У Саду свого Роду

Ранок мерехтів у саду півоніями, а повітря було теплим і пахучим, як пиріг, який щойно спекла мама. Вона нахилилась до Андрійка, ніжно торкнулася його щічки й тихо сказала:

– З днем народження, наш світлий хлопчику! Тобі сьогодні – чотири.

Андрійко посміхнувся. Слово «чотири» він вимовляв, виділяючи літеру «р», ніби відчував, що це число — особливе.

Тато підійшов до сина та підхопив його на руки, підкинув вгору і весело вигукнув:

– Чотири вже!!! Будь сильним!

Андрійко запитав:

– Якщо мені чотири, то я вже дорослий?

Тато усміхнувся і вказав у бік саду через вікно:

– А про це тобі розкаже сад твого Роду.

Хлопчик вибіг на ґанок. Стежкою вже неквапливо підійшов до яблуні, прислухався.

Сад зустрів Андрійка співом пташок, шепотом листя і лагідним теплом сонця.

Тут ріс розкішний виноград, посаджений ще прадідусем, палахкотіли яскраво червоні тюльпани, вирощені прабабусею, пахло мʼятою та барвінком.

Дідусь косив траву. Він залишив галявину, всіяну жовтогарячою кульбабою, недоторканою.

– Дідусю, а чому ти не займаєш ці квіточки?– запитав Андрійко.

– Вони, як світлі слова у мові,– відповів дідусь.– Дарують радість. Я позбувся  бурʼянів, що, як слова-тіні, закривають всю красу.

У цей час бабуся підійшла й поклала на голову онука віночок із весняних квітів-ліхтариків.

– Це незвичайне коло з сонячних кульок, – сказала і тихо заспівала пісню:

Кульбаби в садочку, мов сонечко ясне,

Цвітуть у кружечку, мов світло земне.

Віночком на скроні, як дотик любові,

Що рід передав нам у пісні та слові.

Раптом в траві задзвеніла, немов крихітні дзвіночки, роса. Зашуміли й затріпотіли листочки на деревах, загойдалися квіти в такт вітру.

– Чуєш? – прошепотіла бабуся. – Це сад розмовляє з тобою, мій дорогий малюк. У кожній пелюстці– таємниця твого роду, у кожній гілочці – його рух.

– У твої чотири роки з родинного саду розпочнеться захоплююча подорож у майбутнє. Візьми з собою всі спогади з цього важливого і прекрасного місця.

Андрійко замислився і вимовив твердо по складах:

– Чо-ти-ри!

Бабуся продовжила:

– Чотири – це не просто число. Це символ життя, як чотири стихії –Земля, Вода, Вогонь і Повітря. Вони тримають рівновагу у світі.

Дідусь долучився до розмови і нагадав:

– А ще чотири — це чотири сторони світу. Північ, Південь, Схід і Захід. Куди б ти не йшов, сад твого роду завжди з тобою в душі.

Бабуся взяла Андрійка за руку — і сад перетворився на казковий! Дерева стали лісами, каміння набуло вигляду гір, роса обернулася на річки-моря, а небо змінилося на мапу.

– Ой, де ми?– прошепотів злякано хлопчик.

– Ми в серці України. Подивись, ось Карпати стоять, мов добрі велети. А там –  синє Дніпро, як жива артерія, що зʼєднує небо і землю. А ось – вишневі садки, де співають найкращі пташки. Це все твоя земля, твоя соковина й джерело сили.

З-за квітучого куща вийшла Калинова Дівчинка у рясному червоному намисті.

– Я – Любов до Батьківщини! Я в тобі, коли ти слухаєш колискову або малюєш прапор України.

А слідом з’явився Старець Корінь з палицею з дуба.

– Я – Мудрість Роду. Створюю книгу історії українського народу. Ти колись продовжиш її писати.

Потім зʼявився Козак Світла з шаблею зі сонячних променів.

–Я – Відвага. У кожному чоловікові твого роду– сила, що захищає рідну землю.

Андрійко пильно вдивлявся в далечінь саду, а потім перевів погляд в небо.

– Дивись, бабусю, хмари, як великі вітрила, що колише вітер.

–Дззз, – раптом пролунало поруч. Це була бджілка, яка весело кружляла над квітами, збираючи мед. Андрійко здалось, що той звук – справжня музика.

– Бачиш, – пояснила бабуся, – як одна маленька трудівниця дбайливо пильнує лоно краси. Так і людина має створювати затишок у світі.

Хлопчик присів на травичку і взяв віночок у руки. Він відчув, ніби зливається в одне ціле з садом. Серце наповнилося магією цього місця. Сад розкривав таємниці Роду.

У цей особливий день Андрійко зрозумів, що продовжує крокувати дорогою цікавих відкриттів. Попереду – стільки нового, а найважливіше – знайомство з родоводом – історією великої родини: звідки прийшли предки, як вони жили й що творили.

У ту хвилину Земля легенько зітхнула й озвалася:

«Я пам’ятаю багато, дитино…Твої далекі пращури торкались мене босими ногами, а їхні руки сіяли добро, не чекаючи подяки. Вони говорили до мене без слів – серцем. Я дарувала їм врожаї, спів жайворонка.

І тепер, коли ти посміхаєшся – в моїх грудях – радість. Бо ти –надія й продовження роду.

Твій давній Рід любив свою землю, захищав і боронив рідну Україну».

Хлопчик примружив очі. Було так спокійно, що він почув дихання саду.

І тут навколо нього почали з’являтися казкові гості.

Першим прилетів різнокольоровий Метелик — з крильцями веселки. Покружляв у повітрі навколо Андрійка.

– Я колір настрою, – промовив він,– вчу людей радіти кожному промінчику.

Згодом на гілочку вишні сіла Пташка й зацвірінькала:

Я – диво крилате,

Пісню несу завзято.

Відлуння мрій і голос весни,

Дарую людям солодкі сни.

Із трави неспішно виповз Равлик. На спинці він ніс мушлю, розписану золотими літерами.

– Я накопичую знання, – повідомив.– Хоч і повільний, але завжди вказую правильний шлях.

Під яблунею, де падала м’яка тінь, почулися голоси:

– Я – Схід. Зі мною сонце встає і починає вершити новий день.

– А я – Захід. Дарую спокій і вечірню тишу.

– Я – Північ. Зберігаю пам’ять й глибину віків.

– А я – Південь. Сію тепло і красу.

– І чому ви тут всі разом? – подивувався Андрійко.

– Ми – чотири сторони життя, – пояснили незнайомці.– З нами ти дивишся, чуєш і відчуваєш цей широкий світ.

Знову близько, ніби маленький вертоліт, задзижчала Бджілка :

– Я, як Повітря. Наповнюю свободою людей.

– А я, як Вогонь! – переконливо сказав танцюючий Промінчик сонця. – Несу запал і зігріваю!

– А я нагадую Воду, – прошепотіла Роса. – Напуваю серце, коли спрагле.

– Я мов Земля, – тихо обізвалася стара Груша. – Зберігаю коріння роду, його пам’ять.

– А хто ж тоді я?–  вигукнув, сповнений цікавості, Андрійчик.

– Пташеня у родинному гніздечку. І цей сад – твій,– відповіла бабуся.

І кожна квітка, кожна пелюстка, кожна гілочка, хором зазвучали:

– Ти – паросток Роду. Збираєш теплі промінчики любові, що дарують рідні. Ростеш і радуєш!

Враз Андрійко відчув, як щось осяйне заповнило його зсередини.

– Отже, це і мій сад? – перепитав.

– Саме так,– запевнила бабуся й прихилила до себе онука. – І ти в ньому частинка великої Любові!

Андрійко вирушив стежкою далі. В глибині саду побачив велике дерево горіха з товстим стовбуром і густою зеленою кроною.

– Це Родинне Дерево,– пояснила бабуся .– Воно дуже старе і мудре. – Коли ти не знаєш відповіді на питання, як вчинити, приходь до нього за порадою.

Лагідно світило сонце, пташки витьохкували дзвінкі мелодії, Андрійко подумав, що лише ранок, а він вже стільки нового пізнав, ніби відкрив скриньку зі скарбами.

Цей день народження – неймовірний. У ньому є все: обійми й подарунки, таємниці та справжні дива. А ще хлопчик дізнався про важливість числа «чотири».

Та це не все. Найголовніше відкриття – сад Роду, де пам’ять історії зберігає дух поколінь, де кожна квітка нагадує мамин поцілунок, кожне дерево – силу тата і захист дідуся, а віночок з кульбаби – бабусин оберіг.

І допоки світить сонце, Сад буде місцем сили, натхнення і тихим пристанком, куди завжди захочеться повернутися.

– Любий онучку, – звернулася бабуся до Андрійка,– тепер ти розумієш, як треба плекати й доглядати Сад, щоб він наповнювався щодня силою безмежної та безкінечної любові Роду. Збережи цей спадок, як найдорожчий скарб.

Легенький травневий вітерець грався з травою. Андрійко зірвав одну перецвілу кульбабу, дмухнув і маленькі прозорі парасольки злетіли в небо.

Він вже не питав нікого більше: «Хто я?»

Бо в Саду свого Роду знайшов себе.