Трав’яний хлопчик та чарівне горище

Привіз дід сіно додому, а назустріч йому онук вибігає, обхопив діда за шию – давно не бачились. Така радість — Тарасик на літо приїхав!

От заходився онук допомагати дідові сіно розкладати. А сіно із луків заплавних — там стільки зілля різного, запашного, медового! Ось як розклали сіно, пішов дід у хату, а Тарасик сам лишився та й давай травичку до травички прикладати, зіллячко до зіллячка сплітати. І вийшов у нього… Трав’яний Хлопчик. Зелений увесь, ще й голівка з конюшини.

Вже й бабуся обідати гукає, а він так біля того хлопчика заходився, що й не чує. Підійшла бабуся, за руку Тарасика взяла, веде в хату обідати.

Тут і каже Тарасик хлопчикові:

— Почекай мене, я швиденько пообідаю, нікуди не йди!

Подивилась бабуся з-під руки на небо:

— Треба сказати дідові, щоб зметав сіно на горище в сарай, на грозу збирається, парить.

Після обіду взяв дід вила та й поскладав сіно на горище. Вибігає Тарасик, а сіно вже на горищі.

— Що ж це ви, дідусю, наробили, ви ж мого Трав’яного Хлопчика з сіном змішали!

— Якого такого Трав’яного Хлопчика? — дивується дід, розправляючи вуса.

— А такого, що я з зіллячка сплів,— плаче Тарасик.

— Ну то ми ще сіна привеземо, та й зробиш собі нового,— втішає дід.

— Ні, такого я вже більше ніколи не зроблю! — і побіг, схлипуючи, у хату.

Ще довго порались старі по господарству, а як прийшли, то хлопчик мирно спав біля вікна на канапі.

— Нехай уже спить наш онучок,— каже дід.— Тільки душно, відчини вікно.

Відчинила бабуся вікно, поправила подушку, і пішли старі самі спати лягати.

Скоро й місяць зійшов, повний, величезний, освітив усе навколо. Усе зілля од того сяйва заворушилось на горищі, а Трав’яний Хлопчик зсунувся по драбині з горища, нечутно перейшов двір та й у віконце до Тарасика. Полоскотав його сухою травинкою.

— Вставай, Тарасику, підемо на чарівне горище!

Перевернувся Тарасик на другий бік, а Трав’яний Хлопчик не відстає:

Вставай, не пожалкуєш, якраз місяць зійшов, все моє тіло його відчуває!

Тут прокинувся Іарасик, дивиться — на підвіконні сидить Трав’яний Хлопчик. Зрадів онук, у вікно тихенько виліз і за Трав’яним Хлопчиком у сарай. Його маленький проводир, як зелена ящірка, майнув на горище, а Тарасик по драбині поліз.

Тільки на перший щабель став, глянув угору, а там темно, аж страшно. Не злякався Тарасик і стан на другий щабель. Дивиться — трохи розвиднилось у сараї, звідкись місячне сяйво ллється. На третій щабель піднявся — аж хвилями пішло зеленкувате світло, а як на четвертий став, побачив, як Трав’яний Хлопчик по горищу наче по лузі широкому, ходить. Став він на п’ятий щабель, бачить – бабусина прялка стара стоїть, став на шостий — розледів на ній сім спиць різнобарвних, а на сьомому шаблі побачив, що угорі, де крокви скріплені бантинами, величезна, як зоряне небо, павутина натягнута, і на ній золотий павучок сидить, ту павутину снує. І видно стало, як удень.

Питається Трав’яний Хлопчик:

— Чи подобається тобі на чарівному горищі?

Згідно кивнув Тарасик головою, а сам і слова мовити не може через такі дива. Ось перед ним, наче через міст, біжить мишка з мішком пшениці, а їй назустріч друга уже борошна мішок тягне.

А тут уже інша мишка мішок насіння волочить, а їй назустріч друга сулію олії несе. Тільки вони на місточку розбіглись, як знов біжить мишка з мішком борошна, а назустріч друга у полумиску млинці несе. І такі ті мишки хазяйновиті, так і мотаються туди-сюди, туди-сюди.

— Дивись, Тарасику,— каже Трав’яний Хлопчик,— отак воно в світі діється, і треба хутко бігати, щоб і олійка була, і млинчики свіженькі, і зерничко не пропало.

А золотий павучок знай своє діло робить — павутинку до павутинки, та ще й вузлики сріблясті зав’язує, а вони, як зірочки, горять. А посередині павутини лежить макове зернятко, і павучок його дуже ретельно береже.

— З того зерня,— каже Трав’яний Хлопчик,— усе пішло —і оця павутина, і сам павучок, і мишки, і ми з тобою…

— І я? — дивується Тарасик.

— Дивись далі,— усміхається Трав’яний Хлопчик.— Дивись, та
нічого не чіпай.

Бачить Тарасик, як насінина з бантини до павутини долетіла, а далі волошкою синьою на горище впала, від крокви лялечка відірвалась, на павутину впала, а вже на горище метеликом полетіла. Далі згори яєчко впало, пролетіло крізь павутину, а далі ластівка з-під павутини пурхнула.

— Бачиш,— киває конюшиновою голівкою Трав’яний Хлопчик.— Що зверху на павутину падає, а що знизу виходить?

— Це на горищі так? — дивується Тарасик.

— Скрізь так,— усміхається Трав’яний Хлопчик.

Підійшов Тарасик до прялки з сімома спицями, а кожна спиця свій колір має. Не втримався він, схопився за колесо та й крутонув проти сонця. Що тут сталося!

Надворі день білий стоїть, з хати дід з бабою вискочили, дід мерщій коней запрягати, на луки подався. Кинувся дід косити, та так прудко, що й назад уже вертає, сіно на горище метає.

Підбіг Трав’яний Хлопчик до прялки, назад колесо повернув, усе на своє місце стало. Надворі знову ніч, сіно на горищі лежить, тільки в павутині зробилась дірка велика, і туди золотий павучок кинувся. Й так уже старався, щоб ту дірку швидко залатати.

Глянув Тарасик на свої руки, а у нього одна долоня жовтогаряча, а друга синя, то він за ті спиці ухопився, як колесо прялки крутив. Але тут його увагу привернула якась блискуча горошина, що блищала, аж очі вбирала. Схопив Тарасик її — а то старий гудзик од дідового кожуха. Пожбурив хлопчик того гудзика геть
і потрапив прямо у павутину. Прорвав гудзик павутину, а додолу упав срібною монетою, їі колись Тарасик у циганки бачив і дуже заздрив, що у нього такої нема.

Затрусилось усе горище, хмари метеликів різнобарвних залітали, забігав золотий павучок, латаючи павутину.

— Я ж тобі казав, не чіпай,— докорив Тарасикові Трав’яний Хлопчик.

— Як чудово тут! — вигукнув Тарасик.— Я тільки подумав про срібну монету, а вона вже через павутину випала! А мені так хочеться складаного ножика, як у нашого Гриця, він у нас верховода у дворі, всі хлопці за ним ходять і його слухають. От би мені такого ножика!

З цими словами почав витирати руки об бантину Тарасик. Витер одну долоню — синя, аж сиза хмара з’явилась, тоді він другою, що в жовтогарячу фарбу була вимазана, блискавку домалював.

Знялась раптом буря, всю павутину затрусило так, що золотий павучок ледве втримався, луснув удар грому, сліпуча блискавка ударила в дах сарая, а Тарасик незчувся, як на канапі опинився.

Вибігають з хати дід з бабою, а тут стріха на сараї горить. Та тільки за блискавкою ринула така злива, що враз погасила вогонь.

— У стиг-таки павучок діру оцю залатати,— подумав Тарасик, дивлячись із канапи у відчинене вікно.

Стала злива у хату заливати, підхопився Тарасик вікно зачинити, а на підвіконні складений ножик, точнісінько, як у Гриця.