Томасина (розділи 11-21)

11
Моє ім’я — Баст-Ра.[Баст (або Бастет) — у Давньому Єгипті богиня радості, веселощів та кохання, жіночої краси і домашнього вогнища, яку зображували у вигляді кішки чи жінки з котячою голово. Ра — давньоєгипетський бог сонця, верховне божество давніх єгиптян. Саме слово «ра» у перекладі означає «сонце».]

Я — кішка-богиня Бубастіса.[Бубастіс (або Бубаст, Бубастіда) — грецька назва давньоєгипетського міста Пер-Бастет у дельті Нілу. Назву свою місто отримало від храму богині Баст.]

Це не єдина моя назва. І Повелителька Сходу, і Володарка Септ (є така зірка на східному небосхилі), і Сехмет-Баст-Ра, і Та-що-Рве-і-Мече, і переможниця злого змія Апофіса, що був повержений біля підніжжя Небесного древа — це також я.

Мій батько — Сонцесяйний Ра, моя матір — Місяцелика Хатор.[Хатор (або Хатхор; «дім Гора», тобто «небо») — у єгипетській міфології богиня неба, кохання, жіночності та краси, а також дружина бога Гора. Спочатку вважалася дочкою бога Ра.] Моя сестра — Богиня Неба Нут,[Нут (або Ну, Нуїт) — у єгипетській міфології богиня неба, мати Осіріса, Ісіди, інших богів.] мій брат — Хонсу,[Хонсу — єгипетський бог місяця, зображався у вигляді людини з місячним серпом та диском на голові, а також із головою шуліки та з тими самими місячними ознаками.] гроза злих духів.

Я — дуже могутня і дуже поважна богиня.

Я була богинею при храмі Хуфу[Хуфу (або Хеопс) — третій фараон IV династії Давнього царства Єгипту (2551–2528 до н. е. або 2589–2566 до н. е.); спорудив Велику піраміду в Гізі.] в 1957 році дванадцятої династії. То був тринадцятий рік правління Сесостріса І, нехай росте і славиться його дух Ка. Коли я померла, моє тіло було муміфіковане і оповите довгими лляними стрічками червоної й синьої барв. На голову мені зробили маску з золотими очима, вусами з тонкого золотого дроту і вухами, які стирчатимуть тепер довіку так, як ще стирчали за життя, коли мені вклонялись як богині, а люди називали мене найдорожчою, наймилішою, священною і всемогутньою.

Вирізьблений із сандалового дерева саркофаг, куди мене поклали, так був схожий на мене живу, що жриці, лише глянувши на нього, пускали сльозу і казали:

— Воістину, це наша люба Неперевершена Баст.

Так-так, було у мене і таке ім’я.

Сам саркофаг був пофарбований трьома фарбами: лимонно-жовтою, білою та циноброю[Цинобра (або кіновар) — мінерал яскраво-червоного кольору, вживається як природний фарбник. Містить ртуть і сірку.]; це були кольори мого хутра: лимонно-маренова, білі лапки і груди. Очі я мала зелені, й тому саркофаг був прикрашений парою смарагдових очиць.

Грали арфи та сурми, і за плачами можна було розібрати звук систри.[Систра (або ситр) — давній єгипетський ударний музичний інструмент.] Жерці, перш ніж нести мене у мій склеп, виголили голови, зголили брови, а мій Ка зійшов на небо і лишився у чертогах Ісіс-Хатор — Владарки Небес.

Я народилася богинею і прожила життя богині. Померла. Воскресла і знову жила.

В Бубастісі у квітні й травні на честь мене робили свята. На річці збиралася ціла флотилія човнів, що нащетинювались веслами, і городяни сходили на їхні палуби. Човни були розписані червоною й синьою фарбами, їхні вітрила були фіолетові та вохрові, а судна жерців і жриць сліпили очі блиском золота і срібла. І все — задля мене, бо я була поважною богинею.

А потім човни пливли річкою, з двох боків огинаючи острів, де було моє місто, музики били в барабани й тамбурини, торохтіли тріскачки, сріблястим голосом співала систра, а над цим звуковим розмаїттям линули божественні голоси моїх жриць.

А я лишалася в храмі, у святая святих, чекала, спала, дивилася сни, що віщували людські долі, та все сукала і сукала ті нитки, які тяглися від колиски до могили. І тоді, і тепер я залишалася живою богинею Баст.

Мій храм був найвеличнішим у місті — світлий, легкий, з внутрішнім двориком, обсадженим гайком, що дарували приємний затінок і прохолоду. Жриць моїх, які служили мені вдень і вночі, шукали серед найвродливіших і найцнотливіших дівиць Бубастіса.

Тепер усе було інакше. За храм мені правив маленький кам’яний будинок. Жриця в мене тільки одна. Звуть її Лорі. Краса її не дорівняється до вроди тих дванадцяти жриць, які прислужували мені на берегах Нілу, але у неї біла шкіра, очі — блискучі, як у мене, а волосся має колір мідних блискучих пластин, що лежали колись на приплавах Бубастіса. Вона добросерда і гарно співає для мене. Я живу в зовсім іншій країні, у зовсім іншому часі. Від часу, коли я востаннє була на Землі, минуло 3914 років. Зараз знову 1957 рік, четвертий рік правління великої королеви Єлизавети II з дев’ятої династії британських монархів. Місце, де я живу, — холодна північ Шотландії. Саме тут, у лісовому будиночку біля струмка, неподалік від морської затоки, в тіло кішки вселився мій Ка, і я ожила. Звірі не вірять і сміються мені в очі, коли я кажу їм, що я — Богиня. Зараз мене навіть звати інакше, бо жриця нарекла мене новим ім’ям — Таліта. Але насправді я — Баст-Ра. І настане той день, коли вони побачать мою силу, як це вже бувало колись, за часів першого мого втілення на нільських берегах.

А взагалі, цікава штука — бути богинею, всезнаючою, всесильною — і разом з тим залишатися кішкою.

Часом, лишаючись на самоті у святая святих мого храму в Бубастісі, я глузувала з розумних людей. Так, вони й справді розумні! Ходять на двох ногах, замість лап мають руки, придумали одіж; люди винайшли мову й писемність, вони можуть писати листи і посилати їх за тридев’ять земель, вони ведуть війни і плавають морем, мандрують по світу і вміють запасати їжу, вони правлять цілими країнами — і все одно поклоняються нам.

Так, вони люди, владарі країн, але, не вагаючись, уклоняються нам, просять у нас благословення, курять перед нами фіміам, приносять нам дари, співають нам і призначають жерців і прислугу для нас.

Коли я чула їх наближення, супроводжуване бумканням тамбуринів, бринінням систр і гуком сурем, коли я здалеку чула дим ароматних курінь і розмірені людські кроки та людські голоси, що співали хвалебних пісень, коли я вслухалася у слова прохачів — «О, велика богине Баст, о, Баст-Ра, о, Секмехт-Баст-Ра, дочка сяйливої Небесної Владарки, заступниця небесного батька Сонця, якій курять фіміам, о Чудесна, зглянься на мене, ницого просителя, згукнися на мою молитву…» — мені було важко стримати сміх.

Але десь у глибинах свідомості мені було жаль цих нещасних.

Напевне, боляче, коли ти такий великий і водночас — такий малий, коли ти — володар усього і при цьому нічим не володієш, коли ступаєш по землі як завойовник — і жодної миті не можеш прожити без остраху.

У дні, коли я була божеством, а мого батька — бога сонця Ра — називали Великим Котом, я уособлювала благодатну силу сонця; опікувалася родючістю полів і плодючістю жінок; була сама краса і хтивість; ієрогліф, що позначав моє ім’я, мав вигляд пляшечки з парфумами; я заспокоювала тих, кого виводив з рівноваги повний місяць, боролася з пустельним шакалом за душу світу.

Адже шакал — це втілення брехні, Пес Зла. Нашим світом керували боги та богині, я була однією з них, і жодна пташка, жодне ягня не могли постраждати від жорстоких зловмисників. В одвічній боротьбі добра і зла той, хто вірує у богів, знає, що доброчинність завжди торжествує, і перемога буде наша. Бурі тьмарили небо, вітри спустошували все і вся, громи та списи блискавиць розпорювали небеса, та врешті-решт знову з’являлося сонце, і човен його линув небесним склепінням, потім сходили зорі та місяць, і світом знову правила гармонія.

Такими були дні моєї могутності, коли я могла проклинати і пробачати, давати світу лад і визначати людські долі, карати і винагороджувати, благословляти й заступатися, являти сяйво сонця людям для розваг і дарувати сяйво місяця закоханим. То були дні, коли люди присягались «ім’ям великої Баст», а я могла творити чудеса, якщо мала бажання.

Сьогодні все зовсім не так, і сили мої вже не ті, адже ніхто не вірить, що я богиня, ніхто мені не поклоняється й не молиться, навіть Лорі, хоч вона мене й любить, прислуговує і навіть виконує ранкові та вечірні ритуали, яких я потребую; нехай не так, нехай по-своєму, та все ж виконує. Щоб ти лишалася богинею, щоб зберігала божественну силу, люди повинні вірити в твою божественність, у твою владу й міць, як вірили тоді, коли я старшувала в храмі Хуфула в далекому Бубастісі.

Тоді в кожній істоті — будь то скарабей, миша, крокодил, корова, не кажучи вже про котів, — було присутнє священне начало, і те начало спонукало до вчинків не людських чи тваринних, а божественних. Воно давало здатність чути людські мольби, людські страхи та відчаї, та мотати, мотати клубок, впливаючи на нитку її долі. Бо людина сама у це вірила. Ми, боги та богині, жили й помирали, та наша сила залишалася при нас — і залишатиметься доти, доки у світі житиме бодай одна людина, яка вірить у них вірить, яка до них звертається.

Мені було дивно, що моя жриця Лорі не знала, хто я, що я і звідки прийшла, адже вона з тих істот, які відчули колись дотик божественної сили. Світ, у якому вона мешкала, більшою мірою був не її, а мій. То був світ дрібних створінь, яким вона була за няньку, матір, подругу і прислужницю. Так само, як і ми, Лорі бачилася і спілкувалася з отою дрібнотою, чий час давно пішов у забуття, — малим чарівним народцем, який з передвіку допомагав людям і підтримував з ними приязні стосунки: ельфами та феями, водяними наядами та деревними дріадами, гномами, домовиками, лісовиками, а ще — русалками і видимими та невидимими духами. Крім них, Лорі бачила і навіть спілкувалася з ангелами і архангелами, херувимами і серафимами.

До всього ж моя Лорі була ткалею. Вона сукала з вовни нитку, напряжене мотала у клубки і ткала полотно. І потім та овеча вовна, але уже у вигляді матерії, верталася до фермерів та пастухів у горах. За полотно вони платили їжею та грішми, і для власних потреб їй цілком вистачало і того, і того. Часом приносили щось потрібне в притулку, де Лорі лікувала хворих звірів, і тих, яких вона знаходила в лісі, і тих, які приходили самі: ліки, бинти, звичайний смалець і всякі жири для виготовлення всяких мастил. Трави для мастил вона, звісно, збирала сама.

Я, Баст-Ра, богиня Бубастіса, що правила в Єгипті року 1957 до пришестя Бога Христа, улітку року 1957 після його народження в помешканні Лорі неподалік Інвераноха, у шотландському графстві Аргайл, обзавелася власним святилищем і знову вступила до храму свого імені.

Я добре пам’ятаю той день, коли з Небес, із рук Хатор зійшов мій Ка і знов оселився в котячому тілі, а Лорі вдихнула у мене життя.

Вона поклала мене перед невеличким кам’яним будиночком, що мав стати мені новим храмом, і, звертаючись до звіриного гурту, сказала:

— Оце ваша нова товаришка, її зватимуть Таліта.

Гурт був доволі різношерстий: троє котів, кошеня, ба навіть не одне, а двоє, сіра галка, шолудивий шотландський тер’єр, стара вівчарка і білка. Коти засичали на мене, собаки загарчали, галка заскреготала, мов немащені двері, а білка сердито зацокала.

— Ану цить! — прикрикнула Лорі. — Хіба так зустрічають гостей? Як вам не соромно!

Один кіт — жовтий з пошрамованою мордою, як я пізніше дізналася, його звали Мак-Мердок, — вигнув спину дугою, але Вуллі, звичайного вигляду чорний котяра без натяку на родовід, але найстарший з них, пригадав якісь гарні манери, він підійшов до мене і сказав:

— Перш ніж вітатися з тобою, ми хотіли би знати, хто ти і звідки взялася. І навіщо ти в нас? Як бачиш, компанія у нас нівроку, куди вже більше, і хтозна, може, ми чудово проживемо без нових компаньйонів?

І я відказала йому:

— Мене звати Баст-Ра, я священна, прекрасна, блискуча й всесильна. Повне моє ім’я — Секмехт-Баст-Ра, мій батько — бог Сонця, мати — богиня Місяця; він — Амон-Ра, вона — Ісіс-Хатор. Моя спина — опора всього світу. Я кішка не проста, а священна, люди вклоняються мені, вони величають мене Владаркою Сходу.

Кошенята облишили ловити власні хвостики і чкурнули до матері — довгошерстої Доркас. А Вуллі сказав:

— Ніколи не чув про таких, і як на мене, чи не забагато слів для такої маленької обірванки?

Я скипіла божественним гнівом, ще мить — і я гукнула б Гора-Сокола,[Гор (або Хор) — бог царственості в давньоєгипетській міфології, син Ісіди та Осіріса; зображувався у вигляді сокола або людини з соколиною головою. Живий давньоєгипетський цар вважався втіленням цього бога.] щоб він злетів з неба і видзьобав цьому зухвальцю печінку. Та потім я змінила гнів на милість і вирішила дати ще один шанс цим нещасним. Ну, а якщо вже й він не допоможе, то нехай начуваються.

Я розпушила хутро, розправила хвіст і видовжилась як могла.

— Я — Баст-Ра, істота-божество і покровителька Бубастіса, ану скоренько пали ниць переді мною і вшанували як годиться! Моліться, дурнуваті блюзніри, щоб я не стерла вас на порох! Ушануйте мій божественний вигляд, якщо вас тільки не засліпить його блиск!

Мені відповів дружний вибух реготу — мені, Богині Небес, яка зійшла на землю! Вони сміялися як навіжені, били себе по боках і качалися по землі. Сорока лопотіла крильми і стрекотала, білка скакала з гілки на гілку, а пси забилися в істериці. Тер’єр за кілька скоків опинився біля мене і давай вдавати, ніби хоче схопити мене за хвіст. Я вирішила не марнувати на дурного собацюру сил моїх прокльонів і вдалася до засобу не менш дієвого: ляснула його по носу. Щоб мав над чим подумати на дозвіллі!..

А інші й далі верещали, як дурні, качались по землі й хапалися за очі. Доркас поспішила забрати своїх кошенят подалі і покрутила головою, наче я не сповна розуму. Раптом Мак-Мурдок вигнувся дугою і сказав:

— Облиш свої фіглі, миленька, бо ми тобі таке влаштуємо…

Отож, мені не залишалося нічого іншого, як обрушити прокляття на голови чотириногих хамуватих зазнайків; примусити їх трепетати, боятися, скиглити і пуститися духу, після чого їхні бездиханні тіла будуть віддані на поталу священним крокодилам. Я гукнула до себе Сопду і Анубіса, Маахеса і величезного страшного змія Апофіса і його братів — Бесіда, Мехена і Аммута,[Аммут (Амат, Амамат, Амт) — у давньоєгипетській міфології чудовисько з рисами крокодила й лева (відоме також зображення з передньою частиною гепарда, задньою — бегемота, левовою гривою та головою крокодила). Вважалося, що Амат мешкає в Дуаті (підземному царстві).] що пожирали душі проклятих, не забувши й про Адена — демона, що насилає хвороби.

Проте жоден з них не почув мого голосу, і хоч би шерстинка упала з їхніх нечестивих тіл! Не розверзлася земля під безмозкими тварями, не згинули в безодні їхні тушки. Вони сиділи, як і перше, і, завиваючи, заходились блюзнірським сміхом.

В житті не бачила таких безвірників! Я вже збиралася скипіти від гніву, сорому й обурення, коли втрутилась Лорі — і все залагодила. Вона взяла мене на руки і сказала:

— Ну що ж, коли вони відмовляються від твого товариства і не віддають тобі належної шани, ти будеш моєю особистою кішкою.

I забрала мене до свого скромного капища, де мешкала сама. З усіх її звірів лише мені дозволялося заходити всередину. Щоправда, нагору, до Лоріної спальні мені теж було зась. Ну й нехай, зате Лорі знайшла мені кошик, облаштувала в ньому затишне гніздечко біля вогнища; не в тій кімнаті, де стояв її верстат, а у сусідній. І я зрозуміла: Лорі тепер моя жриця; лишалося з’ясувати, де це я опинилася і як мені поводитися у цьому житті.

Це капище, загублене у лісі, було місце химерним і, мабуть, дуже святим: люди приходили сюди вкрай рідко, та й то, лише коли приводили недужого собаку чи приносили якусь поранену тварину. Час від часу пастухи в горах та власники маленьких ферм діставали з пасток чи знаходили під ногами поранену звірину, приносили її сюди та смикали за Дзвін Милосердя, що висів на кремезному дубі обіч мого храму. На подзвін із дому виходила Лорі та цікавилась, що їм потрібно.

І схоже, прохачі побоювались Лорі. А втім, смертні мають боятися тих, хто служить істинним богам, і мало який пастух залишався чекати, поки вона перев’яже лапу його псові. Коли ж до Лорі приносили звірів диких, то зазвичай їх просто лишали під дзвоном, смикали за шнурок і одразу тікали, навіть не дожидаючи, коли хазяйка вийде з дому. Лорі ніколи не озивалася на стукіт у двері чи на голос — тільки на срібний спів дзвоника, що викликав у мене спогад про мерехтіння систра в руках жриці, що лунав на честь мене. Було це в Бубастісі, близько чотирьох тисячоліть тому. Пізніше кіт Вуллі, який, дарма що простак, був тут наймудріший, пояснив мені, що Лорі знайшла цей дзвоник десь у глибоких нетрях Глену, і що колись він служив не комусь там, а самому Роб-Рою, попереджав його про наближення королівських посіпак.

Кам’яниця, яку я називаю своїм храмом, мала на першому поверсі три кімнати: кухню, кімнату з каміном, де стояв мій кошик, і просторе порожнє приміщення з ткацьким верстатом. Зверху, на горищі, була ще одна кімнатка, щось на зразок мансарди. Там спала Лорі, і мені, хоч я й богиня, ходу туди не було.

За будинком стояла мурована повітка із шиферною крівлею. Там містився Лорін шпиталь з пацієнтами. Дах був пробитий у кількох місцях, і Мак-Мурдок навчив мене залазити на нього і дивитись крізь дірки, як Лорі лікує своїх хворих. Серед її підопічних був кролик, по кілька землерийок і мишей-полівок, кілька птахів, які повипадали з гнізд, і молодий горностай з пошкодженою лапкою. Чимало загінчиків і невеличких дротяних кліток стояли порожнем, але Мак каже, що шпиталь частенько переповнений.

До речі, тепер вони для мене просто Мак і просто Вуллі. І навіть кішка Доркас, попри весь свій снобізм, сама люб’язність зі мною і часом дозволяє мені вмити своїх кошенят. Пси теж чудово знають своє місце. Більше я жодного разу не заводила мову про Бубастіс, своє божественне походження і все таке, та попри це, галка при зустрічі зі мною, буває, візьме й проскрипить: «Привіт, богине, як здоров’ячко, стара?» Собак це страшенно смішило, коти ж навіть і гадки не мали, і те, що я живу в будинку Лорі, сприймали як належне.

Але я знаю, хто я є і ким була, і ще прийде той день, коли я покажу їм свою силу! Тоді вони й побачать, що може сповнена рішучості богиня. Я поверну собі колишню міць і, так само, як Лорі, сукатиму з пряжі нитки людських доль і сплітатиму їх у полотно життя.

Мій Ка був у повній гармонії з моїм новим тілом. Наскільки я могла судити з власного відображення у маленькій загаті, утвореній струмком за будинком, зовнішність моя була прекрасна: я мала те саме забарвлення хутра й ті самі прикметні риси, що й тоді, коли мене вшановували люди; коли вони покладали на мене свої сподівання; коли я була найголовнішою істотою у храмі, котрий стояв на річці Ніл.

Там я любила моїх жриць священною любов’ю. Коли вони лишалися і поряд не було чоловіків-жерців чи храмових прислужників, вони мене гладили, пестили, чухали мені підборіддя, а ще вони перемовлялися, і саме з їхніх балачок я дізналась чимало такого, що ставало мені у пригоді тоді, коли я займалася своїми божественними справами. І про Лорі я можу сказати те саме: вона маніжила мене та пестила, а як сідала за верстат, то співала мені. Вона скоро помітила, що дуже я люблю, коли мені співають, бо я була звикла до цього. У неї був високий і приємний голос, схожий на спів очеретяних сопілок у Бубастісі, й подеколи, заплющуючи очі, я знову бачила себе у власному святилищі, прислухалася до уявної музики своїх шанувальників, які приходили віддати мені шану і просили у мене заступництва.

Що не кажіть, я почувалася щасливою, перевтілившись у Таліту. Лорі душі в мені не чула. їжі було предосить, а полювати на будь-яку здобич було суворо заборонено: Лорі просто не пережила б, якби у неї на очах хтось заподіяв зло живій істоті. Вже тільки за це я мала б визнати її за жрицю й зарахувати до своїх.

Я жила, як хотіла, і певна, що жила б так і далі, якби до нас не заявився цей Рудобородий.

12
Діловито ступаючи по Дамріт-стріт, містер Мак-Дьюї, без капелюха й парасолі, стрімко йшов крізь літню мжичку. Він повертався після дріб’язкового (на його думку) виклику до однієї пристаркуватої пані, яка мала кота і тримала його у дитячій колисці. Раптом біля нього наче з-під землі виросла чорна парасолька і почувся швидкий стукіт ніг, що намагалися йти в такт з його кроками.

— Ти не будеш проти, якщо я поговорю з малою? — поцікавився містер Педді, проминувши вітання й одразу переходячи до справи. А потім, ні сіло ні впало, додав: — Ти ж знаєш, скоро їй до недільної школи.

Втім, ця друга фраза аж ніяк не була випадковою: по-перше, вона відвернула увагу Мак-Дьюї, по-друге, пом’якшила значення першої, й громовий рев, що закипав у ньому й от-от мав вихопитися назовні, помер, так і не народившись. Мак-Дьюї розгубився, не зрозумівши, куди хилить Педді, й бажання шуміти минулося само собою.

— Не знаю, чи варто посилати Мері-Pya у недільну школу, — озвався він громовим голосом, а згодом, уже трішки тихіше, додав: — Та мати, була б не проти, і напевне, вона би пішла. — А за мить він додав: — Чорт забирай, чоловіче, чому ти причепився зі своєю школою саме тепер?

Ветеринар Мак-Дьюї уже другий тиждень поспіль місця собі не знаходив. Вдома він почувався чужинцем. Сідаючи до столу, він щоразу незмінно натикався на холодне мовчання дочки та її твердокам’яний погляд і змушений був вислуховувати нервові репліки місіс Мак-Кензі, яка старалася бодай чимось заповнити цю тишу в домі.

Більше Мак-Дьюї не намагався тиснути на доньку, не вимагав, щоб вона зверталася до нього, коли хотіла добавки. Вона в зародку придушила всі батькові спроби взяти її на пушку і завдала йому нищівної поразки. Хоч як Мак-Дьюї намагався порушити її мовчанку, всі його намагання були даремні. Дівчинка ще могла терпіти його присутність під час купання, та коли він казав їй молитися, вона лише міцніше стуляла губи, і батько в гніві вилітав з дитячої. Одного разу він почув, як Мері-Pya молиться в присутності місіс Мак-Кензі, й це добило його остаточно. Коли дівчинка стала перелічувати всіх тих, кому вона просила ласки від Бога, Мак-Дьюї прислухався. Так, він був певен, що його скоріш за все вже викреслено з переліку обраних, та одне, коли ти припускаєш, і зовсім інше — коли після слів «благослови і маму на небесах» ти не чуєш: «і тата». Для Ендрю Мак-Дьюї це стало справжнім ударом. Він завжди вважав молитву безглуздим набором слів і плаксивих прохань, до яких ніколи не опуститься справжній мужчина, і ось тепер, завмерши в коридорі між кімнатами своєю і дочки, почувався самотнім, як палець. А його розбурхана уява вже малювала дивні резолюції на полях гросбухів, що зберігаються в Небесній канцелярії: коли роздаватимуть Боже благословення, віднині й надалі ні за яких обставин не називати імені Ендрю Мак-Дьюї!

— Власне, — зізнався містер Педді, побачивши, що трохи збив войовничий запал свого друга, — я хочу випитати в дівчинки, чому вона з тобою не говорить. Недобре, коли така мала дочка і батько живуть під одним дахом — і словом не обмовляться одне до одного. Хоч яка була причина…

— Хоч яка була причина… хоч яка була причина… — люто перекривив його Мак-Дьюї. — Про які причини ти торочиш? Причина одна — її осляча впертість. — Він звернув до низенького пастора понурий погляд злих очей, але між ними стала чорна парасолька. І тоді він гукнув, намагаючись докричатись крізь неї: — Якщо в мене нічого не вийшло, невже ти думаєш, що тобі щось удасться? У неї впертості не менше, ніж… ніж… ніж у мене, якщо вже бути справедливим. Так що навіть не намагайся.

— Ти пропонував узяти когось замість кішки?

— Ще б пак! Одразу ж на другий день я приніс додому чудове сіамське кошеня — породисте, з родоводом. Поклав його їй на коліна, а вона те кошеня як скине на долівку, розверещалася, втекла до місіс Мак-Кензі, зарилася лицем у її фартух і верещала, поки я не виніс кошеня з дому. Довелося посадити його в клітку у ветеринарній клініці. Сусіди, мабуть, думали, що тато взявся за пасок. А хтозна, може, й треба було взятися…

— Биттям дитячої любові не доб’єшся, — зауважив містер Педді.

Мак-Дьюї похмуро кивнув. Невже любов — настільки делікатна штука, що досить злоби чи розчарування, аби все розлетілося на друзки? Ту ж мить йому занили руки — вони тужили за вагою тіла дівчинки, — а серце відчуло нестримне жадання ні з чим незрівнянної ніжності та запаху дитячих скронь, яких він торкався губами. І все одно Мак-Дьюї знав, що варто їй поглянути на нього отими важкими очима свого юного личка з міцно стуленими губами (аби, крий Боже, не зірватися і не озватися до нього!), як він опиниться в полоні чорної розпуки та ненависті до цієї жіночої іпостасі свого власного «я». Ну що вона знайшла в тій недолугій кішці?..

Іншою проблемою Мак-Дьюї були сусідські плітки. По місту ширились чутки про те, що у передостанньому будинку Аргайлського проїзду (авжеж, там, де живе ветлікар!) дочка вже довгенько не говорить із батьком. Бо той без вагомих підстав знову схопився за хлороформ і приспав її кішку. Ось бачите, казали пліткарі, немає диму без вогню: якщо кажуть, що Мак-Дьюї хлібом не годуй, дай зайвий раз когось приспати, то так і є. І от якщо він так по-бузувірськи повівся з кішкою, що належала його рідній дочці, то чи варт віддавати йому на поталу наших звірят? Ми вже не кажемо, що він — свавільний хам і грубіян, ладний втопити у ложці води за найменшу провину.

Плітки на цьому не спинялися і твердили, що після тої прикрої події з доччиною кішкою ветлікар занехав свої обов’язки, і Мак-Дьюї чудово розумів, що це може украй негативно позначитись на його справах, на кількості відвідувачів у приймальні. Мабуть, відлунки цих пліток уже докотилися до віддалених ферм, де Мак-Дьюї коли й не любили, то бодай поважали: за минулі півмісяця число звернень від фермерів значно поменшало.

— Не знаю! — гаркнув Мак-Дьюї, наче був один, без Педді. — Не знаю… нічого не можу зрозуміти. Якби я міг, то, чесне слово, оживив би ту кішку, заради неї оживив би… — А потім різко труснув кошлатою головою і сердито додав: — їй богу, якби вона ще раз принесла її до мене в такому стані, я все одно б її приспав.

— Інколи діти почуваються дуже самотньо, — почав містер Педді. — І хтозна, може, ті тварини хоч трохи розганяють цю самотність…

Кінець його фрази — «бо дівчинка росте без мами» — залишився несказаним, та Мак-Дьюї почув його так, ніби Педді промовив це вголос. Невже він ревнував малу до кішки, невже він міг заздрити їхнім стосункам? І саме тому не став вдаватися у причини її хвороби, а взяв і чимскоріше спекався? Зрештою, що зроблено, те зроблено. А дитина не буде самотньою, адже на вулиці у неї стільки друзів… Її постійно бачили в компанії з сусідськими дітлахами.

Мак-Дьюї не помічав, що донька після злощасної пригоди з кішкою замкнулася у собі, збайдужіла до друзів та розваг, а кожен наступний день лише подовжував її похмуру гру в мовчанку. Часто-густо, коли місіс Мак-Кензі була певна, що Мері-Pya десь гуляє з Х’юї Стерлінгом чи Джорді Мак-Наббом, та просто сиділа на березі Лоху, замислено дивилася у воду — і нічого не бачила в ній. Чи усамітнювалася в своїй кімнаті та сповна віддавалася тузі за померлою кішкою.

Друзі теж відступились від неї, адже діти — створіння чутливіші, вони скоріше за дорослих бачать дивні зміни і дивацьку поведінку однолітків, так само швидко викреслюють їх зі свого кола і дають спокій їм разом з їхніми примхами. Кілька разів наразившись на мовчазну відмову (Мері-Pya просто хитала головою, даючи зрозуміти, що не піде ні до гавані, ні по ягоди, ні на пікнік, який робив у себе вдома Х’юї Стерлінг), діти махнули на неї рукою. Сама того не помічаючи, Мері-Pya повільно, але неухильно покидала цей світ — такий невблаганний, жорстокий і несправедливий.

Містер Мак-Дьюї шумно зітхнув і сказав:

— Так, але що мені робити? Я був певен, що мине трохи часу, і ця гра їй набридне, але вона чим далі, тим завзятіша. Мене для неї наче не існує…

Містер Педді, затятий противник присипляння тварин, сказав:

— Піду, поговорю. Хтозна, раптом я зрозумію мотиви її поведінки…

Не кажучи більше ні слова, чоловіки дійшли до кінця Аргайлського проїзду.

— Побачиш, нічого у тебе не вийде, — сказав на прощання Мак-Дьюї, повертаючи до ветлікарні. Священик пішов собі далі, туди, де жив ветеринар і Мері-Руа.

Дівчинка, сиділа на сходах, і коли вона дивилася на священика, той вмить зауважив, що її погляд спрямований не назовні, а всередину. До того ж він був неприємно вражений її блідістю та худорбою. Куди й поділася ота здорова, життєрадісна Мері-Руа, яку він бачив до злощасної пригоди з кішкою всього півмісяця тому!

Містер Педді не став удавати веселість, натомість із украй серйозним виразом зняв капелюха, поставив у кут свій парасоль, наблизився до дівчинки і сів на кілька сходинок нижче неї. Як батькові великої родини йому були знайомі складнощі дитячої психіки, хай не всі, але все ж таки… І він вирішив розпочати з погоди, адже про неї можна говорити будь-коли.

— Уф, — зітхнувши, почав містер Педді, — і коли вже закінчиться мряка! Літо надворі, а воно мрячить і мрячить. За такої погоди тільки й роботи, що обсихати, а маленькі дівчатка мусять сидіти по домівках. А ходімо до нас, га? Пускатимеш бульбашки разом з Фіоною і малим Ендрю.

Він відчув, як у дівчинці наростає внутрішня боротьба, з якої віддалі їй довелося повернутися для цього. Коли ж вона врешті розкрила завісу своїх мріянь і мовчки похитала головою, відкидаючи запрошення, погляд її був твердіший за камінь.

Цілком несподівано вигляд цієї рудокосої дівчинки, що сиділа на сходах у мурованому будинку — сама, без друзів, без ляльок і без любимої тваринки — взяв містера Педді за живе і зачепив таємні струни його серця. Як провідник Божого промислу, він не міг спокійно споглядати рану, що зяяла у дівочій душі. Донині йому доводилося бачити таке лише в дорослих. Педді одразу визначив цю рану, як досвідчений лікар діагностує хворобу, щойно зайшовши до палати пацієнта.

— Мері-Руа, — лагідно, але цілком серйозно обізвався пастор, — я знаю, ти дуже тужиш за своєю кішкою Томасиною…

В очах дівчинки зблиснув ворожий вогник. Вона відвернулася від священика, але містер Педді продовжив:

— Я зараз бачу Томасину так, неначе вона тут, переді мною. Ану, погляньмо, чи я добре бачу. Якщо помилюся, то ти мене виправиш.

Мері-Руа, завагавшись, подивилася на пастора, а він лише того й чекав:

— Завдовжки Томасина була така, — священик показав руками, яка була завдовжки Томасина, — завширшки отака і отака на зріст. А колір в неї був такий, неначе хтось перемішав імбир з медовим тістечком і наніс його смугами їй на хутро. А на грудях у кішки була трикутна біла плямка, десь отака завбільшки, — і він пальцями показав розмір плями.

Мері-Руа похитала головою.

— Вона була кругла — отака!

Пастор кивнув.

— А правда. Знаєш, я пригадав, що в Томасини була кругла плямка і три білих лапки…

— Чотири!

— …і кінчик хвоста був біленький…

— Так, але зовсім трохи…

— Бачиш, як добре, — продовжував Педді. — Томасина мала гарну голівку, делікатні вушка з гострими кінчиками, трохи завеликі для її голови, і торчкуваті, неначе Томасина постійно щось слухала і знала щось таке, чого ми не знаємо.

Погляд дівчинки став пильним, зосередженим, вона тепер уважно ловила кожне слово священика і відзначала найменшу подробицю. Її лице пом’якшало, бліді щоки розрум’янились, а очі знову заблищали.

— А тепер її носик. Чи не забув я носик нашої Томасини? Він був такої барви, як теракотова черепиця на ризниці, з маленькою чорною цяточкою.

— Двома цяточками, — виправила його Мері-Pya і показала два пальці. Вона всміхнулася, у неї на щоках з’явилися чарівні ямочки.

— Точно дві, — погодився Педді. — Тепер я справді бачу другу цятку, трохи нижче першої. Просто треба як слід придивитися. А тепер її очі. Мері-Pya, ти пам’ятаєш очі Томасини?

Дівчинка жваво кивнула і стала чекати, що священик почне перший.

— Що й казати, очі Томасини були її найбільшою красою. Два смарагди, оправлені в золото. А язичок був пречудового рожевого кольору, як мої поліантові троянди, коли тільки розквітнуть. Пригадую, ви сиділи за чайним столиком, Томасина напроти тебе, на шиї серветка, а з її рота визирає рожевий кінчик язичка. Я тоді ще подумав: «О! Томасина їла на обід троянди, і одна пелюстка залишилася у роті!»

Мері-Pya засміялася, та так, що місіс Мак-Кензі, почувши звук, якого в домі вже давно не чули, виткнула з кухні голову: чи не сталося, бува, чогось?

— А то зовсім була не пелюстка! — радо скрикнула дівчинка. — Бо там був тільки язичок!

Педді кивнув.

— От бач, як я пошився в дурні через неіснуючі троянди. І знаєш, я дотепер пам’ятаю, які бездоганні манери були в Томасини. А як вона сиділа за столом — ну справжня тобі леді! До молока бралася лиш тоді, коли їй дозволяли, а як ти пригощала її бісквітом, то, перш ніж узяти його, вона обов’язково тричі тицялася в нього носом.

— Найбільше їй подобалися кминні тістечка, — зауважила Мері-Pya і запитала: — А навіщо вона тицялася носом?

— Ну, — замислився священик, — спробуй сама здогадатися. Може, просто обнюхувала, просто так, про всяк випадок, хоч це не дуже ввічливо, коли ти з друзями п’єш чай. А може, вона була надто вихована, і кожен такий рух мав означати: «О, це мені? Як мило з вашого боку! Гаразд, коли ви так наполягаєте…»

— Вона була ввічлива, — рішуче промовила дівчинка, ствердно киваючи головою.

— А ще пригадую, які прекрасні були її рухи, скільки гнучкості, грації було в її тілі. Як вона обм’якала у тебе на шиї і неначе спала.

— Вночі Томасина спала зі мною, — нагадала Мері-Руа. Її очі радісно зблиснули…

— А пам’ятаєш, як довірливо вона тебе гукала? Якось я йшов коло вас, ти з нею була надворі, і Томасина хотіла, щоб ти її помітила. І я все побачив.

Мері-Pya приставила маленький кулачок до кругленького підборіддя, подумала — і раптом муркнула, як муркала покійна Томасина, коли намагалась повідати подрузі щось особливе:

— Пррррум!

— Так, — погодився Педді, — саме «Пррррум», а не якось інакше. От бачиш, Мері-Pya, виявляється, Томасина й не помирала. Ми пригадали її до найменших подробиць, і вона знову перед нами як жива.

Дівчинка знову замовкла, пильно вдивляючись у Педді і наморщивши юне чоло під рудими завитками. Вона не до кінця зрозуміла зміст сказаного.

— Вона продовжує жити, — пояснив містер Педді, — у твоїх і моїх спогадах. Бачиш, вона не вмиратиме доти, доки ми будемо про неї думати, згадувати її, пам’ятати про її чесноти. І як захочеш її побачити, треба просто заплющити очі. Ці спогади завжди будуть з тобою. І час від часу вона буде приходити до твоїх снів, стократ прекрасніша й добріша, ніж була. Ану, заплющ очі, розкажи, що ти бачиш. Ну, вона така, як ми її тут описали?

Мері-Pya сильно, аж до зморшок, замружилась — і сказала:

— Така. — І додала, розмружившись і зазирнувши містерові Педді просто в очі: — Але я хочу, щоб вона була зі мною.

— Так-так, — кивнув священик. — Тепер ти знаєш, як це робиться: погукай її подумки, і вона неодмінно прийде. Мері-Pya, коли ти постаршаєш, то пізнаєш і іншу любов, а втрати, горе і все таке — не більше, ніж наші супутники на тернистій дорозі життя. І може, пригадаєш мої слова, що не буває у житті таких душевних ран, яких би не допомогла зцілити любляча пам’ять. Розумієш мене, Мері-Руа?

Замість відповіді, дівчинка замислено поглянула на пастора. І тоді містер Педді ризикнув перейти до вищих матерій.

— Томасина живе в нашій пам’яті, — промовив він, — і у пам’яті твого тата. Якби ти обійняла його, прошепотіла йому, як колись, що ти його любиш, ви могли б сісти разом і пригадати Томасину так, як щойно це зробили ми. І спогад про кішку тоді заграє новими барвами, адже пам’ять пригадує часом таке, на що ми зовсім не зважаємо…

Дівчинка хвильку подумала, обмислюючи пасторову пропозицію, і заперечно похитала головою — повільно, але твердо. Вона відкидала її. І пояснила:

— Я не зможу. Мій тато помер!

Тепер уже містер Педді переводив на дівчинку отетерілий погляд. Попри весь свій багаж життєвих знань, такий різкий поворот у розмові його відверто шокував.

— Але стривай, Мері-Pya!.. Так хіба можна казати! Твій тато не помер…

— Ні, помер, — серйозно, без жодних емоцій, але вперто повторила дівчинка. І додала: — Я вбила його.

— Ага, — тихо мовив містер Педді. Він, здається, починав розуміти, з якого боку дме вітер. — Це дуже зле. Як же ти вбила свого татка?

І Мері-Pya пригадала все. Вона залюбки, з насолодою згадала найменші подробиці уявного злочину і поділилася ними з розгубленим пастором. А Педді, що був і батьком, і духовним отцем, дістав першокласну нагоду переконатися, що його знання дитячої психіки не таке вже й глибоке.

— Я поклала його на довгий білий стіл, — розповідала дівчинка, — взяла ганчірку, накропила з пляшечки рідини і накрила йому ніс. Спочатку тато страшно морщився, і тоді я сіла на нього зверху й тримала ганчірку, допоки він не вгамувався. А коли він помер, я винесла його на купу з відходами, тоді переклала в коробку, обшиту шовком, надягнула жалобне вбрання, і ми пішли його ховати. Джеймі Брейд грав похоронну музику, але я раділа, що тато вмер, і не зронила жодної сльозинки.

Преподобний Педді спробував перейти у наступ — і запитав:

— А хто ж тоді приходить вечорами додому, сидить навпроти тебе за столом і відчуває, як гидко йому на душі, що ти не привіталася з ним, не озиваєшся до нього і навіть не цілуєш перед сном?

Подумавши хвильку, Мері-Pya з серйозним виглядом відповіла:

— Не знаю. — І додала по-дитячому прямо: — Я його не люблю.

Замолоду Ангус Педді був завзятим спортсменом і в які тільки ігри не грав! Тож він знав смак поразок і вмів достойно програвати. Важко зітхнувши, він підвівся, взяв свого капелюха з парасолем, підійшов до дівчинки і сказав:

— Мері-Pya, може, якось ми ще про це з тобою поговоримо. Іншим разом. — Священик ніжно поцілував нерухому дівчинку в бліду щоку і пішов.

Педді не міг не помітити, що лице Мері-Pya знову збліднуло, сині очі утратили блиск, а як він, озирнувшись на прощання, поглянув на неї, вона всім своїм виглядом нагадувала згорблену стару бабу. Неодмінно, подумав священик, треба сказати Ендрю, щоб він при нагоді попросив лікаря Стрейсея зайти до них і подивитися малу. Ану як у неї щось справді серйозне! Священик Педді був чоловік ерудований і уявляв у загальних рисах, наскільки серйозні бувають наслідки травм, що їх зазнала людина після тілесних ушкоджень чи сильного стресу. Коли семирічна дитина в один день утрачає кішку, що заміняла їй матір (тварина була приспана буквально в неї на очах!), а тоді мститься батькові, вбиваючи його в своїх думках, то тут, як не крути, потрібно йти до лікаря, бодай щоб з’ясувати, наскільки серйозна отримана психічна травма і до чого це може призвести. Він зайшов до ветклініки, щоб розділити з другом гіркоту поразки, але на роботі його не застав: Мак-Дьюї поїхав на виклик кудись у глибинку. А потім пастора обсіли інші клопоти, отже звернулися до лікаря Стрейсея вже тоді, коли було пізно.

13
Дуже скоро Ендрю Мак-Дьюї мав чудову нагоду переконатися, що плітки, в яких фігурували він і кішка Томасина, стрімко ширяться не тільки Інверанохом, а й околицями, що могло серйозно позначитися на справах ветлікарні. Коли він приходив на пошту чи в аптеку, зіваки-балакуни, яких там завжди вистачало, змовкали наче за командою. Він відчував на собі їхні косі погляди, чув перешіптування в себе за спиною.

Щось із тих пліток доходило до нього, і загалом усе зводилось до наступного: якщо ветеринар Мак-Дьюї не зміг вилікувати доччину кішку (чи, може, просто не хотів вовтузитися з нею?), то який з нього лікар? і з якого це дива люди мусять вести до нього своїх милих звірят? лише для того, щоби він нараяв їх приспати?! А як уже й дочка не розмовляє з рідним батьком і як може уникає його, то це ж не просто так, і взагалі, відразлива зовнішність Мак-Дьюї — це тільки верхівка айсберга…

Роздратування і гнів, сором і розчарування робили свою чорну справу. Вдача Мак-Дьюї ставала дедалі нестерпніша, клієнти й пацієнти ветлікарні дедалі більше потерпали від його злостивості, агресії та дратівливості. Його громовий голос лунав іще гучніше та безцеремонніше, і подеколи в найневиннішій фразі він чув образи, докори й малоприємні натяки. Кінець кінцем, навіть ті, хто приїздив до Інвераноха лише на літо, стали вважати його напрочуд неприємним диваком, та що на весь окіл це був єдиний лікар для тварин, люди терпіли примхи Мак-Дьюї, а надто, коли заїжджі котики-собачки підхоплювали літню паршу, ставали жертвами кусючої комашні чи діставали прочуханки від тутешніх чотирилапих забіяк.

Постійні ж мешканці Інвераноха давно вже махнули на Мак-Дьюї рукою і знайшли нового лікаря — Безумну Лорі, яка жила сама у нетрях Глену, водила дружбу з чарівним народцем, спілкувалася з ангелами і так носилася з чотириногими, ніби й справді була не від світу сього. Колишні клієнти ветеринара Мак-Дьюї зачастили до лігва Рудої Глен-Ардаратської Чаклунки, і тепер срібний Дзвін Милосердя, причеплений до Відьомського Дуба поблизу лісової хати, дзенькав куди частіше.

Дізнався про це і Мак-Дьюї, все від тих же колишніх клієнтів. Лорі була його конкуренткою, самозванкою, що порушила правила гри, тож зустріч із нею, рано чи пізно, була неминуча.

Так, йому доводилося чути про неї раніше, він знав, що існує така собі Лорі, яка живе десь там у лісі. Теревені про неї розводили здебільшого тутешні диваки: Реб Мак-Кехні, котрий, хильнувши зайвого, міг годинами декламувати з пам’яті вірші Роберта Бернса, зазвичай уже за дверима «Ручок Королеви» (це був його постійний паб), або пристаркувата Мері, що збирала на вулицях клапті паперу та всілякий мотлох. Для тутешнього люду Лорі була всього лише мазком на тлі довкільного пейзажу, і лиш коли виникала потреба подивувати уяву заїжджого гостя, вона перевтілювалась у чаклунку, що мешкає у диких заростях на неприступному крутосхилі, спілкується з духами, розуміє мову тварин і наганяє такий жах на маленьких дітей, що вони і на гарматний постріл не наблизяться до її лісової оселі.

Закуповуючись у бакалії, аптеці чи універмазі, зрідка можна було наткнутися на скромну молоду жінку з рудою кучмою та широко посадженими зеленкуватими очима. Проста собі, нічим не примітна особа. І тільки придивившись уважніше, можна було розібрати вираз надзвичайної привітності в її очах і з певністю сказати, що ось вона, Руда Чаклунка, Безумна Лорі Мак-Грегор власною персоною, спустилася до міста з гір. Зрідка вона робила вилазки до Інвераноха, щоб купити речі першої необхідності для себе та для своїх хвостатих друзів і пацієнтів.

Але містер Мак-Дьюї ніколи з нею не зустрічався, бо Інверанох таки місто, а не село, де всі всіх знають, і шляхи їхні могли ніколи не зустрітися. Якогось особливого інтересу до її персони у нього теж не виникало, оскільки місцеві дива рідко цікавлять тих, чиє життя і так минає коло них.

А ось тепер усі шепочуться, як занадились. Тут почуєш слівце, там — два, щось долетить до Віллі Беннока, який мав гострий слух і був до останнього вірний своєму патронові. Тут ненароком почуєш: «…о, вона вміє знайти підхід. Тільки торкнулася голови, і старий доходяга перетворився на грайливе цуценя». Там мимохіть підслухаєш: «…говорять, вона добре знається на чарах, і не дай Боже її розгнівати…» А ще десь хтось сичить: «…потарбайте Дзвін Милосердя, вона не вижене від себе, і навіть пенса за роботу не візьме. А дикі звірі їдять з її рук…»

Ветеринар Мак-Дьюї їхав на одну з околишніх ферм із санітарною перевіркою. Шлях на ферму пролягав повз широкий вигін перед узгір’ями Глен-Ардарату, де ще й досі таборилися цигани. Мак-Дьюї вів свій джип і думав про плітки; і чим довше він думав, тим більше вони його дратували.

Від розставлених підковою фургонів та кибиток у вранішнє туманне небо здіймалися сизі цівки диму, у полі яскріли строкаті циганські вбрання, та лунко стукав десь на віддалі ковальський молот: не інакше, як коваль підковував коней.

У кінці табору стояла низка фургонів, перероблених на клітки. У тих клітках сиділи звірі.

Судячи з усього, поліція не мала претензій до цих волоцюг. Принаймні, Мак-Дьюї не чув, аби хтось на них скаржився. Циганки, озброєні колодами заяложених карт таро, віщували долю, хтось торгував добротним мідним та бляшаним причандаллям: бляхарство й лудіння споконвічно вважалися суто циганським ремеслом. Місцевий люд тримався подалі від табору: чорняві блудяги не викликали в них довіри. А сезонні відпочивальники, не розбираючи за його різнобарв’ям, яке становило приємний для ока контраст із суворим гористим пейзажем, ані бруду, ані первісної жорстокості, ані нелюдяного ставлення, і взагалі примудрялися знаходити у їхньому житті якусь романтику.

Мак-Дьюї їхав дорогою, що прямувала до гірських схилів, і скоса позирав на табір; задля цих брудних волоцюг він навіть мізинцем не ворухне. З чуток, що линули від ферми до ферми, він знав про цю банду чи не більше за поліцію. Був серед них приборкувач ведмедів — здоровезне, вічно п’яне бурмило, цілком можливо, що нащадок відомих на Балканах ведмежатників, істот жорстоких і нещадних. Трохи обжившись на вигоні, цигани вирішили, що поліція далеко, і можна без остраху влаштовувати циркові вистави для заїжджого люду.

А втім, яке йому до того діло? Він знав: якби поліція була на місці, вона б давно навела тут порядок, цигани тут не стояли б, а поїхали далі, щоб морочити голову іншому окружному констеблеві… І раптом сталася подія, яка примусила Мак-Дьюї забути про циганський табір, натомість ожививши в пам’яті чутки про лісову чаклунку та її винятковий дар лікувати тварин.

На відрізку кам’янистої дороги між Глен-Ардаратом та Беннокстайлом, хутірцем, що лежав трохи вище, ветеринару трапився парубійко-погонич із круторогою плямистою коровою ерширської породи, яку він поганяв гостреньким ясеневим прутиком.

Мак-Дьюї зупинився, перехилився через дверцята і закричав на сільський штиб:

— Як ся маєш, здоровило? А куди це фермер Кінкерлі послав свою Розеллу?

Мак-Дьюї знав клички, родовід і прикмети всіх тутешніх корів, биків і коней.

Хлопець теж зупинився і зміряв Мак-Дьюї байдужим незворушним поглядом: горда горянська вдача будь-яке запитання сприймає як чужинське вторгнення. Але, трохи подумавши, він вирішив-таки відповісти, адже доручення його було не з приємних, і хлопець був радий, що з’явилася нагода перекинутися з кимось слівцем.

— Перестала доїтися, — відповів він співучим фальцетом. — Усю ніч стояла мукала, а вранці фермер Кінкерлі й каже, що в неї дійки сухі, наче пляшка з-під віскі, ну хоч би вам краплинка молока!..

Мак-Дьюї презирливо форкнув.

— І ви, мабуть, подумали, що як поганяти корову полями, лісами, як фокстер’єра, то в неї все мине, так? Дай гляну, що там з нею, однаково я тут.

Довгий як дишель, та не вельми тямущий погонич налякано поглянув на Мак-Дьюї, котрий уже взяв саквояж і збирався вилазити з джипа, позадкував до корови — і крикнув:

— Ні, ні! — закричав він. — Вас тут якраз не треба. Я маю завести корову до Рудої Чаклунки у Глені! Господар казав, щоби тільки туди. І навіть дав мені грошей, щоб я їй заплатив. Я, правду кажучи, не вірю, що вона чаклунка, та все одно не хочу з нею зв’язуватися. Ви знаєте Безумну Лорі? Ану, як справді ще напустить щось на мене!

У Мак-Дьюї наче вибухнув вулкан.

— Йолопе, що ти верзеш?! Ти і твій хазяїн Кінкерлі геть-чисто з глузду з’їхали? Ну що ж, ідіть до дурнуватої старої, після її шептань ваша корова дасть швидше кілька пінт пива, ніж хоч краплю молока!

Обличчя в пастуха неначе скам’яніло.

— А я, що… хазяїн каже, те й роблю. Ви думаєте, що я хочу туди йти? А коли я її побачу, треба зробити отак, — і він показав знак, що мав захищати від пристріту: кулак із відстовбурченими пальцями — великим і мізинцем.

— Геть з очей моїх! — гаркнув Мак-Дьюї. — Заїду до твого фермера, скажу йому пару слів, і тоді побачимо, кому люди дзвонитимуть, коли в когось корова захворіє.

Фермер Кінкерлі був грубуватий опецькуватий чоловік із завеликою, як на його габарити, кошлатою головою. Він належав до тієї когорти людей, які, перш ніж відповісти на запитання, мають посмоктати люльку і все як слід обдумати; які знають, чого вони хочуть, чудово розуміють, що їм можна, а що ні, і кажуть те, що думають. Коли джип ветеринара з сердитим гудінням в’їхав у фермерський двір, де Кінкерлі, підтримуючи гігієну, мив з пожежної кишки корівник, Мак-Дьюї не став сваритися, кричати чи страшити.

— Дай Боже, — недбало кинув Кінкерлі розлюченому ветеринару. — Не зліться так, бо луснете. Він перевів погляд на Мак-Дьюї, випустив із люльки цівку диму, і коли та попливла над його головою, продовжив: — У моєї корови немає жодної хвороби, за наявності якої я мушу сповістити відповідні служби. А як у неї пропадає молоко, я вільний послати її, куди мені заманеться. І нікого, крім мене та неї, це не має обходити!..

Обурений Мак-Дьюї, який був за півкроку від того, щоб переступити рамки пристойності, опанував себе і сказав:

— Ваша правда, Кінкерлі, я й справді не маю за що на вас сердитись. Одного не розумію: чого ви всі неначе показилися? Ви ж дотепер не мали претензій до моєї роботи, і коли у вас хворіла худоба, то не впадали у дідівські забобони і не вели її до ворожок.

Кінкерлі був незворушний, як стіна. Він присмоктався до своєї люльки і пихкав нею, пихкав, так що Мак-Дьюї вже й не сподівався щось від нього почути. Та раптом фермер відповів:

— Ач, містере Мак-Дьюї, все міняється. І часом повертається назад. Та хай там як, а я не дозволю першому-ліпшому пхати носа в мої справи. От я ж до вас не пхаюся. Як побачите щось таке, що має стосунок до вас, якісь там санітарні порушення абощо, ласкаво просимо, а як ні — приємно було побалакати! Зрештою, я вас до себе не викликав…

На мить ветеринар навис над невисоким фермером страхітливою брилою — руда борода відстовбурчена, руки в піджачних кишенях стиснуті в кулаки, очі горять… Але опецькуватий Кінкерлі без остраху дивився на Мак-Дьюї, і той зрозумів, що коли зараз не відступить, то наступне кільце диму піде йому в обличчя. Він одійшов, розвернувся на п’ятах, сів у джип, газонув, і, ревнувши, машина покинула фермерський двір. Коли горянин щось узяв собі в голову — ти йому хоч кіл на ній теши, а він своє знає. І з таким сперечатися — тільки час марнувати.

А от Безумна Лорі, мабуть, не горянка, і Мак-Дьюї вирішив за першої ж нагоди поспілкуватися з цією лісовичкою.

Коли він повернувся до себе, Віллі Беннок був поглинутий роботою: готував зразки тканин для вивчення під мікроскопом. Мак-Дьюї привів себе до ладу і, вдягнувши свіжий халат, виткнув голову в двері приймальні, та не побачив там нікого, крім преподобного Ангуса Педді з його незмінним мопсом. Деккі сопів, відригував і закочував очі, словом, страждав від своєї недуги. Кругленький низенький священик тримався ніяково, йому начебто було незручно, що він знову діймає Мак-Дьюї своїм собацюрою.

Мак-Дьюї жестом запросив його заходити і похмурим поглядом обвів приймальню, не усвідомлюючи того, наскільки нелогічні його почуття. Спочатку він сердився, коли приймальня була переповнена, а тепер йому, бачте, не подобається, що в ній порожньо, хоч покотись. Цього разу він не став жартувати з Педді, а просто підійшов до полички і завченим рухом зняв з неї заповітну пляшечку з ліками.

Відверто кажучи, Мак-Дьюї зрадів появі свого друга, бо відчував, що він і тільки він зможе щось розказати про таємничу мешканку Глену. Востаннє вони бачились тоді, коли святий отець у двох словах повідав йому про невдачу, якою закінчилися його намагання вплинути на Мері-Pya або ж бодай розтермосити її, та порадив Мак-Дьюї довіритися часові, який все лікує, і ще, про всяк випадок, звернутися до тутешнього лікаря. До першої частини поради Мак-Дьюї прислухався, а другу пропустив повз вуха.

Мак-Дьюї одразу перейшов до складної проблеми, яка постала перед ним у повен зріст.

— Послухай, Ангусе, що ти можеш сказати про напівбожевільну жінку на ім’я Лорі, що живе десь у Глені та корчить із себе велику знахарку?

Священик опустився на стілець. Він уже був готовий почути від Мак-Дьюї щось подібне. І тепер, коли це запитання пролунало, Педді сподівався, що зможе все належним чином залагодити. Та з відповіддю він не поспішав. Натомість відкоркував пляшку з рідиною, влив кілька крапельок псові у пащу, полегшуючи кольки, а потім став гладити його по череву і гладив, поки пес гучно відригнув. Вони всміхнулись одночасно — чорний зморшкуватий мопс і його коротенький кругленький господар. І коли Педді став відповідати Мак-Дьюї, слід від цієї усмішки ще лежав на його вустах.

— Ендрю, я не назвав би її божевільною, нехай навіть наполовину. Відстороненою — можливо, у тому сенсі, що людина знайшла собі інший, кращий світ і відсторонилася від цього. Ну й вже точно вона не чаклунка.

— Ага! То, значить, ти про неї чув. Але ж не могли її просто так, без причин, обізвати Безумною Лорі. Крім того, вона займається ветеринарною практикою, не маючи відповідної ліцензії, і цьому слід покласти край. Сьогодні вранці я бачив одного з моїх клієнтів. У його корови зникло молоко, і він послав тварину до ворожки, мабуть, щоб вона щось нашептала. Та й у приймальні, ти, мабуть, помітив, сьогодні зранку щось не дуже людно. Так от, я вважаю, що винна у цьому вона.

Попри величезний досвід спілкування з людьми, Педді так і не знав, як відкрити чоловікові очі на його ж таки вади та помилки, яких той навіть упритул не бачив. Відкриєш правду, скажеш йому все, як є, — і просто втратиш друга. І коли йшлося про це, він бачив, яка прірва пролягає між ним та Мак-Дьюї. Звісно, не така, як різниця в їхніх характерах, вона більше скидалася на класичний приклад протиріч, які були ускладнені життям у цьому світі — не тому, що був створений і керувався Богом, а в іншому, некерованому, що виник унаслідок космічної катастрофи.

Для містера Педді, який був простий чоловік і водночас глибокий богослов, безвір’я вже само по собі було карою: воно висіло над безбожником, наче караючий меч. Та Педді пречудово розумів, що зараз — не та пора, коли слід відкривати очі на подібні речі. І він просто спитав:

— Що ти будеш робити?

— Як на мене, найпростіше — це відвести її до відділку або прийти туди самому і заявити на неї. Для лікарів-самозванців, навіть ветеринарних, є серйозна стаття.

Містерові Педді начебто стало трохи зле.

— Боже мій, — промовив він, — боюся, це було б найгіршим вибором. Розумієш, Лорі за свою роботу ні з кого навіть пенні не взяла. І на твоєму місці я не став би заявляти в поліцію.

Войовнича борода Мак-Дьюї стала дибки.

— А цікаво, чому? В нас є якісь закони, чи ні? Людина витрачає час і гроші, щоб отримати освіту, роботу — і що? Дорогу їй перебігає вискочка, яка вдає великого звіриного цілителя, варить смердючі трав’яні пійла і псує звірину! Хіба це правильно? Особисто я з цим не згідний.

Містер Педді зітхнув.

— Твоя правда, закон є закон. Це завжди було каменем спотикання. Та бачиш, поліція гарної думки про Лорі, бо жінка вона щира, добра, а в них така робота, що мати справу доводиться здебільшого з людьми поганими, тому в них від самого початку буде упередження проти неї…

— Ти хочеш сказати, що коли зажадати від них виконання їхніх прямих обов’язків, вони можуть відмовитись?

— Це не ті, що відмовляться. Наші полісмени — надійні люди із суто шотландським почуттям обов’язку, ось тільки…

— Що — тільки? Якби я звинуватив цю жінку в…

— Так, так, звичайно. Але дай я спробую пояснити це так…

Тут містер Педді зробив паузу, взяв свого Деккі на руки, повернув горічерева, як дитину, чи радше невелике чорноморде порося. Збоку це виглядало напрочуд комічно: біласті собачі очиська на тлі чорної сутани, розкинуті собачі лапи, і священик, що ніжно масажує псове черево. Та коли той же Педді починав розповідати притчу, його постава та випромінювана ним внутрішня доброта найменше викликали бажання усміхнутися.

— Місіс Клахан каже місіс Куросс, своїй сусідці: «Місіс Куросс, сьогодні від самого ранку мене морозить і дере в горлі. Мені так зле, що я ледве стою на ногах, а в мене ще купа прання». Місіс Куросс питає: «Слухайте, місіс Клахан, ви коли-небудь пробували мікстуру Еванса? Найперший засіб якраз від вашої хвороби. Півроку тому, коли мені від ознобу зуб на зуб не попадав, вона за мить поставила мене на ноги. Здається, у шафці під сходами ще залишилося півпляшечки. Давайте я вам принесу».

Містер Педді перекинув мопса долічерева і став масажувати йому поперек та куприк, де брав свій початок закручений хвіст. Коли на псовій морді зобразилося невимовне блаженство, він продовжив:

— Місіс Куросс принесла мікстуру, і місіс Клахан, котра не страждала нічим, крім гори брудної білизни, яка чекала її рук, випила трохи мікстури, відчула, як по тілу розливається тепло, а в голові легенько паморочиться (через високий вміст спирту в мікстурі), і цілком одужала. То невже лікар Стрейсей має судитися з місіс Куросс і закидати їй, що вона займається лікарською практикою, не маючи потрібних на те дозволів?

Він трохи помовчав, чекаючи, поки друг переварить почуте, і тоді резюмував:

— Ось так, друже Ендрю, ти виглядатимеш не краще, коли в суді вергатимеш громи та блискавки на жінку, яка — і поліція це підтвердить — тільки й робила, що допомагала самотньому пастухові чи фермерові з хворою худобиною або порадила дитині чи жінці, як вивести глистів у пса чи у кота.

Містер Мак-Дьюї форкнув — напівзгідливо-напівзневажливо.

— Так, так, — промовив він, — думаю, твоя правда. Жінки завжди стають предметами сентиментального фаворитизму. Що ж, коли тобі стільки про неї відомо, то ти й підеш до неї.

— Ах, он воно що, — відказав містер Педді. — Я б не сказав, що добре її знаю. Її ніхто не знає.

— Гм, що? Але ж це нонсенс, Ангусе. Хтось неодмінно мусить її знати. Звідкись же вона взялася. Зрештою, є ж якась біографія…

Містер Педді на хвильку замислився і потім, мабуть, звертаючись не так до Мак-Дьюї, як до себе, тихенько сказав:

— Невже всі мусять мати біографію? — І сам відповів: — У певному сенсі — можливо, але що це міняє? Звуть її Лорі Мак-Грегор. Фермерська хатина і сарай у Глені роками стояли пусткою. І от якось там оселилася вона. Ніхто не знає, звідки вона прийшла, та ніхто й не питав. Займається ткацтвом. А раптом це остання з норн, що відбилась від решти сестер?..

Мак-Дьюї знову поморщився.

— Що ж, тобі й карти в руки. Психічні часто дослухаються до пастора, коли…

Містер Педді зітхнув, скрушно похитав головою і сказав:

— Ти так і не зрозумів, чому я не хочу туди йти. Я жодним чином не втручатимуся в Лоріне життя, не вдиратимусь до її світу. Я шаную її як людину, яка бачить наш світ і наш спосіб життя, але не приймає ні того, ні того. Її стосунки з ним не такі, як у нас; її призначення — допомагати немічним тваринам, пораненим або хворим. Таких, як вона, французи називають Une vraie religieuse.[Une vraie religieuse (франц.) — істинно віруючий.] їх небагато залишилося у цьому світі.

Мак-Дьюї, відчуваючи, як уривається йому терпець, різко сказав:

— От хто по-справжньому безумний, так це твої religieuse. Що ж, гадаю, ти не будеш проти, якщо я сам піду до тієї особи, котра віднімає в мене хліб, і покладу край її втручанням.

Ангус Педді замислився, сидячи на краєчку стільця та все почухуючи свого мопса, а в голові йому крутився цілий клубок проблем, що виникали після того, як Мак-Дьюї заявив про свій намір. І все ж таки йому здалося, що він бачить, точніше, відчуває, можливу розстановку сил, і вирішив, що просто зобов’язаний попередити друга. Він підвівся, поставив собаку на землю, пильно оглянув Мак-Дьюї і, надягаючи на маківку капелюх, сказав:

— Ні, я зовсім не проти. Але знай, Ендрю, на твоєму місці я діяв би дуже обережно. Якщо ти вже налаштувався йти, то будь готовий до найгіршого!

Мак-Дьюї розлютився:

— Найгіршого! Найгіршого? Ангусе, чи ти вже й сам здурів? Та ти хоч поясни, що до чого…

І тільки тепер Педді по-справжньому розгубився.

— Я… — почав він і раптом зам’явся.

— Ну-ну, — нетерпеливився Мак-Дьюї.

— Коли я в твоїй присутності звертаюся до Бога, поводься стриманіше, — попросив його Педді. — Бачиш, Бог — моя професія, моє покликання. От уяви, що я дратуюся щоразу, коли ти кажеш, що маєш щепити корів проти чорної ніжки чи колоти ягнят від дизентерії.

Мак-Дьюї мовчки чекав, що Педді скаже ще.

— Мені здається, що Лорі дуже близька до Бога. Її життя — це спосіб, який вона обрала, щоб виявляти Богові свою любов, шанувати його, — от і все…

— А чим я ризикую, на що наражаюся, коли переговорю з нею?

Священик узяв свого пса, ліки — і відповів:

— На те, що сам полюбиш Його.

І взявши свого Деккі під пахву, вийшов із кабінету. Та двері, щойно зачинившись, знову розчинилися, і в їхньому отворі знову з’явилася священикова голова.

— Якщо ти все-таки не передумаєш і підеш, — промовив він, — не здумай стукати у двері: на стукіт вона не відчинить, хоч би хто то був. Там є Відьомське Дерево з дзвоником — великий дуб, який росте перед будинком. У нього дзвонять власники тварин, яким потрібна допомога, а деколи, як я зрозумів, і самі тварини. Він зветься Дзвін Милосердя.

— Навіть не подумаю! — прогуркотів Мак-Дьюї. — З якого це дива?..

Очі Педді з цікавістю ковзнули по його фігурі.

— З такого, що коли хтось і потребує милосердя, то це ти — Ендрю Мак-Дьюї, — сказав він на завершення і пішов, безгучно зачинивши двері.

14
Я, Баст-Ра, кішка-богиня з Бубастіса, сьогодні іменована Талітою, чудово пам’ятаю день, коли прийшов Рудобородий.

Уперше він явився мені у видінні: він крокував крізь віщий сон, і руда голова його палахкотіла, як вогонь. Я, Владарка Септ, я не просто богиня — я ясновидиця і бачу віщі сни.

Ту ніч, коли мені наснився цей кошмар, я щосили зарепетувала:

— Смерть! Смерть! Страшна смерть уготована котовбивці! Він — Дуамутеф,[Дуамутеф — бог, син Гора. Давні єгиптяни пов’язували його із заупокійним культом і зображували в образі людини з головою шакала.] син Гора, брат Анубіса, Шакал Смерті. Кривава шерсть на підборідді, кривава шерсть на голові, криваве полум’я в очах! Кров на його руках! Його дух Ка спіткає кривава доля, бо він переступив закон, і я, Секмехт Баст-Ра, таврую його долю. Бо ж написано в Книзі мертвих: хто вбив бодай одного з нас, той має бути тяжко покараний.

Та він прийшов, страшний і дужий, мов Сопду,[Сопду (або Сопту) — у давньоєгипетській міфології бог-захисник північно-східних кордонів Давнього Єгипту від ворогів. Зображувався в образі бородатого чоловіка з довгим волоссям та двома пір’їнами на голові, рідше — в образі сокола.] і навіть я, Баст-Ра, відчула страх і закричала так, що аж прокинулась.

Я лежала у своєму лісовому храмику біля вогнища, де дотлівав кривавий блиск вогню. З сусідньої кімнати линув солодкоголосий спів і стукання ткацького верстата: Лорі закінчувала роботу. Та навіть незважаючи на зайнятість, вона урвала спів і крикнула:

— Таліта! Бідна кішечка! Що, бачила поганий сон? Ну ж бо, не бійся, гарненька…

Вона облишила роботу, взяла мене на руки, притулила до грудей і погладила.

Та я чомусь була впевнена, що невблаганний фатум уже сукає нитки наших доль (мабуть, тому, що Лорі теж займалася чимось подібним), і наші життєві ниточки от-от зійдуться разом. День зустрічі з Рудобородим був не за горами, і як жриця мене не втішала, я все тремтіла і тремтіла, і годі було щось із цим подіяти. Не така це, скажу я вам, проста справа — бути богинею і нести в собі стільки знань!

Все почалось одразу ж наступного дня біля Відьомського Дерева.

Інші часи — інші звичаї. Ви щось чули про Відьомське Дерево, чи про Дерево Коглан? Вуллі сказав мені так: «О, це знає кожен шотландець, ба навіть шотландський кіт. Таліто, ти, мабуть, не справжня шотландка». Відьомське Дерево — це величезний дуб чи бук, який стоїть собі перед маєтком чи у замковому дворі, широко розкинувши гілля і даючи тінь від сонця або сховок від дощу. Під склепінням його крони тихо й затишно.

Так от, у наші дні, сказав мені кіт Вуллі, ти не зустрінеш неприязного шотландця. Коли на тебе зиркає хтось скоса, знай: це не шотландець. Шотландець, познайомившись із тобою, стає найщирішою людиною у світі. Просто перш ніж запросити до себе, він мусить знати, хто ти є, чим дихаєш. Тут нічого не вдієш, їх життя так навчило. Так от, шотландський лерд садовив чужинця, подорожнього чи слідопита на лавку під Відьомським Деревом та розпитував, із чим вони до нього завітали, хто їх предки, і, лише з’ясувавши все це, запрошував у дім.

Ми теж мали таке дерево, воно росло на віддалі двох довгих і одного короткого скоків від храму-хатини. Це був дуб, удвічі вищий за будь-яку з пальм, які я бачила на давній батьківщині, і грубший стократ. Гілля того дуба нависало над дахом хатини, і коли починався вітер, листя шкребло по черепиці. Від даху до вершечка крони було стільки саме, як від землі до даху. Дуже вигідна оглядова позиція, з якої проглядався чималий шмат Глену та поля рівнин, що тягнулися нижче. Видніли навіть цівки диму, що підіймалися від коминів міських осель.

Дзвін Милосердя, про який я казала, був причеплений до найнижчої гілки дуба. Від язичка його, сягаючи землі та трохи стелячись по ній, тягся довгий шнурок. Час від часу його тарбали люди, приносячи тварин, яким було непереливки, і коли моя жриця виходила до них, вони просили зглянутись, допомогти нещасним. Траплялося й таке, що били в дзвін самі тварини, напевне знаючи, що Лорі не покине їх напризволяще.

О люди, велемудрі та всезнаючі! Ви так багато знаєте про світ людей і так мало — про Царство богів і богинь, до якого належу і я, і думка, що хворий чи поранений звір з нетрів лісу може шукати Лоріної допомоги, незмінно викликатиме у вас глузливий сміх. Ви не повірите, що він здатен подолати чимало миль лісом, переправитись через кілька річок, де вода крижана, наче лід, і прийти до Відьомського Дерева і вдарити в Дзвін Милосердя!..

Проте в ті дні, коли я була богинею, це не було вдивовижу, адже земні й небесні тварі, боги і люди становили єдину спільноту, жили у злагоді, дбали одне за одного, ділилися магічними знаннями та своєю мудрістю.

Того дивовижного літнього ранку ми всі займалися своїми справами, коли раптом озвався Дзвін Милосердя: дзенькнув двічі, сколихнувши прозоре повітря, — і змовк.

— Каррраул! — зарепетувала галка. — Стрррашна загррроза! Рррятуйся, хто може!

І ми, настовбурчивши від цікавості хутро, збилися в купку: я, Мак, Буллі та Доркас, а потім ще шотландець Скотті та вівчарка Шеп. Нам було цікаво, що ж такого може статися, але, пам’ятаючи застереження галки (а галка птаха не дурна!), ми діяли вкрай обережно. Обережно рушили до Відьомського Дуба, і коли у дверях, затуляючись від сонця, з’явилася Лорі, ми побачили борсука, який бамкав у дзвін.

Одну лапу тварини стискав капкан, за яким волочився шматок ланцюга: опинившись у пастці, борсук примудрився обірвати ланцюг і з капканом дошкандибав аж сюди. Кінець ланцюга зачепився за шнур, що лежав на траві, і тому дзвін дзеленькнув. У цьому не було нічого надзвичайного. Дивним тут було інше: звідки борсук, який був ледь живий, зяяв голою кісткою на пошматованому плечі (бо поки він бився у пастці, його ще займали собаки!), знав, де шукати рятунок, і як він пройшов більше милі й дістався до нашого храму та моєї цілительки-жриці?

Ми, коти, сиділи на поважній відстані від борсука, бо від болю та роз’ятрених ран він був трохи не в собі; у нього на губах біліла піна, а жовті зуби клацали на всі боки, ладні уп’ястися в першу-ліпшу заваду. Його істерика передавалася собакам (ох і собаки!), і вони навіть примірялися, як кинутись на борсука і перегризти йому горлянку. І хтозна, може, так було б краще, адже борсук і так був не жилець.

Проте Лорі вважала інакше.

— Сидіти! — наказала вона псам. — Облиште його!

Собаки слухняно скорились, а Лорі підійшла до зраненого звіра, що клацав на всі боки страшними зубами, схилилася над ним і стала оглядати. Моє око провидиці уже бачило, як зуби борсука вгризаються у плоть її руки, і коли Лорі підійшла до нього ближче та присіла збоку, я хутенько накинула на борсука тенета чар, а на неї наслала своє благословення.

Лорі схилилася над борсуком і витягла з пастки його задню лапу. Тоді обережно взяла звіра до рук, підняла його і щось прошепотіла. Завдячуючи насланим мною чарам і благословенню Лорі могла нічого не боятися, і щойно вона торкнулася звіра, погладила його зранений бік, як борсук заспокоївся. Він лежав у неї на руках, схиливши голову набік, вирла його закотилися, наче в собаки, і всі ми бачили кремові білки його очей, які він витріщив на Лорі. Вона підвелася, понесла звіра у сарай, де тримала своїх пацієнтів, і ми більшістю хвостів проголосували за те, що, мабуть, краще нам податися за нею.

Усім відлягло від серця, і старий Вуллі, висловлюючи загальну думку, сказав так:

— Уф! Які неприємні хвилини! Просто диво, що руки в Лорі залишилися цілі та неушкоджені.

Я сиділа й мовчала. Життєві уроки йшли мені на користь. Як я вже казала, інші часи — інші звичаї. Не було жодного сенсу пояснювати комусь, що це — моє диво, що колись я була всіма шанована богиня в Храмі Хуфу, на острові у дельті Ніла. Тоді я тільки те й робила, що захищала мешканців приріччя, адже коли тобі доводиться шубовснути у воду з берега чи перекинутого човна, смерть від гострющих як леза іклів розлюченого бегемота чи крокодилячих зубів — більш ніж реальна перспектива.

Отже, я не стала сперечатися, а просто взяла та й пройшла слідом за Лорі в кам’яний сарай, що правив їй за шпиталь для звірів. Я вмостилася на порозі та стала дивитись, як вона обережно кладе борсука на стіл, що стояв у кімнатці, де на поличках стояли мазі, ліки та бинти. Лорі підстелила під тварину чисту білу шматину, поставила коло нього миску з губкою і пішла до священної хатини по чайник з теплою водою.

Повернувшись, вона поставила чайник на долівку, підсунула одну руку під голову борсукові, а другою взялася ніжно погладжувати його хутро. І треба було бачити, якою любов’ю та співчуттям наповнились її очі!..

І раптом борсук видав звук, такий сумний, що я навіть не знаю, як його описати. Це було не гарчання — гарчати в борсука не було сил! — а справжнісінький писк. Писк — і болісний стогін. Скажіть, хіба не диво, що любов так скоро витіснила лють і ненависть? Коли раптом звір, якого краще обминути десятою дорогою, від болю стає безпорадним і жалісно пищить під вашими руками, якось тоскно стає від такого.

Я відвернулася і стала енергійно вимивати спинку. Коли я знову обернулася до борсука, Лорі промивала губкою понівечену лапу і роз’ятрену рану на плечі, де виглядала біла кістка й звисало клоччя пошматованого м’яса. З очей її капали сльози. В тварини було переламане плече, і здавалося, що лапа приторочена до тіла ганчір’ям.

Дійшовши до скаліченої капканом задньої лапи, Лорі промовила:

— Бачиш, Таліто? На борсукові місця живого немає, а я не знаю, що робити з бідолашною твариною. Коли він сидів у капкані, на нього напав пес і до кістки роздер плече. Але він, мабуть, бився і відігнав набридливого пса. Такий відважний, такий доблесний звір не повинний вмирати.

Лорі стала обережно підіймати хутро, шкіру, м’ясо, кістки та кігті борсука та ніжно їх промивати. Борсук лежав так, що було видно тільки одне його око, та й те дивилося на Лорі, повне благання й довіри.

Лорі ще раз оглянула страшні рани, скрушно похитала головою і сумно-сумно проказала:

— Таліто, я не знаю, що робити — хоч убий, не знаю. Мені навіть невтямки, з якого боку приступити, а як нічого не зробиш, нещасна тварина сконає від ран. Дивись, який він гарний, яка в нього чудова статура, а хутро яке!.. Не міг же Бог мені його послати, щоб він просто помер.

І, піддавшись хвилинному розпачу, вона безпорадно опустила руки. Та невдовзі мужність вернулася до неї, Лорі рішуче підняла голову, обернулася до мене та промовила:

— Таліто, ми покличемо когось на допомогу — ти і я.

Ач, якби вона звернулася по допомогу до мене, чим визнала б мою божественну природу, мені стачило б сил, щоб сотворити диво зцілення.

Лорі підійшла до порога, де я сиділа, погладила мені голову, спинку, почухала підборіддя. Тоді склала руки на колінах і звела очі до неба. Губи її безгучно ворухнулися, очі наповнилися вірою, а на вустах, коли вона молилася, грала довірлива усмішка.

Я теж молилася — молилася, як була навчена багато років тому: до батька Ра і матері Хатор, до великого Гора, Ісіс і Осіріса, до Пта,[Пта (або Птах) — один з найдавніших давньоєгипетських богів, бог мистецтв і ремесел, зображувався у вигляді людини в одіянні, яке щільно облягає і закриває його всього, крім кистей рук, які тримають посох.] до Мут[Мут — давньоєгипетська богиня неба, богиня-мати і покровителька материнства.] і Нун, і навіть до страхітного Анубіса, щоб він відвернув свій погляд від нашого порога. І ще я взивала до найстарших божеств — Хонсу й Амуна-Ре, Творця Всього Сущого.

А трохи потому ми почули, як забамкав наш Дзвін Милосердя.

Я знялася з порога і за кілька стрибків — два довгих, один короткий, ще один ривок — обігнула ріг дому, щоб подивитися, кого ж там принесло, що срібний дзвін видзвонює вдруге за нинішній ранок.

І раптом я закам’яніла, захолола від жаху. Смертельний страх скував усе моє тіло. Хутро моє стало сторч, а я сама, від кінчика хвоста до маківки, вигнулася дугою. Щосили прищуливши вуха, я спершу люто загарчала, і гарчала доти, поки гарчання те не перейшло в протяжне, лиховісне сичання.

Біля дзвона, по той бік Відьомського Дерева стояв незнайомий, чужий чоловік. Один його вигляд сколихнув у мені почуття омерзіння, огиди та страху. Я зачаїлася в траві та стала роздивлятися чудовисько, що нагнало на мене такий жах. Зросту він був велетенського, а вигляд мав такий, що краще б я його не бачила: шалені банькуваті очі та руда, наче лисяче хутро, шерсть на бороді та голові. Він стояв під нашим дубом і раз за разом смикав за шнурок, неначе не дзвонив, а намагався відірвати наш Дзвін Милосердя.

І тут я зрозуміла все. Це був мій нічний жах — оте вогнисте здоровило, той самий котовбивця, затаврований прокляттям Бубастіса. Тавро ганьби лежало на його чолі, та хай там як, не він мене, а я його злякалася до смерті.

Я блискавкою кинулась від дому до дерева, і він мене начебто не помітив. Ще мить — і я вже дерлася по стовбуру. Спинилася лише тоді, коли забилася у верховіття, де було так високо, що я вже й не бачила, і не чула, що робиться там, нанизу. І я пробула там, поки не сіло сонце й не настала ніч.

Так, я, Баст-Ра, богиня, злякалася простого смертного і дременула від нього. Чому так сталося? Навіть не знаю.

15
Опинившись у гущавині лісу, містер Мак-Дьюї почувся ніяково. Від джипа до хатини лежав чималий шмат дороги, і в нього було досить часу для роздумів. Він неначе продовжував диспут із Педді та все думав про цю таємничу особу, з якою, може, доведеться позиватися. Мак-Дьюї уявив, як він під час майбутнього процесу вивергає прокляття на голову жінки, яка не при своєму розумі й у принципі не може відповідати за власні вчинки, і йому стало трохи не по собі.

Та ще залишалося почуття професійного обов’язку, і якщо фермери призвичаяться водити своїх хворих корів і овець до цієї напівбожевільної, то вся дисципліна, яку він виробив у долині, піде шкереберть.

Та перш ніж Мак-Дьюї побачив хатину й сарай біля неї та зупинився, щоб зібратися з думками, на нього знову накотила хвиля люті. До певної міри це почуття було захисною реакцією, воно логічно витікало з обурення, спричинене зловісним відчуттям, що наганяло на Мак-Дьюї лісове оточення.

Він стояв, наглядаючи за будинком, який завісив свої вікна, замкнув своїй віконниці та придрімав у прохолодному затінку дубів, сосон, модрин і старечих гладкошкірих буків, хоч у гущавині довкіл нього вирувало життя. Щоправда, те життя не так було видно, як чути, і саме це лякало Мак-Дьюї. Хата дрімала, оточена шурхотом і тріском цілого сонму лісових мешканців.

Мак-Дьюї розгледів пухнасті хвости двох зайців, що втікали з галявини перед будинком. Десь над ним, у гущі листя, сердито цокотіла білка. Прихід незваного гостя сполохав тут усіх птахів; вони з гучними криками зривалися з гілок, де сиділи, і, схожі на яскраві сполохи, кружляли повз комини й стріхи лісового будинку. Щось велике, шумно пролопотівши дужими крилами та сміючись само до себе, майнуло через галявину і зникло за деревами.

Мак-Дьюї дійшов до кремезного дуба і спинився перед шнурком, що тягнувся від срібного дзвоника. Він найостаннішими словами лаяв себе за те, що не наважився відразу ж підійти до дверей і постукати чи подзвонити, як нормальна людина. Але будинок і його оточення були проти такої зухвалої безцеремонності. Тихо, незримо вони оплели лікаря Мак-Дьюї нерухомими чарами, і той, весь знервований, нерішуче застиг, глибоко запустивши руки в кишені свого піджака.

А ще за мить він пригадав, як преподобний Ангус Педді, який не вірив у чаклунок, а поклонявся невидимому і всесильному Творцю та Правителю Всесвіту, напучував його, що слід робити, аби встановити контакт із жінкою, яка була душею цієї маленької лісової містерії. Він подався вперед усім тілом і не так, щоби люто, і не так, щоби ніжно, потягнув за дзвінковий шнурок.

Метал завібрував, озвавшись, ніжною, тремкою нотою. Мак-Дьюї здригнувся, пташина вовтузня погучнішала. З лісової хащі показався самець козулі, його вологе і цікаве око на хвильку зустрілося з поглядом ветеринара. А вже наступної миті він розвернувся і знову гайнув у гущавину лісу. От і все, що дало його дзенькання.

Мак-Дьюї знову й знову смикнув за дзвоник, і той затанцював як навіжений. Він не стільки побачив, скільки відчув, як щось невеличке блискавкою перебігло галявину, стрибнуло на дерево, а в паузі між ударами дзвоника почув сухе шкрябання кігтів по деревній корі: якийсь невидимий звір ховався у верховітті. І вже зовсім повною несподіванкою для Мак-Дьюї виявилася поява простої з виду дівчини з рудим волоссям, що вигулькнула раптом з-за будиночка та рушила до нього.

Ще при розмові з Педді Мак-Дьюї зрозумів, що Лорі — не стара карга з гакуватим носом, як уявляють більшість відьом, а звичайна жінка, але він і гадки не мав, що вона буде аж настільки звичайна і така молода. На вигляд їй можна було дати максимум двадцять п’ять років, ну, може, двадцять сім, та це вже край. І ще його вразив добрий вираз у жіночих очах, що так контрастував із кривавими плямами на зеленій сорочці та на руках.

Із першого погляду Мак-Дьюї зрозумів, що описати це одним словом неможливо. Або ж, радше, він просто не знає цього слова. Ця жінка не була красунею, вона нічим не виділялася з-між інших, але її постава, хода, те, як вона тримала голову, плавні порухи рук, плавні кроки, злет пальців — усе це свідчило, що в неї добре серце й ніжна вдача.

Це ж чим так треба здивувати практичних городян, подумав Мак-Дьюї, аби вони прозвали її відьмою, та ще й так залякали свою дітлахів, що ті минали її дім десятою дорогою.

І водночас Мак-Дьюї збагнув, що поява її нараз все розставила по місцях. І незрима присутність цілого сонму боязких, але цікавих звірів, і шарудіння та лопотіння крил численних птахів, і навіть те невидиме створіння, що зі сміхом і ляскотом крил метнулося в ліс — усе тепер ставало зрозуміле. Це була замальовка з чарівної казки, залишалося тільки з’ясувати, про що вона — добро чи зло? І поки незнайомка йшла до нього, всі ці думки шаленим вихором пронеслися у голові Мак-Дьюї. Йшла вона не сама, а, як похмуро зауважив він, із цілим почтом, з яким, напевне, зналася уже не перший день: двома котами — жовтим і чорним, — старою вівчаркою та чорним грайливим шотландським тер’єром. Вниз по дубовому стовбуру, розмахуючи пишним хвостом, злетіла руда білка.

Мак-Дьюї зауважив, що кров на руках і на одязі свіжа, і від цієї миті всі його думки крутилися навколо цього факту, що недвозначно свідчив: жінка, що стоїть перед ним, займається ветеринарною практикою без погодження з місцевими інстанціями. І перед тим, як озватися на дзвінок, вона стояла за операційним столом в операційному приміщенні.

Цього виявилося досить, аби вся войовничість і обурення, які він накопичував для цих відвідин, з новою силою пробудилися в ньому. Коли жінка, не кажучи ні слова, підступила ближче, Мак-Дьюї прогуркотів:

— Ви — Лорі?

— Так. Я Лорі.

Лагідна, лагідна й ніжна, знов пронеслося в думках, коли його наскрізь пронизав м’який жіночий голос. Та надто довго Мак-Дьюї плекав своє жало, аби його так просто обеззброїв чийсь солодкий голосок. І не менш грізно, ніж перше, він знову гуркнув:

— Ви знаєте, хто я?

— Ні. На жаль, не знаю.

І Мак-Дьюї пояснив незнайомці, хто він такий. Якби хтось доповнив цю сцену громами небесними, блискавицями і тремтінням землі, у нього вийшло б бездоганне у своїй довершеності полотно.

— Я — містер Ендрю Мак-Дьюї, ветеринарний лікар та санітарний інспектор міста Інвераноха та округу!

Якщо він збирався побачити в її очах збентеження, сприкреність, або ж принаймні сподівався, що така несподівана зустріч буде для неї як грім серед ясного неба, то, на велике його здивування, нічого такого не сталося. Ба більше, почувши, хто він такий, Лорі зраділа, мов дитина, яка раптом почула щось настільки бажане, що спершу аж не віриться в почуте. Лоріні очі засвітилися полегшою і вдячністю, на мить її риси втратили всю свою простоту, а обличчя її радісно засвітилося.

— Ой! — скрикнула вона, вдячно всміхаючись. — Невже Він почув моє прохання? Містере Мак-Дьюї, ваша поява як ніколи доречна. Тільки покваптеся, бо може бути пізно.

Після такого незвичайного прийому від злості Мак-Дьюї не лишилося й сліду. Він приїхав сюди, щоб показати самозванці її місце, а його, виявляється, тут чекають? І що за прохання таке? А ця манера поводження? А потім Мак-Дьюї здалося, що він все зрозумів. На хвильку він забув і прізвисько, яким нагородили її люди, і те, що про неї говорять.

Безумна, подумав він, безумна, як кішка у повню, нещасна істота, навіть не усвідомивши, що подумки назвав її не «лиха» чи, скажімо, «зловмисна», а саме «нещасна».

Натомість він усвідомив, що йде слідом з її почтом, а вона, повна грації, мов той самець козулі, якого він побачив мельком, веде їх кудись, і він статечно ступає за нею разом з котами та собаками, що сновигали в нього під ногами. Обійшовши будинок, вони опинилися перед кам’яною будівлею і зайшли досередини. За малими дверима була невеличка кімната, в якій стояв стіл, застелений білою закривавленою полотниною, а на тій полотнині безформною грудкою лежав борсук і досі важко дихав.

Мак-Дьюї натренованим оком одразу оцінив характер і ступінь важкості пошкоджень, переламану задню ногу, надламане плече й роздерте передпліччя, а ніс зачув кислий запах інфекції.

Гидливо поморщившись, він сказав:

— Уф! Ну й дісталось йому. — І коротко спитав: — Капкан?

— Так, відказала Лорі. — І я майже певна, що коли він сидів у капкані, його займав пес. Потім він розірвав ланцюг і прийшов сюди. Я зробила, що могла, а далі… Не з моїми вміннями. Тому я і звернулася по допомогу.

Містер Мак-Дьюї розгублено кивнув, не зовсім розуміючи, у кого тут просити допомоги, і який дотепний жарт зіграло з ним життя: він приїхав, щоб раз і назавжди покінчити з протизаконною діяльністю, а натомість мусить давати консультації. Втім, зараз було не до цього, і Мак-Дьюї швидко перейшов до справи.

— В вас є ефір чи хлороформ і шмат ганчірки, щоб ми могли звільнити нещасного звіра від мук. З огляду на його становище це найкращий вихід.

Лорі сказала м’яко та довірливо:

— Містере Мак-Дьюї, Бог прислав його до мене не на смерть, а вас — не для того, щоб ви стали знаряддям його вбивства.

Мак-Дьюї на півкроку відступив од Лорі та здивовано втупився в неї.

— Он як? З чого ви взяли це? — і коротко додав: — Я не вірю в Бога.

— Це не страшно, — промовила Лорі. — Зате Бог вірить у вас, інакше б ви тут не з’явилися.

Вона з довірою поглянула на нього, і ніжна, незбагненна усмішка заграла на краєчках її губ — майже лукава усмішка, й чомусь вона ледь не до сліз пробрала містера Мак-Дьюї, розчулила його так, що він ще трохи відступив од Лорі, не зводячи з неї ошелешеного погляду. Потім йому згадався звук її голосу, коли вона називала його прізвище, той звук, який вже вивітрився з його пам’яті. Тільки зараз він вперше зауважив чистоту її погляду та дивовижно милу простоту й відстороненість її рис.

Мак-Дьюї це зворушило так, що він, жваво жестикулюючи, можливо, жвавіше, ніж треба (і разом з тим смішно), почав показувати на пораненого звіра на столі, та голосно, ніби звертався до не дуже тямущого клієнта у себе в лікарні, промовив:

— Мадам, чи ви не бачите, що це неможливо?

А по деякім часі додав:

— До того ж я без інструментів — мене сюди привела інша справа.

А Лорі вигукнула:

— Ні, о, ні! Вас прислано сюди тому, що ви багато вмієте.

Ендрю Мак-Дьюї ще раз оглянув борсука і відзначив стан передньої лапи, розірвані м’язи та пошкоджені сухожилля, стару, десь триденної давності, тріщину ключиці, перебиту задню лапу, де до рваної рани додалася інфекція. І несподівано на нього накотило молодецьке, якщо не сказати хлоп’яцьке, бажання постати у вигідному світлі перед цією дивовижною жінкою, засяяти в її очах, зробити так, щоб та лукава усмішка знову заграла на її вустах. Він потай зиркнув на сільське дівча з розпущеним рудим, із міднуватим полиском, волоссям, відзначив лінію носа, що прямо відходила так прямо від основи широкого спокійного чола і надавала її обличчю виразу ніжної та глибокої мудрості, але такої мудрості та знань, які стосуються справ не мирських, а інших. І він зовсім забув, що вона божевільна.

— Охо-хо, — проказав Мак-Дьюї. — Це дуже складний випадок, хоча основні сухожилля вціліли. Зараз нам треба побачити, наскільки глибоко пошкоджені нерви. Я так розумію, що у вас нема чим зв’язати тварину, і краплі хлороформу у вас також не знайдеться…

— Я його триматиму, — просто сказала Лорі. — Він вірить мені.

Вона підклала одну руку під голову пораненого борсука, другу підсунула йому під бік, схилилася і притулилася щокою до борсукової морди, й коли вона робила це, то з її вуст видобувалися якісь приємні, гарні звуки. Борсук заскавулів, зітхнув і закотив свої очі.

На чолі ветлікаря проступили мокрі доріжки.

— Дитино, на бога! — вигукнув він. — Це ж суще безумство!

Лорі підвела голову, і на вустах її засяяла лукава усмішка. Вона зиркнула на Мак-Дьюї з чарівливою простотою та відказала:

— Так я і є Безумна Лорі. — І додала: — Він лежатиме тихо. Не бійтеся.

Мак-Дьюї не відповів, лише мовчки поглянув на неї, а потім, послуговуючись нечисленним примітивним реманентом і обладнанням, які в неї були, взявся до роботи. Він латав, зшивав, складав і пояснював свої дії, як професор у коледжі перед студентською аудиторією.

— Гм… отак. Ось ми зробили фіксатор для м’яза, що не порушує кровообігу… дивіться, я прикріпив його там, де немає пошкоджень. Звичайно, нам ще треба буде подивитись, як він це перенесе: борсук — звір витривалий, живучий… Ага, ага! Зверніть увагу на цей нерв і характер ушкоджень на ньому. Оболонка ціла, а отже, є надія, що ми його підтягнемо… — Раптом він припинив пояснення і запитав: — Лорі, а звідки в вас ця влада над звіром? Бо ж він мав би пручатися і гарчати.

— Борсук довірився мені, — відповіла Лорі, не відриваючи погляду від дива, яке творили в неї на очах спритні ветлікареві пальці.

Мак-Дьюї і справді творив чудеса з переламаним плечем борсука: пробив два отвори у шестипенсовій монеті і, використовуючи її замість срібної пластинки, став скріпляти поламану кістку.

— Якщо цей номер пройде, то в нас буде єдиний у світі борсук, що завжди матиме чим заплатити за проїзд в автобусі.

Продовжуючи свою роботу, він знову запитав:

— А де ж ви знайшли цього нещасного звіра?

— Він прийшов сюди сам.

— Розумію. А звідки ж він знав, куди треба йти?

— Ангели показали.

— Лорі, а ви бачили колись ангелів?

— Я чула їхні голоси і лопотіння крил.

І раптом на Мак-Дьюї опустився якийсь незрозумілий сум. Часом такий сум виникає, коли пригадуєш забутий сон чи коли оживає стара душевна рана, роз’ятрена якоюсь драматичною чи й просто повсякденною подією. Він зміряв довгим прискіпливим поглядом дівчину, яка стояла поряд, і з неприхованим захватом спостерігала за його роботою, але смутку від того не поменшало ні на йоту. Мак-Дьюї понизав плечима і закінчив роботу. Зробивши перев’язку, він відступив крок назад, повів руками, як ілюзіоніст на сцені після вдалого фокуса, і сказав:

— От і все. Справу зроблено.

Лоріна вдячність була для нього повною несподіванкою. Вона схопила обома руками його руку і схилилася над нею. Мак-Дьюї відчув, як на руку упала гаряча сльоза, а потім — дотик її губ. Сум, що наростав на серці, стократно побільшав, і він бурчливо проказав:

— Я зробив усе, що міг за даних обставин. Тепер тварині потрібен повний спокій — це дуже важливо. А я заїду до вас буду, накладу йому гіпс на плече і на лапу, і тоді все буде добре. У вас знайдеться місце для нього?

— Так, — відповіла Лорі. — Ходімо.

З турботою, яку не описати жодними словами, вона підняла борсука на руки і повела Мак-Дьюї на другу половину сараю, котра була поділена на стійла і невеличкі окремішні клітки й вольєри.

Тут і справді був невеличкий шпиталь, але якщо ветеринар сподівався побачити бодай когось із колишніх своїх пацієнтів, то на нього чекало повне розчарування: усі тутешні постояльці були з лісу. Він побачив оленятко з поламаною ногою, котра була гарно складена та зафіксована шиною, руду однооку білку та їжака, що згорнувся колючим клубком і не мав видимих ушкоджень. Зустрів він і зайців, що постраждали від укусів ласиць, осиротіле лисеня й коробку з цілим сімейством полівок.

Мак-Дьюї наче камінь спав з душі, одразу захотілося сказати щось смішне, і він весело проказав:

— А в їжака, як на мене, звичайнісінька си-му-ля-ці-я.

І був нагороджений чарівною, хоч трохи сумовитою, ніжною усмішкою, яка зігріла йому серце.

— Тихіше, — проказала Лорі. — Загалом ви праві, але я дивлюсь на це крізь пальці, і тоді він такий щасливий!..

— І це все ваше лікування?

Відчувши на собі пильний погляд цього здорованя, Лорі на мить збентежилась, але потім сказала:

— Вони живуть у теплі, я створюю для них усі умови. Даю їм відпочити, поновити сили, годую, напуваю. — Перейшовши на шепіт, вона додала: — І люблю.

Мак-Дьюї всміхнувся. Це був старий рецепт, що роками служив йому самому та іншим ветлікарям. Він був згоден з усіма його компонентами, крім останнього, зате Віллі Беннок на нього ніколи не скупився. Мак-Дьюї залишалося тільки додати: «…і покладаюся на природу», але натомість він запитав:

— Ну, добре, а як же домашні тварини, яких до вас приводять люди?

— Вони самі про них дбають. А я потрібна диким, за-блукалим, самотнім і пораненим лісовим звірятам.

— А корова Кінкерлі? — оживився Мак-Дьюї. — Ходив же до вас пастух.

Лорі ані здивувалася, ані збентежилася тим, що, власне, ця корова, й спричинилася до візиту ветлікаря. І знову на її вустах з’явилася грайлива усмішка, коли вона відповідала:

— Як прийшов, так і пішов. Я сказала йому, що коли він буде до неї ласкавіший, то молоко в неї з’явиться знову.

Мак-Дьюї закинув голову і зайшовся громовим реготом. Він жваво уявив собі мармизу фермера Кінкерлі після такої звістки. Вийшовши надвір, вони підійшли до хатини, і Лорі сказала:

— Може, зайдете до мене на хвильку?

Цікавість узяла своє, і Мак-Дьюї прийняв запрошення. Він із першого погляду оцінив невибагливість обстановки і помітив великий ткацький верстат, що стояв у сусідній кімнаті. А потім побачив на столі скляний жбан — і прикипів до нього очима. У посудині лежало кілька камінчиків, плескалася вода, стояла мініатюрна дерев’яна драбинка і сиділа зелена жаба. Щось ворухнулося у пам’яті Мак-Дьюї, і він, впритул наблизивши лице до жбана, придивився до жаб’ячих лапок. Нарешті він побачив те, за чим шукав, і крізь руду щетину забіліли міцні зуби: Мак-Дьюї радісно всміхався. Так, жодних сумнівів, це воно, невеличке потовщення на нозі ясно показувало, що колись там був перелом.

— Її ви також любите? — запитав Мак-Дьюї.

— Авжеж, — кивнула Лорі. — Цю жабку я знайшла в коробці в себе на порозі. У неї була зламана лапка.

— А хочете, я розкажу, який ангел її приніс? — усміхнувся Мак-Дьюї. — Вісім років, кругла голова, веснянки, шморгає носом і ходить у скаутській формі.

— Чого не бачила, того не бачила, — зніяковіла Лорі. — Я тільки чула, як дзвоник дзеленькає.

Мак-Дьюї стало незручно за свій жарт.

— Не знаю, чи вистачить мені грошей, щоб заплатити вам… — зам’ялася Лорі.

— Які гроші, Лорі! Ви й так мені вже віддячили.

Раптом вона щось згадала. Піддавшись раптовому імпульсу, Лорі метнулася повз нього, вибігла в кімнату, де стояв її ткацький верстат, і повернулася з вовняним шарфом, який був пофарбований якимсь природним фарбником. Шарф був напрочуд м’який і легкий, мов повітря.

— Візьміть оце, — попросила вона. — Він… з ним вам буде тепліше… у вітряну погоду.

— Що ж, дякую за гарну річ. — Цікаво, подумав Мак-Дьюї, вона не зауважила, як зворушив його цей жест? Уже на порозі, він ще раз сказав: — Дякую, Лорі. Коли дутимуть вітри, я з радістю носитиму цей шарф. Чекайте мене завтра-післязавтра, ось тоді я й накладу пов’язку за всіма правилами.

Мак-Дьюї розвернувся і вийшов надвір, вона ж лишилась посеред кімнати і проводжала його поглядом. Ще там, у сараї, в Мак-Дьюї виникло дивовижне відчуття, ніби добрі очі Лорі дивляться вже не на нього, а видивляються щось у глибинах її душі. А коли опинився на стежці, що тягнулася через Глен, він раптом згадав, як називають її люди: Безумна Лорі.

Містер Мак-Дьюї сів у джип, залишений на узліссі, шарф поклав біля себе. Але потім наразі передумав і намотав його собі на шию. Шарф був м’який і теплий, як сама доброта. До нього знову повернувся той щемливий, аж до болю, смуток, затопив усе єство, і весь час, поки їхав додому, він не міг його збутися.

16
Дорогою до Інвераноха Ендрю Мак-Дьюї розмірковував про Лорі та про її Бога. Тепер, після кількох годин, проведених у Глені, йому здавалося, що й саме місто, і люди, які чекали там його повернення, перебувають в іншому світі, зовсім не схожому на той, з якого він повертався.

Невже цей украй набожний люд настільки одурманений сліпою вірою, що йому просто бракує здорового глузду, аби побачити жорстокість і примхливість свого Бога, який спочатку вергнув одне Своє створіння у капкан, тоді наслав на нього злого пса, що мало не загриз його на смерть, і лиш потому скерував його до найближчої людської оселі, де йому допомогли?

Чи не було це велетенською виставою, де випадок із борсуком важив для Лорі стільки, що аж ніяк не можна було обійтися без випадкової появи вишколеного в Едінбурзі ветеринара з його украй доречними хірургічними талантами? Ну, а те, що цей самий хірург їде сюди, щоб висказати все, що він думає про напівбожевільну особу, яка встромляє свого носа до чужого проса і відбиває в нього клієнтів, — це, напевне, дотепний божественний жарт. Лорі, проста душа, так і не збагнула справжньої мети його приїзду. Вона сказала тільки, що ветлікаря до неї послало саме провидіння.

Якусь мить Мак-Дьюї розважав себе думкою, чи не податися після всього, що сталося, до свого друга Ангуса Педді, та, подумавши трохи, він вирішив цього не робити. Між ним і маленьким священиком установилися найтепліші, найприязніші стосунки, йому подобалося сперечатися з Педді, але ж Мак-Дьюї і любив його й нізащо не дозволив би собі святкувати перемогу над Педді, загнавши його в глухий кут чи якось принизивши.

А ще була в нього підозра, що Педді, опинившись у скрутному становищі, просто сховається за стіною богослов’я. Мовляв, шляхи Господні невідомі, в канві земних подій годі розібрати Його цілі та наміри, крім того, не забуваймо, що Він аж ніяк не підзвітний людині. Якщо з Його волі десять мільйонів китайців потерпають від голоду, чи росіяни нищать патріотів у сусідній країні, або ж дикий звір у лісі терпить муки, то це робиться з намірами, збагнути і осягнути які можна лиш значно пізніше, адже Бог є Бог, Він не стане втаємничувати простих смертних у Свої божественні задуми. І ще Мак-Дьюї подумав, що є, напевне, неприємна схожість — можливо, цілком випадкова, — між діяннями Всевишнього та Молоха.[Молох — давнє божество у Палестині, Фінікії, Карфагені, якому приносили в жертву людей. У переносному значенні — страшна ненаситна сила, що потребує людських жертв.]

І поміж тим усім — вона, Лорі.

Ця жінка була трохи не від світу сього, це ясно як день. її життя, її поведінка жодним чином не збігалися з уявленням про те, як має жити і поводитись нормальна жінка, і все ж таки Мак-Дьюї відчував, що ключ до буття лісової затворниці є. Назва цього ключа — співчуття. І щойно він це подумав, як думки його знову повернулися до Бога, якому вона служить, піддавшись приємній, солодкій ілюзії, і те служіння — водночас чудернацьке й самовіддане до самозабуття. То чи не співчуття пов’язувало Лорі з Богом?

Припустімо, що Бог таки створив людину, нехай не за своєю подобою, а відповідно до певних уявлень про Свою любов і дух, і пустив це творіння на землю, де те мусило нести тягар свого буття. Тоді чи не повинне серце Творця, того, чий розум обіймає все і вся, краятись від жалю при вигляді того, на що зійшли Його діти? Від жалю й від розпуки. Бо ж коли Земля — це величезна космічна пробірка, мертва зірка, по якій розсипали спори життя, аби побачити, які сходи вони дадуть, то це — один з найбільших прорахунків Бога, і бідні жертви невдалого досліду викликають лише співчуття.

І чи не були віддані Йому люди, такі, як пастор Педді чи ця напівбожевільна, єдиними представниками людського племені, на яких Він покладав надію урятувати свій експеримент? Ну й, звісно, у жодній божественній книзі ви не знайдете навіть слова про одну з найбільших Його невдач — ветеринара Ендрю Мак-Дьюї. А, зрештою, він такий, який є. Доїхавши до передмістя Інвераноха, Мак-Дьюї рішуче випростався, розправив плечі та випнув бороду вперед, аби все місто знову бачило давно йому знайому колючу постать.

Але, діставшись міста, Мак-Дьюї не поїхав додому, а повернув на бічну дорогу, що бігла через смугу буйного лісу, прямуючи до маєтку Стерлінгів, проїхав трохи і зупинився на узбіччі. Вилізши з машини, сів під буком, з-під якого проглядалися солоно-блакитні води Лоха, що виблискували вдалині, і повернувся до своїх роздумів.

Однак тепер, коли він знайшов і безлюдну місцину, і спокійну хвилину, думки, як це нерідко траплялося, відмовлялися вишиковуватися в чітку систему. Натомість вони розсипалися, немов ті візерунки у калейдоскопі, без жодного зв’язку та логіки, і сцени з минувшини, сьогодення та імовірного майбутнього злилися у безладній веремії.

Мак-Дьюї витяг із кишені люльку, набив, закурив. Людина, менш зациклена на власній персоні, ніж він, після поїздки до Глен-Ардарату була б уже іншою, ніж до поїздки, і у певному сенсі вона вже ніколи не була б такою, як колись. Та Мак-Дьюї не звик розв’язувати власні проблеми за допомогою тверезих міркувань. Самоспоглядання було для нього чимсь новим, і він не знав, за що йому хапатися у першу чергу. І поки що він не міг передбачити страшної та на перший погляд нерозв’язної дилеми, що чекала на нього в майбутньому, випробувань, що готувала йому доля, отих собак, які накинуться на нього, перш ніж йому вдасться розірвати ланцюг капкана, який тримав його на місці, та притягнути те, що від нього залишиться, туди, де йому допоможуть.

У верховітті над головою почулося знайоме сердите цокання, і по стовбуру найближчого до нього дерева, короткими перебіжками, раз у раз напружено спиняючись, збігла руда білка. Тварина була голодна, вона вже зналася з людьми і вміла брати їжу з людських рук. Білка спустилася на землю, картинно сіла, обгорнувшись пухнастим хвостом, і склала чорні лапки, які склали ефектний контраст із білою плямкою, що прикрашала темно-руді груди.

Мак-Дьюї запустив ліву руку в піджачну кишеню, в якій носив за звичкою всякі ласощі для тварин (на випадок, коли треба здобути довіру чи заспокоїти надміру збудженого чотириногого), дістав звідти морквину. Білка скокнула ближче, обережно, тендітними рухами прийняла дар, рудим спалахом скочила вбік кроків на п’ять, усілася, обнюхала гостинець.

Мак-Дьюї пахнув люлькою та проказав:

— Ну що, тепер ти задоволена?

Дивитися на білку й розмовляти з нею було легше, ніж міркувати.

— Не їж так швидко, — порадив він, — інакше матимеш проблеми з травленням, підчепиш глистів або ще якихось паразитів, ваш брат до цього діла дуже схильний. А це нездорово.

Білка швидко-швидко двічі-тричі прокрутила в лапках морквинку, відкусила, пожувала і всілася так, щоб добре бачити людину, яка говорила з нею.

— Дозвольте відрекомендуватися, — почала людина. — Мене звати Ендрю Мак-Дьюї, я ветлікар за фахом. Вас це могло б зацікавити, адже ветлікарі — це лікарі, які лікують людську живність, коли та захворіє. У цих краях мене трохи недолюблюють. Крім того, я не вірю ні в Бога, ні у Вищу Силу. В мене є дочка, моя рідна дитина, моя плоть і кров, але вона зі мною не говорить, бо коли її кішка захворіла чимось схожим на менінгеальний параліч, я був змушений умертвити її, щоб звільнити тварину від зайвих страждань.

Білка на хвильку перестала гризти і звела очі, пережовуючи те, що було у защічних мішках. Морква вже майже скінчилася.

— Так, ти спитаєш, чи конче було це робити, — продовжив Мак-Дьюї, — і матимеш рацію. Останні дні я досить часто сам себе про це запитую. Невже я зважився на це лише тому, що ревнував Мері-Pya до кішки? Та й чи не схибив я з її діагнозом? Мері-Руа — це моя дочка. Друге ім’я — Руа — їй дали за колір волосся, — бо він середній між твоїм забарвленням і кольором мого волосся. Дівчинка всюди тягала з собою цю кішку і навіть на ніч брала до себе в ліжко. Я бачив, як вона заривалася лицем у її пухнастий бік і обіймала, наче живу ляльку, і мабуть, це мене найбільше дратувало. Бачиш, дівчинка росте без матері, і я намагався бути їй батьком і матір’ю. А зараз вона плаче, побивається за вмерлою кішкою і геть не озивається до мене — до рідного батька.

Білка догризла морквину, опустилася на чотири лапи і махнула хвостом. Голос цього чоловіка починав діяти їй на нерви, і вона вже міркувала, чи не чкурнути звідси.

— Зачекай, — попросив її Мак-Дьюї. — Побудь ще трохи. Приємно, коли є з ким поговорити. Дивися, я знаю, що треба, щоб ти ще трохи побула зі мною. — Він видобув з кишені другу морквину і прицмокнув. — Забудьмо про мої проблеми, поговорімо про твої.

Білка подумала, прийняла моркву й тепер, заспокоєна дружністю незнайомця разом з його щедрістю, влаштувалася зовсім близько до нього.

— Що ти робиш, як захворієш? — запитав містер Мак-Дьюї. Він тільки тепер зрозумів, що ще жодного разу в голові у нього не виникало подібних запитань, а зрозумівши, дуже здивувався. — До кого тоді йдеш? Хто тобі підказує, яку траву й яке коріння слід їсти — якась стара мудра білка чи твій інстинкт? А може, ти забиваєшся десь під кущем і помираєш, усіма забута і покинута? Ангус Педді, мій сусід і священик, який служить Богові, каже, що жодна пташка не впаде з неба так, щоб Він про це не знав. Гаразд, і що ж тоді він робить? Дивно, але я ніколи не натрапляв на мертву білку, їжака, оленя… Що з вами стається після смерті? Невже просто з’їдають хижі птахи та звірі? Де ваші могили?

Мак-Дьюї продовжував ставити запитання і сам же на них відповідав.

— Ти маєш друзів? А чи часто доводиться бути самотньою? Як там твої дітки? Між вами все гаразд, ви розумієте одне одного? Скажи, у тебе не буває так: ти дивишся на них — і бачиш, що вони вже не такі, як ти, їхні уми вже не підвладні твоїй волі, і це лягає між вами нездоланною прірвою? В такі миті тобі не здається, що серце твоє від розпуки от-от розірветься? Ти, мабуть, так само їх любиш і так само надто швидко втрачаєш їх, правда?

Під завісу своєї розмови він поцікавився у білки:

— Скажи, ти живеш повноцінним життям, наповненим любов’ю і щастям, горем та тривогами? Чи, може, ви тільки те й робите, що скачете з гілки на гілку в пошуках їжі, вимощуєте гнізда, народжуєте малят, а потім помираєте, і, мабуть, ви щасливі тим, що ви — лишень створіння лісу, які не мають душі, на відміну від мене, людини, істоти розумної? Хто відповість мені на це запитання?

Білка доїла морквину і намірилась тікати.

— Ну добре, бачу, що не ти, — підсумував містер Мак-Дьюї та підвівся з землі. Білка кинулася геть, пробігла кілька ярдів, але раптом спинилася, сіла, підморгнула одним оком — і тільки після того зникла за стовбуром дерева. Мак-Дьюї пахнув люлькою і відчув якусь дивну полегшу. Повернувшись до джипа, він сів за кермо і рушив додому. Наближався час купати Мері-Pya та сідати за вечерю.

Щовечора, вертаючись додому, Мак-Дьюї сподівався, що дочка виглядатиме на нього біля входу, та щоразу його чекало розчарування. Гнів давно вже змінився збентеженням, до якого домішувався біль душі.

За порадою містера Педді він намагався дивитися крізь пальці на той факт, що його рідна дочка мовчить, як води в рот набравши. Він говорив до неї, байдуже, що дівчинка не відповідала на його репліки, і щосили намагався поводитись так, немовби між ними нічого не сталося. Він купав її, як і перше, вечеряв у її товаристві, а потім укладав її спати. Та була тут одна невеличка відмінність: Мері-Pya навідріз відмовлялася молитися у присутності батька, і містерові Мак-Дьюї не залишалося нічого іншого, як прийняти цю дивну вимогу, й тепер на час вечірньої молитви його заступала місіс Мак-Кензі.

Та він узяв собі за правило щовечора вертатись до її кімнати, схилятися над її ковдрою і цілувати дівчинку, бажаючи їй доброї ночі. Вона терпіла, не пручалася, лежала, втупившись у стелю, а її погляд та думки блукали десь далеко звідси. Мері-Pya жодного разу не відповіла на батьків поцілунок.

Коли Мак-Дьюї повернувся додому, то ні при вході, ні у коридорі на нього ніхто не чекав. Місіс Мак-Кензі метушилася на кухні. Він зайшов до дитячої, що містилась на першому поверсі, навпроти його кабінету. Мері-Руа склавши руки сиділа на іграшковому стільчику. Усі її улюблені ляльки були поскладані у кутку.

Мак-Дьюї взяв дочку на руки і сказав:

— Привіт, курчатко. Твій тато вже вдома. Щось йому скажеш?

Усяка стороння людина одразу признала б у них батька й дочку: в обох руді чуприни та голубі очі, і в обох — уперте, задерикувате підборіддя, що дивиться на тебе немов з викликом.

Тримаючи Мері-Pya на руках, безмовну і непримиренну, як завжди, Мак-Дьюї не зміг не помітити, що шкіра в дівчинки стала якась липка на дотик.

— Еге, — сказав він, — мені це не подобається. Мабуть, попросимо лікаря Стрейсея, щоб він завтра вранці прийшов до нас і подивився на тебе. Мері-Pya, чи ти, бува, не захворіла?

Дівчинка мовчала, зціпивши вуста, і Мак-Дьюї сказав:

— Ну що ж, добре. Давай скупаємося, повечеряємо і раніше ляжемо в ліжко — там тепло і затишно. А поки тебе купатиму, я розповім тобі історію про відважного борсука, що мешкав у лісах Глен-Ардарату, і про те, як Руда Глен-Ардаратська Фея, що мешкає у кам’яній хатині з лісовими, польовими й водяними друзями, врятувала його від загибелі.

Уже під час купання, коли Мері-Pya сиділа голяка у ванні, Мак-Дьюї з тривогою зауважив, що дівчинка помітно схудла, шкіра має хворобливий вигляд, та й колір її важко було назвати здоровим. То вже була зовсім не та рожева жабка, яка любила гратися іграшками у воді, стріляти слизьким шматком мила та зчиняти галас. Тепер, коли, приміром, потрапляло мило в очі, Мері-Руа навіть не морщилася.

І все ж таки було видно, що дівчинка прислухається до його розповіді.

Мак-Дьюї розповідав — і сам чудувався, як випадок, що можна описати кількома словами, у нього переріс у цілу розповідь, і у ньому самому мимоволі міцніло приязне ставлення до борсука, чий подвиг він описував тепер дочці.

В його інтерпретації борсук поставав не просто звіром, а особистістю — героїчною, шляхетною, відважною, якій знайомі людські почуття та переживання. Він гуляв собі лісом, любив життя і світ, у якому він жив. Коли ж шляхетний звір опинився у пастці, Мак-Дьюї пережив справжнісіньку душевну муку, а Мері-Руа навіть сплакнула, і це були перші звуки, які батько почув від дочки. Щоправда, вони були адресовані не Мак-Дьюї, а безталанному звірові.

Не шкодуючи фарб, Мак-Дьюї описував титанічну боротьбу борсука за життя, його відсіч нападаючим псам і навіть повідав, яких неймовірних зусиль вартувало йому розірвати капканний ланцюг і доплентатися до хатини Рудої Відьми. А коли він дійшов до місця, де Лорі взяла зраненого звіра на руки і стала колисати, щоб заспокоїти його, з очей Мері-Руа ринули сльози. І це так само були перші сльози, що він бачив відтоді, як дочка з риданням благала батька не вбивати кішку.

Того вечора, зайшовши до кімнати, щоб завершити свій ритуал і поцілувати дівчинку, про що його, зрештою, ніхто не просив, Мак-Дьюї схилився над ліжком і промовив:

— Відважний борсук скоро зовсім одужає, і якось ти його побачиш…

Він взяв її на руки, поцілував, і руки дівчинки, немов самі собою, лягли йому на плечі. Тримаючи дочку на руках, Мак-Дьюї прошепотів:

— Я люблю тебе, Мері-Руа…

Невже йому здалося, що худенькі руки дівчинки відповіли обіймами — легкими, заледве відчутними, та все ж таки обіймами? Невже насправді? Серце, яке несамовито билося у грудях, підказало Мак-Дьюї, що так усе й було. На якусь куцу мить дівочі руки зімкнулися навколо нього, пригорнулися до Мак-Дьюї.

Він поклав Мері-Руа назад на подушку, й хоч дівчинка і далі з ним не говорила, душа його співала: крига її відчуження дала першу тріщину!

Мак-Дьюї ще раз поцілував дочку, вийшов зі спальні, але двері до неї вирішив сьогодні залишити прочиненими: ану як дівчинка вночі прокинеться і стане кликати його до себе! Усамітнившись у себе в кабінеті, він ще кілька годин займався паперовою звітністю по місту та округу, перш ніж і сам пішов до ліжка. Лягаючи, він відчував на серці таке полегшення, якого вже давно не відчував.

17
Я, богиня Баст-Ра, збираюся здійснити справу, справді гідну богині.

У мені пробудилася сила, яку була закладена великим богом сонця Ра і великою богинею місяця Хатор.

Я каратиму винних.

Я вершитиму чужі долі.

Бути богом непросто. Кому, як не мені це знати, бо я була богинею і продовжую залишатися нею.

Люди заздрять божественній силі. А я заздрю людям. В них є можливість обирати між добром і злом.

Для богів не буває ні добра, ні зла — для них існує тільки власна божественна воля.

Цю ніч з моєї волі скоїться зло, яке має знищити Рудобородого.

Недарма я відома людям як Сехмет-Баст-Ра, як Та-що-Рве-і-Мече.

18
Подеколи серед літа, коли тепле південне повітря наражається на холод північного моря, по довгій улоговині Лох-Фіну гуляють дужі теплі вітри. Нагріті повітряні маси зі свистом носяться лабіринтами моря та суші в районі дельти Клайду[Клайд — річка у Шотландії.] й Кілбреннанського каналу, шукаючи бодай якусь продушину, щоб вирватися з цього плетива і полетіти далі.

Ці вітри на Шотландському нагір’ї траплялися не так часто, як фени[Фен (від нім. fohn) — сухий і теплий вітер в Альпах.] у Швейцарії та Австрії, чи містралі[Містраль (від франц. mistral) — холодний північний вітер на півдні Франції.] у Франції, але, на відміну від них, вони приносили тривогу і неспокій, ляскали дверима, вікнами та незачиненими ставнями і страшно завивали у коминах, але не так, як завивають вітри взимку, а на свій, особливий, копил. Коли ж такий вітер налітав на води Лоху, його поверхня хвилювалася, плескалася й бралася чорториями. Собаки у таку погоду вили й гавкали на все, що бачили, а люди ставали дратівливі. Ці вітри рідко затримувалися тут надовго, звичайно за добу вони неслися геть, підіймалися в небо і ставали купчастими хмарами, які потім вибухали грозою. Такі грози над Шотландським нагір’ям були нечасті, але дуже грізні.

І ось така сама стихія розгулялася тієї ночі, коли містер Мак-Дьюї, упевнений, що гра у мовчанку, в яку стільки часу гралася дочка, скоро закінчиться, сидів у себе в кабінеті, закінчував роботу з паперами і готувався до скорого сну.

Буря заявила про себе дужим лясканням віконниць на другому поверсі, й Мак-Дьюї стрілою кинувся нагору зачиняти їх. І варто було висунутися з вікна, як вітер з якоюсь нездоровою втіхою накинувся на рукави його сорочки, люто скуйовдив чуприну, відшмагав по щоках і очах, повергаючи в повне сум’яття. Він поквапно зачинив вікна, перевірив, чи міцно вони замкнені, і лиш тоді зітхнув з полегшею.

Якось Мак-Дьюї вже довелося відчути на собі силу шотландського містралю, й він вирішив пройтися домом, щоб перевірити, чи добре замкнені віконниці, вікна й двері чорного ходу. Дорогою зазирнув до дитячої кімнати: чи не збудилася, бува, Мері-Pya від гупання віконниць, але дівчинка спала спокійним сном. Він зачинив вікно в дитячій, щоб воно не ляскало, коли вітер подужчає й почне вриватися в оселі. Пересвідчившись, що тепер ані будинкові, ані тим, хто у ньому, ніщо не загрожує, він пішов до своєї кімнати, роздягнувся і ліг.

Годинник показував половину одинадцятої, коли Мак-Дьюї вимкнув світло і, лежачи у темряві, став прислухатися до завивання вітру в телефонних дротах та лініях електромереж, і далекого гуркоту: це розбурханий Лох котив свої хвилі на гальковий пляж. Ніч була важка й тривожна, але Мак-Дьюї гріла думка, що затяжне й малоприємне протистояння між ним та дочкою нібито добігає кінця, і за кілька хвилин він поринув у сон.

Мак-Дьюї прокинувся від протяжного жалобного котячого завивання, яке лунало зовсім поряд. Він не знав, скільки часу проспав — півгодини, годину? Котячий крик лунав, як гімн шаленій ночі. Буря розійшлась на повну силу, невтомний вітер струшував кожну деревну галузку, кожен листочок. Лох з ревом огризався на навалу вітру. Деренчали під поривами вітру покрівлі будинків, а все, що погано лежало надворі, несамовито літало по вулицях.

Мак-Дьюї прокинувся, холонучи від страху, який охоплює людей, коли ті раптом опиняються сам-на-сам з розбурханою стихією. Його нерви бриніли, як дроти за вікном, і кожен звук, кожна вібрація здавалися йому сильнішими і гучнішими, ніж були насправді.

Кіт знову завів свою пісню:

— Мру… мру… мррррррру!

Цього разу нявкання лунало прямісінько під його вікном, і від цього звуку в Мак-Дьюї волосся на голові стало сторч. Він підвівся в ліжку, спершись на лікоть, і став прислухатися.

Мак-Дьюї був таки звичайним чоловіком, і перша дума, що виникла в нього, була така: не інакше, як до нього, палаючи помстою, прийшов привид Томасини! Він затремтів, охоплений пітьмою, та потім грубо засміявся і відігнав цю думку геть. Усі сусідські будинки аж кишіли котами — вони сиділи на порозі, підвіконні чи не кожної оселі Аргайлського проїзду.

Та все ж таки, почувши звук удару і шкрябання по підвіконню, містер Мак-Дьюї не полінувався увімкнути світло — і встиг розгледіти жаринки очей, що палали розжареним кобальтом, рожеву мордочку та білі зуби. Ще мить — і це видиво зникло.

Містер Мак-Дьюї, рознервований цим видовищем та завиваннями вітру, залишався у ліжку, чекаючи та прислухаючись, і все вдивлявся в порожнє вікно. Краєм ока він розгледів годинник — початок першої.

Кіт знову завив, і цього разу йому відповів інший кіт, і в голові Мак-Дьюї наче крутнувся розжарений цвяшок, коли до нього донеслося несамовите:

— Томасина!..

Крик долинав з кімнати Мері-Pya, й від нього в Мак-Дьюї аж мурашки пішли по спині. А ще за мить він почув лопотіння її ніг та побачив білий спалах дівочої піжами. Дівчинка пробігла повз його спальню, а потім почувся звук передніх дверей, що розчинились навстіж, і літній містраль, мов зграя оскаженілих псів, увірвався в будинок та промчав по коридору, зі стукотом перекинувши підставку для парасольок, розметавши папери і навіть скинувши картину зі стіни.

Охоплений страхом та нічною панікою, Мак-Дьюї зіскочив з ліжка, швидко натягнув штани, схопив з нічного столика електричний ліхтарик, увімкнув його — і вибіг з дому, охоплений тисячею жахів і лихих передчуттів.

Світло ліхтарика одразу вихопило з темряви постать дівчинки — худеньку дитячу постать із розпущеним волоссям та босими ногами, що ляпали по бруківці, біжачи за котом. І тієї ж миті на нього накинувся вітер, вдарив його, одурманив, почав штовхати й смикати, неначе випробовував і без того напружені нерви.

— Мері-Руа! — закричав він, пересилюючи сотню нічних шумів. — Мері-Руа, повернися!

Дівчинка його не чула, а може, не хотіла чути, але кіт, за яким вона бігла, раптом кинувся праворуч і дременув через дорогу. Закричавши не своїм од люті голосом, Мак-Дьюї розмахнувся і щосили жбурнув у кота важким ліхтарем.

Ліхтар, дзенькнувши, впав на бруківку, розбився і покотився по дорозі, неначе збита кегля. В кота він не влучив, і той, дико завивши, ледь видним при нічному світлі спалахом гайнув через садову стіну. А потім дівчинка розвернулася — і побачила батька, котрий стояв, застигнувши в тій самій позі, що й до кидка ліхтарем. Світло, яке лилося з будинкових дверей, освітлювало його кремезну постать, а вітер шматував сорочку на ньому і куйовдив волосся на його голові.

Дівчинка стояла, хитаючись од вітру, а на обличчі у неї застиг нажаханий вираз, якого Мак-Дьюї в житті ще не бачив. Вона розтулила губи, неначе щось кричала чи хотіла крикнути, та жоден звук з них не злетів. Батько підійшов до дочки, притиснув до грудей її тільце, яке струшував дикий дрож.

Він огорнув її собою, немов бажаючи відгородити від усяких негараздів, і прокричав:

— Мері-Pya, все гаразд! Усе гаразд, я тут. Це був поганий сон — і все.

Перемагаючи вітер, він дійшов до будинку, зайшов усередину, плечем зачинив вхідні двері — і опустився навколішки, не випускаючи з рук тремтячу дівчинку.

— Отак, Мері-Pya. Це все тобі просто наснилося. Нічого не бійся. Тебе розбудив старий кіт місіс Куросс. Я його кишнув, і він утік за той паркан… Хай знає, як лякати мою донечку!..

Найбільше його непокоїло те, що дівчинка стояла — і мовчала, як німа. Вона навіть не схлипнула жодного разу, а в очах її ясно читалися ожилі страх і ненависть. Маленьке тільце дівчинки нестримно тремтіло у його руках.

Мак-Дьюї сказав:

— Доцю, ти дуже сильно перелякалася, але повір, ти у повній безпеці. Давай ми підемо до кімнати і поспимо, гаразд?

І він на хвильку відсторонив від себе нещасну, тремтячу дівчинку, чекаючи, якою буде реакція. Йому хотілося, щоб донька заплакала, щоб вона кинулася йому на шию, припала до нього, притулилася до його щоки заплаканими очима, і тоді б він її заспокоїв, розрадив… Та нічого такого не сталося.

— То була не Томасина, — безпорадно відповів Мак-Дьюї.

Він узяв дитину на руки, заніс до свого кабінету, поклав на ліжко і розгладив подушку в неї під головою.

— Уранці ми попросимо лікаря Стрейсея, щоб оглянув тебе, — сказав містер Мак-Дьюї. — А тепер присувайся до татка, і ми ще трохи поспимо.

Та перш ніж вони заснули, Мак-Дьюї ще довго відчував сильний, але цілком безгучний дрож, який бив тіло дівчинки. Цей дрож скидався на ридання, що не могли чи не хотіли вихопитися назовні.

* * *
Лікар Стрейсей сидів у кабінеті містера Мак-Дьюї і теребив печатку на кінці масивного годинникового ланцюжка. То був приємного виду огрядний чоловік з твердим сталево-сірим волоссям й обвислими щоками й сумовитими очима гончака. Роки медичної практики не лише додали йому лікарської мудрості, а й пом’якшили його серце, настільки, що м’якість цю доводилось ховати під удаваною сухістю манер і чимось на зразок лікарського песимізму.

Він говорив, замислено і безрадісно, не відриваючи очей від грубої різьбленої печатки, яку тримали його пальці.

— Дитина втратила здатність говорити. Ви це знали?

Пересилюючи млосне відчуття, що розтікалося по тілу, Мак-Дьюї сказав:

— Вона вже цілий місяць до мене жодним словом не озвалася, відколи принесла до мене свою кішку Томасину, яка мала менінгіт. Лапи в неї були паралізовані, довелося приспати її. А з іншими вона продовжувала говорити.

Лікар Стрейсей кивнув:

— Так, розумію. Та тепер вона взагалі не говорить.

І тут до Мак-Дьюї дійшло, що означала лиховісна тиша, яку він чув тієї ночі.

— Ви знайшли якісь… — запитав він.

— Поки що — нічого, — визнав лікар Стрейсей. — З голосовими зв’язками в дівчинки неначе все гаразд. Та зазвичай причина такого оніміння криється глибше… — він зніяковіло кахикнув, передчуваючи наближення найважчої миті розмови. — …мовних центрах головного мозку, або, скажімо, у якихось менш осяжних матеріях. Може, в дівчинки був якийсь шок?

— Так, — кивнув Мак-Дьюї, — думаю, що був. Минулої ночі, коли була буря, я прокинувся від котячого нявкання під вікном. Дівчинка теж прокинулася — і, закричавши «Томасина!», вибігла з дому і побігла за цим котом. Я кинувся за нею…

— І що, це справді була Томасина? — насторожився Стрейсей.

— Та ні, навряд. Томасина ж померла. Я бачив мигцем, і по-моєму, це був хтось із сусідських котів. Але спросоння Мері-Pya могла все переплутати й прийняти нявкання того кота за крик Томасини — своєї покійної кішки. Коли я наздогнав малу, взяв її на руки і поніс додому, вона вся тремтіла… Я заніс її до себе і поклав у ліжко…

Лікар кивнув і спитав:

— А скільки часу тривала ця хвороба?

— Хвороба? — стрепенувся Мак-Дьюї. — Ні, лікарю, дівчинка нічим не хворіла! — А потім, пригадавши розмову з пастором, додав: — Втім, містер Педді мені натякав… А вчора ввечері я й сам помітив, що шкіра в дівчинки на дотик аж липка.

— Що ж, — промовив лікар Стрейсей, — ви не перший і не останній лікар, який упритул не бачить хвороби у себе під носом. Проте ваша дитина була важко хвора, і саме це я хочу донести до вашої свідомості.

Мак-Дьюї тяжко зітхнув.

— А що стосується причин її хвороби — є в вас якісь міркування?

— Ще ні. Мало того, я навіть не певен, що ми повинні чогось побоюватися всерйоз. Дівчинку треба ретельно обстежити, зробити всі аналізи. Ось тоді й побачимо. А поки я б радив постільний режим. Тиша, спокій, годіть їй в усьому — і увага, увага та ще раз увага! Дівчинка пережила серйозний переляк, та будь-хто на її місці злякався б не менше. Те, що спершу було грою, зайшло надто далеко. Ага, і ще… Не намагайтеся замінити утрачену кішку собакою чи іншою кішкою, це тільки…

Почувши це, Мак-Дьюї підскочив, як ужалений, і щосили торохнув кулаком у стіл. Лікар, заспокоюючи його нерви, прикрив його руку своєю.

— Жаль! Та вже що зроблено, те зроблено… — Стрейсей важко підвівся. — Отож, робитимемо все, що в наших силах. Я дав дівчинці заспокійливе. Може, це просто дитяча хвороба, яка дрімала до пори до часу, ще додайте сюди сильний стрес… Словом, з наскоку тут не розберешся, потрібен час. Я ще зайду до вас сьогодні ввечері…

Мак-Дьюї провів лікаря до порога. Стрейсей у кількох словах пояснив, що він не в захваті від ситуації загалом, і Мак-Дьюї уперше у житті (так, принаймні, він думав) не позаздрив професії лікаря. Звісно, лікар — друг сім’ї, цілитель, гуманіст, усе це, безперечно, так. А з іншого боку, кому, як не йому, коли медицина безсила, доводиться безпомічно розводити руками і без жодних еківоків ошелешувати домочадців хворого: «Тримайтеся. Це кінець».

Він здригнувся, та вирішив будь-що тримати себе в руках. Адже добре відомо, що лікар Стрейсей радше перебільшить загрозу, ніж уселятиме в вас безпідставний оптимізм, що здатний породити в рідних хворого не менш безпідставну надію. Та й результати первинного обстеження показують, що в організмі дівчинки не відбулося нічого серйозного…

Мак-Дьюї не знав, що й думати. Якщо він таки втратить дочку, то від такого удару навряд чи оговтається. І він уже вкотре проклинав злощасного кота, через якого сталася ця веремія, та ще якраз у той момент, коли крига відчуження між батьком і дочкою дала найпершу тріщину. Цей кіт прийшов, ніким не званий, наче привид з потойбіччя, його поява оживила спогади про Томасину, і цього вистачило, щоб завдати нищівного удару по дівчинці, а отже, і по самому Мак-Дьюї.

Прийшовши з роботи додому, містер Мак-Дьюї першим ділом зайшов у доччину кімнату. Дівчинка спала, і тільки зараз, придивившись до неї, він зрештою помітив те, що мав би помітити вже давно: синюваті кола під очима, прозору блідість її шкіри і безкровні губи.

Місіс Мак-Кензі механічно, вже, мабуть, удесяте за сьогодні, витирала пил у сусідній кімнаті, проте та її зір і слух постійно обернені до дитячої.

Мак-Дьюї підійшов до старої жінки, помітно змарнілої від переживань, і, намагаючись говорити якомога добріше, сказав:

— Місіс Мак-Кензі, все гаразд. Намагайтеся бути поблизу — раптом Мері-Pya прокинеться і їй щось знадобиться. А кухня зачекає. Дівчинці потрібен спокій і людина, якій вона довіряє. Вона пережила сильний шок і тимчасово утратила мову. Коли ж раптом щось запідозрите, а мене не буде вдома, то не вагайтеся і викликайте лікаря Стрейсея.

Місіс Мак-Кензі зиркнула на ветеринара, і Мак-Дьюї був уражений ворожістю в її очах. Стара навіть не намагалася її приховати.

— Ви кажете — «шок»? — просичала вона люто. — А по-вашому, мало бути щось інше? Дівчинка гине за Томасиною, яку ви просто взяли і приспали, начхали навіть на те, що власниця кішки — ваша рідна дочка! Аби не закінчилося все тим, що Мері-Pya піде слідом за Томасиною, та якщо таке, боронь Боже, станеться, то єдиною людиною, винною в цьому, будете ви — ветеринар Мак-Дьюї. Я вже давно хотіла вам це сказати, та все нагоди не було. А буду я тут далі працювати, чи не буду, ви вже вирішуйте самі.

Мовчки проковтнувши гірку пігулку, Мак-Дьюї кивнув — і сказав:

— Місіс Мак-Кензі, будьте коло дівчинки. Сьогодні ввечері до нас прийде лікар Стрейсей, він може принести якісь новини, і хтозна, раптом це буде щось обнадійливе.

Покинувши дім, він повернувся до ветклініки і став збирати саквояж, готуючись до об’їзду. Кішка не йшла йому з голови. Не був би він таким гарячкуватим, оглянув би її, помістив би її в клітку, пустив до неї Віллі Беннока — вона здохла б однаково, та донька сприйняла б цю втрату зовсім інакше. Він пригадав слова місіс Мак-Кензі — «начхали навіть на те, що власниця кішки — ваша рідна дочка!». Чи стара має рацію? Невже весь той поголос, який гуляв їхнім містечком і де фігурував сам Мак-Дьюї, відбивав реальний стан речей?

Аби притлумити душевний біль, що ні на мить не полишав його, Мак-Дьюї полинув думкою до химерного світу — чужого, нетутешнього, — потрапити в який можна хіба що через прозорі чарівні дверцята. Отой світ був далеким і химерним, як царство Королеви Маб.[Маб — в англійському та валлійському фольклорі королева фей, що насилає на людей сни.] Десь там, на лісовій галявині, стояв Чаклунський Дуб зі срібним Дзвоном Милосердя, а під ним притулився кам’яний будиночок, де мешкала руда жінка. Дивачка, не така, як усі, але ніхто не дбав про хворих і поранених диких звірів так, як вона. Ось Мак-Дьюї подумки смикнув за Дзвін Милосердя, Безумна Лорі вийшла з хати, спитала, кому потрібна допомога, і Мак-Дьюї відповів: «Мені».

І тільки-но тепер Мак-Дьюї звернув увагу, що він механічно, сам того не помічаючи, зняв з полиці пакуночок сухого гіпсу. І згадав, як обіцяв Безумній Лорі, що приїде до неї і накладе гіпс на плече борсукові. Він підняв саквояж, кинув у нього пакунок — і вийшов надвір.

19
О-хо-хо, якби ви бачили, як я витанцьовувала того ранку! Я бігала, стрибала, викочувалась по землі — чого я тільки не робила. Для початку я пружно, не згинаючи лап, відштовхнулася від землі та скокнула вбік, і так — вісім разів. Зробивши це, я пробіглась навколо Чаклунського Дуба, заскочила на стовбур — і зіскочила на траву!..

Я прищулила вуха і носилася, мов навіжена. А потім погнала до Лорі, і коли до неї залишалося зовсім трохи, пішла юзом по траві. Проїхавшись, я відштовхнулася від власної тіні, злетіла над землею, а приземлившись, почала вмиватися.

— Таліто! — сміялася Лорі. — Яка ж ти сьогодні кумедна!

Еге, я ще ніколи не була така весела, прекрасна і божественна. Шалений вітер, що буяв ту ніч, як той давній пустельний Хамсин,[Хамсин — сильний гарячий африканський вітер.] повернув мені здатність вершити людські долі. Я здійснила ідеальну капость — і була на сьомому небі щастя.

Я танцювала, насолоджуючись тим, що знаю таке, чого ніхто не знає. Жодна жива душа не бачила, як я звідси пішла і як повернулась. Я прослизнула попід самим носом у недолугих псів, а вони й вухом не повели, і коли вранці Лорі прокинулась, то я лежала у своєму кошику і спала, мов нічого не було. Але ту ніч я вже була не просто кішка, а колишня могутня богиня.

Вуллі, Мак-Мурдок і Доркас зі своїми кошенятами повилазили надвір і дивились, як я бігаю — спочатку чимраз ширшими колами, а тоді по прямій, галопуючи по-котячому, витягуючи все своє тіло, викидаючи лапи так, що я навіть не бігла, а линула, ледве торкаючись землі. Потім знову побігла по колу, розпушивши хутро і хвіст, підлетіла до Лорі, перекинулася горічерева і давай викачуватися з боку на бік у неї в ногах. Лорі засміялася, перекинула мене на спину, потерла мені черевце, підборіддя й сказала:

— Таліто, ти сьогодні якась не така.

Моя веселість передалася собакам: вони застрибали, загавкали… Запурхали птахи у верховітті, й сорока, пролопотівши крильми, застрекотіла:

— Таліта ненорррмальна!..

Кошенята крутилися на місці, ловлячи себе за хвіст, білка на Чаклунському Дубі плигала з гілки на гілку. Та де їм було зрозуміти справжню причину моїх радощів! А я раділа, що врешті-решт мені вдалось наслати на простого смертного по-справжньому божественне покарання. Все сталося достоту так, як в ті давно минулі дні, коли ще я була істотою всезнаючою та всесильною.

Та навіть витанцьовуючи з радощів, я не могла повною мірою відчути задоволення від насланої кари, а все тому, що ніхто в цих краях не вірить у моє божественне походження. А втім, мабуть, Лорі про щось здогадувалася, бо вона дуже мудра, та й очі в неї, мов у жриці, що прислуговувала мені у Давньому Єгипті. Та все одно, життя тепер було не те, що колись, а коли на тебе вже не дивляться як на богиню, погодьтеся, тут не до радощів.

Лорі того ранку теж була як ніколи весела. Годуючи своє птаство і звірів, вона весь час співала. Це була просто мелодія, без жодного слова. Ця мелодія народилася в людських серцях, коли світ був ще молодий. Приємні звуки її співу нагадали мені звуки флейт у храмі Хуфу. Раз по раз Лорі спинялася й до чогось прислухалася та все позирала на стежку, що вела до будинку через Глен. Схоже, вона когось чекала.

Коли сонце перейшло за полудень, дзенькнув Дзвін Милосердя. Я кинулась на дерево біля сараю, і саме вчасно, бо хто, по-вашому, прийшов? Авжеж, отой Рудобородий.

Звичайно, я була богиня, хранителька небес, могла сукати людські долі, але цього бороданя я ненавиділа і боялася.

Я закричала, немов навіжена:

— Обережно, Лорі! Будь пильна, а ще краще жени його геть! Я наклала на нього прокляття, стережися його, як чуми! Кожному, хто бодай заговорить із ним, буде непереливки. Жени його втришия, нехай це стане йому карою за зло, що він чинив на цьому світі. Будь обережна!..

Та Лорі так мене й не зрозуміла, а підійти до неї я не могла. В моєму храмі, у Бубастісі, все було б зовсім інакше. Там мені було варто просто подумати, відчути хоч найслабшу загрозу чи одкровення, як верховна жриця Неферт-Амен зривалася з місця, скидала накидку з обличчя і вигукувала:

— Слухайте, слухайте всі, що сказала Баст-Ра!

І всі мої шанувальники, які були у дворі храму, простиралися ницьма і, намагаючись не дивитись у мій бік, на всі лади вихваляли мою мудрість…

Лорі та Рудобородий разом зайшли у сарай.

Приїхавши того ранку, він приїхав потім і на другий день, і на другий після другого, і навіть потому продовжував їздити.

Я спостерігала за ним через отвір в даху і дізналася, як його звати і чим він займається. Ендрю Мак-Дьюї, лікар-ветеринар, живе й працює в тому місті у долині, до якого час від часу навідується Лорі, щоб запастись то тим, то сим. Це він урятував скаліченого борсука, котрий прийшов до Лорі, стікаючи кров’ю. Дивно, чому ж я так його боялася? Таж я Баст-Ра, богиня-кішка, моє покликання — володарка землі. І все одно при вигляді отого чолов’яги мені аж кров у жилах гусне. Я стаю мов сама не своя, тремчу і кидаюся геть, як найдрібніша миша-страхопуд.

Але ж чому? Хто він такий, щоб я його боялася? Бачила його я тільки раз у житті, та й то в тому віщому сні. Але мій божественний розум підказує: цей чолов’яга — котовбивця, тому на ньому лежить тавро злодіяння, і я мушу скарати його.

Цей Мак-Дьюї втаємничував Лорі в ази ветеринарної науки, й що довше він її навчав, то більше втирався до неї в довіру. Я бачила, як він показував, як накладати гіпс на плече і лапи лапи борсука, і Лорі, стоячи пліч-о-пліч із Рудобородим, робила перші кроки у тваринній хірургії, а той все, знай, лабузнився до неї, чудувався, які вправні в неї пальці, як у її руках найдикіша бестія перетворюється на сумирне ягня. Наклавши гіпс, Мак-Дьюї підняв борсукову голову, посмикав за вуха, потріпав за загривок і сказав:

— Я думаю, старий, це не остання твоя битва, і ти ще побрикаєш. І коли плече твоє загоїться, ти у разі потреби ще добряче даси прикурити цим псам. А от пастки минай десятою дорогою.

Борсук закотив очі й подивився на Мак-Дьюї, наче відданий пес, а коли я побачила усмішку Лорі, що також призначалася ветеринарові, то ледь не здохла від ненависті та ревнощів. Якби мого страху перед ним було бодай на краплю менше, я блискавкою скокнула би через дірку в даху до сараю та перегризла б йому горло.

Другого дня я знову стежила за ними, дивилась, як Мак-Дьюї вчить Лорі вправляти зламане вороняче крило і ставити на нього шину. З огидою і заздрістю, що годі описати, спостерігала я за їхніми рудими головами, що, мало не торкаючись одна одної, схилилися над чорним птахом; за їхніми пальцями, які, ладнаючи поламане крило, мимохіть доторкалися одні одних.

Мак-Дьюї, схоже, дуже сердився, коли Лорі заводила мову про своїх незримих друзів, з якими часто вела бесіди у лісі чи в невеличких гротах на кам’янистих розсипах Глену. Якось він походжав по кімнаті, встромляючи руду бороду в кожну поличку, в кожну баночку з мазями, які тримала на них Лорі, а потім — ну що ж йому лишалося робити! — впихав у банки палець або ніс, нюхав, на смак навіть пробував. І якось раптом поцікавився:

— Лорі, відколи ви так розумієтесь на лікарських рослинах? Ваша фармакопея[Фармакопея (тут) — перелік лікарських речовин, що повинні бути в аптеці.] — вище всяких похвал!

— Лісовий народець, — просто відповіла Лорі.

Після такої відповіді Мак-Дьюї зиркнув на неї, мов розлючений бик, і гримнув:

— Що ви верзете! Лорі, я запитав це, щоб почути нормальну відповідь, а не цю маячню!..

Спостерігаючи за ними крізь дірку в даху, я плюнула на Мак-Дьюї і знову наслала на нього прокляття: та й як інакше, коли через нього в очах у Лорі заблищали сльози. Вона виглядала так, як виглядає мала дитина, котру вишпетили за якусь провину.

— Він мешкає під папоротями, — пояснила Лорі. — Ці істоти дуже рідко потрапляють нам на очі, але інколи, якщо тихесенько наблизитися до куща, то можна розібрати їхнє шепотіння…

— Вибачте, Лорі… — пробелькотів той Мак-Дьюї. — Я не хотів…

Проте чого саме він не хотів, я так і не почула.

Якось іншим разом ветеринар поцікавився в неї:

— Лорі, а хто ви така?

— Ніхто. Просто Лорі.

— Але ж Лорі, звідки ви тут узялися?

— Слігахан, острів Скай, це біля пагорбів Кухуліна.[Кухулін — один із головних персонажів ірландських героїчних саг.]

— Далеченько.

— Так.

— Лорі, у вас є живі батьки, родичі, чи ви самі як палець?

— Немає.

— Як же вас сюди занесло?

— Ангели привели.

Мак-Дьюї знов метнув на неї спопеляючий погляд.

Уроки, які він давав, не минали даремно: Лорі ставала вправнішою, краще розбиралася в науці зцілення, переймала його методи, й тепер робота рухалася у них швидше, а розмов за роботою було менше. Лорі чудово знала наперед, що саме може знадобитися ветеринарові, і мала потрібну річ напохваті ще до того, як він про неї згадував.

Якось він приніс у кошику маленького собачку. Той мав якусь важку хворобу. Мак-Дьюї поставив кошик на стіл поряд з ножами та медичним інструментом, який носив у саквояжі, і потім вони разом з Лорі довго чаклували над собакою. Він усе їй пояснював, а Лорі тримала напоготові усі потрібні йому речі.

Коли роботу було зроблено, Мак-Дьюї сказав:

— Лорі, можна я залишу його в вас? Я зробив усе, що міг, але тварині треба щось іще, і дати це можете тільки ви… А як видужає, я його заберу.

Коли ветеринар пішов, Лорі вийшла з сараю і стояла, дивлячись йому вслід, поки той не зник за поворотом стежки і не затихли звуки його кроків. Я зіскочила з даху на бук, спустилася на землю, стала тертися об її ноги, і почула, як Лорі шепоче:

— Хто я? Що я?

І врешті:

— Що ж це таке зі мною коїться?

Я потерлась об її кісточки ще дужче, та вона мене навіть не помічала.

20
Лікар Стрейсей та Ендрю Мак-Дьюї неквапною ходою прогулювалися узбережжям Лоху, замислено вивчали сірі води, чайок, що походжали омитим прибоєм піщаним пляжем, і ще — важкий, свинцево-сірий день. Ген-ген удалині, з другого боку видовженої затоки, понад видолком стрімко линули хмари, тягнучи за собою дощову запону.

Через сіру, безбарвну погоду навіть борода Мак-Дьюї та його чуприна, здавалося, втратили трохи своєї рудизни. Сіра барва пристала до складок на щоках і підборідді містера Стрейсея, обліпила його поношений капелюх і макінтош. Та очі лікаря дивилися жваво й проникливо. Скидалося на те, що в нього гарна новина для містера Мак-Дьюї, та він не поспішав ураз викладати її співрозмовнику, що жадібно ловив кожне його слово, а відпускав її малесенькими порціями.

— З Единбурга прийшли результати аналізів, і вони лише підтверджують мої висновки. Фізично дівчинка здорова. Говорити про якусь пухлину в горлі чи про зімкнення голосових зв’язок наразі не доводиться. Принаймні, аналіз мазка таких підозр не підтверджує. Аналіз крові каже те саме. Тепер я можу вам зізнатися, що якийсь час я побоювався, аби у дівчинки не виявилося білокрів’я, щоправда, втрата голосу тут ні до чого. Тож як бачите, підстав для хвилювання в нас немає. Фізично дитина здорова.

— Ага, — протяжно зітхнув містер Мак-Дьюї. — Що ж, дуже добре.

— Так, — погодився лікар Стрейсей. — Справді дуже добре, і коли я це почув, мені аж відлягло від серця. Нирки, серце, легені — вони у дівчинки в бездоганному стані. Трохи пізніше її можна буде послати на енцефалографію. Та я і так більш ніж певен, що з головою у Мері-Pya все гаразд.

Мак-Дьюї знов зітхнув.

— Лікарю, я радий, що ви так вважаєте. Тож якщо вже немає нічого серйозного…

Лікар Стрейсей кивнув, ворухнув палицею з металевим миском купку гальки — і промовив:

— Та хай там як, а дівчинка важко хвора.

Мак-Дьюї подумки повторив лікареві слова «важко хвора», немов пересвідчувався, що саме це й казав Стрейсей, і хоч зовні він зберігав спокій, у глибині його душі знову стала наростати панічна хвиля. Коли такі слова каже лікар, вони лунають особливо зловісно. Ця фраза бриніла в голові Мак-Дьюї, і він намагався спіймати її, укласти під уявний мікроскоп, щоб як слід роздивитися, з яких частин вона складається, яке в ній співвідношення загрози та надії. Авжеж, важка ситуація — це ситуація страшна, але далеко не безнадійна. З важкої ситуації ще можна знайти вихід, чого не скажеш про безнадійну. Раптом, несподівано для себе, Мак-Дьюї промовив:

— І все ж таки, коли ви кажете, що причина її недуги невідома…

— Скоріш за все, її треба шукати у сфері неявного, — закінчив за нього лікар Стрейсей. — Коли практикував мій дід, причинами хвороб вважали такі речі, які сьогодні ніхто й не додумається назвати причиною хвороби. От, приміром, нещасне кохання. Отримає невдачливий залицяльник відкоша — і чахне просто на очах, марніє, синці під очима… Чи взяти дівиць, які, розчарувавшись у коханні, ставали легкими мішенями для хвороб і залишалися надовго прикутими до ліжка. Дружини, зраджені чоловіками, в’янучі дами, які боялися лишитися самі, нерідко перетворювались на розвалини, а дехто навіть ставав паралітиком, і до кожного з цих випадків ставились так, як ставляться до фізичної недуги. Хвороба жінки, яку раптом розбиває параліч тільки тому, що краса її в’яне, — не менша реальність, ніж хвороба дитини, що втрачає дар мови.

Мак-Дьюї слухав співрозмовника й водночас гарячково обмірковував його слова про «важку хворобу» і все силився зрозуміти, що ж хотів сказати лікар Стрейсей, а про що — промовчав.

Хай їм грець — і тій медицині, і родинним стосункам! Чи можна відшукати у фразі про «важку хворобу» бодай крихту якоїсь надії? І раптом Мак-Дьюї з жахом пригадав, як і йому самому не раз траплялось перекреслювати всякі людські сподівання, а пригадавши, відчув якусь нелюдську полегшу від того, що не вірить у Бога, бо у світі, яким править Бог, гріх або важкий проступок, нерідко карається тут же, на місці. Ця думка залишалася для нього рятівною соломинкою, бо часто-густо стається так, що неправедні безбожники посідають місця на вершині людського мурашника. Якби Мак-Дьюї вірив у Бога, він, мабуть, повірив би й у те, що Бог може забрати у нього Мері-Pya, прикликати її до себе, як називають це святі отці, адже тільки сліпий не бачить, що батько з нього — гірше не буває. Мак-Дьюї нічого не відповів лікареві, і той, поштурхавши тростиною фіолетові водорості та морський намул, які викинуло на берег прибоєм, продовжував далі:

— Якби сталося диво і мій дід, Александр Стрейсей, знову опинився на землі та зайшов до кімнати хворої Мері-Pya, він першим ділом нюхнув би повітря, потім підійшов би до ліжка хворої, взяв би її за підборіддя, уважно зазирнув би в очі — і її діагноз був би вже наполовину сформульований. Пересвідчившись, що причина криється не в якихось фізичних розладах, він вийшов би з кімнати, зачинив би за собою двері та без зайвих еківоків сказав би рідним приблизно таке: «Дівчинка помирає від душевної рани».

Мак-Дьюї далі мовчав, але тепер це була інша мовчанка: так мовчать люди, чимось приголомшені. Отже, це була кара. Кара, яку ніхто й не думав погоджувати з міськими чи судовими властями, кара, яка витікає аж ніяк не з кодексів чи якихось законів, та попри те однаково дієва. Ну, добре, а хто ж тоді здійснює нагляд за виконанням вироку? Невже у Всесвіті існують такі терези, що відважують міру за міру, урівноважують провину карою? І якщо це так, то скільки ж часу триватиме ця розплата? Хто здійснює це судочинство, і що це за кара така за приспану кішку — примусити жити з тягарем провини, гіркоти і жалю! Що це було: холодна, розмірена помста того, хто сидить над зірками, чи просто гра випадку, подібна до того, коли кулька, що бігає по колесу рулетки, скочується в той чи той сектор?

— Якби я був хоч трохи старомодніший, як лікар я не зважав би на сучасну діагностику, махнув би рукою на електрику, яка допомагає зчитувати серцебиття, і, мабуть, сказав би так само, як мій дід: «Ця дівчинка хвора, і причина її хвороби — душевна рана». Жодне, навіть найкраще механічне серце, до якого підключають людину під час операції в Единбурзькому шпиталі, не замінить живого серця, і жоден електрокардіограф не покаже, чому живе серце повільно згасає…

Вони дійшли до парканчика, за яким починалися приватні володіння, й пішли у протилежний бік. Сіра запона дощу, що закутала пагорби на іншому березі, вже висіла над водами Лоху й помалу сунула до них.

— Мабуть, нам її не уникнути, — зауважив лікар Стрейсей, натякаючи на негоду, і додав: — Ендрю, а ти ніколи не думав одружитися?

Мак-Дьюї спинився на стежці, наче громом ударений, і здивовано витріщився на співрозмовника. Місяць тому він відповів би без жодних вагань: «Ні, не думав і не думаю». Але тепер одним простеньким запитанням лікар Стрейсей дав йому зрозуміти, де може коренитися хвороба Мері-Pya, і сколихнув дилему, що зародилася у голові Мак-Дьюї, відколи він побачив Лорі.

— Ні-ні, — поспішив заспокоїти його старий лікар. — Ти тільки не думай, що я пхаю свого носа у твої особисті справи. Принаймні, збоку це може виглядати саме так. Просто я хочу сказати, що дівчинка потребує любові.

— Так я ж люблю її — усім серцем люблю! — вигукнув містер Мак-Дьюї, щоправда, зараз він і сам не міг би розібрати, кого більше стосуються його слова — Мері-Руа чи Лорі. Він знав, що любить їх обох, але одна покидала його, а друга залишалась недосяжною.

— Так-так, — погодився з ним лікар, співчутливо подивившись на Мак-Дьюї. — Ми, батьки, всі такі. Любимо дітей до нестями, до безуму, наскільки ми їх можемо любити, бо бачимо в них власне відображення. Від нас вони дізнаються, що таке справжня чоловіча любов, але це зовсім не те, що лагідна, затишна любов матері, жінки.

— Я хотів… — почав був Мак-Дьюї, але Стрейсей його перебив.

— Ендрю, я далекий від думки, що ти нічого не добився б, але у дівчинки в житті серйозна криза, а всіх подробиць ми не знаємо. Однак вона, напевне, почалася ще до того крику серед ночі, що нагадав їй мертву кішку.

— Це почалося того дня, коли я приспав її кішку.

— Ну, я так і думав. От якраз у такі дні, будь це перебільшене горе чи психічна криза, діти як ніколи потребують присутності і батька, і матері, які допомогли б їм подолати чорну смугу. Обидва роблять свій внесок, він — своєю силою, вона — своєю ніжністю й жіночим розумом, і коли батьки доповнюють одне одного, це дає дитині відчуття надійного притулку, захисної дамби, об яку розбиваються штормові хвилі.

— І що би ви тоді порадили? — невпевнено спитав Мак-Дьюї, і на його обличчі, де зберігалися колишня жвавість і настирність, намалювалася така розгубленість, що лікар Стрейсей не витримав і тихо засміявся.

— Ходімо, чоловіче, — промовив він. — Ми ще не дійшли. Та не дивися ти так, немов тебе ведуть на муку.

— А все ж таки, якщо Мері-Pya… важко… — Мак-Дьюї дуже не хотілось промовляти страшну фразу, і лікар Стрейсей зробив це замість нього.

— …важко хвора. Так, я свідомо вжив цей термін, бо перед нами процес, якому треба дати задній хід. Дівчинка йде по стежині, котра… словом, треба зробити так, щоб вона звернула з неї. Як на мене, прямої загрози її здоров’ю немає, адже вона завжди була здоровою дитиною, енергійною, стійкою до хвороб. Нам треба посилити цю стійкість.

Вони досягли міських околиць і вже підходили до того місця, де мешкав Мак-Дьюї. Лікар Стрейсей на прощання потиснув йому руку і сказав:

— Вище голову, чоловіче. Давай-но краще спробуємо віднайти у цій рудій подобі свого татуся якийсь твердий стерженьок. Ще не все втрачено, і ми зробимо все можливе, щоб не втратити дівчинку. Любов, любов — і ще раз любов! Не шкодуйте для неї любові, даруйте її повсякчас, щогодини, щохвилини. Якби я мав велике сховище з любов’ю, я прописував би її наліво й направо, вона б у мене не залежувалась довго, бо немає кращих ліків від недуги чоловіка, жінки чи дитини… Тварин це теж стосується, до речі, а втім, чи тобі цього не знати? Ну, я пішов, — і він важкою ходою покрокував по вулиці.

Мак-Дьюї, поволі зітхнувши, подивився йому вслід. Він уперше в житті відчув себе залежним від людини, що зціляє інших, відчув становище людини, що опиняється перед загрозою хвороби і смерті, і на нього наринуло відчуття самоти, яке находить на пацієнта тоді, коли його покидає лікар. Бо ще ж до кого міг звернутися Мак-Дьюї, як не до лікаря Стрейсея?

Він зайшов до будинку, зняв капелюх, макінтош і зайшов до кімнати дочки. Мак-Дьюї вже звик до тиші в домі, котра прийшла на зміну веселій галасливості домівки, заселеної дітворою.

Мері-Pya напівлежала, спершись на подушки, її руде волосся і неймовірно бліде обличчя контрастували з зеленою ковдрою, яка була накинута на неї. Дівчинка мовчки дивилась у стелю. Місіс Мак-Кензі, яка сиділа коло неї і займалася шитвом, тактовно підвелася і, пробурмотівши, що їй треба заглянути до чогось на плиті, вийшла на кухню.

Містер Мак-Дьюї опустився коло ліжка, пригорнув дитину до серця, притулив її голову до своїх грудей. Дівчинка міцно, але ніжно пригорнулася до батька, і любов, яку Мак-Дьюї відчував до неї, перетікала від батька до дочки, наповняла її серце. Він власним серцем відчував його биття, а воно, якщо вірити старому лікареві, барахлило і потребувало полагодження.

Мак-Дьюї послав доньці сигнал батьківської любові, намагаючись її підтримати, та виявив, що говорити з нею він не може. Він не готовий був до всяких ніжностей, бо ж як-не-як він чоловік, і тільки зараз до нього дійшло, що мав на увазі лікар Стрейсей. Будь на його місці жінка, для неї нічого не вартувало б заспокійливо сказати: «Люба моя, щастя ти моє, моя лялечка, моя кралечка; дівчинка ти моя маленька, серце ти моє — я тут. Не бійся. Бачиш, я тут, коло тебе, щосили притискаю тебе до серця, зі мною ти в повній безпеці, крихітко моя, сонце ти моє…»

Чому ж подібні фрази так важко даються чоловікові — і так легко жінці? Мак-Дьюї протяжно зітхнув: на нього каменем тиснули ті слова, яких він не зміг би сказати. За хвильку він відігнав від себе ці думки, м’яко поклав дочку на подушки, погладив її по голові, по руці. Мері-Pya і далі дивилась у стелю. Він не міг розібрати виразу її очей, зате чудово відчував, що його присутність у цьому місці не дуже доречна.

На мить Мак-Дьюї уявив, що тут стоїть не він, а Лорі, і в його уяві одразу ж виникла жінка, яка схилилася над ліжком хворої і щось ніжно їй говорить. Лорі немов стояла біля нього, і він неначе наяву бачив сумовито-ніжний вигин її губ і мідний водоспад її волосся, що змішалося з золотистою кучмою дівчинки. Мак-Дьюї згадав, з якою ніжністю вона тримала зраненого борсука, уявив, як ті самі руки тримають його дівчинку, і навіть почув слова, які Лорі шепоче доньці.

Мак-Дьюї присів з краю ліжка і гірко зітхнув: усе це виглядало надто фантастично, і тут було від чого впасти у відчай. І чи не всоте ця мрія рухнула під натиском жорстокої реальності.

Адже Лорі була дивачкою, божевільною, її життя було ненормальним, а її очі дивилися радше у душу, ніж на довкільний світ. У раціональному світі науки можна було підшукати назву для її недуги. Лорі слухала голос Небес і спілкувалася з невидимками. Вона відкинула реальність, щоб оселитися у казці. Лорі прийняла обітницю і служила не своїм одноплемінникам, а тваринному царству. Проте найбільшою іронією було те, що Лорі — точно не та жінка, що мала б за порадою Стрейсея дарувати любов і прихильність дівчинці, яка не мала матері, заполонити серце вдівця, який її покохав. Мак-Дьюї затулив лице руками, вдавлюючи пальці в чоло з такою силою, немовби хотів витиснути зі своєї голови якесь рішення. І поки він отак сидів, Мері-Pya тихенько заснула.

Тепер Мак-Дьюї бачив усе, про що говорив лікар Стрейсей: прозора блідість дитячої шкіри, тіні в западинах, але найбільше з рис сплячої дитини його вразив рот. Йому здалося, що у вигині дівочих губ немовби поменшало непоступливої жорсткості.

Містер Мак-Дьюї важко підвівся і вийшов з кімнати. Він подумав, що потрібно знайти свого друга — містера Ангуса Педді, священика реформатської пресвітеріанської церкви Інвераноха, в якій він ще жодного разу не був, і поговорити з ним. Йому хотілося з’ясувати у пастора одну річ.

21
Містерові Мак-Дьюї ще не доводилось бувати у кабінеті парафіяльного пастора, що примикав до церкви, і з незвички він почувався ніяково, мов школяр.

А взагалі, для Мак-Дьюї не було справи простішої, ніж зайти до преподобного Ангуса Педді в сусідній будинок, і вечорами він частенько посиджував у пастора, потягуючи люльку, набиту міцним тютюном, і попиваючи пиво. Зазвичай він або сперечався з пастором, або говорив про наболіле.

Душевний стан, у якому перебував Мак-Дьюї, не дозволяв йому відкрити душу пастору під час прогулянки, як чоловікові перед чоловіком. І він вирішив піти іншим шляхом — дочекатися пообіддя та звернутися до нього як до пастора, здійснити, так би мовити, робочий візит, як простий прихожанин із глибинки. Зазвичай такі відвідувачі, одягнуті в незвичне вихідне вбрання, з котелком у руці, сидять на краєчку стільця й, ніяковіючи у незнайомій обстановці, чекають розмови з духовним наставником.

Щоправда, одяг на Мак-Дьюї був звичайний, той, у якому він ходив завжди: незмінний твідовий піджак зі шкіряними латками на ліктях; його вперту палючу чуприну не прикривали жодні капелюхи, але душа його була впокорена, і він був би згідний на краєчок стільця. Він спостерігав за Педді, що сидів за столом, заваленим паперами та книгами, чимось нагадуючи книжкового містера Піквіка. В кутку на підставці з червоного дерева стояла плямиста кімнатна рослина, трохи далі була висока книжкова шафа, а під коричневою камінною полицею горів електричний вогонь. На невеликому столі стояла шахівниця з фігурами, а стіни кабінету Педді були прикрашені гравюрами та вкриті дерев’яними панелями.

Педді, вправно приховуючи здивування цим несподіваним візитом, промовив:

— Заходь, заходь, Ендрю, присідай. Ні, ти нітрохи мене не потурбував. Перерва мені буде тільки на користь, ну й проповідь для прихожан буде на п’ятнадцять хвилин коротша. Я її саме закінчую.

Та коли зніяковілий Мак-Дьюї прилаштувався на стільці з прямою спинкою, між ними запала гнітюча тиша і висіла поти, аж поки Деккі, мопс, що мав вічні клопоти з травленням, не виліз із кошика, який стояв біля стола господаря, важко сопучи, підійшов до ветеринара і зробив перед ним прохальну стійку на задніх лапах, легенько загрібаючи передніми.

Мак-Дьюї розгублено поліз у кишеню, дістав один льодяник і кинув у собачу пащу. Пес блаженно закотив очі, опустився і став смакувати цукеркою.

Преподобний Педді поглянув на друга і розцвів переможною усмішкою.

— Ну, як тобі? — поцікавився він.

Навіть Мак-Дьюї не витримав, засміявся, і крига між друзями дала тріщину. Він став нарочито набивати люльку, і це допомогло йому взяти себе в руки і так-сяк приступити до розмови. Час було братися за першу ниточку цього клубка, і він сказав:

— Ангусе, я хотів би поговорити з тобою про дещо.

Палаючи бажанням допомогти другу, Педді спробував угадати, що у того на думці.

— Ти про те, що дівчинці не кращає? Я молюся за неї безперестанку.

— Дякую, це дуже мило з твого боку, — промовив Мак-Дьюї, і був на цих словах такий наліт сухої офіційності, що пастор не міг цього не помітити, а помітивши, пошкодував, що він сказав це, ще не дізнавшись, що йому скаже Мак-Дьюї.

Ветеринар, котрий навіть не уявляв собі, про що може йтися у молитві, яку промовляє людина, сповнена щирої любові, при словах Ангуса Педді ніби навіть обурився. Як це так, думав він, щоб життя найдорожчої істоти на землі залежало від бубоніння, в яке можна вкласти як мольбу, так і прохання, як благання, так і підлабузництво. Мак-Дьюї здавалося дещо зухвалим із боку священика, що той якось пов’язаний з вищими сферами буття, а він, Мак-Дьюї, такого зв’язку позбавлений і через те змушений звертатися до його посередництва. Він не хотів звертатися до друга як до пастиря людських душ, хоч і прийшов до нього як до пастиря, найбільше його влаштувало б, якби він взагалі не приходив до Педді, а знайшов у собі досить стійкості та спробував сам розв’язати всі свої головоломки.

Та коли він вже тут, потрібно щось казати, і Мак-Дьюї почав:

— Діагноз той самий. Усе ніби гаразд — і водночас усе недобре. Та я прийшов до тебе з іншої причини — через Лорі.

Обличчя містера Педді залишалося безпристрасним і, як завжди, округлим.

— Ах, Лорі, — промовив він. — Ти казав, що маєш з’їздити до неї. І я так розумію, ти там уже був.

І раптом Мак-Дьюї загадав попередження Педді. «Ти можеш опинитися в найбільшій небезпеці: сам того не бажаючи, полюбиш Бога». А що скаже Педді, коли дізнається, що він, Мак-Дьюї, полюбив, але не Бога, а Лорі. Вголос же він промовив:

— Так, чесно, я був там уже кілька разів!

Містер Педді обережно рухався далі.

— І як, усе зробив, що збирався?

— У цьому не було потреби. Вона… вона займається не тим, про що я думав. Це невинне створіння, і вже коли хтось не дружить із законом, то точно не вона.

Обличчя містера Педді розпливлося у привітній усмішці.

— От і чудово. Я навіть не сумнівався, що ти сам в усьому розберешся.

— Я помилявся, — зізнався Мак-Дьюї. — І я їй вдячний. Я… я… — він став плутатися у словах. — Я зрозумів, що хочу їй допомогти.

При слові «допомогти» очі пастора за скельцями золотих окулярів загорілися розуміючим вогником, сам він подався вперед, спершись на стіл, і поглянув на свого друга неначе вперше. Це мало означати задоволення із приводу іронії життя та співчуття до того, з кого воно глузувало. І він сказав:

— Ти вчинив дуже добре.

Його, можливо, так і підмивало сказати: «Ти кажеш: допомога, я розумію: любов», та він не став цього робити.

— Вона невинна і добра, — повторив Мак-Дьюї, — але трохи не в собі — не від світу цього, я б сказав. Так, але не буйна. Вона щиро переконана, що тварини її розуміють. Щоправда, вони їй таки коряться, як діти малі, але це може мати й природне пояснення. І ще вона зізналася, що спілкується з ангелами, чує їхні голоси та лопотіння крил.

Містер Педді на хвильку замислився, а потім мовив:

— Знаєш, колись жив такий собі Франциск, який виходив на околиці Ассиза і читав птахам проповіді, але перш ніж почати, він просив їх замовкнути, і вони йому корилися. І знаєш, ніхто не вважав це дивацтвом — ані тоді, ані згодом. Франциск називав мешканців полів, води та неба своїми братами і сестрами — і потім це переконання розділяло багато учених — як не крути, а схожість в анатомії нікуди не сховаєш…

Мак-Дьюї спалахнув, чим дуже потішив Педді, бо той Мак-Дьюї, що прийшов до нього, спокійний, принишклий — був надто вже неприродним.

— Хай тобі грець, Ангусе, тебе ні на чому не зловиш! Ти слизькіший за в’юна. Чи тобі не розуміти того, що Лорі живе не так, як живуть усі люди, вона, не знати з якого це дива, махнула рукою на реальний світ, щоб жити в дійсності, яку вона сама створила. Вона…

— Так, Ендрю, все воно так, — перебив його Педді. — Ваш брат медик на все має підхожі ярлики і ліпить їх на все, що не в’яжеться з вашими поглядами про «нормальний світ»: неврастенія, шизофренія, психоз, депресивний синдром… Всі мають бути прокласифіковані, і ті, хто чує голос Бога, — теж. І якщо вас послухати, то нам, вірянам, тільки те й лишається, що стати на облік у найближчій божевільні.

Така відсіч розлютила Мак-Дьюї ще дужче.

— Тобто, як на тебе, то Лорі цілком нормальна, я правильно тебе зрозумів? — мовив він не без викличних ноток, і Педді з задоволенням відзначив його тон.

Він підвівся, підійшов до вікна, що виходило на ошатну побілену церкву і цвинтар з посірілими надгробками, за якими плескалися блакитні води Лоху, і став ретельно думати, як йому відповісти. Придумавши, він знов розвернувся до друга.

— Якщо жити і спілкуватися чи пробувати спілкуватися з Вищим Началом в якийсь із сотні різних способів — це безумство, тоді дев’яносто відсотків мешканців цієї планети — божевільні. Або давай я поясню це так: Ісус заворожив людей тим, що виявляв співчуття. Дві тисячі років тому Він приніс любов, жаль і ласку в цей грубий, божевільний світ. Проте що довше існує цей світ, то більше віддаляється від Його розуміння речей. З п’ятсот років тому Лорі могли б оголосити святою.

— Або відьмою, — похмуро додав Мак-Дьюї. — Її й сьогодні часом так називають. — Він вирішив повернутися до теми. — Ну добре, а якби вона була божевільна чи трохи не в собі, психотична, така, що тікає від реальності у світ фантазій. Ти ж знаєш, такі теж є, божевілля — це не вигадки, а хвороба…

— Припустимо, — погодився Педді, — і що тоді?

— Ну, — промовив Мак-Дьюї, який був близький до розпачу, — якби вона була — ненормальною чи навіть, як ти кажеш, святою, самозреченою, — чи було б тоді гріхом…

Тут він запнувся, не наважуючись відкритися другові, що до нестями закохався в Лорі і не бачить виходу з цього глухого кута. Одружитися з божевільною — де це бачено?

Кругленький священик відійшов від вікна, тицьнув коротким пухлим пальцем у Мак-Дьюї та суворо запитав:

— Ендрю Мак-Дьюї! Що ж ти такого накоїв, що тебе, безбожника, це так турбує? Чи відомо тобі, що зогрішити може тільки той, хто вірить, а одне з покарань, які накликає на себе своїм невірством агностик, — це його неспроможність пізнати, що є гріхом?

— Ангусе, ти що, кепкуєш з мене? — знітився Мак-Дьюї.

— Анітрохи! Чи ти сам не бачиш, що заганяєш себе до парадоксу, котрий не має відповіді? Ти запитуєш, чи не буде гріхом полюбити, одружитися і народити дітей разом з жінкою, котру ти вважаєш не сповна розуму. А чи розумієш ти, що коли б ти вірив у Бога, то не вважав би Лорі божевільною, а бачив би в ній тільки гарний, ніжний, добрий, ні з чим незрівнянний і гідний похвали анахронізм нашої черствої та бездушної доби?

— Бог!.. Знову твій Бог, — не відповів, а проревів Мак-Дьюї. — Від твого Бога немає ніякого порятунку!

— Ендрю, його ніколи і не було! — підвищив тон Педді. І потім, дещо м’якше, додав: — І не треба так дивуватися, що я про Нього говорю. Якщо ти підеш до психіатра, то тільки й чутимеш від нього, що про неврози та лібідо; лікар розповідатиме тобі про залози і органи; а у водопровідника тільки й мови, що про раковини та про насоси. Так чому ж тебе дивує, що священик у розмові з тобою згадує Бога?

— Ангусе, ти ставиш мені непосильне завдання, — знесилено відповів Мак-Дьюї.

— Та невже? А от мені так не здається. Ви з Лорі стоїте на протилежних полюсах ваших протилежних світів. Якщо ви двоє — ти і вона — могли бодай трохи просунутись назустріч одне одному…

— Кажу ж тобі, це неможливо. Ти знав, що вона чує… голоси? — Сказати «Голос Неба» Мак-Дьюї не зміг би, навіть якби дуже захотів. Ледве закінчивши запитання, він, не витримавши, одразу ж звів очі.

Погляд містера Педді за золотими окулярами зображував саму невинність.

— І Діва з Домремі[Домремі — село у французькій провінції Шампань, де народилася Жанна д’Арк..] теж чула!

Мак-Дьюї зміряв пастора палючим поглядом, але той удав, що нічого не бачить.

— А тобі ніколи не спадало на думку, що ці Голоси існують? — запитав він.

Мак-Дьюї підвівся, підійшов до шахівниці та знічев’я пересунув декілька фігур.

— Ти хочеш сказати, що хтось пересуває нас, мов ті фігурки, як йому заманеться, або дотримуючись правил гри, яких нам не збагнути? Ні-ні, не вірю. Не вірю. Не можу в це повірити. — Він рушив до дверей, та перш ніж переступити поріг, голосом, у якому лунали непідробна щирість і розчарування, промовив. — Не допоміг ти мені, Ангусе.

Священик сидів за столом, обмірковував цей докір і намагався збагнути, що саме не сподобалось Мак-Дьюї. Чи міг він щось зробити або сказати? І якщо міг, чи не було б це передчасно? Педді не бачив іншої розради, до якої могла би звернутися людина у години терзань, аніж віра. Вивчаючи глибини цього світу, що вона могла побачити, крім відчаю і темряви? У вухах роками лунало осоружне брязкання ланцюгів, що їх несли на собі агностики. Для людини з філософським і логічним складом розуму неповні п’ять тисячоліть історії та фіксації Божих проявів були незаперечним фактом. Та він не став казати цього другові. Натомість мовив:

— Вибач, Ендрю. У підсумку ти допоможеш собі сам. Не ти знайдеш допомогу — вона сама тебе знайде, бо так завжди було і буде. Колись ти сам зрозумієш, що вигадка, або вигадки, дають не так віру чи переконаність, як відчуття, впевненість, які витікають із самої суті і заповнюють собою кожен закут людського єства, не залишаючи для сумнівів ні крихти місця. Але зробити це відкриття зможеш тільки ти сам. Ще жодна людина на світі не спромоглася пояснити одкровення чи передбачити його появу.

— Не розумію я тебе, — промовив Мак-Дьюї.

Містер Педді зітхнув і спокійно сказав:

— Ну й не намагайся, Ендрю. В тебе своя дорога, в мене — своя. Ти засмутився, коли я сказав, що молитимуся за дівчинку, але не став би журитись, якби лікар Стрейсей пообіцяв випробувати на ній новий антибіотик. У кожному з цих випадків упевненість у результаті приходить через досвід та успішний експеримент.

Мак-Дьюї ледь помітно кивнув, ні слова більше не сказав і вийшов, тихенько зачинивши за собою двері. Коли він пішов, преподобний Педді ще довго сидів за столом — маленький, мовчазний, замислений. Він думав, правильно вчинив чи ні, і взагалі, як це визначити?

Прекрасно знаючи прихильність, з якою його церква ставиться до неофітів і до залучення нових вірян, він не вважав поквапність у цій справі великим проявом поваги до Господа і був певен, що Бог і без нього чудово розбереться, що до чого. Дозволяючи собі свої власні переконання, преподобний Педді не схвалював огульну критику агностиків і був противником насильного навернення до Бога.

Він прекрасно розумів, із чого витікає атеїзм Мак-Дьюї, крім того, не міг не бачити, що друг його за крок від того, щоб увірувати в Бога, але не має сил зізнатися у цьому. Він бачив у Мак-Дьюї ту саму шалену, інфантильну натуру, що нею відзначалися селяни Романії,[Романія — історична область в Італії, частина Римської імперії.] котрі в неврожайні роки або після стихії, що нищила посіви, карали своїх святих тим, що знімали їх фігури з постаментів у церковних нішах та ховали у підвалах, і тільки дочекавшись доказів, що їхні кумири знову стали «зговірливими», повертали їх на місце.

Знаючи історію ветеринара і проблеми його молодості, Педді був більше ніж певен, що колись, ще замолоду, він закликав до Бога: «Поможи мені, Боже, зроби так, щоб я став лікарем!». Проте його бажання розійшлися з Божим промислом, а Мак-Дьюї не з тих, хто приймає подібні удари. Хай би як він прагнув душевного спокою, який дарує звернення до Бога і причастя, його вроджена впертість і злобливість не дозволяли це йому визнати.

Маленький священик сидів за столом, ледве дістаючи куцими ніжками до підлоги, посмикував себе за губу і майже не сумнівався, що це і є ключ до розгадки складностей характеру Мак-Дьюї. Педді не так боявся того, що Мак-Дьюї буде втрачений для Бога, як того, що він сам його втратить. Його великий друг переживав скрутні часи. Якщо дівчинка так і не заговорить, якщо вона помре, йому не залишатиметься нічого іншого, як прийняти хрест власної провини, пронести його через власне життя, а там, якщо і йому ніхто не допоможе, й самому піти з нього.