Снігур

Жила у тайзі на дереві сіра пташка. Звали її снігур.

А під деревом жила мишка. Мишка все літо працювала. Збирала собі запаси на зиму. А пташка тільки літала  та співала, літала та співала.

Настала холодна зима. Мишка залізла в свою нірку. А пташка залишилася на дереві. Мишці було тепло та ситно. А снігуреві холодно та голодно.

Якось виглянула мишка з нірки. Побачила снігура, питає:

— Холодно?

— Холодно, — відповідає голодний снігур. – Погано одному. Давай, мишко, разом жити. Спершу в тебе поживемо, а потім у мене.

Погодилася мишка. Привела снігура до себе в нірку. Нагодувала. Стали разом жити. Мишача нірка тепла. Їжі багато. Живе снігур добре. Їсть вдосталь.

Так перезимували. Прийшла весна. У мишки всі припаси закінчилися. Говорить вона:

— Снігуре, умову нашу пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — відповідає снігур.

— Ходімо тепер до тебе жити. Твою їжу будемо їсти. Нема куди діватися, погодився снігир. Вискочив із нірки, злетів на дерево. А мишка внизу залишилася. Снігур каже:

— Я тобі їжу звідси кидатиму.

А їжі у нього не було. Почав снігур з дерева смолу збирати та мишці кидати. Їсть мишка смолу, весь рот заліпила. Розсердилася. Покликала снігура:

— Снігуре, іди сюди. Я тобі щось скажу.

Підлетів снігур до мишки. Вона як дряпоне його по грудях. У сніговика кров пішла. Груди  почервоніли. Ось чому у снігурів груди червоними стали.