Тарасу Шевченкові

І

Коли течуть криваві ріки
В степах, опалених вогнем,—
Прославим скривджених навіки,
А кровопивців прокленем!
Розбили хату і кімнату,
Взяли .добро у трудні дні,
Та віру, зоряну й крилату,
Не спопелили на вогні!
Святе, нетлінне наше слово
Горить, як віщий знак, вночі,
І стяг сіяє малиново
В землі на скровленім плечі.

Приліз панок, холуй, незлюбок,
Щоб люди стали, як воли,
Батьків старих, дівчат-голубок
В фашистські ярма запрягли.

За віковічними дубами
Встають побоїща вокруж.
Боєць заспраглими губами
В бою водицю п’є з калюж.

І він звертає зір одразу
До любих сходжених стежок.
Зелена сумка протигазу
Йому нагадує лужок
На славній Київщині дальній,
В долині збитій і печальній,
В ромашковій. Де отчий дім,
Де від гармат гуляє грім,
Де від танкеток чорна туча
Ляга на сиві ковилі.
Слідом Тараса тінь могуча
Бреде по скривдженій землі.

Суворі, грізні заповіти
Диктує полум’я руде.
— Ти бачиш, батьку?
— Бачу, діти.—
І знову йде, і далі йде.

Я серед битви розумію,
Яке терпіння і надію
В нарузі, в горі, в злі нужди
Ми з ним виносимо завжди.
Гаряча сила, непочата,
Як іскра в горні не стліва.
…І підростуть малі внучата
На вольні, радісні жнива,
І сонце з обрію поверне
Зігріти землю гаряче,
І кров розбійників зажерна
В слов’янські ріки потече!
І встануть мертві начрозплату,
Немов живі. І гнівний люд
Зведе на плаху німця-ката,
Щоб Україна — наша мати —
Не плакала. Настане суд!

2

В полях обвітрених шляхи мої жагучі,
Де сни і чебреці, де в березневі тучі
Хустини вишиті розвісила зоря.
Чимало’я там жив і чув дніпрові хвилі,
Дубів буремний шум, дівчат заспівки милі,
Де світ мені відкривсь з могили Кобзаря.
Ах, світе-радосте, наскільки гляне око,
Під небом канівським, насипана високо,
Торкає струни днів чи слуха солов’я,
І грім її січе,— вона ж міцніше грому,
Огонь її пече,— але стиха потому,
Неопалима будь! Заступнице моя!

Там соловейко вмер і почорніли віти,
Німецька бомба б’є у наші заповіти,
Стукоче автомат; похмурі, злі, чужі
З Німеччини вовки забігли на подгір’я.
Мов трута—хліб для них, і як мечі — сузір’я,
Не варнаки,— а ми взяли святі ножі.

Вода — полинню їм, земля — зотлілим згаром,
Не плодом сад рясний,— а нашим смертним вдаром,
Не сіллю — порохом світлиця їх стріва.
Ще будуть вити в ніч їх матері, як суки,
Родили вовченят, дали їм зброю в руки:
Вітчизну нашу вбить? — Але вона жива!

Вкраїно, світе мій, дніпровко чорноброва!
Де, наче сурма, спів Тарасового слова,
Де й сам він устає над бурями війни.
— Любіть її, любіть в страшну годину люту,
У добрий вольний день і в нещасну минуту,
Любіть її повік, умріть за ню, сини…

Недарма рвусь до вас, шляхи мої жагучі,
Де сни і чебреці, де в березневі тучі
Хустини вишиті розвісила зоря.
На чолі зморшка є? — То з гніву та печалі,
Бо ми йдемо крізь смерть в дніпровські зорні далі,
До рідних, до землі, до пісні Кобзаря!

Андрій Малишко. Поетичні твори, літературно-критичні статті. Упорядкування Н. М. Гаєвської. Київ, видавництво «Наукова думка», 1988