Вельветовий Кролик, або як оживають іграшки

Шкіряний Кінь

Жив собі колись Вельветовий Кролик, і спочатку він був прегарним – гладким та пухнастим, яким і має бути кролик. Його шубка була поцяткована білим та брунатним, а ще він мав справжні вуса з ниток і вушка, підбиті рожевим шовком. Тож, коли різдвяним ранком Кролик, з гілочкою гостролисту в лапах, визирав з туго набитої панчішки Хлопчика, вигляд він мав просто чарівний.

У панчішці були й інші подарунки: горіхи та помаранчі, іграшковий паротяг, а ще мигдаль у шоколаді та механічна миша – та Кролик був найгарнішим. Хлопчик дуже любив його щонайменше дві години, а потім на обід завітали його тітоньки та дядечки, і серед шурхоту подарункового паперу, за розгортанням та розгляданням нових подарунків про Вельветового Кролика забули.

Довгенько він мешкав у шафі для іграшок або ж на підлозі дитячої кімнати, і згадували про нього лише вряди-годи. Від природи він був сором’язливий Кролик, до того ж пошитий зі звичайнісінького вельвету, тож дорогі іграшки його зневажали. Вони взагалі трималися дуже зверхньо та гнули кирпу, бо були механічні, сповнені новітніх ідей і вдавали з себе справжніх. Модель вітрильника, що прожила два літа, хоча й втратила чимало фарби, підхопила цей зверхній тон і принагідно хизувалася технічними назвами снастей.

Кролик не міг вдавати з себе модель чогось, бо не знав про існування справжніх кролів; він думав, що всі кролики у світі набиті тирсою, так само як він. А ще Кролик добре розумів: тирса – це щось застаріле, про що взагалі не варто згадувати в сучасному товаристві.

Серед них маленький бідолашний Кролик почувався геть непомітним та незначним. Єдиним, хто добре до нього ставився, був Шкіряний Кінь.

Шкіряний Кінь мешкав у дитячій довше за всіх. Він був такий старезний, що його брунатна шкура де-не-де витерлася і в тих місцях вже не приховувала швів, а більшу частину хвоста йому вискубли, щоб нанизати на волосинки намисто.

Кінь був мудрий, він пережив чимало механічних іграшок. Він бачив, як вони з’являлися одна за одною, хвалькуваті та нахабні, але згодом пружини всередині них лопалися і вони йшли в забуття. Він знав, що вони лише іграшки і ніколи не перетворяться на щось інше. Магія Дитячої Кімнати дивна та незбагненна, і розуміються на ній лише старі, досвідчені та мудрі іграшки, одною з них якраз і був Шкіряний Кінь.

– Що значить Справжній? – спитав Кролик одного дня, коли вони з Конем лежали біля камінних ґраток, якраз перед тим, як увійшла Няня, аби прибрати в дитячій. – Це коли в тебе всередині щось дзижчить, а ще є важільці для заводу?

– Справжність не в тому, як тебе зроблено, – відказав Шкіряний Кінь. – Це те, що може з тобою трапитися. Коли дитина любить тебе дуже-дуже довго і не тільки любить бавитися з тобою, а насправді любить тебе, – лише тоді ти стаєш Справжнім.

– Це боляче? – поцікавився Кролик.

– Інколи, – зізнався Шкіряний Кінь, бо він завжди волів казати правду. – Та коли ти Справжній, ти не зважаєш на біль.

– Це стається одразу, немов тебе завели? – не вгавав Кролик. – Чи поступово?

– Ні, це ніколи не трапляється одразу, – відповів Шкіряний Кінь. – І забирає багато часу. Ось чому це нечасто трапляється з крихкими істотами, або з тими, що мають гострі краї, чи з тими, що потребують обережного ставлення. Зазвичай до того часу, коли ти стаєш Справжнім, більшість твого хутра вилазить, очі відвалюються, суглоби в лапах слабшають і сам ти вже вельми обшарпаний. Але це все не має значення, бо коли ти стаєш Справжнім, то вже не можеш бути потворним, хіба що для тих, хто нічого не розуміє.

– Мабуть, ти Справжній? – припустив Кролик і відразу пожалкував, що спитав про це, бо не хотів випадково вразити почуття Шкіряного Коня. Але той тільки посміхнувся.

– Мене зробив Справжнім дядько Хлопчика, – відказав він. – То було багато років тому. Та якщо ти колись був Справжнім, Несправжнім ти вже не станеш. Це з тобою назавжди.

Кролик зітхнув. Він думав, що спливе чимало часу, аж поки з ним станеться диво, яке звуть Справжністю. Кролик прагнув стати Справжнім, хотів дізнатися, як воно, але думка про те, що доведеться стати пошарпаним, втратити очі й вуса, його засмутила. Якби ж то можна було стати Справжнім без усіх отих неприємностей!

Нове життя

У дитячій всім заправляла жінка на ім’я Няня. Інколи вона не звертала уваги на розкидані іграшки, але інколи, наче вітер, вривалася до кімнати та розпихала їх по шафах. Вона називала це «прибиранням». Всі іграшки ненавиділи такі дні, а бляшані дужче за всіх. Кролик не дуже тим переймався, він був вельветовий і приземлявся м’яко, хоч як не кидай.

Одного вечора, коли Хлопчик вкладався в ліжечко, він ніде не міг знайти порцелянову собачку, з якою зазвичай засинав. Няня поспішала і зовсім не збиралася перед сном полювати на порцелянових собачок. Вона просто оглянула кімнату, побачила відкриті дверцята шафи для іграшок і навмання засунула туди руку.

– Ось, – сказала вона. – Візьми свого старого кролика. Сьогодні він з тобою поспить!

І, витягнувши Кролика назовні за вухо, вона тицьнула його Хлопчикові до рук.

Цієї ночі та ще багато ночей поспіль Вельветовий Кролик спав у Хлопчиковому ліжечку.

Спочатку йому було незручно, бо Хлопчик міцно притискав його до себе, інколи навалювався зверху, або так глибоко запихав під подушку, що Кролик ледве дихав. А ще йому не вистачало довгих годин у залитій місячним сяйвом дитячій, коли в будинку панувала тиша. Тужив він і за бесідами зі Шкіряним Конем.

Проте дуже скоро йому сподобалося нове життя. Хлопчик розмовляв із ним, влаштовував для нього чудові тунелі під ковдрою і казав, що вони схожі на нори, в яких живуть справжні кролики. Коли Няня йшла вечеряти і залишала на каміні ввімкнений нічник, вони з Хлопчиком пошепки гралися в чудові ігри. Потім Хлопчик засинав, а Кролик забивався під його тепле підборіддя і мріяв цілу ніч, поки руки друга міцно обнімали його.

Час спливав, і маленький Кролик був дуже щасливим – таким щасливим, що навіть не помічав, як витирається його гарненьке вельветове хутро, як відривається хвостик, як рожевий колір злізає з носа в тих місцях, де Хлопчик цілував його.

Прийшла весна, і вони разом проводили довгі дні в саду, бо куди б не йшов Хлопчик, він брав Кролика з собою. Він катав його в тачці, влаштовував для нього пікніки на траві, будував йому затишні хижки під стеблами малини за квітковими клумбами. Одного разу, коли Хлопчика раптово покликали пити чай, Кролик лишився на галявинці до темряви. Няні довелося спускатися в садок та шукати його зі свічкою, бо Хлопчик не міг заснути без свого вельветового друга. Кролик був геть мокрий від роси, а ще брудний від землі, бо вдень пірнав у нори, які Хлопчик викопав для нього у квітнику.

– Кролика йому треба! Стільки вереску через якусь іграшку! – сварилася Няня, обтираючи знахідку кінчиком фартуха.

Хлопчик сів у ліжечку і простягнув до Кролика руки.

– Дай мені мого Кролика! – сказав він. – І не кажи так. Він не іграшковий. Він Справжній!

І ось тут Кролик відчув себе дуже щасливим – нарешті справдилося те, про що оповідав Шкіряний Кінь. Його торкнулася магія Дитячої Кімнати, і він перестав бути іграшкою. Він став Справжнім. Сам Хлопчик це підтвердив.

Цієї ночі він був надто щасливий, щоб спати. Його маленьке набите тирсою серце ледь не розривалося від любові, а давно побляклі, зроблені з ґудзиків оченята сповнилися такої мудрості та краси, що це помітила навіть Няня, коли наступного ранку прибирала його з ліжка.

– Мушу визнати, у цього кролика й справді розумний вигляд! – мовила вона.

Танок кроликів

То було чудове літо!

Біля будинку, де вони жили, був ліс, і довгими червневими вечорами після чаю Хлопчик любив гратися там. Він брав із собою Вельветового Кролика та, перш ніж піти збирати квіти чи гратися в розбійників між дерев, завжди влаштовував йому затишне гніздечко в папороті. Він був добрим хлопчиком і волів, аби його Кролику було затишно.

Одного разу, коли Кролик самотньо лежав у гніздечку, спостерігаючи, як між його вельветовими лапами сновигають мурашки, поряд із ним з високих заростей папороті вибралися двійко дивних створінь.

То були кролики, майже такі, як він, тільки дуже пухнасті і зовсім нові. Вони були дуже гарно пошиті, бо швів зовсім не було видно. А ще вони дивним чином змінювали форму, коли рухалися. То вони були довгі та худі, а наступної миті товсті та кругленькі, замість того, аби завжди лишатися незмінними, як він.

М’яко торкаючись лапами землі, вони підібралися якомога ближче до Вельветового Кролика. Носи в них тріпотіли від хвилювання. Кролик уважно роздивлявся чужинців, щоб побачити, з якого боку в них стирчить важілець для заводу, бо вже знав – стрибунці мають бути заводними. Проте ніякого важільця він не побачив. Вочевидь, то були кролики якогось нового типу.

Чужинці витріщалися на нього, а маленький Кролик витріщався у відповідь. Їхні носи ані на мить не припиняли тріпотіти.

– Може, встанеш і пограєшся з нами? – врешті спитав один із них.

– Щось не хочеться, – відказав Кролик. Йому дуже не хотілося пояснювати, що він не механічний.

– Пфф! Чого тут хотіти? – здивувався пухнастий кролик. – Це ж просто!

Він стрибнув убік і зупинився, стоячи на задніх лапах.

– Ти просто так не вмієш! – закинув він.

– Вмію! – заперечив маленький Кролик. – Я можу стрибати вище за тебе!

Він мав на увазі, що стрибав набагато вище, коли Хлопчик підкидав його, але не сказав про це.

– А стрибати на задніх лапах ти вмієш? – спитав пухнастий кролик.

То було жахливе запитання, адже задніх лап у Вельветового Кролика зовсім не було. Його нижня частина була пошита цілою, наче подушка для булавок. Тож він нерухомо сидів у папороті, сподіваючись, що інші кролики цього не помітять.

– Я просто не хочу! – сказав він.

Та дикі кролі мають дуже гострий зір. Один із них витягнув шию і все побачив.

– У нього немає задніх лап! – вигукнув він. – Уявіть собі: кролик без задніх лап!

І він розреготався.

– Та маю! – закричав маленький Кролик. – Я маю задні лапи! Я сиджу на них!

– То підведись і покажи їх мені. Отак! – вигукнув дикий кролик і почав крутитися на місці й танцювати, аж Вельветовому Кролику запаморочилося в голові.

– Я не люблю танцювати, – сказав він. – Я б краще посидів.

Насправді йому дуже хотілося танцювати, дивне лоскітливе відчуття пробігло його тілом – він відчув, що віддав би будь-що у світі, аби тільки стрибати, як ці кролики.

Дивний кролик припинив танцювати і підібрався ще ближче. Він опинився так близько, що його довгі вуса торкнулися вуха Вельветового Кролика. Дикий кролик зморщив носа, притис вуха до голови і відстрибнув.

– Він дивно пахне! – вигукнув він. – Він зовсім не кролик! Він несправжній!

– Я – Справжній! – заперечив маленький Кролик. – Я – Справжній! Так сказав Хлопчик!

Він ледь не плакав.

Саме тоді поряд почулися кроки і повз них пробіг Хлопчик. Дикі кролі вдарили лапками об землю й зникли, тільки білі хвости майнули.

– Верніться і пограйтеся зі мною! – кликав маленький Кролик. – Будь ласка, поверніться! Я знаю, я – Справжній!

Відповіді не було, лише мурашки бігали туди й сюди, а там, де зникли двоє чужинців, колихалася папороть. Вельветовий Кролик лишився сам-один.

– Шкода, – думав він. – Чому вони ось так втекли? Чому не схотіли залишитися і поговорити зі мною?

Кролик ще довго лежав дуже тихо, дивлячись на папороть та сподіваючись, що вони повернуться. Та вони не повернулися. Сонце поволі сідало, у повітрі з’явилися білі метелики, а потім прийшов Хлопчик і забрав Кролика додому.

Спливали тижні. Малий Кролик змарнів та подерся, проте Хлопчик любив його, як і раніше. Любив так сильно, що в Кролика поволі випали вуса, рожевий шовк на вушках посірів, а брунатні плями на хутрі поблякли. Він навіть почав втрачати форму і вже майже не нагадував кролика, хіба що для Хлопчика. Для нього він завжди був прекрасним, і малий Кролик зважав лише на це. Йому було байдуже, як він виглядає в очах інших людей, адже магія Дитячої Кімнати зробила його Справжнім, а коли ти Справжній, старість нічого не значить.

Хвороба

А потім, одного дня, Хлопчик захворів.

Його обличчя почервоніло, він бурмотів уві сні, а його маленьке тіло пашіло таким жаром, що Кролику було гаряче, коли Хлопчик притискав його близько до грудей. У дитячій з’являлися чужі люди і цілу ніч горіло світло. Весь цей час Вельветовий Кролик лежав, ховаючись під ковдрою, і намагався не ворушитись. Він боявся, що як його знайдуть, то заберуть. Цього не можна було допустити, адже він був потрібен Хлопчикові.

То були важкі часи, бо Хлопчик був надто кволий, аби гратися. Маленькому Кролику дуже нудно було нічого не робити цілими днями, та він терпляче згортався калачиком під ковдрою і мріяв про часи, коли Хлопчик одужає, коли вони знову опиняться в садку між квітів та метеликів і знову гратимуться в чудові ігри під кущами малини. Він планував цілі купи приємних занять, залазив на подушку і нашіптував їх на вухо напівсонному Хлопчикові.

Гарячка поволі відступила, його другові стало краще. Хлопчик вже міг сидіти в ліжку і розглядати книжки з малюнками, а маленький Кролик лежав поряд. Згодом настав день, коли Хлопчику дозволили встати і вдягнутися. То був ясний, сонячний ранок, вікна були відчинені навстіж. Загорнутого в ковдру Хлопчика винесли на балкон, а маленький Кролик заплутався між простирадлами і лишився в ліжку. Він думав.

Завтра Хлопчик їде до моря. Все вже було готове, лишалося виконати останні настанови лікаря. У дитячій якраз говорили про це. Кролик зачаївся під ковдрою і слухав, тільки голова стирчала назовні. Кімнату збиралися дезінфікувати, а всі книжки та іграшки, з якими Хлопчик грався в ліжку, треба було спалити.

– Ура! – міркував малий Кролик. – Завтра ми поїдемо до моря!

Хлопчик часто говорив про море, йому кортіло побачити великі хвилі, що набігають на берег, крихітних крабів та побудувати фортецю з піску.

Саме тоді Няня помітила Кролика.

– А що з його старим кроликом? – спитала вона.

– Оцим? – перепитав лікар. – Та це ж просто купа мікробів скарлатини! Спаліть його якомога швидше. Що? Дурниці! Купіть йому нового. З цим більше не можна гратися.

Отже, Кролика запхали в мішок разом зі старими книжками та іншим сміттям і винесли в кінець садка, за пташник. Там було досить місця для багаття, проте садівник того дня був дуже зайнятий. Йому треба було скопати картоплю і зібрати зелений горошок. Але він обіцяв прийти завтра раніше і все спалити.

Тієї ночі Хлопчик спав в іншій спальні. Йому подарували нового кролика – чудову іграшку з білого плюшу, зі справжніми скляними очима. Та Хлопчик був надто збуджений майбутньою поїздкою, аби звертати на це увагу. Адже завтра він їхав до моря! Це було так чудово, що він не в змозі був думати ні про що інше.

Фея
Поки Хлопчик спав і бачив уві сні море, Вельветовий Кролик лежав серед старих книжок у кутку саду, за пташником, і йому було дуже самотньо. Мішок кинули на землю незав’язаним, тож, трохи покрутившись у ньому, він зміг висунути голову назовні і роззирнутися довкола. Кролик тремтів від холоду, адже звик спати в теплому ліжечку, крім того, його шубка так витерлася від люблячих обіймів Хлопчика, що вже анітрохи його не зігрівала.

Зовсім поряд здіймалися вгору зарості малини, високі, як тропічні джунглі. Колись в їхній тіні він грався з Хлопчиком, але ті ранки давно минули. Кролик згадав довгі, повні сонця години в садку, згадав, який він тоді був щасливий, і його сповив великий смуток. Кожна щаслива мить знову промайнула перед його очима, одна краща за іншу – затишні хижки на клумбі, тихі вечори в лісі, коли він лежав серед папороті і маленькі мурашки бігали його лапами. Той неймовірний день, коли він вперше дізнався, що став Справжнім.

Він згадав і Шкіряного Коня, мудрого й ніжного, і все, що той йому казав.

– Навіщо пізнавати любов, втрачати красу, ставати Справжнім, якщо все ось так закінчується? – подумав Кролик, і сльоза, справжня сльоза скотилася по його обдертому носі і впала на землю.

А потім сталася дивна річ. Там, де впала сльоза, з землі виросла таємнича рослина, несхожа на ті, що росли в садку. Між ніжним тонким листям смарагдового кольору причаїлася дивовижна квітка. Це було так красиво, що маленький Кролик забув про сльози і просто лежав, розглядаючи її. І тут-таки квітка розкрилася, і зсередини вийшла фея.

Мабуть, то була найгарніша фея у світі – плаття з роси та перлів, довкола шиї намисто з квітів і у волоссі квіти. Її обличчя нагадувало найдовершенішу квітку усіх часів.

Вона наблизилася до Кролика, взяла його на руки і поцілувала в мокрий від сліз вельветовий ніс.

– Маленький Кролику, – мовила вона. – Ти знаєш, хто я така?

Кролик подивився на неї. Йому здалося, що він десь бачив її обличчя, та він не міг згадати де.

– Я – фея Дитячої Кімнати, – пояснила вона. – Я опікуюся всіма іграшками, які діти колись любили. Коли іграшки старіють, ламаються і більше вже не потрібні дітям, тоді приходжу я, забираю їх із собою і даю їм життя, обертаю на Справжні.

– Хіба я досі не був Справжнім? – здивувався маленький Кролик.

– Ти був Справжнім для Хлопчика, – пояснила фея. – Тому що він тебе любив. Тепер ти станеш Справжнім для всіх.

Вона міцно обійняла маленького Кролика, підняла його на руки і полетіла з ним до лісу.

Там не було темряви, адже з-за хмар тільки-но визирнув місяць. У лісі було дуже красиво, листя папороті сяяло, мов срібло. На галявині між деревами танцювали дикі кролики, аж їхні тіні метлялися по оксамитовій траві. Вони побачили фею, зупинилися і стали в коло, аби подивитися на неї.

– Я принесла вам нового друга, – сказала фея. – Будьте до нього добрі та навчіть усього, що він має знати про Країну Кроликів, бо він тепер із вами назавжди.

Вона ще раз поцілувала маленького Кролика й опустила його на траву.

– Біжи грайся, маленький Кролику! – сказала вона.

Але Кролик якийсь час сидів нерухомо. Він побачив довкола диких кроликів, побачив їхній танок і раптом згадав, що не має задніх лап. Він не хотів, аби вони дізналися, що знизу він схожий на подушку для булавок.

Він не знав, що останній поцілунок феї змінив його назавжди. Маленький Кролик, мабуть, ще довго боявся б зрушити з місця, якби раптом щось не залоскотало йому ніс. Не второпавши до ладу, що відбувається, він підняв задню лапу і почухав його.

Виявилося, у нього були задні лапи! Замість брудного вельвету його вкривало брунатне хутро, м’яке та лискуче, вуха смикалися самі собою, а вуса стали такі довгі, що торкалися трави.

Він стрибнув і неймовірно зрадів, що тепер має задні лапи. Його радість була такою сильною, аж він почав стрибати по траві – вгору, вбік; крутитися на місці, так само, як інші кролики. Він так веселився, що коли врешті зупинився, аби подякувати феї, її вже не було. Але тепер він став Справжнім Кроликом і почувався вдома з іншими кроликами.

Спливли осінь та зима, прийшла весна. Коли настали теплі та сонячні дні, Хлопчик знову вийшов погратися до лісу за будинком. Поки він грався, двійко кроликів вибралися з папороті і задивилися на нього. Один із них мав гладеньку коричневу шубку, а ось на хутрі другого були помітні дивні плями, ніби колись давно цей кролик був плямистим і цятки й досі проглядали. Було щось дуже знайоме в його м’якому носі, у круглих чорних очах.

– Він дуже схожий на мого старого Кролика, який загубився після скарлатини! – подумав Хлопчик.

Він і гадки не мав, що саме так воно й було. Кролик прийшов подивитись на дитину, яка першою подарувала йому Життя.