Учена папужка

Жила собі в лісі молода папужка. Нічого казати, розумниця була: ще малим пташеням навчилася по-папужому кричати на всі можливі лади. А як трохи підросла, то захотіла ще більшої мудрости набратися.

— Помандрую я в світ, — рішила. — Десь, кажуть, є птахи, що в них мова не така, як у нас: щебечуть, крячуть, скрекочут, клекотять, кукають, тьохкають .. Цікаво! Хочу і я того навчитись!

— Іди, доню, — сказали їй мама-тато. — Вчитися чужого — добре діло, тільки завжди пам’ятай, що ти папужого роду і свого не забувай! Бо своє, рідне забути — гріх.

Уклонилась папужка мамі-татові та й полетіла на північ, у чужі краї, в чужі ліси. Дивиться — на деревах сидить зграя чорних птахів. Слухає — яка в них дивна мова, все : кря-кря-кря!

Папужка до них: — У вас хороша мова! На ­вчіть і мене! Чорні птахи небагато зрозуміли, що вона сказала , але якось здогадалися .

— Гаразд, — кивнули головами, — навчимо тебе крякати по-воронячому.

Відомо, папуги вміють наслідувати всякі голоси. Побула трохи папужка серед ворон, навчилася їхньої мови — кряче вона, мов справжн я ворона. А там і заскучала.

— Нема мені вже що тут робити! — сказала, розпрощалася з воронами й полетіла далі.

Під вечір примандрувала на якусь руїну серед лісу. Чує — у старому димарі щось кричить: „Пу-гу , пу-гу!” І котиться луна по всьому лісі.

— Оце цікава мова! — подумала папужка . — Мушу її навчитися!

Вишукала папужка того птаха, що пугикав. То був пугач. Познайомились, стали на миґах розмовляти. Пугач погодився навчити папужку по-своєму пугикати , але тільки вночі, бо вдень він спить. Ночами зліталися пугачі на руїну й пугикали досхочу.

От і навчилася папужка пугикати. А як навчання скінчилося, вона знов заскучала та й полетіла далі. Зустріла над морем чайок і від них навчилася кигикати: киги-киги! Потім побувала серед горобців, і ті навчили її цвірінькати по-гороб’ячому. В кінці літа познайомилася зі шпаками і через кілька тижнів уже посвистувала, мов родовитий шпак .

Одного дня полетіла папужка на край лісу, сіла на пенька та й почала говорити різними пташиними мовами, що їх навчилася: і крякала, і пугикала, і кигикала, і цвірінькала, і посвистувала. Тільки відізватися по – папужому їй якось не кортіло. . .

А ж ось біжить стежкою пес. Побачив папужку, поздоровкався та й каже :

— Вибачай, учена панно! Скажи, будь ласка, що ти за птаха. Крячеш — а не ворона, кигичеш — а не чайка, цвірінькаєш — а не горобець… Відізвися мовою того роду, з якого походиш!

Папужка ще з рідного краю розуміла трохи собачу мову, але не відповіла по-папужому, бо соромилася. Їй здавалося, що це негарно. А втім, побувавши серед усілякої пташні, вона таки й призабула папужу мову.

— Я інакше не вмію! — відповіла непривітно папужка й повернулася до песика спиною.

Хто знає, як довго була б папужка літала лісами-полями, коли б у північні краї не завітала осінь. Подули холодні вітри, полили рясні дощі, і затанцювало в повітрі пожовкле листя. І так холод прогнав папужку в її рідні теплі сторони.

Як почули папуги, що папужка вернулася, позліталися великою громадою її привітати. Хотілося їм побачити землячку і почути, чого вона навчилася в широкому світі.

А папужка злетіла на гілку, напиндючила пір’я, гордо задерла голову, завернула очима і почала то цвірінькати, то пугикати , то крякати . Слухали папуги й дивом дивувалися, якої то вчености набралася їх землячка по світі.

— Гарно! Чудово! — промовила стара папуга. — Дотепер мене мали за найрозумнішу в нашім роді, та я бачу, що ти ще розумніша. Що ж, я цьому рада! Але тепер я тебе попрошу: заговори по-нашому, по-папужому!

Горда папужка зніяковіла. Як вона не силкувалась — дарма! Забула!. .

І пригадала папужка своїх батьків і їх слова:

„Вчитися чужого — добре діло, але своє, рідне забути — гріх! ”

— Я . . . я забула! . . — простогнала вона .

— Забула! — загомоніли ображено папуги .

— Батьківського слова ти не пошанувала, своїм родом погордила! Отака то вченість! То що ж ти тепер — горобець, ворона?

Дуже, дуже засоромилася папужка. На очах блиснули сльози. Похилила винувато голову, вибачалася перед батьками, перед рідною громадаю.

— Простіть! Я завинила! . . Але я поправлюся ! . .

І через тиждень уже знову кричала по-папужому.