Тсонгіта

Жив колись чоловік, який мав трьох синів – Педро, Дієго і Хуана. Коли сини виросли і стали юнаками, батько покликав їх до себе та й сказав:

– Милі діти! Тепер ви вже дорослі, і я хочу, щоб ви вирушили в інші краї, там, я сподіваюся, ви знайдете собі гідних наречених, а потім, повернувшись додому разом із ними, заживете щасливо.

Сини відповіли:

– Ми зробимо так, як ти хочеш.

Вони попрощалися з батьком і вирушили в дорогу. Домовившись зустрітися потім у обумовленому місці, брати розійшлися різними дорогами.

Хуан через кілька днів шляху побачив старого, що сидів біля дороги.

– Доброго дня, дідусю, – привітно сказав Хуан. – Чи можу  тобі допомогти?

– Дякую за добрі слова, – відповів старий. – Мені нічого не потрібно, а ось я хочу дати тобі цей хліб – він принесе щастя.

Старий простягнув Хуану великий шматок хліба і продовжував:

– Он там, – і старий показав рукою, – стоїть палац. Іди туди, але дивись – коли підійдеш до воріт, одразу поділи хліб, який я тобі дав, на стільки шматків, скільки мавп охороняє вхід, дай кожній по шматочку. Якщо цього не зробиш, вони не впустять тебе в палац.

Хуан пішов туди, куди вказав старий, і невдовзі побачив великий гарний палац. Вхід до нього охороняли мавпи. Хуан розламав хліб і дав по шматку кожній мавпі.

– Заходь, – сказали Хуану задоволені мавпи і відчинили ворота.

Хуан піднявся широкими сходами в зал і побачив золотий трон. На троні сиділа величезна мавпа. Страшно стало Хуану, і він уже хотів втекти, але мавпа зупинила його.

– Стривай, Хуане! Я знаю, ти шукаєш щастя, тому я віддам тобі за дружину свою дочку Тсонгіту. Тсонгіта, іди сюди, прийшов твій наречений!

До зали увійшла молода мавпа, а за нею – почет із придворних і слуг, теж мавп. Хуана повінчали з принцесою Тсонгітою, і відразу влаштували весілля.

Через кілька днів після весілля Хуан почав просити дружину:

– Відпусти мене, я маю зустрітися з братами в обумовленому місці.

Мати Тсонгіти почула ці слова і сказала Хуану:

– Якщо ти уникаєш нас, бери Тсонгіту з собою.

Хоч і соромно було Хуану йти з Тсонгітою (вона ж  була мавпою), довелося йому вирушити разом з нею.

Нарешті вони прийшли в обумовлене місце, і Хуан побачив: брати вже чекають на нього, і в обох дружини красуні. Від прикрості та образи Хуан слова не міг вимовити.

– Що з тобою сталося, Хуане? – Запитав Дієго. – Чому ти такий сумний? І де твоя дружина?

– Ось вона, – сумно відповів Хуан.

– Де? – перепитав Дієго.

– Та ось, біля мене, – відповів Хуан.

Педро і Дієго дуже здивувалися, що Хуан одружився з мавпою.

– Та ти з глузду з’їхав! – Вигукнув Педро. – Чому ти на ній одружився?

На це запитання Хуан не відповів і сказав лише:

– Ходімо додому – батько, мабуть, нас зачекався.

Хуан вирушив до рідного дому, і поряд з ним пішла Тсонгіта. Дієго і Педро зі своїми дружинами пішли слідом.

Коли батькові сказали, що його діти повернулися, він, втішений, вийшов їх зустріти. Але радість обернулася сумом, коли він дізнався, що Хуан одружився з мавпою. Однак, що тут можна було зробити? І батько сказав собі: «Така, мабуть, доля Хуана, доведеться йому з нею змиритися».

Минав час, але думки про те, що трапилося, все не залишали батька, він тільки й думав що про ганьбу, яку Хуан накликав на всю їхню родину. І ось одного разу він покликав до себе синів і сказав їм:

– Нехай кожна з ваших дружин зшиє мені за два дні шапку з гарною вишивкою. Ту з них, яка не зробить цього вчасно, я вижену зі свого будинку.

Він віддав цей наказ, сподіваючись, що Тсонгіта не зможе його виконати. Але надіям батька не судилося збутися. На третій день невістки принесли йому готові шапки, і найкращою з них була пошита Тсонгітою.

Однак батькові, як і раніше, хотілося позбутися невістки-мавпи, і він, знову покликавши до себе синів, сказав їм:

– Нехай кожна з ваших дружин пошиє мені сорочку і прикрасить вишивкою. І передайте їм: ту, яка не встигне зробити це за три дні, я вижену зі свого дому.

Але й баро були пошиті вчасно, і найкрасивішою виявилася та, яку розшила Тсонгіта.

Тоді батько, не знаючи, що ще вигадати, покликав невісток і сказав:

– Чоловік тієї з вас, яка за три дні намалює на стіні  будинку найкрасивішу картину, стане моїм спадкоємцем.

Минуло три дні, і картини було закінчено. А коли батько прийшов на них подивитися, він побачив, що картина Тсонгіти незрівнянно красивіша за дві інших. Батько дуже засмутився, проте він звик тримати своє слово і тому сказав:

– Найкрасивішу картину намалювала дружина Хуана. Отже, як я обіцяв, Хуан стане моїм спадкоємцем.

Не описати словами радість Хуана, коли він почув рішення батька. Не тому він зрадів, що стане єдиним спадкоємцем, а тому, що Тсонгіта, з якої сміялися його брати та їхні дружини, виконала всі три завдання краще за інших невісток. Хуан відчув, що любить Тсонгіту, міцно обійняв її і поцілував – і як здивувалися всі, коли на місці, де тільки що стояла мавпа, вони побачили прекрасну молоду жінку!

Красуня сказала Хуану:

– Коли я була маленькою дівчинкою, зла чаклунка за те, що я дражнила її, перетворила мене на мавпу. Вона сказала мені: «На людину ти перетворишся тільки тоді, коли хтось тебе полюбить». Вона віддала мене цариці мавп, і я стала її прийомною дочкою – ось чому ти мене зустрів у неї. Але коли ти полюбив мене, злі чари розвіялися.

Хуан з Тсонгітою щасливо зажили, а коли батько помер, Хуан, хоч і став єдиним спадкоємцем, розділив спадщину на три рівні частини, собі взяв одну, а дві інші віддав Педро і Дієго.