Чарівні ліки

ХТО ТАКИЙ ВАСИЛЬКО?

Василько був малий і кирпатий. А ще — вередливий. І лю­бив він лише два слова — «Не хочу».

Вимовляв він їх по-різному.

Коли набурмошувався й тоненько виводив: «Не хо-о-о-чу!»— це означало, що мама хотіла вранці взути йому черевики.

Якщо Василько швидко мотав головою і пхинькав: «Не хо­чу, не хочу!!» — усі знали: хлопчика хотіли вмити.

Коли ж Васильків рот розтягувався до вух, а сльози крапа­ли на скатертину, наче дощик, і аж на вулицю долинав вереск: «Не хо-о-о-о-чу!!!» — кожен розумів: перед хлопчиком стоїть тарілка з смачним борщем, а в склянці червоніє солодкий ки­сіль.

Бачите, який то був вередливий хлопчисько?!

ДІД ІЗ ЗЕЛЕНОЮ БОРОДОЮ

Одного ранку Василько так довго пхинькав, що мама навіть на роботу не пішла. Тільки й чулося: «Не хочу, не хочу, не хо­чу!» Раптом рипнули двері, і на порозі з’явився дід — на зріст, як Василько, з довгою зеленою бородою й зеленкуватими бро­вами. Обличчя в діда — невдоволене, вузькі очиці — хитрі.

— Ти кликав мене? — спитав він, поважно погладжуючи бороду.

— Н-ні! — спантеличено вимовив Василько й озирнувся: де ж мама? Але мама була на кухні.

Дід узявся в боки й урочисто виголосив:

— Я великий, могутній ча­рівник Нехотій-Вередій! Ти ме­ні, хлопче, подобаєшся — і ні­чого не хочеш, і вередуєш пре­красно. Я давненько за тобою стежу. Будь мені приятелем. Я зачарую тебе, і станеш ти найбільшим у світі вередуном. Згодний?

— Ага…— злякано мовив хлопчик.— Згодний…<

— Але спершу,— дідусь примружив око,— ти мені при­сягнеш. Повторюй за мною:

— Ні, ні, ні і ще раз ні!

Геть не хочеться мені їсти, пити, щось робити.

Хочу байдики лиш бити!

Коли Василько це прока­зав, дід попередив:

— Тільки знай: якщо сьо­годні до півночі чогось захо­чеш, чари мої пропадуть.

— А я не захочу,— запев­нив Василько.

— Ну й молодець! — по­сміхнувся чарівник і зник не­сподівано, як і з’явився…

Того дня навіть рідна мама не могла впізнати свого сина. Він геть нічого не хотів і тільки вередував, а потім вирвався з маминих рук і вибіг у двір.

Хлопчаки якраз гралися в піжмурки.

Василько постояв, подивився, як вони бавляться. Йому дуже кортіло підійти до них. Але він вигукнув: «Не хочу!» і щез за ворітьми. Однак далеко він не зайшов. Після недавнього дощу було слизько. Василько підсковзнувся і впав у велику калюжу під деревом.

— Егей, моряче, вилазь-но скоріше на сушу,— засміявся якийсь перехожий.

— Не хочу! — закричав хлопчик.

І хоч у калюжі було дуже неприємно, Василько отак і сидів у ній, аж доки його не розшукала мама й силою притягла до­дому.

— Піди скупайся, бруднуля,— запропонувала вона.

— Не хо-о-о-чу!!!

Насипала синові борщу — він навіть не торкнувся до їжі.

— Синку, ти, мабуть, захворів! — стурбувалася мама і по­клала йому руку на лоб.— У тебе, здається, температура.

Мама підбігла до телефону і набрала номер швидкої допо­моги:

— Алло, пришліть, будь ласка, найкращого дитячого лікаря! Щось дивне коїться з нашим хлопчиком.

Не встиг Василько сказати «Не хочу!», а вже біля їхнього будинку зупинилася машина з червоним хрестом на боці. З ма­шини вийшов найкращий дитячий лікар. На ньому був білий халат, а на халаті — сила-силенна різних кишень і маленьких кишеньок. За лікарем санітари несли великий і, певно, дуже важкий чемодан.

Найкращий дитячий лікар уважно вислухав Василька й за­непокоєно похитав сивою головою:

— Справді, дивна якась хвороба у вашого сина. Боюсь, що не зможу йому допомогти.

Лікар погладив Василька по голові:

— Відкрий рота й покажи язик.

— Не хочу! — вигукнув хлопчик і ще міцніше зціпив зуби.

— Приготуйте-но чарівне скло! — велів лікар санітарам.

Санітари відчинили чемодан і витягли звідти кругле скельце.

Лікар навів його на Василька і сумно сказав:

— Мені, здається, що язик цього хлопчика розучився вимов­ляти усі слова, крім «Не хочу». Це дуже погано. Я ще не мав справи з такою хворобою. Вибачте, але від неї в мене немає лі­ків.

Найкращий лікар розгублено розвів руками. Санітари теж розвели руками і теж вибачилися. Вони вийшли у двір, сіли в свою машину і поїхали.

ЩО ПРИДУМАВ ТАТО

Невтішну картину побачив тато, коли повернувся з роботи.

В кутку кімнати сиділа мама й плакала. А на дивані сидів Василько — брудний, з розкуйовдженою чуприною,— совав но­гами й репетував:

— Не хочу, не хочу, не хочу!!!

На столі стояла непочата вечеря. І видно було, як хочеться Василькові їсти… Але язик не повертався сказати про це.

Коли мама розповіла про все, що трапилося, батько довго думав, а тоді сів до столу й став щось писати. Потім він, не гаючись, пішов. І незабаром усі почули по радіо незвичайне оголошення:

— Дорогі громадяни міста! Врятуйте нашого сина Василь­ка. Він не вмивається, нічогісінько не їсть, не хоче нічого ро­бити, а лиш репетує: «Не хочу, не хочу!» Найкращий лікар тільки руками розвів — навіть він не може допомогти. Хто знає, як лікувати цю хворобу, врятуйте нашого хлопчика!

Диктор кілька разів повторював оголошення. Мешканці міс­та були схвильовані, дуже хотіли допомогти, але ніхто не знав, як це зробити.

Настала ніч. Мама й тато хотіли покласти Василька у ліж­ко. Та він і спати не хотів…

Коли годинник на міській вежі почав відбивати дванадцяту годину, хтось постукав у двері.

Мама й тато кинулися відчиняти. Спершу їм здалося, що за дйерима нікого немає. І лише тоді, коли почувся тонюсінький голосок: «Швидше ведіть мене до хворого!» — вони поглянули вниз. На порозі стояв малесенький дідусь. На голові в нього був червоний капелюшок з блакитним помпоном. Дідусь мав лагідні очі й сиву, наче сніг, бороду.

Мама й тато пропустили дивного дідуся до сина.

— Покажи язик! — вигукнув дідусь. І, на диво, вередун одразу послухався.

— Так я й знав! Це витівки мого давнього ворога — чарів­ника Нехотія,— схвильовано сказав дідусь.— Негайно, хлопчи­ку, повторюй за мною:

— І удень, і серед ночі Відтепер усе я хочу!

І тільки Василько встиг вимовити: «Хочу!», як на міській ве­жі пролунав останній — дванадцятий удар.

— Хочу спати,— сказав Василько і відразу ж заснув.

— Хто ви, чудодійнику? разом спитали мама й тато.

— Будьмо знайомі. Я добрий чарівник Хотій. Допомагаю дітям позбутися поганих звичок. Усе зробиш, усе зможеш, якщо дуже захочеш. От мої чарівні ліки! А зараз — на добраніч вам!

І дідусь зник…

Він мав безліч усяких важливих справ. У добрих чарівників завжди багато клопотів. Очевидно, комусь іще були потрібні чарівні ліки.