Томасина (розділи 1-10)

Присвячується Вірджинії

На карті Аргайлширу ви не знайдете міста під назвою Інверанох, а людей, тут описаних, ніколи не було на світі. Весь сюжет цієї повісті є витвором письменницької уяви.

1
Містер Ендрю Мак-Дьюї, лікар-ветеринар, виставив із дверей кабінету свою колючу та руду як цегла бороду й обвів холодними недобрими очима відвідувачів у приймальні, що сиділи на простих дерев’яних стільцях, тримаючи хто на руках, хто біля себе своїх чотирилапих вихованців, і чекали прийому.

Меткий жилавий Віллі Беннок, що був за асистента й за медбрата, за санітара й за секретаря, вже встиг назвати своєму патронові декого з сьогоднішніх клієнтів, згадавши поміж інших і священика Ангуса Педді, який був другом і сусідом містера Мак-Дьюї. Звичайно ж, преподобний Педді прийшов сюди не сам, а зі своїм мопсюрою, який вічно маявся кольками: священик душі не чув у своєму собаці й не шкодував солодощів для нього. Погляд містера Мак-Дьюї ковзнув по кругленькому коротконогому тільцю пастора і на мить зустрівся зі страждальницьким поглядом мопса, який, схоже, був згоден на все. Собачі очі, в яких читалося страждання, з надією дивилися на лікаря, чекаючи полегші. Пес уже добре затямив, що після відвідин лікарні, в якій витали чудернацькі запахи й де був за старшого цей бородатий велет, недуга неодмінно має відступити.

Ветеринар відвів очі від гіпнотичного псового погляду й подумки чортихнувся. Скільки тому Педді не кажи, а він знай своє, балує пса чим заманеться, і знов марнуй на нього час!

Серед інших клієнтів Мак-Дьюї узрів дружину одного небідного забудовника з Глазго, яка приїхала до Інвераноха на літо. Жінка прийшла з невеличким йоркширським тер’єром, який, скоріш за все, страждав від ревматизму. Шовковисту собачу гривку прикрашав безглуздий оксамитовий бант, який робив з тер’єра посміховисько. Була ще місіс Кінлох, вона принесла сіамця, що мав якусь вушну хворобу. Кіт час від часу трусив головою і хрипко нявкав, скаржачись на біль. Бакалійник містер Доббі з видовженим сумовитим обличчям привів такого ж довговидого, як і він сам, запаршивілого шотландського тер’єра. Жалюгідний екстер’єр тер’єра наводив на думку, що псові потрібен не так лікар-ветеринар, як хороший шпалерник.

Серед решти відвідувачів, котрих тут набиралося з півдюжини, Мак-Дьюї вирізнив хлопчиська, якого він десь уже бачив, та дебелу місіс Лагган, яка торгувала у власній крамниці газетами і тютюном. Вона була першою в черзі. Місіс Лагган та її старий Реббі — чорний дворняга із сивою мордою та ревматичними старечими очима — уже не перший рік були своєрідними символами цього міста.

Місіс Лагган мала сімдесят із гаком років, і двадцять п’ять із них вона була вдовою. Останні п’ятнадцять років її єдиним другом та розрадником залишався дворовий пес Реббі. Завдяки своїй звичці постійно лежати на порозі крамниці він став таким самим символом Інвераноха, як і його дебела господиня у строкатій шалі, їх знали не тільки мешканці цього шотландського нагірного містечка, а й ті, хто бував тут лише час від часу. Заходячи або виходячи з магазину місіс Лагган, відвідувачі навіть гадки не мали оспорювати право собацюри на поріг, а просто переступали через нього, і той міг скільки завгодно лежати при вході, уткнувшись носом у передні лапи і закотивши очі. На Хай-стріт[Хай-стріт (англ. high street — головна вулиця) — так називали головну або колишню головну вулицю у багатьох містах Великої Британії, а також, інколи, головні вулиці міських районів у межах того самого міста.] навіть жартували, що нащадки постійних клієнтів місіс Лагган з’являються на світ із вродженою звичкою переступати через цього пса.

Містер Мак-Дьюї пробіг очима по своїх пацієнтах. Пацієнти ж, кожен на свій лад, поглянули на містера Мак-Дьюї. Одні дивилися на лікаря з тривогою, другі — з надією, треті — з повагою; знаходилися й ті, що відповідали такою самою ворожістю, якою дихали виразні лікареві риси — і високе чоло, і густі кошлаті брови, руді, аж вогнисті, ще й нібито чимось обурені; і владні сині очі, і вольовий ніс, й іронічний вигин повних губ, прихований щетиною рудої бороди та вусів, і напористе, як не сказати, зухвале, підборіддя.

І погляд ветеринара, і його манери красномовно свідчили про те, що містер Мак-Дьюї — людина лиха та бездушна, і мабуть, не буває диму без вогню, інакше чому геть увесь Інверанох схилявся б до думки, що Ендрю Мак-Дьюї — людина лиха та бездушна?

Щойно з’явившись у цьому містечку, що в графстві Аргайл (а відтоді не сплило й двох років), такий колоритний статурний вдівець, як наш містер Мак-Дьюї, одразу ж став предметом численних пліток. Робота у ветеринара така, що він завжди на виду, а Ендрю Мак-Дьюї був покровителем не тільки міщанської звірини, а й цілого сонму худоби, якої в достатку було на околишніх фермах: цілі стада абердинських корів, отари чорномордих овець, свині та домашня птиця. Крім того, час від часу він інспектував місцеві бійні, сироварні та маслоробні.

У міщанських плітках Ендрю Мак-Дьюї здебільшого фігурував як чоловік чесний, прямий та справедливий. Щоправда, набожна частина городян схилялася до думки, що це не та людина, якій можна довірити життя безмовної Божої тварі. Не любить він тварин, казали прихожани, та й до людей не краще ставиться. Крім того, містер Мак-Дьюї не мав ані часу, ані бажання навернутися до Бога. І чи був він безбожником (як запевняв багато хто з містян), чи не був, але містера Мак-Дьюї жодного разу не бачили в тутешній церкві, де правив містер Педді. Це було тим більше дивно, що їх об’єднувала давня дружба.

Деякі містяни базікали, що після смерті дружини серце в Ендрю Мак-Дьюї цілком скам’яніло, і тільки десь у закутку ще залишився вільний клаптик для любові до рідної семирічної дочки. Дочку ветеринара звали Мері-Pya, і хоч би де ви її зустріли, вона завжди була у товаристві своєї кішки на ім’я Томасина.

Зверніть увагу, казали місцеві базіки, ніхто ж не каже, що він нікчемний лікар, який не знається на звірині. Лікує швидко, добре, але надто вже часто хапається за пляшку з хлороформом. Прихильники містера Мак-Дьюї заперечували в тому сенсі, що ветеринар просто не може без щему в серці дивитися на страждання тварини, якій уже однаково нічим не допоможеш. Його ж недоброзичливці, які косо дивилися і на самого лікаря Мак-Дьюї, і на його дивацькі звички, нашіптували, що містер Ендрю — просто бездушний сухар. Мовляв, йому нічого не вартує спровадити тварину на той світ, а ті, що й дня не проживуть без своїх котиків-собачок, на його думку, не більше ніж сентиментальні ідіоти.

Багато хто з тих, що не стикалися з Мак-Дьюї як із фахівцем, не вважали цього чоловіка безнадійним, аргументуючи свою думку тим, що будь це правдою, він не здружився би з преподобним Ангусом Педді, пастором пресвітеріанської[Пресвітеріанський — такий, що стосується пресвітеріанства — релігійної конфесії, що виникла у Шотландії в XVI ст., заперечує єпископат і визнає тільки сан пресвітера (лідера релігійної громади), якого обирає народ.] громади Інвераноха. І казали, що коли померла дружина Мак-Дьюї Анна, то ніби саме священик, який дружив з ним ще зі студентських літ, умовив його продати практику в Глазго, перебратися до Інвераноха, очолити міську ветеринарну клініку, а заразом і спекатись нестерпних спогадів, що не давали спокою у великому місті.

Деякі містяни ще пам’ятали старого Джона — покійного батька Мак-Дьюї, деспота і релігійного фанатика. Свого часу Джон пригрозив синові, що залишить його без копійки в кишені, якщо той не піде його стопами. І Ендрю, який ще зі шкільної лави мріяв стати хірургом та лікувати людей, чудово розуміючи, що без батьківської підтримки далеко не підеш, здався старому фанатикові й став ветеринаром.

А дехто з інверанохців навіть устиг побувати у Глазго, в похмурому старому домі на Дунарн-стріт, де батько й син практикували разом, допоки старий не помер. Усі їхні добрі відгуки про ці відвідини можна було передати однісінькою фразою: «Не дивно, що містер Мак-Дьюї став таким, яким ми його знаємо».

У пам’яті містера Педді старший Мак-Дьюї так і залишився старим святенником, котрий виспівує псалми. Всередині його оселі Бог уособлював поліцейського, який карає всіх злочинців. Божество Джона Мак-Дьюї не приймало нічого, що могло дарувати бодай крихту задоволення або полегші, і молодший Мак-Дьюї спочатку зненавидів Бога, а потім взагалі відрікся. Втрата дружини Анни (вона померла, коли донька мала три роки) набожності містерові Мак-Дьюї аж ніяк не додала.

Отож, ветеринар ковзнув очима по своїх клієнтах, і нарешті руда борода, наче флюгер під вітром, крутнулась у бік старої огрядної місіс Лагган. Він коротко кивнув, запрошуючи її до себе, стара щось перелякано пробелькотіла, взяла свого Реббі, який лежав у неї на колінах, і насилу підвелася. Пес лежав у неї на руках горічерева, безвольно розкинувши лапи, та безпомічно зиркав очицями. Своєю зовнішністю він нагадував перегодоване темно-сіре порося, а при диханні з його грудей виривався присвист, схожий на сонне хропіння застудженого старигана.

Преподобний Ангус Педді підібгав свої короткі ніжки, звільняючи старій дорогу, і усміхнувся ангельською усмішкою, щоб підбадьорити її. Усім своїм виглядом він начисто спростовував загальноприйняте уявлення про шотландських священиків як про людей суворих та скупих на почуття. Містер Педді був невисокий на зріст, повненький, мав приємні манери і аж кипів енергією. Він мав кругле обличчя з ямочками на щоках та підборідді, бешкетні очі та веселу усмішку і завжди був готовий як поспівчувати чужому горю, так явити турботу про ближнього.

Мопс Ангуса Педді, що вічно маявся шлунковими кольками, озивався на ім’я Декаданс, і ця собача кличка давала чудове уявлення про те, які жарти були в ходу у великій родині священика. А зараз пес лежав на колінах у свого господаря, в тій самій позі, що й Реббі, і дихання його було таке саме важке, як у Реббі. Коли місіс Лагган та Реббі проходили повз них, священик поставив свого пса на задні лапи, аби той добре бачив чорного дворнягу та його хазяйку, і сказав:

— Знайомся, Деккі, це Реббі, собачка місіс Лагган. Сьогодні бідоласі стало зле…

Дві пари собачих очей перезирнулися і обмінялися меланхолійними поглядами.

Місіс Лагган пройшла за ветеринаром в оглядову кімнату по сусідству з кабінетом Мак-Дьюї, поклала свого Реббі на білий емальований стіл горічерева, і він лежав, безвольно звісивши передні лапи та ледве, через силу дихаючи.

Ветеринар відтягнув псові губу і оглянув зуби, тоді зазирнув під повіки і торкнувся черева, яке здималося та опускалося в такт із диханням.

— Скільки років собаці? — запитав він.

Місіс Лагган, яка ходила тільки в чорному (як і личить порядній вдові), а на плечах носила строкату шаль, від його запитання аж стислася всім тілом і неначе поменшала.

— П’ятнадцять із хвостиком, — відповіла вона після тривалої мовчанки. — Так, я взяла Реббі ще цуценям, а відколи він виріс, минуло чотирнадцять років, — додала вона, неначе вірила, що коли сказати не «п’ятнадцять», а «чотирнадцять», то невблаганна доля змінить гнів на милість і подарує псові зайвий рік. П’ятнадцять років для собаки — це глибока старість, а от у чотирнадцять ще залишається надія, що він дотягне до п’ятнадцяти, хоча б як та стара вівчарка містера Кемпбелла; хоча, якщо чесно, їй незабаром мало виповнитися шістнадцять.

Ветеринар кивнув головою, ще раз байдужно зиркнув на дворнягу — і сказав:

— Я б радив приспати нещасного пса, щоб він більше не мучився. Ви ж бачите, астма його додушує. Пес просто задихається. — Мак-Дьюї зняв Реббі зі стола, поставив на підлогу, і той одразу ж плюхнувся на черево. Та навіть у такому положенні він не зводив з господині відданих очей. — І ходить не краще, ніж дихає, — підсумував Мак-Дьюї.

Численні складки на вдовиному підборідді нажахано затремтіли.

— Приспати, щоб не мучився?.. Тобто вбити собачку?.. А як же тоді я, адже Реббі єдиний, хто в мене є! Ми разом от уже п’ятнадцять років, а двадцять п’ять років я — самотня вдова. Як же я житиму без Реббі?

— Знайдете іншого пса, — відповів Мак-Дьюї. — Це не важко. Місто аж кишить бездомними собаками.

— Та як ви можете таке казати!.. Це ж буде вже не Реббі. А не можна дати йому якусь малесеньку пігулку, щоб він узяв та й одужав? Колись мій Реббі був нівроку…

Мак-Дьюї зітхнув і з сумом подумав: коли лікуєш тварин, то найбільшого клопоту завдають не вони, а їхні безміру сентиментальні власники.

— Ваш пес приречений, — пояснив він. — Тварина доживає свого віку, і до того ж вона дуже хвора. Запитайте в будь-кого, і вам кожен скаже, що життя для вашого Реббі перетворилося на суцільну муку; пес не живе, а мучиться. Ну, дам я йому пігулку, і що? Не мине й двох тижнів, як ви знову прийдете до мене. Протягне ваш собака місяць, ну, може, півроку, але більше — навряд. Принаймні, я б не поручився, — підсумував ветеринар. За мить, уже трохи лагідніше, він додав: — Йому ж самому буде краще, якщо ми звільнимо його від мук.

Розхвильована страхом уява місіс Лагган намалювала їй самотні дні без вірного Реббі — і дрож від підборіддя пішов далі, перекинувся на губи. Пес був її мовчазним співрозмовником, а ще вона любила, сидячи за чашечкою чаю чи уже вночі, у ліжку, прислухатися до його дихання. Саме про це подумала стара, але вголос сказала зовсім інше. Вона бовкнула перше, що спало на гадку:

— А як же мої клієнти, постійні покупці? Вони так звикли переступати через мого Реббі — і тут його раптом не стане! їм страх як не вистачатиме мого песика…

У перекладі на людську мову це означало: «Я жінка вже немолода. Мені недовго залишилося топтати ряст. Я нікого не маю, а Реббі стільки років був моїм другом та розрадником. Ми з півслова розуміємо одне одного…»

— Так, місіс Лагган, так, я цілком з вами згідний. Але ж потрібно визначатися, в мене люди чекають…

Зажурена місіс Лагган звела очі на рудовусого, рудобородого здорованя, що аж пашів життям, і запитала:

— Як по-вашому, коли мій бідолашний Реббі ще трохи помучиться, це буде жорстоко з мого боку?..

Містер Мак-Дьюї мовчав. Він сидів і чекав, яким буде рішення його клієнтки.

Жити без Реббі — не відчувати, як тицяється в руку його вологий колись носик, не бачити висолопленого рожевого язика, коли пес тихенько лежить на долівці; не чути задоволеного собачого постогнування, коли він, траплялося, переїдав… Не буде більше її Реббі — того Реббі, якого можна завжди побачити, почути чи погладити. Старим людям і старим псам одна дорога — на цвинтар. Місіс Лагган хотіла була попросити пігулку, яка б дозволила пробути з песиком бодай ще місяць, тиждень, або ж день, але рознервувалася і, розгубивши останні крихти рішучості, сказала:

— Будь ласка, лікарю, зробіть усе так, щоб йому не було боляче…

Містер Мак-Дьюї полегшено зітхнув.

— Запевняю вас, ваш Реббі нічого не відчує. — Він підвівся. — Повірте мені, місіс Лагган, ви обрали єдино правильне рішення.

— Ну що ж, так тому й бути. Присипляйте. Скільки з мене за послугу?

На якусь мить ветеринарові стало нестерпно боляче від споглядання тремтячих губ та обвислого підборіддя старої. Він подумки вишпетив себе за цей хвилинний прояв слабкості та коротко сказав.

— Ніскільки.

Проте вдова уже взяла себе в руки, й хоч сльози в неї в очах ще не просохли, до жінки повернулося колишнє почуття власної гідності.

— Ні, я заплачу…

— Ну що ж, тоді два шилінги.

Місіс Лагган дістала з маленького чорного гаманця монетку і дзенькнула нею об стіл. Реббі насторожився, повів посивілими вухами, а невтішна вдова, жодного разу не обернувшись до давнього друга і найдорожчого розрадника, рушила до виходу. Вона напружувала останні сили, намагаючись зберегти вигляд гордий і незалежний, їй дуже, дуже не хотілося, аби цей чоловік, що має каменюку замість серця, побачив у ній згорьовану товстуху. І їй таки вдалося вийти з кабінету і навіть зачинити за собою двері, не втративши ані крапельки власної гідності.

Коли туга огортає жінку тендітну або ж просто худорляву, то і лице її, і постать — усе передає важкий душевний стан. І зовсім інша річ, коли від горя потерпає дама дебела. Малий незграбний рот не в змозі передати почуття трагізму, він тільки морщиться й тремтіть. Тужливий стан руйнує плавність ліній, та тільки не в огрядної матрони: масивні форми зберігають свою плавність, а шкіра стає землистою, і, незважаючи на всю округлість рис товстухи, складається враження, що життя тонкою цівкою тікає з її тіла.

Коли вдова Лагган знов опинилася в приймальні, усі присутні як один поглянули на неї. Преподобний Педді одразу ж усе зрозумів і, підвівшись старій назустріч, промовив:

— Наша дорога, мила місіс Лагган! Тільки не кажіть нам, що в Реббі кепські справи. Він залишається в лікарні, так? — і раптом, майже слово в слово, він повторив удовині слова: — А як же місто, як ваші клієнти?.. Прийдуть вони до вашої крамниці — а Реббі нема на порозі! Як же вони?..

В приймальні всі були свої, і місіс Лагган нарешті дала волю почуттям. Гірко ридаючи, стара вдова повідала, який вирок виніс ветеринар її другові.

— Лікар сказав, що єдиний спосіб полегшити страждання Реббі — це зовсім покласти їм край, і що раніше це станеться, то краще для нього. Ах, за що така несправедливість? Той, кого любиш, іде від тебе, і ти лишаєшся одна, як палець! І як же мені тепер жити без мого Реббі?! А зрештою, хай буде так, однаково невдовзі ми будемо разом. А знаєте, так навіть краще. — Вдова утерла очі ситцевим носовичком і вичавила з себе усмішку. — Пам’ятаєте, як він лежав у мене на порозі, а коли хтось приходив до крамниці, то мав задирати ноги, щоб не зашпортатися за Реббі?..

Трагедію самотньої вдови навряд чи можна назвати трагедією в людському розумінні цього слова, та хай там як, а вся приймальня аж заціпеніла, переймаючись горем старої. А містер Педді навіть відчув, як крижана рука жаху взяла його за серце і стискала доти, поки він і сам не відчув весь біль невтішної вдови. Зараз у його житті був один з тих неприємних моментів, коли ти маєш щось робити, але не знаєш, яких саме дій чекає від тебе Всевишній, і навіть гадки не маєш, як діяв би в цій ситуації Він сам. Звісно, якщо Його взагалі обходять трагедії подібного масштабу.

Коли йшлося про Бога і віру, яким служив преподобний Ангус Педді, такі речі, як горе, важкість утрати, туга, втрачали для священика будь-який сенс. Своє покликання він вбачав у тому, щоб незмінно захоплюватися світом — витвором Всевишнього — і постаттю самого Всевишнього, причому не просто захоплюватись, а передавати це захоплення своїм парафіянам, навчати їх належним чином цінувати всі дива та красоти нашого світу, благоговіти не тільки перед тварями Божими (тобто і перед людиною), а й перед віковічними, незмінними таїнами буття. Він не вдавався в тлумачення двоєдиної сутності Бога (Бога-Отця та Бога-Сина), а просто допомагав людям знайти шлях до Нього та полюбити Його. Містер Педді був надзвичайно терпимим чоловіком, відзначався широтою поглядів і вважав, що людина може відвернутися від Бога, але не надовго, адже Його присутністю пронизане буквально все: і те, що дихає життям, і те, що лежить неживим. Живі створіння та бездушні речі — все суще в цьому світі однаково просочене божественним началом, і хоч би як хотілося комусь його уникнути, всі його намагання наперед були приречені.

Та в сутності своїй священик залишався людиною, і коли він бачив, як Бог, котрому він служить, відвертається від людей (як зараз-от від місіс Лагган), йому аж серце краялось від розпачу й чужого горя.

От стоїть перед тобою вбита горем товстуха; стоїть і невтішно ридає. Вона витирає очі маленьким клаптиком тканини, а сльози рясно заливають пухлі щоки і дрібно-дрібно труситься потрійне підборіддя. За мить вона вийде з приймальні на вулицю, і життя в ній почне повільно згасати.

Раптом Педді відчув нестримне бажання забігти в кабінет до Мак-Дьюї і на весь голос закричати: «Ендрю, спинися! Не вбивай собаку. Хай Реббі відживе своє. Хто ти такий, що не віриш у Бога, а вдаєш із себе Всемогутнього!?» Однак священик придушив цей несподіваний порив. Яке він мав право втручатися? Мак-Дьюї знав свою справу, а ветеринарам, як і лікарям, нерідко доводиться казати і робити речі, від яких людям боляче. Але, на відміну від звичайних лікарів, ветеринарам дозволено умертвляти своїх пацієнтів, щоб ті марно не мучилися.

— Як же я житиму тепер без мого Реббі? — неначе розмовляючи сама з собою, повторила місіс Лагган — і вийшла на вулицю.

У дверях знову спалахнула борода Мак-Дьюї. Ветеринар похмурим поглядом обвів приймальню, немов шкодуючи, що запізнився і не встиг відіграти свою роль у трагічній сцені та втішити стару вдову.

— Хто далі? — запитав Мак-Дьюї, і коли наступною підвелася дружина забудовника з Глазго зі своїм Йоркширом, який нажахано заскавулів, і без того не вельми приязний вираз ветеринара перетворився на ворожий.

І раптом тишу в приймальні розітнув тоненький голосок:

— Сер, якщо ваша ласка, можна вас на хвилинку?

— Це Джорді Мак-Набб, драпірувальників малий, — пояснив хтось із відвідувачів.

Джорді мав вісім років. Він був одягнутий у шорти і сорочку захисного кольору, а на шиї в нього теліпався галстук скаута-вовчика. Хлопчик був круглолиций, темноволосий, темноокий і серйозний, мов китаєць. Замащені руки хлопчини стискали коробку, в якій, пульсуючи, лежала його сьогоднішня доброчинна справа. Мак-Дьюї жваво підійшов до хлопця, навис над ним немов гора, неначе башта, як рудий магог,[Магог — один із двох диких народів (гог і магог) в іудейській, християнській та мусульманській міфології, чиє нашестя передує страшному суду.] і, ледь не вткнувшись бородою у коробку, прогуркотів:

— Ну, малий, що там у тебе?

Та малий і не думав лякатися. У коробці терпляче сидів пацієнт — зелена жабка, вона ритмічно надимала боки в такт диханню.

— В неї щось із ногою, — пояснив хлопчик. — Жабка не може скакати. Я знайшов її біля озера. Вона дуже хотіла скакати, але у неї не виходило. Лікарю, ви зможете вилікувати жабку, аби вона знову могла скакати?

Коли в житті Мак-Дьюї траплялися найгірші, найприкріші миті, що оживляли неприємні спогади, він утрачав самовладання. От і тепер, коли він стояв, схилившись над коробкою, в присутності відвідувачів, що дожидали прийому, в голові його несподівано заворушилося прикре: «Ось так, любий Ендрю, тепер ти — жаб’ячий костоправ…»

І раптом на нього наринула хвиля задавненого смутку впереміш із гнівом. Авжеж, якби на цьому світі була справедливість, то всі ці люди у приймальні, і цей хлопчисько разом з ними, приходили б сюди зі скаргами на хворе серце, легені, на горло, печінку… Вони б нарікали на біль та важкість у всьому тілі, на дивні кольки в животі, розповідали б йому про важкі та минущі недуги, а він боровся б за їхнє здоров’я, вертав би цих людей до повноцінного життя. Але вони приходили зі своїми розманіженими цуциками-котиками, що нявкали-скиглили-чхали на всі лади. Ті люди тримали тварин тільки тому, що їм того хотілося, тому, що вони були занадто лінивими та самозакоханими, щоб заводити власних дітей, на яких і можна було б витрачати всю свою нерозтрачену ніжність.

Найближче до ветеринара сидів хворий йоркшир, і Мак-Дьюї, роздуваючи ніздрі від зневаги до себе і роду людського, вловив запах парфумів, якими господиня покропила пса. Усе ще оповитий гнівом, ніби чорною хмарою, він так відповів Джорді Мак-Наббу:

— Я не маю часу займатися дурницями! Бачиш, у мене тут повна приймальня народу? Віднеси свою жабу назад до води і залиши як є. Все, можеш іти.

У круглих темних очах Джорді з’явився той вираз, який з’являється в дитини, коли її образив чи розчарував дорослий.

— Але жабка хвора, їй зле, — став благати малий. — Вона там хіба не помре?

Мак-Дьюї, анітрохи не розчулившись, допоміг хлопцеві чимшвидше дійти до дверей, а на прощання ще й плеснув по сідниці.

— Іди собі, хлопче. Віднеси її туди, де знайшов. Природа подбає про неї. Так, місіс Сандерсон, можете заходити…

2
Якщо говорити про мої родинні стосунки, то вас вони точно здивують, адже я — родичка тієї самої Дженні — Дженні Болдрін із Глазго, чиє життя та пригоди у Лондоні й на кораблі (та й не тільки на ньому) були колись увічнені в книжці.[«Дженні» — назва іншої повісті Пола Гелліко, де головною героїнею також є кішка.]

Одна лінія нашого родоводу сягає Едінбурга. Дехто з моїх предків служив мишоловом при університеті (звичайна справа для кота), а двоє, подейкують, навіть прислужилися науці. Друга лінія котячого родоводу тягнеться з Глазго, і саме вона ріднить мене з Дженні Болдрін.

Дженні доводиться мені двоюрідною бабцею. З усіх нас вона найбільше відповідала єгипетським уявленням про кота: невеличка звужена голівка, видовжена мордочка, мигдалеподібні очі та округлі, гарненько окреслені торчкуваті вушка. Подейкують, що саме цим я схожа на Дженні, чого, правда, не скажеш про хутро.

Ви зрозумієте мою гордість, з якою я говорю ці слова, бо це яскраве свідчення того, що ми ведемо свій родовід ще від тих часів, коли людям вистачало здорового глузду вважати нас божественними створіннями.

Ті часи, коли люди поклонялися справжнім богам, давно вже минули. Ну що ж, тим гірше для вас. Адже у Давньому Єгипті, тоді, коли представникам котячого роду поклонялися у храмах, життя загалом було краще, а люди — щасливіші. Втім, це не має жодного стосунку до того, що я збираюся розповісти. Просто я веду до того, що коли ви знаєте, що були колись божеством — нехай навіть дуже давно, — це неодмінно дасться взнаки і на вас, і на вашій поведінці.

Історія, котру я розповім, не має стосунку й до Дженні, якщо не брати до уваги, що саме їй я завдячую незалежністю своєї вдачі, відвагою та врівноваженістю (не кажучи про вишуканість форм), а згадала я про неї просто так; ану як раптом ви вже чули про цю кішку!

Мені також довелося пережити цілу низку захопливих пригод, які не вагаючись можна ставити в один ряд із найцікавішими та найдивовижнішими подіями, котрі трапляються у світі. Тим паче, що у центрі цих пригод стоїть не людина, а кішка.

Не випробовуючи вашого терпцю, скажу одразу: мова піде про вбивство.

Та ось чим ця повість не схожа ні на що інше, що ви читали досі: жертва вбивства — я сама.

Ім’я, яким мене назвали — Томасина, — було результатом смішної та непрощенної помилки, яких так часто припускаються люди, з’ясовуючи нашу стать, коли ми ще зовсім малі. Коли я з’явилася в домі Мак-Дьюї у Глазго, мене назвали Томасом. Моїй господині, дівчиську на ім’я Мері-Pya, було тоді три роки. Коли помилка стала явною, то наша хатня робітниця місіс Мак-Кензі не придумала нічого кращого, як змінити чоловіче «Томас» на жіноче «Томасина», причому — навіть для годиться — не запитала в мене, що я сама про це думаю.

Не розумію, чому люди такі безголові, коли треба визначити стать малого кошеняти. Зробити це не так уже й складно, як може здатися на перший погляд, але ж потрібно взяти й подивитися, а не гадати на кавовій гущі, і тоді стане ясно, що відстань між отим і тим у котів набагато більша, ніж у кішок. І хай би якими малими були кошенята, це правило залишається незмінним у будь-якому віці.

Містер Ендрю Мак-Дьюї зробив би це з першого погляду, недарма ж він ветеринар. Але то був чи не найдивніший з усіх тваринних цілителів: він не любив своїх клієнтів, не визнавав телячих ніжностей з тваринками, а як в домі з’явилася я, він повністю ігнорував мою присутність. Однак я не сказала б, що мене це страх як гнітило, тим паче, що і я його ігнорувала не менше, аніж він мене.

Ми мешкали на Дунаран-стріт, у великому, доволі похмурому будинку, який містер Мак-Дьюї успадкував після смерті свого батька, також ветеринара. Два нижніх поверхи цього будинку займали кабінети, операційна і амбулаторія, а на третьому та четвертому мешкали ми: містер Мак-Дьюї, його дружина та Мері-Pya. Усі вони були руді. Я теж руда, точніше — імбирна, а груди в мене білі. Та що найбільше вражало людей у моїй зовнішності, це білі — всі чотири — лапки та білий кінчик хвоста, який довершував цей колірний ансамбль. Тож слухати компліменти з приводу моєї зовнішності та манер мені було невдивовижу.

Тоді я мала якихось півроку, але чудово пам’ятаю матір дівчинки — Анну. То була вродлива жінка, з волоссям кольору тих мідних казанків, які стояли біля вогнища. Анна мала напрочуд веселу вдачу, вона завжди співала, і завдяки цим співам будинок не здавався таким темним і похмурим навіть у дощ. Мері-Pya не злазила з її рук. Анна весь час потурала доньці, і вони дуже часто шепотілися, довіряючи одна одній свої таємниці. Так вони виказували свою любов. Це було дуже щасливе сімейство, і навіть присутність містера Мак-Дьюї не порушувала сімейної ідилії. На превеликий жаль, тривала ця ідилія недовго: невдовзі після моєї появи місіс Мак-Дьюї заразилася від папуги у клітці якоюсь хворобою — і та хвороба звела її в могилу.

Зізнаюся щиро, для мене почалися чорні дні, і якби не місіс Мак-Кензі, я навіть не знаю, чим би все закінчилося. Містер Мак-Дьюї просто божеволів, принаймні так казали люди, і скоріш за все, вони мали рацію. А бачили б ви, як він шаленів і лаявся, як щедро обдаровував дочку любов’ю, яку не встиг віддати Анні. Мері-Pya це лякало до смерті, та й мені, якщо чесно, було не по собі. Цей чолов’яга міг по кілька днів не з’являтись ні вдома, ні на службі, його справи помалу йшли шкереберть, і раптом до Мак-Дьюї завітав із глибинки його давній приятель — преподобний містер Педді. Після відвідин священика справи містера Мак-Дьюї стали кращі, а ще по деякім часі на нас чекали грандіозні зміни.

Містер Педді та містер Мак-Дьюї начебто знали один одного ще з тих часів, як навчалися в Едінбурзькому університеті (де вони легко могли бачити когось із моєї рідні!). Священик розповів Мак-Дьюї, що в їхньому містечку продається ветеринарна практика, й нараяв перебратися туди.

І ось містер Мак-Дьюї продав свою практику в Глазго та будинок на Дунаран-стріт, де він провів своє дитинство й виріс, і ми перебралися до Інвераноха, містечка у графстві Аргайл на західному березі Лох-Фіну.[Окрім значення «озеро», шотландське слово «лох» (loch) має ще одне значення — «вузька морська затока», і саме з ним його вжито на сторінках цієї повісті.] Ось там і розігралося трагічне дійство мого життя.

Мері-Pya тоді вже йшов сьомий рік. Ми поселилися в передостанньому будинку на вулиці, що звалась Аргайлським проїздом, а нашим найближчим сусідом виявився приятель містера Мак-Дьюї — преподобний Ангус Педді, тутешній священик і власник преогидного мопсюри Деккі. Очі б мої його не бачили!..

Наше помешкання складалося з пари будівель, які стояли майже у притул, ледь-ледь розділені вузьким проходом. Це були доволі довгі вузькі будинки з побіленого каменю, по два поверхи кожен, з односкатними дахами, високими коминами, і на кожному з отих коминів завжди мало сидіти по чайці. Один будинок займали ми, а в другому містилися приймальня, робоче приміщення містера Мак-Дьюї та власне лікарня з клітками для його пацієнтів. Нам туди, з цілком зрозумілих причин, було зась. Мері-Pya було категорично заборонено навіть переступати поріг ветеринарної клініки. Після трагедії у Глазго містер Мак-Дьюї заприсягся, що більше в його домі не буде жодної недужої тварини.

Тут, в Інвераноху, я почувалася далеко краще, ніж у Глазго, адже тут був Лох-Фін — морська затока, що врізалася в суходіл біля Грінока та розтинала Північне нагір’я аж до самісінького Кайрандоу, — а це означало, що я могла спостерігати за польотом чайок, вдихати пахощі моря та риби, гасати по піщаній смузі за чудернацькими птахами та полювати в похмурому лісі з кам’янистими видолками та скелястими пагорбами. Сущий рай для мисливця! У Глазго мене не випускали навіть надвір, а тут усе було інакше. Я дуже скоро стала справжньою горянкою, а ми, горяни, дивимося на всіх інших згори вниз — і ніяк не інакше.

За розміром Інверанох куди менший за Глазго. В містечку мешкало якихось кілька тисяч чоловік, зате щоліта приїздило кількасот відпочивальників.

Ось коли для містера Мак-Дьюї настає гаряча пора: заїжджий люд нерідко привозить із собою своїх чотирилапих пестунів, здебільшого собак, хоча трапляються й коти, і птахи, а якось була навіть мавпа. Якійсь тварині не підійде тутешній клімат, когось гризнуть або вжалять у лісі, а хтось ув’яжеться в бійку з нашим братом-горянином замість завбачливо накивати п’ятами. Зазвичай після таких сутичок господарю невдачливого забіяки не залишалося нічого іншого, як нести свого пестуна в ремонт до містера Мак-Дьюї. Той зустрічав таких клієнтів без надмірного завзяття, бо пещеної звірини на дух не переносив, як, зрештою, і фах ветеринара. Набагато більше, аніж приймати у відведені години хатніх пестунчиків, містерові Мак-Дьюї подобалося бувати на околишніх фермах та спілкуватися з тамтешніми фермерами.

А зрештою, мене це зовсім не обходило, і плин тутешнього життя не викликав у мене жодних нарікань; єдине, що викликало мій спротив, це звичка Мері-Руа завжди і всюди тягати мене за собою.

Якщо у вас були колись (чи є тепер) малі дівчата, ви чудово мене зрозумієте. А як не було, то, може, пригадаєте, що є в дівчисьок такий вік, коли вони й кроку не ступлять без ляльки, а декому за ляльку править кішка. Й нерідко ті дівчиська так звикають до нас, що вже й не зважають, що в їхніх руках мотляється справжня, живісінька тварина! Перехопить таке дівчисько кішку під груди, притисне до себе, і нещасна тварина висне, як щось неживе: голова й передні лапи звисають через руку наперед, а решта тіла мотляється з боку в бік.

Час від часу Мері-Руа звільняє мене від цього вельми незручного і принизливого положення, кладе собі на плечі, і я лежу там нерухомо, неначе якийсь хутряний комірець, і деколи люди, приходячи в захват, намагаються відгадати, де закінчується руда голова моєї господині та починаюсь я. Таке поводження я ще терплю. А інколи вона перекидає мене горічерева і носить на руках, як немовля. Оце я вже ненавиджу!

Якщо ж ви мене запитаєте, чому я мовчу і терплю ці знущання, я навіть не знайду, що відповісти, адже моя життєва філософія напрочуд проста: коли ситуації, де все настільки нестерпне, що вас просто верне, трапляються в житті частіше, аніж щось приємне та достойне, то кидайте все к бісу та біжіть світ за очі!

І це ще не все! Не хотіла я того казати, та коли вже прийшлося до слова, то скажу. Вдома в нас побутував цікавий звичай: мене садовили за стіл, намотавши на шию серветку, і я мала вдавати людину. Втім, правильніше було би сказати, що це Мері-Pya видавала мене за людину. Винагородою за це сидіння були кілька кминових тістечок, які я дуже люблю, і пара ковтків молока просто з блюдечка. Втім, я ніколи не вважала ці подачки гідною платнею за моє приниження.

Коли в мене народжувались кошенята, їх у мене просто забирали і топили.

А вночі мене примушували спати в ногах дівчинки. Мері-Pya засинала, а я навіть не мала права піти на свій улюблений стілець, бо коли дівчинка прокидалась, а киці не було на місці, вона гукала мене і починала схлипувати так, що серце краялося. Деколи серед ночі, навіть коли я лежала в ногах, дівчинка прокидалася, тихенько плакала в пітьмі й ледь чутно бурмотіла: «Мамо!.. Мамо!..». Ще, мабуть, пам’ятала свою матір. Потім вона намацувала мене, брала на руки, від чого я прокидалася, і з такою силою топила обличчя у моєму хутрі на боках, що я дихнути не могла. А ви ж чудово знаєте, як ми, коти, ненавидимо, коли нас навіть просто беруть на руки.

Мері-Pya плакала і примовляла: «Томасино, Томасино, я тебе люблю. Будь зі мною завжди». Поплакавши трохи, вона заспокоювалась, а я вмивала їй лице, злизувала зі щік солоні сльози, і це смішило дівчинку. «Томасино, таж лоскітно», — хихотіла дівчинка і незабаром знову засинала.

А я залишалася там, де й лежала. Повірте, коли б то був малий хлопчисько, я б у житті такого не зробила. Дякую дуже, але це вже без мене! Я б не затрималася у такому домі, чкурнула б собі світ за очі та й жила б десь у лісі, або знайшла іншого господаря у тому ж місті, адже доглядати за такою кішкою, як Томасина (тобто я), — простіше простого. Можливо, з вигляду я й делікатна, але в моєму тілі живе напрочуд живуче створіння з бійцівською вдачею, що витримає геть усе. Якось мене переїхав хлопчисько на велосипеді. Місіс Мак-Кензі вилетіла надвір, галасуючи, що мене вбили, а Мері-Руа зайшлася плачем і більше години не могла заспокоїтись. А поміж тим, не сталося нічого надзвичайного: хлопчисько впав з велосипеда і боляче вдарився, а я просто підвелася — та й пішла собі геть.

Був там тоді й містер Мак-Дьюї власною персоною, і я могла би багато чого розповісти про нього, але з усього сказаного мною на його адресу ви не почули би жодного схвального слова. Ветеринар, який ненавидить тварин, — гарний лікар, що й казати!.. Люди про Мак-Дьюї казали так: тільки-но прийде до нього хтось із хворою твариною, як він одразу ж хапається за хлороформ: присипляти, мовляв, та й по всьому! Скажу вам щиро: я не хотіла б мати з ним жодних справ. Містер Мак-Дьюї ревнував до мене свою дочку, яка душі в мені не чула, а мене і на дух не виносив. Та що там на дух — я взагалі була для нього як порожнє місце. Подумаєш, містер Найвищий-Найдужчий-у-Домі!.. Ніс догори, борода наперед. А цей запах лікарні, яким він просякнув!.. Фе! Якщо вам доводилося проминати лікарню, ви добре знаєте цей запах. Коли ввечері він вертався додому і нахилявся до дочки, аби її поцілувати, його величезна, обросла бородою червона пика, пропахла ліками і тютюном, упритул наближалася до мене (куди ж подінешся з дівчачих рук!), і мене тоді ледь не млоїло.

Авжеж, я дошкуляла йому як могла: то сяду і вмиваюся у нього на виду, то скокну на його стілець якраз тоді, коли він хоче туди сісти, то ляжу поперек дороги, і тоді йому, як не крути, доводиться переступати через мене. Я плуталася в нього під ногами, я терлась об його штани, я намагалася лишити якнайбільше шерсті на його улюблених речах, а коли він сідав почитати газету, я стрибала йому на коліна, і тоді вже не тільки я вдихала його пахощі, а й він — мої. Коли в кімнаті була Мері-Руа, то він не дозволяв собі зі мною грубощів, лише вдавав, що я для нього пусте місце, тоді різко підводився, щоб узяти тютюну для люльки, і так-от проганяв мене з колін.

Складіть докупи все, що я сказала, і ви запевне скажете, що в мене були всі підстави покинути цей дім і вже не повертатися туди ніколи. Однак я й далі залишалась у тому домі, а життя моє було досить безхмарним. Я б у житті ні перед ким у цьому не зізналася, та якщо бути чесною, знайте: я таки встигла прив’язатися до дівчинки.

Думаю, це сталося тому, що між дівчатами і кішками є щось спільне. В дівчатах є якась особлива таємничість, вони поводяться так, ніби знають щось, не доступне для інших, а як додати до цього замисленість і навіть певну неприязнь, з якими вони дивляться на вас… Це спантеличує і дратує всіх дорослих не гірше за кішок.

Якщо вам доводилося жити під одним дахом із маленькою дівчинкою, то ви напевне знаєте, як люблять усамітнюватися у химерному внутрішньому світі ці дивні створіння і як вороже вони сприймають усі безпідставні, з їхнього погляду, вимоги та заборони.

І вас, скоріш за все, дратує, коли ви виявляєте ці риси у котів. Бо силоміць примусити кота чи дівчинку робити те, що їм не до вподоби, — справа така ж безнадійна, як і вимагати в них любові до вашої персони. Оце найбільше зближує мене з Мері-Руа.

Отож у житті мені доводилося робити багато такого, чого колись я навіть у думках не допускала. Коли Мері-Руа йшла до школи (а моя пригода сталася під час канікул, улітку), я дозволяла їй брати мене з собою і волочити туди, а потім до самого дзвоника безмовно терпіла дотики та метушню чужої дітлашні. Коли ж нарешті Мері-Руа переступала поріг школи, я ставала вільною наче вітер і бігцем поверталася додому, щоб чимскоріше зайнятися власними справами.

Але, повірите чи ні, коли наставала пообідня пора і дівчинка мала повертатися додому, я залазила на ворітний стовп, сідала там, ошатно вклавши хвіст калачиком перед собою, і виглядала Мері-Руа. А ще з ворітного стовпа було зручно сичати на священикового мопса, і тим-то я любила там сидіти. Сусіди казали, що по кішці Мак-Дьюї, коли вона вилазила на стовп, чекаючи на господиню, можна було звіряти час.

Я, Томасина, сиджу на ворітному стовпі й чекаю появи не вельми охайної рудої дівчинки, котра, до всього того, й не бозна-яка яка красуня! Як вам така картина?!

Часом я запитую себе: чи не об’єднує нас щось іще? Ми стали одне одному опорою, до якої можна притулитися; притулком, де можна сховатися, коли сонце тікає за обрій і на землю спускається ніч зі своїми супутниками — страхами та почуттям самоти.

Почуття самоти може слабшати від дотику хутра до хутра, шкіри до шкіри чи шкіри до хутра. Іноді, прокидаючись серед ночі від жахливого сну, я слухала рівне дихання Мері-Pya і чула, як ледь помітно то здіймаються, то опускаються її ковдри. Страх тоді відступав, і я знову поринала в сон.

Я вже казала, що Мері-Pya була не бозна-яка красуня, хоч це, можливо, і не дуже мило з мого боку: зате дівчинка щиро вважала мене найкращою у світі кішкою. А втім, коли я кажу «не бозна-яка красуня», то маю на увазі дещо інше. На вигляд це було просте собі дівчисько, просте в усьому, крім очей, де читалося дещо, притаманне лиш їй, її єству. І щоб узріти те «дещо», потрібно було просто зазирнути їй у вічі. Мені рідко вистачало сил подовгу зазирати в очі дівчинки. Вони були блакитні, яскраві — яскраві настільки, що годі й намагатися порівнювати їх із чимось. Подеколи ж, коли вона замислювалася про речі, далекі від мого розуміння, її очі темніли, як води Лох-Фіну в буремну погоду.

Що ж до іншого, я дуже сумніваюся, що ви назвали б її красунею; кирпатий ніс, обличчя в ластовинні, велика і зазвичай відкопилена нижня губа, а брови й вії такі світлі, що не одразу й побачиш. Її імбирно-руду кучму заплітали в дві коси і перев’язували зеленими або блакитними стрічками. Дівчисько мало довжелезні ноги і звичку випинати наперед живіт.

Та була в Мері-Pya ще одна гарна принада: вона добре пахла. Коли дівчинка була вдома, місіс Мак-Кензі невсипно стежила за тим, аби вона завжди була вимита й не ходила пом’ята, і від Мері-Pya завжди пахло лавандою: місіс Мак-Кензі тримала на поличках з її одягом та білизною мішечки, набиті цими квіточками.

Місіс Мак-Кензі, схоже, тільки те й робила, що мила-прала-прасувала, та ще крохмалила й напахчувала одіж дівчинки всілякими пахощами: це був єдиний доступний їй спосіб показати, як вона вболіває за Мері-Руа. То була сухорлява жінка, й коли вона казала щось або співала, то голос її був гугнявий. Вона б огорнула Мері-Pya материнською турботою, як люди часом огортають турботою зовсім чужих їм кішок і котів, удаючи, ніби вони належать їм, та на заваді цьому стояв ревнивий містер Мак-Дьюї. Він побоювався, що коли хатня робітниця дасть волю своїм почуттям, дівчинка ще, чого доброго, прив’яжеться до неї більше, ніж слід. О, так, містеру Колючому-Пахучому дозволялося виявляти почуття до дочки як завгодно і скільки завгодно, а іншим — дзуськи!

А ще я полюбила пахощі лаванди. Запахи чи не більше за звуки навіюють спогади — як приємні, так і не дуже. Ви, може, вже й не пам’ятаєте, чому конкретний запах примушує вас шаленіти чи ввергає вас у страх, та варто вам його відчути — і ви шалієте чи тремтите од страху. От узяти хоча б запах ліків, що ними просякнув Мак-Дьюї…

Та пахощі лаванди були пахощами радості. Коли я їх чую, то завжди починаю втягувати-випускати свої кігтики і вдоволено муркотіти.

Часом, розкладаючи по шафках випрасувану одіж Мері-Pya, місіс Мак-Кензі зачиняла всі дверцята і засувала всі шухлядки, але одну шухлядку забувала зачинити, і тоді я швиденько залазила всередину, випростувалась там на повен зріст, утикалася носом у мішечок з лавандою — і вдихала, вдихала, вдихала… То були миті невимовного блаженства. В такі миті я була задоволена всім у своєму житті та примирялася з цілим світом.

3
Вийшовши з клініки Мак-Дьюї, Джорді Мак-Набб побрів геть, тримаючи в руках свою коробку, де на підстилці з трави та молодого вереску лежала скалічена жабка. Подеколи він забував про пацієнтку і йшов то вистрибом, то скоком, та потім знову згадував про жалюгідне становище жабки — і тоді переходив на розмірений крок.

Хлопець брів, куди ноги несуть, і йому було радісно, що він покинув той гурток дорослих, які юрмилися навколо іншого дорослого — високого нечулого бороданя, що лупцює дітей по сідницях. Справжній скаут-вовчик ніколи б до такого не дійшов!..

Раз по раз Джорді спинявся, заглядав у коробку, легенько доторкався жабки — як вона там? — і вкотре пересвідчувався в правильності поставленого діагнозу: перелом лапки, який не дозволяє жабці ні стрибати, ні займатися своїми жаб’ячими справами. І коли хлопець дивився на нещасне створіння, у погляді його читалися цікавість, приязнь і глибока турбота. Він чудово розумів усю складність питання, що стояло перед ним: де притулити хвору жабку? Принести її додому він не міг: там діяли суворі обмеження на тварин з вулиці. Про те, щоб кинути її напризволяще, як радив ветеринар, теж не могло бути й мови. І взагалі, малому Джорді досі не доводилося стикатися з таким нехлюйським ставленням дорослих до людини, яка вперше у житті наважилася на серйозний крок, взяла на себе відповідальність за чиєсь життя!..

Йдучи собі без цілі й наміру, він і незчувся, як дійшов до околиці міста, точніше, до тієї межі, де лінія будинків різко уривалася та починалися поля і ферми. Ген-ген удалині загадково темніли лісисті пагорби Глен-Ардарату,[Глен (шопы, glen) — вузька гірська долина у Шотландії.] де мешкала Руда Відьма. Тільки тут, на околиці, хлопчик раптом збагнув, що він уже зробив цей неприємний вибір. А зрештою, чому б і ні?.. Та Джорді швидко відігнав цю думку: вся затія здавалася йому жахливою і страшенно небезпечною.

Ноги мимоволі винесли його на міст над Ардаратом — так звалася сумирна річечка, що впадала в Лох-Фін, хоча й живилася бурхливими гірськими водами, що аж піною бралися, стікаючи з нетрів Глен-Ардарату. Тут перспектива завітати до Рудої Відьми вже не здавалася йому страшною, принаймні не лякала так, як там, у місті. Джорді чудово знав, що містяни десятою дорогою минають і лігво Рудої Відьми, і саму Руду Відьму, яку ще частенько називали Безумною Лорі, або Божевільною Лорі. Жоден з тутешніх хлопчаків, яких дорослі щедро частували бабусиними оповідками та казковими ілюстраціями старої карги на мітлі, не поткнувся б туди, не маючи на те серйозної причини.

Утім, люди по-різному ставилися до жінки, прозваної Рудою Глен-Ардаратською Відьмою. Одним було досить побіжної згадки, аби включилася розбурхана уява, малюючи страшні картини, інші ж просто казали, що в тому орендарському будиночку живе проста самітниця, яка нікому не коїть ніякого лиха, заробляє собі на прожиття ткацтвом, розмовляє з птахами та звірами, з якими носиться як з рідними дітьми, і водить дружбу з ангелами, ельфами та гномами, що водяться в Глен-Ардараті.

Джорді добре знав, що різні люди по-різному ставляться до Рудої Відьми. І якщо правда, що козуля з пагорбів Бен-Інвера навмисне приходить, аби поїсти з її рук, птахи сідають їй на голову та плечі, форель з лососями виходять на прозоре мілководдя, лише зачувши її голос, у стайні за її хатиною живуть не тільки ті звірята, яких вона знаходить у лісі та кам’янистій улоговині, а й ті, що самі інстинктивно приходять до неї, шукаючи порятунку, і знаходять його, тоді чому б не ризикнути і не довірити їй хвору жабку? Принаймні, це більш ніж достатня причина, щоб зважитись на ризиковану пригоду, а вже там якось буде!

І хлопчик горбатим містком перейшов через річку. Дорога в ліс, що темнів на початку Глен-Ардарату, пробігала повз Ардаратський замок, точніше, те, що залишилося від нього: круглу центральну вежу та напівзруйновану кам’яну куртину.[Куртина — частина фортечного муру між вежами; простінок.]

Від місця, де починався видолок, до помешкання Рудої Відьми було з милю або й трохи більше. Її хатина стояла у самісінькому серці лісу, і навіть хлопцеві у формі скаута-вовчика, так-сяк обізнаному з лісом, треба добре зібратися з духом, аби пірнути у вічні сутінки, які стояли між замшілими дубами, крислатими буками та густими ялицями, і рушити вперед через папороть, яка сягала вище голови. Щоб відігнати похмурі думки, Джорді уважно роздивлявся лісові квіти, які росли обабіч стежки і рясно квітли в цю липневу пору, та пригадував їхні назви. Он фіолетова армерія, а ось багряний очній цвіт, онде жовтий рокитник, а ото рожевіє дика троянда, переплетена з ожиною, яка також укрита білим цвітом; наприкінці літа — на початку осені кущі ожини будуть гнутися від солодких-пресолодких чорних ягід. Упізнав і червоний ліхніс, і блакитні дзвіночки, і справжні шотландські проліски, що густо вкрили галяву, яку наче навмисне обсадили по колу деревами, щоб феї мали де хороводити. Навіть дерева, які обступали галявину й через які на землю пробивалися снопи сонячного світла, також були покриті цвітом.

Далі пагорб крутішав, і Джорді почув стрімкий плин невидимої води. Він присів на хвильку, даючи перепочинок ногам, витягнув жабку з коробки і поклав її на мох. Жабка не рухалася, тільки дрібно тремтіла. Бачачи страждання нещасної безпорадної тваринки, Джорді ледь не розплакався, поклав жабку назад і твердо вирішив не гаяти ані хвилини та довести задумане до кінця.

Нарешті перед ним замрів будиночок, який він шукав, і хлопчик, пригадавши всю обачливість червоношкірих слідопитів, яку прищеплювали скаутам з його загону, спинився, зачаївся і вирішив для початку розібратися, що до чого.

Мурована хата була довга й вузька, а на даху, обабіч, наче вуха з двох сторін, стриміла пара коминів. Вікна, які скидалися на очі, були прикриті зеленими віконницями, і складалося враження, що ця хата, яка стояла край галявини на такому собі плоскогір’ї — видолок тут розганявся вшир, — вийшла з нетрів і придрімала. Річка, подібно до видолка, тут також розширялася, і плин її вод різко сповільнювався. За хатиною, трохи осторонь, стояла ще одна мурована будівля, так само довга і вузька. Скоріш за все, колись тут була клуня або хлів. Міцно притискаючи коробку до серця, що шалено гупало у грудях, Джорді ретельно вивчав оточення.

Перед хатою, наче живий, стояв кремезний дуб, і його грубезний стовбур скидався вгору на добрий десяток метрів. Кремезне дубове гілля торкалося черепичного даху, а верховіття нависало над будинком, як шатро. Дерево було старе — років двісті, а може, й більше. З найнижчої гілки звисав посріблений дзвоник, від дзвоника відходив тоненький шнурок, що досягав до самої землі та ще трохи стелився по ній. Джорді стояв, затамувавши подих, і коли слух його помалу призвичаївся до звуків довкілля, він розібрав високий, чистий і приємний спів та якийсь дивний приглушений стукіт, які долинали з будинку. Спів зачарував хлопця, а от стукіт йому одразу не сподобався: було у ньому щось недобре, лиховісне. Джорді ще жодного разу не бачив ручного ткацького верстата, тож не знав, що так стукає ножний привід у ньому.

Угорі, на гілці гладенького сіро-зеленого бука сиділа руда білка й сердито цокала на хлопчика. Крук і чорна чубата галка, які досі лише сварилися між собою, раптом залопотіли крилами, закаркали і взялися лупити одне одного потужними ударами крил, геть-чисто розігнавши синиць і малинівок, жовтих плисок і дроздів, волових очок, горобців і зябликів — словом, усе тутешнє птаство. Чорні птахи кружляли над коминами і шумно зводили свої рахунки. Ось між деревами майнули дві чорно-білі сороки, ще звідкись долинуло совине ухкання…

Дзвінкий спів, що доносився з хати, став вищий, і хоч ніякої мелодії в тій пісні Джорді не вловив, його несподівано охопило нестримне бажання затулити руками очі та заплакати. Ляскання воронячих крил ущухло, все інше птаство теж принишкло і сиділо мовчки. На траві біля річки білим пухнастим спалахом майнув кролячий хвіст.

А потім Джорді Мак-Набб, і сам не розуміючи, що робить, здійснив правильний, ба навіть героїчний, вчинок. Він вийшов зі сховку і пройшов уперед рівно стільки, щоб дійти до дзвоника, що звисав із Відьомського Дерева, та дотягтися до шнурка. Поставивши коробку з жабкою біля підніжжя дерева, він легенько потягнув шнурок і смикав, смикав його, аж поки дзвоник, вискакуючи навсібіч, заповнив усю галяву своїм сріблистим дзеньканням. Спів і стукіт у домі вщухли. Джорді крутнувся на місці, швидко, наскільки дозволяли занімілі ноги, перетнув прогалину і знов зник у гущі зеленої папороті.

Дзеленькання вщухло, але тишу, яка заповнила була прогалину, прорізало заливисте собаче гавкання, зігнавши з дерев добру сотню птахів, які шумно закружляли над коминами. Від сараю, що стояв за будинком, сюди щосили біг шотландський тер’єр. Із-за рогу будинку поважно вийшли два коти — один чорний, другий сірий у смужечку. Вони йшли неквапом, тримаючи хвости трубою, можна було подумати, що тут у них призначена важлива зустріч. Пройшовшись трохи, коти тихенько всілися на віддалі та завмерли в чеканні. Джорді продовжував спостерігати, і з підліску несподівано показався молодий самець козулі; він ішов, сторожко задерши голову, а на чорному вологому носі та у вологих очах сяяли відблиски сонця. Самець ступав обережно, раз по раз закидаючи голову, та не зводив очей з будинку, двері якого саме відчинялися — повільно, з великою обережністю.

Хлопцеві нерви бриніли, як натягнута струна. Ще трохи — і Джорді Мак-Набб, піддавшись паніці, рвонув би світ за очі. Але бажання побачити Руду Глен-Ардаратську Відьму, тим паче, коли стільки пройдено і пережито, та ще тривога за недужу жабку перемогли, і хлопчик залишився там, де був.

Нарешті двері відчинилися, але, на превелике хлопцеве розчарування, в дверному отворі з’явилася не відьма з вогняним волоссям, а всього лише молода жінка, ба навіть, дівчина (принаймні, так здалося Джорді). Дівча, просте сільське дівча, яких повно на фермах, розкиданих навколо Інвераноха: у звичайній спідниці, такій самій звичайній сорочці, грубих панчохах і туфлях, у шалі, кинутій на плечі.

Ця незнайомка не могла би бути відьмою хоча б тому, що не була ані красунею, ані почварою, та малий Джорді з подивом виявив, що не може відвести очей від її обличчя. Що ж так вабило хлопця? Цього він не знав. Дівчина мала довгий мудрий ніс, а проміжок між ним і верхньою губою був такий широкий і кумедний, що викликав мимовільну посмішку. Тонкі губи сумовито вигнуті, у сіро-зелених очах застиг мрійний вираз. Її волосся, розпушене на сільський копил, вільно спадало на плечі й було такого самого вишневого кольору, як розжарений в кузні прут, який от-от занурять у воду.

Стоячи на порозі дому, вона відкинула з чола мідяно-руде пасмо таким рухом, неначе змітала з думок павутиння. Джорді лежав на землі долічерева, весь сховавшись у папороті, і відчував, як у ньому, ні сіло ні впало, здіймається хвиля любові до цієї дівчини. Хлопець прикипів до неї всім своїм серцем; чому — він не знав, але був певен, що чари тут ні до чого. Малий знав, що там стоїть дівчина, і знав, що він, Джорді, її просто обожнює.

Дівчина озирнулася довкола і, на превеликий подив Джорді, видала високий, чистий клич, що складався з двох нот. На мить хлопцеві здалося, що це ще відголоски срібного дзвоника — настільки чистим і пронизливим був крик. Та металева чаша дзвоника уже давно висіла нерухомо, тож цей чудовий, ні з чим незрівнянний погук таки вихоплювався з горла незнайомки.

На звук її голосу озвався самець козулі: жваво перебираючи ногами, він вийшов з лісу і, повільно ступаючи, дійшов до середини прогалини. Дівчина поглянула на тварину, і на її вуста лягла сумовита усмішка. Самець спинився, схилив голову, завмер, уп’явши в дівчину бешкетний погляд, і та, не витримавши, залилася сміхом.

— Ага, — гукнула вона, — ти знову смикав дзвоник! Що ж, сьогодні повечеряєш пізніше…

Аж раптом звір, чи то чогось злякавшись, чи то зачувши чужинця, розвернувся й стрілою кинувся у ліс. Коти, один за другим, поважно підійшли до дівчини і стали тертись їй об ноги. Шотландський тер’єр підбіг до коробки з жабкою, обнюхав — і врешті дівчина її помітила.

Тільки тепер вона переступила поріг дому. Джорді бачив, як вона підбігла до коробки — швидко, легко, мов козуля, — присіла, сперши руки на коліна, зазирнула всередину — і витягла на божий світ малу істоту, недужу, змучену, тремтливу.

Дівчина поклала жабку на долоню, зламана лапка її безпорадно ковзнула донизу й безвольно повисла в повітрі. Вона обережно торкнулася жабки пальцем, зазирнула в зелено-жовті намистинки жаб’ячих очей, дуже зворушливо сіпнула верхньою губою, притулила жабку до щоки і сказала:

— Хто приніс тебе до мене — ангели чи гноми? Бідна малесенька жабка. Чим зможу, допоможу.

Сказавши це, вона підвелася, зайшла в дім і зачинила за собою двері.

Хатина знов поринула у сон, міцно замруживши очі. Коти й пес повернулися, звідки прийшли. Вгамувалося переполошене птаство. І тільки білка на дереві, добре бачачи Джорді, далі сердито цокала на хлопця. Джорді почувся так, немов з душі йому звалився найбільший у житті тягар, і він врешті став вільний, мов птах. Жабка потрапила в хороші руки, тепер за її життя можна було не хвилюватися. Серце хлопця переповнювала дивна, досі незвідана радість, від якої хотілося співати. Він покинув папоротевий сховок і з прискоком щодуху помчав по звивистій стежині, що збігала наниз над пінявою річкою. Хлопець біг до Інвераноха, додому.

* * *
Тим часом містер Мак-Дьюї прийняв усіх клієнтів, крім одного — свого друга містера Педді, що був у черзі найостаннішим. Він кивнув до священика, щоб той заносив свого пса, який важко постогнував.

— Заходь, Ангусе, — сказав Мак-Дьюї, пропускаючи священика і зачиняючи за ним двері. — Вибачай, що примусив чекати. Ті недоумки зі своїми ідіотськими звірятами з’їдають весь мій час. Так, на що скаржимося? Знов твій собака переїв солодкого? Слухай, я тебе попереджав?..

Мак-Дьюї мимохіть і свого друга зачислив до «тих недоумків».

Містер Педді, чоловік у житейських питаннях тямущий, цього разу вирішив напустити на себе личину винуватої смиренності.

— Так, Ендрю, все так, як ти кажеш, та я не маю сил йому відмовити. Він так мило служить, коли чогось хоче. А солодке так просто обожнює.

Священик закохано поглянув на свого мопса, що, важко дихаючи, розтягнувся долічерева на емальованому оглядовому столі і час від часу аж здригавсь од відрижки. Пес не зводив благального погляду кремових очей з містера Мак-Дьюї, котрий, як підказували пам’ять і життєвий досвід, знав, як боротися з наслідками безмірної господаревої ласки.

Ветеринар нахилився до пса, нюхнув повітря коло нього, гидливо зморщив ніс, помацав псове черево, виміряв температуру і промовив:

— Гм! Проблема та сама, а наслідки гірші… — Він випнув підборіддя вперед, наставив колючу бороду просто на пастиря й з насмішкою сказав: — От скажи, ти — Божа людина, з твоєю допомогою люди спілкуються з Творцем, а сам не можеш стриматись і напихаєш нещасного псюру солодощами, від яких йому тільки зле.

— Ох, — сумно знітився Педді, і на його зазвичай веселому, круглому, наче місяць у повню, обличчі, намалювався сумний вираз щойно висвареного хлопчиська. — Не так щоб Божа, але я стараюся. Я всього лише один з Його служителів, які смиренно змушені взивати до емоцій, коли бракує розуму і хисту. — Він зробив жест, що мав би означати зневагу. — Стільки людей — не найгірших людей — обирають службу в армії або політику чи правосуддя. І Йому нерідко доводиться вдовольнятися перебірками на кшталт мене.

Мак-Дьюї з розумінням осміхнувся і приязно поглянув на друга.

— Невже ти справді думаєш, що Він у захваті від цієї запопадливості, підлесливості, хабарництва та омани, які, на вашу думку, необхідні, щоб він був у гарному гуморі й прислухався до ваших прохань?

Містер Педді відповів негайно і з не меншим почуттям гумору:

— Якщо Бог колись і впав в оману, то тоді, як Він дозволив людині уявити Себе за її власною подобою, хоча я особисто більше схиляюся до думки, що це ідея не так Богова, як людська, бо саме людині вона робить більшу честь.

Мак-Дьюї тявкнув по-лисячому, і під червоним вигином повних губ зблиснули білі міцні зуби. Йому подобались ці жартівливі диспути з Педді, котрі почалися відтоді, як він на прохання священика переїхав із Глазго до Інвераноха. Вони точилися постійно і всюди, де б не зустрілися давні друзі.

— Е, ні, — сказав Мак-Дьюї. — У такому випадку тобі доведеться допустити, що людина наділила Бога і всіма своїми вадами, а молячись йому, лиш потурає їм, хіба ні?

Священик ніжно провів рукою по собачій голові.

— Я підозрюю, — промовив він, — що справжня розплата за гріх у Раю настала тоді, коли Він зробив нас людьми, позбавив божественного начала, яким спочатку наділив, і прирівняв до них. — Педді кивнув на недужого мопса. — І тут тобі доведеться визнати, що подібний присуд не позбавлений гумору, а Бог нечасто дозволяє собі жарти.

Цього разу Мак-Дьюї не знайшов що відповісти другові, який так несподівано, з суто студентською винахідливістю, побив опонента його ж козирем.

— Але ти навіть не визнаєш цього споріднення, — продовжував священик, явно вдоволений тим, що йому вдалося обминути місце, де Мак-Дьюї давав йому фору, — а я душі не чую у своєму песику, а потураючи йому, прирівнюю його до себе. Ендрю, скажи мені чесно, невже ти зовсім не любиш тих нещасних створінь, яких лікуєш? Невже тобі не щемить серце, коли вони дивляться на тебе безпорадно й довірливо?

Мак-Дьюї устромив у пастора свою колючу бороду і з сумішшю жалю й жорстокості відповів:

— Не дуже. Хоч я й ветеринар, однаково я лікар. А якщо лікар переживатиме все те, що переживають його пацієнти та їхні родичі, він довго не протягне. Сентименти — це не для мене, та й з якого дива я мав би сюсюкати з тими тварями, від яких жодної користі?

І він знову випнув свою бороду.

Преподобний Ангус Педді кивнув гладеньким личком, немов погоджувався з опонентом, і раптом удався до обхідного маневру:

— То виходить, що як лікар ти нічим не міг допомогти собаці нещасної вдови? Я маю на увазі Реббі місіс Лагган. Якого ти радив приспати і, мабуть, вже приспав.

Обличчя містера Мак-Дьюї стало таким же вогняним, як і його чуприна, а очі — колючими і сердитими.

— Ага, вона тобі бідкалася, так?

— А хоч би й бідкалась, то що такого? Ні, вдова нічого не казала, у неї на обличчі все було написано. Я ж бачив, з якими очима вона йшла звідси. Тепер вона зовсім сама.

— Ти вважаєш, — із викликом продовжив Мак-Дьюї, — що я був до неї занадто суворим? Ну добре, припустімо, я зробив би так, що тварина протягнула ще три тижні, ну, може, місяць, або два. А далі? Фінал на нас чекав би той самісінький. І вдова однаково залишилася б одна як палець. Я ж порадив їй знайти іншого пса. Знаєш, прохачів, які благають, щоб я пристроїв десь їхню звірину, у місті предостатньо.

— Але ж вона любила саме того собаку — нещасного, розбитого, з хрипами у грудях, — і саме його присутність і дружба дарували старій відчуття спокою. Точнісінько те саме я можу сказати про господаря цього кабінету, який став частиною мого життя. Невже ти зовсім не віриш у силу любові, яка полегшує тягар наших обов’язків?..

Мак-Дьюї стенув плечима й нічого не сказав. Сам він колись і любив, і годив, він ладен був присвятити своє життя служінню медицині, але вона від нього відвернулася. Він любив свою дружину Анну Мак-Лін, але втратив її… Любов — це пастка, в ній завжди є якась небезпека. Якщо її уникнути, без неї краще, але це не завжди можливо, і тут йому згадалася дочка, і він подумав, як він любить свою дівчинку. Мабуть, жити набагато простіше, коли ти просто галузка, камінь або дерево, які нічого не відчувають.

Містер Педді нахмурив брови, поміркував — і нарешті сказав:

— Знаєш, має бути якась основа.

— Основа чого?

— І можливо, що така основа — це любов. Основа відносин між людиною та чотириногими, пернатими, лускатими, які сусідять з нею в лісі, в полі, у воді; словом, її земними братами і сестрами…

— Маячня! — форкнув Мак-Дьюї. — Усі ми лиш відголоски вселенської космічної аварії, закинуті на цю планету. І розумієш, спочатку всі були рівні. Але ми навчилися ходити прямо, в нас відокремився великий палець на руці — й ми їх перегнали. Просто їм поталанило менше.

Педді прискіпливо поглянув на Мак-Дьюї крізь скельця своїх окулярів у золотій оправі та з усмішкою мовив:

— Он як, Ендрю, а я й не знав, що ти вже зайшов так далеко. Отим припущенням, що ми принесені на землю зовні, ти сам послаблюєш свої позиції, щойно їх сформулювавши. А хто ж, дозволь тебе запитати, влаштував цю вселенську аварію? Сподіваюся, ти не настільки старомодний, щоб говорити, буцімто аварії стаються лише тому, що стаються, і все…

— Коли я запитаю, хто влаштував оту аварію, ти неодмінно скажеш, що це Бог.

— А хто ж крім нього?

— Анти-Бог! Системою керують так, що хай Бог милує. Я керував би нею набагато краще. — Мак-Дьюї пошукав на поличці й дістав пляшечку з ліками. Мопс голосно відригнув, насилу підвівся і послужливо встав на задні лапи. Лікар зі священиком перезирнулися — і голосно розреготались.

4
Я саме пильнувала мишачу нірку, коли прийшла Мері-Pya, загребла мене в обійми, і ми разом з Х’юї Стерлінгом пішли до міської гавані зустрічати пароплав із Глазго.

Я не можу сказати, що таке безцеремонне поводження додало мені настрою, позаяк часу та праці на нірку було витрачено більш ніж досить, і я вже нутром відчувала: ще трохи — і мої зусилля будуть винагороджені.

Цю нірку я знайшла біля комори; гарна була нірка!.. Не один день я ходила коло неї, тож просто так узяти і відтягнути мене від здобичі було просто свинством. Для мене пильнування нірок не розвага, а робота, і я завжди роблю її на совість. Усе інше, що я змушена робити на догоду Мері-Pya, включаючи й безкінечне висіння на її руці, хай залишається на її совісті, жодних претензій до мене тут і бути не може.

Люди нерідко забувають, навіщо ми живемо в домі, чи просто дивляться на це крізь пальці, а надто тоді, як вони, собі на догоду, починають ліпити з нас людських діточок. І коли нам, котам, доводиться жити чужим життям, яке нам не властиве, ми швидко ледачіємо і стаємо розбещені. Час від часу ми приносимо людям упольованих мишей та кладемо їм біля ніг, аби нагадати про наш прямий обов’язок, та навіть такий вчинок не допомагає людині скинути з себе шори зарозумілості й недалекості, і вона дивиться на мишу як на якесь пожертвування особисто їй, не вбачаючи в ній жодного натяку на котяче покликання та відплату за стіл і житло.

Ви, мабуть, скажете, що пильнування мишачих нірок — робота нескладна, якщо це взагалі робота? Ну що я вам на це скажу? При нагоді спробуйте самі. Станьте навколішки, зіпріться на руки і стійте так, не змінюючи пози, зосередившись і не відводячи очей від маленької дірки в настінній оббивці. Простійте так кілька годин поспіль, удаючи, що вам немає до дірки ніякого діла. Ні, пильнувати мишачу нірку — це вам не просто підбігти, обнюхати та й побігти собі далі, як роблять собаки. Нічого подібного!.. Якщо ви такі самі совісні та виконавчі, як я, для вас це буде повноцінною роботою, а надто тоді, коли цих нірок дві, три, чи коли ви підозрюєте, що котрась із них ще й має другий вихід.

І майте на увазі: зловити мишу — в цій справі не найголовніше. Мишу вам зловить будь-хто, для цього не треба великого розуму. Тут фокус в іншому — не дати мишам розгулятися, аби ці гризуни не плодилися без ліку. Ви, мабуть, чули: «хороша миша — мертва миша». Та це, скажу вам, тільки половина справи. Хороша миша — це відсутня миша, миша, якої нема. Якщо з душею підійти до справи, то хоч-не-хоч, а доведеться вести з гризунами війну нервів. Це заняття потребує і часу, і сил, і розуму, і я знайшла б усе потрібне, якби не інші справи, яких ніколи не бракує.

Аби вам стало зрозуміло, що таке пильнування мишачої нірки вже потому, як ви знайшли її і точно знаєте, що в ній хтось мешкає, походіть коло неї, але ніколи не приходьте двічі об одній і тій самій годині. Миша не така дурна, як може здатися, і якщо ходити до неї регулярно, вона знатиме час вашої появи заздалегідь. У цей момент, я думаю, найкраще покластися на інтуїцію і вроджений інстинкт чи просто знати котячі секрети. Одної чудової миті вас просто осяює; вам наче уві сні хтось каже: все, час, ходи туди!

Для початку ви робите кілька глибоких вдихів, усаджуєтеся перед ніркою і починаєте гіпнотизувати її поглядом. І тоді миша не може ані зайти до нірки, ані вийти з неї. Вас це, цілком зрозуміло, заводить. Коли ви звикнете до цього відчуття, то паралельно з пильнуванням зможете думати про цілу купу інших речей, будувати плани на майбутнє, мріяти, пригадувати, ким ви були колись або що було з вашим предком, який жив за тисячі й тисячі поколінь до вас, чи просто думати, що буде нині на вечерю.

А потім ви різко заплющуєте очі та вдаєте, що спите. І тут настає найкритичніша та найделікатніша мить усієї справи, бо відтепер доведеться покладатися тільки на слух і на чутливі кінчики вусів. Бо саме тоді, коли миша намагається проскочити в нірку (якщо вона надворі) чи вихопитися надвір (коли вона в норі), настає момент істини: вона починає думати, що обвела вас навколо пальця, а ви тут раз — і розплющуєте одне око!

І повірте мені, враження, яке справляє на мишу розплющене око, що дивиться просто на неї, не описати жодними словами. Я не стану вдаватися у подробиці, скажу тільки так: коли миша бачить, що вам для нагляду за нею вистачає і одного ока, а друге може мирно спати, її це просто вибиває з колії, тож хай там як, а ми досягаємо свого. Кілька таких «гіпнотичних сеансів» — і миша на грані нервового зриву. За лічені години її нервозність передається іншим членам мишачої родини, тоді терміново скликається сімейна рада, і ця рада приймає ухвалу: покинути нірку!

Ось так (і тільки так!) усі відповідальні представники котячого роду розв’язують питання наявності мишей у домогосподарстві. Як нескладно помітити, такий підхід до справи потребує вправності, практики й часу; часу — передовсім. Мені вдавалося підтримувати в домі відносний порядок, навіть попри те, що доводилось відволікатися на цілу купу інших справ, такі як оглядини кімнат і прилеглих до будинку територій, умивання, обмін новинами з сусідськими котами та ігри з Мері-Pya, за що, як неважко здогадатися, я від містера Мак-Дьюї навіть слова доброго не почула. Ну, а від місіс Мак-Кензі я тільки те й вислуховувала, як: «Геть розледащіла Томасина, в коморі знову були миші. Миші під самісіньким носом — а вона їх не бачить!..» На її думку, це мало вразити мене до глибини душі, та я її бурчання в одне вухо пускала, а в друге випускала.

Так от, я вже збиралася довести до логічного завершення війну нервів, що затягнулась на добрих три дні, коли повз будинок насвистуючи проходив Х’юї Стерлінг, а потім Мері-Pya в блакитному платті, у блакитних шкарпетках та у блакитних черевичках, схопила мене на руки, і ми пішли через місто до гавані. Я ще ніколи не була у гавані в момент приходу пароплава.

Х’юї Стерлінг був сином місцевого лерда.[Лерд (шотл.) — поміщик, власник родового маєтку.] Йому вже йшов десятий рік, та на свої літа він був зависокий. Хлопець жив у маєтку, чиї наділи сягали аж наших задвірків, і часто грався з Мері-Руа.

Не знаю, як ви, а я хлопчиськ на дух не виношу. Для мене вони всі однаково огидні, брудні та безжальні, а до всього — лихі та черстві. Що тут казати, справжнісінькі бестії! Проте мушу визнати, що Х’юї Стерлінг не відповідав жодному з цих визначень. По-перше, він якось примудрявся завжди і всюди бути чистим. А по-друге, у нього було худорляве обличчя, темне хвилясте волосся і сині-сині очі, що разом надавало йому певної шляхетності.

Мері-Pya ходила з ним завжди і всюди, якщо тільки він сам не відмовлявся від її товариства, але такого майже не траплялося. Я так розумію, хлопцеві подобалося упадати за цим дівчиськом. Його однолітки здебільшого шукають різні приводи, аби уникнути дівочої компанії, і тільки дехто з них, такі, як Х’юї, полюбляють водитися з дівчатами, а надто, коли в них немає сестер. Вони їм усіляко годять, усюди ходять з ними, обтрушують з них бруд і витирають сльози, коли тим трапляється впасти чи вдаритись, та ревно стежать за сухістю їхніх носів. Так само, як і Мері-Pya, цей хлопець був єдиною дитиною в сім’ї, і коли дозволяли обставини, він залюбки брав дівчинку з собою, а отже, і мене, бо Мері-Руа без мене й кроку не могла ніде ступити! Х’юї ніколи не виступав проти мене, напевне, поважаючи примхи подруги і не вважаючи це за дивацтво. Хтозна, може, й до мене він так само ставився з повагою. А втім, це не дивно, бо Х’юї походив із шляхетного роду.

Якби я могла жити так, як я сама вважаю за потрібне, інакше кажучи, не бувши «хатньою», я б, мабуть, перебралася на узбережжя і цілі дні сиділа на приплаві, гріючись під сонечком, вдихала запахи просмолених канатів, якими пришвартовують човни. Коли до гавані заходили б човни рибалок, я поважно ходила б по набережній, тримаючи хвіст угору, а потім збігала б донизу, щоб привітатися з рибалками та побачити, що вони там привезли.

Мабуть, найбільше після запахів лаванди мені подобаються пахощі моря, човнів, старих штормівок, светрів і снастей, рибальських тенет, гумових чобіт у човновому сараї, а ще — ні з чим незрівнянні запахи риби, морських водоростей, крабів та омарів, і зеленавої морської піни, яка чіпляється до сірих східців на причалах. А знали б ви, як пахне пристань о тій вранішній порі, коли сонце ще не пробилося крізь запону туману і все довкола просякло росою, вогкістю й морською сіллю!..

Отож, я була з дітьми коло гавані, на площі, де стояла статуя Роб-Роя,[Роб-Рой — герой однойменного роману Вальтера Скотта (1771–1832), шотландський Робін Гуд.] і настрій мала далеко не найгірший, бо там, як не крути, було чимало цікавого та захопливого. Якщо не брати до уваги того, що коли до гавані зайшов пароплав і свиснув, я злякалася так, що гримнула з плеча Мері-Pya на землю і сильно забилася.

А тепер, я це знаю, потрібно вдатися до невеличкого пояснення: при падінні ми завжди приземляємося на лапи, головне, щоб був час перекинутись і прийняти потрібне положення. Проте тоді все сталося так блискавично, що я не встигла це зробити.

Весь пароплав був білий-білий, тільки труба чорна, і звідки ж мені було знати, що саме з неї вихопиться той страхітливий звук? Я зачаровано спостерігала за судном, що з пахканням підходило до крайки кам’яного причалу, брязкало дзвонами та шуміло матроськими викриками, та за білою піною, що закипала довкіл судна, що йшло вперед, потім назад, а потім убік. І тут, ні сіло ні впало, з вершечка пароплавної труби рвонув той шум. Нічого гучнішого і страшнішого я ще в житті не чула, тому не втрималася і впала.

До вашого відома, я могла б там і втриматись, але для цього довелося б уп’ястись кігтями в дівчачу шию: я ж бо сиділа в Мері-Pya на плечі. І, будьте певні, був би замість дівчинки хтось інший, я б ні секунди не вагалася, встромила би свої пазурики в його шкіру. Та й сталося все швидко, просто блискавично: страхітний оглушливий шум, що мало вуха не полопали, стрімке падіння — і от я лежу на забитому боці.

Мері-Pya одразу ж підняла мене з землі, стала гладити забите місце, Х’юї Стерлінг їй став помагати, і взагалі, вони так упадали коло мене!.. Хлопець тільки раз засміявся й сказав:

— Томасино, якщо ти хочеш бути мореплавною кішкою, то звикай.

Він начебто збирався, коли виросте купити яхту, прихопити з собою Мері-Pya і вирушити з нею в навколосвітню подорож. А тепер уявіть собі, що Мері-Руа погоджується плисти без мене. Сміх та й годі, скажіть?

Після гладження біль ущух. Мері-Руа притулила мене до грудей, склавши руки колискою, і вже тримала так, що я не впала б, якби навіть захотіла. Коли пароплав ревнув удруге, я його вже майже не злякалася і, майже забувши про біль, захоплено спостерігала за поштовими мішками, які вилітали на пірс, за пасажирськими валізами, що рясніли цікавими бирками, і за самими пасажирами, які спускалися на берег дерев’яним трапом, що з’єднував приплав і пароплавну палубу.

Чимало пасажирів вели з собою дітей, і звісно, це не могло не зацікавити Мері-Руа, Х’юї Стерлінга та Джорді Мак-Набба, який приєднався до них. Джорді мав вісім років, він був скаутом-вовчиком і всюди ходив сам, усе бачив на власні очі та знав більше за інших дітей. З людьми, які зійшли на берег, зійшло з півдюжини собак на повідках, та ще у натовпі майнув котячий кошик. Таксисти сигналили, мов скажені, закликаючи прибулих до себе, і загалом уся висадка минула успішно, якщо не брати до уваги мого падіння. Ще Джорді мав цікаву новину, якою й поділився з Х’юї та Мері-Руа:

— За річкою, там, де Данморський вигін, перед Гленом, їхали цигани. Цілий табір! Череда халабуд і фургонів. А декілька возів були навіть із клітками. Цигани стали табором на Тарбетському шляху, і наш констебль містер Мак-Кваррі вже приїздив до них на перемовини.

— Ого-го! — розхвилювався Х’юї Стерлінг. — Оце так новина! Шкода, що мене там не було! І що там було потім?

Джорді Мак-Набб удихнув повні груди повітря, очі його округлились і стали такі самі, як його кругла голова. Слово честі! А зрештою, воно не дивно: коли ти розмовляєш із нащадком лерда, то треба зважувати кожне своє слово.

Джорді так йому відповів:

— Констебль Мак-Кваррі сказав циганам, що вони можуть стояти там скільки завгодно, аби лиш не бешкетували й не завдавали клопоту йому та іншим людям.

Х’юї кивнув.

— А вони що сказали?

— О, там був один великий чоловік, у шкіряному паску з заклепками. То він просто заклав руки за пасок і шкірився до містера Мак-Кваррі.

— Не дуже розумно сміятися з містера Мак-Кваррі, — зауважив Х’юї.

— А потім, — вів далі Джорді, — вийшов інший циган — у жилетці, капелюсі, прогнав того, з паском, подякував констеблеві за дозвіл і сказав, що вони будуть чемні. Мовляв, їм тільки треба заробити трохи грошей у законний спосіб. А містер Мак-Кваррі запитав, для чого їм ті звірі у клітках.

— О! — вигукнув Х’юї, ще більше зацікавлений. Ми з Мері-Pya теж були заінтриговані. — Які такі звірі, які ще клітки?

Джорді трохи подумав, пригадуючи, і повідомив:

— В них є ведмідь, орел, пума, кілька мавп, собаки, слон, коні, і ще…

— Брехня! — перебив його Х’юї. — Цигани ніколи не мають слонів.

Джорді зрозумів, що бовкнув зайве.

— А, ну так, слона в них, напевне, немає, зате точно є ведмідь, орел, пума, мавпи, і вони ще казали, що будуть показувати їх за гроші. По шилінгу з носа.

— Овва! — радісно загорівся Х’юї. — Якщо удасться випросити в мами кілька шилінгів, обов’язково туди сходимо…

Та Джорді ще не скінчив свого звіту:

— Містер Мак-Кваррі сказав циганам, що все буде добре, якщо вони не надумають знущатися з тварин чи давати вистави.

— Які вистави? — перепитала Мері-Руа.

— Це, мабуть, коли звірів примушують робити стійку на голові та виробляти різні трюки, — припустив Х’юї. — Та б’юся об заклад, коли поряд не буде поліції, вони там і вистави даватимуть.

Джорді наближався до завершення:

— Чоловік у широкому поясі знов засміявся, та інший циган, у капелюсі та жилетці, штовхнув його плечем, і містер Мак-Кваррі пішов. Я хотів зазирнути під запону одного фургона, хотів побачити, які там звірі, але прибіг хлопчисько, більший за мене, і прогнав мене. Він мав батога.

Того ж вечора Мері-Руа переповіла усе почуте батькові. Він саме купав її перед сном і уважно слухав кожне слово дівчинки, неначе вона була йому рівня. Мушу визнати, мене вражало це, адже з дітьми — та й з нами, тваринами, теж, — дорослі розмовляють якимось особливим покровительським тоном, а це принижує, обурює!.. Але того разу, слухаючи доччину балаканину, містер Мак-Дьюї натирав мочалкою її шию та вуха і кивав, бурчав та гмикав абсолютно серйозно.

— Моя малесенька рожева жабка, — сказав він нарешті, — якщо дізнаюся, що ти крутилася коло циган, дістанеш на горіхи. Чим би вони не займалися, в них на думці одне. Цигани крадуть людей, і я щось не пригадую жодного випадку, аби вони змінювалися тільки тому, що поліція дозволила їм стати табором. Правильно я кажу?

Містер Мак-Дьюї нікому не довіряв купання дочки, і схоже, хатня робітниця ніяк не могла звикнути до того, що він це робить сам. Та за всієї моєї неприязні до цього бороданя я, кішка, яка й сама бувала матір’ю, можу засвідчити, що жодна кішка на світі не вмивала своїх кошенят так ретельно й завзято, як містер Мак-Дьюї увечері після роботи відмивав свою дочку. Ті вечірні години подобались йому чи не найбільше, і він був майже зовсім не противний, та, звісно, не в поводженні зі мною: мені не дозволялося заходити до ванної, щоправда, й не заборонялося сидіти в коридорі перед нею і заглядати всередину.

І він — ви тільки уявіть! — наспівував дочці своїм нестерпним громовим голосом чи не найдурнішу з усіх пісень, які мені доводилося чути. Я досі її не забула. Ось слова з неї:

Жив у колодязі Падді рудий,
Жив сам-один, жив сам-один,
Жив у колодязі Падді рудий,
Жив сам-один, та ще й я,
Жив у колодязі Падді рудий,
Мишка маленька жила у млині;
Кіклі-макіклі, дінь-дон,
Жив сам-один, та ще й я.

Ну скажіть мені, що це за пісня, про що в ній співається? Та Мері-Pya, схоже, щось у ній розуміла, і коли батько грубим голосом виводив оте «Кіклі-макіклі, дінь-дон!», вона радісно вищала та лупила по воді своїми іграшками, поки вода цілком не заливала підступи до коридору, де сиділа я.

Потім містер Мак-Дьюї витягував дівчинку з ванни, довго тер її рушником, і коли все її тіло ставало червоним, казав:

— Ну, малесенька рожева Падді! Тепер цей гарненький голубий рушничок тобі дуже пасує. З чим будемо пити чай? Кіклі-макіклі Мері-Руа!..

І за весь цей час хоч би раз він помітив мене!..

Потім вони прямували в їдальню вечеряти. Мері-Руа, щоб бути трохи вищою, підкладала під себе цілу купу подушок. Після вечері вони йшли через коридор до дитячої, і там він з нею грався, а інколи розповідав смішні історії. Подеколи вона залазила йому на руки, сміялася, кумедно булькала і гралася з його колючою бородою, смикала за неї та дражнилася. А часом бувало й таке: вони бралися за руки і пускались у веселий танець, і якщо ви скажете, що саме так і треба ростити дітей чи кошенят, то навіть не чекайте, що я з вами погоджуся.

Того вечора Мері-Pya розходилася так, що навіть не схотіла читати молитву. На прохання містера Мак-Дьюї дівчинка завжди молилася перед сном. Це був віршик-прохання, вона завжди його читає, перш ніж піти до ліжка, але часом стає норовливою та вередливою. Ну, вже кому-кому, а мені це знайомо, я теж не дуже люблю, коли мене силують щось робити.

В такі моменти містера Мак-Дьюї наче підміняли, він з добродушного веселого бороданя перетворювався на жорсткого огидного типа, наставляв на дочку свою велику руду бороду і гримів:

— Ну, все, Мері-Pya, подуріла — і годі! Ігор на сьогодні доста. Бери молися, бо інакше доведеться тебе покарати.

— Тату, а чому мені треба молитись? — питала дівчинка.

Це запитання лунало від неї не менше чотирьох разів на тиждень. Мене це дуже забавляло, я ж добре розуміла, що дівчисько просто тягне час. Так само чинимо й ми, коти, коли нас силоміць примушують робити щось не те; в такі моменти раптом виявляється, що ти, наприклад, ще не вмився, причому вмитися потрібно не як-небудь, а, що називається, на совість.

Відповідь містера Мак-Дьюї завжди звучала однаково:

— Бо так хотіла б твоя мама, ось чому. Вона й сама щодня молилася.

Тоді Мері-Pya питала:

— А можна, я буду молитись і тримати Томасину?

І тоді я відверталася, щоб приховати усмішку. Я знала, як бурхливо реагує містер Мак-Дьюї на подібні запитання.

— Ні, ні, ні! Не можна. Вклякай негайно і молись як слід.

Як на мене, Мері-Pya щовечора повторювала своє запитання зовсім не для того, щоб позлити батька. Просто вона сподівалася, що однієї чудової днини він раптом передумає і відповість їй «так».

Такі речі завжди доводили Мак-Дьюї до сказу, і якщо зазвичай він дивився на мене просто як на порожнє місце, неначе мене зовсім не було, то тепер утопив би мене в ложці води.

Він підходив до доччиного ліжка, Мері-Pya опускалась на коліна, складала руки для молитви і починала своє звернення до Бога:

— Боже, благослови мою маму на небесах, і тата, і Томасину…

Я завжди чекала, коли вона згадає мене у цьому переліку імен, де знаходилося місце навіть таким дивним істотам, як Віллі Беннок і сміттяр містер Брайді, якого дівчинка чомусь любила. Тоді я підходила до містера Мак-Дьюї і з мурканням починала тертися об його ноги, залишаючи шерсть на холошах. Я добре знала, що всередині він аж кипить, але зробити щось безсилий. Ну як будеш кричати, брикати ногою чи лаятись, коли твоя дочка доходить до середини молитви:

Боже великий, в щасливу хвилину
Зглянься на мене, маленьку дитину,
Пробач мою наївну вдачу
В той день, коли тебе побачу.
Амінь.

Він надто серйозно ставився до таких митей, аби порушувати заведений порядок, а коли Мері-Pya закінчувала молитися, я вже була під ліжком, і хай він спробував би звідти мене витягти!..

Втім, до кінця молитви злість покидала містера Мак-Дьюї, і коли Мері-Pya лягала на подушку, розметавши по ній руді коси, він цілував дочку, бажав їй доброї ночі та подовгу дивився на неї. І коли в такі миті мені доводилося бачити його лице, здавалося, що борода втрачає свою жорсткість, а очі добрішають. Та що добрішають — вони блищали від вологи!.. Потому він глибоко й протяжно зітхав, розвертався і навшпиньках, неначе грався в якусь дитячу гру, виходив з кімнати.

А я ж тим часом залишалася під ліжком і дожидала своєї черги.

Коли батько виходив з кімнати, Мері-Pya гукала:

— Місіс Мак-Кензі! Місіс Мак-Кензі!

І коли приходила місіс Мак-Кензі, дівчинка казала:

— Я хочу Томасину.

І я, щоб не ускладнювати життя старій бідаці, навмисне підповзала ближче. Місіс Мак-Кензі нагиналася, видобувала мене з-під ліжка і вмощувала біля Мері-Руа. Містер Мак-Дьюї, котрий на той час усамітнювався в себе в кабінеті, чув звуки цієї вовтузні, знав, що вона означає, але вдавав, ніби його це зовсім не обходить…

Отак минув той день — схожий, як викапаний, на інші дні мого життя, якщо не брати до уваги болю у спині після падіння з Мері-Pya там, біля статуї Роб-Роя. Та ви й так усе знаєте. А наступного ранку я мусила полишити цей світ.

5
По четвергах містер Мак-Дьюї виходив з дому дуже рано, ще задовго до сьомої. Він об’їжджав довколишні ферми і мав устигнути повернутися в клініку, де в нього з одинадцятої до першої був прийом. Пообіддя залишалося вільним, і в разі потреби можна було зайнятися далекими фермами.

Того дня, збираючись у дорогу, він громовим голосом напучував Віллі Беннока:

— Я затримаюся на фермі в Бірні, в них там дизентерія, слід буде розібратися. Джок Мейсток має побоювання, що в його ерширських корів чорна ніжка,[Чорна ніжка — хвороба великої рогатої худоби та рослин.] потрібно з’ясувати, чи то справді вона. Киньте мені в саквояж кілька ампул з вакциною. Потім я заїду до Джона Огілві, перевірю його череду, а там, якщо матиму час, завітаю на птахофабрику Мак-Ферсона, бо вдова його щось хвилюється. Тож якщо я запізнюся, скажете відвідувачам, щоб трохи зачекали.

Потім, як і належить ветеринару, Мак-Дьюї у супроводі незамінного Віллі Беннока здійснив ранковий обхід своїх пацієнтів. Того дня він якось особливо гостро відчув усю карикатурність своєї роботи, яка була лиш жалюгідною подобою, як не сказати, пародією, на те, що відбувалося б у пристойному людському шпиталі десь в Едінбурзі чи Глазго. Там, Мак-Дьюї знав це достеменно, кожен ранок шпитального хірурга починається з того, що він у супроводі одного-двох інтернів, медсестри-господині та цілого почту сиділок статечно ходить із палати до палати, вивчає температурні графіки пацієнтів, ретельно оглядає хворих, ставить їм діагнози, призначає ліки, знаходить для кожного хворого слово підтримки і взагалі — не тільки лікує, а й вселяє надію на зцілення. Після гостин такого лікаря в палатах стає світліше, радісніше та спокійніше, і кожен пацієнт відчуває в собі приплив нових сил для боротьби з недугою.

І знову Мак-Дьюї огортав гіркий смуток, коли послужлива уява раз за разом малювала цей образ цілителя, який відбився у його свідомості ще з дитинства: ескулап, який зціляє самою своєю присутністю, постать, від якої всі ангели смерті тікають, як сполохані птахи. Але ця мрія не прийняла його, і він, напевне, щоб помститися лихій долі, відкинув ласку та любов — далеко не останні засоби, коли йдеться про лікування братів наших менших.

Хвостаті пацієнти сиділи в бездоганно чистих клітках, де Віллі по десять разів на день міняв папір чи солому. Кожному поставлено діагноз, кожному призначено курс лікування, перев’язок, годувань і напувань, але далекий від сентиментів містер Мак-Дьюї приділяв їм рівно стільки часу, скільки повинен приділяти лікар хворому, — і жодної хвилини понад те! Підходячи до чергової клітки з пацієнтом, він бачив у ньому не більше, ніж особину конкретного біологічного виду, уражену певною хворобою, а з’ясування симптомів хвороби та її лікування були професійним обов’язком. Йому й на думку не спадало бачити в тваринах якихось молодших сестер чи братів, котрим, як і йому, судилося з’явитися на світ на кулі з каменю, води та грунту, яка носилася в космічній порожнечі; якихось родичів у неохопній родині всього сущого.

І, схоже, тварини це відчували, адже коли ветеринар проминав їхні клітки, вони ніяк не реагували на його появу, лише дивилися на нього сумовитими очима та сумно скаржились на біль, сопли, хрипіли, нявкали та скиглили.

Ветеринар і асистент дефілювали між клітками, і містер Мак-Дьюї за звичаєм оглядав своїх хворих, віддавав розпорядження Віллі Бенноку, кому, чого і скільки дати, приводячи його в якийсь несамовитий захват. Віллі до нестями обожнював цього рудого здоровенного безвірника, який вмів лікувати маленьких «звірят». До того ж, сьогодні серед пацієнтів нікого не треба було присипляти, і це неабияк тішило помічника, бо саме він грав роль виконувача вироків, коли містер Мак-Дьюї вирішував, що комусь краще вмерти, ніж мучитись далі. Прийнявши таке рішення, він його вже не змінював.

Віллі терпіти не міг цієї роботи, але ніколи не оспорював патронові накази, тому, озброївшись ласкою, пляшечкою хлороформу та ганчіркою, старався зробити все якнайшвидше, а потім швидше винести бездиханне тіло на купу відходів за лікарнею. Очі не бачать — серце не болить! Зробивши це, він звільняв себе від необхідності споглядати мертве тіло аж до самісінького вечора, коли приходила пора вмикати сміттєспалювальну піч, де крім відходів спалювалися приспані тварини.

— Для Сандерсонового пса збільш дозу препарату № 4, приїду — огляну ще раз… А якщо цей нахабний папужисько й далі волатиме як ненормальний, скрути йому в’язи — я дозволяю…

Мак-Дьюї взяв саквояж, куди Віллі, який і так уже чудово знав, в яку поїздку що береться, не чекаючи розпоряджень, поскладав спринцівки, шприци, клізми, аерозолі, дезінфікатори, вакцини, бинти, нитки, голки, марлі, пластирі та базовий комплект першої допомоги, вийшов з клініки, сів у машину і натиснув на газ.

Віллі дождався, коли машина промине Аргайлський проїзд і поверне на Хай-стріт, і з ледь помітною квапливістю пішов до кліток, де при його появі зчинився несусвітній ґвалт. Усе вищало, гавкало, гарчало, завивало, нявкало і верещало, радіючи поверненню свого улюбленця.

На зріст Віллі Беннок сягав своєму шефові до плеча. Він мав сімдесят років, і п’ятдесят із них він віддав служінню тваринам. Віллі працював тут до Мак-Дьюї, а коли той придбав цю практику, став працювати в нього. То був меткий, рухливий чоловічок з добрими очима, що випромінювали лагідність і ласку, з лисою головою та вінчиком ріденького волосся, що надавало йому схожості з католицьким ченцем.

І ось тепер настала Саме Та Пора. Шумно казилися пси, спинаючись на задні, голосно вітаючи свого улюбленця та раз у раз намагаючись дотягтися до нього хоч би кінчиками лап. Як навіжене верещало птаство. Здіймали хвіст трубою і терлися боками об решітки кліток у солодкому передчутті коти. І навіть ті собаки, що були надто хворі для подібного вияву почуттів, якщо не крутили хвостами, то примудрялися хоч бити ними по долівці.

— Тихо, тихо, — примовляв Віллі, не приховуючи насолоди, з якою він сприймав оцей шарварок. — Не всі нараз, не всі нараз! — Він зупинився біля клітки з гладкою таксою, взяв її на руки, і такса одразу ж забилася в істериці, завищала, зав’юнилася всім своїм тілом, стала лизати обличчя і врешті-решт зайшлась таким собачим облігато,[Облігато — у музиці — обов’язкова партія музичного інструмента під час виконання твору.] що перекрила всезагальну какофонію. — Тихіше, Хансі, тихіше… Не заводься ти так, бо зроблю запис у карточку, от побачиш. Лікар прочитає, що я брав тебе на руки, і завтра-післязавтра будеш удома…

І Віллі переходив від однієї клітки до іншої, даруючи кожній тварині любов, отой препарат, який не придбаєш у жодній аптеці, але від того не менш дієвий, аніж справжні ліки, і нічим не гірший за пігулки, які прописував ветеринар; отой помічний препарат, який значно підсилював цілющу дію звичних ліків. Тих котів і собак, які хворіли на легкі недуги, він випускав із кліток, ласкаво термосив їх та всіляко грався. Важкохворим чухав вуха й животи, а папузі почухав голівку. Віллі довго пестив тварин, намагаючись догодити кожному пацієнтові, і після того, як усі отримали належну їм порцію ласки, починалася звичайна буденщина лікування та одужання.

* * *
Ранок видався туманним, і місто було просякнуте запахом морської солі, до якого домішувалися запахи вугільного і торф’яного диму: містяни готували сніданки. Джип містера Мак-Дьюї минув вулицю, забудовану високими вузькими будівлями із сірими й білими стінами та шиферними крівлями, виїхав до гавані, де лінькувато плескалися сірі хвилі, проминув блакитний рибальський човен з невисокою щоглою і носовим відсіком, ущерть заваленим кошиками для ловлі омарів, поплавками і тенетами, витраленими з морських глибин.

Ветеринар без особливого завзяття вдихав змішані пахощі моря та суші, бурхливого прибою та густих лісів, осель, людської присутності, не помічаючи ані польоту чайок, ані кривої лінії припливу, що бився у берег. Краса блакитного човна на тлі сірого плеса у перловому світанковому тумані, просоченому вранішнім сонцем, теж залишилася непоміченою. Джип прямував на північ. От він виїхав на Карандоу-роуд, проїхав старовинний горбатий міст через річку Ардарат, доїхав до розвилки біля Крімора та повернув ліворуч — туди, де бовваніли гори.

Проїхавши трохи, Мак-Дьюї побачив циганський табір, що розкинувся під горою на південному околі долини, і за кількістю димучих цівок та кінних фургонів дійшов висновку, що табір чималий. Він пригадав слова Мері-Руа, котра зі слів Джорді Мак-Набба розповіла йому і про циган, і про розмову констебля Мак-Кваррі з ними, й тут же, стенувши плечима, викинув з голови: його все це анітрохи не цікавило. Якщо поліція дозволила циганам зупинитися тут — що ж, на те вона й поліція. Мак-Дьюї був більше ніж певен, що недбале ставлення до коней та іншої звірини — звична справа для циган, котрі, за рідкісними винятками, й тепер, у наші дні живуть, як дикі звірі, та коли вже поліція дає добро, то чому він, Мак-Дьюї, має щось заперечувати. Ось такий дивний ветеринарний парадокс: лікар лікує тварин, а сам до них байдужий, як стіна.

Мак-Дьюї нізащо не прийняв би того аргументу (як не прийняв тоді, під час диспуту з Педді), що він — людина черства та бездушна. Раз по раз виставляючи наперед свою бороду, він доводив собі, що любить дочку Мері-Pya, і в цій любові — сенс його буття. Хоча й не виключав, що дочка — мабуть, єдине, що він любить у цьому світі.

Священик, з яким він полюбляв зійтися у філософському диспуті виключно через непередбачуваність його ходів і який чудово орієнтувався в різних питаннях — від богослов’я до поезії, — цього разу безкарно дозволив йому втекти від відповіді, і це Мак-Дьюї неабияк здивувало.

Преподобний був щиро переконаний, що не можна любити жінку і водночас лишатися байдужим до ночі й зоряного неба, які оповивають ореолом таємничості її присутність, або до сонця й свіжості, якими пахнуть її коси. Не можна любити дівчинку і при цьому байдужно позирати на польові квіти — вже прим’яті, прив’ялі, — які вона нарвала у полі за містом і принесла додому, стискаючи у вогкенькій долоньці. Тоді, казав Педді, потрібно любити й дворнягу, якого вона обожнює, і кішку, з якою вона не розлучається ні на мить, і навіть тканину, з якої зшите платтячко, що облягає її тільце. Преподобний переконував, що варто полюбити море в бурю, і ви вже не встоїте перед горами, чиї круті схили та засніжені вершини навівають думки про океан, який у самий розпал шторму раптом узяв та й скам’янів. Педді казав, що не можна любити літні дні, напоєні сонячною спекою, від якої все ваше тіло обіймає лінь, коли ти не любиш дощів, які вистуджують липневий жар; не можна любити пташиний політ — і залишатися байдужим до сплеску форелі чи лосося в озерній воді; не можна любити людину, її всю чи якісь її риси — і залишатися байдужим до тварин у лісах і полях; не можна любити тварин — і не помічати дерева й траву; не можна любити кущі та верескові зарості — і не любити квіти в луках та садку.

Дійшовши зазвичай до цього місця, він уривав свої потоки красномовства, які, коли вже бути чесним до кінця, і так вибивали Мак-Дьюї з сідла, і хитро переключався на справи земні та буденні. Мені важко збагнути, казав преподобний, як може чоловік любити все чи бодай навіть щось — і не любити Бога, не має значення, в якому сенсі — філософському, практичному, богословському чи й просто абстрактно. Цілком зрозуміло, що Мак-Дьюї у відповідь на цю його тираду лиш обурено форкав і заявляв, що поки Педді говорив високим стилем, слова його сприймались урочистіше і навіть переконливіше.

Пригальмувавши біля ферми Бірні, містер Мак-Дьюї вийшов з машини, гидливо поморщився і попрямував до кам’яних корівників. Смерділо з них просто нестерпно. Сам Фергус Бірні, сухорлявий власник ферми, якщо і був чистіший за своє господарство, то ця різниця була майже непомітна. Він зустрів ветеринара кислою міною, привітався і одразу ж перейшов до скарг:

— Знов Лиска занедужала. Ті ліки, що ви дали, — повний непотріб. Містере Мак-Дьюї, я був би вельми вдячний, якби ви віддали гроші за них.

Жодним словом не відреагувавши на фермерові претензії, Мак-Дьюї наблизив свою руду бороду до його мармизи настільки, наскільки дозволяв огидний сморід його тіла, і без зайвих церемоній проказав:

— Бірні, ви — брудний смердючий пес! У вашої худоби знов понос, і все тому, що ви живете брудніше за свиней, які купаються у власному лайні. Фергусе Бірні, я вас уже не раз попереджав. Зараз я забираю вашу ліцензію на утримання стада і молокоторгівлю, і поверну її тоді, коли цей свинюшник, який ви тут розвели, знову стане корівником.

Він вийшов надвір, зірвав бляху, що висіла при вході, та заховав її в кишеню. Бірні тупо дивився вслід Мак-Дьюї.

— За годину я вертатимусь назад, — сказав ветеринар. — Гукніть своїх лобуряк-переростків, помийте корівники, стійла, та й самі заразом сполосніться. І не забудьте помити худобу, щоб уся аж блищала! І не дай Боже, я знайду тут плямку бруду. Тоді я просто вмию руки, і нехай тоді вами займається констебль Мак-Кваррі, оскільки ваша діяльність загрожуєте здоров’ю громадян! Потрапите за грати, чи заплатите штраф — отоді знатимете!

Після Бірні Мак-Дьюї поїхав на ферму Джона Мейстока, що була далі в горах — ошатну, доглянуту ферму.

Він похвалив господаря, що той одразу сповістив про симптоми страшної хвороби — в одної корови ерширської породи була підозра на чорну ніжку, — і сказав, що потрібно негайно позбутися підозрілої тварини. Зробивши решті корів щеплення від недуги, він оголосив на фермі карантин — до з’ясування всіх обставин.

Потім Мак-Дьюї завітав на птахофабрику МакФерсона і заспокоїв гарною звісткою вдову МакФерсон, котра місця собі не знаходила, побоюючись, що позіхання у її курей свідчать про страшну хворобу, спричинену червоними хробаками, які оселяються в горлі. Лабораторні аналізи не підтвердили її побоювань, а причиною курячих позіхань був нічим не страшний горловий спазм. Кури, взяті під карантин, помаленьку оклигували, і містер Мак-Дьюї дав добро на їх звільнення.

Після вдови він заїхав на ферму одного заможного селекціонера, котрий виводив у горах племінне стадо, зробив усім коровам туберкулінову пробу, відвідав ще кілька ферм і фермочок, з яких надходили дрібні скарги, а дорогою назад знову навідався до корівників Бірні.

Страх позбутися хліба та масла подіяв, худоба й корівники виглядали вже досить пристойно — принаймні, туди можна було зайти і зайнятися лікуванням. Мак-Дьюї зробив щеплення всім коровам і заявив, що ліцензію поверне лиш тоді, коли хворі тварини одужають, а на фермі пануватиме належна чистота. Пригрозивши на прощання нагрянути з перевіркою без попередження коли йому заманеться, Мак-Дьюї сів у джип і виїхав зміїстою дорогою на битий шлях, який через долину біг до Інвераноха.

Він їхав неквапно, насолоджуючись їздою. В руках такого здорованя автомобільне кермо сприймалось як дитяча іграшка. З усіх обов’язків, що диктував фах ветеринара, Мак-Дьюї біль за все любив цю неквапну їзду по суворій гористій місцевості, яка розкинулася понад Лохом, і піклування про тварин, що мали прямий стосунок до задоволення потреб людини, її помічників і годувальників: чорномордих овець, їхніх вівчарок з розумними блискучими очима, здорових, витривалих корів гірської породи…

У цих місцях Мак-Дьюї прирівнювали до лікаря Стрейсея, що їздив у віддалені закутки приймати пологи, лікував переломи й хвороби, які траплялися в людей. В очах дрібних фермерів, чий основний прожиток становили вівці, свині, птиця, корови, містер Мак-Дьюї був поважним чоловіком. Нежить чи кашель в людини може минутися сам, без медичних втручань, рука чи нога, порізана сокирою або серпом, загоїться сама собою, а мертва худобина, яку не продаси на м’ясо, означала не тільки змарновані гроші, а й можливість інфекції, здатної викосити все поголів’я, а це вже трагедія. Тому для фермерів Мак-Дьюї був незамінною людиною, і на більшості тутешніх ферм до нього ставилися з величезною повагою.

Ось чому ветеринар не дуже полюбляв вертатися до Інвераноха, де на нього чекала приймальня, повна не тільки своїх, а й заїжджих із різних Ліверпулів, Бірмінгемів, Лондонів з їхніми пещеними дармоїдами.

Була вже чверть по одинадцятій, коли Мак-Дьюї в’їхав на задвірок клініки, зайшов через чорний хід, віддав Віллі Бенноку саквояж, переповів у двох словах, де був і що робив, помив руки, вдягнув свіжий халат і звично визирнув у приймальню, виставивши наперед руду бороду. Віллі Беннок хотів щось сказати, та Мак-Дьюї весь час говорив і не дав йому вставити слова.

У приймальні панувала та сама картина, що й будь-якого іншого дня: лавки та стільці, усаджені селянами з околиць у робочих фартухах, комбінезонах і ще в казна-чому сірому, невиразному, та городянами, які вдягалися яскравіше і цікавіше. Самотнім острівцем яснів екстравагантний ультрамодний капелюшок однієї дами — хазяйки шоколадного шпіца з ревматичними очицями. Словом, картина як картина, звична в цю пору року, і годі чекати, що вона принесе тобі щось інше, крім задавненої дратівливості та злої нетерпимості до всіх. Як же Мак-Дьюї ненавидів своїх клієнтів і свою роботу!..

Та хай там як, а він примусив себе оглянути всіх прийшлих, ще раз пробігся по них очима — і мало не здригнувсь од несподіванки, помітивши серед присутніх невеличку постать. У дальньому кінці приймальні, на самісінькому кінчику останнього стільця, останньою у черзі, рівнесенько, мов кілок проковтнувши, сиділа його Мері-Руа.

Мак-Дьюї аж почервонів од люті, побачивши такий непослух, адже дитині (і місіс Мак-Кензі чудово це знала!) було категорично заборонено переступати поріг його кабінету, відділення з клітками та оглядової кімнати: серед хвороб, від яких потерпали чотириногі пацієнти, було чимало й таких, які передавалися людині. Один такий випадок уже був, невже цього мало!

Відчуваючи, як закипає лють усередині, Мак-Дьюї прискіпливо поглянув на дочку — і тільки зараз помітив, що хвиля золотаво-рудого волосся, яке спадало дівчинці на груди, — це не волосся, а її руда кішка. Мері-Руа міцно притискала до грудей свою Томасину, і та сиділа, поклавши голову на груди дівчинці, як дитя — на груди матері. І перш ніж Мак-Дьюї встиг суворо запитати, що це за такі безглузді ігри, ще й усупереч його батьківській волі, до нього підійшов Віллі Беннок і тихенько шепнув:

— З бідною кішкою щось несусвітне. Схоже на параліч лап. Дівчинка вже знудилась, чекаючи на вас.

Містер Мак-Дьюї сказав:

— Ти не гірше за мене знаєш, що дівчинці сюди не можна. Та вже гаразд, прийшла то прийшла, нехай чекає черги, як усі. — І, звертаючись до жінки, що сиділа найпершою, мовив:

— Заходьте, місіс Кехні, заносьте свого пса, зараз подивимось, що в нього з вухами.

Щойно він устиг це промовити, як знадвору долинули звуки галасливої вовтузні. Шум ближчав з кожною секундою, нарешті двері до приймальні розчахнулися, і хвиля вуличного галасу обдала всіх, хто там був.

До клініки ввірвався цілий натовп із дітей, які галакали на всі лади, домогосподарок з прилеглих будинків, що на ходу витирали руки об фартухи, й кількох чоловіків, які прибігли на шум. Осердям цього тирлища були священик Ангус Педді, старий Таммас Моффат — сліпець, що торгував олівцями й шнурівками на розі Хай-стріт і Фор-стріт, і констебль Мак-Кваррі. В руках у констебля корчився від болю закривавлений, весь у бруді, з нашийником і повідком, собака Брюс — поводир Моффата, придбаний парафіянами. Ініціатором цього благого почину був не хто інший, як сам містер Педді, а скидалися на собаку всім миром, хто скільки міг.

Мак-Дьюї ще не встиг зачинити двері до оглядової, й коли до клініки ввірвалася ця веремія, він рвучко обернувся назад.

— Так-так-так, що там у нас? Ану розступіться. Усіх, хто не має до цього стосунку, всіх, окрім містера Педді, Таммаса і полісмена, попрошу звільнити приміщення. Ангусе, що таке?

— Втрапила під машину, сер, — відповів замість пастора констебль, жваво звільняючи приймальню від зівак. — Буквально хвилину тому, якийсь заїжджий тип промчав як навіжений. Узяти ми його візьмемо, куди ж він дінеться від нас, лебедик, та от щоб собака допіру не здох. Той гад проїхався по ньому обома колесами. Тож ми взяли собаку — і мерщій до вас.

— Ендрю, він ще живий, — промовив сам не свій від хвилювання містер Педді. — Ще, може, щось можна зробити…

Старий сліпець розхвилювався, його коліна дрібно трусилися, а голова смикалася то в один бік, то в другий. Трагедія на дорозі оглушила старого, позбавила душевних сил, втрата собаки вибила його з колії, а вируючий натовп людей геть збивав з пантелику. Хрипким голосом старий вигукнув:

— Мій Брюс, де він? Де? Ми саме підійшли до переходу. І раптом чую: шум, зойк. Де собака? Він помер? Що я робитиму без нього? Як тепер жити?

Містер Педді взяв старого за руку.

— Тихіше, Таммасе, тихіше. Собака живий, він в надійних руках. Містер Мак-Дьюї зробить усе можливе, щоб його врятувати.

Сліпець повів рукою перед себе і тремтячим голосом запитав:

— Мак-Дьюї? Мак-Дьюї? То ми зараз у нього?

— Заносьте пса, — наказав містер Мак-Дьюї Віллі Бенноку, і той обережно прийняв у поліцейського його тремку ношу. Коли він проминав Мак-Дьюї, той гидливо поморщився: нещасний собацюра на ладан дихав.

— Це містер Мак-Дьюї? — знову запитав старий сліпець, обернув до лікаря незрячі очі, мацнув рукою перед себе і спіймав його за руку. — Я старий чоловік. Без пса мені не обійтися. Містере Мак-Дьюї, врятуйте мої очі, зробіть таку ласку…

Прохання старого сліпця ножем полоснуло по нервах Мак-Дьюї. Отих трьох слів — «Врятуйте мої очі!» — було більше ніж досить, аби в ньому знову ожили біль та розчарування, з якими він тісно пов’язував свої сорок із гаком літ. Мак-Дьюї залюбки віддав би ще стільки ж від того, що було йому відпущено, аби тільки люди приходили до нього не як до ветеринара, а як до лікаря, як до людини, чий професіоналізм, любов і відданість обраній справі рятують іншим зір, здоров’я чи й життя. А не як до людини, що має склеїти горопашного псюру, немов розбиту чашку з порцеляни.

І чи то з виразу гіркоти й болю, який преподобний начебто виловив на обличчі Мак-Дьюї, а чи тому, що він чудово знав історію його життя, та пастор зрозумів, які саме думки гнітять розбентежену душу Мак-Дьюї. Недарма ж вони були друзями ще у Глазго, разом ходили до школи, та й потім, ставши студентами, теж лишалися друзями.

Бо саме юному Педді, коли той твердо вирішив стати на пасторську стезю, тоді ще підліток Мак-Дьюї відкрив своє бажання стати великим терапевтом, і вони подовгу сперечалися, обговорюючи переваги одного фаху над іншим, вихвалялись один перед одним, сперечались і просто ділилися своїми юнацькими мріями.

І ніхто, крім юного Педді, тоді вже студента-богослова, не бачив сліз горя, люті та розчарування, коли батько-тиран поставив хрест на синових сподіваннях і амбіціях, примусивши його піти своєю стежкою і стати лікарем-ветеринаром.

— Він хоче сказати… — почав був Педді, але Мак-Дьюї так на нього зиркнув, що пастор замовк.

— Я знаю, що він хоче сказати, — промовив лікар. — Собака на кіготь від смерті, і не варто було б його мучити, але… я спробую врятувати Таммасові очі. — І він крикнув, звертаючись до відвідувачів у приймальні: — Розходьтеся по домах! Сьогодні прийому не буде. Зустрінемося завтра.

Люди стали розходитись, забираючи свою звірину. Мак-Дьюї обернувся до Педді й сказав:

— Не знаю, чи варто тобі тут чекати. Зараз я ще нічого не скажу. Краще відведи Таммаса додому, а я в разі чого дам тобі знати…

З цими словами він зайшов до себе і зачинив двері.

Констебль повів сліпця додому. Педді й собі хотів піти за ними, та раптом помітив у куті дівчинку з кішкою. Здивований її присутністю, він підійшов до неї.

— Привіт, Мері-Pya. А ти що тут робиш?

Дівчинка звела на нього довірливі очі (вони дружили не перший день) і пояснила:

— Томасині дуже зле. Вона зовсім не може ходити. Я принесла її до тата, хочу, щоб він її вилікував.

Містер Педді розгублено кивнув, погладив кішку по голові й почухав її підборіддя, як він робив завжди, коли стрічав цю парочку. Прикрий випадок зі сліпцем шокував його до глибини душі, хоча він намагався не подати взнаки. Та й хвороблива реакція його друга Мак-Дьюї теж не залишилася непоміченою.

Преподобний знову кивнув і сказав:

— Ну, твій тато її вилікує, от побачиш.

І пішов наздоганяти констебля Мак-Кваррі.

6
У той злощасний день я за звичаєм прокинулася ще до сходу сонця і стала готуватися до повсякденних вранішніх процедур: позіхнути, потягнутися всім тулубом, вигнути спинку — а потім вибігти на вулицю.

Я мала таємну лазівку, але ж ви розумієте, користуватись нею я могла тільки тоді, коли поблизу нікого не було, бо коли про неї знатимуть, вона вже не буде таємною! І взагалі, коли оселяємось у новому домі, ми щонайперше прокладаємо собі такі нікому не відомі, окрім нас, доріжки. А наївні люди щиро вірять, що коли дім замкнути, то кіт нікуди з нього не подінеться. Між нами кажучи, таких будинків або сховків, з яких котові нізащо не вилізти, на світі раз-два та й нема.

Я любила встати рано-вранці, задовго до світанку, вийти надвір, оправитись, нашвидку вмитися, гарненько вкласти своє хутро, оглянути нашу галявину, словечко перемовити з сусідками та сусідами, які уже або сидять на своїх сходах, або займаються тим самим, що і я. То була найприємніша пора доби, і я щоразу з нетерпінням чекала передранкової пори. Яка це благодать, коли тебе не сковує людська опіка! І щоразу я поверталася додому ще до того, як прокидалася Мері-Руа.

Та того дня все було інакше. Я розплющила очі о звичній годині, коли фіранки на вікні з чорних стали сірими, хотіла потягнутися — і раптом зрозуміла, що не можу навіть лапою ворухнути. Таке зі мною було вперше. Я так перелякалася, що все моє лежаче тіло — від вух до кінчика хвоста — став бити дрібний дрож.

Мені подумалось: а може, це кошмарний сон? Сняться ж нам, і то доволі часто, різні жахи: наприклад, за тобою хтось біжить, і ти тікаєш, а втекти не можеш. Якийсь час я лежала тихенько й чекала, поки розвіються останки сновидінь. Але нічого не розвіялось, а як темрява стала блякнути, я зауважила, що й з моїм зором коїться щось недоладне. Усе — кімната, кут, вікно — пливло перед очима, було хитке й непевне. Предмети стали нечіткі, розмазані, а коли я напружувала зір, вони й зовсім зникали. І я вже не лежала, а плавала серед речей, наче поплавок.

Наступне, що я можу пригадати, виглядало так: я лежу на руках у Мері-Pya, а дівчинка говорить:

— Томасино, сонько. Я вже давно-давно прокинулась, а ти ще й досі спиш. Дай-но, Томасино, я скажу тобі щось на вушко. Я тебе люблю!

Мені ж було не до телячих ніжностей… Я була хвора, нещасна, розбита, хтозна, може, я помирала. А намагатися розповісти Мері-Pya, що зі мною сталося щось зле, що я не можу ворухнути лапою, а деколи не бачила й самої дівчинки, дарма, що лежала в неї в руках, було марною справою. Ось у такі моменти люди можуть довести нас до сказу своєю тупістю і нечулістю: вони не в змозі прийняти найпростіший котячий сигнал! Інша кішка одразу б усе зрозуміла, з найпершого погляду, з найпершого запаху. Найменшого поруху моїх вусиків було б досить, щоб кіт зрозумів: я, Томасина, смертельно хвора.

Тим часом жахливий ранок тривав далі. До Мері-Руа зайшла місіс Мак-Кензі, і поки вона допомагала дівчинці вдягатися, я лежала в дитячій. Вдягнувшись, Мері-Pya взяла мене з ліжка, вийшла в сусідню кімнату і зійшла в їдальню. І поки вона снідала, а місіс Мак-Кензі теревенила зі сміттярем, я лежала на стільці й чекала.

Коли ж я закричала від болю, Мері-Pya сказала:

— Томасино, соня ти вередлива, я б на твоєму місці сьогодні взагалі мовчала.

Нарешті місіс Мак-Кензі закінчила свої теревені, поставила біля чорного виходу з кухні мою миску з молочною кашею і гукнула:

— Кицю, йди сюди, дам тобі кашки…

Я лежала на стільці, куди мене поклала Мері-Pya, і могла ворухнути хіба що головою, та ще кінчиком хвоста. Мені було не до їжі та над усе хотілося, щоб ті люди побачили врешті, що мене спіткало лихо, і допомогли мені. Хотілося закричати, заволати на весь голос, та замість крику в мене вийшов жалюгідний писк.

— Томасино, ледарка! — сказала Мері-Руа. — Ану вставай негайно і йди снідати. Ех ти, стара ледача Томасина, ну добре, віднесу тебе сама.

Вона взяла мене на руки, піднесла до миски, поставила на долівку, та я одразу перекинулась на бік. Я спробувала вмитися, але не змогла: і голова, і язик були як не мої. А Мері-Руа, знай собі, торочить:

— Томасино, поки не вип’єш своє молоко, нікуди не підеш! — Так само місіс Мак-Кензі казала їй самій. — Ми з Х’юї Стерлінгом сьогодні підемо до струмка дивитись на форель, а ти лишишся вдома.

Невелика, скажу вам, утіха — лежати при смерті і слухати, як тебе шпетять на всю губу та ще погрожують карою… Бо над усе на світі я любила ніжитися у квітах на березі струмка, котрий впадав у річку неподалік від Ардаратського замку, і дивитися на форель, яка лежить на дні та помахує плавниками, немов опахалами.

Я спостерігала б за фореллю від ранку до ночі. Ловити її не ловила, ба навіть підчепити лапкою не намагалася, хоча не сумніваюся, що це мені вдалося б, аби тільки бажання. Та я була щаслива й тим, що просто тихенько лежу на траві, сама неначе та форель. Подеколи котрась із рибин зривалася з освітленого сонцем мілководдя та перепливала на глибінь, перетворюючись на придонну тінь, і тоді я ступала за нею, вдивлялася в прозорі води і намагалась розібрати її обриси. Діти блукали у заростях понад струмком, а я була собі на березі та дивилася на форель. І ось тепер, варто було подумати, що я вже, напевне, ніколи її не побачу, як на очі мені навернулися сльози.

Я безпорадно лежала на боці, нікому не було до мене ніякого діла, а коли я захотіла крикнути, щоб привернути до себе увагу, з моєї горлянки не вихопилося жодного звука.

Ну нарешті!.. До мене підбігла Мері-Pya і зі словами:

— Томасино, поки не вип’єш своє молоко, нікуди не підеш! — спробувала поставити на лапи. Коли я знову завалилася на бік, дівчинку це насторожило, а коли я впала ще раз, вона загукала: — Місіс Мак-Кензі! Будь ласочка, місіс Мак-Кензі, підійдіть-но негайно сюди. Дивіться, Томасині зле. Будь ласочка, місіс Мак-Кензі, ходіть сюди…

Хатня робітниця поспішила на кухню і схилилася наді мною. Вона так само намагалася поставити мене на лапи, та коли я впала, заявила:

— Ой, Мері, боюся, у нашої киці щось дуже серйозне. Вона навіть стояти не може.

Сльози ринули по щоках Мері-Pya. Вона взяла мене на руки, стиснувши так, що ледь на задушила, і крізь ридання раз у раз повторювала:

— Томасина!.. Томасина!.. Бідолашна Томасина!..

І я почала муркати, як не своя. Мимохіть, проти волі. Місіс Мак-Кензі обійняла нас обох і сказала:

— Дівчинко, не побивайся так, мені аж серце крається від твоїх сліз. Краще візьми свою кицю та віднеси її в лікарню, туди, де твій тато. Він лікар, знає, як її полікувати. Якщо прийдеш до нього і скажеш, що ти не просто так, побачиш, він навіть не сваритиме.

Плач Мері-Pya одразу ж ущух, куди й поділися сльози в очах.

— Чуєш, Томасино? — усміхнулася дівчинка. — Ми підемо до тата, і він зробить так, щоб ти одужала.

Мушу зізнатись, я не розділяла її оптимізму і, правду кажучи, не горіла бажанням потрапити до рук рудого здоровила-нелюда, котрий не переносив мого вигляду, і довірити йому те, що залишалося від мене. Але хіба я мала вибір? Якби я ще могла ходити, то забилася б у якусь дірку чи закут, а так…

І місіс Мак-Кензі відвела Мері-Pya разом зі мною до сусіднього дому, і щойно ми туди зайшли, як у ніс мені вдарив той самий медикаментозний запах, яким був просякнутий містер Мак-Дьюї. Від того смороду мені стало так зле, що годі й передати. Все-все — приймальня, люди, пси, коти — хиталося переді мною, мов на хвилях, усе пливло перед очима, наче я дивилася на світ крізь розбурхані води Лох-Фіну. Але мені було так зле, що я вже не зважала ні на собак, ні на котів, ні на людей. Мері-Pya сіла на стілець, а місіс Мак-Кензі швиденько пояснила Віллі Бенноку, що сталось. Я чула, як Віллі каже їй, що лікар ще не повернувся з ранкового об’їзду, та коли він приїде, Віллі все йому скаже, тож Мері-Руа краще почекати тут.

Віллі Беннок сказав, що не стане оглядати мене сам, бо як він це зробить, лікар Мак-Дьюї висмикне йому останні пасма. Мері-Руа прийняла цю звістку напрочуд спокійно: серед усіх людей, які мали стосунок до зцілення тварин, містер Мак-Дьюї був для неї найбільшим авторитетом (кому ж, як не йому, відомий спосіб вилікувати Томасину, якщо такий спосіб існує). Я також піднеслася духом: Віллі Беннок мені завжди подобався, і якби я мусила довірити йому своє життя, то я не вагалася б ані миті.

Ми сіли і стали чекати, і поки чекали, я то непритомніла, то забувалася сном. А може, так до нас приходить смерть? Чого не знаю, того не знаю, а повертаючись до тями, щоразу бачила, що лежу на колінах у Мері-Руа. Лавандовий запах її плаття перебивав дух лікарні, і я від цього навіть трохи муркотіла.

Напевне, я вам уже всі вуха пронявчала скаргами на те, що дівчинка всюди тягає мене за собою, немов стару ганчірну ляльку, що я перетворилася для неї на її приватну річ, що я живу в будинку чоловіка, який ненавидить мене і сам не викликає в мене жодних почуттів, крім неприязні. Та дивна річ: тепер, коли прийшла пора покинути і її, і його, мені не хочеться їх покидати!

Адже померти означає покинути всіх людей і всі речі, які вам подобаються. Це перехід зі світла в пітьму, із веселощів та ігор, із розмаїття смаків і запахів, із шуму голосів та всього, що тобі приємно, словом, із цього світу — до безмовного, нескінченного сну.

Не сидіти мені більше під золотавим сонечком, не вилизувати спинку рівними ритмічними рухами язичка, від яких аж дрож біжить тілом; не блукати високими та густими, заквітчаними луговими травами; не зноситися над землею у стрибку за коником, метеликом чи жуком-літуном; не крастися до мишачої нірки, розправивши антени вусиків і не зводячи з неї палючих очей, напруживши все своє тіло, ладне першої-ліпшої миті припасти до землі — і блискавично скочити вперед. Прощавай, приємний напівсон біля каміна, коли надворі барабанить дощ або ж безмовно опускається на землю білий сніг, а ти через дрімоту чуєш по-хатньому заспокійливі рухи людей у будинку, їхні зітхання, шелестіння газет, тонке дзенькання в’язальних спиць і їхні голоси. Прощавай, котяча миско з таким смачненьким теплим молоком; прощавай, моє блюдце з кашею та риб’ячими тельбухами; прощавай, милий затишок людських колін; прощавайте, ноги, в які можна тертися; прощавайте, долоні та лагідні пальці, які завжди чухають там, де найбільше свербить; прощавай, сон у шафі й комоді, на стосах м’якенького одягу, де щедро струміє лавандовий запах!

Померти — це значить піти, покинути все назавжди і злитись воєдино з тими поколіннями, що жили до нас від початку часів, перетворитися на невловимий спогад у кістках та вусах прийдешніх поколінь.

Зараз я готова визнати: світ мій надто прекрасний, щоб його покидати. Зректися життя не так уже й просто. Чи мало нашого брата знавало тяжкі часи, живучи у містах та містечках, потерпаючи від голоду, холоду й вогкості! Вони були биті, вони були гнані, проте день у день тягнули лямку, аби лише вціліти, не згинути! Як ми чіпляємося за життя навіть за таких обставин!.. Нам байдуже, що смерть привабливіша за злиденність тих котячих нетрів, у яких навіть гадки не мають про тепло від вогню, про родинні вогнища та людські пестощі.

А як не хотілося йти мені! Не дуже, знаєте, приємно ставати черговою ланкою у нескінченному тьмяному ланцюжку чужих спогадів.

Я ще жива — чи вже померла? Скидалося на те, що довкіл мене зчинився несусвітній шум і метушня, всі поспішали щось робити. Тоді я почула тваринне виття і подумала, що це прийшов Великий Шакал Анубіс, аби провести мене в останню путь. Та от я повернулася до тями і побачила кімнату, повну людей, які кричали та розмахували руками, і на мить мені навіть здалося, що я бачу синій кітель констебля Мак-Кваррі та велику руду бороду Мак-Дьюї, що теж махав руками і кричав.

Я враз розслабилася, заспокоїлася і подумала: «Ага! Тільки-но місто дізналося про мою недугу, як усі, включаючи й констебля, прибігли на поклін до цього Рудошерстого, просити його, щоб він урятував мене заради Мері-Pya та всіх небайдужих до мене».

І ще я подумала: «Ну от, тепер містер Мак-Дьюї просто не в змозі дати мені вмерти. Для цього я надто велике цабе. Він же душі не чує у своїй доньці, порошинки з неї здмухує, і якщо він бажає їй щастя, то просто зобов’язаний мене врятувати. Ну, все, Томасино, тепер ти можеш нічого не боятися. Ніхто не дасть, щоб з тобою щось сталося».

І знову я поринула в пітьму, та цього разу я її вже не боялася, бо мені було радісно. Загальне збурення, явно спричинене моєю пригодою, свідчило: місто шанує мене.

Дещо згодом — скільки часу минуло, не скажу, — я прокинулася на руках у Мері-Pya, але тепер усе було інакше. Я більше не впадала раз у раз у дрімоту, а а предмети навколо мене тепер були чіткі і не гойдалися. Недуга, зробивши свою чорну справу, начебто відступила. А може, це було хвилинне перемир’я перед останнім ударом.

Так чи інакше, але тепер я чула, бачила і відчувала, як ніколи у житті.

Спершу я чула розлючений голос містера Мак-Дьюї. Він вилетів крізь двері до порожньої приймальні, де сиділи лише ми з Мері-Руа.

— Мері-Руа! Ти ще тут? Я ж казав тобі негайно піти звідси і більше сюди не приходити! Що мені, ще раз нагадувати ма…

Та Мері-Руа анітрохи не злякалась і, перебиваючи батька, сказала:

— Тату! Томасині зле! Місіс Мак-Кензі каже, що ти можеш її полікувати.

— Чорти б узяли твою місіс Мак-Кензі! Чому вона пхає свого носа туди, куди її не просять? Усім, хто сидів у приймальні, було ясно сказано приходити завтра, чи ти не чула? Прийому сьогодні не буде. Тож облиш свою впертість і вертайся додому.

Його білий халат був забризканий кров’ю, неначе фартух м’ясника; на руках — гумові рукавички, пальці стискали невеличкий ніж. Руде волосся й борода аж позлипалися від поту, а очі Мак-Дьюї палали вогнем. Людина з такою зовнішністю вселила б жах у кого завгодно — але не в Мері-Руа.

— Нікуди я не піду, — уперто заявила дівчинка. — Тату, Томасині дуже зле. Вона не може ні стояти, ні їсти. Будь ласка, тату, вилікуй її.

І тоді містер Мак-Дьюї, як це нерідко траплялося, заговорив з дочкою як із рівнею:

— Мері-Руа, я дуже тебе прошу, йти додому. У мене надзвичайно серйозна операція, я маю врятувати життя собаці, що править сліпцеві за очі. Скажи, що важливіше — пес-поводир для сліпої людини чи якась там кішка?

— Томасина, — твердо промовила Мері-Руа, даючи точну відповідь на це безглузде запитання. На хвильку містер Мак-Дьюї так отетерів, що навіть не знайшовся, що сказати. Та замість того щоб скипіти, він опанував себе і подивився на дочку так, неначе вперше бачив і її, і мене.

— Ну добре, занось її до мене. Поки пес відходить, приділю їй кілька хвилин. Та поки я не з’ясував, що в неї, тримай лице подалі від тварини. Ще, не дай Боже, з тобою щось трапиться…

Ми зайшли у його кабінет. До кабінету примикала ще одна кімната, і через її відчинені двері лилось яскраве світло та виднівся білий стіл, де щось лежало.

— Ні-ні, Мері-Руа, — застеріг містер Мак-Дьюї, — тобі сюди не можна. Давай сюди кішку, а сама чекай тут.

І він забрав мене у дівчинки. Мері-Руа востаннє провела рукою по моєму хутру й сказала:

— От і все, Томасино. Не хвилюйся. Тато дасть тобі потрібні ліки, і ти одужаєш. Скажу по секрету: я люблю тебе над усе — після тата!

Містер Мак-Дьюї заніс мене всередину і зачинив двері. У центрі кімнати, на білому столі лежав великий пес. Усе його тіло було закривавлене. Роззявлена паща, висолоплений язик… Я побачила його очі — і мені стало шкода його, дарма що він пес. Коло тварини клопотався Віллі Беннок у фартуху, схожому на фартух м’ясника. Він водив собаці по губах зволоженою губкою — напував його. Біля собаки стояла бляшанка і лежала ганчірка, від якої ширився солодкуватий млосний запах. Мені стало страшно, знову схотілося, щоб поряд була Мері-Руа.

У цій кімнаті був іще один стіл, менший за перший. Містер Мак-Дьюї поклав мене на нього боком, а Віллі Беннок сказав:

— О, кішка вашої дочки. Як вона побивалася через неї…

— А як вона нила, щоб я оглянув її… Ну що ж, коли вона вже тут…

Перш ніж узятися за мене, щось зробити, він відійшов від мене і оглянув пса. Той, звівши очі, зиркнув на ветеринара. І тільки після того Мак-Дьюї підійшов до мого столика й зайнявся мною. Ви знаєте, я боялася, що його руки будуть безцеремонними, грубими, насправді ж вони виявилися м’якими, а їхній дотик — ніжним. Дюйм за дюймом пальці Мак-Дьюї обмацували моє тіло, заглиблювалися у живіт, у спину і раптом натрапили на таке болюче місце, що я не витримала і закричала не своїм голосом. Після цього Мак-Дьюї відкотив мені губи, оголивши мої гострі зубки, відтягнув повіки і уважно оглянув очі. Ще за мить він знизав плечима і сказав Віллі Бенноку щось не дуже мені зрозуміле:

— Міненгіальна інфекція.

І додав:

— Найкраще рішення — приспати…

Зате останню фразу я чудово зрозуміла — і захолола від жаху, затремтіла всім тілом, зав’юнилася в нього під рукою.

— Охо-хо, — зітхнув Віллі Беннок, — для дівчинки це буде важка втрата. А може, кішка впала, вдарилась і щось собі пошкодила? Якби ви дозволили, я…

— Краще помовчіть, — урвав його Мак-Дьюї. — Що в нас, інших справ немає? Якщо ми приспимо тварину, їй самій буде краще. А Мері-Pya переживе, знайде собі ще якусь кішку… — Він відчинив двері і став на проході, так що я зовсім не бачила Мері-Pya, проте чула кожнісіньке його слово: — Мері-Pya, боюся, все дуже серйозно.

— Тату, я знаю, — обізвалась мала. — Місіс Мак-Кензі теж казала, що в неї щось серйозне. Тож ти маєш дати їй якісь ліки, щоб вона одужала.

— Бачиш, Мері, — зам’явся Мак-Дьюї, — я сумніваюся, що це можливо. І як на мене, найкраще, чим ми можемо їй зарадити, — звільнити її від страждань. Навіть якщо їй стане краще, задні лапи залишаться паралізовані, буде змушена волочити їх за собою. Мері-Pya, я б радив тобі попрощатися з Томасиною.

А тепер уявіть собі, що я лежу на столі і чую кожне його слово!

Мері-Pya не зрозуміла батька:

— Але ж, тату, я не хочу прощатися з Томасиною. Просто дай їй зараз ліки, я заберу її додому, покладу на ліжко і доглядатиму.

Собака на центральному столі кашлянув і застогнав. Містер Мак-Дьюї на мить озирнувся на пса — і знову обернувся до дочки:

— Це неможливо. Дитино, спробуй зрозуміти. Коли хворіють люди, вони часом одужують, а часом і помирають. З тваринами трохи не так. Краще, коли ми звільняємо їх від страждань, і саме це ми хочемо зробити з Томасиною. Ми її приспимо.

Нарешті Мері-Pya зрозуміла все. Вона метнулася до батька, намагаючись прослизнути повз нього до мене.

— Ні, тату, ні! Не можна присипляти Томасину! Ти мусиш її вилікувати. Місіс Мак-Кензі казала, що ти її вилікуєш. Я не дам тобі її приспати. Не дам, не дам, не дам!

А потім я чула, як Віллі Беннок сказав:

— Сер, собака став дихати легше.

— Ач! — сердито вигукнув містер Мак-Дьюї, відсуваючи дочку. — Не будь дурним вередливим дівчиськом. Ти не бачиш — кішка й так напівмертва, вона однаково здохне, лікуй її хоч залікуйся, а крім того, в мене й так справ під зав’язку, щоб ще займатися такими…

Мері-Pya розридалася. Від важко стримуваної люті шия у містера Мак-Дьюї стала мідна, як і його борода.

— Мері-Руа! — сердито гримнув він. — Негайно повертайся додому!

Віллі Беннок сказав:

— Сер, якби ви дали мені глянути на кішку, то я, може…

Містер Мак-Дьюї обернувся до нього:

— Я був би вельми вдячний, якби ви займалися своїми справами і робили те, про що вас просять. Візьміть банку з хлороформом, позбавте цю трикляту кішку від страждань, і коли ми закінчимо з нею, займемося псом…

Закінчити з нею! Зі мною! Закінчити зі мною — зі мною! Кінець мого життя, моїх думок, бажань і прагнень, моїх утіх — кінець мене!

Я чула, як Мері-Pya намагалася прорватися до мене, та чим я їй могла допомогти. О, якби я мала досить сил, аби стрибнути містерові Мак-Дьюї на шию та перекусити її навпіл!..

— Сер… — подав голос Віллі Беннок.

— Як тільки я зачиню двері, берися за кішку, — скомандував містер Мак-Дьюї.

— Тату, не треба, будь ласка… ну будь ласка, будь ласочка! — ридала Мері-Руа.

Важко уявити щось жахливіше за це.

— Мері-Руа, — гукнув Віллі Беннок, — не плач, ти ж ріжеш мене без ножа. Повір, твоїй киці зовсім не болітиме, не будь я Віллі Беннок.

— Ну тихіше, тихіше, — заспокоював дівчинку містер Мак-Дьюї. — Віллі все зробить так, що вона і незчується, як засне. А зараз іди…

Потім запала пронизлива тиша, неначе дівчинка вже не намагалася прорватися до оглядової і навіть не плакала. А тоді я почула, як вона якось дивно — я ще жодного разу не чула, щоб Мері-Руа так говорила, — каже:

— Тату… тату… Якщо ти приспиш Томасину, я з тобою більше не розмовлятиму…

— От і чудово! — скипів містер Мак-Дьюї. — Годі з мене твоїх вибриків. А тепер марш додому! — Він спритно прослизнув до себе, зачинив за собою двері і замкнувся зсередини.

А потім я чула, як Мері-Руа колотить кулачками по дверях і не своїм голосом кричить:

— Тату!.. Тату!.. Будь ласка, не вбивай Томасину! Будь ласка, не вбивай! Томасино… Томасино…

Різко мотнувши головою, містер Мак-Дьюї наставив бороду на Віллі Беннока:

— Давайте, Віллі, не баріться.

А сам повернувся до пса. В його руках з’явився якийсь інструмент, і я зрозуміла, що ні мене, ні Мері-Руа для нього зараз не існує.

Віллі Беннок підійшов до мене, відкорковуючи бляшану банку, плеснув на ганчірку рідини з солодкуватим запахом, накинув її мені на ніс, і мені стало цілковито байдуже і до Мері-Pya, і до того, що з нею могло статися, і взагалі до всього, крім мене, мене самої — до всього, крім мене, адже я мала вмерти, сконати, того не бажаючи. Я так хотіла жити, жити — жити, нехай би навіть хворою, калічною, нікому не потрібною, але живою…

Мені перейняло подих; я задихалася, усі мої чуття стали хиткими. Я ще почула, як кричить містер Мак-Дьюї:

— Ну, давайте, колего, не марнувати ж цілий день на кішку. Ви маєте допомогти мені коло собаки…

Я чула, як у сусідній кімнаті барабанять по дверях кулачки Мері-Pya і суцільним потоком ллється розпачливий зойк:

— Томасина-а-а-а-а-а-а-а-а!

А потім усе переді мною стало провалюватися у непроглядний морок, непроникний, безгучний, — і мене, Томасини, не стало.

7
Неподалік від затоки Лох-Фін, у містечку Інверанох, на задвірках ветлікарні Ендрю Мак-Дьюї стояла сміттєспалювальна піч і лежала купа відходів. І до обов’язків тутешнього медбрата Віллі Беннока входило ближче до вечора скинути їх у піч та спалити — лікарняні відходи і тварин, померлих у лікарні від хвороб чи приспаних за порадою містера Мак-Дьюї.

Ветеринар, палкий шанувальник гігієни, наказував складати мертвих тварин просто на купу відходів, і вони безмовно дожидали часу, коли Віллі Беннок віддасть їх на поталу сміттєспалювальній печі — сучасній штукерїї з електроспіраллю та димовловлювачем. Від занадто цікавих сусідів цей клапоть лікарняної території ховав височенький паркан. Ще один, нижчий паркан відділяв цей задвірок від присадибної ділянки, де місіс Мак-Кензі не покладаючи рук вирощувала якусь травичку, квіти й різну зеленину.

Ошатні, доглянуті грядки місіс Мак-Кензі нерідко ставали предметом добродушних жартів містера Мак-Дьюї і навіть преподобного Педді, коли той інколи приходив скоротати вечір у товаристві свого друга. Щоправда, вони віддавали й належне її квітам, редису, цибулі чи моркві; словом, усякій порослі, що цвіла чи родила у даний момент. Отак на двох сусідніх п’ятачках за Аргайлським проїздом спокійно уживалися життя і смерть.

До обіду залишалася ціла година, і місіс Мак-Кензі була у горішній кімнаті, яку відвели їй для всяких справ типу шитва, латання та пришивання мережив. Зараз вона прасувала білизну і не бачила, як Мері-Pya з порожніми руками повернулася з дому скорботи, яким стала для неї ветлікарня. Сльози лилися річкою по дівочих щоках, але вона вже не ридала, тільки безперервно схлипувала, ніби плач став її звичним станом, як колись була усмішка або сміх, і зараз вона тільки те й робитиме, що литиме сльози за кішкою.

Попри мокрі очі, у рухах дівчинки читалася похмура рішучість. У домі вона швидко приборкала своє горе, гіркі ридання помалу перейшли на тихі схлипи й зітхання, і по деякім часі це було єдине, що виказувало пережите.

Зачинивши за собою двері, Мері-Pya хвилинку постояла, прислухаючись до звуків прасування та набожного бурмотіння, що линули з горішньої кімнати і красномовно свідчили, що місіс Мак-Кензі тихо й мирно займається звичними справами. Через їдальню дівчинка пройшла на кухню, де стояла недоторкана мисочка з молоком. Хатня робітниця лишила її, гадаючи, що кішка повернеться з клініки жива та здорова, а отже, й голодна.

Руда Мері, яка тепер була сама рішучість, перейшла через блюдце, навіть не глянувши на нього, чорним ходом вийшла у двір і зразу ж рушила до паркана, що відділяв будинок од ветлікарні. Паркан сягав їй вище голови.

Роззирнувшись, вона відшукала кілька дерев’яних ящиків, спорудила з них таку-сяку подобу сходів, залізла нагору і визирнула за паркан. Там, на купі відходів, безвольно розпластавшись, неначе кимось викинутий хутряний непотріб, лежала бездиханна Томасина. Очі в кішки були заплющені, одна губа ледь розкрита, з-під неї біліли котячі зуби.

З нечуваною досі хвацькістю, котра, мабуть, дрімала десь у глибинах свідомості, готова на все Мері-Pya уважно оглянула тильні вікна обох будинків. Порожньо, ані постаті. Місіс Мак-Кензі була надто заклопотана прасуванням і псалмами — прасуючи, вона завжди співала щось церковне. Мабуть, розжарена праска навіювала їй думки про пекло, яке чекає грішні душі. А батько з Віллі Бенноком, якщо вони ще у лікарні, скоріш за все, в операційній, а та виходить вікнами на вулицю.

Дівчинка спритно перемахнула паркан, повисла на руках — і скочила на землю. Підбігши до купи з відходами, вона забрала мертву кішку, мов та невтішна шотландська вдова, яка чекає присмерку, а з ним — і закінчення битви, а потім у темряві шукає між загиблими своїх близьких, гукає імена своїх мужчин і мовчки збирає неживі тіла та забирає їх, щоб поховати там, де жоден ворог не знайде їх, не поглумиться з мертвих героїв.

Мері-Pya перекинула Томасину через плече, як нерідко робила ще з нею живою, нашвидку спорудила з ящиків ще одні східці, піднялася — і зіштовхнула геть, щоб нікому не спало на думку, що тут хтось міг бути. Акуратно, щоб не пошкодити розкішні айстри, левкої та турецьку гвоздику, дівчинка зійшла на город місіс Мак-Кензі і, замітаючи сліди, так само розібрала сходи й з цього боку. Наприкінці городу була хвіртка, і Мері-Руа, притискаючи до себе ще не задубілу Томасину, швиденько вибігла геть, причинила за собою хвіртку — та й пішла собі.

їхня вулиця була на південній околиці міста. Хвилі прибою накочувались на гальковий пляж та вузенькі піщані відкоси, по берегу в пошуках поживи блукало морське птаство, а трохи далі, за якусь сотню ярдів, здіймаючись над рівнем моря, височів підлісок із сіруватих ясенів, гладеньких буків та вузлистих дубів. До цього ліску, з якого починалися володіння тутешнього лерда, і мчала Мері-Руа зі своєю безцінною ношею. Вона бігла щосили, немов хотіла якнайшвидше зникнути в цьому лісі, побоюючись, що коли її горе дожене її тут, на рівнині, вона вже ніколи не звільниться від нього.

Дівчинка спинилася біля старого дуба-велета, такого давнього, що корені його випиналися з-під землі, неначе вени старигана, утворюючи моховиті складки. І в одну з таких складок з розгону бухнулася Мері-Руа з мертвою кішкою на плечі. Сьогодні, у день, який починався просто та буденно, як і багато інших днів, вона втратила все, що у неї було.

Дівчинка втратила не тільки кішку, свою супутницю і подругу, нещадно від неї відірвану. Вона втратила й батька.

Розтягнувшись на землі, вона нарешті дала волю почуттям. Мері-Руа оплакувала померлу і щосили била моховитий грунт ногами й кулачками. Її лице то відривалося від землі, то знову заривалася у мох, і вона безнастанно вигукувала миле серцю ім’я Томасини, аж поки плач її душі не залив увесь ліс, дійшовши до вух Х’юї Стерлінга. Власне, хлопець і прийшов до Мері-Руа, коли почув її ридання.

Х’юї, син лерда, власника великого маєтку, що в оточенні парку стояв на пагорбі десь за милю од берега, був симпатичний десятирічний хлопчак. У нього були сині-сині очі, чорні брови, довгі вії та чорна кучерява кучма, густа і тверда. Високі вилиці, високе чоло, квадратне підборіддя — все це свідчило про належність до клану Кемпбеллів. Х’юї був першим учнем у парафіяльній школі, куди ходили діти всіх суспільних верств і статків як із самого Інвераноха, так і з міських околиць, хоча й літні канікули, коли він нікому нічого не був винний, хлопець теж цінував і любив.

Х’юї, у шортах і білій сорочці, підійшов до дівчинки ближче, опустивсь коло неї навпочіпки та уважно оглянув нерухоме котяче тільце.

— Привіт, Мері-Pya. Ого, а що це з Томасиною? Невже здохла?

Мері підвела зарошене слізьми обличчя — побачила свого друга й заступника — і вилила йому все, як на сповіді.

— Вона була хвора, і тато вбив її! — душачись слізьми, пояснила вона. — Сьогодні вранці вона не могла встати на лапки, а коли я принесла її татові, він сказав Віллі Бенноку, щоб він приспав її. І вона вмерла.

Х’юї ще раз уважно оглянув кішку, про всяк випадок штурхонув мертве тіло. Солодкуватий запах хлороформу ще витав над Томасиною, і він поморщився. Жвава уява швидко намалювала йому картину нинішньої трагедії. Там, де він ріс, до домашніх тварин — собак, котів, коней, корів — ставилися без надмірного пієтету, а крім того, йому не раз доводилося бачити, як здорова ще вчора тварина сьогодні билася в агонії, й тоді не залишалося нічого іншого, крім як пристрелити її, аби покласти край її стражданням. І тому хлопець просто сказав:

— Мері-Pya, а може, це й краще? Може, кицька хворіла так важко, що й тато їй не міг допомогти…

Дівчинка зміряла хлопця нищівним поглядом, і стільки було в ньому відчаю та ненависті, що Х’юї, трохи чутливіший за інших хлопчаків, одразу збагнув, що схибив. І вже нічим не міг спинити нову хвилю сліз і ридань, коли дівчинка, не чекавши від друга такої підступності, в розпачі закричала:

— Тато навіть не намагався їй допомогти. Він просто взяв і вбив її. — Трохи згодом вона додала: — Тебе я теж ненавиджу…

У нападі невтішного горя дівчинка припала обличчям до землі, її маленькі нігті судомно вп’ялися в мох.

Розгублений Х’юї, не знаючи, що робити, вирішив пом’янути покійну незлим тихим словом.

— Гарна кішка була… Не побивайся ти так, Мері-Руа, бо так і до біди поплакатись не довго. Томасина вже, мабуть, на небі, їй там добре. Літає, вимахує крилами, ловить крилатих мишей…

Дівчинка кинула на хлопчика побіжний погляд. Люті в її очах поменшало, але ридання й далі струшували її тіло. Х’юї не міг розділити її горе, бо світ, у якому він мешкав, кишів різноманітними котами, які водилися в коморах, у хлівах, відсипалися у кухонному запічку, і всі коти були для нього «на одне лице». Та він був уражений, зворушений, ба навіть наляканий тим, як близько до серця сприйняла свою втрату його подруга. Бувши ровесником Мері-Pya, Х’юї швиденько зрозумів, що Мері-Pya втратила не тільки нерозлучну компаньйонку — вона втратила віру в свого тата. Він не міг зарадити чужому горю, і йому було надзвичайно шкода дівчинки.

Х’юї доводилося чути про людей, що часом помирали від важких переживань. Якщо він не зможе допомогти своїй безцінній компаньйонці, якій він ціле літо був і опікун, і залицяльник, вона, чого доброго, сидітиме і ревітиме над здохлою кішкою, поки сама не помре.

Хлопчик був досить дорослий, аби в таку критичну мить згадати: коли ти не можеш когось заспокоїти, треба відволікти його від чорних дум, змусити думати про щось інше. І Х’юї сказав:

— Послухай, Мері-Pya, що ми зробимо. Ми поховаємо Томасину, поховаємо так, як ще не ховали жодну кішку на світі. Мері!.. Мері-Pya!.. Чуєш мене? Просто сьогодні влаштуємо їй грандіозний похорон. У мене є коробка з оксамиту, якраз підійде на труну. Застелимо її всередині молодим вереском — це буде підстилка для кішки, м’якенька, як пух. Ну, майже, як пух. Мері-Руа, ти чуєш мене?

Дівчинка чула. Невтішні ридання помалу вщухали, і коли вона, відірвавши голову від сіруватого моху, позирнула на хлопця, в її очах не було ані гніву, ані недовіри.

Узрівши, що його старання не пропали марно, Х’юї одразу взяв бика за роги і, розпаливши власну уяву, став імпровізувати, щоб розраяти невтішну подругу. Та що подруга — він і сам захопився цією ідеєю! Якщо все вийде так, як він казав, то друзі в Інвераноху ще довго згадуватимуть цю подію.

— Мері-Руа, послухай! — вигукнув хлопець. — Ми пройдемо через усе місто, влаштуємо таку ходу, як на похорон Лахлана Дугала. Ти одягнешся, як вдова, будеш іти за коробкою і голосити за покійною.

Ця пропозиція викликала в Мері-Руа щирий інтерес. Вона підвелася з землі, сіла напроти Х’юї, і бездиханна Томасина опинилася між ними.

— А можна, я вдягну вуаль і чорну хустину? Місіс Мак-Кензі має чорну шаль.

— Аякже! — дозволив Х’юї, задоволений досягнутим результатом. Він сам щоразу глибше поринав у власний задум. — Вуаль тобі я візьму в мами, це хай тебе не хвилює. Похорон влаштуємо сьогодні по обіді. Я гукну Джорді Мак-Набба, а Ієн приведе своїх братів-сестер, ну й зі школи когось.

— А можна, щоб прийшов сміттяр? — спитала Мері-Руа.

— Певне, що ні, — похитав головою Х’юї. — Він матиме роботу. — Раптом обличчя хлопчика видовжилося: його знову осяяла блискуча думка. — Ти знаєш Джеймі Брейда, сина сержанта Брейда, татового волинщика? Колись він вчився грати на волинці і щось уже вміє. Його ми теж візьмемо. Ти тільки уяви: осьо тобі Джеймі (в моменти надмірного хвилювання мова Х’юї починала звучати по-сільському), у кілті, з волинкою, в яскравих стрічках, на голові набакир шапка з помпоном, і він грає «Плач за Мак-Інтошем»!

Мері-Pya здалась остаточно. Її очі стали круглі, як монети по півкрони, від сліз уже не залишилося й сліду…

А Х’юї, знай собі, фантазував:

— Осьо, а я вдягну свій шотландський костюм із кілтом, отой, що шкірою обшитий, візьму споран,[Споран — шкіряна сумка хутром назовні (зазвичай з китичками), частина вбрання шотландського горянина.] і як будемо йти по дорозі, то всі перехожі зглядатимуться на нас і казатимуть: «Ось іде невтішна вдова Мак-Дьюї, проводжає в останню путь свою безцінну Томасину, упокой, Господи, душу нагло замордовану…»

— Що, правда?

— О, так, — кивнув хлопець, — і це ще не все.

Йому вже починало паморочитися в голові, і не тільки тому, що вдалося розраяти невтішну подругу, а й тому, що саме він, а не хтось інший, придумав, як зайняти нинішнє пообіддя. А головне — чим зайняти! Це вам не якийсь там нікчемний пікнік, як мислилось попервах. — Ми зробимо плиту!..

— Яку плиту?

— Ну, таку, як надгробний камінь. Просто коли мало часу, то ставлять не камінь, а плиту, і пишуть на ній, хто похований. — Його блакитні очі стали круглі, він запустив пальці у цупку чорну чуприну, шукаючи літературного натхнення, і вже геть-чисто забув свої власні слова про злочин містера Мак-Дьюї, який вважав тоді навіть не злочином, а всього лише вимушеним кроком. — А на плиті напишемо: «Тут спочиває Томасина, нагло замордована 26 липня 1957 року».

Мері-Pya ледь не просльозилася — таку повагу викликав у неї хлопець. Слова «нагло замордована» якнайточніше пасували до сьогоднішньої трагедії та наповнювали дівчинку якимось дивним почуттям задоволення. Вона ще раз поглянула на бездиханне тіло Томасини і пригадала нинішні події. У пам’яті знову зринули похмурі спогади, і, мабуть, під напливом пережитого Мері-Руа оголосила вирок:

— Жодним словом не озвуся до тата!

Х’юї замислено кивнув. Кровна помста доти залишалася особистою справою дівчинки і не обходила його, поки їм двом не випало влаштувати грандіозний похорон, який у найменших деталях ще довго згадуватимуть усі старійшини Шотландії та мешканці сучасного Інвераноха.

— Я буду пастором, — продовжував фантазувати хлопець, — і виступлю з надгробною промовою: «Прах до праху, плоть до плоті». Розкажу, яка гарна була покійна, як нам усім сумно проводжати її до Божої обителі. А потім присиплемо коробку землею, прикрасимо могилку квітами і вінками, Джеймі Брейд зіграє щось веселе, і підемо назад. А тоді влаштуємо поминки, будемо їсти справжнє драже, згадувати покійну, і коли все закінчиться, нам знову буде радісно і весело. Ну, Мері-Руа, що на це скажеш?

Замість відповіді Мері-Pya обхопила Х’юї за шию (для чого довелося перегнутись через Томасину) і міцно його обняла. Ще б пак, такого їй ніхто ще не пропонував! Дівчинка мала взяти участь у захопливому дійстві, й не просто взяти — зіграти в ньому головну роль! Та вона була просто на сьомому небі від щастя!

— От і молодчина! — похвалив її Х’юї, дістав з кишені носовичок не першої свіжості, змахнув з дівочого обличчя сльози і витер їй ніс. Тоді струсив з передника налиплий мох і листя, пригладив вогнисте волосся, допоміг їй підвестися з землі та сказав: — Ну от і все. Томасину я забираю додому, щоб підібрати годящу коробку. Потім знайду Джорді Мак-Набба, він нестиме почесну варту біля труни, а я тим часом пообідаю і займуся приготуваннями до похорону. Еван, брат Джеймі, піде сповістить усіх інших, а коли годинник на вежі проб’є третю, всі збираймося тут і готуймося до похоронної ходи.

Х’юї, на голову вищий за Мері-Pya, поглянув на дівчинку з висоти свого зросту і вдоволено усміхнувся. Так, він був дуже задоволений і нею, і собою. Сьогодні по обіді тут відбудеться велика «подія», яка цілком могла затьмарити всі інші події цього літа. О, він та його друзі ще довго пам’ятатимуть і говоритимуть про цю подію! Хлопець підняв тіло Томасини, не дуже церемонно перекинув його через плече, розвернув Мері в напрямі її дому, дружньо поплескав по плечу та сказав:

— А тепер іди. І пам’ятай: вдягни жалобу і не запізнюйся. Бо що за похорон, коли нема вдови і безутішних родичів! А похорон в нас буде знатний — усім похоронам похорон.

І Мері-Pya слухняно подріботіла додому. Дорогою вона тільки раз зупинилася і обернулася на Томасину, яка покинула її тоді та покидала зараз. Ота Томасина, яку вона тягала із собою, з якою гралася, яку пестила, яку вкладала коло себе на ніч — ота Томасина вже давно від неї пішла і більше не повернеться. Так виглядала смерть в її уявленні. Так само, як пояснювали дівчинці, пішла колись від неї мама; вона пішла, коли Мері-Pya була ще зовсім малою. Слово «пішла» означало «тут її більше немає». Томасина пішла, але лишилася туга за нею, і ще ліва рука, не обтяжена звичною ношею. В її запасниках життєвого досвіду ще не було знань про те, що робити з любов’ю, коли раптом зникає предмет, якому призначалася вся її сила, і почуття стає незатребуваним.

Для дівчинки це було більше, аніж чиясь смерть, адже Томасина була для неї справжнішою і людянішою за багатьох людей, котрі її оточували. Тому смерть Томасини означала смерть любові, яка збіглася в часі зі смертю тварини і ще не закінчилася у душі Мері-Руа.

Лагідний, велемудрий, всезнаючий, всесильний і завжди люблячий батько теж «пішов від неї». Замість нього лишився рудий здоровань з шорсткою бородою, громовим голосом і руками-кліщами, які перед убивством Томасини безцеремонно випхали її за двері. Мері-Руа згадала слово, вжите Х’юї Стерлінгом, що віднині й навіки навіюватиме спогади про Томасину, і на кутиках її губ — ще невинних, дитячих — заграла легка усмішка. Той здоровань, на чиїй совісті нагла смерть Томасини, ще дістане своє.

8
Містер Ендрю Мак-Дьюї, місцевий ветеринар, так і не побачив похоронної церемонії, бо був в іншій частині міста: він та його друг Ангус Педді йшли до Таммаса Моффата, поспішаючи втішити старого новиною: він знову зможе «бачити»! Ну, а якщо точніше, то пес його житиме!

Містер Педді завітав до лікарні майже одразу, як пробило третю. Священика не могло не цікавити, як склалася доля Брюса, бо це з його подачі у незрячого Таммаса з’явився собака-поводир. А взагалі, наш містер Педді був ходячим дивом, і в місті ні для кого не було секретом, що він як ніхто вміє переконати людину офірувати певну суму на ту або ту потребу. На практиці його метод виглядав так: містер Педді приходить до вас, щоб повідомити надзвичайну новину (скажімо, номер вірного коня на скачках або виграшну ставку в букмекерській конторі), входить до вас у довіру, заводить вас і ваш азарт, і ви самі не помічаєте, як віддаєте фунт, десять шилінгів чи що там ще було в кишені. І навіть коли потім ви щось вигравали, у вас так і не виникало відчуття, що ви це виграли.

Коли священик зайшов до оглядової кімнати містера Мак-Дьюї, той виглядав утомленим, але вдоволеним.

— Ендрю, — мовив Педді, — я прийшов поцікавитися, чи є якісь новини про Таммасового собаку — хороші або погані…

Мак-Дьюї відповів не зразу. Він хотів потягнути задоволення, сповна відчути його смак, та вдячна усмішка, що не сходила з повних губ, і білі здорові зуби, які виблискували з-під цегляної щетини, були красномовніші за всякі слова, тому йому не залишалося нічого іншого, як просто сказати:

— О, так, я врятував Таммасові очі. Собака житиме. Ще три тижні — і буде як новенький.

— Ага, — промовив містер Педді. — Чудово, просто чудово. Я знав, що так буде. Іншого я й не чекав.

Мак-Дьюї скоса поглянув на друга.

— Ангусе, мені лестить твоя віра, але мушу тобі сказати…

— О, ні, — невинним голосом озвався Педді, — я зовсім не тебе мав на увазі…

— Ха! — несамовито реготнув Мак-Дьюї. — Ну звісно ж, ти мав на увазі свою Вищу Силу. Еге, мій друже, якби ти знав, скільки разів тоненька ниточка твоєї віри от-от була готова розірватися. Просто диво, що тварина залишилася живою… — і він осікся на півслові, тільки-но зараз усвідомивши зміст сказаної фрази.

Педді життєрадісно кивнув і сказав:

— Ну, власне, це я й хотів почути. У питаннях віри не буває щасливих збігів. Ми беремо до уваги тільки результат, чи не так? Я жодної миті не сумнівався в тому, що зробиш ти. Чому б нам не піти до Таммаса і не потішити старого гарною новиною? Коли я йшов від нього, бідолаха місця собі не знаходив, так переживав. Це ж просто жах, коли ти старий, сліпий, ще й самотній. Цей пес був йому не тільки поводирем, а й розрадником.

— Он як? — стрепенувся Мак-Дьюї. — А навіщо мені туди йти? Ти міг би й сам йому сказати…

— А хіба не тобі він говорив «Врятуйте мої очі»? — відповів Педді. — І чи не твої руки та досвід їх урятували?

— Та ну? По-моєму, ти тільки що казав…

— Ну, це казав не я, а ти. А зрештою, не ти перший плутаєш Силу і Знаряддя. Ходімо, Ендрю, тобі буде приємно побачити радість старого.

Мак-Дьюї щось нерозбірливо буркнув, але вдягнув поношений твідовий піджак зі шкіряними нашивками на ліктях і кишенях, набив велику чорну люльку, взяв вигнуту тернову палицю і запитав:

— Може, спершу поглянеш на пса?

І він провів священика до кліток з хворими тваринами. Пес лежав на чистій соломі, вся задня частина його була в бинтах і гіпсі. Але його маленькі очі дивилися гостро і жваво, загострені вуха стояли торчма, а при появі ветеринара та священика він став бити хвостом по підлозі, підвивати і шкрябатися в двері передніми лапами.

— Яка чудова картина, — промовив містер Педді й урочисто поглянув на пса.

— Не здумайте його розпещувати, — застеріг Мак-Дьюї Віллі Беннока, який крутився тут неподалік. — Цей пес визнає тільки одного хазяїна.

Таммас Моффат мешкав на іншому кінці містечка, в незаможному кварталі, і коли чоловіки, весело про щось перемовляючись, рушили туди, містеру Педді здалося, що вітер доніс до нього короткий уривок поховального плачу волинки. Він спинився і прислухався.

— Чудасія! — здивувався священик. — Здалося, що хтось грає «Плач за Мак-Інтошем». Та наскільки я знаю, у місті ніхто не помер.

Ті звуки, що долинули до нього, були нічим іншим, як відголосками жалобного стенання волинки Джеймі Брейда, сина сержанта-волинщика, а сама музика лунала на велелюдному похороні кішки Томасини. Містер Мак-Дьюї прислухався, сказав: «Я нічого не чую», і вони пішли далі.

Таммас Моффат займав задню кімнатку на другому поверсі двоповерхової побіленої кам’яниці з сірим шиферним дахом. Квартал, де він мешкав, складався з таких самих найманих кімнат, нових муніципальних будинків брудно-жовтого кольору та ще кількох розбірних халабуд з гофрованої сталі, вцілілих від часів війни. Перед будинком у пилюці гралося кілька дітей. На комині стояла, підібгавши одну ногу, сіро-біла чайка. Жінка у чепчику та фартуху підмітала ганок.

— Таммас Моффат у себе? — запитав містер Педді.

Жінка на хвильку облишила підмітання і відказала:

— Та вдома, де ж йому ще бути. От тільки щось його не чути.

— Дякую. Тоді ми зайдемо до нього. Наш лікар приніс гарну новину про його пса.

— О, так. Я була певна, що ви принесете гарну новину. Відколи його гарного собачку спіткала ця лиха пригода, він був од горя сам не свій. Як прийшов додому, так не чути його і не видно…

Візитери зайшли до будинку і ступили на вузькі темні сходи. Першим ішов містер Педді. У будинку не було чути жодного звуку, тільки внизу сухо шелестіла мітла, проторохтів фургончик пекаря, і ще залопотіли крила: це чайка знялася з комина і полетіла геть.

Пройшовши половину сходового маршу, містер Педді нерішуче зупинився. Він обернувся до друга й сказав:

— Ендрю…

— Ну?..

Священик мовчав, тиша стала гнітючою.

Цей невеликий круглий чоловік був набагато товариськішим, ніж більшість людей його типу, а крім того, у нього було дуже добре серце і неймовірна інтуїція. І ось тепер він несподівано відчув, як на душі йому наче миші шкребуть.

— Ендрю, — знову промовив священик, та коли друг навис над ним важкою брилою, він передумав і сказав: — Гаразд, давай спершу зайдемо.

Важким, нерівним кроком він дійшов до сходової клітки і постукав у зачинені двері. З кожною секундою чекання лихе передчуття лише дужчало. Не дочекавшись відповіді, Педді легенько натиснув на двері, і коли вони відчинилися він та Мак-Дьюї зайшли до кімнати.

— О Боже, — приглушено зойкнув священик. Сліпець сидів у кріслі обличчям до дверей. Голова його не схилилася, а трималася так, немов старий до чогось прислухався — напружено, тривожно. І в цій позі зустрів свою смерть.

Педді схилився над старим, і зазирнув у невидющі очі, сподіваючись узріти там бодай щось схоже на життя. Мак-Дьюї кинувся до померлого, приклав голову до грудей, прислухаючись, тоді спробував намацати пульс на зап’ястку. Суха рука була ще теплою, але серце у грудях не билося.

— Помер, — констатував Мак-Дьюї. — Годину тому, максимум — дві.

Педді кивнув.

— Так, я знав. Знав…

І раптом тишу в домі розбив громовий сміх Мак-Дьюї.

— Я врятував його очі! — гримнув він. — Ну й де тепер твій Бог?

Від такої зухвалості Педді скипів. Він зібрав усю гідність, якої дозволяли сподіватися його зріст і статура; його кругле обличчя розпашілося, губи тремтіли, а очі за скельцями окулярів палали праведним гнівом.

— Цить, Ендрю! — вигукнув він. — Хай тобі грець — тобі й твоїй зухвалості.

— Ну, так, аякже! Ти не кляни мене, а краще поясни… Заради чого все це затівалося? Я працював, я щось зробив — і що?! Що це за Бог, якому ти так служиш, коли він залишає жити пса — і забирає життя в чоловіка?

— Що ж по-твоєму, Бог — твій прислужник, чи все-таки Бог? — вигукнув Педді. Він рідко втрачав самовладання, та коли це ставалося, його наче підміняли. — Він має тішитись плодами твоєї праці, хвалити тебе, як батько хвалить сина, чи все-таки займатися Своїми справами?

— Дурня! Отож, це й є твій грандіозний промисел, який ми мусимо обожнювати, в який мусимо вірити і за який ми мусимо Його славословити?

Заведені та розлючені, вони стояли один проти одного, а проти них обох сидів нечулий мрець, і збоку здавалося, що він мовчки міркує про те, наскільки людяною чи розумною можна вважати їхню поведінку.

— А він за що мусить дякувати? — скипів Мак-Дьюї. Борода його сіпнулась і націлилася в маківку містеру Педді.

Першим опанував себе священик. Він подивився на померлого і сказав:

— Таммас Моффат мав багато років. І помер у мирі й спокої. Та з надією в серці. — Тоді він обернувся до Мак-Дьюї та додав: — Ендрю, вибач, я втратив терпець, хоч не мав на це права.

В очах у Педді було стільки щирого розкаяння, що Мак-Дьюї миттєво остиг.

— Я теж нівроку, — визнав він. — Горлати на тебе перед мерцем… Гідний вчинок, нічого не скажеш! Даруй, що я накинувся на тебе…

— Накинувся ти якраз не на мене, — зітхнув містер Педді. — Та менше з тим. Для нас це як грім серед ясного неба, хоча я вже на сходах знав, чого чекати.

Він з надзвичайною пересторогою заплющив небіжчику очі, зняв з ліжка покривало і накрив йому голову й плечі. І коли він робив це, то раптом застиг, ужалений думкою, яка, на перший погляд, не мала жодного стосунку до того, що діялось тут. Хоч якщо розібратися…

— Сьогодні я в твоїй приймальні бачив Мері-Руа, — сказав Педді. — Вона поскаржилась, що кішка хвора. Чим там усе скінчилося?..

І перед Мак-Дьюї з надзвичайною чіткістю ожила ранкова сцена. Він знову бачив, чув страждання та стенання пса на столі; бачив, як Віллі Беннок мокрою губкою зволожує йому язик, водить по морді; бачив свою дочку, яка стояла за порогом із помираючою кішкою в руках. Тварина таки помирала, сказав він подумки, це було ясно як день, і він подумки навіть вимовив складний медичний термін, який вичерпно характеризував природу цієї недуги. Ніхто не знав, чи передається та хвороба людині. Мак-Дьюї знову відчував солодкуватий запах змоченої у хлороформі ганчірки, коли Віллі, скоряючись волі патрона, став присипляти хвору кішку, і чув марний стукіт у двері кулачків Мері-Руа та її повний розпачу зойк. О, він багато віддав би, щоб викинути з пам’яті цей стукіт.

І Мак-Дьюї сказав:

— Я не мав іншого виходу. В кішки була підозра на інфекційний менінгіт. Береженого Бог береже. А крім того, мене чекав Моффатів пес, час підтискав. Та ні, я й зараз точно знаю, що кішку краще було приспати.

На спокійне обличчя містера Педді набігла чорна тінь, і він узявся пальцями за нижню губу. Священик робив так щоразу, коли його щось непокоїло.

— Боже милий! — сказав він, зітхаючи. — Боже, Боже!..

Здавалося, він знову зазирає у майбутнє. Часом священик питав себе, чи не об’єднує його щось спільне з норнами[Норни — богині долі у скандинавській міфології.]: йому не раз траплялося бачити, як розгортається килим трагедії, ще задовго до того, як людина, якій він призначений, стане на нього. Кішка померла, дитина страшно сумуватиме за втратою, і ще не знати, чим усе закінчиться…

— Боже милий! — повторив священик, продовжуючи теребити свою губу, вийшов з кімнати і рушив сходами вниз. Ендрю Мак-Дьюї, нічого не розуміючи, пішов за ним.

9
Процесія на чолі з Джеймі Брейдом, сином сержанта-волинщика, пройшла через місто, проминула майдан зі статуєю Роб-Роя, пройшла повз пристань і понад берегом подалася на північ. Джорді Мак-Набб, скаут-вовчик, показував шлях. Пройшовши старий горбатий міст над річкою, процесія повернула на захід, проминула долину, де густо стояли циганські фургони з колінчастими коминами, через які курився дим, і рушили туди, де починався Глен-Ардарат.

Джеймі, худорлявий хлопчисько одинадцяти літ, як на свій вік, був такий височенний, що здавалося, ніби він іде на ходулях. Та звісно ж, річ була тут не в ходулях, а в цибатих ногах. Обличчя в Джеймі теж було худе, й коли він надимався, перш ніж дути у картатий міх, що ліктем притискав до тіла, то могло видатися, що за кожною щокою в нього лежить по яблуку, а очі виглядали так, неначе мали вилізти з орбіт. Правильної форми голова була вкрита хвилястою каштановою кучмою, а на самісінькому верху — шотландський берет із помпоном, збитий по-хвацькому набакир, як їх збивали в полку, де служив колись батько Джеймі. Берет, волинка і кілт були прикрашені барвистими стрічками, і коли Джеймі неквапною ходою волинщика, яку він перейняв у батька, ступав уперед, стрічки повільно маяли в такт його крокам.

За Джеймі, стискаючи в руках священний прапор загону скаутів-вовчиків, крокували Джорді Мак-Набб і кілька його друзів по загону. На них була скаутська форма, і це робило всю процесію по-військовому стриманою та суворою. За скаутами їхав катафалк з покійною, який тягнули четверо молодших дівчат — першокласниць тутешньої школи, по дві з кожного боку. Блискуча задумка приставити кортеж до небіжчиці народилася в голові Х’юї Стерлінга, і ним же була втілена в життя за куций проміжок часу між обідом і початком церемонії. Коли постало питання транспортування спочилої кицьки — що краще, нести чи везти? — коробка, в якій покоїлися тлінні рештки Томасини, була поставлена на вантажну платформу іграшкового поїзда, яку видобув Х’юї зі своїх іграшкових схованок.

За труну правила велика плетена коробка з-під льодяників, обшита оксамитом, що залишилася у Х’юї від Різдва, він збиравсь при нагоді перетворити цю коробку в кошик для ниток і всякого шевського причандалля або щось подібне і не менш корисне. Діти вистелили дно коробки молодим вереском, вклали на нього Томасину. Кішка лежала, згорнута калачиком, і здавалося, що вона не померла, а просто заснула. Зверху на катафалк накинули відріз картатої шотландки, він слугував укривалом покійній та замінював прапор, яким обшиваються труни загиблих героїв.

За катафалком ступала невтішна Мері-Pya у жалобному вбранні. Вона спиралася на руку Х’юї Стерлінга, що не міг змарнувати блискучу нагоду стати одним з центральних персонажів цього неперевершеного дійства. «Чи раз, чи два — одна біда», — думав Х’юї, а в тому, що за витівки відповідати доведеться, він навіть не сумнівався.

Пропадати, так з музикою, і Х’юї поцупив удома зі скрині просяклий нафталіном парадний костюм, що дожидав початку Ігор[Ігри — тут маються на увазі щорічні фестивалі шотландських ігор та музики (Highland Gatherings, або Highland Games), які традиційно проводяться на територіях Шотландського Нагір’я на початку серпня. Найвідомішим з них є фестиваль у місті Бремарі, відвідати який приїжджають навіть члени королівської родини.] чи приїзду якогось цабе королівської крові, та й одягнув його на похорон. Куцу курточку з чорного оксамиту прикрашали срібні гудзики з фамільним гербом Стерлінгів і повітряним, майже невагомим жабо, а рукави були обшиті справжнім малинським мереживом. На поясі в Х’юї гойдався довгий шотландський кинджал, на плечі висів споран, цупку кучеряву чуприну вінчав збитий набакир шотландський берет з помпоном, а в руках він тримав важкий молитовник у солідній оправі. Не кожен день побачиш таких гарних хлопців, які так гарно вписуються в поховальну процесію.

Мері-Pya була замотана в найкращу чорну вовняну шаль місіс Мак-Кензі. Шаль була довга, і тому її довелося спочатку намотати дівчинці на плечі, а потім на талію, й це надавало Мері-Pya своєрідного східного шарму. Пройшовшись по кімнатах дорослих, Х’юї знайшов фіолетову вуаль, що належала мамі, а може, й бабусі. Такі вуалі були в моді у двадцятих роках, їх надягали, коли їздили в автомобілях без даху. Тепер вуаль пишалася на голові у Мері-Pya, і крізь неї, як сонце з-за хмари в похмуру погоду, ясніли золотаво-руді пасма дівчинки. Видовище не стільки скорботне, скільки колоритне.

І замикала жалобну ходу масовка з однокашників Стерлінга та купки заїжджих дітлахів, які прийшли сюди хто на запрошення, а хто й сам, приваблений чутками про майбутню подію. Кожен учасник процесії надяг на себе те, що, на його або її переконання слід надягати, коли йдеш на похорон найкращої у місті кішки. І розкішна хода посувалася містечковими вулицями, помалу обростаючи новими жалобниками, що залюбки вливалися у натовп проводжаючих. Поки дійшли до міської околиці, в ній було добрих двадцять чоловік. Покинувши місто, хода взяла курс на прогалину в глені, нараяну Джорді Мак-Наббом.

Місто сприйняло цей маскарад напрочуд спокійно, а причини самої події городяни пояснювали так: часи міняються, і сучасна молодь не йде батьківськими стежками, а шукає щось своє. Крім того, додавали вони, літо, спека, в Інвераноху повно відпочивальників, от і бісяться з жиру, не знаючи, до якої гілляки вчепитися. Один підсліпуватий старий джентльмен на узбіччі, коли хода проходила повз нього, зняв з голови старомодний капелюшок з пласким верхом і загнутими крисами, кілька чоловік поблажливо всміхнулися — оце й уся реакція на видатну подію.

Словом, для випадкових свідків це була лишень невинна дитяча примха, для учасників дійства — гарна післяобідня розвага, і лиш одна людина не сприймала похорон ані як примху, ані як розвагу. Вона йшла, спершись на руку прекрасно-вишуканого Х’юї Стерлінга, і проводжала на цвинтар тлінні рештки свого невинного дитинства. Звали людину Мері-Pya Мак-Дьюї, а у коробці, на вересковій застилці та під картатою шотландкою, була не просто кішка — там було її друге «я», і оте друге «я» навіки покидало свою власницю.

Місце для поховання вибрав Джорді Мак-Набб. Він зауважив цю прогалину, коли ще бігав до Рудої Відьми з кульгавою жабкою, і Х’юї Стерлінг схвалив його вибір. Самого Джорді близькість Глен-Ардаратської дивакуватої ткалі, отієї Безумної Лорі, геть не лякала (бо він уже бачив її), а іншим учасникам ходи приємно лоскотала нерви сама думка про неї.

І малий скаут-вовчик повів процесію до чарівного кола в гущавині лісу, до тієї галявини, котра була оточена буками та ясенами і над якою старшував кремезний, старезний лісовий господар — старий дуб, у затінку якого знаходив притулок легендарний розбійник Роб-Рой. Ховаючись од королівських посіпак, він загортався в невидимий плащ, і не одну літню ніч він провів під цим дубом.

Від головної стежки Глену до галявини було ярдів тридцять. Неподалік холодним акомпанементом тужному голосінню волинки жебонів струмок. На галявину, неначе світло театрального прожектора, падав сніп призахідного сонця, освітлюючи різноколірне збіговисько дітей.

Сонце грало на срібних ґудзиках куртки Х’юї Стерлінга, на срібному ланцюжку його спорана, і відбиті ними сонячні зайчики доскочили аж до очей Безумної Лорі, котра блукала за чверть милі звідси — шукала в лісовій гущавині гриби та всякі трави. Вона була в самотканій спідниці, у шалі з зеленої вовни, руді коси підв’язане зеленою стрічкою. У неї на руці висів легенький кошик з ножичком і лопаткою.

Напружуючи слух та зір, Лорі насторожено, як сполохане оленя, спостерігала за чужинцями, які вторглися до її володінь: сюди, в цей закут Глену не заходили навіть завзяті любителі вилазок на природу! А коли вітер доніс плач волинки, вона почала обережно прокрадатися вперед, перебігаючи від стовбура до стовбура і підступаючи дедалі ближче, аж поки не спинилася за гладеньким мідним буком, що ріс на пагорбі за добру сотню ярдів від галявини. Тепер ніщо не заважало їй спостерігати. Ну, майже ніщо.

Спочатку Лорі прийняла дітей за ельфів або фей; словом, отих чарівних чоловічків, які мешкали в іншому вимірі й іншому часі. Жінка цілком серйозно вірила у казкових створінь — ельфів, гномів, німф, домовиків, лісовиків, а також ангелів, — нерідко навіть розмовляла з ними.

Вона дивилася на спалахи веселих барв, мережив, оксамиту, шотландки, стрічок, нашивок і слухала сумну, меланхолійну гру волинки.

Вона не розбирала, що говорять діти, не бачила усіх подробиць дійства й не розуміла значення того дивного ритуалу, який збирались відправляти діти, але тихо сиділа, зачаївшись у сховку, аж поки врешті зрозуміла все.

Х’юї Стерлінг підійшов до справи з суто шотландською старанністю і подбав навіть про те, щоб у них був свій власний гробар. Ним став один із молодших нащадків їхнього садівника, і він поважно крокував разом з іншими з лопатою на плечі. Тепер, коли приспіла і його пора, Х’юї став напрочуд серйозний і врочисто промовив:

— До роботи, гробарю!

«Гробар» схопився за лопату, і на траву полетіли грудки землі. Незабаром посеред галявини чорніла глибоченька яма, й до неї на очах жалобників, що купчилися на краю могили, був спущений плетений кошик. Безмовна Мері-Pya спостерігала за погребінням зосередженими круглими очима, і ніхто не знав, що у неї на думці.

Х’юї Стерлінг, трохи розчулений ритуалом, кинув на кошик жменьку землі зі словами:

— Вернися у землю, з якої встала… ой, не встала — постала, бо прах ти є, і в прах обернешся, амінь. — І додав: — Думаю, треба щось заспівати.

І тут з’ясувалося, що, збираючись на похорон, ніхто не додумався прихопити з собою Псалтир. Вправних у славослов’ї не знайшлося теж. Якась дівчинка завела щось гугнявим — до нагоди — голосом, але, не зустрівши підтримки, знітилась і замовкла. І тут на виручку прийшов Джорді Мак-Набб з круглою як м’яч головою. Він був ще надто малий, аби обтяжувати себе навичками богослов’я та ритуальними умовностями, і коли його попросили щось заспівати, він охоче завів «О, прекрасні береги Лох-Ломонда».[Назва популярної у нагірній Шотландії пісні (автор невідомий), у якій оспівано страждання шотландського воїна, ув’язненого в англійській тюрмі (найвірогідніше, після повстання 1745 р.) та засудженого до страти.] Цей мотив був знайомий усім, і діти одразу підхопили пісню. Звуки співу полинули Гленом і досягли слуху Рудої Глен-Ардаратської Відьми, яка потай спостерігала за дітьми, мов яка лісова німфа.

Коли доспівали останній куплет, Х’юї прокашлявся, готуючись казати прощальне слово, яке він склав дорогою сюди. Тут він почувався впевненіше, ніж у співах.

— Брати, сестри і всі, хто схилив голови над цією могилою! Ми зібралися тут, щоби провести в останню путь Томасину і вшанувати її світлу пам’ять. Звичайно, всі ми добре знаємо, що Томасина була улюбленою кицькою нашої безутішної Мері-Pya Мак-Дьюї. Ось вона перед вами. Томасина була взірцевою кішкою, найкращою з усіх котів Інвераноха. І думаю, не буде перебільшенням сказати, що вона була однією з найкращих кішок на все графство Аргайл. Усі, хто був близько знайомий з Томасиною, пишалися дружбою з нею, і тепер, коли вона покинула цей світ, ми розуміємо, наскільки непоправна наша втрата. Ми наче втратили дочку.

Кількох дітей так уразило його красномовство, що вони не витримали і заплескали, та Х’юї рішуче поклав край цим оплескам:

— Ви що, здуріли, я ще не закінчив!..

Плескання вщухло, і він продовжив свій виступ:

— Томасина ніколи не робила того, чого не дозволяє собі жодна вихована кішка: не ловила пташок, не кусала за пальці і не дряпалася. Спіймавши у підвалі мишу, не з’їдала її, а віддавала Мері-Pya. Вона за будь-яких обставин залишалася великодушною твариною. Томасина завжди умивалася і славилася чистотою. Над усе вона любила Мері-Pya, але не боронила іншим дітям брати себе в руки і гратися з собою, а ви чудово знаєте, що більшість інших котів скоріше здохнуть, ніж погодяться на таке. Вона муркала голосніше, ніж інші коти, яких я знаю, а мордочка її завжди була привітна. Так, і в неї було не без вад, та зараз мова не про них. Тлінні останки Томасини віддані землі, а душа її вже знеслася до Раю, сидить по праву руку від Творця і чекає години, коли вознесеться на небо душа Мері-Pya і возз’єднаються вони на віки вічні. Амінь!

«Амінь» означало, що прощальне слово закінчено, і діти, не шкодуючи долонь, належним чином оцінили красномовність оратора. Відлуння дитячих оплесків рознеслося по кам’янистому Глену, а Х’юї Стерлінг ввічливо вклонився і сказав:

— Мері-Pya, перш ніж ми закидаємо могилу землею, ти маєш заридати і впасти грудьми на коробку, як завжди роблять родичі померлих.

Відповідь Мері-Pya була лаконічна і дуже чітка:

— Ні. Я хочу додому.

У дівчинки за плечима був довгий день, насичений бурхливими подіями — такими бурхливими, що вона ще не встигла їх як слід осягнути. Та поза всяким сумнівом, хода і похорон вдались на славу. Дівчинці сподобалося бути центром загальної уваги, але тепер їй захотілося додому, де можна було б з іще більшою гостротою, ніж тут, пережити сьогоднішню втрату. Вона уже не відчувала такого тісного зв’язку між собою та істотою в кошику, бо кішка Томасина була захована від дитячих очей під картатим укривалом. До того вона була на незнайомій лісовій прогалині, а сонце вже хилилося до небокраю — наближалась пора чаювання. А чаювання — це приємна присутність місіс Мак-Кензі, ляльки на стільцях — і Томасина за столом навпроти, серветка на котячій шиї та рожевий кінчик язичка, що визирає з-поміж губ. Кішка завжди так робила, коли їй обіцяли льодяник. Послужлива уява дівчинки так жваво зобразила цю картину, що Мері-Pya не стрималась і заплакала. За весь похорон це були перші сльози. У глибині душі вона знала, що Томасина «покинула її», точніше, «пішла від неї» і що вона більше ніколи її не побачить, але ж не могла вона віддатися своєму горю тут — у всіх на виду. Місце побачень з власним горем було одне — її домівка.

Пережитого за сьогоднішній день виявилося більш ніж досить, аби за лічені години, які пройшли від ранку до обіду, маленька дівчинка подорослішала.

Правду кажучи, Х’юї теж хотів додому, пити чай, а крім того, в надійному сховку за їхнім маєтком лежав відкладений ним харч — драже, що ним хлопець збирався пом’янути Томасину, тож зволікати не було резону. І, знов побачивши в очах Мері-Pya блиск сліз, він розважливо сказав:

— Ну, добре, ні то ні. Трапляється й таке, що родичі померлого гідно переносять удар долі, по них навіть не скажеш, що в них хтось помер. Гробарю, закопуй могилу!..

Знову зашурхотіла земля, зсипаючись на плетену коробку, і дуже скоро над нею виріс свіжий горбочок могили: гробареві теж хотілося додому. Поки Х’юї Стерлінг ставив заздалегідь припасену плиту, діти насмикали квітів і під музику Джеймі Брейда, котрий старався награвати щось сумне, обклали ними всю могилу.

— А тепер, — закомандував Х’юї, — давай щось веселе!

Джеймі слухняно кивнув, і його волинка ожила веселими звуками кемпбелтаунського ріля.[Ріль — швидкий шотландський танець або музика для цього танцю.] Високо згинаючи у колінах журавлині ноги, то надуваючись, то здуваючись, він повів процесію назад. Х’юї взяв Мері-Руа за руку, і вони разом з рештою залишили галявину, вийшли на лісову стежку та взяли курс на Інверанох.

Над Гленом знову панувала тиша. Сонячні промені скісно лягали на зелену траву, відкидаючи довгі тіні, і крадучись із них зеленим привидом, що був майже невидний і майже нечутний, вийшла жінка на ім’я Безумна Лорі.

Вона йшла легко, але боязко, ховаючись у тіні дерев. Та ось цікавість пересилила, вона вибігла на прогалину, добігла до горбочка свіжої землі та спритно опустилася навколішки. Лорі прочитала напис на надгробку, який придумав і нашкрябав Х’юї Стерлінг, перечитала його вдруге, втретє… Посвята покійній явно була навіяна зворушливими епітафіями, побаченими хлопцем на міському цвинтарі.

«Тут спочиває Томасина, народжена 18 січня 1952 року і нагло замордована 26 липня 1957 року. Покойся з миром, люба подруго».

Від страху й замішання на обличчі Лорі не залишилося й сліду, а сумовиті губи та очі опромінила співчутлива усмішка. Та от її увагу привернула фраза «нагло замордована» — і на обличчя знов набігла тінь тривоги. Від цих недобрих слів війнуло холодом, і лісова прогалина нараз утратила всю свою чарівливу невинність, а з-під маски дитячої пустотливості проступила жорстока мармиза чогось лиховісного.

Лорі здригнулася всім тілом, підвелася, відійшла трохи — тоді негайно повернулася назад і знову втупилася в ту недобру фразу.

Схрестивши руки на грудях, вона знову схилилася до могили, і її ясне чоло посуворішало. Вона вже точно знала, що тут, на цій галяві, діти грали у похорон, але хто, яка істота лежить під цим надгробком? Жінка вагалася, не знаючи, що їй робити. На мить її пальці стиснули лопатку, що лежала у кошику, та чи варто?.. Хай би що там лежало в могилі, воно однаково мертве, а вона водить дружбу з живим… Так і стояла Лорі над могилою, вагаючись…

10
Загалом день для ветеринара Ендрю Мак-Дьюї видався невдалим, і він повертався додому пізно та в кепському гуморі: у домі Моффата ще довелося чекати приїзду лікаря Стрейсея, який був старшим з двох тутешніх ескулапів, а потім разом з преподобним Педді вони давали свідчення поліції, бо були першими, хто виявив факт смерті старого сліпця.

Смерть Таммаса Моффата ні для кого не стала несподіванкою. Він мав вісімдесят шість років — поважний вік. Містер Стрейсей припустив, що серце старого не витримало напружених переживань, і згодом результати розтину підтвердили його здогад. Але Мак-Дьюї ці подробиці вже не цікавили. Вмер чоловік — і все, нема його; а міг би й жити, адже Мак-Дьюї врятував його пса, що заміняв старому очі, можна сказати, повернув його з того світу, здійснивши, як він сам зізнався, диво сучасної собачої хірургії. А Таммас пішов із життя, так про це не дізнавшись. Ну як тут будеш задоволений своїм жеребом, обставинами чи таким-от везінням (або що там ще в нас може бути!), котрі відводять тобі роль, протилежну юнацьким стремлінням: бути лікарем та зціляти людей.

І відчиняючи низеньку дерев’яну хвіртку перед будинком, і йдучи по вузенькій доріжці, замощеній кам’яною плиткою, він не переставав про це думати. Аж раптом, пройшовши половину доріжки, він зупинився як громом уражений, озирнувся навкруги, порився в кишенях, неначе щось забув, і спробував зібратися з думками. Та хоч убий, Мак-Дьюї так і не міг зрозуміти, що його мучило і чому він зупинився. Він не одразу зрозумів, у чому річ: його дочки Мері-Pya, яка зазвичай зустрічала батька на доріжці з рудою кішкою в руках і хвилями імбирного волосся на плечах, на доріжці не було.

І навіть коли Мак-Дьюї переступив поріг, ніхто не тупотів малими ніжками і не гукав радісно: «Тато! Тато!» Однак, зачувши з кухні запах їжі, він трохи піднісся духом, зайшов у дім, як слід умився після вулиці та пройшов до їдальні. І тут перед його очима відкрилося неймовірне видовище.

Мері-Pya сиділа за столом, що був накритий на двох. На дівчинці досі було жалобне вбрання, чи то радше сказати, чорна шаль місіс Мак-Кензі, намотана на пояс, і фіолетова павутинка вуалі, яка вкривала голову і плечі, мов накидка мадонни. На задньому плані, в отворі кухонних дверей, метушилася місіс Мак-Кензі. Судячи з брязкоту пічних дверцят і дзенькання каструльних кришок, процес приготування їжі був близький до завершення, і вечеря з хвилини на хвилину мала бути на столі. Коли до їдальні зайшов містер Мак-Дьюї, хатня робітниця переполохано визирнула з кухні — й негайно повернулася до своїх справ. Мері-Pya жодним чином не відреагувала на появу батька: вона й далі сиділа, дивлячись у порожнечу і склавши руки на колінах.

— Привіт, курчатко! — бадьоренько привітався містер Мак-Дьюї. — А це що за театр? Куди ти так убралася, га, Королево Ночі? — Обернувши до дівчинки бороду, він сказав: — Непогано, хоча після сьогоднішнього дня мені не до веселощів. Як ти подивишся на те, щоб скинути цей наряд, бо скоро вже вечеря?

Дівчинка звела очі і зміряла батька твердим незмигним поглядом, котрий проштрикував його і йшов кудись далі. І — ні пари з вуст.

У дверях вигулькнула місіс Мак-Кензі; її довге обличчя було занепокоєне.

— Мері-Руа! — гукнула вона. — Чому ти досі не привіталася з татом?

Дівчинка похитала головою (мовляв, знаю, що роблю). Тоді батько вирішив пожартувати, хоча момент і тема цього жарту були вибрані дуже невдало.

— Що сталося, дитино? Невже кішка пішла, прихопивши і твого язика?

Дві сльозини викотилися з очей Мері-Руа і поповзли по щоках. Дитяче личко скорчилося у гримасі, от-от готове розридатися. І нехай би вже вона плакала, тоді цей здоровань візьме доньку на руки, обійме її, пригорне, полоскоче її підборіддя, знайде втішне слово, і в теплому затишку знайомих рук від її новоявленої рішучості не залишиться й сліду; вона звіється, мов туман.

Та ці сльозинки були першими й останніми. Плаксиві зморшки на лиці розгладилися, і коли дівчинка знову поглянула на батька, в її очах читалася крайня зневага.

Ветеринар обернувся до кухні й гукнув:

— Місіс Мак-Кензі! Чуєте, місіс Мак-Кензі? Що таке з дівчинкою?

Хатня робітниця вийшла до кімнати, знервовано витираючи фартухом руки, ковзнула здивованим поглядом по Мері-Руа в її новому чудернацькому вбранні, ніби побачила дівчинку тільки зараз. Просте, невинне, дитяче, проте якось по-чарівному відчужене обличчя із застиглим виразом людини, що половину свого часу проводить у світі фантазій і мрій, було настільки зосереджене, що здавалося загрубілим і якось незвично дорослим. Справжню Мері-Pya наче знагла поцупили ельфи, а тут сиділа лиш її подоба. Місіс Мак-Кензі була жінка проста, і прості почуття швидко виводили її з рівноваги.

Вона спробувала пояснити:

— Бідне дитятко ще не оговталось після смерті кицюні. Дівчинка жити не може без неї. — Ветеринар хмуро зиркнув на неї, і жінка додала: — Сьогодні по обіді дітки влаштували Томасині похорон. О, що то була за хода, у ній був навіть Джеймі Брейд, син сержанта-волинщика. Він грав марш мертвих. Не знаю, правда, де вони її похо…

Мак-Дьюї урвався терпець, він обірвав місіс Мак-Кензі на півслові.

— Так, звичайно, але це все дитячі пустощі, не більше. Мене ж цікавить, чому донька зі мною не говорить. Що з нею сталося?

Місіс Мак-Кензі поглянула на сердиту Мері-Pya, на розлюченого містера Мак-Дьюї — і зібрала в кулак усю свою мужність.

— Думаю, нерви. Я певна, мала й гадки не мала образити тата, коли сказала, що ви вби… е-е, приспали її кицьку Томасину. І ще сказала, що не розмовлятиме з вами, поки не вернете кішку назад.

Не вірячи своїм вухам, Мак-Дьюї здивовано витріщився на хатню робітницю. З-під коміра його сорочки показався багрець, він підіймався вище, вище, поки не затопив йому шию, вуха, лице, злився з палючим околом вогнистої чуприни. Трагедія старого сліпця і роль у ній його, Мак-Дьюї геть-чисто витіснили з голови іншу вранішню подію: візит Мері-Pya з Томасиною і рішення приспати хвору кішку.

Якби це сталося за інших обставин, утомлений після важкого робочого дня Мак-Дьюї, котрий завжди відводив душу в товаристві обожнюваної дочки, знайшов би спосіб приборкати свої почуття і, де співчуттям, де розумінням, мало-помалу звів би нанівець усі її бунтарські потуги.

Та схоже, що чергове нагадування про вранішні події лише розворушило неприємні спогади, пов’язані з ними. Мак-Дьюї повертав з того світу пса-поводиря, про що благав його старий сліпець, коли до нього увірвалася дочка з недужою кішкою і розігнала всі рожеві мрії. Знову Мак-Дьюї побачив шоковане і разом з тим уперте личко дівчинки, коли виносив смертний вирок її Томасині. Подумаєш, він вже не раз виносив смертний вирок тваринам, чиє життя, на його стійке переконання, було надто нікчемне, щоб за нього боротися! Він знову почув безпорадне молотіння її кулачків по дверях операційної та істеричні, на грані нервового зриву, ридання. В його уяві знову виринули змучені очі та лице старої місіс Лагган, її гладкий пес, який задихався від астми; знову почув смиренний голос Педді: «Але ж вона любила саме того пса — нещасного, розбитого, з хрипами у грудях…»

І ще він побачив Таммаса Моффата, котрий сидів у кріслі, обернувшись до дверей, вслухаючись і вдивляючись незрячими очима, ладний провести у цьому чеканні хоч вічність.

Тоді Мак-Дьюї войовничо обернув до Мері-Руа свою бороду, мов до клієнтки, яка їла йому нерви, і, метаючи блискавиці очима, грубо гиркнув:

— Мері-Руа, що за вибрики! Невже ти думаєш, що я таке терпітиму? Я ж казав тобі, що кішка дуже хвора, не сьогодні-завтра все одно померла б. А зараз швидко піди і зніми це вбрання, щоб за столом була така, як маєш бути.

На його подив, дівчинка слухняно підвелася з-за столу та пішла в свою кімнату. І тут Мак-Дьюї стало ніяково і соромно, достоту, як тоді, коли він перед мертвим Моффатом горлав на свого друга Педді. І коли за кілька хвилин дівчинка повернулась уже в звичайному вбранні та знову всілася за стіл, він примирливо проказав:

— Мері-Pya, вислухай мене уважно. Мені дуже шкода Томасини, але її вже не повернеш, і нічого з цим не вдієш. А тепер скажи, як ти подивишся на те, щоб ми взяли тобі іншого кота — маленьке кошеня? По дорозі я заходив до бакалійника Доббі, і він сказав мені, що його кішка має шістьох кошенят, і пропонував будь-якого на вибір. Там є одне біле-біле, без жодної плямки. Ну то як, що ти скажеш на це?

Мері-Pya не сказала нічого. Вона ніби не чула батькових слів.

У дверях показалася місіс Мак-Кензі з підносом.

— Ну давайте, заносьте, заносьте, — нетерпляче поквапив Мак-Дьюї. І вже коли вони сиділи за вечерею, він знову звернувся до дочки: — Гаразд, Мері-Pya, якщо не хочеш кота, то можемо взяти собаку. Подумай тільки, у тебе свій власний собака, і всюди ходить за тобою як прив’язаний. Або сіамський кіт… І, схоже, я навіть знаю, де можна взяти сіамського кота. Та скажи вже хоч щось, Мері-Pya, чого ти мовчиш!

Дівчинка обернула до батька мовчазне уперте обличчя і зиркнула на нього так, як дивляться на незнайомців. Вуста її були міцно стулені. Мак-Дьюї відчув щось спільне між роздратуванням і сліпою безсилою люттю, як кожний дорослий, котрому довелось зіткнутися з упертою, незговірливою дитиною, з чийого обличчя не важко зчитати зневагу до вас. Ціною надзвичайних душевних зусиль він таки опанував себе і, не кажучи більше ні слова, зайнявся їжею. Вечеряв він без особливого завзяття. В кімнаті висіла важка тиша, і здавалося, навіть місіс Мак-Кензі ходить по кухні навшпиньках.

Мері-Pya теж їла мляво, без смаку, старанно уникаючи погляду батька. І раптом у Мак-Дьюї промайнула гірка думка: ану як вона й справді більше ніколи не озветься до нього — ніколи-ніколи? Що роблять люди в таких випадках? І що доведеться зробити йому? І головне: що він зможе зробити? Але ні, заспокоював він себе, то все дурнички, цього не може бути, та ще й через якусь трикляту кішку, яку давно слід було вигнати як потенційного рознощика бактерій і всіляких прикростей. І тоді та любов, що її Мері-Pya витрачала на кішку, дісталася б людям, а то вона носилася з тією кішкою, мов з дитиною… Мак-Дьюї насилу відігнав від себе болісний спогад — мати дівчинки тримає її на руках… її обличчя перед смертю. І на одну страхітну мить він поставив собі запитання: а чи він не приспав її з ревнощів?

І раптом ця різка, гнітюча тиша була розбита.

— Місіс Мак-Кензі, — озвалася Мері-Руа, — якщо вам не важко, можна ще яблучного пирога?

Така несподівана кінцівка болісної тиші і те, що дівчинка звернулася не до батька, а до хатньої робітниці, були стократ нестерпніші та образливіші за цілковиту мовчанку. Так, ті перші слова, які вона промовила сьогодні після його повернення додому, означали початок серйозної зміни. І Мак-Дьюї, випнувши бороду над столом, запитав:

— Мері-Руа, може, досить уже?

Дівчинка зиркнула на батька за столом напроти — і нічого не сказала. Місіс Мак-Кензі застигла на порозі з тарілкою в руках, не знаючи, чи заносити пирога до їдальні, чи забирати назад.

— Мері-Руа, якщо тобі хочеться ще солодкого, то запитай у мене, — вагомо проказав Мак-Дьюї, даючи зрозуміти, хто старший у домі. Тепер він почувався самовпевненим гросмейстером, який, повіривши, що партія в його руках, оголосив супернику перший шах.

Дівчинка знов обдарувала батька мовчазним замисленим поглядом, на додачу до всього прискіпливим і ворожим, — і це лиш додало йому образи.

Батько був тут тілом і душею — великий, теплий, пахучий. Колись вона сідала йому на руки, заривалася обличчям у його бороду, і їй було з ним тепло й затишно. Коли на дівчинку находив шал дочірньої любові, вона була ладна задушити свого «татка» в обіймах чи зацілувати його до смерті. Але тепер не було й натяку на щось подібне.

Тепер перед нею сидів чоловік, який розпорядився умертвити Томасину і викинути її тіло на купу з відходами. Дівчинка карала його за скоєний злочин, а він уперто відмовлявся грати за її правилами. Така кричуща несправедливість вражала ще більше, ніж смерть її кішки, адже в тому світі, де жили й гралися Мері-Руа, Х’юї Стерлінг і Джорді Мак-Набб, ба навіть у нехитрому світі місіс Мак-Кензі, кривда була непрощенним гріхом, і горе тому, хто до неї вдавався! Там існувала чітка межа між правдою та кривдою, і всякий, хто переступив її — будь то дитина чи дорослий, — мав бути підданий нищівному осуду.

Мері-Руа була ще замала, щоб знати, що таке шантаж, а батькові слова відкрили їй очі не тільки на силу цього феномену, а й на його виняткову мерзенність. І знову її огорнули смуток та розчарування, чи не найдужчі за сьогодні. Спочатку вона втратила кішку, яку приспали проти її волі, а зараз — ще й батька, адже погляд, яким вона його нагородила, був не чим іншим, як стратою. За лічені години дівчинка втратила двох найдорожчих істот, що були запорукою її щастя та спокою. Тепер їх у неї не було.

Мері-Pya сприйняла цю подвійну втрату мовчки, з оманливим стоїцизмом. Відвівши від батька осудливий погляд, вона мовила:

— Ні, місіс Мак-Кензі, дякую. Мабуть, я більше не буду.

Ендрю Мак-Дьюї зірвав свою серветку, жбурнув її долі, не кажучи ні слова, розвернувся і, грюкнувши дверима, вилетів спершу з кімнати, а потім з будинку. Донька перемогла його. Він поставив їй шах, а вона йому — мат! Мак-Дьюї знав, мала чудово розуміє, до чого призведе подібна диспозиція: мовляв, якщо хочеш, аби я щось з’їла, ти говоритимеш зі мною і проситимеш мене! Він відчував, що жодною силою не доб’єшся від дівчинки поступок, бо в її скам’янілому погляді, суворо стулених вустах читалася непохитна готовність радше вмерти голодною смертю, аніж хоч слово мовити до батька.

Він гуляв понад морем, щосили намагаючись звільнитися від гнівного бажання схопити дівчинку за грудки й щосили трусонути нею, подеколи він аж здригався від нападів задушливої люті. Він ще ніколи не переживав такого шалу, лютого, всеохопного, до якого доходять батьки, коли їхні зусилля розбиваються об частку їх самих, яка втілена в їхніх дітях.

Вузька морська затока ніжилась у химерному світлі північного краю, коли призахідна пора припрошує імлисті сутінки на землю, а ніч обминає її, і після заходу сонця над землею ще довго висить примарно-зеленаве сяйво дня. Води Лоха стояли нерухомі — був відплив. Спекотне марево висіло над затокою, і та здавалася не водяною масою, а хмарою, котра спустилася на землю і нахромилася на голі кам’янисті гори та гірські вершини, що бовваніли аж на тому березі. На півночі Мак-Дьюї розрізнив вогні Інверарею та забарвлену західним сяйвом корону Горовика — кремезної гори, котра перегороджувала шлях на Троссахс.

Була пора природного затишшя, але довкільний краєвид не мав чим втішити нещасного, в душі якого вирувала буря почуттів. Його посіла така лють, що тихі сутінки Шотландського нагір’я безсило бились об його свідомість і відкочувалися геть, так і не принісши йому ані полегші, ані розради після сьогоднішніх розчарувань. Мак-Дьюї не міг зрозуміти (що, власне, й було однією з найбільших причин його люті), чому події нинішнього дня звалилися саме на нього. Людина він нібито непогана (принаймні, так вважав сам Мак-Дьюї), тому банальне невезіння чи надмірна увага зловмисної долі до скромної персони ветлікаря обурювали його до глибини душі. Він не вірив у Бога, і винними в його поневіряннях було або банальне невезіння, або лиха доля. Ну, не міг же він, Ендрю Мак-Дьюї добровільно визнати той факт, що причина всіх його бід — це він сам.

Кінець кінцем, хода його помалу заспокоїлася. Буря в душі трохи вщухла, і він вирішив повернутися додому, втішаючи себе думкою, що хай там як, а це далеко не перший конфлікт поколінь; мовляв, до ранку донька забуде всі свої образи, від сварки не залишиться й сліду, і життя знову ввійде в звичну колію.