Ведмідь чхнув

У лісі почалася епідемія грипу.

– Кха, кха, кха! – бухикав у норі Борсук.

– Хр-рю-с-с, хр-рю-с-с! – чмихав у лопух Дикий Кабан.

– Пить, пить, пить! – жалісно попискувала Білочка, прикута до дупла високою температурою.

Одне слово, було клопоту лісовим лікарям Єнотові й Дятлу: кого настоями чебрецю та ромашки напоять, мохом укутають, кому чаю малинового заварять. Та діло своє вони знали добре, старались на совість – і незабаром перестав кашляти Борсук, одужав Дикий Кабан, знову весело застрибала по гілках Білочка…

Тут би й квит, аж раптом ну стрекотати зловісниця Сорока:

– Рано радієте, грип уже й найдужчих боре! Я оце на власні вуха чула, як чхнув Ведмідь.

Сполошилися лікарі геть: чим же, думають, самого Ведмедя порятуємо? Звичайні лісові засоби – то для інших, йому треба чогось особливого, такого, що хтозна-де й добудеш. Хіба тільки в справжній аптеці, де завжди є найновітніші ліки.

Негайно відрядили прудконогого Зайця.

– Паняй, – кажуть, – бо кожна хвилина дорога.

І ось вони, нарешті, чудодійні препарати, самі назви чого варті: ведмедол, михайломіцин, сульфадіведмедин… Тепер життя хворого врятовано.

Але все було дарма.

– Геть! – заревів Ведмідь, – Я здоровий, як ведмідь. До чого тут грип? Я просто чхнув…