Видіння імператора

Це трапилося тоді, коли в Римі був імператором Ав­густ, а в Юдеї правив Ірод.

Глибока, таємнича ніч оповила землю: такої темної, глупої ночі люди ще не бачили. Можна було подумати, ніби вся земна куля похована під склепінням глибокого льоху або обгорнута густим чорним серпанком. Майже впритул годі було відрізнити землю від води, легко було заблукати на давно знайомій дорозі. Жоден промінець світла не падав з неба, жодна зірка не запалилася цієї ночі на похмурому, загадковому зорезводі, а місяць від­вернув своє сяйне лице від землі.

Ніч була сповнена якоюсь великою, чарівною таємницею.

Такими ж глибокими, як пітьма, були тиша й мов­чання по всій землі. Жоден звук не хотів порушити уро­чисте, глибоке мовчання цієї ночі. Річки зачаїли в гли­бині свою течію, не чулося ні хлюпання хвиль, ні шеле­сту листя, завмерли вітровії, і навіть листя осики пере­стало тріпотіти.

Якби хтось поглянув цієї ночі на море, то побачив би, що морські хвилі не билися об прибережні скелі, зупинили свій вічний рух, а в пустелі пісок не хрускав під ногами подорожанина. Вся природа завмерла, щоб не порушувати врочистий спокій святої ночі. Навіть трава не насмілювалася рости цієї ночі, роса не вибли­скувала діамантовими краплями, а квіти не зважували­ся пахтіти.

Цієї ночі хижі звірі не нападали, отруйні змії не жа­лили, собаки не гавкали. Ще дивніше й чудовніше було те, що навіть неживі предмети не хотіли порушувати святість чудової ночі, відмовлялися сприяти в недобрій справі. Жодна відмикачка не допомогла б злодієві ві­дімкнути замок, жоден кинджал не пролив би кров.

Саме цієї ночі в Римі кілька людей у темних киреях вийшли з палацу імператора й попрямували через місто до священного Капітолія. Сьогодні вдень сенатори та інші значні римляни оголосили імператору про свій намір спорудити на пошану Августа храм на священно­му пагорбі Рима. Проте Август досі не дав їм на це зго­ди. Імператор не знав, чи бажано богам, аби поруч з їхніми храмами на священному горбі спорудили храм на вславлення його — людини. Август вирішив дізнати­ся волю богів через свого бога-заступника, і оце тепер уночі, оточений лише найближчими друзями, він по­дався скласти офіру (офіра — жертва)своєму богові-заступнику та бла­гати його відкрити натомість волю богів.

Імператор був старий і слабий; його несли на ношах; Август уже не подужав би зійти на вершину пагорба по високих сходах до Капітолія. Август тримав клітку з дво­ма голубами, призначеними для офірування. Ні жерці, ні сенатори, ні солдати не супроводили імператора; з ним були лише друзі; попереду йшли слуги із смолоски­пами, світло яких розганяло нічну пітьму; тут же йшло кілька рабів, які несли триногу, вугілля, священний ніж і вогонь, — тобто все, необхідне для офірування.

Імператор був веселий, дорогою безупинно розмов­ляв і жартував із друзями. Яскраво палахкотіли смолос­кипи, й доки подорожани йшли вузькими вуличками Риму, ніхто з них не зауважив ні надзвичайної імли, ні разючої тиші цієї ночі. Але коли вони піднялися на верхній майданчик Капітолія і дійшли до відкритого місця, призначеного для нового храму на пошану Авгус­та, то помітили, що в природі коїться щось незвичайне.

Світло численних смолоскипів розсіяло пітьму на майданчику кручі, і при цьому освітленні люди побачи­ли на самому краєчку урвища якусь величезну, безформну темну масу. Спочатку подорожани сприйняли її за зламаний бурею пень оливного дерева або старий уламок якоїсь давньої величезної статуї, але, нарешті, роздивилися, що це жива істота, і в жасі завмерли: пе­ред ними стояла стара мудра сивіла (Сивіла — міфічна жінка-віщунка, ворожбитка).

Важко було уявити собі істоту, більш виснажену ча­сом, довгими роками; величезна на зріст, з піднятими старечими, довгими, як крила, кістлявими руками, ста­ра справляла враження похмурого, зловісного птаха.

Стара сивіла вже віддавна не показувалася людям, не виходила з гірської ущелини, де жила в одній зі ске­лястих печер. Що могло примусити цю стару віщунку видобутися на капіталійську кручу?

Від вигляду старої сивіли жах охопив супутників імператора Авґуста:

— Вона недарма прийшла сюди цієї ночі, — тривож­но шепотіли люди, — вона мудра і володіє вищим знан­ням, їй стільки років, скільки піщинок на морському березі. Що віщує її прихід: добро чи зло? Адже вона знає все, що роковано людині, вона пише свої пророцтва на листі дерев і велить вітру віднести віщування тому, ко­му вони призначені. Може, вона прийшла сюди, щоб передбачити імператорові долю?..

Люди отетеріли й ладні були впасти на землю за пер­шим знаком сивіли. Але стара сиділа нерухомо, наче не­жива, і, здавалося, навіть не помітила, що прийшли лю­ди. Вона притінила очі рукою та пильно вдивлялася в чорну, безпрозирну пітьму. Але що могли розрізняти її старечі очі, коли на відстані кількох кроків темрява ста­вала непроникною?

Тут, на вершині, люди відразу помітили цей морок: наче темні завіси спускалися з неба, і очі не розрізняли нічого на відстані простягнутої руки від світла смолоскипа. Здивовані люди зауважили, що Тибр ніби спить і мертвим сном, не відгомонять його гаміркі дзюркотливі хвилі. Повітря таке задушливе і вологе, що ніяк дихати; якась знемога знесилила людей, — вони ледве рухалися, руки й ноги не слухалися, холодний піт зрошував чоло.

Кожний подумав, що цієї ночі коїться щось надзви­чайне, незрозуміле.

Але ніхто з друзів імператора не зважився визнати, що боїться. Не бажаючи засмучувати імператора, вони старалися запевнити його, що все незвичайне в цій но­чі — добрі ознаки для Августа: вся природа зачаїлася й не дихає, щоб вітати нового бога! Стара сивіла, напев­но, прийшла для того, щоб заступитися за імператора, вклонитися й вітати його.

Друзі імператора і в думці не покладали, яка далека була від них наразі стара сивіла. Дух її полинув поза не­озорі моря й пустелі до далекої країни Сходу. Старій здавалося, що вона ступає незнайомим розлогим полем. Старечі ноги раз по раз чіпляються в темряві за м’яке груддя. Стара нагнулася й намацала овець: вона йшла крізь величезну отару овець, що поснули.

Удалині світилося багаття вівчарів, і стара подалася до вогню, що пригасав. Вівчарі мирно сплять навколо багаття, тут же лежать гирлиги, якими вони звичайно захищають отару від хижих звірів. Трохи далі міцно по­снули вівчарки; вони не чують, як підкрадаються до отар невеликі звірі з блискучими очима і гострими ікла­ми. Це — шакали. Але вівці не кидаються з жаху, почув­ши їх, не гавкають собаки, не прокидаються вівчарі, — всі спокійно сплять… Але ж диво! Шакали не хапають здобич, а спокійно лягають біля овець і мирно сплять, наче хатня худоба.

Напружено дивилася стара вдалечінь: її настільки поглинуло побачене, що вона не помічала того, що від­бувалося за спиною. Жертовник на тринозі стояв посеред майданчика; спалахнуло жариння, і попливли па­хощі жертовного куріння. Імператор обережно вийняв з клітки голуба, але руки були заслабкі й не слухалися Августа: голуб легко вислизнув від нього, змахнув кри­лами і зник в темряві.

Це була погана ознака, і всі знову з прихованим страхом поглянули на сивілу — чи не вона принесла не­щастя?

Люди не могли знати, що стара була духом у далекій країні. Вона досі стояла біля багаття вівчарів і прислуха­лася до таємничого, ледве чутного дзвону, що линув казна-звідки і трепетно будив мертву тишу ночі. Довго не могла стара дібрати, звідки цей дзвін; нарешті второ­пала, що звуки линуть з неба. Вона підвела голову і по­бачила осяйних янголів у білих шатах: вони ковзали по повітрю, виповнюючи весь простір від землі до неба, і ніби шукали когось.

Сивіла прислухалася до ніжного співу янголів і не бачила, що Авґуст знов лаштувався до офірування. Ім­ператор вимив руки, звелів очистити жертовник і пода­ти другого голуба. Але, попри обережність, Авґуст знов не втримав пташину, — голуб вислизнув з рук, злетів над головою імператора і зник у темряві.

Жах охопив імператора і всіх присутніх; вони попа­дали на коліна і заходилися голосно молитися, щоб бо­ги відвернули свій гнів, не посилали лиха і нещастя.

Але стара сивіла не бачила і цього. Її захопив чудо­вий спів янголів, який лунав дедалі гучніше й уро­чистіше і став таким могутнім, що розбуркав вівчарів. Вони з подивом підводилися, спирались на лікті, при­слухалися і, нарешті, помічали світлих янголів, які мрі­ли у височині довгими вервечками, як зграї перелітних птахів. У одних янголів були в руках лютні й гуслі, в інших — цитри та арфи; з чарівною музикою зливався тріумфальний спів янголів, — веселий і дзвінкий, наче сміх дитини, безтурботний і радісний, наче пісня жай­вора, милозвучний та ніжний, наче трель солов’я.

Вівчарі звелися на рівні ноги й подалися з отарами до свого гірського містечка, що виднілося неподалік, аби там переповісти про чудове небесне видіння.

Вони підіймалися по вузькій гірській стежині, і ста­ра сивіла не відставала від них.

Раптом на вершині гори стало ясно, як удень: вели­чезна зірка заяскріла над горою, і місто на верховині зблисло в сріблястих променях зірки. Тієї ж миті янго­ли без ліку-міри, що мріли в небі, полинули з перемож­ним гуком і співом до міста, а вівчарі наддали ходи й майже бігли. Ще здалеку вони помітили, що янголи юр­мляться біля бідного хліва, прибудованого до гірської печери так, що гола скеля була однією стінкою. Саме над цією печерою і стояла зірка і сюди звідусіль пряму­вали юрми янголів. Вони сиділи на жалюгідній стрісі, біля входу до печери, на дорозі, і вкривали майже всю гору. Високо, високо до самого неба світилося повітря понад печерою, і в цьому сяйві ще яскравіше виблиску­вали ясно-білі шати й крила янголів.

Щойно засвітилася зірка над печерою далекого гір­ського містечка, прокинулася вся природа, і люди, що ідосі стояли на вершині Капітолія в Римі, не могли не помітити цього. Вони відразу відчули подих леготу, що зашелестів навколо в листі дерев, солодкі пахощі рос­лин, трав і квітів, почули балакучі хвилі Тибру, побачи­ли, як засвітилися зірки на темному небі, і срібний місяць осяяв землю і розвіяв темряву, а обидва голуби, що вислизнули з рук імператора, прилетіли й сіли на плечі Авґустові.

Коли сталося не чудо, Август з гордою радістю підвівся з колін, а всі його супутники припали йому до ніг з вигуками захвату:

– Хай живе імператор! — повторювали люди. — Бо­ги відповіли тобі, Августе: ти — той бог, якому слід уклонятися на вершині Капітолія!

Радісні крики друзів імператора долинули до старої сивіли. Вона повернулася й тут-таки все побачила і зро­зуміла. Вона підвелася й попрямувала до людей. Ніби темна хмара схопилася з надр землі і вкрила вершину горба. Старезна пророкиня достоту жахала. Поплутані довгі пасма сивого волосся звисали навколо голови, тіло давно втратило свої форми, і темна зморшкувата в’яла шкіра висіла складками зусібіч. Але впевнена і ве­лична була хода старої, її могутній вигляд викликав по­вагу; очі палали, як жариння, презирлива усмішка ляг­ла навколо рота.

– Дивись! — наказала стара, схопивши Августа за руку, а іншою рукою вона показувала йому на далекий схід.

У нескінченну далину заглибився погляд Августа, він побачив бідний хлів на підгір’ї. Крізь розчинені двері розгледів імператор укляклих вівчарів. У печері побачив Август молоду Матір навколішки перед ново­народженим Немовлям, покладеним на землі на сті­жок соломи, і колосся, наче сяйні промені, оточували Його.

– Ось той Бог, якому вклонятимуться на вершині Капітолія! — мовила стара, показуючи на Немовля.

Сивіла перейнялася духом пророкування. Очі її блискали, руки здіймалися до неба, голос лунав потуж­но і владно — здавалося, що слова її полинуть по всій землі:

– Нині з’явився у світ великий Бог, Христос, онов- лювач світу, Рятівник людей! Йому, а не тлінній лю­дині вклонятимуться на вершині священного Капіто­лія!

Поволі пройшла стара сивіла повз уражених її сло­вами людей, навіть не поглянула на них, спустилася з вершили горба і зникла в ущелині.

Наступного дня Август видав сувору заборону спо­руджувати на його честь храм на Капіталійському горбі. На місці, призначеному для цього храму, імператор не­забаром сам побудував вівтар на пошану новонародже­ного Божественного Немовляти і назвав його «Небе­сним жертовником».