Син короля Франції та красуня Джоана

Жили-були в одному королівстві добрий король та красива королева. Був у них єдиний син, гарний, як ясний день. Вони любили його без пам’яті.

Єдиною пристрастю молодого принца було полювання. Щоранку з десятком вірних слуг і двома десятками хортів він вирушав у дикі ліси і щовечора під звуки горна повертався додому зі здобиччю.

Але одного разу кінь принца повернувся додому один. Молодий принц збився з дороги і заблукав далеко в лісі. Швидко стемніло і зі своїх схованок вийшли на полювання голодні вовки. Принц виліз на високий дуб і вмостившись серед його могутніх гілок, заснув. Коли він прокинувся, сонце яскраво світило та весело співали пташки. Але як не намагався принц знайти дорогу в дикому лісі, всі спроби були марними.

Присівши відпочити, він угамував голод лісовою суницею і запив водою з прохолодного джерела. Цілий день шукав він дорогу у лісі, а надвечір, стомлений, знову піднявся на старий дуб і проспав усю ніч. Так тривало три дні та три ночі. Вдень принц шукав виходу з дикого лісу, а вечорами спав на гілках старого дуба. Але ось на четверту ніч, залізши на дуба, він раптом побачив вдалині мерехтливий вогник. Він швидко зліз із дерева і побіг у бік вогника. Цілу годину він пробирався крізь густі зарості колючок, поки нарешті не побачив освітлений замок, що стояв у лісі. Він підійшов до чавунних воріт і постукав. І раптом – о диво! – Ворота відчинилися, і перед ним постала дівчина, прекрасна, як день.

– Доброго вечора, красуне! – привітав її принц. – Я син короля Франції. Я загубився на полюванні і вже три дні та три ночі безуспішно намагаюся знайти дорогу додому. Я просто вмираю від голоду та спраги. Будь ласка, не проганяй мене і дозволь мені залишитись тут на ніч.

– Заходь, любий принце, – сказала, посміхаючись, дівчина. – Мене звуть красуня Джоана. Я нагодую і напою тебе, але залишити на ніч не зможу, мої батьки страшні людожери і вони незабаром повернуться додому. Я дуже не хочу, щоб вони знайшли тебе тут і з’їли.

– О, добра дівчино, – заперечив їй принц. – Я дуже втомився і хочу спати. У мене немає сил повертатися назад у ліс.

– Ну, гаразд, – сказала дівчина. – Заходь, я нагодую, напою тебе і сховаю під бочкою.

І вона зробила все, як обіцяла.

Рівно опівночі в замок вбігли захекані людожер з людожеркою і одразу ж помітили, що повітря якесь нечисте.

– Хм-хм! Людиною пахне тут. Тут щось негаразд, – сказав людожер страшним голосом.

– Це неможливо, – сказала Джоана. – Подивіться самі. Людожер з людожеркою почали всюди шукати, зазирнули в усі кути, все обнишпорили, але нікого не знайшли.

– Гаразд, – сказали вони. – Зараз ми ляжемо спати, а вранці пошукаємо краще. – Вони попадали на ліжко і захропіли.

Але красуня Джоана не поспішала засинати. Вона взяла жменю глини і зліпила з неї колобка, на нього причепила відрізане пасмо свого волосся. Потім вона взяла у людожерів чарівну паличку, семимильні чоботи та розбудила принца.

– Вставай швидше! Ми повинні бігти, інакше на нас чекає нещастя.

І, одягнувши чоботи-скороходи, вони помчали швидше вітру. Почувши дивний шум, людожери відчули недобре і разом крикнули:

– Красуня Джоана, іди сюди, час спати!

А чарівний колобок відповів голосом дівчини:

– Зараз, зараз, тільки вмию лице.

За хвилину людожери знову закричали:

– Красуне Джоана, іди сюди, лягай спати.

Чарівний колобок їм у відповідь:

– Зараз, зараз, тільки роздягнуся.

Минуло ще трохи часу, і людожери знову закричали:

– Красуне Джоана, де ж ти? Пора спати.

– Зараз, зараз, тільки зніму черевики, – знову відповів колобок.

І ось уже зажеврів світанок, як людожери знову запитали:

– Красуне Джоана, де ж ти? Спати пора.

Але колобок нічого не відповів цього разу, оскільки настав ранок і його чарівна сила закінчилася. Не почувши відповіді, людожери кинулися в кімнату Джоани і все зрозуміли.

– От, негідниця! Вона втекла з людиною і забрала з собою нашу чарівну паличку та семимильні чоботи-скороходи. Швидше за ними, ми встигнемо зловити їх і поласувати людиною!

Людожер дістав іншу чарівну паличку і, одягнувши десятимильні чоботи-скороходи, кинувся в дорогу зі швидкістю блискавки.

Незабаром красуня Джоана і принц почули за своєю спиною свист. Змахнула Джоана чарівною паличкою і перетворила принца і себе на маленьких пташок. Сіли вони на гілочку дерева і почали співати. Людожер підлетів до них і питає:

– Гей, пташки-невеличкі, чи не бачили ви красуню з принцом?

Нічого не відповіли пташки, тільки продовжували співати тоненькими голосочками.

Ні з чим повернувся додому людожер, а красуня Джоана з принцом знову перетворилися на людей і полетіли далі.

– Ну що, знайшов їх? – Запитала дружина людожера, коли він повернувся до замку.

– Куди там! Як крізь землю провалилися. Зустрів тільки двох дурних пташок, – відповів людожер.

– Ну ти, дурень! Це ж вони й були. Ану, біжи швидше і спіймай їх.

А Джоана з принцом уже були далеко. Понісся людожер ще швидше… ось він уже близько!

Красуня змахнула чарівною паличкою і перетворила принца на чорну качку, а себе на глибоке озеро. Прибіг людожер до озера і питає:

– Гей, чорна качечко! Чи не пролітали тут красуня з принцом?

Але нічого не відповідала качечка, тільки тихенько покрякувала. Знову людожер ні з чим повернувся додому, а красуня з принцом полетіли далі ще швидше.

– Ну, спіймав їх? – Запитала людожера дружина, коли він повернувся в замок.

– Ні. Нікого не бачив, окрім чорної качечки та глибокого озера.

– Дурню ти тупий. Це вони й були. Лети швидше і хапай їх.

Людожер помчав ще швидше. Ось-ось нажене! Перетворилася тоді красуня в овечку, а принца бараном зробила. Підлітає людожер і запитує:

– Гей, вівця паршива, чи не бачили ти красуні з принцом?

– Бе-бе, –відповіла овечка.

Повернувся людожер знову назад.

– Ніде не знайшов я їх. Тільки по дорозі бачив вівцю та барана.

— То це ж вони й були, — знову розлютилася людожерка і сама кинулася в погоню. Але принц із красунею вже були дуже далеко, і вона не змогла наздогнати їх.

Через сім днів і сім ночей долетіли вони до королівства французького, і не було меж радості батьків принца. Цього ж дня він одружився з красунею Джоаною і зажив з нею у мирі та злагоді.