Царівна краса — смертна коса

Був собі цар. І була в нього дочка. Любив та годив їй батько, служниці за нею
доглядали і свої, і чужі з тридев’ятого царства. З ранку до вечора служниці над нею клопочуться, мало ноги їй не переставляють. А дівча росте, як з води, та й стала з неї дівчина: личко, хоч води напийся, а коса — довга, чорна, як гадюка, по спині в’ється.

Красива дівчина стала, та горда, примхлива — не приведи Господь, усе їй не так. Ось одного разу накинулася вона ні сіло ні впало лаяти служницю, а та не проста була, на чаклунстві зналася. Зиркнула служниця на царівну та й каже:

— Ану, дівко, постривай, будеш простому селянинові борщ парити й сорочку прати! — та й щезла.

Царівна в сльози, а тут підходить до неї друга служниця, вона теж на чародійстві зналась і любила царівну, як власну дочку, і до неї:

— Не плач, серденько моє, бо очі почервоніють, краса твоя  згубиться. Тобі від принців, королевичів та князів проходу нема, а простого гречкосія й на поріг ніхто не пустить. А щоб чогось не трапилося, то я навчу тебе, що робити.

Розбудила вона опівночі царівну, і пішли вони на роздоріжжя.
Ніч місячна, тиша. Щось та служниця шептала, круг царівни кружляла, через голову перекидалась, її косу кропила.

А як сичі закричали, то служниця царівні:

— Тепер швиденько додому біжімо, і голови назад не повертай, що б тобі не почулось, що б не примарилось.

Біжать вони до палацу, а царівна чує голос лицаря молодого
(вона його давно серед почту царського запримітила!):

— Зупинись, царівно, нащо ж ти мене покидаєш, з білих грудей серденько виймаєш?

А служниця її підганяє: швидше біжімо, а то вже розвидниться скоро. Ось прибігли вони і спати полягали. А вранці, як сіли снідати, глянув цар на дочку і каже:

— Дивись, царице, яка в нас дочка стала, світиться, наче місячного сяйва напилась. Чи не пора її заміж віддавати?

— І то правда,— одказує мати.

А царівні хочеться, щоб її швидше одружили, а то, чого доброго, і правді якийсь гречкосій впоперек дороги стане, доведеться поганцеві борщ варити та сорочку прати. Мовчить вона, тільки очі опустила, то й батько зрозумів, що вже пора.

Встала з-за столу, а служниця її за руку бере і до себе. І таку річ веде:

— Слухай мене, моя мила, нащо тобі той чоловік, будеш з ним клопіт мати, собі світ зав’яжеш. Краще ти собі любчиків вибирай. Вони на твою красу, як мухи на мед, налетять. А батькові скажи, що сама будеш жениха вибирати, та загадаєш загадочку. Хто розгадає, той із тобою під вінець стане, а як ні — то в шию його!
А загадку ту наодинці загадуй, а як лишишся сама з парубком — цілуй його, він про все забуде, а потім, як побавитесь, обвий його косою, вона з нього силу і вроду вип’є. Потім палець у нього відріж та й під подушку поклади про всяк випадок, щоб, чого доброго, не повернувся. А тоді у задні двері випхай, і хай іде собі, то дійде
до пустелі, гепнеться додолу, тільки кістки від нього залишаться.

Зраділа царівна, що втішатись буде, а заміж не піде, а до того ще й краса та молодість вічно квітнутимуть. На другий день помчали царські гінці в усі боки:

— Всякий, хто береться загадку царівни відгадати, той з нею під вінець стане, ще й півцарства одержить!

І дня не минуло, а як вийшла царівна з батьком на ганок палацу, то перед ними женихів, як маку насіяно. Кого тільки не було! Свої князі та магнати, якісь смагляві в парчі золототканій, навіть один чорний, як чобіт, голова в нього червоною китайкою обмотана, а на ній голубий смарагд, як куряче яйце, світить. Трохи далі лицарів ряд у броню закутих, діти панські у жупанах, золотом гаптованих, а десь там, що й не видно усякого люду, хто в киреї, хто в сіряку чи в лапсердаку.

Подивилася на них царівна, рукою махнула і того лицаря, чий голос уночі чула, кличе. Парубок від радощів, як на крилах, до неї. Взяла вона його за руку та й повела з собою. Весь натовп од заздрості загудів, наче вітер шалений пробіг.

Заводить царівна у світлицю лицаря, цілує одразу. Забув лицар, хто він і чого тут опинився, тільки царівну цілує та пригортає. Серед ночі обвила вона його своєю косою, а кінчик на серце поклала. На ранок уже не юнак молодий та вдатний лежав на ліжку, а старець зморшкуватий, сивий. Виштовхали його у задні двері. Ступив сердега крок, другий, а навколо пустеля, сонце пече, упав — і кісточки його розсипались. Кожного дня вибирає когось царівна,
а назад ніхто не вертає. Так і минає рік за роком.

А в цей час жив у одному селі селянин. Усе життя на клаптику землі простовбичив. Зайшов він якось у свою хату, сів та й думає:

— Чого я так живу — ні дружини, ні діточок. Невже в мене доля така? Може, піти іншої пошукати?

Узяв шапку і торбу, поклав туди, що мав, підпер двері та й подався.

Ішов, ішов, почало вже темніти, вийшов він на луки, дивиться хлопці коней пасуть, багаття палає. Підійшов до них, привітався і до багаття попросився. Вони його й пустили. Гріється чоловік та до їхньої розмови прислухається. А хлопці про царівну-красу балакають і про загадку, яку ніхто відгадати не може. І думає собі чоловік:

— А чом би й мені не спробувати? Або пан, або пропав!

Уранці подякував хлопцям, надів шапку і пішов царівну шукати.

Ішов та й зайшов у такий темний ліс, що і стежки нема. А тут і зовсім темно стало. Зупинився чоловік і так міркує:

— Недовго так і до вовків у зуби потрапити.

Уже не радий він, що іншої долі шукати пішов, але дивиться — попереду щось яскріє, наче жаринка. Він туди, може, знадобиться багаття розпалити. Дивиться, а там хатка, завбільшки як соснова шишка, і в шибку світло пробивається. Присів він, почав роздивлятися, тут двері розчинились, і виходить чоловічок, надворі темно,
а його всього, наче на долоні видно. Ось той дивний чоловічок кругом хатки оббіг, вона й підросла, а разом з нею і чоловічок, другий раз оббіг — хатка ще більша стала, а як утретє — то й зовсім така, що хоч заходь та й живи. Помітив той чоловічок подорожнього — запрошує до хатки.

Заходить селянин, дякує, хатка біленька та чепурненька, стріха з околоту золотого, а господар у сорочці гаптованій, на ньому пояс червоний, чобітки сяють, а на голові бриль солом’яний.

— Сідай,— каже чоловічок,— до столу, розказуй, як сюди потрапив, діла шукаєш чи від діла бігаєш?

Ось селянин і розказує тому чоловічкові по своє життя, про царівну-красу. І про те, що хоче її загадку розгадати.

— Ач, який! — сміється чоловічок.— А чи нема в тебе чого підвечеряти?

Селянин торбу розв’язав, а там і хліб, і до хліба.

— А що — ти все це сам надбав? — питається чоловічок.

— Сам,— одказує подорожній.

— Так чого ж тобі ще треба? — дивується чоловічок.— Ото вже ті люди — усе їм мало! Почув про царівну-красу — побіг шукати, а те, що в неї смертна коса,— нікому й діла нема. Але то вже її доля, а не твоя, щоб вона тобі борщ варила та сорочки прала.

Розказав йому чоловічок, яка то царівна, навчає:

— Як вибере вона тебе, ти сміливо йди, та цілувати себе не давай, а хапай її за косу, на руку накручуй і в задні двері тягни, хоч як би вона не пручалась. А як проведеш її мимо купи кісток, вона далеко сумирніша стане і, може, непоганою жінкою буде.

Вийшов селянин з хати, а чоловічок став назад хатку оббігати, скоро й зовсім тільки соснова шишка валяється.

Пішов він далі. Тільки-но вийшов з лісу, бачить, щось сяє, а то палац на горі стоїть, ясним полум’ям яскрить. Тут і женихів натовп, затесався туди селянин, бо вже стільки царівна вельможного люду перевела, що й до таких черга надійшла. А був він високий, кремезний та й з лиця не лопух — помітила його. Взяла за руку і до світлиці веде. Тільки хотіла поцілувати, як раптом щось «лусь» у вікно, він аж здригнувся, а тоді угледів, що то соснова шишка в
шибку стукнула, враз чоловічка згадав та царівну за косу і давай на руку накручувати. Коса, як гадюка, в’ється, в руки не дається. Але чоловік усе-таки справився — і в задні двері з царівною. Як тільки двері пройшли, забула дівчина, що вона царівною була, і коса більше не пручається. А тут і до гори кісток дійшли.

— Що це за кістки? — питає дівчина.

— Та це одна царівна стільки женихів занапастила,— одказує чоловік.

Жахнулась вона і вже зовсім сумирна стала. Збоку подивишся — іде чоловік із жінкою, тільки чогось її коса на руку йому накручена. Ще трохи пройшли — кінчилася пустеля, і стоїть перед ними хата того чоловіка.

Одпустив він косу дівчини і каже:

— Оце ж наша хата, будемо тут жити!

Ввійшли вони в хату, а вона до чоловіка:

— То скидай сорочку — випрати треба, а потім я тобі борщу зварю.

І з того часу жили вони в мирі та злагоді, росою умивалися, любилися та кохалися.