Щастя

Ситеньке Порося, задрипану Козу,
Вівцю безрогу
На возі у базар везуть.
Усю дорогу
Коза мовчить,
Вівця мовчить,
А Порося, мов найнялось, кричить.
Сказав Осел, що віз
Той віз:
— Коза мовчить,
Вівця мовчить,
Воно ж, дурне, одне
Як різане кричить. —
Сказало Порося: — Еге, «дурне»!
Осел міркує по-ослячи:
Хіба щасливий плаче?
Коза й Вівця біди собі не бачать:
Вівця дасть стригтись залюбки,
Козу посмичуть за дійки,—
Чого тут сльози лить гіркі?
А то лиха біда,
Коли на тебе дожида
Розпечена сковорода!
Усяк своє до себе щастя кличе.
Спитай Козу – та відповість своє.
— Хіба то, – скаже, – щастя є,
Як хтось за вим’я смиче?