Три товариші

Було це колись давно. Жило собі на світі Козеня. Якось, коли воно паслося в чагарнику, йому на роги почепився клаптик червоної ганчірки. Що тільки не робило Козеня – і землю колупало ріжками, і об пеньок терлося, – а ганчірка не відстає!

Проходив повз Баран. Побачив він Козеня з червоною ганчіркою на голові й запитує:

– Щасливої дороги тобі, Козеня. Куди це ти так поспішаєш з червоною ганчіркою на голові?

Розгубилося Козеня, не знає що й відповісти. А потім і каже:

– Іду я в гості до родичів. Якщо хочеш, можу й тебе із собою взяти.

Зрадів Баран такому запрошенню. І, щоб бути схожим на Козеня, яке йшло в гості, і собі наштрикнув на роги ганчірку та й пішов слідом за Козеням.

Дорогою їм зустрівся Бичок. Побачивши їх, він витріщив очі та й запитує:

– Чи далеко йдете, панове?

– В гості! – відповідають Баран і Козеня. – Якщо хочеш, можемо й тебе взяти з собою.

Йшли вони утрьох, йшли, поки на дорозі їм не трапилась вовча шкура. Вирішили друзі пожартувати з господарями, до яких вони йшли, і зодягли шкуру вовка на Бичка.

Уже й ніч настала, а вони все йдуть та йдуть. Раптом далеко помітили вогник і дуже зраділи. Підійшли ближче, побачили старий будиночок, з вікна якого лилося світло і чути було веселу музику. Ще більше зраділи подорожні й гучно постукали в двері хатинки. Двері відчинились, увійшли друзі всередину і бачать стіл з наїдками, а за столом сидять три вовки і три лисиці.

Господарі дуже зраділи гостям, посадили їх за стіл, пригощають, а один вовк узяв бубон і заспівав:

Дингир, дингир, дингирдок,
На вечерю буде Козеня.
Баран буде на сніданок,
На обід буде бичок!
Дингир, дингир, дингирдок.

Почули друзі вовчу пісеньку. Баран і Бичок затремтіли від страху, а Козеня, хоч і злякалось, але зробило вигляд, що все гаразд. Взяло Козеня у вовка бубон і, підморгнувши друзям, заграло й заспівало:

Дингир, дингир, дингирдок,
Три вовки на одну шубу,
Дві лисиці на комір,
А одну на рукавиці!
Дингир, дингир, дингирдок.

Співає Козеня, а саме довкруж вовків і лисиць ходить, ніби приміряється, чи добрі будуть шуба й комір. Посміливішавши, Баран і Бичок підхопили пісню і почали стукати ратицями по столу. Проспівали вони пісню. Бичок скидає із себе вовчу шкуру, чіпляє її біля вогню і каже:

– Стара стала моя шуба, давно хочу поміняти її на нову…

Баран у цю мить узяв зі столу ножі й почав точити їх. Злякалися господарі жвавих гостей і кинулися навтікача. Стали новими господарями в домі Баран, Бичок і Козеня. Вони й понині там живуть і ніяких звірів не бояться, тому що вовки і лисиці по всьому лісі рознесли поговір, які вони кровожерливі розбійники…