Цур і Пек

У старі-престарі часи, коли ще вода від потопу навкруги буяла, пішла жінка в тій воді білизну прати. Коли бачить:
пливе до неї цурпалок, та такий дивний, наче дві дитячі голівки з обох кінців у нього. І самий цурпалок наполовину світлий, наполовину темний. Тільки жінка виловила з води те диво, а деревинка й тріснула якраз посередині. Й стало наче двоє діточок. А дітей у жінки не було.

Загорнула вона їх у рушничок.

«А що — діти як діти?» — подумала та й пішла додому.

І чоловік дома зрадів тим дітям, зробив їм по колисочці з ясеня. Поклали вони діточок спати.

Тільки обернулись по господарству — дивись, уже сидять у колисках два хлопчики, один білявий, другий чорнявий. У білявого очі блакитні, лагідні, а у смаглявого карі, запальні. А після обіду ті хлопці уже з колисок повискакували.

От батько дав їм по лозині, аби вони грались у коники. Тільки білявий лозину в руки взяв, як ожила вона й уся укрилась білими лілеями. Взяв і смаглявий лозину, як махнув нею — свиснула вона в повітрі, сталлю дамаською заблищала.

А коли вечір на поріг прийшов, то за столом сиділо два ставних парубки. Хоч і схожі між собою, а весь час сперечаються, один одного переінакшують. Той смалене, а той палене, той у ліс, той по дрова, тому низько, тому високо, одному близько, другому далеко.

— Цур я перший,— каже білявий.

— Та пек тобі, брате, – коли не я перший, – одказує смаглявий.

То батьки і назвали їх: білявого Цур, а смаглявого — Пек.
Такий вони гармидер за вечерею зчинили — хоч з хати утікай.

Загадав батько назавтра жито сіяти. Цур відразу пішов готуватись, а Пек на своє хоче переінакшити — і сіяти рано, і на жито може недорід бути.

Полягали спати. Цур спить, а Пек товчеться, як Марко по пеклу. Та коли сонечко встало, підняв їх батько обох, заставив на віз мішки ставити. То Цур несе повний мішок, а Пек порожній, та ще й тим мішком брата обов’язково зачепить. Цур мішок на воза поставить, а Пек його перекине, зерно розсипле. Крику було на весь двір.

Та однак якось закінчили ту роботу і з двору виїхали. Доїхали до роздоріжжя, Цур і говорить:

— Поїхали, батьку, ліворуч, дорога справна, хоч і дальня.

Тут Пек як підскочить:

— Тільки праворуч треба їхати, дорога хоч і вибоїста, зате коротша!

Як зчепились вони знову, то батько тільки рукою махнув і прямо поїхав.

Їхали-їхали, знов роздоріжжя.

Знову сини залементували на волів: цабе, цоб! Ліворуч! Праворуч!

Дивиться батько, а вже сонце сідає, і заїхали вони бозна-куди. Розсердився:

— Уже сонце сідає, а ми й до поля не доїхали!

— Давай прямо! — кричить Цур.

— Вертай назад! — волає Пек.

Терпів, терпів батько та як крикне:

— А щоб ви пощезли!

Тільки таке сказав — синів наче вітром здуло, тільки чує батько, як лементують вони далі:

— Так!

— Ні!

— Вперед!

— Назад!

— Цоб!

— Цабе!

Що робити? Вернувся чоловік додому, а Цур і Пек у світ пішли.

Прийшли до одної хати, сіли на призьбі, слухають, а в хаті дід борщ сьорбає, а баба коло печі порається.

— Що воно все борщ та борщ,— каже дід.— А спечи-но мені, бабо, пиріжків з маком.

— Звідки в нас той мак,— одказує баба.— Той, що ти торік сіяв, миші попсували.

— А я пиріжків хочу,— налягає на своє дід.— Посію цього року мак, будуть маківки, як кулак. Та й пристукнув кулаком по столу.

— Цур тобі! — махнула на нього рукою баба.— Ти тільки мак мені давай, а я тобі і пиріжків, і шуликів, і книшів з маком напечу.

Почув Цур, що його кличуть, у хату заскочив, а за ним і Пек.

— Дам я дідові таку маківку, що й дня не мине, а він уже пиріжки з маком їстиме,— каже Цур.

— Куди тому дідові,— одказує Пек.— Не бачити йому пиріжків!

Пішов дід у клуню, аж бачить — на бантині маківка висить, велика, справді, як дідів кулак.

— Бачиш, яку маківку я дідові дав? — питає Цур.

— А я одберу,— сміється Пек.

Тільки так сказав, як перечепився дід через поріг та як гепнеться на землю.

Дмухнув Цур, одкотилась маківка од діда, бо якби не це, то роздавив би дід маківку. Заносить він її в хату:

— А дивись, бабо, яка маківка!

— Та Цур тобі,— каже баба,— звідки у нас така маківка?

Почув Цур, Що його кличуть, заскочив у хату, шепнув дідові:

— Спіши сьогодні мак посіяти!

А Пек бабі на друге вухо:

— Не пускай діда, зараз дощ буде.

Все-таки дід посіяв мак. У людей він тільки з землі вилазить, а у діда вже цвіте. У людей тільки пуп’янки на стеблах, а у діда маківки як кулаки. Воно й не дивно, бо дід приказує:

— Цур мій мак від лихого ока!

Тільки сонечко сідати почало, а дід уже повну торбу маку бабі несе. Натер дід маку, баба тісто вчинила, а Цур каже Пекові

— А таки буде дід пиріжки їсти!

— Побачимо,— гне своєї Пек.

— Так! — каже Цур.

— Ні! — одказує Пек.

А тут уже тісто підійшло, аж вилискує, а дід коло баби вештається, заважає.

— Пішов би ти, діду, рубель (рубель – дерев’яний пристрій для прасування одягу та білизни) змайстрував,— говорить баба.

Поки дід того рубля майстрував, баба пиріжки в піч посадила. Зайшов у хату дід, рубель на стіл поклав.

— Куди ти його кладеш, діду? — сердиться баба.— Мені пиріжки нікуди викладати!

Одсунув дід рубля на край столу, а тут і пиріжечки з печі. Рум’яні, запашні. Кіт на лаві — і той носом поводить. Не витримав Дід, ухопив пиріжок, а він такий гарячий, аж пальці-пече.

— Пек тобі! — кричить баба.— Чи ти мала дитина?

А Пек довго свого часу чекав, підбив він дідові руку, упустив дід пиріжка та просто на кота, а кіт як заверещить, як стрибне на рубель, а той переважив з краю столу та як торохне діда по лобі. Поточився дід, рукою в діжу потрапив, перекинув її, покотилась діжа, а тісто серед хати розсілось.

— Пек тобі, бабо! — крикнув дід.

— А щоб тобі…— не встигла сказати баба та й сіла просто в тісто

— От і маєш пиріжки з маком! А що я казав,— пританцьовує Пек.

— А таки ж пиріжок дід у руку взяв! — гне своєї Цур.

Отакі-то парубки на світі є.

І чи їстимеш пиріжки з маком, чи в тісто сядеш, Цур тобі чи Пек — то вже як на роду написано.