Снігова квітка

— Гав! гав! гав! — гавкав собака.

Падав сніг — і дім, і бочка посеред двору, і собача будка, і сам собака були білі й пухнасті.

Пахло снігом і новорічною ялинкою, внесеною з морозу, і запах цей гірчив мандаринною шкоринкою.

— Гав! гав! гав! — знову загавкав собака.

«Він, певно, зачув мене», — подумав Їжачок і почав відповзати від будиночка лісника.

Йому було сумно самому йти через ліс, і він почав думати, як опівночі зустрінеться з Осликом і Ведмедиком на Великій галявині під блакитною ялинкою.

«Ми розвісимо сто рудих грибів-лисичок, — думав Їжачок, — і нам стане світло й весело. Може, прибіжать зайці, і тоді ми будемо водити хоровод. А якщо прийде Вовк, я його вколю голкою, Ведмедик стукне лапою, а Ослик копитцем».

А сніг усе падав і падав. І ліс був такий пухнастий, такий кошлатий і хутряний, що Їжачкові запраглося раптом зробити щось зовсім незвичайне: скажімо, піднятися на небо й принести зірку.

І він почав собі уявляти, як він із зіркою опускається на Велику галявину й дарує Осликові й Ведмедикові зірку.

«Візьміть, будь ласка», — мовить він. А Ведмедик відмахується лапами й каже: «Ні ж бо? У тебе лише одна…» І Ослик поруч киває — мовляв, звісно, що ні, у тебе самого всього одна! — а він все-таки змушує їх послухатися, взяти зірку, а сам знову біжить на небо.

«Я вам пришлю ще!» — кричить він. І коли вже піднімається зовсім високо, ледь-ледь чує зоддаля: «Не переймайся, Їжачку, нам вистачить однієї?..»

А він усе ж дістає другу й знову опускається на галявину — і всім весело, всі сміються й танцюють.

«І нам! І нам!» — кричать зайці.

Він дістає й ім. А для себе йому не треба. Він і так щасливий, що весело всім…

«Ось, — думав Їжачок, піднімаючись на величезний замет, — якби де-небудь росла квітка “УСІМ-УСІМ ДОБРЕ Й УСІМ-УСІМ ВЕСЕЛО”, я б розкопав сніг, дістав її приніс на середину Великої галявини. І зайцям, і Ведмедикові, й Ослику — усім-усім, хто б його побачив, одразу стало добре й весело!»

І тут, немов почувши його, стара пухната Ялина зняла білу шапку й сказала:

— Я знаю, де росте така квітка, Їжачку. За двісті сосон від мене, поза Кривим яром, біля зледенілого пня, є Незамерзаюче Джерело. Там, на самому дні, твоя квітка!

— Ти мені не приснилася, Ялино? — запитав Їжачок.

— Ні, — сказала Ялина й знову одягла шапку.

І Їжачок побіг, лічачи сосни, до Кривого яру, перебрався через нього, знайшов зледенілий пень і побачив Незамерзаюче Джерело.

Він нахилився над ним і скрикнув від подиву.

Зовсім близько, погойдуючи прозорими пелюстками, була чарівна квітка. Вона скидалася на фіалку чи пролісок, а може, просто на велику сніжинку, яка не тане у воді.

Їжачок простягнув лапу, але не дістав. Він хотів витягти квітку ціпком, але побоявся поранити.

«Я стрибну у воду, — вирішив Їжачок, — глибоко пірну й обережно візьму її лапами».

Він стрибнув, та коли розплющив під водою очі, не побачив квітки. «Де ж вона?» — подумав Їжачок. І виплив на берег.

На дні, як і раніше, погойдувалася дивовижна квітка.

— Як же це так!.. — заплакав Їжачок. І знову стрибнув у воду, але знову нічого не побачив.

Сім разів пірнав Їжачок у Незамерзаюче Джерело…

Замерзнувши до останньої голочки, він біг він через ліс додому.

«Як же це так? — схлипував він. — Як же це так?» І сам не знав, що на березі перетворюється на білу, як квітка, сніжинку.

І раптом Їжачок почув музику, побачив Велику галявину зі срібною ялинкою посередині, Ведмедика, Ослика й зайців, що водять хоровод.

«Тара-тара-там-та-та!..» — грала музика. Кружляв сніг, на м’яких лапах плавно ковзали зайці, і сотня рудих лампочок освітлювала це торжество.

— Ой! — вигукнув Ослик. — Яка дивна снігова квітка!

Усе закружляли навколо Їжачка й, посміхаючись, танцюючи, любуватися ним.

— Ой, як усім-усім добре й весело! — сказав Ведмедик. — Яка дивовижна квітка! Жаль тільки, що немає Їжачка…

«Я тут!» — хотів крикнути Їжачок.

Але він так замерз, що не міг вимовити ані слова.