Сонячний спогад

Василеві К.

І

Мій чорний день хитнувся і розтанув, 
Гарячим сонцем спалений згори.
Це знову ти, ніколи не коханий 
І завжди близький, спогадом гориш.

Ось я вдихнула чудодійний розчин 
Ясного сміху, променястих слів,
I знов вернула на поля і площі 
Своїх давно перейдених шляхів…

Де не було примар на виднокрузі,
Де на терезах вірної ваги
Так, як тепер, моїх непевних друзів
Не відтягали — певні вороги.

II

День липневий жовто-червоний,
І дзвінкий, мов веселий рій!
Чи ж не молодість наша дзвоном 
Розліталась від наших мрій?

У воді швидкі перегони,
Відпочинок на межах піль.
Чи ж не молодість наша дзвоном 
Ударяла у срібло хвиль?

І від сонця цілком бронзові, 
Заблукавши в зелену тінь,
Ми звірялись собі в любові…
До героїв і до богинь.

III

Де ж ти смієшся, думаєш і ходиш 
З незмінним сяйвом в сонячних очах? 
Мій любий хлопче, знов нагрілись води 
І спіє липень в теплих овочах! 

 * * *

Ніч була розбурхана і тьмяна,
Вітер грав і рвав напнуті струни.
Я пила самітно, аж до рана,
Темний розпач — найгіркіший трунок!

А над ранком, зором помертвілим, 
Розгорнувши спопелілий морок — 
Віднайшла я непоправний вилом 
На землі, на небі і в просторах.

Та в душі, як день слабий і сірий, 
Прокидалась втіха блідолиця,
Щоб навчать мене нової віри:
У житті нічому не молиться.