Ворожбит

Жив собі селянин, дурисвіт, шахрай і ледар, ще й глуховатою дружиною доля його нагородила. Так вони господарювали, все проїли; нічого в них не залишилося, одна корова.

Ось і надумав господар: «Продам я корову, бо навіщо вона нам? Дружина її не годує, відвикне корова їсти — одні кістки та шкіра залишаться, а чи багато за шкіру отримаєш? Погано, звичайно, без корови, та чого довго думати — займуся якимось ремеслом, дивись, і проживу».

Сказано — зроблено, і він погнав корову на базар. Побачила його дружина і кричить навздогін:

— Корову продаси, купи мені спідницю!

— Куплю, обов’язково куплю! Але спочатку якоюсь їжею розживуся! — озвався чоловік, а сам швидше за околицю.

Корову він продав одразу. Купив календар і смажену гуску, засунув усе в торбу.  А гроші, що залишилися в корчмі спустив, до самого ранку там просидів.

А дружина, чекаючи на чоловіка, затопила піч. У теплі її розморило, вона й надумала: «Навіщо  мені старий одяг, коли чоловік новий купить?»

Скинула вона з себе все старе, кинула у вогонь, в одній сорочці залишилася. Згоріли одяг і дрова, вистигла піч, вистигла хата, поки чоловік в корчмі сидів. А дурна дружина за піччю в одній сорочці тремтіла від холоду.

Нарешті з’явився дорогий чоловік. Тільки він у двері, дружина кричить:

— Чоловіче, давай нову спідницю!

— Яку ще спідницю? Не купив я ніякої спідниці.

— Що ж ти, клятий, наробив! Я ж просила тебе, щоб купив якусь спідницю, хай навіть і саму просту!

— Зате я приніс гусака, дам і тобі спробувати, тільки помовчи!

Тепер тільки лишалося дружині сидіти за піччю в одній сорочці та мовчати — як їй на люди без спідниці вийти! Дякувати, що чоловік по доброті своїй, дав їй шматочок гуски. А чоловікові тільки цього і треба  — щоб сиділа та мовчала про його чарівну книгу, де одні закарлючки, кружечки та палички всілякі, і в тих знаках сказано про все, що робиться на світі.

І оголосив він по селі, що все вгадати може, будь-яку пропажу знайде, хай тільки його запитають. Взяв він чарівну книгу — а простіше кажучи — календар, — поклав перед собою догори ногами, бо грамоти він не знав, і таку важність напустив на себе, ніби всі книги на світі перечитав і море премудрості випив. Довго, ніхто до нього не йшов. Але одного разу сидить він за столом і раптом до нього в хату сусід вдерся.

— Ой, біда, сусіде! – заволав він з порога.

— Та що ж це ти, братику, вриваєшся, ніби невіглас який! Хіба до ворожбита так заходять? Вийди за двері, постукай, а як почуєш «Увійдіть!» (це я тобі скажу), заходь і капелюха зняти, не забудь. Тоді вже й говори зі мною, та пошанобливіше, як пани між собою говорять. Перед тобою ворожбит, а не хто небудь!

Що робити, вийшов сусід, а потім вклонившись заговорив:

— Пане ворожбите, пропала в мене пара волів, чи не знаєте, хто їх вкрав? Заплачу вам двадцять дукатів і мірку гороху на додачу дам. А горох у мене чудовий – зернятко до зернятка, не горох – чисте золото!

— Отож, невігласе, одразу б так вклонився, обійшлося б і без настанов. А тепер неси двадцять дукатів та горох. Знайдуться твої воли.

Зрадів сусід, ніби воли вже в хліву стоять, притягнув горох і гроші.

— Підійди сюди і дивись, коли не сліпий! Цей ось, з кривою ногою, — тицьнув він на закарлючку в календарі, — уночі відв’язав твоїх волів. Якщо до завтрашнього ранку він не приведе їх на місце, побачиш – і на другу ногу зашкутильгає, тут ми його і схопимо за чуба.

По селі одразу рознеслося — так, мовляв і так, воли знайдуться, кульгавому доведеться погано. І хто ж виявився злодієм? Кульгавий Кубо з нижнього кінця села. Він одразу з’явився сам не свій від страху, постукав як належить і вклонився:

— Пане ворожбите ви вдома?

— Вдома, вдома я. Тобі чого, крива твоя душа? – зустрів його ворожбит.

А той у відповідь:

— Що з душі візьмеш, як вона зітхала й сумувала, коли рукам вкрасти захотілося. Та ви вже знаєте, я щодо тих волів до вас прийшов. Як би мені погано не було.

— А що даси, щоб гірше не стало?

— Ой, та я з радістю дам вам стільки ж, скільки й сусід ваш. Тільки ви постарайтеся, зробіть милість, щоб все обійшлося.

Та вже кращого й хотіти було нікуди: у ворожбита і гроші, і гороху вдосталь, і воли ще до світанку були на місці. І що ви думаєте? Помаленьку, потихеньку були пропажі то в одного, то в другого в селі, а у ворожбита помаленьку наповнювалися і гаманець, і комора.

Чоловік справно годував дружину, але одяг купувати не хотів, навіть спідниці не купив, про одне пам’ятав:

— Нехай за піччю сидить, ремеслу моєму не заважає.

Сумно було дружині сидіти за піччю без спідниці, хоч і ситно їла вона тепер — гусятину та поросятину. Ось якось у пані із замку зникла золота обручка. Шукали її, шукали, та не знайшли, всіх випитали, але ніхто не знав, де обручка. Пішла чутка, що пані із замку тому, хто знайде обручку обіцяє сто дукатів, а злодія погрожує стратити. Слідом за слухом і слуга прибіг із замку. Влетів в хату до ворожбита й одразу — чи чув він про пропажу в замку і не знайшов би він ту пропажу, коли він такий ясновидець.

— Що у твоєї господині пропало,— каже ворожбит,— я й без тебе знаю. Але ти останній невіглас, коли не знаєш, що до ворожбита з поклоном слід заходити.

І виставив його. Тільки коли той ввічливо постукав і вклонився, ворожбит пустив його і так заговорив:

— Вельможна пані мабуть не знають, що ворожбиту не пристало до великих панів пішки ходити. Хай пришлють за мною карету, тоді і приїду.

Пані із замку послала карету. Ворожбит, з розкритим календарем у руках, поважно розсівся; так і під’їхав до замку. Там він зажадав для себе окремих покоїв, сім днів часу і щоб подавали йому вдосталь найдобірніших страв і солодкого пиття, поки він не дізнається, куди поділася обручка.

Пані наказала зробити все, як він просив. Вона й так усім заправляла у замку, а тут ще й чоловік поїхав на тиждень.

Ворожбита відгодовували, як павука якогось, пив він, як бочка, і все ходив  і нишпорив по всіх кутках.

А дружина його сумно сиділа вдома за піччю в холоді та голоді. Але недаремно кажуть – почнеш ворожити, як нічого на зуб покласти. Коли з’їла все в хаті, вийшла на дорогу в одній сорочці і — прямісінько в замок, до чоловіка. А слуга, що до ворожбита посланцем приходив і приїжджав, радий був йому на зло зробити, взяв і впустив дружину. Куди було чоловікові подітися? Він наказав їй тихо сидіти, обіцяв ситно годувати — тут, мовляв, страви на стіл носять — не шкодують.

— Тепер дивись гарненько,— каже він,— ось перший іде!

Це перший слуга з вечерею до нього сходами йшов.

При цих словах слуга затремтів, це він обручку вкрав, не один правда, але про співучасників він зараз не думав, зрозумів, що ворожбит на нього показує. За ним і другий слуга прийшов зі стравою.

— Ось, жінко, і другий!

І цей слуга від страху затремтів.

А тут і третій слуга підійшов.

— Ну, хіба я не казав тобі, що й третього дочекаємось!

Третій слуга, тільки встиг таріль на стіл поставити, одразу ж впав перед ворожбитом на коліна і почав  благати:

— Чого таїтися, ви все знаєте, ми втрьох обручку вкрали. І як було його не взяти, коли вона сама в кишеню просилася? Молимо вас, спасіть нас грішних, ми вже в боргу не залишимося, сотня дукатів у нас знайдеться. І господиня наша зрадіє, коли обручка до приїзду чоловіка знайдеться.

— Я одразу на вас подумав, — поважно промовив ворожбит. — А сьогодні ввечері в мене жодних сумнівів не залишилося. Жаль мені вас, але таким чином я вирішив вас заставити признатися. Завтра, якби не зізналися, кінець би вам був! Ну, а якщо ви мене не послухаєтеся, від біди все одно не вбережетеся. Несіть гроші зараз, а вранці дайте обручку найбільшому індику, нехай проковтне. А що далі буде — то вже моя турбота.

Вмить віддали вони йому гроші, та всю ніч збоку на бік крутилися — що завтра на них чекає? А віорожбит спокійно проспав усю ніч.

А на ранок вся витівка ледве не зірвалася, пані ніяк не хотіла, щоб красеня індика зарізали, — мовляв, ну звідки взятися обручці в індика?

— Пошкодуєте індика – без обручки залишитеся, всі знаки на нього показують, – стояв на своєму ворожбит.

Змирилася вона, і дійсно — золота каблучка в зобу у індика виявилася. Відрахувала пані сто дукатів ворожбиту і звеліла швидше до дому поспішити, поки не приїхав її чоловік.

— Спішу, спішу, — відповів ворожбит, — та як же я серед білого дня поїду, ганьбитися перед людьми, дружину в одній сорочці, та й то в порваній, повезу?

Звеліла пані дати їй свою ошатну червону сукню. Ось поїхали вони обоє, ворожбит з дружиною, з гордим виглядом на панській кареті.

А у воротах зустрівся їм господар замку і здивувався: це хто ж така їде у найкрасивішому вбранні його дружини? Діватися нікуди, довелося зізнатися.

— Коли ти такий ворожбит, перевірю і я тебе,— сказав пан.

Приготували багате частування. Засмажили індика, запросили на гостину ще дванадцять сусідів на бенкет. На стіл подали дванадцять різних страв на тарелях, а тринадцята страва була накрита кришкою. І була на тій тарелі страва, яку пан привіз із собою і того року її на стіл ще не подавали. Вгадати треба було з одного разу, що під кришкою. А ворожбит ні сном, ні духом не знав, що там.

— Ну, кажи, та швидше! – наполягав пан.

— От, Раче, стрибав ти, стрибав та й дострибався! Все, кінець тобі прийшов! — сумно зітхнув ворожбит, його прізвище було Рак.

А пан здивовано вигукнув:

— Ну й спритний ти!

Зняв він кришку, а під нею — величезний морський рак, зварений у окропі до червоного.

Всі тільки дивувалися і очі витріщали — то на червоного морського рака, то на мудрого ворожбита. Кажуть, ніби гості, пани, що в замок прийшли, кожен ще по сотні дукатів йому відвалив, а потім його з шаною відвезли додому, бо не личить мудрості пішки ходити.

Розжився ворожбит непогано. Звісно, ​​важко гроші нажити, а з грошима любий дурень проживе.