненарок.

– Вилітаю вам назустріч! Женіть щодуху!

Вони випірнули з отвору — і ледве не зіткнулися з Нена­роком. Той примчав на санях, з яких уже зняли анабіозники зі здобиччю.

– Застрибуй, каскадере! І пристебнися. У нас хвилина.

Він розвернувся й погнав геть.

Мишко кинув погляд назад: відсік обертався, повільно й велично, анітрохи не переймаючись усією метушнею навколо нього, — і раптом з дальнього входу виплила чиясь постать. Її видно було зі спини, і на мить — лише на одну коротку мить! — постать плавно розвернулася. Мишкові зда­лося, що він бачить знайоме обличчя, і вуса, і навіть здатен розгледіти усмішку, — та, звісно ж, із такої відстані він би нічого не побачив. Тим більше — не розгледів би деталей за ту дріб­ку секунди, що минула до моменту, коли відсік почав рости та розпускатись, наче орбітальне дерево в пришвидшеній зйомці; а потім були спалах, вогонь, усі відтінки жовтого й червоного, але звуку не було жодного, тільки Ненарок гукнув: «Пригнися!» — і наддав швидкості, водночас піднімаючись вище й вище, щоб утекти з лінії удару.

Спершу їм щастило: тільки кілька уламків зачепило сани по дотичній, і жоден не пошкодив двигун. Потім щось штов­хнуло його в плече, Кавалерія зойкнув, і Мишко відчув, як уся ліва рука втрачає чутливість.

Ненарок навіть не озирнувся, тільки спитав:

– Втримаєшся? Кавалеріє, травма серйозна?

– Дякую, що цікавитеся. Пробило навиліт, якраз там, де пле­човий сегмент переходить у рукав. Але не турбуйтеся, живиця все затягнула. Що ж до пана Неборака, то там тільки подряпи­на, однак я про всяк випадок уколов місцеве знеболювальне.

– Здається, я вирубаюсь, — прошепотів Мишко. Він від­чував, як права рука, ноги, голова стають наче дерев’яними, чужими.

– О! Перепрошую, здається, я трошки помилився з дозу­ванням, але мушу запевнити…

Саме в цей момент Ненарок заклав крутий віраж, тікаючи від ще одного уламка, — і тоді щось угатило в сани знизу, пе­ревернувши їх кілька разів навколо осі та швиргонувши вбік.

Добре, подумав Мишко, що пристебнувся. А то б зараз летів бозна куди.

– Усе, — сказав Ненарок. — Приїхали. Ділейні, пошлеш когось, щоб нас звідси забрали?

Але замість Ділейні вони почули інший голос. Тихий, спокійний. Загрозливо лагідний.

– Він уже вирушив до вас разом із Батлер, — повідомила пані Мерріл. — Усі живі?

– Усі, — так само тихо відповів Ненарок. — Цього разу кіт знову впав на всі чотири лапи.

А потім Сашко вимкнув двигун, і вони втрьох почали чекати, поки за ними прилетять.

ЕПІЛОГ. ВИНЯТКИ ТА ВИКЛЮЧЕННЯ

— Відпусти мене, — попросив джура. — Удома на мене чекають тато й мама і невивчені уроки. Нічого не відповіла йому на це літавиця. Просто взяла та й проковтнула джуру разом із його кораблем.

Зі збірки «Фольклор Дальнього космосу», версія 2178 р., найновіша

Мишко думав, що це відбуватиметься у, сказати б, поважні­шій атмосфері. Хоча б на капітанському містку, при всіх членах екіпажу. З гучною промовою, мовляв, за порушення правил, нехтування прямими наказами, ганебну поведінку — таких-то і сяких-то відраховуємо зі Школи зореплавства без права на поновлення. На Марс летітимете як звичайні пасажири, а звідти вас доправлять на Землю — і бувайте здорові.

Але все сталося просто й буденно. Джури якраз сиділи в кают-компанії та снідали. Позаду лишилися медична пере­вірка й детальне перехресне опитування паном Воллгей- мом і пані Мерріл. І ще двадцять годин «на відпочинок» — наче нормальній людині потрібно на відпочинок стільки часу. Щоб відіспатися, йому особисто вистачило й п’ятнадцяти, а потім — намотуй кола в каюті.

Фродики в них, звісно ж, не відібрали, але максималь­но обмежили функції, у тому числі комунікативні. Ні до кого не звернешся, тільки можеш приймати виклик.

Мишко сподівався, що Ненарок знову скористається свої­ми напрацюваннями й вийде на зв’язок, але ні — він мовчав. Може, мав поспати довше, хтозна.

За сніданком говорили впівголоса, час від часу озиралися на двері. Пані Мерріл, коли прибули на «Горобець», жодним словом їм не дорікнула, навіть голосу не підвищила. Інші вчи­телі дивилися з дивними виразами на обличчях.

І от — варто було їм доїсти, як двері відчинилися й до кают- компанії зайшли та ж таки пані Мерріл, потім Сорока, Волл- гейм і Паровський. Стали півколом, Мерріл кивнула джурам і сказала:

– Рада, що ви живі й неушкоджені. Усі медичні показники в нормі, жоден з вас не інфікований люстерником. Це означає, що ми можемо вас негайно відіслати на Землю.

– А в чому нас, власне, звинувачують? — похмуро спитав Фінлей. А коли пані Мерріл подивилася на нього так, як тільки вона одна вміла, уточнив: — Ну, ми ж маємо право знати?

– А як ти сам гадаєш? — спитав пан Паровський із неуваж­ною, трохи наче співчутливою усмішкою. — Винні ви чи ні?

– Та ясно… — Фінлей ще більше спохмурнів. — Треба було самим не ризикувати, повідомити дорослих. Діяти згідно з інструкціями.

– А от і ні! — раптом озвалася Аліса Шелдон. Вона підве­лася з-за столу, і Мишко з подивом мусив визнати, що не впіз­нає стару приятельку. Аліса наче стала вищою — і вже точно дорослішою. — Ти, Верджиле, діяв згідно з інструкціями. Отри­мав наказ капітана й виконував його, разом із Небораком. Якщо хтось у чомусь і помилився — це я.

– То це ти наказала їм мовчати про відсіки з простором Шредінґера? — зацікавлено уточнив пан Сорока. Він провів своїми покрученими пальцями по сивій шевелюрі й озирнувся на колег. Наче хотів пересвідчитися, чи вони слухають уважно.

– Так, — спокійно відповіла Аліса. — Неборак із Ненароком доповіли мені, коли знайшли перший з відсіків. Я вирішила не поспішати з висновками й усе дослідити.

– Ну, бачите, — сказав учитель екзобіології Микола Соро­ка, і Паровський задоволено кивнув. — Хто б міг подумати…

– Я, — додала Аліса, — визнаю, що могла припуститися помилки. Але як чинний капітан беру всю відповідальність на себе. Це не їх — мене треба відраховувати зі Школи. Вони діяли абсолютно в рамках інструкцій.

– Перепрошую, капітане, — втрутився Ненарок. — До­звольте сказати?

Аліса кинула короткий погляд на пані Мерріл. Та лише во­рухнула бровою, мовляв, ти ж капітан, то й вирішуй.

– Не дозволяю. Ти почнеш говорити різні… не дотичні до справи речі.

Ненарок зітхнув:

– Тоді я змушений буду порушити субординацію і твій пря­мий наказ. Пані Мерріл, панове Паровський, Сорока, Воллгейм. Капітан Шелдон керується благородними міркуваннями, але боюся, я не можу погодитися з нею. Те, що сталося, виключно моя провина. Я запропонував дослідити потаємні відсіки, спро­вокував на це джуру Нен-арока, потім маніпулював капітаном Шелдон, щоб вона не розголошувала інформацію. Усе це при­звело до відомих подій і ледве не закінчилося катастрофою… точніше, таки закінчилося.

Учителі перезирнулися. Шелдон від обурення почервоніла, решта джур стиха про щось перемовлялися.

– Слухайте, — сказав Мишко, — це все страх як благород­но, але геть несправедливо. Ненарок має потрапити на Марс.

Шелдон — одна з найкращих джур Школи. І головне — це ж я заварив усю кашу. Я помітив зайві відсіки, щойно ми опинилися у Вирії. Але не сказав ні слова. Через мене загинув адмірал, мене й карайте відрахуванням. Я, зрештою, не дуже й хотів у зореплавці, просто… пішов за компанію.

– Е ні! Що за маячня?! — гукнув Гарлан Еллісон. Решта дівчат і хлопців підтримали його обуреними вигуками. — Ви, троє, думаєте, вам повірять? Ми хто по-вашому? Імпи десято­го ступеня, маріонетки, примітивні тварини, що нас начебто можна отак взяти й обманути? От мені, наприклад, як пред­ставнику виду гомо сапієнс образливо, коли з мене роблять дурня. Офіційно заявляю: я брав участь у викраденні човника, бо це могло врятувати двох моїх друзів, а не тому, що хтось там мною проманіпулював. Багато береш на себе, Ненароче. А тебе, Небораче, навіть не було тоді на кораблі, то й не пре­тендуй на чужу славу. Тебе взагалі треба нагородити якимсь орденом чи хоча б добрячим лонґрідом у чуткарі — ти ж знайшов ті відсіки. А якби ні? Якби й ніхто інший їх не помітив? Бо ж раніше не помічали, скільки б «Горобець» не літав. Якби люстерник вибрався й перетворився на когось із нас? На­віть адмірал пішов у відсік сам, нікого не попередивши! То за що ж відраховувати Неборака? А якщо відраховуєте — то й мене давайте, щоб було по-чесному.

– І мене теж!

– І нас!

Джури один за одним виходили з-за столів, ставали поряд із Мишком, Ненароком і Алісою.

– А без пафосу ніяк не можна було? — упівголоса спитав Еллісона Ненарок. — Влаштували тут…

Учителі дивилися на них із тими ж дивними виразами на обличчях.

Нарешті пан Паровський похитав головою:

– Отже, так просто? Беремо й відраховуємо всіх, щоб ні­кому не було образливо? І це єдине, що вас хвилює? Жодних питань про подальшу долю «Горобця»? Про те, чи ми знайшли щось у третьому потаємному відсіку? Чи щось узагалі загрожує людству? Мова тільки про ваше відрахування?

– А ви хіба розповісте? — пхикнув Гарлан Еллісон. — Ми ж для вас уже не джури, а так… цивільні. Пасажири!

– Поводитеся ви точно як пасажири — не як джури, — пані Мерріл вказала на нього, а потім на решту хлопців та ді­вчат. — Навіть не дослухали до кінця. Я сказала, що ми можемо відіслати вас назад на Землю. І мали б це зробити, оскільки після катастрофи, яка сталася на «Горобці», корабель мусив би вирушити в карантинну зону на ретельний огляд. Але є кілька «але». По-перше, абсолютно чіткі вказівки покійного адмірала, по-друге, те, що ми зараз у Вирії й уже знаходимося ближче до Марса, ніж до Землі. Тож «Стріляний горобець» ви­рушить у карантинну зону Марса, а до того часу всі рішення щодо екіпажу ухвалюватиму я. Усіх, хто хоче повернутися на Землю, туди доправить «Зухвалий колібрі», ми наразі маємо домовленість із ними.

– А хто не хоче? — уточнив Верджил.

– Той може залишитися. За, — вона трохи підвищила голос, щоб вщухли перешіптування джур, — певних умов. Усі ви порушили чимало правил і розпоряджень, і дехто мав би бути відрахований зі Школи, а більшість — позбав­лена права зватися зоряними джурами, знову стати по- шукачами. Але… — вона зробила паузу, і вони всі нарешті замовчали, — існують певні пом’якшувальні обставини. Це Школа зореплавства, а зореплавці часто ризикують життям і мусять приймати складні рішення. На той момент кораблем формально керувала Шелдон, а ви повинні були виконувати її накази. Це не позбавляє вас відповідальності за те, що стало­ся… особливо за викрадення човника, але, повторюся, я роблю виняток із правил і, беручи до уваги обставини, лишаю вас у статусі джур. Ви можете повернутися на Землю й поновити навчання після того, як Школа прилетить додому. Або мо­жете лишитися тут, на «Горобці». Узагалі-то рішення про це мали б ухвалювати ваші батьки, але — на ваше щастя — зв’язку з ними немає.

Наступні кілька секунд у їдальні стояв гамір до небес — аж поки Шелдон не наказала:

– Джури, тихо!

– Звісно, — спокійно продовжувала пані Мерріл, — це все не стосується Неборака.

Вона поглянула на нього майже зі співчуттям і кивнула:

– Іди до себе в каюту, там на тебе чекають.

– Ти не мусиш із ними летіти далі, — сказала мама. Вона чекала не в каюті — у коридорі. Стояла, склавши руки на гру­дях, страшенно сердита; за її спиною повітря мерехтіло, наче над вогнищем у спекотну днину. — Ми… маємо можливість переправити тебе одразу на Землю. Це ж стосується і тих із твоїх колег, хто захоче повернутися.
– Дякую, — сказав Мишко. — Ні, правда, я ж розумію, умовити капітана «Колібрі» напевно ж було непросто.

Мама всміхнулася:

– Простіше, ніж ти собі думаєш. Видатним науковцям дуже важко відмовити, особливо якщо йдеться про долю їхнього сина.

За цією усмішкою він побачив те дівча, про якого згадував адмірал: зухвале, непокірне, рішуче.

– І випереджаючи твої запитання — ні, я не прийму від­мови. Після всього, що тут сталося, я не вважаю «Стріляний горобець» тим місцем, де має перебувати мій син. На мою думку — і я казала про це пані Мерріл — вас усіх треба негай­но евакуювати! Та в неї розпорядження покійного адмірала… і власне уявлення про те, як варто вести навчання. З нею я не сперечатимусь, але тебе — забираю, це не обговорюєть­ся. Батько не пробачить мені, а обидві бабусі з’їдять живцем.

– Ма…

– Жодних дискусій з цього приводу. Вибач, я розумію: ти почуваєшся самостійним, дорослим… Та що я кажу, ти такий і є! Але існують речі, щодо яких рішення мусять ухвалювати…

– По-справжньому дорослі люди, — підказав Миш­ко. — Скажи, а якби твої друзі були в небезпеці, ти б погодилася залишити їх, бо в тебе з’явилася б така можливість і хтось би взяв за це відповідальність на себе?

– Михайле…

– А та дівчинка? Та, яка на п’ять хвилин зняла шолом у Вирії? Вона б погодилася на таке?

Мама мовчки дивилася на нього довго, дуже й дуже довго. Потім повільно похитала головою.

– Вона б сказала, що ти впертий, підступний, але напро­чуд розумний хлопчисько. І ще вона пишалася б тобою — не менше, ніж пишаюся я. Але знай: якщо я почую про твої нові пригоди…

– Не почуєш! — пообіцяв Мишко. Щиро, хоча, може, і трохи зашвидко.

Мама на це тільки кивнула, а потім міцно-міцно притулила його до себе.

Мишко не знав, яку цьому випадку має поводитися справ­жній зореплавець, тож вирішив, що діятиме просто як син, котрий ох і скучив за рідною мамою!..

Потім вона пішла в те повітряне мерехтіння, і за мить коридор уже був порожній. Цікаво, подумав Мишко, чи хтось на «Колібрі» взагалі знав про використання нововинайденого телепорту?..

Але поміркувати над цим як слід йому не дали: за кілька хвилин усіх джур пан Воллгейм покликав на капітанський міс­ток. «Зухвалий колібрі» мав летіти далі, і це була чудова нагода потренуватися у відпрацюванні процедури роз’єднання двох кораблів.

– Радий, що ти лишився, — кинув Ненарок Мишкові, коли вони йшли сходами до своїх робочих крісел. — Хоч це було з твого боку не надто розумно.

– Тобто?

– Ти ж не думаєш, що все скінчилося?

– Я не настільки наївний! Пані Мерріл із нас напевно всю душу витрусить найближчими тижнями, а потім ще цей карантин… Але знаєш, я подумав: потім же все життя шко­дуватиму, що пропустив найбільшу пригоду свого життя.

Корабель люстерників, таємничий вантажу потаємних відсіках, а ще ж ти будеш шукати свого батька — і за цим теж стоїть якась по-справжньому крутезна таємниця. Щоправда, — додав він, трохи спохмурнівши, — я обіцяв мамі, що вона не почує про мої нові пригоди… Доведеться зберігати високий рівень секретності.

– Угу, — сказав на це Ненарок. — Чудова ідея.

Тут вони опинилися на галереї й пішли кожен на своє місце.

Відстикувалися без проблем, наче на тренувальному тренажері. (Хоча ні, подумав Мишко, на тренажері ж завжди рано чи пізно щось та трапляється, щоб ми не розслабля­лися).

– Порожнього Вирію! — побажав їм капітан «Колібрі».

– Порожнього Вирію! — відповіла Аліса Шелдон. А потім сказала: — Екіпажу приготуватись до корегування курсу. Роби­мо поправку на те, що ми тепер без «вісімдесятки», розрахову­ємо маршрут до точки виходу над Марсом і… Так, Ненароче? Це терміново?

– Якщо те, що зафіксували наші прилади, справді має такі розміри… Гадаю, варто хоча б попередити…

– «Стріляний горобець»! Це «Колібрі». До нас наближаєть­ся об’єкт невідомої природи. Судячи з розмірів і швидкості, це може бути перелесник або навіть вогняний змій. За три хвилини будемо змушені вдатися до позапланового стрибка. Перепрошуємо за можливі ускладнення.

Кілька секунд на капітанському містку панувала тиша, суха і мертва; джури розгублено перезиралися, а вчителі вже шили в повітрі пальцями, щось вираховуючи.

– Смокчіть мене всі п’явки Марсу! Перелесників же не існує! Тим більше — вогняних зміїв.

– Гарлане!

– Годі, Шелдон, не починай!.. Усі так говорять!

– Не гай часу, вмикай котигорошкові вежі. Усім пристебну­тися! Закриємося від залишкових вихорів, що з’являться після стрибка «Колібрі», а там подивимося, що це за… Пані Мерріл? Хочете щось додати?

– Ми не будемо ні на що дивитися. Капітане, готуйте екіпаж до аварійного стрибка, негайно ж.

– У нас ще навіть усі двигуни не ввімкнено… — обурено зауважив Ігор Росоховатський. — І судячи з показників, воно рухається достатньо повільно, немає сенсу поспішати.

Ніхто навіть не зробив йому зауваження. Пані Мерріл тіль­ки махнула рукою Алісі, сама під’єдналася до «серця» й вони в чотири руки почали віддавати накази.

Корабель не встигав стартувати в штатному режимі, тож викручувалися, як могли. Мишко тестував надавачі коктей­лю Подлєвського, а сам згадував усі натяки, жарти, легенди, що ходили про Вирій. Він ставився до них поблажливо: вважав себе надто дорослим, щоб вірити в казочки про фенік­сів, чугайстрів чи химер.

Та от просто зараз екран перед ним демонстрував фіолетову безодню, у якій висів маленький, уже з ніготь «Колі­брі» — і велику жовтогарячу тінь, котра наче пливла до нього. Очі відмовлялися вірити в те, що бачили. Бо Вирій — хай навіть з усіма його вихорами, потоками, дивними кольоровими пе­ретіканнями — здавався Мишкові завжди таким собі космо­сом 2.0. А в космосі жодна жива істота не може існувати без

особливих пристроїв, які, по суті, створюють для неї окреме середовище.

Ця — існувала. Більша за «Колібрі» разів у два, несподіва­но схожа на людину, вона раз у раз змахувала ногами й наче долала вмить чималі відстані. Ще кілька кроків — і опиниться поряд із кораблем, на якому зараз мама Мишка.

Саме в цю мить «Зухвалий колібрі» затремтів, пішов хви­лями. Перед його дзьобом розчахнувся райдужних вихор, і корабель перетік у нього одним стрімким, майже не поміт­ним оку рухом.

Вихор розкрутився й побільшав у розмірах. Якби «Колібрі» не відлетів перед стартом трохи далі та якби на «Горобці» не ввімкнули котигорошкові вежі, край вихору напевно за­чепив би й їх. Мишко знав, що в такому випадку кораблі про­сто розмазувало, перетворювало на космічний пил, — і от це точно не були казочки чи легенди для маловірних.

Жовтогарячий велет зробив крок і опинився в самому серці вихору.

– Маєш! — вигукнув Гарлан.

А Фінлей задоволено додав:

– Відбій тривоги. Зараз його розмотає на атоми, жоден некромант не зможе відродити.

– Розмови на містку! — сказала пані Мерріл. — Алісо, стар­туємо за тридцять секунд. Усім негайно зайняти місця!

Вона й сама сіла в крісло, решта вчителів уже чекали у своїх, і тільки пан Сорока стояв впритул до голомонітора та вдив­лявся в жовтогарячу постать. Стежив за кожним її рухом — як вона схиляється до вихору й наче п’є з нього — немов з ка­люжі, і вихор дрібнішає, вужчає, сохне…

— Чугайстер, — із гордістю й захватом повідомив пан Сорока. — Справжнісінький дорослий, хай би мене засмокта… — він перехопив погляд пані Мерріл, кашлянув і швиденько сів у крісло.

Мама встигла врятуватися, тільки й подумав Мишко.

Потім Аліса активувала процес переходу —і місток охо­пило сяйво: спершу фіолетове, воно ставало дедалі м’якшим, світлішим.

Ясно й чітко Мишко раптом зрозумів, що от вони стрибнуть, а по той бік завіси не буде Марса. Й інших планет не буде, а тільки чорний порожній космос на світові роки увсебіч, скільки не лети.

Він і не знав, звідки виникло це передчуття, але від його яскравості й неминучості аж сльози виступили на очах.

Крізь сльози Мишко ще встиг побачити, як чугайстер випростовується й крокує просто до їхнього корабля. Потім синій колір став нестерпно яскравим, сліпучим — і Мишко заплющив очі.

І тоді «Горобець» стрибнув.