Вбивця п’яти

Жив колись в одному селі бідняк, заробляв він собі на життя тяжкою працею. Повернувся якось бідняк з роботи, поліз під лавку за казанком, а в ньому п’ять дохлих  мишок.

— Бачиш, який я хоробрий, — каже бідняк дружині. — Відразу вбив п’ять мишей, а ти мене не цінуєш.

Закотив він рукави, взяв ціпок і приготувався бити дружину. А дружина була розумною та хитрою. Вона низько вклонилася чоловікові і каже:

— Пане мій, як же мені не цінувати тебе, якщо ти одним ударом вбив п’ять мишей. Інші чоловіки і однієї не можуть вбити. Тепер я називатиму тебе Вбивцею П’яти. Жаль, що наш цар не шанує таких сміливців, як ти. Жили б ми в іншій країні, був би ти шановною людиною. Давай поїдемо звідси.

Вбивці П’яти сподобалася слова дружини, і він погодився виїхати. Завантажили вони на віслюка свій мізерний скарб і вирушили в дорогу.

Приїхали до сусідньої країни, збудували собі курінь і лягли спати. Наступного ранку намастив Вбивця П’яти свої величезні вуса баранячим салом і попрямував до царя.

Прийшов він у палац, а цар і питає, хто він і звідки.

— Мене звуть Вбивця П’яти, — відповів бідняк.

Здивувався цар і спитав, чому його так називають.

— Прозвали мене так, тому — відповів Вбивця П’яті, — що одного разу, не сходячи з місця, я вбив п’ять левів.

Зрадів цар, що до нього прийшов такий хоробрий чоловік, найняв його до себе на службу і наказав покласти йому платню, рівну платні п’яти чоловік, та ще видати винагороду.

Вбивця П’яти був задоволений рішенням царя. Збудував собі будинок і став щодня з’являтися у палаці, гордий і самовпевнений.

Але якось прибіг до царя конюх і повідомив, що на царських коней напав лев і багатьох із них розірвав на шматки. Візири та радники, які потай заздрили Вбивці П’яти, порадили цареві негайно послати його на місце події. І наказав цар доставити лева до палацу живим чи мертвим.

Розправив Вбивця П’яти свої вуса і каже:

— Мій царю, те, що ти мені наказуєш, неважко виконати. Хіба може людина, яка вбила п’ять левів, злякатися одного?

Повернувся Вбивця П’яти додому сумний-невеселий, взяв палицю і замахнувся на дружину. Здивувалась вона гніву чоловіка і питає, що сталося.

— Через тебе я потрапив у велику біду, — відповідає він. — Якби ти не нахвалювала мене і не назвала Вбивцею П’яти, я не поїхав би з рідних місць і не потрапив би тепер у біду. Цар наказав мені йти на полювання за левом, що напав на царських коней, і доставити його до палацу живим чи мертвим. Що мені робити?

Почувши це, дружина не на жарт стривожилась. А Вбивцю П’яти від страху трясло, як у лихоманці.

— Давай, поки темно, втечемо звідси, — каже йому дружина. — Піди знайди нашого віслюка і приведи сюди.

Вийшов Вбивця П’яти надвір, почав шукати осла. А тут якраз лев повз пробігав. Вбивця П’яти наштовхнувся на нього в темряві, прийняв його за осла, схопив за вухо, привів до стайні, прив’язав і зачинив двері. Тієї ночі вони так і не змогли виїхати — зовсім погано стало бідолазі.

Рано-вранці пішла дружина до стайні, дивиться — а там лев прив’язаний. Здогадалася вона, в чому тут справа, зраділа і послала цареві звістку від імені чоловіка. Лев, мовляв, упійманий живим, нехай царські слуги прийдуть і заберуть його. А сама побігла до чоловіка та розповіла про все. Вбивця П’яти так і затремтів від страху.

Зрадів цар, дізнавшись, що лев спійманий. Але візири та радники відмовилися цьому вірити. Вмовили вони царя вирушити одразу до Вбивці П’яти. Зустріла їх його дружина і каже:

— Мій чоловік всю ніч полював на лева, тільки недавно заснув. Зараз його не добудешся.

Підійшов цар із візирами та радниками до стайні, зазирнув усередину, там і справді лев сидить на прив’язі. Наказав цар слугам забрати його, а сам поїхав.

Увечері Вбивця П’яти з’явився в палаці гордий і вдоволений. Цар та його наближені піднялися йому назустріч. Стали наввипередки хвалити його, а цар наказав платити йому платню, рівну платні десятьох.

Минув деякий час, і ось одного разу прийшли до царя люди і стали скаржитися, що в місті з’явилися семеро розбійників. Щоночі вони нападають на когось, вриваються в будинки, грабують крамниці. Викликав цар Вбивцю П’яти і наказав упіймати, або вбити цих розбійників.

Зажурився Вбивця П’яти, прийшов додому, взяв ціпок і знову хотів побити дружину. Дружина розпитала його про все і каже:

— Не журися, йди на базар, купи одяг і торбу бродячого торговця.

Зробив Вбивця П’яти, як веліла дружина, а вона тим часом замісила тісто, додала в нього отрути і стала пекти паляниці.  Напекла багато, поклала в торбу і веліла чоловікові переодягнутися в одяг бродячого торговця. А коли він переодягнувся, попросила привести віслюка, завантажила на нього торбу з паляницями і каже чоловікові:

— Тепер їдь на віслюку у місто.

Стояла глуха ніч. Не встиг Вбивця П’яти від’їхати від дому, бачить — сидять семеро людей. Це якраз і були ті розбійники, яких цар наказав упіймати чи вбити. Побачили вони торговця на віслюку, зраділи. Підбігли, стягнули його з віслюка, обшукали, розв’язали торбу, знайшли отруєні паляниці. Наїлися і тут же померли. Вбивця П’яти відрізав розбійникам голови, поклав їх у свою торбу і повернувся додому.

Вранці подався до палацу і показав цареві голови семи розбійників. Зрадів цар, що Вбивця П’яти так швидко виконав його наказ, підняв сміливця над усіма візирами і радниками і наказав платити йому платню, що дорівнює платні двадцяти чоловік.

Минув ще якийсь час. І ось одного разу сусідній цар надіслав послання, в якому загрожував війною. Покликав цар на раду Вбивцю П’яти, візирів та радників. Усі чекають, що скаже Вбивця П’яти.

Розправив Вбивця П’яти вуса і каже:

— Я нікого не боюся і як що цар накаже готовий да бою з  будь-яким ворогом.

Цар залишився задоволений такою відповіддю і розпустив нараду. Вбивця П’яти прийшов додому такий похмурий, що дружина одразу зрозуміла: нові неприємності.

— Не турбуйся ти так, — сказала вона. — Якось дамо собі раду.

Наступного дня мала відбутися велика битва. Від імені Вбивці П’яти, його дружина звернулася з проханням до царя надіслати найшвидшого коня. На світанку коня привели до їхнього будинку.

Невдовзі затрубили військові роги і все військо на чолі з царем, візирами та радниками почало готуватися до бою. Бракувало тільки Вбивці П’яти.

А він тим часом боявся навіть сісти на коня. Якось посадила його дружина верхи на коня, а щоб випадково  не впав, міцно прив’язала до сідла. Дала до рук поводи і відв’язала коня.

Відчув кінь свободу, рвонув вперед і виніс Вбивцю П’яти на поле битви. Радісними вигуками вітали царські воїни сміливця, а кінь, наляканий криками, поніс його прямо на ворогів і промчав під великим гіллястим деревом. Вбивця П’яти хотів зупинити коня — схопився за гілку, але кінь був такий сильний і мчав так швидко, що вирвав дерево з землі.

— Капіне, капіне! — ​​в страху закричав Вбивця П’яти.

Побачивши вершника з величезним деревом у руках, вороже військо збентежилося. До того ж, ворожого царя звали Капін. Злякавшись, що Вбивця П’яти викликає його на поєдинок, цар кинувся навтьоки, а слідом за ним і його військо.

Вбивця П’яти тим часом прийшов до тями, підібрав поводи і повернув до свого будинку. Народ радісно вітав його на всьому шляху до міста. Радий був і цар. За  великі заслуги він віддав сміливцю половину свого царства.

Так за допомогою розумної дружини став бідняк відомою та багатою людиною .