Ведмедик

– Засинай, мое золотце! – сказала мама Катрусi. – Всi маленькi дiтки вже сплять!

– Матусю! – попросила доня. – А розкажи менi, будь ласка, якусь казку. Менi це подобаеться, i я швидко засинаю.

– Та, я тобi наче розповiла всi тi, що знаю!

– А ти придумай щось цiкаве.

– Тодi, доню, вмощуйся зручнiше i слухай!

Катруся лягла на бочок i почала уважно слухати.

– У великому лiсi були собi ведмiдь з ведмедицею та маленьким синочком Мишком. Добрий був ведмедик, лагiдний, але надто впертий: iнколи як зацiкавиться чимось, то про все забувае i тому потрапляє у рiзнi неприемностi. Так було i цього разу. Гуляв ведмедик бiля своєї барлоги i раптом вiдчув, що запахло медом. Що таке мед, вiн вже знав. Знав також, що мед виробляють дикi бджоли i живуть вони високо у дуплах дерев. Не раз батько приносив мед. Як вiн його брав у бджiл, Мишку не розповiдав, а йому строго наказав, щоби й не думав лiзти за медом сам. Коли виросте Мишко, батько обiцяв навчити добувати мед.

Мишко пам’ятав татову заборону, але ж меду вдома так давно не було! А тут так смачно пахне!

– Пiду хоч подивлюсь, звiдки пахне, – подумав Мишко i побiг помiж деревами.

Раптом пахощi зникли. Мишко зрозумiв, шо пробiг повз те мiсце, де є мед, i повернувся трохи назад. А ось на деревi вiн побачив дупло, звiдки й пахло медом. Дупло було, як показалося Мишковi, не так вже й високо. Ведмедик думав, що ж йому робити: лiзти за медом, порушуючи татову заборону, чи повернутися нi з чим до своеi барлоги?

– А я не признаюся татовi, що лазив до бджiл! А якщо я не розкажу, то звiдки вiн та мама дiзнаються? – вирiшив ведмедик i полiз на дерево. Добравшись до дупла, Мишко засунув туди лапу, аби дiстати мед. Але ж вiн не знав, як це треба робити, тому тiльки розiзлив бджiл. Мишко зачепив десь у дуплi лапою меду та покуштувати не встиг: цiлий рiй бджiл вилетiв з дупла i давай дзижчати бiля вух, кусати за нiс та iншi мiсцi, де могли дiстати. Ведмедик вiдбивався вiд бджiл, як мiг, через що не втримався на деревi i гепнувся вниз. Трохи вiдбiгши вiд дерева, коли бджоли перестали його переслiдувати, Мишко сiв на пеньок i заплакав вiд болю i вiд того, що так i не поiв меду.

– А чого ж ти, синку, сидиш тут i плачеш? – почувся голос тата-ведмедя.

– Та ось бiг, впав i забився – збрехав Мишко. Вiн все ще гадав, що тато не взнае про його невдале полювання на мед.

– Ото ж я йду i бачу маленькi ведмежi слiди вiд дерева у якому живуть бджоли. І подумав, що це твоi слiди, бо поблизу, крiм тебе ведмежат немає.

Мишко хотiв ще раз збрехати, але знаючи татову суворiсть вирiшив признатися:

– Пробач, тату, Я лазив на дерево, але нiчого не змiг зробити, тiльки й того, що вимазав лапу медом.

– Саме по твоiх слiдах, синку, – суворо проказав тато. – По тому, що пахли медом, я з догадався, що ти лазив до бджiл. Ти порушив мiй наказ i хотiв приховати це. Але знай, що нiякий поганий вчинок не можна сховати вiд нас з мамою. Ти залишиш слiди, i рано чи пiзно будеш викритий у поганому та покараним. Але за те, що маеш мужнiсть признатися, я тебе прощаю. Ти забився, то сiдай менi на спину i я довезу тебе до дому.

Ведмедик всiвся на широкiй татовiй спинi i, наче на конi, доїхав до барлоги, а там на нього i тата чекала мама, Вона стривожилась, побачивши, що Мишко кульгає, але швидко заспокоїлась. Бо хiба бувають дiти, якi не бiгають i не замурзуються чи не забиваються? Щоб не турбувати маму, тато промовчав про Мишкову пригоду.

Мама запросила тата i Мишка вечеряти. І якi були здивування i радiсть ведмедика, коли вiн побачив на столi мед! Виявляеться, що тато принiс мед, а лише потiм пiшов шукати зниклого сина.

…Катруся уявила собi ведмедика облiпленого бджолами, падаючого з дерева, i iй було шкода Мишка. Але вона пам’ятала i маминi розмови про те, що той, хто зробив шкоду, обов’язково залишає якiсь слiди, i по них буде безперечно викритий. Інакше не буває, тому краще зразу признаватись. Тато та мама завжди вiтають щирiсть.

А коли зробиш комусь добро, то теж залишаеш слiд у пам’ятi того, кому допомiг. Про це можна i промовчати. Люди самi розкажуть батькам, а тi будуть пишатись нею…

Катруся тихенько засопіда, засинаючи. Мама всмiхнулася, ласкаво погладила доньку по голiвцi i сказала:

– Рости, моя пташко! Спи спокiйно, хай тебе нiчого не тривожить! Я помолюсь перед Ісусом. Вiн любить тебе i нас з татом. Слава Богу!

Мама ще казала молитву, а Катрусi вже снилися веселi i красивi сни…