Собака Баскервілів (розділи 1-7)

1. Містер Шерлок Холмс
Містер Шерлок Холмс, — він зазвичай прокидався пізно, окрім тих досить частих випадків, коли зовсім не лягав спати, — сидів за столом і снідав. Я стояв на килимку біля каміна й крутив у руках ціпок, який забув наш учорашній відвідувач. То був чудовий, товстий дерев’яний ціпок із набалдашником — з тих, які звуться «вагомими доказами». Трохи нижче від набалдашника була срібна табличка, десь із дюйм завширшки. На ній виднів напис: «Джеймсові Мортімеру, Ч.К.Х.Т., від друзів із ЧКЛ» і рік: «1884». Одне слово, то був ціпок, подібний до тих, з якими колись ходили старомодні лікарі, — важкий, солідний, міцний.

— Ну, Ватсоне, що ви скажете про нього?

Холмс сидів до мене спиною, тож я був певен, що він не бачить, що я роблю.

— Звідки ви знаєте, що я роблю? Я ладен подумати, що у вас очі на потилиці.

— Очей, на жаль, немає, зате є начищений срібний кавник, що стоїть переді мною, — відповів він. — Але й справді, Ватсоне, що ви сказали б про ціпок нашого відвідувача? Ми з вами його проґавили й не знаємо, чого він приходив, тож доведеться звернути увагу на цей випадковий сувенір. Огляньте його й спробуйте відтворити за ним власника, а я послухаю.

— Як на мене, — почав я, намагаючись якомога більше дотримуватись методів мого друга, — цей доктор Мортімер — підстаркуватий медик, шанований усіма знайомими, якщо вони наділяють його такими подарунками.

— Добре! — мовив Холмс. — Чудово!

— Я також гадаю, що це, мабуть, сільський лікар, якому доводиться багато ходити пішки.

— Звідки ви це взяли?

— Бо його ціпок, колись дуже показний, нині так стерся, що я не уявляю його в руках міського лікаря. Товстий залізний наконечник зовсім стертий — хазяїн, мабуть, пройшов з ним чимало миль.

— Справді переконливо! — зауважив Холмс.

— Знову-таки напис: «Від друзів із ЧКЛ». Мені здається, що літери «КЛ» означають «клуб», радше за все мисливський, членам якого він надавав медичну допомогу, тож вони і вшанували його цим скромним подарунком.

— Ви справді перевершили самого себе, Ватсоне,— мовив Холмс, умощуючись глибше в кріслі й запалюючи цигарку. — Мушу відзначити, що ви, описуючи з притаманною вам люб’язністю мої невеличкі загадки, звичайно недооцінюєте власні здібності. Якщо ви самі не випромінюєте світла, то в усякому разі проводите його. Є люди, що не відзначаються талантом, зате мають дивовижну силу збуджувати його в інших. Я ваш вічний боржник, любий мій друже.

Я ніколи ще не чув від нього таких слів і хотів би зізнатися, що ці слова принесли мені неабияке задоволення, бо Холмсова байдужість до мого захоплення ним і до всіх моїх спроб розповісти про його методи, не раз брала мене за живе. До того ж, я пишався тим, що зумів не лише опанувати, а й застосувати на практиці його метод, отримавши заслужену похвалу. Проте Холмс узяв з моїх рук ціпок і з хвилину оглядав його просто так. Потім, чимось несподівано зацікавившись, відклав цигарку, підійшов до вікна й заходився розглядати ціпок тепер уже крізь лупу.

— Цікаво, хоч і елементарно, — мовив він, повертаючись на своє улюблене місце в кутку канапи. — Дещо в цьому ціпку, звичайно ж, є. Це може стати основою для кількох моїх висновків.

— Хіба я чогось не помітив? — спитав я дещо самовпевнено. — Сподіваюся, нічого важливого я не проминув?

— Боюся, любий мій Ватсоне, що більшість ваших висновків — хибні. Коли я сказав, що ви збуджуєте мою думку, то мав на увазі, щиро кажучи, те, що часом ваші помилки допомагають мені знайти правильний шлях. Проте зараз ви не надто вже помиляєтесь. Цей чоловік справді практикує в селі. І йому справді доводиться багато ходити пішки.

— То я мав рацію?

— Щодо цього — так.

— Але ж це все.

— Ні, ні, любий мій Ватсоне, не все, аж ніяк не все. Я, наприклад, припустив би, що такий подарунок лікар скоріш одержав би від лікарні, аніж від мисливського клубу, а коли перед словом «лікарня» стоять ініціали «ЧК», то назва «Черинґ-Кроська» напрошується сама собою.

— Напевно,так і є.

— Усе наводить на таке тлумачення. Якщо ми візьмемо це за робоче припущення, то дістанемо нову основу для відтворення особи нашого невідомого відвідувача.

— Що ж, припустімо, що літери «ЧКЛ» означають «Черинґ-Кроська лікарня». Які ж висновки звідси випливають?

— А вам нічого не спадає на думку? Ви знаєте мої методи. Застосуйте-но їх!

— Я можу зробити тільки один висновок: до того, як виїхати на село, цей чоловік практикував у місті.

— А тепер спробуймо піти трохи далі. Погляньмо на це в такому світлі: з якої нагоди йому зробили такий подарунок? Коли друзі вирішили вшанувати його цим ціпком? Напевно, тоді, коли доктор Мортімер залишив лікарню, щоб узятися до приватної практики. Ми знаємо, що йому піднесли подарунок. Припустімо, що службу в лікарні він поміняв на сільську практику. Чи не будуть наші висновки занадто сміливі, коли ми скажемо, що подарунок пов’язаний саме з цією зміною?

— Цілком можливо.

— Тепер зауважте, що він не міг належати до консультантів лікарні, бо цю змогу мають лише лікарі з широкою лондонською практикою, а такий ніколи не виїхав би на село. Ким тоді він був? Якщо працював там і не належав до консультантів, то був, напевно, куратором, що мешкає при лікарні, — посада, трохи вища за практиканта. Пішов він звідти п’ять років тому — цю дату зафіксовано на ціпку. Отож ваш солідний, підстаркуватий лікар зник, любий мій Ватсоне, а натомість з’явився молодик років тридцяти — симпатичний, скромний, неуважний і до того ж власник улюбленого собаки, що, як я можу припустити, більший за тер’єра, але менший за мастифа.

Я недовірливо засміявся, а Шерлок Холмс умостився зручніше на канапі й випустив кілька сизих кілець диму.

— Щодо останньої подробиці, то вас тут не перевіриш, — мовив я, — але деякі відомості про вік та кар’єру цієї людини неважко буде знайти.

Зі своєї маленької полички для книжок я дістав медичний довідник і відшукав потрібне прізвище. Там було кілька Мортімерів, але лише один міг бути нашим відвідувачем. Я прочитав статтю вголос:

«Мортімер Джеймс, член Королівського хірургічного товариства з 1882 року. Ґримпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882 по 1884 рік — куратор Черинґ-Кроської лікарні. Здобув Джексонівську премію в галузі порівняльної патології за працю «Чи є хвороби атавізмом?». Член-кореспондент Шведського патологічного товариства. Автор праць: «Аномальні явища атавізму» («Ланцет», 1882), «Чи прогресуємо ми?» («Вісник психології», 1883). Лікар парафій Ґримпен, Торслі і Гай-Бероу».

— Ані слова про мисливський клуб, Ватсоне, — лукаво посміхнувшись, мовив Холмс, — зате справді сільський лікар, як ви вельми справедливо підмітили. Гадаю, що я не помиливсь у своїх висновках. Щодо означень, то я, пам’ятаю, використав такі: симпатичний, скромний і неуважний. Я з власного досвіду знаю, що лише симпатичні люди дістають на прощання подарунки, лише найскромніші міняють лондонську практику на сільську і лише неуважні залишають свій ціпок замість візитної картки, просидівши з годину у вітальні.

— А собака?

— Собаку привчили носити ціпок за хазяїном. Такого важкого ціпка собака брав посередині й міцно стискав зубами, сліди яких видно досить виразно. Судячи з відстані між слідами, його щелепи надто широкі для тер’єра, але надто вузькі для мастифа. Можливо… так, присягаюся, кокер-спанієль!

Говорячи це, він походжав кімнатою, але тепер зупинився біля вікна. В останніх його словах пролунала така непохитна впевненість, що я зачудовано поглянув на нього:

— Любий друже, чому ви так у цьому переконані?

— Причина дуже проста: я бачу собаку біля наших дверей, а ось і дзвінок його хазяїна. Дуже прошу вас, Ватсоне, нікуди не йдіть. Він ваш колега, тож ваша присутність може стати мені в пригоді. Ось вона, та фатальна мить, Ватсоне, коли ви чуєте на сходах кроки, які вриваються до вашого життя, але що вони несуть вам — добро чи зло, — ви ще не знаєте. Що треба Джеймсові Мортімеру, людині науки, від Шерлока Холмса, знавця злочинів? Заходьте!

Поява нашого відвідувача здивувала мене, бо я сподівався побачити типового сільського лікаря. Він виявився довготелесим, худорлявим чоловіком із гострим, наче дзьоб, носом, що стримів між пильними сірими, близько посадженими очима, які яскраво блищали за скельцями золотих окулярів. Убраний він був, як і личить людині його фаху, але дещо неохайно — піджак пом’ятий, штани обшарпані. Попри молоді літа він уже горбив спину і якось дивно витягував шию, доброзичливо придивляючись до нас. Ступивши до кімнати, він одразу спинив свій погляд на ціпку, що його Холмс тримав у руках, і, радісно скрикнувши, простяг до нього руку:

— Яке щастя! А я ніяк не міг згадати, чи тут забув його, чи в па— рополавстві. Я так боюся загубити цей ціпок!

— Подарунок, авжеж? — спитав Холмс.

— Так, сер.

— Від Черинґ-Кроської лікарні?

— Так, від тамтешніх друзів з нагоди мого одруження.

— Боже мій, Боже, як погано! — промовив Холмс, хитнувши головою.

Доктор Мортімер приголомшено заморгав:

— Чому ж прикро?

— Та тільки тому, що ви порушили логіку наших висновків. То виходить, цей подарунок був з нагоди вашого весілля?

— Так, сер. Я одруживсь і залишив лікарню, а разом з нею — всі надії на посаду консультанта. Треба було облаштовувати власний дім.

— Врешті-решт ми не так уже й помилилися, — мовив Холмс. — А тепер, докторе Джеймсе Мортімере…

— Ні, сер, просто містер Мортімер — скромний член Королівського хірургічного товариства.

— І талановитий науковець, авжеж?

— Я лише скромний дилетант у науці, містере Холмсе, — я, так би мовити, збираю черепашки на берегах великого океану знання. Сподіваюся, я маю честь розмовляти з містером Шерлоком Холмсом, а не…

— Мій друг доктор Ватсон — ось він, поруч.

— Радий бачити вас, сер. Ваше ім’я часто згадують поряд з ім’ям вашого друга. Містере Холмсе, ви дуже зацікавили мене. Я й не сподівався, що у вас такий довгастий череп і такі чіткі надбрівні дуги. Чи не дозволите ви мені обмацати ваше тім’я? Копія вашого черепа, сер, могла б прикрасити будь-який антропологічний музей до того часу, коли він зможе дістати оригінал. Не вважайте це за лестощі, але я просто заздрю вашому черепові.

Шерлок Холмс усадовив нашого дивного відвідувача в крісло.

— Ви, сер, такі ж завзяті в своєму фаху, як я — в своєму, — мовив він. — Судячи з вашого вказівного пальця, ви полюбляєте кручені цигарки. Не соромтеся, куріть собі.

Чоловік дістав із кишені папір, тютюн і з дивовижною спритністю скрутив цигарку. Його довгі, тремтливі пальці ворушилися прудко й схвильовано, наче вусики в комахи.

Холмс сидів мовчки, але бистрі погляди, які він кидав на нашого химерного співрозмовника, свідчили про його найглибшу цікавість до нього.

— Гадаю, сер, — сказав він нарешті, — що ви зробили мені честь своїми вчорашніми й сьогоднішніми відвідинами не лише заради огляду мого черепа?

— Ні, сер, ні, хоча я щасливий, що мені трапилася така чудова нагода. Я прийшов до вас, містере Холмсе, бо я людина не дуже практична, а тим часом переді мною постала найсерйозніша і найдивовижніша загадка. Маючи вас за другого серед європейських фахівців…

— Он як, сер! Дозвольте поцікавитись, хто ж має за честь бути першим? — досить різко запитав Холмс.

— Люди наукового розуму вважають найкращим здобутком праці месьє Бертільйона…

— То, може, вам краще порадитися з ним?

— Я сказав, сер, про «науковий розум». Але як практик ви — єдиний на весь світ. Сподіваюся, сер, що я не дозволив собі зайвого…

— Так, трішки, — мовив Холмс. — Гадаю, докторе Мортімере, що ви вчините дуже мудро, коли негайно, без подальших відступів, розповісте мені, що то за справа, вирішити яку ви не зможете без моєї допомоги.

2. Прокляття Баскервілів

— Я приніс із собою рукопис, — сказав доктор Джеймс Мортімер.

— Я помітив це, тільки-но ви увійшли до кімнати, — відповів Холмс.

— Це старовинний рукопис.

— Перша половина вісімнадцятого століття, якщо це не підробка.

— Звідки ви це знаєте, сер?

— Розмовляючи зі мною, ви увесь час показуєте мені його краєчок — десь у два дюйми завширшки. Поганий той фахівець, що не може визначити вік документа хоча б у межах одного-двох десятиліть. Вам, можливо, доводилось читати мою невеличку розвідку з цього питання. Я приблизно датую ваш рукопис 1730 роком.

— Достовірна дата — 1742 рік. — Доктор Мортімер дістав рукопис із бічної кишені. — Цю родинну пам’ятку передав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, чия несподівана трагічна смерть три місяці тому схвилювала увесь Девоншир. Можу сказати, що я був не лише особистим лікарем, а й другом сера Чарльза. То був розумний, практичний чоловік, сер, не такий вигадник, як я. І все-таки він ставився до цього документа якнайсерйозніше й підготував себе до того кінця, який судився йому.

Холмс простяг руку, взяв рукопис і розгорнув його на колінах.

— Ватсоне, придивіться-но до написання літери «д». Це одна з тих прикмет, що допомогли мені визначити дату.

Я поглянув через його плече на пожовклий папір із вицвілим письмом. Угорі стояв напис: «Баскервіль-Холл», а нижче — великі, розгонисті цифри: «1742».

— Це схоже на якийсь запис.

— Так, це запис одного переказу, що живе в родині Баскервілів.

— Але ж, як я зрозумів, ви прийшли порадитись зі мною з якогось сучасного, практичного питання?

— Якнайсучаснішого. І якнайпрактичнішого, яке треба розв’язати протягом доби. Але рукопис зовсім коротенький і якнайтісніше стосується цієї справи. З вашого дозволу, я прочитаю його вам.

Холмс глибоко вмостивсь у кріслі, стулив кінчики пальців і покірно заплющив очі. Доктор Мортімер обернувся до світла і високим, деренчливим голосом почав читати химерну, старомодну оповідь.

«Є багато свідчень про собаку Баскервілів, але я, будучи прямим нащадком Х’юґо Баскервіля і чувши цю оповідь од свого батька, а він — од свого, надумав записати її, не маючи сумніву, що все це правда. І я хочу, сини мої, щоб ви вірили, що Всевишній суддя, який карає нас за гріхи наші, має волю й милосердя відпустити нам їх, і що нема такого тяжкого прокляття, яке не можна було б спокутувати молитвою й каяттям. Тож забудьте навіки-віків страшні плоди минулого, але остерігайтеся гріхів у майбутньому, щоб знов усім нам на загибель не давати волі тим чорним пристрастям, які стільки лиха завдали нашій родині.

Знайте ж, що за часів Великого Повстання, — історію його, написану велемудрим лордом Кларендоном, я раджу вам прочитати, — власником замку Баскервіль був Х’юґо, того самого роду, і справедливо буде назвати того Х’юґо чоловіком диким, нечестивим та безбожним. Сусіди пробачили б йому всі гріхи, бо святі ніколи не народжувалися в наших краях, але в Х’юґовій природі була пристрасть до витівок жорстоких і необачних, що й зробило ім’я його притчею во язицех на увесь Девоншир. Сталося так, що цей Х’юґо покохав, — якщо тільки можна звати його чорну пристрасть цим осяйним ім’ям, — дочку фермера, що мав землі біля Баскервілевого маєтку. Але дівчина, славна своєю скромністю й цнотами, страхалася самого його лютого імені і всіляко його сторонилася. Тож одного разу, на Михайлів день, цей Х’юґо, взявши з собою п’ятьох чи шістьох своїх найвідчайдушніших товаришів, прокрався до тієї ферми й вивіз звідти дівчину, бо добре знав, що батька й братів її не було на ту пору вдома. Повернувшися до Холлу, він замкнув її в одному з горішніх покоїв, а сам, за звичаєм, заходився бенкетувати з товаришами. Бідолашна дівчина трохи не збожеволіла, чуючи співи, крики та лихослів’я, що лунало знизу, бо всякий, хто знав Х’юґо Баскервіля, посвідчив би: п’яним він так розпускав язик, що подібні нечестиві слова мали б спопелити того, хто вимовляє їх. Нарешті душа дівчини сповнилася таким страхом, що вона зважилася на вчинок, якого злякався б найхоробріший і найспритніший чоловік: по стеблах плюща, що обвивали — і досі обвивають — південний мур замку, спустилася додолу й побігла через болото до батьківської оселі, яка стояла за три ліґи звідти.

По якомусь часі Х’юґо залишив своїх гостей із наміром однести полонянці їсти й пити, — а може, на думці в нього було й щось гірше, — але побачив, що клітка спорожніла й пташка випурхнула на волю. І тоді в душу його вселився диявол, бо він збіг сходами до зали, скочив на стіл, розкидав пляшки й тарілки і привселюдно заприсягся віддати своє тіло й душу силам зла, аби лиш наздогнати дівчину. І поки його товариші дивилися, як він сатаніє, один із них — найпідступніший або, може, найхмільніший, — вигукнув, що треба пустити по її сліду собак. Почувши таке, Х’юґо вибіг надвір, наказав конюшим осідлати його ворону кобилу, спустити гончаків і, давши собакам понюхати хустину, яку загубила дівчина, помчав слідом за ними болотом, освітленим місячним сяйвом.

Товариші кілька хвилин стояли мовчки, нездатні второпати, через що здійнявся такий шарварок. Та помалу вони протверезіли, й до них дійшло, яку чорну справу буде скоєно на болоті. Усі враз зарепетували: той наказував подати коня, той — пістоль, той — ще одну баклагу вина. Потім, трохи оговтавшись, вони втринадцятьох, усім збіговиськом, скочили на коней і кинулися навздогін Х’юґо. Над ними яскраво сяяв місяць, і вони мчали в тому напрямку, в якому мала бігти дівчина, якби хотіла дістатися батьківської оселі.

Вони промчали милю чи дві, наздогнали пастуха з чередою й спитали, чи не бачив він погоні. А той, як розповідають, був такий переляканий, що спочатку не міг ані слова промовити, але врешті признався, що бачив нещасну дівчину, слідами якої бігли пси. «Але я бачив і щось інше, — мовив він. — Х’юґо Баскервіль пронісся повз мене на своїй вороній кобилі, а за ним мовчки гнався собака, і хай Господь мене боронить ще колись побачити таке пекельне поріддя в себе за спиною». П’яні сквайри вилаяли пастуха й помчали далі. Та невдовзі поза спинами в них сипнуло морозом, бо вони почули на болоті тупіт кінських копит, і ворона кобила, вся змилена, промчала повз них із порожнім сідлом. Бенкетарі, охоплені страхом, з’юрмились, а потім рушили далі через болото, хоча кожен з них, якби був тут сам, радо завернув би свого коня назад. Вони поволі просувалися вперед і врешті-решт уздріли собак. Усі гончаки, здавна відомі своєю люттю, жалісно скавуліли, скупчившись біля великої яруги; деякі з них, зіщулившись, одбігали вбік, а ще кілька, наїжачивши шерсть і виблискуючи очима, силкувалися пролізти крізь вузьку улоговину, що перетинала їм шлях.

здці зупинилися, як можна здогадатися, набагато тверезішими, ніж були на початку погоні. Ніхто з ній не насмілювався ступити ані кроку вперед, однак троє найхоробріших — чи, може, найзахмеліліших — усе ж погнали коней у глиб яруги. І там їхнім очам відкрилася широка лука, а на ній — два високі кам’яні стовпи, з тих, що стоять тут іще з прадавніх часів. Місяць ясно осявав луку, посеред якої лежала нещасна дівчина, — вона сконала зі страху і втоми. Але не її тіло й не тіло Х’юго Баскервіля, що лежало поряд, змусило трьох непутящих гульвіс відчути, як волосся стало диба на їхніх головах: над Х’юґо, вчепившись йому в горлянку, стояло бридке чудовисько — великий чорний звір, що скидався на собаку, але набагато більший за всіх собак, яких доводилося бачити смертному. І чудовисько це на їхніх очах розірвало Х’юґо Баскервілю горлянку, повернуло до них свої криваві щелепи і блиснуло вогненними очима; всі троє зі страху скрикнули й помчали, репетуючи, щодуху болотами. Один з них, як розповідають, помер іще тієї самої ночі від жаху, свідком якого був, а двоє інших до кінця життя не могли опам’ятатись.

Отаке, сини мої, повір’я про собаку, що завдало відтоді стільки лиха нашому родові. І якщо я надумав записати його, то лише з надії на те, що пізнане менше страхає нас, ніж недомовлене й таємниче. Чи є потреба заперечувати, що багато хто з нашого роду помирав жахливою смертю, наглою, кривавою та загадковою? Тож нехай не обмине нас Провидіння своєю ласкою, бо воно не стане карати невинних, народжених після третього й четвертого коліна, як про це говорить Святе Письмо. І Провидінню цьому, сини мої, я доручаю вас і заповідаю: стережіться боліт у нічну годину, коли там володарюють сили зла.

Написано Х’юґо Баскервілем для синів Роджера та Джона, з наказом приховати це від їхньої сестри Елізабет».

Скінчивши читати це дивне оповідання, доктор Мортімер зсунув окуляри на лоб і втупив очі в містера Шерлока Холмса. Той позіхнув і кинув недопалок у вогонь.

— Ну то й що? — промовив він.

— По-вашому, це нецікаво?

— Цікаво, але для збирачів казок.

Доктор Мортімер витяг з кишені згорнену газету.

— А тепер, містере Холмсе, я ознайомлю вас із дещо свіжішими подіями. Ось «Девон Канті Кронікл» від чотирнадцятого травня цього року. Тут є коротке повідомлення про факти, що стосуються смерті сера Чарльза Баскервіля, яка спіткала його за кілька днів до цієї дати.

Мій друг подався трохи вперед, і його погляд став одразу уважнішим. Поправивши окуляри, наш відвідувач почав читати:

«Нагла смерть сера Чарльза Баскервіля, ймовірного кандидата від лібералів на майбутніх виборах, засмутила увесь Мід-Девон. Хоча сер Чарльз оселився в Баскервіль-Холлі зовсім недавно, він встигнув заслужити любов та пошану всіх, кому доводилося мати з ним справу. В наші дні панування вискочок приємно усвідомлювати, що нащадок старовинного роду, занепалого в часи лихоліття, зумів власними зусиллями надбати собі кошти і обернути їх на відродження давньої величі свого імені. Сер Чарльз, як відомо, розбагатів на оборудках у Південній Африці. На відміну від інших, що не зупиняються доти, доки колесо фортуни не обернеться проти них, він мудро використав свої прибутки й повернувся з великими грошима до Англії. В Баскервіль-Холлі він оселився два роки тому, але чутка про його наміри перебудувати маєток уже розійшлася по всій околиці. Не маючи дітей, він не раз висловлював бажання ще за життя допомогти декому з земляків, тож багато хто має підстави оплакувати його передчасний кінець. Про його щедрі пожертви в межах як околиці, так і всього графства часто згадувалося на сторінках нашої газети.

Не можна сказати, що слідству вдалося цілковито з’ясувати обставини, пов’язані зі смертю сера Чарльза Баскервіля, але все-таки воно поклало край чуткам, породженим тутешніми забобонами. Немає жодної причини підозрювати злочин або вважати, що ця смерть не була природна. Сер Чарльз був удівцем і до того ж людиною, якщо можна так сказати, з дещо дивакуватими звичками. Незважаючи на велике багатство, жив він дуже скромно й мав у Баскервіль-Холлі лише двох слуг — подружжя на прізвище Берімор: чоловік був за ключника, а дружина — за економку. В своїх свідченнях, які збігаються зі словами декого з друзів покійного, вони вказали, що здоров’я сера Чарльза останнім часом погіршилось — він слабував на якусь сердечну хворобу, що проявлялася в ядусі, блідості й пригніченому настрої. Доктор Джеймс Мортімер, особистий лікар і друг небіжчика, підтвердив це в своєму свідченні.

Подробиці, пов’язані зі смертю, дуже прості. Сер Чарльз Баскервіль зазвичай гуляв перед сном славетною тисовою алеєю Баскервіль-Холлу. Подружжя Беріморів наголошує, що він ніколи не зраджував цієї звички. Четвертого травня сер Чарльз заявив про свій намір виїхати наступного дня до Лондона й звелів, щоб Берімор спакував речі. Увечері ж він як і завжди, пішов гуляти; під час прогулянки звичайно викурював сигару. Додому він більше не повернувся. Опівночі Берімор, побачивши, що вхідні двері й досі відчинено, стривожився, засвітив ліхтар і пішов шукати хазяїна. День був вологий, тож сліди сера Чарльза чітко видніли в алеї. Посередині алеї є хвіртка, що веде на болото. Припускають, що сер Чарльз кілька хвилин постояв біля неї. Потім він пішов далі — і в кінці алеї знайшли його труп. Незрозумілою залишається одна обставина: Берімор свідчить, що сліди його хазяїна на дорозі від хвіртки зовсім змінилися — далі, очевидно, сер Чарльз ішов навшпиньки. Саме тоді болотом проходив якийсь Мерфі — циган, що гендлює кіньми, проте він, за власним зізнанням, був п’яний. Мерфі сказав, що чув крики, але не знає, звідки вони лунали. Жодних слідів насильства на тілі сера Чарльза не виявили, проте медичний огляд відзначив, що обличчя небіжчика неймовірно спотворене — доктор Мортімер навіть не міг повірити, що перед ним лежить його друг і пацієнт; подібне часто трапляється під час ядухи та серцевої недостатності. Це підтвердив і розтин тіла, що виявив давню органічну ваду серця; відповідно до наслідків медичного огляду слідство зробило висновок — нагла смерть. Це нам вельми на руку, бо хотілося б, щоб спадкоємець сера Чарльза оселився в Холлі й продовжив добрі справи свого попередника, перервані його пердчасною смертю. Якби прозаїчні висновки слідства не припинили романтичних вигадок, пов’язаних зі смертю сера Чарльза, що вже ширились околицею, то важко було б знайти господаря для Баскервіль-Холлу. Найближчий родич небіжчика — сер Генрі Баскервіль (якщо він ще живий), син середульшого брата сера Чарльза Баскервіля. За останніми даними, цей молодик перебуває в Америці, і нині зроблено все, щоб розшукати його й повідомити про одержання великої спадщини».

Доктор Мортімер згорнув газету й засунув її назад у кишеню:

— Це все, що відомо загалу про смерть сера Чарльза Баскервіля, містере Холмсе.

— Щиро вам дякую, — мовив Шерлок Холмс, — ви привернули мою увагу до справи, що має, безперечно, окремі цікаві деталі. Свого часу мені доводилось читати про неї в газетах, але я тоді був страшенно зайнятий отією історією з ватиканськими камеями й так намагався догодити папі, що проґавив кілька цікавих випадків в Англії. То ви кажете, що це всі відомі загалу факти?

— Так.

— Тоді розкажіть мені про те, що невідомо загалу. — Він умостився в кріслі, стуливши кінчики пальців, і став схожим на суворого, незворушного суддю.

— Стосовно цього, — сказав доктор Мортімер, який явно почав хвилюватись, — мені ще ні з ким не випадало розмовляти. Під час слідства я багато що приховав — з тієї причини, що людині науки не личить переповідати чутки, породжені всілякими забобонами. І до того ж я вважаю, що газета має рацію: поширювати похмуру славу Баскервіль-Холлу означає приректи його на животіння без господаря. З обох цих причин я вирішив промовчати, бо надмірна щирість усе одно не пішла б на користь справі, але бути нещирим з вами я не маю жодної підстави.

Болота — цілковито безлюдна місцевість, отож більш-менш близькі сусіди намагаються частіше зустрічатися один з одним. Через те я й проводив багато часу в товаристві сера Чарльза Баскервіля. Крім містера Френкленда з Лефтер-Холлу та ще містера Степлтона, натураліста, в нашій околиці аж на кілька миль не зустрінеш жодної освіченої людини. Сер Чарльз жив самітником, але його хвороба звела нас докупи, а спільні інтереси ще більше зблизили. Він привіз чимало цікавих речей з Південної Африки, тож ми провели з ним не один приємний вечір, обговорюючи порівняльну анатомію бушменів та готтентотів.

Останні кілька місяців мені чимдалі ставало зрозуміліше, що нерви сера Чарльза напружені до краю. Він вірив у легенду, яку я щойно прочитав вам, — так вірив, що не наважувався виходити ввечері на болото, коли гуляв у своєму маєтку. Вам це видасться неймовірним, містере Холмсе, але він був глибоко переконаний, що над його родом тяжіє страшне прокляття, і приклади, які він наводив з життя своїх предків, справді були невтішні. Його постійно тривожила нав’язлива думка про якийсь привид, і він раз у раз питав мене, чи не бачив я чогось незвичайного, коли їздив до своїх хворих, і чи не чув собачого гавкоту. Про останнє він питав мене аж надто часто, й щоразу голос його схвильовано тремтів.

Я чудово пам’ятаю, як за три тижні до трагедії під’їхав увечері до Холлу. Сер Чарльз стояв на порозі. Я вискочив із двоколки, підійшов до нього і раптом помітив, що він дивиться кудись через моє плече, з невимовним жахом на обличчі. Я швидко озирнувся, але встиг лише краєм ока помітити в кінці алеї щось схоже на велике чорне теля. Сер Чарльз був такий стривожений і переляканий, що мені довелося піти туди, де промайнула тінь цієї тварини, й подивитися, куди вона поділася. Там нічого не було, але ця пригода справила гнітюче враження на мого друга. Я провів з ним увесь той вечір, і він, надумавши пояснити причину своєї тривоги, попросив мене взяти на зберігання цей рукопис, що його я прочитав вам на початку. Я згадав про цей дрібний випадок лише через те, що він набув певного значення в наступній трагедії, але тоді це здалося мені чистісіньким дивацтвом, що ніяк не виправдовувало хвилювань мого друга.

Сер Чарльз за моєю порадою вирішив виїхати до Лондона. Я знав, що серце в нього було хворе, а страх, який переслідував його все життя, серйозно впливав на здоров’я, хоча причиною цього страху, як на мене, була звичайнісінька химера. Я гадав, що по кількох місяцях життя в столиці він повернеться додому новою людиною. Тієї ж самої думки був і містер Степлтон, що завжди турбувався про здоров’я нашого спільного друга. Аж раптом сталася ця жахлива трагедія.

Тієї ночі ключник Берімор знайшов тіло сера Чарльза і негайно послав по мене верхи конюха Перкінса; я пізно засидівся на роботі, тож дістався Баскервіль-Холлу менш ніж за годину. Я перевірив і зіставив усі подробиці, згадувані на слідстві. Я пройшов усю тисову алею, оглянув те місце біля хвіртки, де він мав зупинитися, звернув увагу на те, як змінилися сліди сера Чарльза, переконався, що на стежці не було більше нічиїх слідів, крім Беріморових, і, нарешті, старанно оглянув тіло, якого до мене ще ніхто не торкався. Сер Чарльз лежав долілиць, розкинувши руки; пальці його вп’ялися в землю, а обличчя було таке спотворене, що я не одразу зміг розпізнати труп. Тілесних пошкоджень на ньому справді не було. Але свідчення Берімора виявилися хибними. Він сказав, що на землі біля трупа не було ніяких слідів. Він просто не помітив їх. Але я помітив — на невеликій відстані од тіла, свіжі й чіткі…

— Сліди?

— Сліди.

— Чоловіка чи жінки?

Доктор Мортімер якось дивно поглянув на нас і відповів майже пошепки:

— Містере Холмсе, то були сліди велетенського собаки!

3. Загадка

Щиро зізнаюся: в мене мороз пробіг поза шкірою, коли я почув ці слова. Судячи з того, як тремтів у доктора голос, він сам був глибоко схвильований цією пригодою. Холмс весь подався вперед, і в очах його спалахнули сухі колючі іскринки, які свідчили про неабияку цікавість.

— Ви бачили їх на власні очі?

— Так, як оце тепер бачу вас.

— І нічого про це не сказали?

— А навіщо?

— Невже їх ніхто не бачив, крім вас?

— Вони були ярдів за двадцять від тіла, і на них, мабуть, просто ніхто не звернув уваги. Я й сам нічого не помітив би, якби не пригадав легенду.

— На болотах, певно, багато вівчарок?

— Так, але то була не вівчарка.

— То ви кажете, що сліди були великі?

— Величезні.

— Але до трупа вони не наближалися?

— Ні.

— Яка була погода тієї ночі?

— Вогка й холодна.

— Але дощу не було?

— Ні.

— А що то за алея?

— Дві щільні смуги тисового живоплоту, футів із дванадцять заввишки. Посередині доріжка футів з вісім завширшки.

— А чи є що-небудь між доріжкою та живоплотом?

— Так, обабіч доріжки є моріжок у шість футів завширшки.

— Як я зрозумів, з алеї є вихід через хвіртку?

— Так, через хвіртку, що веде на болото.

— А іншого виходу немає?

— Немає.

— Отже, до тисової алеї можна потрапити або просто з будинку, або з болота?

— Є ще один вихід — у дальшому кінці, через альтанку.

— Чи дійшов туди сер Чарльз?

— Ні, він лежав ярдів за п’ятдесят від альтанки.

— А тепер скажіть мені, докторе Мортімере, — і це дуже важливо: сліди, які ви бачили, були на доріжці, а не на моріжку?

— На моріжку ніяких слідів не видно.

— Вони були з того боку стежки, де є хвіртка?

— Так, скраю, ближче до хвіртки.

— Дуже цікаво. Ще одне запитання. Хвіртка була зачинена?

— Не лише зачинена, а й замкнена.

— Яка вона заввишки?

— Футів із чотири.

— То через неї можна перелізти?

— Так.

— А біля самої хвіртки ви помітили якісь сліди?

— Нічогісінько.

— О Боже! Невже туди ніхто не дивився?

— Крім мене, ніхто.

— І ви нічого не знайшли?

— Там важко було щось розібрати. Сер Чарльз, мабуть, простояв там хвилин п’ять або десять.

— Чому ви так гадаєте?

— Бо попіл двічі струшувався з його сигари.

— Чудово! Такий колега нам до вподоби, Ватсоне. А сліди?

— На ріні були тільки його сліди. Ніяких інших я не бачив. Шерлок Холмс нетерпляче ляснув себе по коліну.

— Мені треба було самому побувати там! — вигукнув він. — Це, очевидно, надзвичайно цікава справа і стільки можливостей для серйозного фахівця! Рінь — це сторінка, на якій я міг би прочитати все, але тепер її розмили дощі, витоптали чоботи зівак-селян… О, докторе Мортімере, докторе Мортімере, чому ж ви не покликали мене одразу? Вельми необачно з вашого боку!

— Я не міг вас покликати, містере Холмсе. Мені довелося б розголосити всі подробиці, а я вже пояснював, чому вирішив мовчати. І до того ж, до того ж…

— Ну, ну, кажіть!

— Є царина, де навіть найпроникливіший і найдосвідченіший детектив стає зовсім безпорадним.

— Тобто це, по-вашому, якісь надприродні сили?

— Я такого не сказав.

— Але, мабуть, подумали?

— Відтоді, як сталася ця трагедія, містере Холмсе, мені розповіли чимало випадків, які важко пов’язати з природним перебігом подій.

— Наприклад?

— Я з’ясував, що дехто з тамтешніх селян ще до трагедії бачив на болоті істоту, яка достеменно відповідає описам баскервільського демона й не схожа на жодну відому науці тварину. Усі вони кажуть, що це страшний, величезний вогненний привид. Я розпитав цих людей: один із них — наш сусід, людина тверезого глузду, інший — коваль і ще один — фермер; усі троє розповіли про страхітливий привид, до дрібниць повторюючи опис отого пса з легенди. Повірте мені, що в усій нашій околиці панує жах і на болото вночі мало хто наважиться вийти.

— І ви, людина науки, вірите в надприродні сили?

— Я сам не знаю, в що вірити.

Холмс знизав плечима.

— Досі я вів свої розсліди в межах людського світу, — мовив він. — Своїми скромними зусиллями я боровся зі злом, але воювати з самим князем тьми — це вже занадто зухвала річ. Проте ви не станете заперечувати, що сліди на доріжці були справжні?

— Собака з легенди теж був справжнім, якщо зумів розірвати людині горлянку, але все-таки в ньому було щось диявольське.

— Я бачу, ви зовсім перекинулися до містиків. Тоді, докторе Мортімере, скажіть мені ось що. Якщо ви пристали на таку точку зору, то навіщо вам питати поради в мене? Ви кажете мені, що розслідувати обставини смерті сера Чарльза марно, і водночас хочете, щоб я до цього взявся.

— Я не просив вас про таке.

— Тоді чим можу стати вам у пригоді?

— Порадьте, що мені робити з сером Генрі Баскервілем, який приїде на вокзал Ватерлоо, — доктор Мортімер позирнув на годинник, — рівно через годину з чвертю.

— Це спадкоємець?

— Так. Після смерті сера Чарльза ми розшукали цього молодого джентльмена й дізналися, що він господарює на власній фермі в Канаді. Судячи з відгуків, це чудовий з будь-якого погляду чоловік. Я зараз говорю не як лікар, а як вірник сера Чарльза.

— Інших спадкоємців, як я зрозумів, немає?

— Ні. Єдиний інший родич, якого нам пощастило знайти, — це Роджер Баскервіль, молодший із двох братів сера Чарльза — найстаршого в родині. Середульший брат, що помер замолоду, був батьком цього Генрі. Молодшого, Роджера, вважали в сім’ї за виродка. Від предків він успадкував їхню лють і був достеменно схожий на портрет того самого Х’юґо. В Англії він не приживсь і втік до Центральної Америки, де й помер 1876 року від жовтої лихоманки. Генрі — останній нащадок роду Баскервілів. Через годину й п’ять хвилин я мушу зустріти його на вокзалі Ватерлоо. Я дістав телеграму, що сьогодні вранці він прибуде до Саутгемптона. То порадьте мені, містере Холмсе, як бути з ним?

— Може, йому краще одразу виїхати до родового маєтку?

— Було б цілком природно, авжеж? Але згадайте, що всіх Баскервілів, які мешкали там, спіткала лиха доля. Я певен, що сер Чарльз, якби він міг переговорити зі мною перед смертю, заборонив би мені привозити останнього нащадка стародавнього роду, що одержує великий спадок, до цього проклятого місця. І водночас не можна заперечувати, що добробут нашої вбогої, похмурої округи цілком залежить від того, чи оселиться він у Холлі. Якщо маєток стоятиме пусткою, всі добрі починання сера Чарльза зійдуть нанівець. Я побоююся, що мої особисті інтереси візьмуть гору наді мною самим, і через те питаю у вас поради.

Холмс надовго замислився.

— Одне слово, — мовив він нарешті, — по-вашому, якась диявольська сила робить Дартмур небезпечним для Баскервілів, так?

— В усякому разі, підстав так думати достатньо.

— Саме так. Але коли ваша думка про надприродні сили правдива, то вони можуть згубити молодого чоловіка в Лондоні так само, як і в Девонширі. Важко уявити собі диявола з таким обмеженим колом влади, як у парафіяльного старости.

— Ви б так не жартували, містере Холмсе, якби зіткнулися з цим самі. То, по-вашому, байдуже, де зараз бути молодому джентльменові — в Девонширі, чи в Лондоні? Він приїде через п’ятдесят хвилин. Що ви мені порадите?

— Я вам пораджу, сер, найняти кеб, узяти свого спанієля, що шкребеться біля дверей, і поїхати до Ватерлоо зустрічати сера Генрі Баскервіля.

— А потім?

— А потім зачекати, поки я обміркую все це як слід, а тим часом нічого йому не казати.

— Скільки вам знадобиться часу?

— Двадцять чотири години. Я буду щиро вдячний вам, докторе Мортімере, якщо завтра о десятій годині ви завітаєте сюди й приведете сера Генрі Баскервіля, — знайомство з ним вельми допоможе мені.

— Гаразд, містере Холмсе. — Доктор Мортімер зробив запис на манжеті і, розгублено озираючись, пішов. Холмс зупинив його на сходах:

— Ще одне запитання, докторе Мортімере. Ви кажете, що того привида бачили на болотах і раніше, перед смертю сера Чарльза Баскервіля?

— Так кажуть люди.

— А після того?

— Не чув.

— Дякую. На все добре.

Холмс повернувся, сів на канапу і всміхнувся з тим спокійним, задоволеним виразом, який завжди означав, що ця справа його зацікавила.

— Ви вже йдете, Ватсоне?

— Так, якщо нічим не зможу вам допомогти.

— Ні, любий мій друже, по допомогу до вас я звертаюся лише тоді, коли треба негайно діяти. Але ця історія справді цікава, а багато подробиць просто унікальні. Коли проходитимете повз крамницю Бредлі, зайдіть туди й попросіть прислати мені фунт найміцнішого тютюну. Дякую. Було б дуже добре, якби ви не поверталися до вечора. А ввечері я радий буду поділитися з вами враженнями від цікавої загадки, що дісталася нам цього ранку.

Я знав, що самотність і спокій були конче потрібні моєму другові в години напруженої праці мозку, коли він зважував кожну дрібничку, будував одне за одним кілька припущень, зіставляв їх і вирішував, які моменти суттєві, а які — ні. Через те я провів цілий день у клубі й не повертався на Бейкер-стріт аж до вечора. Було вже близько дев’ятої, коли я знову з’явився до нашої вітальні.

Відчинивши двері, я злякався, чи не пожежа в нас, — у кімнаті було стільки диму, що крізь нього ледве пробивалося світло лампи. Але страх мій миттю розвіявся, бо мені вдарили в ніс їдучі пахощі найміцнішого дешевого тютюну; вони одразу залоскотали в горлі, і я закашляв. Крізь дим я ледве побачив Холмса в халаті, що вмостивсь у кріслі з чорною глиняною люлькою в роті. Біля нього лежало кілька якихось паперових сувоїв.

— Ви застудилися, Ватсоне? — спитав він.

— Ні, це через отой ваш дим.

— Так, ваша правда, тут трохи накурено.

— Трохи? Та тут дихати нічим!

— Тоді відчиніть вікно! Як я бачу, ви просиділи цілісінький день у клубі?

— Любий мій Холмсе!

— Це правда?

— Звичайно, але як…

Він засміявся, побачивши мій здивований вираз обличчя.

— Ваша простодушність, Ватсоне, справді чудова: якби ви знали, як мені приємно перевіряти на вас свої скромні сили! Джентльмен виходить із дому в дощову, огидну погоду. Увечері він повертається чистісінький, без жодної плями на капелюсі чи черевиках. Отже, він цілісінький день десь просидів. Близьких друзів у нього немає. То де ж він був? Хіба це не помітно одразу?

— Так, справді.

— Світ повен очевидних речей, проте їх ніхто не помічає. А де, на вашу думку, побував я?

— Теж просиділи тут цілий день?

— Ні, я був у Девонширі.

— Подумки?

— Саме так. Моє тіло не покидало цього крісла і встигло, на жаль, випити два великі кавники кави та скурити неймовірну кількість тютюну. Тільки-но ви пішли, як я послав до Стемфорда по мапу Дартмура, і дух мій блукав тамтешніми болотами цілісінький день. Сподіваюся, що тепер я нарешті вивчив ці місця як слід.

— Мапа великого масштабу?

— Дуже великого. — Він розгорнув одну частину мапи й поклав її на коліна. — Ось те місце, яке цікавить нас. Посередині — Баскервіль-Холл.

— Оточений лісом?

— Саме так. Тисову алею тут не позначено, але гадаю, що вона йде з правого боку, вздовж боліт. Оці кілька будівель — село Ґримпен, де мешкає наш друг доктор Мортімер. Аж на п’ять миль навкруги оселі, як бачите, й зі свічкою важко знайти. Ось Лефтер-Холл, про який згадував доктор. Тут, мабуть, стоїть будинок натураліста Степлтона, якщо я добре запам’ятав його прізвище. Тут — дві ферми: «Кам’яний стовп» і «Трясовина». За чотирнадцять миль звідти — Принстаунська каторжна тюрма. А довкола простираються понурі, мертві болота. Ось вам сцена, де розігралася ця трагедія і може ще раз розігратися з нашою допомогою.

— Місцевість досить дика.

— Так, сцену споряджено якнайкраще. Якщо диявол справді доклав сюди рук…

— То ви теж схильні бачити тут щось надприродне?

— А хіба слуги диявола не можуть мати фізичної плоті? Спочатку нам треба відповісти на два питання. Перше: чи саме тут скоєно злочин? Друге: що це за злочин і як його скоєно? Звичайно, якщо доктор Мортімер має рацію і ми зіткнулися тут із силами, що не підкорюються законам природи, то нашому розслідові настане кінець. Але спочатку треба відкинути всі інші гіпотези. Зачиніть вікно, коли ваша ласка. Дивна річ, але, як на мене, тютюновий дим сприяє роботі думки. Я ще не дійшов до того, щоб ховатися під час своїх роздумів у шафу, проте висновок із моєї теорії буде саме таким. Чи склали ви собі якусь думку про цю справу?

— Я цілий день обмірковував її.

— І що ж ви про неї гадаєте?

— Історія ця аж надто заплутана.

— Так, вона справді своєрідна. Особливо окремі деталі. Наприклад, зміна форми слідів. Що ви про це скажете?

— Мортімер казав, ніби той чоловік пройшов частину алеї навшпиньки.

— Він просто повторив слова якогось дурня на слідстві. Навіщо людині ходити алеєю навшпиньки?

— Тоді що ж воно було насправді?

— Він біг, Ватсоне. Тікав, рятуючи своє життя. Так біг, що надірвав собі серце і впав долілиць мертвий.

— Тікав? Від кого?

— У цьому й загадка. Є свідчення, що він збожеволів зі страху, перш ніж кинутись навтікача.

— Чому ви так думаєте?

— Істота, що перелякала його, з’явилася з боку болота. Якщо це справді так, — а це, напевно, так і було, — то бігти не додому, а в зворотному напрямку могла лише людина не при своєму розумі. Циган засвідчив, що сер Чарльз волав допомоги, але біг він туди, де її менш за все можна було сподіватись. І до того ж на кого він чекав того вечора й чому саме в тисовій алеї, а не в себе вдома?

— То ви гадаєте, що він на когось чекав?

— Це був підстаркуватий і хворий чоловік. У тому, що він пішов увечері погуляти, немає нічого дивного, хіба що тоді було вогко й холодно. Навіщо йому було даремно стояти біля хвіртки п’ять чи десять хвилин — пам’ятаєте, доктор Мортімер звернув нашу увагу на струшений попіл із сигари?

— Але ж він гуляв там щовечора.

— Навряд чи він щовечора зупинявся біля хвіртки. Навпаки, є свідчення, що він уникав болота. А того вечора він на когось чекав. І саме напередодні його від’їзду до Лондона. Бачите, Ватсоне, як усе складається? Ланка до ланки! А тепер подайте мені, будь ласка, скрипку й ми поки що облишимо всякі думки про цю справу, сподіваючись, що вранішній візит доктора Мортімера й сера Генрі Баскервіля нам щось прояснить.

4. Сер Генрі Баскервіль

Поснідали ми рано, і Холмс, убраний у халат, став чекати на відвідувачів. Наші клієнти не спізнилися ані на хвилину — тільки-но годинник вибив десяту, як увійшов доктор Мортімер, ведучи за собою молодого баронета. То був невисокий, кремезний, кароокий чоловік років тридцяти, з кошлатими чорними бровами і рішучим обличчям. Брунатний твідовий спортивний костюм і смаглява, обвітрена шкіра свідчили, що він звик до вільного повітря, і водночас спокійна, впевнена постава видавала в ньому справжнього джентльмена.

— Сер Генрі Баскервіль, — відрекомендував його доктор Мортімер.

— Так, — підтвердив той, — і найдивніше тут те, містере Шерлоку Холмсе, що якби мій друг уранці не запропонував піти до вас, я прийшов би з власної волі. Я чув, ніби ви вмієте розгадувати всілякі загадки, а я саме зіткнувся нині з однією з них і ніяк не можу дати їй ради.

— Прошу сідати, сер Генрі. Як я зрозумів, з вами в Лондоні сталося щось незвичайне?

— Нічого такого, містере Холмсе. Хтось, мабуть, пожартував. Сьогодні вранці я одержав цей лист, — якщо його можна назвати листом.

Він поклав на стіл конверт, і всі ми схилились над ним. То був звичайнісінький сірий конверт. Адресу — «Серу Генрі Баскервілю, готель «Нортумберленд» — було написано великими друкованими літерами; на штемпелі стояло «Черинґ-Крос» і дата — учорашній вечір.

— Хто-небудь знав, що ви зупинитеся в готелі «Нортумберленд»? — спитав Холмс, поглянувши на нашого відвідувача.

— Ніхто й гадки такої не мав. Я вирішив зупинитись там лише після того, як зустрів доктора Мортімера.

— Але доктор Мортімер, мабуть, теж зупинився там?

— Ні, я зупинився в друзів, — мовив лікар. — Ніхто не знав, що ми поїдемо саме до цього готелю.

— Так! Хтось, певно, дуже цікавиться вашими переїздами. — Холмс витяг з конверта складений учетверо аркуш паперу. Розгорнувши аркуш, він поклав його на стіл. Посередині на ньому стояло лише одне речення з підклеєних одне до одного друкованих слів:

«Якщо вам дороге життя і у вас здоровий глузд, уникайте боліт».

Слово «боліт» було написано чорнилом.

— То, може, — мовив сер Генрі Баскервіль, — ви розтлумачите мені, містере Холмсе, що це, в біса, означає і хто так цікавиться моїми справами?

— А що скажете на це ви, докторе Мортімере? Цього разу тут нема нічого надприродного, авжеж?

— Так, сер, але цей лист міг послати той, хто переконаний, що у всій цій історії задіяні надприродні сили.

— У якій історії? — гостро спитав сер Генрі. — Невже, джентльмени, ви знаєте про мої справи трохи більше, ніж я сам?

— Сер Генрі, ви дізнаєтеся про все, перш ніж підете звідси, обіцяю вам, — сказав Шерлок Холмс. — А тепер краще візьмімось до цього надзвичайно цікавого документа, який склали й надіслали поштою учора ввечері. У вас є вчорашнє число «Таймса», Ватсоне?

— Отам, у кутку.

— Чи можу я попросити вас… подайте, будь ласка, сторінку з передовою статтею. — Він швидко пробіг очима колонки. — «Про вільну торгівлю» — чудовий допис. Дозвольте-но прочитати мені уривок вголос.

«Якщо хто-небудь намагатиметься переконати вас, що та галузь промисловості, у якій ви маєте власні інтереси, перебуває під захистом протекційних тарифів, уникайте таких людей, бо здоровий глузд має вам підказати, що подібна система врешті-решт підірве наш прибуток і порушить спокійне життя нашого острова, дороге нам усім».

— Що ви про це скажете, Ватсоне? — вигукнув Холмс, задоволено потираючи руки. — Дивовижний задум, чи не так?

Доктор Мортімер глянув на Холмса, як лікар на тяжкохворого пацієнта, а сер Генрі Баскервіль обернув до мене свої здивовані карі очі.

— Я не дуже знаюся на тарифах і на такому іншому, — мовив він, — але мені здається, що ми трохи відхилилися.

— Навпаки, як на мене, ми йдемо гарячими слідами, сер Генрі. Ватсон знає мої методи краще за вас, але побоююсь, що змісту цього уривка не збагнув навіть він.

— Так, я справді не бачу тут ані найменшого зв’язку.

— І все ж, любий мій Ватсоне, тут є такий тісний зв’язок, що одне просто-таки переплітається з іншим. «Якщо», «у», «вас», «уникайте», «здоровий глузд», «і», «вам», «життя», «дороге». Невже ви не бачите, звідки взято ці слова?

— Хай йому біс, ваша правда! Оце розум! — вигукнув сер Генрі.

— Якщо вас і досі бере сумнів, то погляньте на слова «здоровий глузд» — їх вирізано разом.

— Ану-бо… Так, справді!

— Містере Холмсе, я навіть уявити собі такого не міг, — сказав доктор Мортімер, зачудовано дивлячись на мого друга. — Здогадатися, що слова вирізано з газети, — це ще зрозуміло; але назвати цю газету, та ще й допис, з якого їх узято, — це вже занадто для найбагатшої уяви. Як ви про це здогадалися?

— Сподіваюся, докторе, ви можете відрізнити череп негра від черепа ескімоса?

— Звичайно, можу.

— Яким чином?

— Це мій фах. Різниця помітна сама собою. Надбрівні дуги, вилиці, будова щелепи…

— Мій фах теж має свої особливості. Для моїх очей різниця між борґесом на шпонах, яким складають передовиці «Таймса», і сліпим друком півпенсових вечірніх газет так само помітна, як для вас — різниця між неграми й ескімосами. Знання шрифтів — одна з найперших вимог до детектива, хоча мушу признатися, що замолоду я сплутав якось «Лідс Мерк’юрі» з «Вестерн Морнінґ Ньюс». Але передовицю «Таймса» ні з чим не сплутаєш, і ці слова могли вирізати лише звідти. Лист було відіслано вчора, тож усе говорило про те, що нам слід передусім зазирнути до вчорашнього числа.

— Отже, містере Холмсе, — мовив сер Генрі Баскервіль, — хтось склав цей лист, вирізавши ножицями…

— Ножицями до нігтів, — урвав його Холмс. — Ви помітили, які вони коротенькі? Щоб вирізати слова «здоровий глузд», довелося зробити два надрізи.

— Саме так. Хтось вирізав ці слова короткими ножицями і понаклеював їх…

— Гумовим клеєм, — підказав Холмс.

— Гумовим клеєм на папір. Але цікаво, чому слово «боліт» написано чорнилом?

— Бо його не знайшли в газеті. Всі інші слова дуже звичні, їх легко відшукати в будь-якому дописі, а слово «болото» трапляється набагато рідше.

— Що ж, таке пояснення цілком можливе. А що ви ще побачили в цьому листі, містере Холмсе?

— Одну-дві речі, хоча автор силкувався якнайстаранніше знищити всі сліди. Як ви самі бачите, адресу написано друкованими літерами. Але «Таймс» — це газета, що нечасто потрапляє до рук простолюду. Звідси можна зробити висновок, що лист склала освічена людина, яка намагалася видати себе за простака й навмисне змінила почерк, — побоюючись, що її викриють, якщо не тепер, то пізніше. До того ж, зверніть увагу, що слова наклеєно нерівним рядком, — деякі з них повзуть угору. Слово «життя», наприклад, сидить зовсім не на місці. Це свідчить або про недбалість, або про хвилювання й поспіх автора. Врешті-решт, я схильний до другої думки, бо справа з цим листом була надто важлива, щоб автор поставився до неї недбало. Якщо ж він і справді поспішав, то цікаво, чому, — адже посланий учора лист так чи інакше застав би сера Генрі в готелі. Може, автор боявся, що хтось зашкодить йому? Але хто?

— Ми, здається, вже перейшли до здогадів, — зауважив доктор Мортімер.

— Скоріше до того, щоб зважити всі можливості й вибрати з них найімовірнішу. Ось наукове підґрунтя уяви, яка в фахівця завжди має міцні матеріальні підвалини. Звичайно, ви можете назвати це здогадом, але я майже певен, що адресу писали в готелі.

— Чому ви так гадаєте?

— Якщо ви уважно оглянете конверт, то побачите, що й перо, й чорнило завдали відправникові чимало клопоту. Перо двічі спотикалось на одному слові, і його довелося тричі вмочити, щоб написати таку коротеньку адресу, — отже, чорнила в чорнильниці було зовсім мало. Власне перо й чорнильницю нечасто доводять до такого стану, а щоб одразу те й інше — це вже справді рідко трапляється. Але в готелях, як вам відомо, інших пер та чорнильниць майже не буває. Так, я майже без вагання ладен сказати, що якби нам удалося оглянути кошики на сміття в усіх готелях, що біля Черинґ-Кросу, й відшукати там залишки порізаної передовиці «Таймса», ми одразу знайшли б особу, що послала цей дивовижний лист. Овва! А це що таке?

Він уважно оглянув аркуш, на якому були наклеєні слова, тримаючи його за дюйм-два від очей.

— Що там?

— Дарма, — мовив він, кладучи лист на стіл. — Папір зовсім гладенький, навіть водяних знаків немає. Ні, ми, мабуть, вичавили з цього химерного листа все, що можна. А тепер, сер Генрі, розкажіть, чи не траплялося з вами чого-небудь цікавого з того часу, як ви приїхали до Лондона?

— Та ні, містере Холмсе. Начебто ні.

— За вами ніхто не стежив, не ходив назирці?

— Я, здається, потрапив на сторінки якогось дешевого роману, — мовив наш відвідувач. — Навіщо, в біса, комусь ходити за мною назирці?

— Потім поговоримо й про це. А зараз подумайте: невже вам більш нема про що розповісти?

— Це залежить від того, про що ви хотіли б дізнатися.

— Про все, що виходить за межі вашого звичного життя.

Сер Генрі всміхнувся:

— Я мало знайомий із британським життям, бо майже всі свої літа провів у Штатах і в Канаді. Та коли в людини зникає черевик, це навряд чи вважається у вас буденною річчю.

— Ви загубили черевик?

— Любий мій сер, — вигукнув доктор Мортімер, — його просто кудись засунули! Черевик знайдеться, коли ви повернетесь до готелю. Чи варто турбувати містера Холмса через отакі дурниці?

— Але ж він питає, чи не траплялося зі мною чогось особливого.

— Саме так, — пояснив Холмс, — мене цікавить буквально все, навіть найдрібніша подія. То ви кажете, що загубили черевик?

— Так, але його, може, й справді кудись засунули. Увечері я виставив черевики за двері, щоб їх почистили, а вранці там був лише один із них. Коридорний так нічого й не сказав мені до ладу. Найгірше, що я тільки напередодні купив цю пару на Стренді й навіть не встиг як слід розносити її.

— То навіщо ж ви виставили чистити нові черевики?

— Вони були світло-коричневі й зовсім не блищали. Через те я виставив їх начистити.

— То виходить, що ви приїхали до Лондона й одразу вирушили купувати черевики?

— Я просто пішов оглянути тутешні крамниці. Зі мною був доктор Мортімер. Якщо вже мені судилося стати англійським сквайром, то і вдягатись маю відповідно, а я не дуже приглядався до одежі у Штатах. Серед інших речей я купив і ці коричневі черевики — шість доларів за пару! — а їх украли до того, як я встиг їх узути.

— Ця крадіжка видається занадто безглуздою, — мовив Шерлок Холмс. — Правду кажучи, я згоден з доктором Мортімером, що черевик ваш скоро знайдеться.

— А тепер, джентльмени, — рішуче сказав баронет, — мені здається, що годі вже балакати про те, чого я сам досі не знаю. Час вам дотримати своєї обіцянки й пояснити мені, що все це означає.

— Доречна вимога, — відповів Холмс. — Як на мене, докторе Мортімере, то ви повинні самі розповісти всю цю історію серу Генрі — так само, як розповідали її нам.

Підбадьорений цим проханням, наш учений друг дістав з кишені папери й слово в слово повторив свою вчорашню розповідь. Сер Генрі Баскервіль надзвичайно уважно слухав доктора, часом перериваючи його здивованими вигуками.

— Оце так спадщина мені дісталася, — сказав він, коли доктор Мортімер нарешті змовк. — Про того собаку я чув, звичайно, ще змалку. Цю історію полюбляли в нашій родині, хоча досі я про неї серйозно не думав. А щодо дядькової смерті, то в моїй голові усе так переплуталося, що я нічогісінько не можу зрозуміти. Та й самі ви, мабуть, не знаєте, до кого тут звертатись — чи до полісмена, чи до священика.

— Авжеж.

— Та ще й лист, якого я одержав у готелі. Мені здається, він теж має стосунок до всіх цих пригод.

— Так, схоже, ніби хтось краще за нас знає про те, що коїться на болотах, — мовив доктор Мортімер.

— І цей «хтось», — додав Холмс, — очевидно, симпатизує вам, бо застерігає від небезпеки.

— А може, навпаки — йому вигідно залякати мене?

— Це теж, безперечно, можливо. Щиро дякую вам, докторе Мортімере, що ви запропонували мені таку цікаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрі, нам треба вирішити остаточно, слід чи не слід вам їхати до Баскервіль-Холлу?

— А чому б мені туди не поїхати?

— Там начебто не дуже безпечно.

— Звідки ж іде ця небезпека — від нашого родинного страховиська чи від людей?

— Оце ми й повинні з’ясувати.

— Хай там як буде, я вирішив твердо. Нема такого чорта в пеклі, містере Холмсе, й такої людини на землі, які завадили б мені поїхати до маєтку моїх предків: це моє остаточне рішення. — Його чорні брови зімкнулись на переніссі, а смагляве лице почервоніло. Вперта вдача роду Баскервілів, схоже, не обминула й останнього з нащадків. — Урешті-решт, — провадив він, — я ще не встиг як слід подумати над тим, що ви мені тут розповіли. Не так легко одразу все це обміркувати й вирішити, як бути далі. Я хотів би залишитись із годину на самоті і спокійненько все обміркувати. Містере Холмсе, зараз пів на дванадцяту, і я вирушу просто до готелю. Може, ви з вашим другом, доктором Ватсоном, приїдете до мене на другу годину поснідати? Тоді я, сподіваюся, надумаю вже щось певне.

— Це підходить вам, Ватсоне?

— Цілком.

— Тоді чекайте на нас. Викликати вам кеб?

— Ні, я краще піду пішки, трохи оговтаюсь після цієї розмови.

— Я радо піду з вами, — відгукнувся його друг.

— Отже, зустрічаємось о другій. На все добре!

Ми почули кроки наших відвідувачів на сходах, відтак грюкнули парадні двері. Холмс умить змінився — з ледачкуватого мрійника він обернувся на людину дії.

— Беріть капелюх і черевики, Ватсоне, мерщій! Не марнуймо ані хвилини!

Він побіг у халаті до своєї кімнати й за мить вийшов звідти вже в сурдуті. Ми разом вибігли на вулицю. Доктор Мортімер з Баскервілем були вже ярдів за двісті: вони йшли в бік Оксфорд-стріт.

— Наздогнати й зупинити їх?

— В жодному разі, любий Ватсоне. Якщо вас задовольнить прогулянка зі мною, то мене — тим паче. Наші друзі мають рацію: для прогулянки ранок просто чудовий.

Холмс пішов хутчіш, і відстань між нами й нашими гостями поволі скоротилася наполовину. Дотримуючись цієї відстані, ми повернули за ними на Оксфорд-стріт, а потім на Риджент-стріт. Біля вітрини однієї з крамниць вони зупинились, і Холмс зробив те саме. За мить він задоволено скрикнув, і я, стежачи за його настороженим поглядом, помітив, що кеб із пасажиром по той бік вулиці поволі рушив уперед.

— Ось хто нам потрібен, Ватсоне! Ходімо! Спробуймо хоча б розгледіти цього чоловіка.

Тієї самої миті переді мною у віконці кеба майнула кошлата чорна борода, і пара очей підозріливо позирнула на нас. Відтак у кебі відчинилося горішнє віконце, пасажир щось крикнув візникові, й кеб шалено помчав по Риджент-стріт. Холмс озирнувся, чи немає вільного кеба, але, як на те, жодного вільного кеба поряд не було. Тоді він кинувся за кебом з пасажиром у самісіньку гущу вуличного руху, але не зміг його наздогнати.

— Шкода! — гірко зітхнув Холмс, виринувши з вуличного потоку блідий і невдоволений. — Цього разу нам не пощастило, еге ж? Ватсоне, Ватсоне! Якщо ви чесна людина, занотуйте цю помилку поряд з усіма моїми успіхами!

— Що це за один?

— Уявлення не маю.

— Нишпорка?

— Так, за Баскервілем, схоже, хтось стежить — від самісінького його приїзду до міста. Інакше звідки їм знати, що він зупиниться в готелі «Нортумберленд»? Я міркував так: якщо вони стежили за ним у перший день, то стежитимуть і надалі. Ви, напевно, помітили, що я двічі підходив до вікна, коли доктор Мортімер читав свою легенду?

— Так, пам’ятаю.

— Я дивився, чи нема якихось підозрілих типів на вулиці, але не побачив жодного. Ми маємо справу з великим пройдою, Ватсоне. Справа ця вельми серйозна, і хоч мені ще досі незрозуміло, що за сили тут діють — добрі чи злі, я постійно відчуваю їхнє втручання. Коли наші друзі пішли, я побіг за ними навздогін, сподіваючись натрапити на їхнього невидимого супутника. А він виявився таким хитрим, що не наважився йти пішки, а найняв кеб, щоб у разі потреби плуганитися за ними або переганяти їх, зостаючись непоміченим. Він мав ще одну перевагу: якби вони теж сіли в кеб, він одразу подався б за ними. Але все-таки одна зачіпка тут є.

— Ви маєте на увазі візника?

— Саме так.

— Шкода, що ми не запам’ятали номер кеба.

— Мій дорогий Ватсоне, я тільки-но дав маху, але невже ви справді припускаєте, що я не помітив номера? Ось він: 2704. Проте зараз це нам ні до чого.

— Не знаю, що ви могли б іще зробити.

— Помітивши кеб, я повинен був негайно обернутись і піти геть. А потім найняти інший кеб і їхати за першим на певній відстані; а ще ліпше було б податися просто до готелю «Нортумберленд» і там зачекати. Наш незнайомець ішов би назирці за Баскервілем аж до дверей, і ми могли б простежити, що він там робитиме. А тепер наш супротивник надзвичайно спритно скористався моєю нетерплячкою, яка викрила нас і збила зі сліду.

Розмовляючи так, ми поволі вийшли на Риджент-стріт, уже згубивши з очей доктора Мортімера та його друга.

— Тепер нема рації стежити за ними, — мовив Холмс. — Незнайомець зник і більше не повернеться. Нам треба подивитись, які карти залишились у наших руках, і рішуче ними зіграти. Чи розгледіли ви обличчя того чоловіка в кебі?

— Я помітив лише його бороду.

— І я так само… а це означає, що борода фальшива. Коли до такої обережної справи береться такий пройда, борода йому потрібна лише для того, щоб змінити своє обличчя. Ходімо-но сюди, Ватсоне!

Він завернув до однієї з тутешніх розсильних контор. Управитель щиро привітав нас.

— О, Вільсоне, я бачу, що ви не забули про ту справу, в якій я мав щастя допомогти вам!

— Ну що ви, сер, звичайно ж, не забув. Ви врятували мою честь, а може, й життя.

— Ну, це вже занадто, друже мій. Я пригадую, Вільсоне, що серед ваших помічників був хлопець на ймення Картрайт, який став нам у великій пригоді під час розсліду вашої справи.

— Так, сер, він і досі в мене.

— Чи можна його покликати? Дякую! І розміняйте мені, будь ласка, п’ять фунтів.

Управитель подзвонив; вийшов хлопчина років чотирнадцяти із жвавим, розумним обличчям. Він став перед нами і втупився в славетного детектива.

— Дайте-но мені «Довідник готелів», — попросив Холмс. — Дякую! Подивися, Картрайте: ось назви двадцяти трьох готелів довкола Черинґ-Кросу. Бачиш?

— Так, сер.

— Ти відвідаєш їх усі по черзі.

— Так, сер.

— Почнеш із того, що в кожному даси швейцарові шилінга. Ось тобі двадцять три шилінги.

— Так, сер.

— Скажи їм, що тобі треба переглянути вчорашні папери, викинуті з кошиків для сміття. Поясни це так: одну важливу телеграму помилково надіслали не за адресою, тож тепер ти її шукаєш. Зрозумів?

— Так, сер.

— Але насправді ти шукатимеш сторінку «Таймса», порізану в кількох місцях ножицями. Ось тобі таке саме число «Таймса». А ось ця сторінка. Чи впізнаєш ти її?

— Так, сер.

— Швейцари щоразу відсилатимуть тебе до коридорних, яким ти теж даси по шилінгу. Ось тобі ще двадцять три шилінги. У двадцяти випадках із двадцяти трьох тобі скажуть, що сміття вже вивезено або спалено. Але в трьох інших випадках тобі покажуть купу паперів, серед яких ти шукатимеш цю сторінку «Таймса». Проте навряд чи ти її знайдеш. Про всяк випадок ось тобі ще десять шилінгів. Увечері надішли мені на Бейкер-стріт телеграму.

А тепер, Ватсоне, нам зостається лише запитати телеграфом про візника кеба 2074, після чого ми підемо до картинної галереї на Бонд-стріт і проведемо там увесь наш час, що залишився нам до зустрічі в готелі.

5. Три обірвані нитки

Шерлок Холмс мав надзвичайну здатність абстрагуватись від будь-яких думок про справи. Аж на цілих дві години він, здавалося, забув про дивну справу, яку нам підкинула доля, й заходився розглядати полотна сучасних бельгійських майстрів. Дорогою з галереї до готелю «Нортумберленд» він тільки й говорив, що про мистецтво, хоч і мав про нього вкрай примітивні уявлення.

— Нагорі на вас чекає сер Генрі Баскервіль, — мовив черговий у готелі. — Він просив одразу провести вас до нього.

— Чи не дозволите ви мені поглянути на реєстр ваших клієнтів? — запитав Холмс.

— Будь ласка.

В реєстрі після прізвища «Баскервіль» було ще два записи. В одному стояло: «Теофіл Джонс он з родиною, з Ньюкасла», а в іншому — «Місіс Олдмор з покоївкою, з Елтона».

— Це не той Джонсон, якого я знав колись? — спитав Холмс чергового. — Сивоголовий адвокат, що трохи накульгує?

— Ні, сер, містер Джонсон — власник вугільних шахт, іще бадьорий чолов’яга, не старший за вас.

— Ви певні, що він не адвокат?

— Ні, сер! Він зупиняється в нас не перший рік, і ми чудово його знаємо.

— Гаразд. Місіс Олдмор… Я нібито десь чув це прізвище. Даруйте мені за цікавість, але частенько буває, що шукаєш одного знайомого, а знаходиш іншого.

— Це хвора жінка, сер. Її чоловік колись був мером у Ґлостері. Вона завжди зупиняється в нас, коли приїздить сюди.

— Дякую, я, мабуть, із кимось її сплутав… Ці запитання, Ватсоне, допомогли нам з’ясувати один дуже важливий факт, — тихенько вів далі Холмс, коли ми підіймалися нагору. — Тепер ми знаємо, що люди, які так цікавляться нашим другом, зупинились не в цьому готелі. Це означає, що вони, пильно стежачи за ним, — а ми вже бачили це на власні очі, — роблять усе можливе, щоб він їх не помітив. А це наводить на великі підозри.

— Які підозри?

— Хоча б ті, що… Овва! Любий друже, що сталося?

Піднявшись сходами, ми зіткнулися нагорі з самим сером Генрі Баскервілем. Обличчя його розчервонілося від гніву, а в руці він тримав старий, запилюжений черевик. Сер Генрі був такий розлючений, що ледве стуляв докупи слова; а коли нарешті заговорив до ладу, то одразу перейшов на американську говірку, якої вранці ми од нього не чули.

— За кого вони мене мають у цьому готелі — за дурника?! — скрикнув він. — Годі вже зі мною комедії розігрувати! Хай йому чорт, якщо цей кретин не знайде мій черевик, я влаштую скандал! Я теж люблю жарти, містере Холмсе, але цього разу тутешні жартівники передали куті меду.

— Ви досі шукаєте свій черевик?

— Так, шукаю й шукатиму, доки не знайду.

— Але ж ви, здається, говорили про новий коричневий черевик?

— Так, сер. А тепер те саме сталося зі старим, чорним.

— Що? Невже ви побачили…

— Отож-бо й воно. Я маю лише три пари черевиків — нові коричневі, ці старі чорні й лаковані, що зараз на мені. Минулої ночі пропав один коричневий, а сьогодні поцупили чорний! Ну що, знайшли? Кажіть, і годі лупати на мене очима!

На сходах з’явився схвильований німець-коридорний.

— Ні, сер. Я обпитав увесь готель, і ніхто нічого не знає.

— Послухайте: або ви до вечора знайдете мій черевик, або я піду до управителя й скажу, що негайно забираюся звідси.

— Черевик ваш знайдеться, сер… Обіцяю вам, наберіться лише трохи терпіння.

— Кажу востаннє: я більш не дозволю, щоб мене обкрадали в цьому кублі злодіїв! О, містере Холмсе, вибачте, будь ласка, що турбую вас через такі дрібниці…

— Як на мене, це зовсім не дрібниці.

— Ви надто вже серйозно сприймаєте це.

— А як ви самі можете це пояснити?

— Я й не збираюся щось тут пояснювати. Зі мною ще ніколи не бувало чогось безглуздішого й химернішого.

— Химернішого? Справді… — задумано промовив Холмс.

— А якої ви думки про все це?

— Я ще нічого не розумію. Ця ваша справа, сер Генрі, надто заплутана. Якщо її пов’язати зі смертю вашого дядька, то я певен, що з усіх п’ятисот найсерйозніших справ, що їх доводилось мені розплутувати, ця буде найскладнішою. Але ми тримаємо кілька ниток у руках, і одна з них повинна привести нас до розв’язки. Може, ми змарнуємо час, ухопившись не за ту нитку, але рано чи пізно знайдемо ту, що треба.

За другим сніданком ми чудово побалакали, іноді тільки торкаючись справи, що звела нас разом. Лише тоді, коли ми перейшли до кімнати Баскервіля, Холмс спитав про подальші його наміри.

— Поїду до Баскервіль-Холлу.

— Коли?

— Наприкінці тижня.

— Гадаю, — мовив Холмс, — що це мудре рішення. Не маю жодного сумніву, що в Лондоні за вами стежать, і в такому великому місті, серед мільйонів людей, важко виявити, хто це робить і з якою метою. Якщо наміри їхні лихі, то вам загрожує небезпека, якій ми не в силі запобігти. Чи знаєте ви, докторе Мортімере, що за вами слідкували, коли ви пішли від мене?

Доктор Мортімер злякано підхопився:

— Слідкували?! Хто?!

— Оцього, на жаль, я вам не можу сказати. Чи є серед ваших сусідів або знайомих у Дартмурі чоловік із широкою чорною бородою?

— Ні… хоча стривайте… так, є. Берімор, ключник сера Чарльза, має чорну широку бороду.

— Он як! А де зараз цей Берімор?

— Наглядає за Холлом.

— Треба перевірити, чи справді він там, а не в Лондоні.

— Але як це зробити?

— Дайте-но мені телеграфний бланк. «Чи готові до приїзду сера Генрі?» Отак. Адреса: «Містерові Берімору, Баскервіль-Холл». Де там у вас найближчий телеграф? У Ґримпені? Чудово, надішлімо іншу телеграму поштмейстерові до Ґримпена: «Телеграму містерові Берімору передайте у власні руки. У разі його відсутності поверніть її серу Генрі Баскервілю, готель «Нортум— берленд». Іще до вечора ми знатимемо, чи Берімор на своєму посту в Девонширі, чи ні.

— Гаразд, — мовив Баскервіль. — До речі, докторе Мортімере, що то за особа — той Берімор?

— Він — син покійного управителя. Це вже четверте коліно Беріморів, що мешкає в Холлі. Як мені відомо, він і його дружина — чи не найпорядніші на всю округу люди.

— Але водночас, — сказав Баскервіль, — для мене ясно як Божий день, що поки в Холлі немає господаря, вони розкошують там як хочуть.

— Так, ваша правда.

— Чи дістав щось Берімор від сера Чарльза? — запитав Холмс.

— Вони з дружиною мали одержати по п’ятсот фунтів.

— А чи знали вони про це раніше?

— Так, сер Чарльз не раз говорив про свій заповіт.

— Дивно. Дуже дивно!

— Сподіваюся, — мовив доктор Мортімер, — ви не станете підозрювати всіх, хто одержав щось від сера Чарльза, бо мені він теж заповів тисячу фунтів.

— Он як! А кому ще?

— У заповіті було зазначено багато невеликих сум для окремих осіб і великі кошти на добродійні пожертви. Але вся спадщина відходила до сера Генрі.

— А яку суму складає ця спадщина?

— Сімсот сорок тисяч фунтів.

Холмс здивовано звів брови.

— Я й гадки не мав, що йдеться про такі гроші, — мовив він.

— Сер Чарльз мав славу заможної людини, але ми й уявлення не мали, який він був багатий, поки не переглянули цінних паперів. Загальна сума спадщини наближається до мільйона.

— Боже мій! Заради такої ставки справді варто розпочати ризиковану гру. Ще одне запитання, докторе Мортімере. Уявімо собі, що з нашим молодим другом щось скоїлося… — пробачте за таке неприємне припущення! — хто тоді успадкує маєток?

— Оскільки Роджер Баскервіль, молодший брат сера Чарльза, помер неодруженим, маєток перейде до Десмондів — далеких родичів Баскервілів. Джеймс Десмонд — підстаркуватий священик у Вестморленді.

— Дякую. Це надзвичайно цікаві подробиці. А чи зустрічалися ви з тим Джеймсом Десмондом?

— Так, він одного разу приїздив до сера Чарльза. Дуже порядний і поважний із себе чоловік. Я пам’ятаю, що сер Чарльз хотів заповісти йому певну суму грошей, але той категорично відмовився їх узяти.

— І людина таких скромних запитів може успадкувати всі величезні багатства сера Чарльза?

— Він дістав би тільки маєток, що вважається фамільним. Він одержав би гроші лише в тому разі, якби нинішній їх власник не використав ці кошти по-своєму, бо він, звичайно, може чинити з ними, що забажає.

— А ви вже склали духівницю, сер Генрі?

— Ні, містере Холмсе, не склав. Я не мав на те часу, бо лише вчора довідався, що й до чого. Але я вважаю, що гроші не можна відокремлювати від титулу й маєтку. Такої самої думки був і мій бідолашний дядько. Хіба зуміє хазяїн Баскервіль-Холлу відродити колишню славу свого роду, коли не матиме на це коштів? Ні, будинок, земля і гроші мусять завжди бути разом.

— Так, справді. Отже, сер Генрі, я так само вважаю, що вам треба не вагаючись виїхати до Девонширу. З однією лише умовою: вам нізащо не слід їхати туди самому.

— Доктор Мортімер повернеться туди разом зі мною.

— Але доктор Мортімер зайнятий своєю практикою, та й будинок його стоїть за кілька миль од вашого. За всієї доброї волі він не зможе вам допомогти. Ні, сер Генрі, ви повинні взяти з собою вірну людину, яка увесь час буде з вами.

— Невже ви поїдете зі мною самі, містере Холмсе?

— Коли настане критичний момент, я вирвуся до вас; але ж ви самі розумієте, що моя широка практика і постійні запити, які сиплються зусебіч, не дозволяють мені залишити Лондон на невідомо який час. Зараз, наприклад, одна з найповажніших осіб Англії опинилася в руках шантажиста, й запобігти майбутньому скандалові зумію тільки я. Ні, як бачите, я ніяк не зможу поїхати до Дартмура.

— Кого ж ви тоді порадите замість себе?

Холмс поклав руку мені на плече.

— Якщо за це візьметься мій друг, то ось вам людина, яка буде поруч з вами в найкритичніший момент. Ніхто не може поручитися за нього так, як я.

Ця пропозиція застала мене зненацька, але Баскервіль, не чекаючи на відповідь, схопив мою руку й палко потис її.

— Як це люб’язно з вашого боку, докторе Ватсоне! — мовив він. — Адже ви бачите, в якому я становищі, а з обставинами знайомі незгірш від мене. Якщо ви поїдете до Баскервіль-Холла й поживете там зі мною, я повік цього не забуду.

Перспектива пригод завжди вабила мене, а Холмсові слова й жвавість, із якою баронет відгукнувся на них, дуже мене втішили.

— Поїду з радістю, — сказав я, — й не знаю, чи зможу краще провести цей час десь-інде.

— Ви надсилатимете мені докладні звіти, — сказав Холмс. — У найкритичніший момент, — а він неодмінно настане, — я керуватиму вашими діями. Гадаю, що до суботи ви будете готові?

— Отже, ви згодні, докторе Ватсоне?

— Цілком.

— Тоді в суботу, якщо нічого не станеться, виїдемо о пів на одинадцяту з Падинґтона.

Ми підвелися, щоб попрощатись, і тут Баскервіль раптом переможно скрикнув і витяг з-під шафи в кутку коричневий черевик.

— Мій пропалий черевик! — вигукнув він.

— Хай так само легко минуться й усі інші труднощі! — сказав Шерлок Холмс.

— І все-таки це дуже дивно, — зауважив доктор Мортімер. — Я ще до сніданку обшукав усю кімнату.

— Я теж, — додав Баскервіль. — Обнишпорив кожен дюйм.

— Виходить, що коридорний підкинув його, поки ми снідали.

Покликали німця, але він нічого не зміг пояснити, й усі подальші розпити нічого не з’ясували. Отже, до всіх цих химерних пригод, що так швидко змінювали одна одну, додалася ще одна. Крім трагічної смерті сера Чарльза, перед нами раптом вишикувалася низка незбагненних подій, які відбулися протягом останніх двох днів: лист, складений з друкованих слів, чорнобородий нишпорка в кебі, зникнення спочатку нового коричневого, а потім старого чорного черевика і нарешті — поява коричневого. Дорогою до Бейкер-стріт Холмс увесь час мовчав, і його насуплені брови та напружений вираз обличчя свідчили, що він так само, як і я, намагався звести докупи всі ці дивовижні й, здавалося, зовсім не поєднувані випадки. Цілий день і вечір він замислено сидів у кабінеті, огорнений клубами тютюнового диму.

Перед самим обідом нам принесли дві телеграми. В першій ішлося:

«Щойно повідомили: Берімор у Холлі.

Баскервіль».

У другій:

«Обійшов двадцять три готелі; порізаного аркуша «Таймса», на жаль, не знайшов.

Картрайт».

— Дві мої нитки обірвалися, Ватсоне. Немає нічого цікавішого за справу, в якій усі неначе змовилися проти тебе. Що ж, підемо за іншим слідом.

— У нас іще є візник, який возив отого нишпорку.

— Авжеж. Я зробив запит про його ім’я та адресу в реєстраційній конторі і не здивуюся, якщо зараз от-от надійде відповідь.

Ця відповідь перевершила всі Холмсові сподівання: знизу долинув дзвінок, двері кімнати відчинились і на порозі виріс рослявий чолов’яга. То був не хто інший, як сам візник.

— Мені сказали в конторі, що за цією адресою цікавилися номером 2074, — мовив він. — Я їжджу вже сьомий рік і ще не чув жодної скарги. Тому й надумав сам зайти. Скажіть мені, що я таке накоїв?

— Ви нічого не накоїли, любий мій друже, — відповів Холмс. — Навпаки, я дам вам півсоверен, якщо ви до ладу відповісте на мої запитання.

— Ото деньок випав! — усміхнувся візник. — А що ви хочете почути від мене, сер?

— Насамперед — ваше ім’я та адресу, бо ви, може, будете потрібні мені надалі.

— Джон Клейтон, мешкаю в Боро, Терпі-стріт, 3. Кеб стоїть у Шиплі-Ярді, біля вокзалу Ватерлоо.

Шерлок Холмс усе це занотував.

— А тепер, Клейтоне, розкажіть мені про вашого пасажира, що спостерігав за цим будинком сьогодні о десятій годині ранку, а відтак за двома джентльменами на Риджент-стріт.

Візник здивовано й трохи зніяковіло поглянув на нього.

— Що ж вам розказувати, коли ви й самі, бачу, все знаєте, — мовив він. — Отой джентльмен сказав мені, що він детектив, і звелів не балакати зайвого.

— Любий мій друже, це справа серйозна, і ви можете опинитися в прикрому становищі, коли щось від мене таїтимете. Отже, ваш пасажир сказав, що він детектив?

— Саме так.

— Коли він це сказав?

— Коли висідав.

— А більш нічого він не сказав?

— Назвав своє ім’я.

Холмс переможно позирнув на мене.

— Назвав своє ім’я, справді? Це з його боку було надто необережно. То як же його звуть?

— Його звуть містер Шерлок Холмс, — мовив візник.

Я ще ніколи не бачив у свого друга таким спантеличеним, як після цієї візникової відповіді. Якусь хвилину він приголомшено мовчав. Потім вибухнув щирим сміхом:

— Удар, Ватсоне, влучний удар! Шпага в руці супротивника, не менш спритного за мене самого. Цього разу він добряче мене піддурив. То його звуть Шерлок Холмс, еге ж?

— Так, сер, цей джентльмен так мені сказав.

— Чудово! А тепер розкажіть мені, де ви його взяли й що було далі.

— Він зупинив мене о пів на десяту на Трафальґарській площі. Сказав, що він детектив, і пообіцяв дві Гінеї, якщо я цілий день робитиму, що він накаже, й нічого не питатиму. Звичайно ж, я на це погодився. Спершу ми під’їхали до готелю «Нортумберленд» і зачекали, поки звідти вийшли двоє джентльменів і теж узяли кеб. Ми подалися за ними аж сюди, на вашу вулицю.

— До оцих дверей, — уточнив Холмс.

— Оцього я вже не знаю, питайте краще в мого пасажира. Ми зупинилися посередині кварталу й чекали години з півтори. Потім ті двоє джентльменів пройшли повз нас і ми рушили за ними по Бейкер-стріт, а далі…

— Далі я знаю, — перервав візника Холмс.

— А далі ми виїхали на Риджент-стріт. Там мій джентльмен підняв горішнє віконце й гукнув, щоб я мчав щодуху на вокзал Ватерлоо. Я підстьобнув свою кобильчину, й за десять хвилин ми були на місці. Він дав мені дві гінеї, — не обдурив-таки, — і пішов на вокзал. Лише один раз, як виходив, обернувся й каже: «Вам, мабуть, цікаво буде знати, що ви возили містера Шерлока Холм— са». Отак я й дізнався його ім’я.

— Зрозуміло. І більш ви його не бачили?

— Ні, після того, як він пішов на вокзал, не бачив.

— А тепер опишіть мені цього містера Шерлока Холмса.

Візник почухав потилицю:

— Ну, цього джентльмена не так легко описати. Я дав би йому років із сорок, на зріст він не дуже високий — нижчий за вас на два— три дюйми, сер. Убраний як дженджик, борода чорна, лопатою, обличчя бліде. Більш нічого не пригадаю.

— А колір очей?

— Оцього вже не скажу.

— Більш нічого не запам’ятали?

— Ні, сер, нічого.

— Гаразд, ось вам півсоверен. А другу половину дістанете, коли довідаєтесь про нього щось іще. На добраніч!

— На добраніч, сер, дякую!

Джон Клейтон пішов, хихочучи, а Холмс знизав плечима й обернувся до мене, розчаровано усміхнувшись.

— Третя нитка теж обірвалася. Доведеться все починати спочатку, — мовив він. — От хитра тварюка! Дізнався номер нашого будинку, довідався, що сер Генрі Баскервіль приходив просити в мене поради, побачив мене на Риджент-стріт, зрозумів, що я завважив номер кеба й візьмуся до візника, і вирішив з мене покепкувати. Пам’ятайте, Ватсоне: цього разу ми зіткнулися з гідним супротивником. У Лондоні я дістав шах і мат. Сподіваюся, що в Девонширі вам пощастить більше. І все-таки це мене дуже турбує.

— Що?

— Те, що ви туди їдете. Це кепська справа, Ватсоне, гидка й небезпечна, — і що більш я про неї думаю, то менш вона мені подобається. Так, смійтеся собі, дорогий мій друже, але я обіцяю, що радітиму всім серцем, коли ви повернетесь на Бейкер-стріт живий і здоровий.

6. Баскервіль-Холл

Сер Генрі Баскервіль із доктором Мортімером скінчили свої справи до призначеного дня, і ми вирушили, як і домовилися, до Девонширу. Містер Шерлок Холмс поїхав зі мною на вокзал і дав мені останні вказівки та поради.

— Я більше не морочитиму вам голову своїми підозрами, Ватсоне, — мовив він. — Я просто хочу, щоб ви надсилали мені якнайдокладніші факти, а зіставляти їх я буду вже сам.

— Які саме факти? — спитав я.

— Усе, що будь-яким чином стосується цієї справи, а надто відносини між молодим Баскервілем та його сусідами, і, звісно, все нове про смерть сера Чарльза. Останніми днями я пробував дещо розвідати, але результати, на жаль, невтішні. Достеменно я з’ясував тільки одне: містер Джеймс Десмонд, найближчий спадкоємець, справді дуже поважний підстаркуватий чоловік, отож усе це не його витівки. Гадаю, його сміливо можна облишити. Зостаються лише ті люди, які оточують сера Генрі Баскервіля на болотах.

— А може, краще одразу здихатися того подружжя Беріморів?

— Ні в якому разі. Гіршої помилки не можна навіть уявити. Якщо вони невинні, то це буде жорстокою несправедливістю щодо них, а якщо винні, то потім нам їх не відшукати. Ні, ні, хай і далі залишаються серед підозрюваних. Крім того, якщо я добре запам’ятав, у Холлі є конюх, а поряд на болотах — два фермери. А ще наш друг доктор Мортімер — людина, як на мене, бездоганно чесна, та його дружина, про яку ми нічого не знаємо. Є ще отой натураліст — Степлтон і його сестра — дуже приваблива молода леді, як я чув. Далі йдуть містер Френкленд із Лефтер-Холла — теж невідома особа і ще двоє-троє сусідів. Ось люди, на яких ви повинні звернути особливу увагу.

— Я зроблю все якнайкращим чином.

— Зброя, сподіваюся, з вами?

— Так, гадаю, вона не завадить.

— Справді. Тримайте револьвер напоготові і будьте однаково пильні і вдень, і вночі.

Наші друзі вже встигли замовити купе першого класу й виглядали нас на платформі.

— Ні, ні, нічого нового, — відповів доктор Мортімер на запитальний погляд мого друга. — Можу лише заприсягтися, що останні два дні за нами ніхто не стежив. Ми ні на мить не забували про це, і нашої уваги ніхто не уникнув би.

— Сподіваюся, ви весь час ходили разом?

— Так, окрім учорашнього дня. Я зазвичай один день відпочиваю, коли приїжджаю до міста, тож відвідав музей Хірургічного коледжу.

— А я ходив до парку подивитися на людей, — сказав Баскервіль. — І все було гаразд.

— І все ж таки з вашого боку це нерозумно, — похмуро мовив Холмс, хитнувши головою. — Дуже прошу вас, сер Генрі, не виходьте з дому самі. Вас може спіткати велика біда. Чи знайшовся другий черевик?

— Ні, сер, він безслідно зник.

— Он як? Цікаво. Ну, на все добре, — додав він, коли потяг рушив від платформи. — Сер Генрі, пам’ятайте наказ з отієї давньої легенди, яку прочитав нам доктор Мортімер, і стережіться боліт у нічну годину, коли там володарюють сили зла.

Я визирнув з вікна й побачив на платформі довготелесу, худорляву постать Холмса, що стояв непорушно й дивився нам услід.

Наша подорож була недовга й приємна; я почувався якнайкраще, приглядаючись до своїх товаришів і граючись з Мортімеровим спанієлем. За кілька годин земля за вікном перетворилася з бурої на червонясту, цегла поступилася місцем гранітові, а розкішні розгороджені пасовиська, на яких руді корови скубали травичку, свідчили про тутешнє благодатне, хоч і вологе, підсоння. Молодий Баскервіль нетерпляче дививсь у вікно і раз по раз радо скрикував, упізнаючи краєвиди рідного Девоншира.

— Я півсвіту об’їздив відтоді, як виїхав звідси, — мовив він, — але все-таки, докторе Ватсоне, красивіших місць не бачив ніде.

— Я теж ніде ще не бачив девонширця, що не пишався б своїм краєм, — зауважив я.

— Річ не лише в самій місцевості, а й у породі людей, — сказав доктор Мортімер. — Одного погляду на круглий череп нашого друга досить, щоб розпізнати в ньому кельта з притаманною йому бадьорістю. Бідолашний сер Чарльз мав дуже рідкісну будову черепа — наполовину ґельську, наполовину івернійську. Але ж ви, здається, змалку не бачили Баскервіль-холла?

— Я був тринадцятирічним хлопчиськом, коли помер мій батько, й ніколи не бачив Холла, бо ми мешкали в маленькій садибі на південному узбережжі. А потім я виїхав до своїх друзів в Америку.

Тут усе для мене таке ж нове, як і для доктора Ватсона, і я не можу дочекатись, коли нарешті побачу болота.

— Он як? То ваше бажання здійснилось, і ви можете вперше помилуватись на них, — мовив доктор Мортімер, показуючи на краєвид за вікном.

За зеленими квадратами пасовиськ і хвилястим краєм лісу, наче якесь казкове видиво, виринув похмурий

сірий пагорб із дивною, зазубленою вершиною. Баскервіль утупив у нього свій жадібний погляд, і я зрозумів, як багато важить для нього перша зустріч із цією місцевістю, де люди його роду так довго володарювали й залишили по собі такий глибокий слід. Він сидів переді мною, в звичайнісінькому вагоні — цей чоловік у твідовому костюмі, з виразним американським акцентом, і я, роздивляючись його смагляве обличчя з правильними рисами, бачив у ньому нащадка тих непокірних, упертих людей. Його кущисті брови, чутливі ніздрі, великі карі очі видавали в ньому людину горду, сильну й відважну. Якщо на цих похмурих болотах нам судилося зустрітися з важкою й небезпечною загадкою, то заради такого товариша можна зробити все, бо він сміливо піде з тобою на будь-який ризик.

Потяг зупинився біля маленької закутньої станції, і ми висіли з вагона. За низеньким білим парканом на нас чекала коляска, запряжена парою конячок. Наш приїзд вважали тут, вочевидь, за велику подію, бо й сам начальник станції, і носильники оточили нас, пропонуючи свої послуги. Це була чудова сільська місцина, отож я здивувався, помітивши біля виходу зі станції двох вояків у темній уніформі, які, спираючись на карабіни, пильно дивились на нас. Візник, невеличкий незграбний чолов’яга, привітав сера Генрі Баскервіля, і за кілька хвилин ми вже мчали широкою дорогою. Обабіч зеленіли пасовиська, з густих садків визирали шпилясті будиночки, але попереду, за межами цього мирного, сонячного краю, на тлі вечірнього неба темнішала довга похмура смуга боліт, посеред яких здіймалися лиховісні пагорби.

Коляска звернула вбік і почала підійматися глибокими коліями, прокладеними кілька століть тому між високими насипами, порослими вогким мохом і м’ясистим хвощем. Бронзова папороть і листя ожини блищали в світлі надвечірнього сонця. Далі ми проїхали вузенький гранітний місток через потік, що з ревом плинув по сірих брилах. І дорога, й потік вилися долиною, зарослою дубками й соснами. На кожному повороті Баскервіль зачудовано скрикував, з цікавістю озираючись і засипаючи нас нескінченними запитаннями. Його очам усе здавалось казково гарним, але я не міг позбутися почуття смутку, що його навівали ці пасовиська, на яких лежала виразна печать осені. Жовте листя вкривало землю й килимом устеляло дорогу. Стукіт коліс нашої коляски поволі заглушив густий шар прілої трави; природа, здавалося, кидала свої сумні дарунки під ноги новому спадкоємцеві Баскервілів.

— Овва! А це що таке? — вигукнув доктор Мортімер.

Перед нами височіло круте узгір’я, поросле вересом, — перший вісник боліт. На його верхівці, наче статуя на п’єдесталі, застиг вершник із рушницею напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.

— Хто це, Перкінсе? — спитав доктор Мортімер.

— З Принстаунської тюрми втік в’язень, сер, — відповів наш візник, обернувшись із передка. — Уже третій день шукають, на всіх шляхах і станціях повиставляли вартових, але все марно. Тутешнім фермерам це не до душі, сер, та що поробиш.

— Але ж тому, хто наведе на його слід, начебто пообіцяно п’ять фунтів.

— Так, сер, проте надія одержати п’ять фунтів мало, а те, що тобі можуть перерізати горлянку, правда. Це, бачте, не простий в’язень. Такий ні перед чим не зупиниться.

— І хто ж він?

— Селден, убивця з Нотинґ-Хіллу.

Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу за неї брався Холмс, зацікавившись небаченою жорстокістю злочину й звірячою люттю, якою були позначені всі Селденові вчинки. Судді навіть засумнівались у здоровому глузді вбивці, й через те смертну кару йому замінили ув’язненням.

Наша коляска піднялася на узгір’я, й перед нами розкинулися розлогі болота, посеред яких де-не-де стриміли самотні дольмени й кам’яні стовпи. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизував нас до кісток. Десь там, у цій понурій долині, демон у людській подобі, мов дикий хижак, причаївся в норі, сповнений ненависті до людей, що прогнали його від себе. Тільки його появи бракувало, щоб посилити гнітюче враження від цього безлюдного пустища під крижаним вітром і похмурим небом. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся у пальто.

Родючі землі зосталися позаду. Ми озирнулися: промені надвечірнього сонця обертали струмки на золотаві стрічки, освітлювали червонясту ріллю й густі чагарники. Дорога, що перетинала рудувато-оливові перевали з величезними брилами, ставала дедалі занедбанішою. Часом перед нами за кам’яними мурами, яких не зміг прикрасити навіть виткий плющ, з’являлися будинки. Раптом перед нашими очима постала схожа на чашу, глибока улоговина з хирлявими дубками й соснами; їх покривив та погнув вітер, що лютував тут із давніх-давен. Над деревами стриміли дві гостроверхі вежі. Візник показав на них батогом.

— Баскервіль-Холл, — промовив він.

Господар маєтку підвівся в колясці; щоки його зарум’янились, очі спалахнули. За кілька хвилин ми під’їхали до візерунчастої брами із двома обвітреними, порослими лишайником стовпами, які увінчували вепрові голови — герб Баскервілів. Вартівня містилася в старенькому, з оголеними кроквами, гранітному домику, але перед нею вже стояла нова, ще не закінчена, будівля — перший плід південноафриканського золота сера Чарльза.

Від воріт вела алея. Стукіт коліс знов потонув у шурхоті листя, старі дерева зімкнули своє гілля над нашими головами, утворивши темне склепіння. Баскервіль здригнувся, поглянувши в глибину алеї, де видніли примарні контури будинку.

— Це сталося тут? — приглушено спитав він.

— Ні, ні, в тисовій алеї, з іншого боку.

Молодий спадкоємець понуро озирнувся довкола.

— Нічого дивного, що мій дядько, живучи в такому місці, увесь час сподівався лиха, — сказав він. — Тут перелякається будь-хто. Ні, не промине й півроку, як я проведу сюди електрику і ви не впізнаєте цих місць. Біля дверей у мене горітимуть ліхтарі Едісона й Свена на тисячу свіч!

Алея закінчувалась широким травником; обігнувши його, ми під’їхали до будинку. В сутінках я зміг розгледіти тільки мурований фасад і терасу. Все було геть-чисто повите плющем, з плетива якого визирали лише вікна й герби. Над центральною частиною будинку височіли дві вежі — стародавні, зубчасті, з численними бійницями. Два новіші його крила були побудовані з чорного граніту. Крізь щільно заґратовані вікна на травник падало яскраве світло, а над крутим гостроверхим дахом з високими димарями здіймався стовп темного диму.

— Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до Баскервіль-Холла!

Високий чоловік виступив з темряви, що огортала терасу, й відчинив дверцята коляски. З жовтого світла, що падало з дверей, виринула чорна жіноча постать. Вона теж підійшла до нас і допомогла чоловікові позносити на землю наші валізи.

— Ви не будете заперечувати, сер Генрі, якщо я поїду просто додому? — сказав доктор Мортімер. — Мене чекає дружина.

— А може, залишитеся з нами пообідати?

— Ні, я мушу їхати. Та й роботи невпрогорт. Я охоче показав би вам будинок, але Берімор буде кращим за мене провідником. Навсе добре, і не забувайте: коли з’явиться потреба, присилайте по мене і вдень, і вночі.

Стукіт коліс помалу змовк у глибині алеї; ми з сером Генрі увійшли до передпокою, й двері важко грюкнули за нами. Передпокій був дуже гарний — високий, просторий, з міцними кроквами із потемнілого старого дуба. У великому старовинному каміні з чавунними ґратцями тріскотіли й шипіли поліна. Ми з сером Генрі простягай руки до вогню, бо дуже змерзли після довгої подорожі. Потім почали роздивлятися довкола — на високе вузьке вікно з кольорового скла, дубові панелі, оленячі голови й герби, що бовваніли на стінах у тьмяному світлі люстри.

— Саме так я й уявляв собі оце все, — мовив сер Генрі. — Справжнісіньке родове гніздо, авжеж? Дивна річ — мої предки мешкали тут п’ятсот років! Мимоволі сповнюєшся почуттям гордості за свій рід!

Я бачив, що його смагляве обличчя залилося рум’янцем, мов у дитини. Він стояв у колі світла, яке падало від люстри, а довгі тіні відбивалися на стінах, чорною запоною згущувались угорі. Берімор порозносив наші речі по кімнатах. Повернувшись, він шанобливо став перед нами, як і личить вишколеному служникові. То був примітний чоловік — високий, показний, із широкою чорною бородою й блідим виразнистим обличчям.

— Накажете подавати обід, сер?

— А вже все готове?

— За кілька хвилин буде, сер. Гаряча вода у ваших кімнатах. Ми з дружиною будемо раді, сер Генрі, залишитись на якийсь час тут, але за нових умов тут знадобиться багато челяді.

— За яких нових умов?

— Я хочу сказати, що сер Чарльз жив самітником й наших послуг йому цілком вистачало. Але ви, природно, захочете ширшого товариства, тож вам доведеться міняти слуг.

— То ви з дружиною хочете звідси піти?

— Якщо ви не будете заперечувати, сер.

— Але ж у цьому будинку жили кілька поколінь ваших предків, чи не так? Я не хотів би починати тут своє життя, зруйнувавши давні родинні узи.

На ключниковому обличчі відбилося хвилювання:

— Нам з дружиною це теж нелегко, сер. Але, правду кажучи, ми були такі віддані серу Чарльзові, що й досі не можемо опам’ятатись після його смерті. Нам боляче тут зоставатися. Боюся, що ми вже не житимемо спокійно в Баскервіль-Холлі.

— Що ж ви збираєтесь робити?

— Сподіваюся, сер, що нам пощастить почати якусь власну справу. Адже сер Чарльз не обминув нас своєю щедротою. А тепер, сер, з вашого дозволу, я покажу вам ваші кімнати.

Старовинний передпокій був обведений галереєю з поруччям і двома прогонами сходів. Моя спальня була в одному крилі з Баскервілевою, майже поряд із його дверима. Ці кімнати виглядали сучаснішими за середню частину, а яскраві шпалери й безліч свічок пом’якшили гнітюче враження, що склалося в мене відразу після приїзду сюди.

Проте їдальня на долішньому поверсі вразила нас своїм похмурим мороком. То була велика кімната з підвищенням для столу, за яким сидів господар, відокремлений однією сходинкою від тієї частини, де мали сидіти менш поважні особи. В одному її кінці була галерея для музик. Над головою в нас чорніли сволоки й закіптюжена стеля. Цілком можливо, що колись запалені смолоскипи, строкатий одяг гостей і бучні веселощі бенкетів пом’якшували похмурий вигляд кімнати, але зараз, коли тут під єдиною лампою з абажуром сиділи двоє джентльменів у чорному вбранні, їхні голоси лунали приглушено і настрій був не дуже веселий. Предки в найрізноманітнішій одежі — від єлизаветинського вельможі до дженджика часів Регентства — дивились на нас із довжелезного ряду портретів на стінах, гнітячи своєю мовчанкою. Розмовляли ми мало, і я зітхнув з полегкістю, коли обід скінчився й ми пішли до новенької більярдної викурити по сигареті.

— Правду кажучи, місце не надто веселеньке, — мовив сер Генрі. — До всього цього, гадаю, можна звикнути, але зараз мене тут усе гнітить. Нічого дивного, що мій дядько трохи нервувався, живучи на самоті в такому будинку. Ходімо, мабуть, спати; може, вранці тут відчуємо себе приємніше.

Перш ніж лягти, я відсунув завіси й визирнув у вікно. Воно виходило на травник перед парадними дверима. За травником гнулись од вітру високі дерева. З-за хмар, що мчали небом, виглядав місяць. У його холодному світлі я побачив за деревами зубчасті скелі й довгу смугу понурих боліт. Я заслонив вікно, переконавшись, що останнє моє враження анітрохи не суперечить першому.

Але дуже скоро виявилось, що це ще не все. Незважаючи на втому, я ніяк не міг заснути й крутився в ліжку, марно закликаючи до себе сон. Десь далеко церковні дзиґарі вибивали кожні п’ятнадцять хвилин, порушуючи мертвотну тишу в будинку. Але опівночі до мого вуха несподівано долинув чіткий, виразний звук, стосовно природи якого не могло бути й сумніву. То був жіночий плач — притлумлений, нестримний плач людини, чиє серце краялося від туги. Я присів на ліжку й почав уважно слухати. Плакали десь недалеко, — напевно, в самому будинку. З півгодини я чекав, увесь насторожившись, однак не почув більш нічого, крім дзвону дзиґарів і шурхоту плюща, що вився по стінах.

7. Степлтони із Мерипіт-Хавса

Краса свіжого ранку стерла з нашої пам’яті гнітюче, понуре враження, яке залишилося в нас обох після першого знайомства з Баскервіль-Холлом. Коли ми з сером Генрі сіли снідати, яскраве сонячне світло вже проникало у вузькі вікна з кольорового скла, вкриваючи підлогу барвистими відблисками. Темні дубові панелі бронзовіли в золотому промінні, й тепер важко було уявити собі, що лише минулого вечора ця кімната сповнювала наші душі таким смутком.

— Будинок тут ні до чого; ми, мабуть, самі винні! — мовив баронет. — Натомилися з дороги, змерзли, отож нам і видалося тут незатишно. А тепер ми відпочили, зігрілися, й довкола все теж повеселіло.

— І все-таки винен тут не лише настрій, — відповів я. — Ви не чули, наприклад, опівночі жіночого ридання?

— Дивно, але крізь дрімоту мені й справді вчувалося щось подібне. Якусь хвилину я вслухався в ніч, але ридань більш не було, тож я вирішив, що це, мабуть, мені приснилося.

— Ні, я дуже виразно чув їх і певен, що то плакала жінка.

— Треба негайно про це дізнатися.

Він подзвонив і спитав у Берімора, що то могло бути. Мені здалося, що бліде обличчя ключника ще більше зблідло, коли він почув запитання господаря.

— В домі лише дві жінки, сер, — відповів він. — Одна — посудниця, що спить у протилежному крилі. Інша — моя дружина, але можу вас запевнити, що вона не плакала.

І все-таки він нам збрехав, бо після сніданку мені випало зустрітися з місіс Берімор у коридорі, при сонячному світлі. То була висока спокійна жінка з грубими рисами обличчя і міцно стуленими губами. Але очі — червоні, з припухлими повіками — виказали її. Виходить, це вона плакала вночі; отже, чоловік мав про те знати. Але він усе-таки наважився сказати неправду, не злякавшись викриття. Навіщо він це зробив? І чому вона так гірко ридала? Чимось похмурим, таємничим віяло від цього блідого, показного, чорнобородого чоловіка. Він першим знайшов тіло сера Чарльза, і обставини цієї загадкової смерті нам були відомі лише з його слів. Невже це його, Берімора, ми бачили в кебі на Риджент-стріт? Борода принаймні в того незнайомця була така сама. Візник говорив про невисокого чоловіка, але це враження цілком могло бути помилковим. Як мені було довідатися правду? Звичайно, насамперед слід було відвідати поштмейстера в Ґримпені й запитати, чи передали Беріморові нашу телеграму у власні руки. В будь-якому разі я мав би про що повідомити Шерлока Холмса.

Сер Генрі після сніданку заходився переглядати папери, тож часу для поїздок у мене було досить. Залюбки пройшовши пішки чотири милі краєм боліт, я дістався врешті маленького, непоказного села, де мені передусім упали в око дві солідніші будівлі — заїзд та будинок доктора Мортімера. Поштмейстер, що водночас був і сільським крамарем, добре запам’ятав нашу телеграму.

— Звичайно, сер, — сказав він, — ми вручили телеграму містерові Берімору, як і було наказано.

— А хто її відносив?

— Мій син. Джеймсе, ти віддав містерові Берімору в Холлі телеграму минулого тижня чи ні?

— Так, віддав, тату.

— У власні руки? — спитав я.

— Ні, не у власні, бо він був десь на горищі; я віддав її дружині містера Берімора, а вона пообіцяла негайно передати йому.

— А самого містера Берімора ти бачив?

— Ні, сер, я ж кажу, що він був на горищі.

— Звідкіля ж ти знаєш, що він був на горищі, коли сам його не бачив?

— Ну, дружина, мабуть, таки знала, де він, — роздратовано втрутився поштмейстер. — Адже телеграму він одержав? А якщо сталася якась помилка, то нехай містер Берімор сам скаржиться.

Розпитувати далі було марно, отож мені стало зрозуміло, що Холмсові хитрощі нічого не дали й ми так і не дізнаємось, чи виїздив Берімор до Лондона. Припустімо, що так; припустімо, що він, — останній, хто бачив сера Чарльза живим, — першим вислідив його спадкоємця, тільки-но той повернувся до Англії. Що ж далі? Чи ним керує хтось інший, чи, може, він особисто має якісь підступні наміри? Навіщо йому переслідувати Баскервілів? Я згадав про дивну пересторогу, складену з газетних вирізок. Невже це зробив він? Чи, може, хтось інший, що намагається йому зашкодити? Єдине правдоподібне пояснення дав мені сер Генрі: мовляв, якщо Баскервілів пощастить відлякати від родового маєтку, то Берімори спокійно й затишно житимуть собі до скону. Але хіба це хоч трохи виправдовує ту тонку інтригу, що невидимими тенетами обплутала молодого баронета? Холмс сам сказав, що серед найхимерніших своїх розслідів він не пригадує іншого такого заплутаного випадку. Повертаючись додому похмурим, безлюдним шляхом, я молив Бога, щоб мій друг звільнився якомога швидше, приїхав сюди й зняв увесь цей тягар мені з пліч.

Несподівано мої думки перервав звук швидкої ходи позаду і голос, що окликнув мене на ім’я. Я обернувся, сподіваючись побачити доктора Мортімера, однак, на мій подив, за мною простував якийсь незнайомець. То був невисокий, худорлявий, чисто поголений чоловік років тридцяти п’яти — сорока з білявим волоссям, пісним обличчям і довгим вузьким підборіддям; на ньому були сірий костюм і бриль, через плече висіла бляшана ботанічна коробка, а в руці він тримав зелений сачок.

— Пробачте мою зухвалість, докторе Ватсоне, — мовив він, наближаючись до мене. — Ми тут люди прості й не звикли до церемоній. Ви, напевно, чули про мене від нашого спільного друга, Мортімера. Я Степлтон з Мерипіт-Хавса.

— Вас легко впізнати завдяки коробці й сачкові, — сказав я, бо добре знав, що містер Степлтон — натураліст. — Але звідки ви мене знаєте?

— Я сидів у Мортімера, і він показав мені вас із вікна приймальні, коли ви саме проходили. Нам з вами по дорозі, тож я вирішив наздогнати вас і познайомитись. Гадаю, сер Генрі не дуже втомився після подорожі?

— Ні, дякую, з ним усе гаразд.

— Ми всі так боялися, що після сумного кінця сера Чарльза новий баронет не захоче тут жити. Важко вимагати від заможної людини, щоб вона живцем поховала себе в цій глухомані, але, гадаю, вам не треба розтлумачувати, як багато це важитиме для всієї округи. Сподіваюся, ця історія не надто перелякала сера Генрі?

— Ні, не думаю.

— Ви чули, звичайно, легенду про пекельного собаку, що переслідує рід Баскервілів?

— Так, чув.

— Страшенно забобонні люди тутешні селяни! Усі вони ладні заприсягтися, що бачили це чудовисько на болотах. — Він говорив, усміхаючись, але я прочитав у його очах, що він надає своїм словам серйознішої ваги. — Ця історія зовсім полонила уяву сера Чарльза, тож я нітрохи не сумніваюся, що саме через неї його спіткав такий трагічний кінець.

— Але як?

— Його нерви були такі напружені, що поява будь-якого собаки могла стати фатальною для його слабого серця. Мені здається, що тієї ночі він справді побачив якогось собаку в тисовій алеї. Я давно боявся, що з ним скоїться нещастя, бо дуже любив старого й знав про його хворобу.

— Звідки ви про неї знали?

— Від свого друга, Мортімера.

— То ви гадаєте, що за сером Чарльзом погнався якийсь собака і він помер зі страху?

— А ви можете інакше пояснити це?

— Ні, я не дійшов ще жодного висновку.

— А містер Шерлок Холмс?

Від цих слів у мене на мить перехопило подих, але незворушне обличчя і твердий погляд мого супутника свідчили про те, що він і гадки не мав захопити мене зненацька.

— Докторе Ватсоне, навіщо нам удавати, ніби ми не знаємо вас? — провадив він. — Чутки про вашого друга-детектива долинули й сюди, тож хіба ви можете славити його, самі залишаючись у тіні? Коли Мортімер сказав мені про вас, він не заперечував, що ви — той самий доктор Ватсон. А якщо вже ви тут, то виходить, що містер Шерлок Холмс зацікавився цією історією, і мені, природно, хотілося б знати, що він про це думає.

— Побоююся, що я не зможу відповісти на ваше запитання.

— Тоді дозвольте спитати, чи вшанує він нас своїми відвідинами?

— Зараз він не може виїхати з Лондона. У нього на руках інші справи.

— Шкода! Він міг би пролити трохи світла на те, що й досі для всіх нас покрито темрявою. Але ви теж ведете розслід, і якщо я можу хоч чимось вам прислужитися, звертайтеся до мене. Досить самого лише натяку, кого ви підозрюєте, як маєте намір чинити далі, і я, можливо, вже зараз допоможу вам якоюсь порадою чи підказкою.

— Можу вас запевнити, що я просто приїхав у гості до свого друга, сера Генрі, і не потребую нічиєї допомоги!

— Чудово! — мовив Степлтон. — Ви маєте слушність: обережність понад усе. Я справді заслужив такої відповіді за своє зухвальство і обіцяю вам більше не зачіпати цієї справи.

Ми дійшли до того місця, де праворуч від дороги відходила заросла травою стежка й вилася серед боліт. Ліворуч був високий, усіяний брилами пагорб, на якому за давніх часів видобували граніт. Крутий схил пагорба, обернений до нас, поріс папороттю та ожиною. Далеко на обрії курилися сірі хмари диму.

— Звідси стежкою недалеко до Мерипіт-Хавса, — сказав Степлтон. — Не пошкодуйте години на дорогу туди, і я матиму приємність відрекомендувати вас своїй сестрі.

Спочатку я подумав, що зараз мені слід було б повернутись до сера Генрі. Але потім згадав оту купу паперів, яка громадилася в нього на столі. Тут я нічим не міг стати йому в пригоді. Тим паче, що Холмс просив мене приглянутися до сусідів, які живуть на болотах. Я прийняв Степлтонове запрошення, й ми вдвох пішли стежкою.

— Чудові місця ці болота, — говорив він, озираючи хвилясті обриси зелених пагорбів, над якими здіймалися химерні гребені гранітних скель. — Вони нам ніколи не набриднуть. А які таємниці вони бережуть! Безмежні, глибокі, загадкові!

— То ви їх добре знаєте?

— Я живу тут лише другий рік. У цих краях мене, напевно, мають за новачка. Ми перебралися сюди невдовзі після приїзду сера Чарльза. Але я із своїми зацікавленнями вже встиг обнишпорити кожен закуток, тож гадаю, що нині мало хто знає ці болота краще за мене.

— Хіба це так важко?

— Дуже важко. Погляньте, наприклад, на оту широку долину з химерними горбами. Чи помітили ви на ній щось незвичайне?

— Цією долиною добре скакати верхи.

— Цілком природно, що ви так думаєте, але ця помилка багатьом коштувала життя. Бачите, скільки на ній ясно-зелених острівців трави?

— Там, напевно, кращий ґрунт?

Степлтон засміявся.

— Це величезна Ґримпенська трясовина, — мовив він. — Один необачний крок — і людини або тварини нема. Я буквально вчора бачив, як туди заблукав якийсь поні. Він, звичайно ж, загинув. Я бачив, як голова його довго стирчала з трясовини, але врешті-решт і її засмоктало. Туди навіть у засуху не варто ходити, а після осінніх дощів — крий Боже потикатися. О, Святий Юрію, ще один нещасний поні!

Серед зеленої осоки крутилося й борсалося щось темне. Потім у траві майнула болісно витягнута шия й понад болотом розлігся страшний крик. Я похолов з жаху, але нерви мого товариша були, мабуть, міцніші.

— Кінець! — мовив він. — Затягла трясовина. Це вже вдруге за останні два дні, а скільки їх іще загинуло! Ходять туди з літа до самісінької осені, поки не потонуть. Недобре місце оця Ґримпенська трясовина.

— Але ви кажете, що пробиралися туди?

— Так, там є одна чи дві стежки, якими спритна людина може пройти. Я відшукав їх.

— Але навіщо вам ходити до такої страшної трясовини?

— Бачите оті пагорби вдалині? Це справжнісінькі острівці серед непролазної драговини, яка поволі оточила їх зусібіч. Там є такі рідкісні рослини, такі метелики — лише зумійте туди потрапити!

— Колись спробую.

Степлтон здивовано поглянув на мене.

— Заради Бога, облиште навіть думати про таке! — сказав він. — Ваша смерть буде на моїй совісті. Назад ви не повернетесь, вірте мені. Я сам ходжу туди лише тому, що запам’ятав багато дрібних прикмет.

— Стривайте! — вигукнув я. — Що це?

Тихе, протяжне, невимовно сумне виття розляглося над болотами. Ним сповнилося все повітря, але сказати, звідки воно долинуло, було неможливо. З невиразного скімління воно помалу обернулось на глухий рев і знову послабшало до сумного, стражденного стогону. Степлтон здивовано глянув на мене.

— Дивні місця ці болота! — сказав він.

— Що це за звуки?

— Селяни кажуть, що це виє собака Баскервілів, коли шукає здобичі. Я вже чув його разів зо два, але не так голосно, як сьогодні.

Похоловши зі страху, я обвів поглядом широчезну долину, вкриту зеленими купинами очерету. Ніщо не порушувало її мовчання, окрім двох круків, що гучно крякали, сидячи на гранітному стовпі позаду нас.

— Але ж ви вчена людина. Хіба личить вам вірити в такі дурниці? — спитав я. — Як ви самі пояснюєте цей дивний звук?

— Трясовина іноді видає химерні звуки. Чи то мул осідає, чи вода підіймається, — хтозна?

— Ні, ні, то був голос живої істоти.

— Що ж, можливо. Ви ніколи не чули, як кричить водяний бугай?

— Ніколи.

— То дуже рідкісний птах, в Англії він майже вимер, але на таких болотах усяке трапляється. Я нітрохи не здивувався б, якби дізнався, що ми почули крик одного з останніх тутешніх бугаїв.

— Я ніколи в житті не чув таких химерних, моторошних звуків.

— Що ж, місця тут справді таємничі. Погляньте на отой пагорб. Що ви про нього скажете?

Увесь схил пагорба був укритий кільцями з сірого каменю; я налічив їх десь із двадцять.

— Що це? Кошари?

— Ні, житла наших пращурів. Первісна людина густо заселяла ці болота, а оскільки після неї тут більше ніхто не жив, то усе це так і зосталося недоторканим. Знято лише дахи. Якщо вам цікаво, можете піти туди й побачити вогнище та ложе.

— Це справжнє містечко. Коли воно було заселене?

— В добу неоліту — точніша дата невідома.

— А що ці люди робили?

— Випасали череди на тих схилах, а коли кам’яна сокира поступилася місцем бронзовому лезу, вчилися видобувати олово. Погляньте на отой рів на пагорбі, що навпроти. Це сліди їхньої праці. Так, докторе Ватсоне, ви знайдете на цих болотах багато цікавого. О, пробачте, будь ласка! Це, напевно, циклопід!

Повз нас пролетів маленький метелик, і Степлтон миттю, напрочуд спритно й швидко, кинувся за ним навздогін. Я з жахом побачив, що метелик полетів просто до трясовини; але мій новий знайомий, ні на мить не зупиняючись, мчав далі, перестрибуючи з купини на купину. Сіре вбрання і різкі, рвучкі рухи робили його самого схожим на величезного метелика. Я стояв і дивився на нього, чудуючись надзвичайній його спритності й потерпаючи, що він от-от схибить і зникне в підступній трясовині. Раптом позаду почулася чиясь хода — озирнувшись, я побачив на стежці жінку. Вона з’явилася з того боку, де курився дим, вказуючи на садибу Мерипіт-Хавс, але раніше я не міг її побачити, бо стежка, якою вона простувала, йшла під ухил.

Я не мав жодного сумніву, що це міс Степлтон, бо інша жінка навряд чи зустрілася б мені серед боліт; до того ж, я пам’ятав, що мені розповідали про неї як про красуню. Жінка ця справді вражала своєю вродою, й до того ж незвичайною. Більшого контрасту між братом і сестрою не можна було собі й уявити: Степлтон був невиразний сіроокий блондин, а вона — брюнетка, якої ніколи не побачиш в Англії, — струнка, поставна, висока. Гордовите, тонке обличчя було таке гарне, що здавалося б неприродним, якби не чітко скроєні вуста й чудові темні, жагучі очі. Дивно було бачити її бездоганну поставу, ошатну сукню на безлюдній стежці серед боліт. Коли я озирнувся, очі її стежили за братом, але вона тут-таки хутко наблизилася до мене. Я зняв капелюх і хотів уже пояснити, чому я тут, та раптом її слова спрямували мої думки в інший бік.

— Їдьте звідси! — мовила вона. — Негайно повертайтеся до Лондона.

У відповідь я зміг лише здивовано вирячитись на неї. Вона блиснула очима й нетерпляче тупнула ногою.

— Навіщо мені повертатися до Лондона? — спитав я.

— Не питайте мене. — Вона говорила тихо й швидко, трохи гаркавлячи. — Заради Бога, послухайтесь моєї поради. їдьте, щоб і сліду вашого не було на цих болотах.

— Але ж я щойно приїхав сюди.

— О Боже! — вигукнула вона. — Невже ви не розумієте, що я бажаю вам добра? Повертайтеся до Лондона! Сьогодні ж! Негайно забирайтеся з цього місця!.. Тихіше… Іде мій брат! Не кажіть йому ані слова. Чи не зірвете ви мені он ту орхідею? У нас на болотах чимало орхідей, але ви трохи запізнилися, бо вони вже почали відцвітати.

Степлтон облишив свою гонитву за метеликом і підійшов до нас, розчервонілий і задиханий.

— О, Беріл! — мовив він, і я не відчув у його привітанні ноток особливого тепла.

— О, Джеку, як ти розгарячився!

— Так, я погнався за чудовим зразком циклопіда. їх так рідко побачиш пізньої осені. Така шкода — не спіймав!

Він говорив байдуже, але його сірі маленькі очиці безперестану позирали то на дівчину, то на мене.

— Ви, як я бачу, вже познайомилися.

— Так. Я казала серові Генрі, що нині вже пізно милуватися красою боліт.

— Як ти думаєш, хто це такий?

— Я гадала, що це сер Генрі Баскервіль.

— Ні, ні, — мовив я. — Я лише скромний друг сера Генрі. Я доктор Ватсон.

Обличчя її спалахнуло рум’янцем.

— Виходить, ми розмовляли, не розуміючи одне одного, — сказала міс Степлтон.

— Але ж ви не мали багато часу для розмов, — зауважив її брат, запитально дивлячись на сестру.

— Я прийняла доктора Ватсона за нашого сусіда, — пояснила вона. — Йому, мабуть, байдуже, чи цвітуть зараз орхідеї, чи ні. Але ви все-таки зайдете до нас у Мерипіт-Хавс?

Коротка дорога привела нас до похмурої ферми, що за давніх часів, мабуть, слугувала житлом якомусь вівчареві, а потім була перебудована по-сучасному. Ферму оточував садок, але дерева в ньому, як і всюди на болотах, були хирляві й низькі, і від усієї цієї місцини віяло якимось убозтвом і сумом. Відчинив нам лакей — старий, зморшкуватий, у вицвілому сурдуті; він теж, здавалося, пасував до цього будинку. Проте кімнати тут були великі, з ошатними меблями, що слід було, мабуть, приписувати смакам господині. Я позирнув у вікно на безмежні болота, що тяглися до самісінького обрію, на гранітні брили й чудувався, що привело до такої місцини цього вченого чоловіка та красуню жінку.

— Дивне місце для оселі, еге ж? — мовив Степлтон, наче відповідаючи на мої думки. — Але все-таки нам тут живеться добре, Беріл?

— Так, справді добре, — відповіла сестра, проте слова її пролунали якось непевно.

— Я мав приватну школу, — почав Степлтон. — Це було в одному північному графстві. Для людини з моїми звичками це надто суха й нецікава робота, але мене вабило життя серед молоді. Яке це щастя — передавати учням щось зі своїх знань та вражень! Але доля обернулася проти нас. У школі спалахнула пошесть, троє хлопчиків померли. Нам так і не вдалося налагодити справу після такого удару — більша частина моїх коштів пішла нанівець. І все-таки, якби не розлука з моїми любими хлопчиками, я радів би з такої невдачі. Людина з такою пристрастю до ботаніки й зоології, як у мене, матиме тут непочатий край роботи, та й сестра моя не менш кохається в природі. Усім цим моїм зізнанням ви, докторе Ватсоне, можете завдячувати самому собі — адже ви з таким смутком дивилися на наші болота.

— Справді, мені здається, що жити тут трохи нудно — не так вам, як вашій сестрі.

— Ні, ні, я анітрохи тут не нудьгую, — швидко сказала міс Степлтон.

— Ми вивчаємо природу, маємо багато книжок і дуже цікавих сусідів. Доктор Мортімер — дуже освічена людина. Бідолашний сер Чарльз теж був чудовим співрозмовником. Ми так близько зазнайомилися з ним, що я навіть не можу сказати вам, яка велика для нас ця втрата. А що ви скажете, якщо я сьогодні відвідаю сера Генрі, — це не завадить йому?

— Ні, я певен, що він вам дуже зрадіє.

— Тоді попередьте його, будь ласка. Може, нам вдасться хоч трохи допомогти йому, поки він ще не звик до свого нового дому. А тепер, докторе Ватсоне, ходімо нагору — подивимось мою колекцію лускокрилих. Гадаю, що це найповніша колекція на південному заході Англії. А поки ми скінчимо, буде готовий другий сніданок.

Але я поспішав додому, до сера Генрі. Похмурі болота, смерть нещасного поні, дивні звуки, що нагадували родинну легенду Баскервілів, — усе це навіяло мені смуток. До цих не дуже приємних вражень додалися ще й відверті слова міс Степлтон, які вона вимовила з такою вірою, що я не мав жодного сумніву щодо їхньої щирості й серйозності. Я відмовився від настійливого запрошення до сніданку й вирушив додому тією самою зарослою стежкою.

Проте виявилось, що тут був і якийсь інший, коротший, шлях, бо не встиг я вийти на дорогу, як побачив перед собою міс Степлтон, яка сиділа на придорожньому камені. Обличчя її зашарілося, вона важко дихала, притиснувши долоню до грудей.

— Я хотіла наздогнати вас, докторе Ватсоне, тож усю дорогу бігла, — мовила вона. — Навіть капелюшок забула взяти. Я не можу тут довго сидіти, бо брат побачить, що мене нема. Я тільки хочу попросити у вас вибачення за оту дурну помилку, коли подумала, що ви — сер Генрі. Прошу вас, забудьте все, що я говорила, бо це вас ніяк не стосується.

— Але я не можу цього забути, міс Степлтон, — сказав я. — Я друг сера Генрі, і доля його мені не байдужа. Скажіть, чому ви так наполягали, щоб він повернувся до Лондона?

— Жіноча примха, докторе Ватсоне. Коли ми з вами краще познайомимось, ви зрозумієте, що я не завжди здатна пояснити свої слова або вчинки.

— Ні, ні. Я пам’ятаю, як тремтів ваш голос. Я пам’ятаю ваші очі. Прошу, прошу вас, міс Степлтон, будьте зі мною щирі, бо тільки-но я опинився тут, як одразу відчув, що мене оточують якісь тіні. Живеш наче серед Ґримпенської трясовини: ось-ось загрузнеш по шию на одній із цих зелених купин, і ніхто не допоможе тобі звідти виборсатись. Скажіть мені, що ви мали на увазі, і я обіцяю переказати серові Генрі вашу засторогу.

Тінь вагання промайнула на обличчі міс Степлтон, але за хвилину її погляд знову став суворим.

— Ви надто переймаєтесь цим, докторе Ватсоне, — відповіла вона. — Смерть сера Чарльза приголомшила нас із братом. Ми дуже близько знали його, бо він любив гуляти серед боліт — оцією стежкою, що веде до нашого будинку. Легенда про те прокляття, що тяжіє над їхнім родом, дуже гнітила його, і коли трагедія сталася, я зрозуміла, що мій страх був не безпідставний. Приїзд спадкоємця схвилював мене, і я вважаю, що його слід попередити про небезпеку. Це все, що я хотіла йому сказати.

— Але що то за небезпека?

— Ви знаєте повір’я про собаку?

— Я не вірю в такі дурниці.

— А я вірю. Якщо можете хоч якось умовити сера Генрі, заберіть його з цього місця, що завжди було таким фатальним для його родини. Світ широкий. Чому він хоче жити саме тут, у цьому небезпечному місці?

— Саме через цю небезпеку. Така вже вдача в сера Генрі. Якщо ви не скажете чогось певнішого, то я побоююсь, що мені не вдасться забрати його звідси.

— Я не можу сказати нічого певного, бо просто нічого не знаю.

— Тоді дозвольте запитати вас іще про одне, міс Степлтон. Якщо ви тоді більше нічого не хотіли сказати мені, то чому боялися, що ваші слова почує брат? Тут немає нічого такого, що не сподобалось би йому чи будь-кому іншому.

— Мій брат не хоче, аби Холл стояв порожнім: він думає, що це зашкодить бідному людові на болотах. Він страшенно розлютився б, якби дізнався, що я хочу випровадити звідси сера Генрі. Однак я виконала свій обов’язок і не скажу більше нічого. А тепер мені треба йти, бо він, побачивши, що мене немає, може запідозрити, що я розмовляла з вами. На все добре!

Вона обернулась і за кілька хвилин зникла серед брил, а я, сповнений якогось неясного страху, попрямував до Баскервіль-Холла.