Текля

Черепаха рухалась повільно, як і належить черепасі. Вона вже далеченько відійшла од берега. Зараз у неї не було ніякого клопоту. її діти, маленькі черепашки, вночі повилуплювалися з яєчок і розлізлись на всі боки, кожен хто куди. Та й раніше весь її клопіт був у тому, щоб десь на річковому схилі, на пригріві, викопати зручну ямку в піску. Це вона зробила вправно своїм хвостиком і задніми лапками. Туди черепаха відклала восьмеро біленьких яєчок і присипала їх злегка піском. Далі вже сонце вигрівало яєчка, аж поки з них вилупилися черепашки. Вони народились уже в справжніх панцирах і були цілком самостійними…

Черепаха безупинно посувалася вперед і вперед. Вона ніякої уваги не звертала на зелену траву, на яскраво-жовті квіточки і навіть на цього нахабного рогатого жука, якому спало на думку схопитись за її панцир. Черепасі тільки смішно стало: «Оце недоумок! Невже він гадає, що цей панцир, який захищає мене від будь-якого удару, може піддатись йому?»

Черепаха байдуже проминула жука. Аж тут її зупинив якийсь новий звук, якийсь тупіт. Вона вирішила за краще не рухатись і трохи зачекати. Ризикувати було не варто.

До черепахи кинулась маленька дівчинка. Вона побачила цікавий плескатий камінь і підбігла, щоб роздивитись його слід. А камінь був дуже цікавий: коричнево-чорний, з якимось дивним жовтим візерунком.

Дівчинка хотіла підкинути камінь ніжкою, та це було надто важко. Спробувала вона ручками — несила! Може, братик Вітасик подужає?

— Вітасику, — покликала Майка, — дивись, який камінь! Чи ти подужаєш його?

Вітасик підбіг до Майчиної знахідки і аж мало не підскочив з радості.

— Оце здорово! — закричав він і підняв камінь.

— Ой! — вихопилося у Майки. — В нього ніжки! І справді, з-під панцира висунулись чотири ніжки і безпорадно шукали опору в повітрі. Вітась зойкнув і раптом витягнув обидві руки далеко від себе: з-під камінця зненацька задзюрчав струмочок.

— Ой-ой! — закричала дівчинка. — Мало того, що в цього каменя висунулись ніжки, а він ще, виявляється, такий безсоромний. Он що робить!

— Яка ти ще дурна, Майко, — сказав Вітась. — Та це ж черепаха, живе створіння. Ніякий це не камінь. Тепер у мене буде власна черепаха! Я її до міста відвезу!

— Ач який ти, Вітасику! Я ж перша знайшла камінь. Тільки я не знала, що він — черепаха, а ти вже вважаєш її своєю.

— Ну, годі сваритись. Хоч ти й знайшла черепаху, та хай буде вона нашою спільною. Ходімо покажемо її мамі. І вони пішли стежкою до намету, що був недалеко від озера. Цей намет поставили тато і мама, а Вітась і Майка теж допомагали їм: що треба — подавали і сіно для матраців принесли. А найдужче за всіх стрибала і хвилювалась Майка. Їй дуже подобалось жити коло водички! Це тато і мама вирішили тут з дітьми провести свою відпустку.

Майка йшла, міцно затиснувши в кулачку синю квітку. Назустріч їй вийшла мама в червоному сарафані, в такому, як і в Майки.

Вітась, забувши про обережність, з якою ніс свою дорогоцінність, побіг до мами, але Майка закричала раніше за нього:

— Мамо, дивися, черепаха! А у неї є такі маленькі ніжки і хвостик. Я спершу не бачила, я побігла по квітку, а вона переповзла з одного місця на інше. А я думала, що це камінь.

Вітась, немов вибачаючись за черепаху, сказав:

— Вона зараз чомусь сховала голову і ноги під панцир. Як же зробити, щоб вона знову повзала?

Мама посміхнулась:

— От ви не галасуйте, не стрибайте навколо, і вона прийде до тями. Давайте я віднесу її в намет і зашморгну завісу.

— Правильно! — вигукнув задоволено Вітась.

Вони підійшли до намету. Перед ним стояв розкладний столик, а трохи далі, коло дерева — маленька плитка, на якій мама і тато по черзі готували обід. Мама віднесла черепаху в намет і лишила її там. Потім заходилась коло обіду, а Вітась почав чистити картоплю.

Майка навшпиньки підійшла до намету і підняла брезент. Там, зовсім спокійно, діловито лазила черепаха. Вона навіть підповзла до стінки намету і спробувала здертися на неї. Її голова була висунута, і Майка побачила зморшкувату шкіру і зовсім беззубий рот. Але загалом черепаха наглядала дуже лагідною. Вона до всього уважно придивлялась.

Майка так само тихенько опустила завісу і побігла до мами й Вітасика:

— А вона ходить!

Мама здивувалась:

— Хто вона? Про кого це ти, дитинко?

Вітась підбіг до Майки і сказав:

— Я ж казав, щоб ніхто не підходив близько і не лякав черепахи! А Майка тут…

— І зовсім я її не лякала, а тільки в щілинку глянула на неї. І тепер я знаю, як її звуть. Її звуть Текля. До нас у дитсадок ходить дівчинка Світланка. Її приводить бабуся Текля. Черепаха на неї схожа. І ходить так само повільно, як бабуся Текля, і зубів у неї теж немає.

— Майко! Нам треба бути в наметі, щоб Текля звикла до нас, до наших голосів, — вигадав Вітасик. — Тільки поводься тихенько. Ходімо.

В намет діти прослизнули навшпиньки, і Текля не звернула на них уваги. Зайшла мама і сказала дітям:

— Черепаха, мабуть, їсти хоче. Ось у мене лишилось два листки капусти.

Але Текля байдуже пройшла повз капустяне листя.

У цей час почувся веселий голос тата:

— Агей, Вітасику, де ти, пустунчику? Вітасик вибіг до тата, притиснувши пальця до уст. Тато показав чималеньку низку риби. Але Вітась прошепотів:

— Тсс, тихше, в наметі у нас черепаха. Батько сказав:

— Та вона не чує нічого. — Однак притишив голос. Побачивши Теклю, він зауважив: — Вона ж не їсть капусти.

А Майка зажурено протягла:

— Тату, та вона нічого не їсть. Бідна Текля, ми ж не знаємо, яку ти травичку любиш.

Вітась умить знайшов вихід. Він побіг і приніс пучок різної трави і простягнув просто до Теклі, але вона сховала голову і ніжки.

— Ой-ой, вона цього, мабуть, не любить, — з докором мовила Майка.

— Тату, — спитав Вітасик, — чому вона якась дика, нічого не хоче?

Тато посміхнувся:

— Та вже ж не свійська, і вона не знає, що ти просто хлопчисько, а, мабуть, думає, що ти тигр і хочеш їй голову відкрутити.

Майка не вщухала. Вона умовляла черепаху:

— Теклю, це не тигр, це Вітась.

— Ну, чого ви клопочетесь? — сказав тато. — Яка від неї користь? Он риба — це я розумію. З неї мама може і юшку зварити, і засмажити.

— А ти забув, що у Жюля Верна в «Дітях капітана Гранта» їли черепахові супи? — втрутилась у розмову мама.

Тут Вітась помітив, що у Майки очі зробились якісь зовсім круглі, насторожені. Він хотів заспокоїти сестричку, але Майка вибухнула плачем. Вона голосно схлипувала, вимовляючи уривчасто:

— Не дам Теклі… Ви ще суп варитимете черепаховий…

А тато сказав:

— Що ти, дочко! Супи варять з інших черепах.

Заспокоївши Майку, мама наказала сідати обідати. Тато дуже зголоднів, ловлячи рибу.

Під час обіду Текля непомітно кудись зникла і лише згодом її знайшли у найтемнішому кутку намету.

— Ось де ти! — радо вигукнув Вітась. — А ти мені саме потрібна.

Він схопив у тата на стільці туш і пензель, притис до себе Теклю і вислизнув з намету…

За ним чкурнула і Майка.

А Текля зовсім втягла голову й ноги, що їх і помітити не можна було.

— Ну, чого ти так зіщулилась? — дорікав черепасі Вітась. — Та я ж не тигр.

Але ці докази Теклю не заспокоїли. Вона продовжувала сидіти, зіщулившись, у своєму панцирі.

Вітась, побачивши, що вона не збирається витягати голівку, взявся до роботи. Він умочив пензля в туш і почав ретельно виводити на черепашиному щиті своє ім’я.

Майка весь час крутилась коло нього, не розуміючи, що він робить. Нарешті вона не витримала:

— Вітасю, а Вітасю, що це буде? Вітась поважно відказав:

— Моє ім’я — Віктор.

Майці це здалося дуже цікавим, вона почала підстрибувати, вигукуючи:

— І моє ім’я, і моє напиши! Вітась неохоче згодився і почав виводити слово «Майя».

Але в цю мить до них підбіг тато.

— Що ти робиш, бешкетнику? Навіщо мучити тваринку? Вітась навіть розгубився.

Та нічого я їй не роблю. Вона он сховалась зовсім.

— Нічого черепасі не буде, — сказала мама. — Вона навіть не відчуває. От давайте сядемо, я розкажу вам цікаву історію.

Вітась відніс Теклю в намет, і всі зручно вмостилися на моріжку.

— От слухайте. Нещодавно в Адріатичному морі рибалки витягли черепаху з якимись літерами на панцирі. Ніхто не розумів, що вони означали, і черепаху передали вченим. А вчені одразу побачили, що це — російські літери і написано там було ім’я письменника: «Максим Горький» і дата, себто число, коли зроблено напис.

— От бачиш, — сказав підбадьорений Вітась татові, — а ти кажеш — мучу тварину.

Тато всміхнувся:

— Так то ж Максим Горький. От ти будеш працювати — винайдеш щось корисне людям, а поки що нікому не цікаво читати твій підпис.

Майці було шкода такої чудової вигадки. Вона всіляко намагалась виправдати брата:

— Вітась винайде щось.

Мама з дітьми зайшла знову в намет. Тут Текля заспокоїлась і зовсім безпечно блукала поміж меблями.

День пройшов без особливих пригод. Надвечір, коли Майка уже заснула, Вітась згадав, що Теклю треба повести погуляти. Вона цілий день була у задушливому наметі, а ви водять же собак на свіже повітря.

Він не знав того, що черепахи вдень взагалі дуже кволі і навіть не їдять.

Вітась узяв черепаху і виніс її на травичку. Він міркував: «Неповоротка Текля не втече. До того ж я буду стежити».

А черепаха, як і всі черепахи, надвечір пожвавішала і, дуже зрадівши свіжому повітрю, ураз попрямувала собі в зелену травицю. Вітась дивився в інший бік і, обернувшись, був трохи здивований: не стало Теклі. Він кинувся шукати її скрізь, дивився у траві, на стежці — та так і не знайшов.

Похмурий і зажурений, хлопчик несміливо зайшов у намет. Мама і тато розмовляли про щось своє. Вітась мовчки ліг спати.

На ранок він тихенько розповів мамі, і вони вирішили поки що не говорити про це нікому. Але Майка, тільки розплющила очі, кинулась шукані Теклю і, не знайшовши її, сказала з розпачем:

— Нема Теклі…Вітась не витримав і мовив розгублено:

— Я не помітив, як вона втекла.

А мама, відчувши, що треба поспішити синові на допомогу, сказала:

— Ми ж не знали, чим її годувати. А тепер вона житиме, як їй до вподоби.

— А я все одно не буду їсти вашого супу, — вперто сказала Майка.

Тато зайшов до намету в трусах і вицвілій майці. В руках він тримав дві вудки.

— Ану, шановне товариство, миттю на свіже повітря. Що, дарма сонечко сяє?

Дітвора відразу стрепенулась. Майка затанцювала на місці, забувши про все. А мама сказала:

— Візьміть і Маєчку. Вітасю, ти дивись за нею, а я впораюся з роботою і теж прийду до вас.

Озеро було зовсім недалечко, «два кроки» — казав тато.

Вітась подумав собі:

«Звісно, для високого тата й два кроки, а от йому з Майкою, яка смішно дріботить ніжками, мабуть, набагато далі».

Всю дорогу Вітась тримав Майку за руку, лише перед берегом випустив її, а сам нетерпляче побіг до води.

Тато відійшов до знайомого, і вони там жваво про щось розмовляли. Раптом Вітась пильно придивився до дна, яке и цьому місці було добре видно, бо вода була чиста.

— Ой, Текля!

— Де, де? — схопилась Майка.

— Та ти не туди дивишся! Он вона, у воді, по дну іде.

Майка підбігла.

— Вітасику, це хтось її кинув туди. Врятуй її!

Але Вітась мовив:

— Та вона, бач, не дуже хвилюється.

Майка з хвилину дивилася захоплено і не відводила погляду від черепахи, а потім замріяно сказала:

— Знаєш, Вітасю, не треба її брати, вона ж тут на волі. Хоче — гуляє у траві, а хоче — у воді.

Вітась глянув на маленьку, таку чуйну Майку, і згодився, відмовившись від свого бажання мати власну живу черепаху.