Викраденні в Тютюрлістані (закінчення)

Півнева таємниця
Хмарилося. Хоч зрідка подихав вітрець, було парко, душно.
— Ну, і нам пора…
Хитруся, що навколішках складала припаси, звела на півня очі, насилу відірвавши їх від ковбас та хліба, і мовила:
— Капрале, що б ми робили без тебе, ти наш заступник і найкращий товариш.
— Ти врятував нас від голодної смерті, — додав Мишібрат, розчулено обіймаючи його.
— Е-е, не перебільшуйте…
— Як тобі пощастило забрати в них мою шубу?
— Ну, шубу він віддав сам, і навіть радо.
— Радо?
— Розумієш… — тут півень почав чухати шию і спину. — Ну, розумієш, — блохи!
— Що?
— Це блохи захищали твою шубу.
Хитруся зашарілась і шепнула:
— Мої любі, мої вірні блошенята…
У відповідь почувся дружний радісний і ніжний писк.
— А я все одно вважаю, що це не півень, а свиня! — крикнула королівна.
Сторопілий капрал оглянув свій гребінь і хвіст. Проте не помітив, щоб у чомусь змінився: він був тим самим змордованим війною півнем.
— Віолінко, що ти кажеш!
— Тільки свиняка може ховати їжу, а вночі обжиратися нишком, і це тоді, коли всі ми голодуємо.
— Присягаюсь, я ділився з вами всім, що мав!
— А я знайшла в тебе яйце!
Півень зблід. Ще ніколи його не бачили таким схвильованим, у такому розпачі.
— Що ви зробили з моїм яйцем?!
Він перетрусив вузлик, кидався то туди, то сюди, хапаючись за голову.
— Воно там! — крикнула Віолінка. — Мабуть, уже круте!
— Ой леле! — зойкнув Пипоть. Упав на коліна, розкидав попелище і, витягши нагріте яйце, став дмухати на нього, щоб остудити.
— Бачите, якогось нещасного яйця нам шкодує! — писнула королівна.
— В цьому яйці був мій синок, — простогнав півень, а сльози так і капали йому з дзьоба.
Всі заніміли, приголомшені цим признанням і, мовчали довгенько.
У глибокій тиші вони почули легеньке постукування, неначе хтось ішов уздовж мурів в’язниці і, б’ючи в них пальцем, шукав потайний вихід.
— Що ти наробила, капосна дитино! — гримула на малу Хитруся.
— Овва, який страх! У нас у замку яєць копи…
— Тихо, та помовчте ж нарешті! —крикнув пі вень, прикладаючи яйце до вуха. Хвилинку він стояв, зосереджено прислухаючись. Сумніву не було. — Сталося! — видихнув він.
Друзі обережно передавали яйце одне одному. Зворушені, прислухалися до порухів малюка, вже навіть видно було крихітну дірочку, з якої стирчав дзьобик. Очевидячки, тепло вогнища прискорило появу курчатка на світ.
— Мій синочку! Коханий мій! — півень обсипав яйце поцілунками. — Ти живий… Ти все-таки живий…
— Але що ми будемо робити, коли він вилупиться? З таким малям у дорозі клопіт…
— Тоді можна його засмажити і з’їсти, — сухо мовила королівна.
— Ах ти, невдячне дівчисько! — скрикнула лисиця. — Ти не варта нашої уваги й піклування.
— Боже, ти чуєш і не гримиш! — заламав лапки Мишібрат.
Бог почув. Загуркотів грім. Блискавиця зеленою шпагою розпанахала темно-синє хмаровиння. Груша затремтіла, одна терпка дичка гупнула об землю. Великі кульки скісного дощу залопотіли по листі.
Мандрівці кинулись бігти. За ними високою стіною з шумом і громом ішла гроза.

Прибуття до Тулеби
Знов настали погожі дні. Спекотний серпень приносить із собою дзенькіт клепаних кіс, сухий хрускіт підтятого колосся. Сповнені блакиттю струмки ледве течуть серед лук, де старі лелеки навчають своїх малят полювати на зляканих жаб. Душно пахнуть ліси, часом розгойдає вершечки ялин білка, майнувши вогненним пухнастим хвостом. Шишки, заткані золотими нитками живиці, з рожевих стають бурими, твердішають і, з сухим тріском б’ючись об гілки, падають у мох. Галявини аж фіалкові од ніжних дзвоників, хоча й верес починає вже синіти на зрубах.
А смерком, коли змовкне вечірній дзвін і впаде роса, вертаються з поля натомлені трударі. Липкі від поту сорочки провіває теплий подих близької ночі. Люди сідають на призьбах, слухають, як спокійно риплять журавлі, плющить вода в жоло бах, а то раптом затупотить, захропе сполоханий жеребчик. Часом якась зірка, задивившись у свій відбиток, зеленою блискавкою шугне з неба в став.
Але радості не відчувається. Всіх пригнітила загроза близької війни. Королівни досі не знайшли. Тому люди гомонять собі, а самі тривожно вдивляються в темряву. Вчувається їм, ніби десь б’ють барабани й гуркочуть колеса гармат. Але то шелестить, зачіпаючись за кущі, солома, ідуть з поля останні хури, високо наладновані золотими снопами, що пахнуть хлібом і ситістю.
Тоді всі зітхають з полегкістю, заспокоюються й лагідно всміхаються, а нічні метелики, приваблені білими сорочками, легко черкають об задумані обличчя.
Саме такої пори підходили троє друзів до мурів Тулеби.
Хоч Віолінка не попросила пробачення в півня, той їй великодушно простив.
«Мала ще, та й розпещена, їй і невтямки, що чинить мені кривду», — думав він, тулячи до грудей яйце.
Рух на шляху ставав чимраз жвавіший, відчувалася близькість міста. Мандрівники повеселіли. Мишібрат насвистував і задоволено мружив очі, уявляючи збиті пухові подушки, в які бухне увечері десь у заїзді. Тільки королівна йшла неохоче, сумна і зла. В душі вона заприсяглася, що така, споганіла від циганових чарів, нізащо не піде до королівського двору. Подорожніх минали селяни, які верталися з порожніми кошиками, молочниці з бідонами за плечима.
За капличкою, схованою у вільшняку, супутники почули пронизливий свист і радісний крик. То паровоз, що тягнув дев’ять вагончиків, змагався з диліжансом, запряженим шестериком коней. Пасажири, вихилившись із вікон, погукували на машиніста, той кидав дрова у відкриту топку. Довгий, немов шпулька від ниток, обплутаний дротом димар сичав і димів. Якийсь дідок, щоб зберегти пару, замість паровозного гудка, дудів у згорнену трубкою газету. Троє хлопців, аби полегшити поїзд, бігли вздовж колії, а за ними з гавкотом стрибав пес. Якийсь фертик вискочив з першого вагона, нарвав на луці квіток і плигнув на буфер біля кондуктора з червоним прапорцем у руці. Потім по дахах став перебиратися наперед, щоб вручити букет нареченій. Двоє малюків, яких притримувала занепокоєна мати, звісилися з вікна й маяли гаптованими підтяжками сонного батька.
А внизу мчав диліжанс. Поштмейстер то ляскав батогом, то, вхопивши ріжок, весело побекував. Кілька вусатих шляхтичів, що бридились тиснявою в закіптюженому поїзді, пообіцяли йому ціле барило пива, як виграє перегони. Тепер вони недбало помахували руками машиністові, що надсаджувався коло топки, й курили люльки, набиті запашним листям м’яти. Так, у хмарі куряви, гуркочучи колесами, диліжанс скотився з пагорба й помчав до міської брами.
— Ходім подивимось, хто переможе! — запропонувала Віолінка.
І всі побігли. Коли спинились на вершині пагорба, вдалині блиснуло місто, спалахнули золотом вежі храмів. Поміж тополями, що кидали довгі голубуваті тіні, нісся повитий курявою диліжанс.
Будинки вилискували полив’яною цеглою, зграї голубів купалися в блакиті. Здалеку долітав гомін людних базарів і поважний дзвін дзигарів, що били шосту. Вгорі, над темною зеленню парків, над червоною карбованою черепицею стрімких дахів Здіймалися, віщуючи погоду, легкі димки. Аж сюди Доносився запах вечері, що булькотіла на вогні.
У півня затуманились очі. Там кожен має свою домівку, стіл, на якому шелестять пергаментом книжки, лагідну дружину, що цілющим дотиком проганяє з чола всі турботи, і альков, де після ці. лоденної праці вони засинають, овіяні пахощами квітучої резеди. А за прочиненим вікном, у садку, запізнілий птах заспіває, місяць проведе ліхтарем по шафах, люстрах і буфетах.
Алебардники погукують:

Каганця гасіть і свічку,
бо прийшла вже темна нічка!

Засинають городяни, заколисані буркотінням годинників, і ніяк не вгадають, що це так пахне — волосся любої дружини, а чи покоси в отчім краї.
Простяг півень крила, неначе хотів пригорнути до грудей це найдорожче в світі місто. Скільки разів ходив у бій за його мирне життя і навіть сьогодні ладен загинути — він, ветеран, бездомний бурлака…
Перед його затуманеним слізьми зором місто мріло в голубуватому серпанку, далеке й принадне, мов чарівний сон.
Схилився півень, ніби намагаючись затримати це видиво, а яйце вислизнуло з-під пір’я та й покотилося зі схилу, постукуючи шкаралупкою.
Коли Пипоть нарешті вхопив його і в розпачі оглянув з усіх боків, воно було геть потовчене, а курча вже вистромило прикрашену гребінчиком голівку й сміливо роздивлялося навкіл.
— Що ж з ним робити? — забідкався півень, хоч серце в нього шалено билося з радощів. — Де ж я знайду йому няньку? Як же ж невчасно ти надумав народитись!
— Який гарненький півничок! — милувалися супутники, обступивши його. — Викапаний тато.
Вони були вже недалеко від брами. На камені при дорозі сидів дідок і, пихкаючи люлькою, заклепував дірявий казанок. Махорчаний дим то підіймав накривку люльки, розпливаючись у вечірньому повітрі, то зникав у глибині цибуха. Дідок приспівував:

Я лудильник пречудовий,
посуд вам зроблю як новий.
Підрихтую казанок —
задзвенить, немов дзвінок!

Раптом півневі сяйнула щаслива думка.
— Майстре, — попросив він, — стягни дротом оцю шкаралупу, вирятуй мене з біди! Малий, бач, непроханий рветься на світ!
Дідок поправив окуляри.
— Цілий вік я дротую і заклепую, а такої роботи ще не траплялося.
Поліз він у торбу, видобув найтоншу дротинку і обплів потовчену шкаралупку мереживною сіточкою.
— Татусю, випусти мене на хвилинку, я тільки ніжки випростаю, — пищало курчатко.
Але півень з ніжністю пояснював синочкові:
— Не час мені тепер дружину шукати, не сьогодні-завтра війна, а з першою-ліпшою куркою зв’язатись — ні, нема дурних. Нічого не вдієш, синку, доведеться зачекати, поки твій татко розбагатіє, купить десь клаптик землі й поставить пристойний курничок.
Яйце було вже скріплене, подорожні подякували та й пішли далі.
На фортечних мурах обабіч брами були наліплені величезні афіші.

ЗАВТРА??? ЗАВТРА!!!
ВЕЛИКА ВИСТАВА ЦИРКУ
КРУЧАНО!
МОТОРОШНЕ ДРЕСИРУВАННЯ ХИЖИХ
БЛІХ МАЕСТРО
МОЗОЛЯ!

Посередині був намальований циган, він, усміхаючись, крутив бичем над купкою бліх, а ті шкірили гострі зуби. У присмерку здавалося, ніби йо го руки в білих рукавичках простяглись до стом лених мандрівників і зараз він сам зіскочить до них.
Мишібрат вдивлявся в афішу, настовбурчивши шерсть.
— Чує моє серце, він принесе мені нещастя. Безталанник я, безталанник!
— Не зважай на безглузді передчуття, — ласкаво поплескала його Хитруся. — Тут, у місті, нам нічого не загрожує.
Несподівано з темної арки виступив огрядний чолов’яга і, розштовхуючи черевом роззяв, кинувся обіймати півня.
— Кого я бачу! — загримів він, сердечно з капралом розцілувавшись. — Де ж це ти так довго пропадав?
— Гармаш Бахкало! — міцно ляснув його по плечу капрал Пипоть. — Здоров, старий друзяко!
— Щось ти змарнів, — співчутливо оглянув той півня. — Може, забагато теє… — і він кахикнув у долоню.
— Та де там… Зате ти цвітеш, — капрал жартома штурхнув його в кругле черево.
— Еге, — зареготав гармаш, — росте в мене ця могила над колишньою лицарською славою. Я тут держу добрий заїзд, іноді згадуємо з товаришами давні часи, і тільки тебе, капрале, бракує в нашій компанії… Так, так, — бубонів він, беручи півня під крило. — Ходімо до мене, жінка зрадіє. Погостюєш — не пожалкуєш.
— Я не сам, — пробурмотів Пипоть, показуючи на Мишібрата й лисицю, що пригортала сонну королівну. — Не хочу вас стісняти…
— Дурниця, не церемоньтеся, місця в нас, дякувати богові, доволі… І перекусити знайдеться. Ходіть усі, — підштовхував їх поперед себе чере вань.
Тільки-но вони увійшли до заїзду, як на мурах заграли сурми. Якийсь чоловічок вилазив на драбину й засвічував перед будинками ліхтарі. В присмерку з грюком зачинились міські брами.
Тулеба вкладалася спати.

Ринок приємного чхання
Коли королівна в сорочечці підбігла до вікна, був свіжий ранок. Зубчасті тіні кам’яничок лежали по той бік вулички; вгорі, в ясному осінньому небі, по вінця налитому світлом, танцювали зграї голубів.
— Прокинулась, ясочко! — мовила Хитруся, накручуючи волосся перед люстерком. — Одягайся швиденько, підемо до замку…
Віолінка глянула на себе в люстро. Поряд з витонченою лисиччиною мордочкою — веснянкувате, ще опухле від сну личко.
— Не піду, і з місця не зрушу! — запищала вона, вимахуючи руками. — Невже ви не розумієте, що мені соромно?
І не встигла Хитруся обернутись, як вона гулькнула під перину й зашилася між подушки.
— Капрале, на поміч! — покликала Хитруся, намагаючись витягти її з розворушеної постелі.
— Доброго ранку, мої любі! — привітався півень, брязкаючи начищеними до блиску острогами. — Що це ви тут виробляєте? — лупав оком на ковдру, яка ходила ходором. До пізньої ночі він просидів, гомонячи зі старим бойовим товаришем.
— Я не піду, чуєте, я не хочу! — пацала ногами мала.
Мишібрат розчинив вікна. Прохолодне, різке повітря сповнило кімнату. Голуби, розправивши крила, опускались на підвіконня й цікаво зазирали всередину. У вікнах навпроти вже вилежувались проти сонця пузаті подушки та смугасті матраци.
Королівна змерзла і скоро дала себе вдягнути.
Потім поснідала, і вони всі разом вийшли з заїзду.
— Обіцяю тобі, що така ти до замку не підеш, — промовив капрал Пипоть. — Спершу ти повинна знов стати гарною.
— І доброю, як колись, — нявкнув Мишібрат.
На вулицях було вже людно. Снували сюди-туди міщани. Оксамитні куртки, червоні й жовті, мигтіли у строкатому натовпі. Шурхотіли коміри з цупкого мережива, на грудях побрязкували золоті ланцюги. Скромно спустивши очі, виступали матрони, оточені служницями — рум’яними сміхунками. Минаючи їх, півень зальотно блискав оком і підкручував ус.
Посеред вулиці, по нерівному, вимощеному кругляками бруку, торохтіли вози, запряжені мулами й волами. Зрідка автомобіль, оглушливо гудучи, продирався в цій тисняві, щоб спинитись на першому ж розі. Шофер вискакував і, поправивши окуляри, величезною ручкою накручував пружину. Часом гайдуки, потрясаючи палицями з в’язками голосних дзвіночків, вигукували: «Дорогу найдостой нішому радникові Іларіону Грижі!» У вистеленому оксамитом паланкіні дрімав на подушках опасистий радник, а секретар, скорчившись у нього в ногах, півголосом читав рубрику про вибрики золотої молоді в газеті «Тулебська сурма».
Здалеку сяяли, вбираючи в себе сонце, панцери королівських гвардійців. Тоді Хитруся на хвильку спинялась і перед вітриною поправляла кучерики та бант на граціозно вигнутому хвості. А півень віддавав їм честь. Вони ж відповідали недбалим уклоном, зневажливо поглядаючи на його вицвілий, полатаний мундир. Чи ж міг зацікавити цих придворних дженджиків наш старий служака?
На перехрестях бульдоги в поліцейських мундирах, з тупими, лютими мордами, регулювали рух, вимахуючи білими паличками. Сліпий від старості дрізд, сидячи в стінній ніші, вигравав на флейті простеньку мелодію, і монетки густо сипалися на мідну тарілочку.
— Пройдемо ще Вергуновою вулицею на Ринок приємного чхання, а тоді вже вирішиш сама.
— А чого він так зветься? — здивувався Мишібрат.
— Зачекай, побачиш.
Друзі пройшли Голярським заулком, де блискали бритви, а перукарі, лопотячи білими халатами, тупцювали навколо клієнтів, що ледве впізнавали власні обличчя під хмаровинням кучерявої піни.
— Поглянь-но! — шепнула Хитруся.
З прочинених дверей вивалився циган Мозоль, відсвіжений, напахчений, з рукавичками й котелком у руках. В чорному, лискучому від брильянтину волоссі відбивалося осіннє небо. Він весело посвистував, а рубінова сережка гойдалась у вусі, мов стигла вишня.
— Тихше!
— Не бійтесь, тут, серед натовпу, він нічого нам не зробить.
Вони постояли в підворітті, поки циган зник за рогом.
Ще один перехід — і ось вони вийшли до Ринку приємного чхання.
Осіннє сонце заливало майдан, що мінився різними кольорами — червоним, жовтим, синім. Здалеку долинав гамір та голосні вигуки продавців. З яток звішувались пучки городини, пірамідами громадилися золотисті кулі гарбузів та динь. Оси кружляли над кошиками солодких груш, рум’яних яблук, укритих туманцем сливок. А обабіч — безліч закусочних, сила-силенна пекарень та кондитерських. З гостинно розчинених дверей било Пряними пахощами імбиру та мускату і невловним запахом припаленого цукру й варення, яке витекло із щойно спечених тістечок.
Голуби літали над головами, скрипіло відро в колодязі, прикрашеному мідними тритонами. Поряд східний купець, гортанно погукуючи, розгортав веселку шовкових хусток.
— Як тут гарно! — прошепотіла королівна.
Аж раптом пахощі садовини та здоби, що линули від яток, залоскотали їй у носі, і вона гучно чхнула.
— На здоров’я! На здоров’я! — підіймали капелюхи чемні городяни. — Це ж і є Ринок приємного чхання!
Вже й півень витяг картатого носовика і довго витирав дзьоб. Купці, поблажливо вислуховуючи їхні похвали, раз у раз заплющували очі і з блаженною усмішкою втягали солодкі аромати м’ясистими носами.
Ходім до кондитерської, треба порадитись.
І вони стали проштовхуватися поміж міщанками, що завзято торгувались.
Одна індичка зі стурбованим виглядом заспокоювала свого чоловіка, котрого дратував червоний колір стиглих помідорів.
— Подивись! Бачиш тих двох, отам? — штурхнув Мишібрата півень. — Онде, біля колодязя, сидять на цямрині!
Обличчя важко було розгледіти, бо обидва уткнулися в кавун, виїдаючи рожевий м’якуш.
— Ті, що їдять кавун?
— Еге! Це ж Гіпцьо й Вузлик.
На другому кінці майдану зчинився гвалт.
— Хто вкрав у мене найкращий, найстигліший кавун? — лементував якийсь городник. Вимахуючи в’язкою часнику й погрожуючи шибеникам, він продирався до колодязя.
— Але ж він лежав геть збоку, — пробурмотів Гіпцьо, вистромивши обліплену насінням пичку з надр кавуна. — Навіщо стільки галасу? Я навіть питав, чий це кавун, і ніхто не признався.
— Мабуть, занадто тихо питав! — Городник уже стояв перед ними й на все горло репетував:— Розбишаки! Ненажери! Голодранці! Дармоїди!
Люди обступили їх щільним колом.
— Треба його втихомирити, — прошепотів Гіпцьо. — Мені подрімати охота, а від цього крику ще на живіт заслабнеш.
І спритно насадив городникові на голову вигризений кавун. Голос затих. Бідолаха, щось белькочучи, обмацував гладеньку шкірку, ніби протирав очі. Це було так кумедно, що всі навколо аж качалися зо сміху. Коли городник, червоний, розлючений, стягнув, нарешті, з голови кавунову кору, малих шибайголів уже й слід загув. Вони чмихнули на другий кінець базару.
— Ну й пронози! — давився сміхом кіт.
— Ходім їсти тістечка! — смикала півня за крило Віолінка.
— Не слід сміятися з чужої біди, Мишібрате, — повчала Хитруся, приклавши до очей лорнет.
— Ох, та вони ж нічого йому не зробили, — виправдувався присоромлений кіт.
— А ви знаєте, що це за колодязь? — обізвався півень. — Це незвичайний, просто-таки чарівний колодязь, і зветься він Колодязь здійснених бажань. Хто вип’є з нього кварту води, — він показав на мідний черпак, що висів на довгому ланцюгу, — і, повернувшись на місці, ступить сім кроків назад із заплющеними очима, в того не пізніше як через сім років сповниться будь-яке бажання. Але примхливі люди забувають, чого прагнули навіть годину тому, і, коли доля вволить їхню волю, часто сприймають це як кривду і образу.
— Ну, побачимо, чи це правда, — муркнув Мишібрат і, хильцем випивши кварту, прошепотів:— Я хочу бути найславетнішим котом у Тулебі, щоб про мене говорило все місто.
Він повернувся, заплющив очі й позадкував, лічачи кроки. Перед ним послужливо розступились.
Всі знали цей гарний звичай. Та ба, на сьомому кроці кіт спіткнувся й плюхнув у цеберко, повне мокрого зілля.
За мить він вирячив очі й підскочив, мов на пружинах. Гримнув гучний регіт. Даремно кіт розпачливо тріпав хвостом, клешні не пускали, боляче щипаючи його за задок. Як виявилося, в намоченій у цеберку кропиві кишіли принесені на продаж раки.
— Чого ці йолопи так регочуть? — сердито пирхнув Мишібрат, потираючи накусані місця.
— Ти ж недавно сам сміявся, — нагадала Хитруся.
— Зате твоє бажання неодмінно здійсниться, — поважно мовив півень. — Ти станеш найславетнішим котом у столиці і, я гадаю, навіть швидше, ніж сподіваєшся. А тепер нам час порадитись. Давайте зайдемо до цієї затишної кав’ярні й сядемо за отой столик.
— Іншої ради нема, — повів мову капрал Пипоть, коли було з’їдено цілу гору тістечок і останні сріблясті пухирці газу вилетіли з вузьких склянок із недопитим лимонадом, — треба купити якихось ліків або масті, щоб вибілити Віолінку. А для цього потрібні гроші. Мій приятель Бахкало, що так гостинно нас прийняв, дасть нам і їсти й пити, але касу його жінка держить у себе під подушкою і грошики йому видає видавцем. Єдине, що я можу, — це продати свої реліквії. — Він розчулено глянув на жменьку орденів та медалей.
— Ти не повинен з ними розлучатись, сховай краще для синка, — прошепотіла Хитруся.
— Досить з нього, якщо він успадкує від мене чесне ім’я і крило, не заплямоване жодним негідним вчинком. Я мушу це зробити задля королівни.
— А вони справді золоті? — шанобливо спитав Мишібрат, доторкнувшись до них м’якою лапкою.
— Слухайте… Я був у найкращих аптекарів і лікарів, усі в один голос сказали: лікування буде тривале й дороге, вони можуть за це взятись, але за наслідки не ручаться. Тільки один підпільний цирульник, — а ми знайомі ще з часів походу на Блабону, — щиро признався мені, що медична наука тут безсила і тільки сам циган може зняти чари.
— Але ж він цього не зробить!
— Звісно. Мозоль продає всякі ліки: від різних хворошів, від безсоння й нещасливого кохання, а люди шепчуть, буцім і отруту… Недурно ж він має перегінні апарати і студить в ретортах відвари… Тут треба неабиякого хитруна, щоб з ним поторгувався й вирвав таємницю чарів. — Півень обвів очима заклопотані обличчя друзів. — Ніхто з вас не годиться, бо він миттю впізнає й про все здогадається…
— А може, попросити когось із твоїх товаришів?
— Ні, їм не можна довіряти таємницю, вони такі простосерді — відразу пробовкнуться.
— Спершу треба роздобути грошей, а тоді, може, щось придумаємо.
Вони допили лимонад. Кіт уже від дверей вернувся і, озирнувшись, крадькома висипав солодкі крихти з блюдця в ласо роззявлений роток, пригладив вуса й подався за друзями.
Було тепло. Дерева в поблизькому парку вже вдягли осінні шати й здіймались угору, мов золоті та мідні вітрила. По газонах бігали діти, збираючи пучки барвистого листя. Проїхали екіпажем якісь дами в розмаяних вуалях. У тінистих, вогких алеях шерхотіли шини, цокали копита.
Півень зайшов до ювеліра. В темному заулку східці вели вниз, мов у нору. Довелося стрибати по вичовганих приступках. У півтемряві ювелір Борсук, що ніколи не скидав шуби, підніс медалі до лампи і, вставивши в око лупу, розглядав їх довго й уважно.
— Золото, — шепнув занепокоєний півень.
— Гм… трохи золота тут є. — Борсук почалапав у глиб крамнички і, підозріливо озираючись, відчинив касу.
— Дякую, шановний пане, — потис йому лапу півень.
Борсук з гідністю вклонивсь і схилився над розібраним годинником, прислухаючись до нерівного цокання.
«Старий парубок, тому такий відлюдько. Посватати б за нього нашу Хитрусю, та б його розворушила», — думав півень, збігаючи вгору сходами.
— Скільки дав?
— Дванадцять дукатів.
Мишібрат аж свиснув. Друзі попростували до мурів, на оборонні вали міста. Трава вже зруділа. Золотими лелітками осипалося листя з беріз. Обіч ватага хлопчаків запускала паперових зміїв.
Друзі посідали на кам’яну лаву. Перед ними лежало місто, напоєне сонцем, прекрасне й сонне.
Капрал узявся за крило й став перебирати перо за пером:
— Гіпця й Вузлика до цигана не пошлю, це такі урвиголови! Майстер Пігула нічого не виторгує, той його обдурить. Гармаш Бахкало — шляхетна душа, але і щирий, і випити любить. А більше вже послати нікого…
— А ме-е-е-не-е-е… А ме-е-е-не-е-е… — озвався голос зі схилу, і, повернувши до друзів хитрий білий писок, хтось подерся вгору, тягнучи по траві мотузку, якою були спутані його ноги.
— Цапок! — скрикнув півень.
— Так, це я-а-а… — забекав той, скромно стаючи збоку.
Капрал Пипоть задумано розглядав його.
— Слухай-но, ти тепер звичайнісінька миршава коза. Мабуть, набридло нести покуту? Ти міг би знову здобути пошану й загладити давні провини. Але чи можна тобі довіряти?
— О так, шляхетні панове, я ж стільки витерпів!
— Так от: підеш на Старий ринок, де стоїть цирковии фургон цигана Мозоля, і купиш у нього ліків, щоб вибілити цю дівчинку. Ось, на тобі дукати. Але якщо зрадиш, начувайся.
— Якщо зрадить, — нявкнув Мишібрат, — то ми просто повісимо його на першій-ліпшій гілляці.
— Їй-богу, я не підведу вас, добродії, — жалібно мекав цапок. — Поклявся б рогами, та вже їх не маю.
— Я вже чув цю клятьбу…
— Не підведу, добродії, присягаюсь, — белькотів крізь сльози цапок, ратичкою притискаючи дукати. — Дайте я вам ноги поцілую, — схилився до їхніх колін.
— Затям собі, брате: ця вірьовка, від якої я тебе звільню, висить на сухій гілляці і нетерпляче жде!
— О милосердні душі, о золотенькі панове, все для вас зроблю, щоб так жила моя бабуся Мекуля, — шепотів цапок, і в його вузьких очицях блищали сльози.
— Ріж! — махнув крилом півень.
І Мишібрат розрізав пута.
Цапок, радий, зірвався з місця.
— Вмить для вас облагоджу це діло, ще сьогодні вночі матимете всі ліки. Слово купця!
Він збіг із валу, поскубуючи мимохідь гіркий осот, що купками ріс на схилі.
— Може, не треба було давати йому одразу стільки грошей?
— Вибору не було, я мусив ризикнути, — відказав півень, витираючи зрошене потом чоло. — Може ж, і в нього все-таки є честь і совість.
Внизу заграла сурма, почувся гомін і тупіт. Хлопчаки змотували шнури. Змії, сп’янілі від простору й лету, верталися з піднебесся неохоче, кілька їх опустились на дерево і, обплутавши гілки хвостами з шелесткого паперу, поклали собі там заночувати.
Згори видно було, як комашиться на ринковому майдані темна юрба.
— Що там таке?
Хитруся глянула на сонце.
— Таж зараз почнеться вистава. Хіба ви не читали афіші?
— Ой, справді, — згадали кіт і півень, — А може, й ми хоч одним оком глянемо, що там показуватиме наш переслідувач?
— Краще триматися від нього якнайдалі, — остерігала Хитруся.
— В такому натовпі, навіть під самим носом у цигана і всієї гвардії, ми надійно сховаємось.
Ну то ходімо швидше, вистава вже починається, — мовила лисичка.

Блошиний цирк
В кінці вулиці, де за порядком стежили кілька бульдогів-поліцейських, видніла охоплена нетерпінням юрма. Вона чимдалі густішала. Всі вікна у високих вузьких кам’яничках були щільно забиті го ловами.
Середину ринкового майдану обгородили червоним шнуром. Уздовж нього ходив циган і потирав руки. Неподалік стояв фургон, де Дримба вже вдягала бліх у парадні строї. Лупон, сидячи на передку, оглушливо сурмив і бив у мідні тарілки. Вгорі, поміж двома жердинами, звисала тонка, як волосина, мотузочка, ледве помітна на тлі дерев і неба.
Спереду поставили кілька крісел для міських радників. Посередині, гладячи чорну як смола бо роду, сидів сам бургомістр.
Перед тим як циган розпочав свої штуки, бургомістр виліз на стілець і, піднісши руки, звернувся до натовпу з промовою:
— Поштиві громадяни! Пам’ятайте про викрадену королівну і не дайте себе заморочити розвагами, бо аж страх подумати, що буде, коли її й далі не буде… — Тиша стояла на майдані, і тільки серця в наших приятелів, принишклих у натовпі, забились дужче. — Кожного, хто принесе якусь вість про неї, король щедро винагородить, а тим, хто схоче вирушити на розшуки, зброю, золото й коня постачить. Але невідомо, де її сховано, тому й зараз, на виставі, будьте насторожі, бо, може, вона десь поряд промайне, коли її вестимуть крадькома. Присутній тут маестро Мозоль зложив свідчення, котрі небагато вияснюють, та він надію має, що оних викрадачів виявить. Отож майтеся на бачності й пильнуйте!
Він уклонився, сплів пухкі руки під чорною жалобною бородою та й сів у крісло, звівши очі до неба.
Запала напружена тиша, але маестро Мозоль швидко кивнув синові.
І ось уже Лупон у сурму дме, тарілками брязкає, а Дримба викочує невеличкі клітки із святково вбраними блохами.
Спочатку маестро обійшов клітки і попідіймав дверцята. З них почали вискакувати, потягуючись і позіхаючи, велетенські блошища. Вони блискали гострими зубами, блимали на всі боки неситими очима. Гомін прокотивсь майданом, багато глядачів відсахнулось, бо блохи дивилися на них так, наче вже вибирали, хто ситіший. Циган повів рукою, ніби втихомирюючи натовп. Потім ляснув бичем. Блохи підскочили раз, другий. І ось уже під свист бича, що звивався кільцями, слухняно побігли по дві, по три в такт музиці.
Циган уклонився, залунали оплески. Він заслужив на похвалу. Тільки залізним дресируванням і відчайдушною сміливістю можна було примусити коритися цих кровожерних звірюк.
— Твої проти цих — сумирні ягнятка, — шепнув півень у вухо Хитрусі.
— Навіть подумати страшно, що з них могло вирости, — відказала та.
Потім блохи ритмічно стрибали крізь підпалені обручі, робили сальто, утворювали піраміди, легко й звинно злітали в повітря у своїх різнобарвних трико.
Але тільки на перший погляд усе так тихо-мирно, бо ось уже дві найсміливіші присуваються ближче до юрби, клацаючи зубатими пащами. Аж мороз іде в глядачів поза шкірою, аж злякані діти з плачем туляться до матерів.
Але пильне око маестро все помічає. Він миттю видобув пістолет і стрелив над головами в бліх.
Розлетілася жменя запаленого клоччя; з обсмаленими довбешками, люто гарчачи, блохи повернулись на свої місця.
Гримнули оплески.
Мозоль граціозно кланяється. Зігнавши своїх вихованок докупи, стежить за ними одним оком, а сам з усмішкою на обличчі повертається до глядачів і врочисто оголошує:
— Вельможні пані й панове! А тепер номер, секретом якого наша родина володіє з діда-прадіда, номер унікальний, чудо дресирування: блошиний спів, воістину, — додає високомовно, — гідний того, щоб тішити слух королів.
Здіймається радісний, захоплений гамір. Потім усі змовкають, злягають на шнури загорожі і, сопучи з нетерплячки, витягують шиї.
Розсувається завіса у вишневі квітки, і виїжджає шестерна карета. В запрягу клусом біжать найросліші, найтупіші і найзліші блохи в гаптованих золотом попонах. Часом одна одну гризнуть за шию, завищать голосно, пирскаючи піною і підкидаючи голови з султанами із страусових пер. Серед тиші, яку порушують тільки зітхання зачарованих глядачів, маленька каретка з гуркотом тричі описує коло, і блохи, тупаючи по дошках, спиняються.
Тоді маестро стягає лосину рукавицю, недбало кидає на пісок і закасує лівий рукав. Безстрашно простягає до бліх руку, хоч вони присідають на задніх ногах і гарчать.
— Ну, поїхали! — гукає він.
І враз увесь запряг з копита рушає чвалом і виїжджає на оголену руку. Всі бліднуть і завмирають, бо циган виймає срібну шпильку і, вточивши шість крапель гарячої крові, в нагороду поїть нею хижаків. Од блошиного плямкання та цмокання аж мурашки по спині бігають.
На мить западає тиша, а потім під абрикосовим погідним небом хтось починає плескати. Немов збудившись зі сну, глядачі й собі б’ють у долоні. Під град оплесків дверцята карети розчиняються, і з неї вибігає одягнена в рожеву сукенку, з гітарою під пахвою, циганова улюблениця, славетна циркова зірка — Блохінелла!
Вклоняється раз і вдруге. Карета, на яку вже ніхто не звертає уваги, з’їжджає з руки, а блохи внизу стають півколом, мугикаючи в такт. Блохінелла злітає вгору, мов метелик, і стає на тонкій, як волосинка, натягнутій мотузочці, майже не видній на тлі вже позеленілого неба. Балансуючи гітарою, вона перебігає на середину й подає знак.
Внизу зривається спочатку незграйний крик, потім починає мугикати й співати хор. Угорі, хитаючись на тоненькій мотузочці, б’є по струнах Блохінелла, і дзвенить її тихий голос:

Жив цар колись в давнину,
й була у нього блоха,
мов рідную дитину,
він ту блоху кохав.
Велів кравця позвати.
Прийшов к ньому кравець:
«Поший мерщій паняті
штанці і жупанець!»

Захоплене зітхання пролинуло над майданом.
— Ти диви, таке манюнє і таке тямке, — сопла огрядна тітка.
Зараз за кріслами міських радників Гіпцьо по-змовницькому штурхав Вузлика:
— Гарно, еге?
— Здорово, але почухай мені спину, щось кусає!
— Радій, брате, — може, то блоха? Відкриємо власний цирк!
— Ех, якби нам Блохінеллу, тоді було б діло, було б діло… — мурмотів Вузлик, тручись спиною об край крісла.
Гіпцьо ляснув його в тім’я.
— Брате, я придумав!
Він уважно обвів очима заслуханий натовп.
— Я її струшу, а ти здіймай крик і лови в шапку! А потім — ноги на плечі!
Він спритно протиснувся поміж глядачами і сперся на бамбукову жердину, так що мотузочка трохи провисла. Потім, ніби злякавшись, відскочив убік, гнучка бамбучина відхилилася, мотузочка натяглася і, мов пружина, підкинула вгору розспівану Блохінеллу. Всі задерли голови і стежили за нею, зустрівши цей незвичайний трюк захопленим ревом.
Піднята ще вище подихом натовпу, Блохінелла закружляла в повітрі і, розпачливо вимахуючи гітарою, почала навкіс падати.
її ще видно було на тлі трохи потемнілого неба.
— Стрибай мені в руки! — волав циган, але, побачивши, що подмух зносить її вбік, нахилив голову і ринувся в юрбу.
Вузлик верещав, мов недорізане порося, запищали, заплакали діти.
Серед загального замішання блохи гризлись між собою, нарешті, плутаючись в упряжі, роздираючи барвисті костюми, поскакали в натовп, на брук, уже вологий од вечірньої імли.
Від болючих укусів міщани замахали руками і спробували тікати, стовпище завирувало, а злодії ще збільшували гармидер, кличучи на допомогу поліцію, самі ж у цей час спорожняли гамани переляканих тулебців.
Мозолеві здалося, що Блохінелла опустилась на чорну бороду бургомістра. Циган прискочив і, злегка притиснувши того коліном, розділив бороду на двоє пасом і став шукати блоху в густій зарості. Бургомістр тільки застогнав, але циган уже лазив навкарачки, визираючи свою улюбленицю на камінні поміж товстими литками міщан, що металися зі страху. То тут, то там витикалось його налите кров’ю обличчя, чулася вигадлива лайка й бідкання. Він був розорений. Дримба плачучи кликала Блохінеллу.
Глядачі в паніці розбігалися. З грюком зачинялися двері, звідусіль лунали поклики, зойки. Мишібрат біг попід стіною, аж тут перед ним виринув розлютований Мозоль.
— Ага, попався, харцизяка! — ревнув він, хапаючи кота за шкірку.
Півень рвонувся на поміч товаришеві, та було вже запізно, їх розділила хвиля втікачів.
— Бережи Віолінку! — гукнула йому у вухо Хитруся, і капрал обхопив дівчинку крильми й підняв угору, звертаючи разом з потоком глядачів у найближчу вуличку. Він уже не бачив, як борсався в лапах поліцейських Мишібрат, як під гнівні вигуки бідолаху тягли до в’язниці.
— Це один з тієї злодійської зграї, — звинувачував його Мозоль. — Кажи зараз же, де королівна?
— На шибеницю його! — кричали навколо, — Смерть кривдникам дітей!
Бульдоги міцно тримали кота попід пахви, вправним прийомом виламуючи йому лапки.
Майдан збезлюдів. У глухій пітьмі гарчали тільки випущені на волю, здичавілі, спраглі крові блохи.

Цапок піддається спокусі
Тієї ночі ніхто й носа не виткнув надвір. Тільки подвоєна сторожа никала завулками, їй вдалося навіть спіймати кілька бліх, що обпилися крові й заснули в підворіттях. Решта поховалася в підвалах, загрожуючи безпеці міста. Через тиждень після цих подій якась бабуся задрімала в церкві, і блохи обгризли їй коліно до кістки.
Розійшлася чутка, що схоплений крадій затявся й не хоче виказати своїх спільників. І, щоб зламати його впертість, нібито довелося взяти злочинця на тортури.
Півень, мов ошалілий, товкся по хаті, ламав у розпачі крила. Та дарма, він був безсилий. Як тут допомогти приятелеві? За цю ніч гребінь у нього зовсім посивів.
— Поки присуду нема, іди до замку! — крикнув він, торсаючи розіспану королівну. — Ти мусиш його врятувати!
— Я не вийду звідси, аж поки знов стану гарна, — брикалася під ковдрою Віолінка, плачучи в подушку.
— Не займай її, — обізвалась Хитруся, — прийде цапок з ліками, тоді сам приведеш її перед очі короля. Той тільки гляне — і вже буде в твоїх руках! Я теж тремчу за Мишібрата.
— Твоя правда, — шепнув півень. Він став біля відхиленої віконниці, прислухаючись, чи не чути кроків. Але цапок не йшов. По бруку, заляпаному молочним сяйвом місяця, дудніла тільки хода озброєної сторожі.
Тим часом цапок скрадався безлюдними вулицями. Дзигарі роздумливо вибивали години. Кам’яні леви проти місяця потягалися і позіхали, за цілий день їм набридло сидіти нерухомо. Вони широко роззявляли щербаті пащі, в які за дня діти безкарно вкладають рученята, гукаючи: «Вкуси мене, левику!»
Цапок увесь тремтів і тулився до мурів. Вервечками тіней пропливали по стінах сни — на вбогих злинали маренням про заставлені столи, багатіїв та скнар терзали можливістю втрат, картинами розорення, яке неминуче принесе близька війна. Солдатам снилися біваки, гривасті коні й вогнища, і то так ясно, що аж міська сторожа зупинялася, помітивши червоні відблиски пожежі в спальнях та альковах. У глибокій прохолодній тиші цапок перебігав від одного рогу до другого. Білястою плямою сунув по залитих місячним сяйвом вуличках, і здавалося, що то вітер несе клапоть паперу. На бігу стискав ратичкою своє боязке серце, а може, сховану на грудях торбинку з дукатами.
Підкравшись до фургона, придавленого тінню ратушної башти, цапок виразно почув голосіння Дримби й тупіт решти бліх, які силкувалися вирватись на волю. Він нечутно штовхнув двері і, відгорнувши заслону, ввійшов у півтемне приміщення.
Тут пахло дикими звірами, вітром, шерстю та всіляким зіллям, що пучками сохло під стелею. Хоч кроки приглушував грубий шар тирси, насипаної на дошки, блохи зачули чужого й перестали скреготіти зубами об грати, тільки зирили на запізнілого гостя при жовтому світлі каганця, блискаючи налитими кров’ю очиськами.
— Хто там? — гукнула з глибини Дримба.
— Це я, — тремтячи, озвався цапок. Над своєю головою він побачив жаб’яче опудало і кілька прив’язаних за ногу, загиблих від спраги мухоморів. Це нагадало йому про власну ганьбу, він зібрався на силі й ступнув уперед.
— Чого тобі треба? — спитала, виринувши з темряви, Дримба. Срібні монети, вплетені в її чорні коси, замерехтіли, мов іскри.
— Циганочко, моя красуне, — усміхнувся цапок, облизуючи шорстким язиком бліді губи, — масті треба, ліків сильних і помічних.
Пильно вдивилася в нього Дримба, щоб угадати, від якої недуги шукає ліків.
— Всякі тут є масті, — заговорила вона, — та веснянки зганяє, та волосся зміцняє, є від старощів, є від немощів і від черви в животі.
Потер цапок ратичкою лоба, потер голе місце, де колись росли чудові роги, а потім зітхнув:
— Треба мені масті, щоб вибілити шкіру, потемнілу від вітру, а може, й від чарів…
— О, то дорогі ліки, — мовила циганка, тоді засвітила свічку і, зіп’явшись навшпиньки, стала нишпорити по полицях. Гніт тріщав, свічка спливала сльозами, передчуваючи близький кінець.
Циганка рядочком ставила перед цапом слоїки, невеличкі, пузаті, накриті плівкою і з сургучевою печаткою на зав’язці.
— Ось для вічного кохання, ось для рогів проростання, це — бороду золотити, а оце — личко скрасити, — пояснювала йому. — А за це ось дукатів жменька — шкіра стане як біль біленька.
Засвітилися в цапка хитрі очиці. «Це ж як до жменьки, — з надією подумав він, — я в ратичці більш як два дукати не вміщу». Одначе циганка розвіяла ці ілюзії, підставивши пригорщу, йому аж у серце кольнуло, коли почав сипати золото.
— Один, два… — рахував він. Раптом із тремтячої ратички вислизнув один дукат і, брязнувши, покотився між клітки. Дримба, вхопивши свічку, прислухалась до глузливого дзенькоту монети.
— Куди ж його занесло? — спитала вона. Але блохи, надувшись, мовчали, інші, лякливіші, гучно хропли й зітхали, удаючи, що міцно сплять.
— Мої дукати! — скрикнув цапок.
— Один тільки…
— От щоб мене позолотили, не менш як два впало!
— Один!
— Два, кажу!
Дримба стала навколішки і зазирнула в усі закапелки. Цапок тільки того й чекав: притьмом ухопив і сховав за пазуху два слоїки, що стояли скраєчку, — «для росту рогів» і «для позолоти бороди». Третій, з мастю для королівни, недбало взяв і, зваживши на ратичці, вигукнув:
— Ось вам ще два золотих, жінко добра! — І, кинувши гроші на прилавок, вискочив з фургона.
Украдені слоїки пекли його крізь каптан. Цапок уявляв собі, як завтра його вітатиме все місто. Він накладе масть грубим шаром, щоб за ніч і роги виросли, і борода позолотіла. Тоді всі кричатимуть: «Хай живе рятівник королівни! Хай живе цапок Бібкович!» І він мчав вуличками, а під кожним ліхтарем спинявся, виймав слоїки, перелічував їх, обстукував ратичкою, нюхав, навіть лизнув плівку шорстким язиком.
— Ці два для мене, а отой для королівни, — шепотів, риссю женучи заулками. Але він стільки разів перекладав слоїки, що в голові все переплуталось. його аж піт пройняв на думку, що він може помилитись.
— Ці два для мене, а отой для неї! — мало не крикнув цапок, добігши до прочинених дверей заїзду. Звідти долинав гамір і співи підпилих старих вояків, добродушних міщан та горлатих волоцюг.

Мишібрат на тортурах
О цій порі у товстостінній башті міської ратуші розпочалося слідство. Низьке склепіння з вологих каменів лизали вогники смолоскипів, зграї кажанів з писком товклися по кутках.
Закутий у важкі кайдани, Мишібрат, тремтячи, стояв перед лавою присяжних. На головах у них були гостроверхі каптури з дірками для очей. На грудях — черепи із срібної бляхи на знак того, що вирок їхній суворий і остаточний. Перед ними стояв пісковий годинник, в якому з шурхотом пересипався пісок, нагадуючи, що час спливає, кінчається година милосердя, а на світанку признаватись та каятись буде вже запізно…
У глибині, в ніші, заслоненій почорнілими гратами, сховались обидва королі. Добрий король Барило аж трусився від хвилювання, сопів і раз у раз смикав за рукав короля Цинамопа Той, прибитий горем і тривогою, сперся чолом на грати, очікуючи зізнань.
Тричі глухо стукнув молоток об катівську сокиру. Судді встали. Два прислужники, штурхнувши ліктями Мишібрата, попхнули його до лави. Тоді з коридорчика виступив здоровенний дядюга в червоному фартусі, щоб на ньому не було видно крові засудженого. Він поклав важке ручисько на плече Мишібратові й зловтішно засміявся.
«Кінець мені», — подумав у розпачі нещасний кіт, вгадавши, хто ховається під чорною катівською маскою.
Вже багато років у Тютюрлістані нікого не засуджували на смерть Сварливих перекупок водили вулицями в намордниках, а за дрібні провини під ганебним стовпом сікли різками по оголених, зарожевілих із сорому задах. Але тепер потрібен був кат, який міг би взяти винуватця на муки, щоб витягти з нього признання. Тоді зголосився циган. І ось зараз, скрегочучи зубами й куйовдячи свою чорну бороду, він натягав пурпурові катівські рукавиці.
У темній глибині підземелля прискали тільки смолоскипи та дві воскові свічки кидали тремтячі тіні на схилені каптури суддів.
— Мишібрат Нявчура, син Сіруні та Мишолова, народжений у місцевості Старе Млинище, обвинувачується у викраденні блабланської королівни Віолінки. Спільниками його в цьому ганебному злочині були: півень Мартин Пипоть та лисиця Хитруся. Викрадення вчинено з метою одержання викупу. Ці свідчення дав під присягою маестро Мозоль, власник цирку Кручано. Обвинувачений, чи визнаєте ви себе винним?
Ні! — крикнув охоплений жахом кіт. — Все це неправда!
— Обвинувачений, ви насмілюєтеся твердити, що ви невинні?
— Так, високий суде.
— То хто ж тоді викрав королівну? Ви його знаєте?
— Так.
— І можете назвати?
— Так! — відповів сміливо Мишібрат.
Серед тиші чути було важке сопіння ката, що люто кусав кінчик бороди. Невидимий за гратами король Цинамон сплів пальці, аж суглоби затріщали.
Мишібрат мовчав. Потім звільна обернувся і, простягти лапку, показав на зблідлого ката.
— Це він, циган Мозоль!
Запала зловісна тиша, тільки іскри з шипінням злітали вгору й гасли.
Кат здвигнув плечима й нетерпляче накрутив пасмо бороди на вказівний палець. Полегшене зітхання пролинуло по лаві присяжних.
— Оскільки обвинувачений уперто каже неправду і намагається збити слідство на манівці, вважаю за потрібне вжити особливих засобів, щоб витягти з нього правдиве зізнання.
— На тортури! На тортури! —заревів кат і подав знак прислужникам, щоб ті поволокли бідолаху.
Миттю розп’яли Мишібрата на вузькому столі, стягли ременями передні й задні лапки. Кажани пищали, б’ючись об склепіння, з якого фіолетовими краплями капала вода. Цирульник у довгій завитій перуці поклав руку на пульс підсудного.
Кат, смикнувши Мишібрата за вуса, запхнув йому між стиснуті шелепи шкіряну лійку. Даремно нещасний силкувався виплюнути її, лійка зайшла аж у горло. Витріщеними очима він водив за прислужниками, які крутилися біля стола. Серце неспокійно стукотіло, але в ньому жила тверда рішучість зберегти вірність товаришам, не виказати їхньої схованки. Інакше вони загинуть, їх одразу віддадуть до рук циганові, який зумів обдурити навіть суддів. І якщо Мишібрату судилося вмерти, то життя своє він віддасть за шляхетну справу, за звільнення королівни. Зі страху шерсть у нього стала дибом, але втішала думка, що півень і Хитруся доведуть діло до кінця. Та хоч правда виявиться, хоч цигана покарають, його, Мишібрата, вже не буде. Купка білих кісточок навіки залишиться під вичовганими плитами підземелля. І йому стало так шкода себе, що сльози дзюрком потекли по вусах.
Цирульник вийняв великого годинника, труснув ним раз, другий, приклав до вуха. Упевнившись, що годинник справний, дав знак: можна починати. Прислужники подали катові глечик молока. Мишібрату раптом здалося, що його душать. Він похлинувся, піна виступила в кутиках рота, кілька краплинок бризнуло з носа. Довелося ковтати.
«Ну, якщо цим мене хочуть зламати…»— усміхнувся він в душі. Але глечики підносили один за одним. Холодна рідина потоком лилася в горло. Дикі очі цигана зловтішно спостерігали болісну гримасу на мордочці нещасного. А в кота живіт уже розпух, мов надувна куля, ще один ковток — і він лусне, чвиркне фонтаном ненависного молока. Але в лійці знов дзюрчало.
«Прощайте, друзі, прощай, сонечко», — подумав Мишібрат і зомлів.
Тоді цирульник, відчувши, як слабне пульс, звелів припинити катування.
Лійку витягли. Хлюпнули в очі водою.
— Скажеш правду? — спитав суддя.
Мишібрат кивнув головою.
Хто викрав королівну Віолінку?
— Ци… ган… Мо… золь… — прошепотів кіт.
Заскрипіли по пергаменту пера протоколістів.
— Та де ж запеклий злочинець, — перемовлялися на лавах судді. — Нічого не вдієш, спробуємо колесо, треба зламати його впертість… — І почалося колесування.
З кутка витягли заіржавілу махину, що віками стояла без діла. Циган шнуром вправно прив’язав Мишібрату хвіст, лапки притисли защіпками до стіни. Другий кінець шнура перекинули через велике, обтикане цвяхами дубове колесо. Циган закрутив корбу. Заскреготів механізм, загриміли трибки, а давно не мащена корба злісно запищала: «Тер-пи, тер-пи, тер-пи».
Мишібрат застогнав, він мало не висів у повітрі, а велике колесо, обертаючись, помалу натягало мотузок. Лапки страшенно боліли, чоло зросив краплистий піт. Бідолаха одчував у натягнутому хвості кожну кісточку, здавалося, ще трошки і хвіст вирвуть. Поруч стояв катів помічник, він співчутливо шморгав носом і обтирав котові мордочку мокрою ганчіркою.
— Хвіст… — стогнав Мишібрат. — Ви мені вирвете хвіст!
Судді мовчали, скреготіла стара машина.
— Несила на це дивитися, — шепнув король Барило, — може, звільнимо його?
— Як несила дивитися, то заплющ очі, — просичав король Цинамон. — Треба ж з нього нарешті витягти правду!
— Ваша милість, — звернувся раптом кат до судді, — чи можна поставити одне запитання цьому негідникові?
Суддя кивнув. Циган заговорив з глумливою ласкавістю:
— Ми вже знаємо, що ти, Мишібрате, невинний, але скажи тільки одне: капрал Пипоть мав щось спільне з викраденням королівни?
Скатований Мишібрат мовчав. Тоді Мозоль ударив кулаком по натягнутому, як струна, хвості.
— Ня-а-а-ав! — зойкнув по-котячому підсудний.
— Він признався! — з тріумфом гукнув кат, — Ви чули: ясно сказав, що мав! А якщо півень доклав до цього крил, то й цей молодець теж, і лисиця, бо це нерозлучна трійця.
— Смертна кара, смертна кара, — забубонілії судді, ставлячи хрестики на пергаменті.
«Іменем короля Барила суд засуджує на смерть крадіїв дітей: Мишібрата Нявчуру, а заочно лисицю Хитрусю й півня Мартина Пиптя. Кому вони попадуться до рук, той може безкарно їх убити. Що ж до присутнього тут Нявчури, то вирок має бути виконано на світанку».
Розпустили пута, і Мишібрат безживно зсунувся на мокру кам’яну підлогу.
Судді, грюкаючи пюпітрами, залишали зловісне підземелля. Прислужники покинули напівживого Мишібрата посеред зали. Король Барило втішав близького до розпачу короля Цинамона:
— Терпіння, любий мій, може, вранці він заговорить, і ми натрапимо на слід…
Король Цинамон мовчав, але стиснуті губи й насуплені брови свідчили, що в його душі визрівають грізні рішення.
У глибокому підземеллі з тихим сичанням догоряли смолоскипи, останні піщинки з шурхотом пересипалися в пісковому годиннику.

Ніч чекання
Півень більше не міг витримати в самоті. Остогидло визирати крізь прочинену віконницю. Здавалося, що він скоріше про щось дізнається, коли сяде біля дверей. І капрал збіг крученими сходами до головного залу.
Сиві димки з люльок снувались у світлі ламп. В альковах біля колон, попиваючи золотисті меди, гомоніли лицарі, проїжджі купці й міщани. Капрала Пиптя відразу запросили до компанії. Крізь грубі грані скляниць яскрилось червоне вино. Півня дрижаки брали на саму думку, що така Ж червона і кров його вірного друга й побратима, яку, може, завтра проллє кат. І він не зводив погляду з дверей, чекаючи на цапка. Але товариші з часів давніх походів підступали до нього, панібратська ляскаючи по плечу, й весело забалакували.
Що він мав робити? Розважався й собі з усіма. Але тривога за ув’язненого приятеля не давала йому безоглядно поринути у веселощі.
Марно очікуючи пліток з міста, він чув поряд розмову двох п’яничок. Ця пара була з тих шахраїв і хвальків, які, одержавши від короля лицарське спорядження й дукати на дорогу, виїздили за місто і в найближчій корчмі пропивали гроші й коні. Потім пішки вертались до замку, розповідали про свої пригоди й присягалися, що вже напали на слід, показували гулі та синці, яких понабивали, сп’яну звалившися з лави. Скаржилися слізно, що на них підступно напали й пограбували. Мовляв, мало не наклали головою, захищаючи королівну! Та як тільки видурювали нову допомогу й напихали грошвою калитки, одразу зникали в заулках, і найчутливіші носи поліцейських собак не могли винюшити їхніх слідів, що губилися серед запахів солоного мигдалю та смажених на рожні шашликів. Часом ці два пияки виринали з сутіні досвітку, тримаючись попідруки, і будили сонних міщан, виспівуючи на все горло.
Півень тремтів від обурення: коли б йому їхні гамани та обладунок, циган уже давно сидів би за гратами. А так його, Мартинів, найближчий друг за своє чуле серце може заплатити життям… Півень прислухався, чи не чути кроків у спустілих вуличках, але знадвору крізь щілини тільки тягло холодом. Було темно й тихо.
Невже цапок піддурив? Капрал не мав уже ані гроша. Не бачив і шляхів до порятунку. Небо на сході засріблилось, ніч кінчалася. Мимохіть півень слухав, що торочив, вимахуючи руками, гладкий шляхтич. Очі в нього запливли салом, мов яєчня на сковороді.
— Здибав я його за отим гаєм, і в мене аж серце тьохнуло, — ну, думаю, це лицарська смерть до мене їде, Кінь сухоребрий, облізлий, а на ньому — худий як тріска вершник у чорному панцері. За ним зброєносець б’є віслюка босими п’ятами.
— Гей, куди це ти?! — гукає лицар грізно.
— За дорученням короля, — відповідаю, моргаючи, бо вже здогадався, що й він шукає викрадене дівча. — Вже йду по сліду, — кричу, — до найближчої корчми.
Тоді він мені:
— Я знаю, де вона схована, стереже її один велетень. — Повернув до мене сумне обличчя, що скорше подобало б ченцеві чи аскетові, аніж лицареві, та й каже:— Рушай за мною.
— Впізнаю його, брате, це, без сумніву, він! Сам Дон-Кіхот, благородний шаленець, його знають від Гвадалквівіру до Нісенітниць! — крикнув гладунів сусіда за столом, перекинувши кухоль, і потер ніс, схожий на розтоптаний помідор.
— Слухай далі, — урвав його яйцеокий. — Шмат дороги прочалапали разом. Майже на самому вершечку пагорба, замість звернути до корчми, він поправляє шолом, — а той шолом точнісінько як голярський тазок, — і гукає:
— Бачиш його, бачиш оте страшило? Того дідугана з сивою бородою, отам!
Я присягаюся, що не бачу, але він уже стиснув коня острогами і, брязкаючи залізяччям, поскакав чвалом. Протираю очі. Або я з глузду з’їхав, або він… Бо там унизу — млин, вода рине на колесо і пряде біле шумовиння. Мельник вибіг на ганок, привітно махає рукою. А той не зважає — мчить наосліп! Так і гунув з конем у чорторий!
Перехрестивсь я раз і вдруге, а гладкий зброєносець…
— Санчо Панса, — підказує друзяка.
— Еге ж, саме так його звали! Стоїть на березі й ридає. Питаюся в мельника:
— Що це за річка?
— Хлюпавка.
— Чий це млин?
— Мій, — каже, — Блажея Питля.
— Бррр— які ти невеселі історії розказуєш, — бурчить другий, і його помідорний ніс буряковіє.
— Ну, і втопився?
— Та де там! Коли ми вже його оплакували, виринув з хмари водяного пилу, геть обліплений тванню.
«Втік! — гукає. — Я вже його за бороду тримав, а він у щось перемінився… Зате я в нього вирвав скарб. Дивіться, що знайшов!»
І потряс знайденою на дні гітарою, всередині якої торохтіли черепашки. Торкнув пальцем струни і з насолодою прислухався. А звуки ця гітара видавала такі, як ото кіт, котрого тягнуть за хвіст.
Перед очима в півня одразу зринає повна розпачу мордочка друга, якого схопили поліцаї.
— Горе тобі, Мишібрате, — шепоче він тремтячим голосом. — Нема для нас на цім світі справедливості!
Несила більше слухати теревені п’яничок. Він одчиняє двері й виглядає на вулицю. Перед ним у місячному світлі, мов блідий привид, з’являється цапок.
— Є?
— Є!
— Ну то давай! Нарешті. Яке щастя, що ти прийшов! — вугукує капрал Пипоть, затискуючи під крилом рятівний слоїк.
Якщо ці ліки поможуть, то на світанку Мишібрата випустять. Перестрибуючи через п’ять східців, він мчить до своєї кімнати. Цапок трюхає далі вулицею, радіючи, що не довелося віддавати решту.
І ось уже Хитруся натирає мастю розіспану Віолінку. На світанку вони побіжать до замку. Обоє аж сяють з радості, адже все тепер зміниться; щасливий король звільнить Мишібрата, між обома народами запанує мир, цигана буде покарано, а вони одержать нагороду. Віолінка, що була розкапризувалася, засинає, щільно вкутана в ковдру. Лисичка не може втишити своє серце, що б’ється швидко-швидко. У шубці, накинутій на сорочку, вона стає з півнем край вікна.
Небо починає сріблитись, а зорі бліднуть. Жаданий день уже близько.

Цапок «продає»
Минувши ще кілька будинків, у затишному закутку цапок нетерпляче розкриває слоїки і густо мастить собі лоба й бороду. І йому хочеться здивувати новий день розкішними рогами та буйною золотистою бородою, за яку його всі поважатимуть. Дзигарі б’ють четверту годину, а гноми, що живуть у барометрах, виходять зі своїх хаток і простягають долоні, щоб перевірити, чи не йде дощ. Але надворі прохолодно й погідно.
— Гей, звідки це ти зірвався? — зненацька гримнув над вухом у цапка нічний дозорець, умить розігнавши його солодкі мрії.
— Я… я… — замимрив цапок і впустив слоїк.
— Ясно, що ти… Що це в тебе там? — Дозорець пхнув чоботом скалки. — Ану, признавайся… —Та раптом ляснув себе долонею по лобі, ніби щось згадав, і крикнув:— Кажи мені зараз, де капрал Пипоть і Хитруся?
— Я щойно їх бачив, за кілька кроків звідси, в заїзді, — швидко залепетав цапок, а сам подумав: «Вони й так уже все знають. Аби тільки мене не били!»
— Ну то ми зараз їх накриємо! Виходить, циганка вгадала. — Дозорець кивнув своїм товаришам, і ті оточили цапка.
Отак, уже скутого ланцюгом, його повели до ратуші.
Саме в цю хвилину півень навшпиньках прокрався до спальні гармаша Бахкала. Почувши його гучне хропіння, зняв зі стіни важкий мушкет, перевірив курки й підсипав пороху.
— Що ти робиш, навіжений? — засичала йому у вухо Хитруся.
— Якщо все зірветься, я застрелю кожного, хто здійме руку на Мишібрата, — відповів уривчастим голосом півень. — Вирок уже відомий. Я завчасу займу собі зручну позицію. Як тільки покажеться кат, я — бабах! — та й по всьому.
Лисиця не встигла спинити капрала, через кухню він вислизнув на подвір’я і ще сонними садками став скрадатися до затилля кам’яничок.
— Ой леле, що він робить?.. Що він робить?.. — шепотіла зблідла Хитруся. Впевнившись, що Віолінка міцно спить, накинула їй на голову якусь хустинку й проворно метнулася за ним, щоб утримати від одчайдушних вчинків.
Аж тут двері заїзду з грюкотом розчахнулись і з криком «Руки вгору!» купою ввалилися алебардисти. Всі в залі злякано посхоплювалися з місць.
— Спокійно, любі панове! — гукнув офіцер. — Ми прийшли не для того, щоб псувати вам дозвілля, але серед вас є люті розбійники!
— Розбійники — в моїй господі? — здивувався гармаш Бахкало, спускаючись по сходах у ковпаку, зі свічкою в руці, що капала воском на довгу байкову нічну сорочку.
Дозорці вже обшукували кімнати. Півня й лисиці не знайшли. Коли вдерлися до їхнього покою, там хтось сопів у пуховиках, обличчя було прикрите хустиною.
— Це вона, Віолінка, — шепнув офіцер, підіймаючи її з постелі.
Хустка зсунулась, і з-під неї показалося заспане лице в буйному золотистому зарості.
— Вибачайте, шановний пане, — пробелькотів офіцер. — Це помилка.
Виходили дозорці сердиті, з порожніми руками. Один з них тріснув по карку зв’язаного цапка.
— Де тільки щось нечисто, там без тебе не обійдеться!
— Ой горе, не ве-е-зе-е-е, хай ме-ене-е сме-е-єрть візь-ме-е! — заголосив цап. І враз повеселішав, бо відчув, що роги починають рости. Але ще боявся в це повірити, тому прикинувся, ніби тяжко зажурений, і тільки сторожко зиркав довкола.
— Дивіться, хлопці, він сивіє!
Справді, полова борідка цапкова біліла вочевидь.
— Я помилився! — зойкнув цап, зрозумівши, що переплутав слоїки. — Жадібність мене згубила! — лементував він, видираючи ціле пасмо сивих патлів.
Побачивши, що він аж посивів з розпачу, навіть дозорці злагідніли.
— Про всяк випадок треба тебе, пройдисвіта, замкнути, — сказали вони, женучи його до в’язниці.
— Все пропало! — скиглив цапок.
У ранковій тиші по всьому місту розлягався стукіт молотків — це катові підручні збивали на ринковому майдані шибеницю.

Під шибеницею
Коли перші промені сонця пробилися крізь перисті хмари, півень прикрив око крилом і прикипів поглядом до повитого синьою імлою ринку, над яким шугали ластівки.
Мушкета Пипоть зручно спер на димар. Ринковий майдан уже заповнили цікаві. Згори здавалося, ніби він замощений головами. Подекуди, немов трава поміж камінням, погойдувалися страусові пера на капелюшках модниць. Коли-не-коли зчинявся гамір — натовп загуде, захвилюється і стихне.
Засудженого ще не везли.
Під ратушною баштою стояв простий двоколісний візок, запряжений чорним коником.
Та ось ворота ратуші, пронизливо заскрипівши, відчинилися. Підбігли алебардники й почали розштовхувати натовп, звільняючи прохід. Тепер півень побачив Мишібрата: він був блідий, змарнілий, але на приступку візка став з гордо піднесеною головою. Похитнувся, бо лапки були зв’язані за спиною. Катів підручний брутально підіпхнув його й зачинив дверцята. Під оглушливий крик натовпу візок рушив і поїхав довкола майдану. Люди розступалися перед алебардниками, а за візком юрба одразу змикалася, всі перли наперед, щоб подивитись на злочинця. Увесь натовп насварявся кулаками й горлав:
— Ганьба крадієві дітей! Смерть нелюдові!
Хитруся спробувала подати голос:
— Змилуйтесь над нещасним! Він же…
Але натовп нічого не хотів слухати, знай ревів:
— Смерть йому! На шибеницю!
Півень підхопив мушкет і навів на ката, що глумливо гладив вірьовку. Мозоль, у червоному катівському вбранні, вмочав пірце в оливу й мастив нею зашморг, щоб добре затягся.
Ось візок спинився, і кіт стомленою ходою зійшов на поміст, застелений чорним сукном, гарно обведеним облямівкою зі схрещених кісток. Стояла глибока тиша. Чути було тільки, як лопотять крилами голуби, ширяючи над дахами в гарячих потоках вранішнього проміння.
Засуджений звів очі, глянув на блакитне небо, і дві прозорі сльозини скотились у нього по щоках, його молода, по-котячому зграбна постать дихала гартом і погордою. Він поволі обводив зором майдан, людський мурашник, темних катових помічників та судових урядовців. Раптом погляд його зустрівся з мокрими від сліз очима Хитрусі. Він обернувся й кивнув на Мозолів цирк та великі афіші, ніби кажучи: «Нічого, що я загину. Там наш ворог, і його треба здолати!»
Потім спокійно зліз на ослін. Кат накинув зашморг йому на шию.
Капрал Пипоть взяв ката на мушку й вистрілив. Глухо клацнули курки. Пострілу не було. Порох і пістони звогчіли від пролитих сліз. Невже ніщо не врятує Мишібрата?
Капрал Пипоть випустив мушкет, той заторохтів по черепиці і скотився в ринву. Півень підніс крила, волаючи до ясного неба:
— Змилуйтесь!
Кат вибив стільчик, і тіло Мишібрата напружилось, зависнувши в повітрі. Хитруся охнула, відвернулась. Вона бачила цигана, який недбало обтрушував катівські рукавиці, ніби кажучи: «Готово!» Вище висіла та сама афіша, що й учора, але з новим написом: «Цирк Кручано — Купую бліх, плачу найвищу ціну!» І все це перекреслювала ламана тінь шибениці.
Зненацька зчинилася штовханина. Всі ринули до помосту, розриваючи кордон алебардників.
— Обірвався! — гукали люди. — Мотузок луснув!
Кат підскочив і підвів Мишібрата; той ледве стояв на ногах. Мозоль зробив новий зашморг, одним рухом накинув йому на шию і вибив ослін. Але знов, перше ніж смерть повила мороком зіниці засудженого, мотузок тріснув.
— Це явний знак! — почулись вигуки, — Він невинний!
— Пустити його! — кричали всі. — Помилувати!
— Бог трійцю любить! — буркнув кат і вже став готуватися до нової спроби, коли юрба, розштовхуючи алебардників, барвистою гомінкою хвилею затопила поміст. Даремно пручався циган, його тримали сотні рук. Якісь дами, червоні від гніву, з вереском дубасили його парасольками.
— Як громада гукає, що він невинний, то чого ти хапаєшся вішати, гицлю! — репетував якийсь запальний чоботар, щосили бехкаючи його по пиці.
Мишібрат важко дихав, спираючись на Хитрусине плече. Раптом його ніжно обняли маленькі лапки і на мордочку йому посипався град швидких поцілунків.
— Хрещений батьку, хрещений батьку! — почув він радісний голосок. — Ти вже не впізнаєш мене? Це я, Мишик! Треба ж було рятувати тебе. Доволі вже натерпівся через своє добре серце. Цієї ночі ми поперегризали всі мотузки, паски, підтяжки — все, на чому тебе могли б повісити! — хвалився малий, блискаючи чорними очицями.
— О моя дорога мишко! — вигукнув розчулений Мишібрат і, розмазуючи сльози, пригорнув хрещеника до грудей.
Та на ніжності часу не було. Котові подали знак. На майдані точилася бійка, тріщала, розвалюючись, шибениця. Серед того шарварку він непомітно пробрався до міської брами. А тулебці затято чубились. Півень, безмежно щасливий, шпурляв згори черепицю, цілячись у кудлату циганову макітру, що раз у раз вигулькувала з вировища.
Тим часом зворушені міщани бічною хвірткою вивели Мишібрата за міські мури.
Дали йому на дорогу кошик із харчами, з якого стирчала і обгорнута серветкою пляшка соку, побажали щасливої дороги й порадили утікати мерщій зі столиці.

Самопожертва Хитрусі
— Ну, і що далі, друзі? — спитав півень, коли вже натішились, що Мишібрат знову з ними. — Треба якось її рятувати, — показав на королівну.
Личко в дівчинки було обв’язане хусткою, наче в неї боліли зуби, але й з-під хустини вітер висотував золотаві кучерики буйної бороди.
— Я пристану до Запопадливих Пасічників! — заявила вона, сердито поглядаючи на супутників.
— Гарна, що й казати, — тяжко зітхнув Мишібрат.
— Достеменний молодий розбійник, — докинула Хитруся.
— Немає злого… — почав півень.
— .. щоб на гірше не вийшло, — понуро доказала лисиця. — Може, ви ще не все знаєте. Сьогод ні на світанку король Цинамон залишив Тулебу, поклявшись, що повернеться з усім своїм військом, аби вогнем і мечем спасти на цю підступну країну.
— Виходить, уже війна?
— Атож, мої любі, війна!
— Слухайте, — мовив півень, — тепер уже треба рятувати не королівну, а вітчизну. Ми мусимо перешкодити замірам короля Цинамона і затримати армію на кордоні. Іншої ради я не бачу.
— Але ж він не впізнає дочки.
— Віддамо її таку, яка є, решта вже від нас не залежить.
— Як же ти туди виберешся — без коней, без харчів, без копійки в кишені?
— А треба ж чотири роти прогодувати…
— Тільки не роти! — обурилася королівна. — Не роти, а ротики…
— А ми? — тихенько писнули Хитрусині блохи.
— Сидіть тихо, дітки, і не втручайтесь у наші розмови. Вам ніхто тієї жменьки крихот не жалує. Ви ж мене трішки любите?
— Всіх вас страшенно любимо й ніколи не покинемо! Можете на нас покластися!
Майже зовсім звечоріло, а в них досі не було ніякого плану. Даремно Мишібрат морщив лоба, а півень потирав гребінь.

На шляху гримить карета,
наладнаю пістолета.
— Гей, вилазьте, міщухи!
Кете золота міхи!

приспівувала Віолінка, маршируючи по колу й націляючись прутиком на коляски, що їхали повз них.
Ще година, і міські брами замкнуть. Зостануться друзі в темряві, за мурами Тулеби, самотні, нікому не потрібні.
— Ой, я й забула, — раптом зривається Хитру-ся, — в мене ж у місті є подруга. Почекайте трошечки, — гукає вже здалеку, — я скоро повернусь!
І друзі чекають. Хіба ж вони можуть піти без неї? Мишібрат складаним ножиком вистругує Віо-лінці замашного меча. Півень, обхопивши голову крильми, згадує давні походи. Можна ж дістатися до кордону коротшим шляхом, навпростець, через болота Мочарника.
На мурах грають вечірню зорю. Сонце сипле жовтогарячими іскрами, горить на мідних сурмах. Надходить ніч. Що спіткає їх у нічній пітьмі? Хто їм загрожує? Які їх ждуть пригоди?
З кущів вибігає Хитруся, задихана, у зсунутому набік чепці, з заплаканими очима. Не чекаючи, поки друзі почнуть її розпитувати, підіймає вгору торбинку і здаля гукає:
— Не журіться, я добула трохи грошенят!
— Ура! — кричить королівна.
— Де ти їх узяла? — питає капрал Пипоть.
Але вона замість відповіді киває на селянську підводу, що їде дорогою:
— Сідаймо! Він нас трохи підвезе!
Дядько посадив їх на оберемок соломи, і віз заторохтів під гору поміж тополями, від яких лягали довгі голубі тіні. Верхівки дерев горіли проти згасаючого сонця, мов смолоскипи.
— Ну й часи теперка настали! — зітхнув селянин. — Чули про того, що сьогодні вішали? Кітчук звати, кажуть, з дітей знамениту ковбасу робив. Кат йому зашморг на шию, а той його — торох, зірвався з мотузки, шибеницю повалив, людей покулачив та й утік. Аж страшно так проти ночі їхати… В’йо, малі! — цмокнув на коненят.
— Прославився ти, Мишібрате, — штурхає його в бік півень. — Здійснилось твоє бажання — все місто про тебе говорить! От бачиш, правду казали про той колодязь.
— Відчепись! — сердиться кіт. — Цур їй, такій славі! Якби знав, що то такті диявольський колодязь, то був би обминав базар десятою дорогою! — бурчить він, розтираючи намуляну шию.
Коли в’їжджають у село, вже зовсім темно. Гавкають собаки, пахне димком і щойно спеченим хлібом. Господиня запрошує до хати. Ставить перед ними на чистому лляному рушнику миску молока. Півень розповідає про страшного розбійника й моргає до Мишібрата, а той кисло кривиться. Попоївши, друзі йдуть у стодолу на сіно. Кіт підходить до лисиці й шепоче:
— Хитрусю, ось тобі жменька крихот, ми самі понаїдалися, а про твоїх блошенят і забули.
— Не нагадуй мені про них, — зітхнувши, теж пошепки відказує Хитруся.
— Що ти з ними зробила? — зривається на ноги півень.
— У неї вже немає бліх! — гукає Віолінка, розгортаючи лисиччине хутро.
— Я їх продала, — зі слізьми признається Хитруся. — В самої серце крається… Але ж це заради вас, треба ж із чогось жити!
— Кому продала?
— Циганові, в цирк, у нього лишилось мало, і він дав оголошення… Вони самі згодились.
— Як ти могла?! Як ти могла?! — волає Мишібрат.
— Такі милі, такі гарнюні блошки, — плаче Віолінка.
Хитруся стає навколішки на соломі й, припавши головою до балки, заходиться плачем.
— Не нападайтесь так на мене, — шепоче, — я ж зробила це для вас.
І півень оцінює її самопожертву.
— Не плач! Настане час, і ми визволимо їх, не журись, ти справжня, вірна наша товаришка, — каже, гладячи їй кучерики й цілуючи мокру від сліз лапку.

Остання гонитва
Триденна подорож дуже втомила мандрівців. Вони дізналися, що й циган виїхав з міста, пустившись за ними в погоню. Про це їм сказав знайомий поштовий голуб, який літав на розвідку до кордону.
Капрал Пипоть безперестанку підганяв:
— Батьківщина в небезпеці, ми не повинні жаліти себе!
Однієї ночі, коли вони на часинку задрімали на узліссі, бо чвалали й поночі, по нерухомих лопухах ковзнуло жовте світло ліхтарів, — з брязком і скрипом, підскакуючи на вибоїнах, повз них прокотився цирковий фургон Мозоля.
Тоді вони зійшли з шляху і попростували стежками через мовчазні старі бори. Часом знову виходили на розпечені закрути шляху, де тепла, м’яка курява пудрила їхні стомлені писки.
Іноді зустрічали бідарів, старців — бабусь і дідусів, які проводили їх прямо туди, де на припічку стояла вечеря. З кожним ділили друзі свою скромну трапезу, через те й дуже охляли. Кіт давно не голився, а в півня штани протерлись на колінах, крізь дірки світило голе тіло. Хитрусина шубка зім’ялась, у неї набилося повно соломи та соснових голок — то були сліди останньої ночівлі. Свої черевички лисиця несла, перекинувши через плече.
Тільки королівна підросла, і щоки її пашіли рум’янцем над золотистою кучерявою борідкою. їй припали до смаку ці мандри, подобалося слухати розповіді супутників біля вогнища, вибирати білячі запаси і, ступаючи залитою сонцем стежкою, веселим криком будити задумані дерева. Вона спробувала була навчити луну розбійницьких пісень, але луна не мала до цього кебети: безглуздо погукуючи, повторювала тільки останні слова.
Часом хтось підвозив цю компанію або давав чогось на дорогу. Часом півень заробляв якусь копійчину, граючи на сурмі.
Якось по обіді оточили їх грізні розбійники.
То були їхні давні знайомі: Юлій Коркотяг, колишній поет, який повісив ліру на кілок, щоб узятися за вигідніше діло — облуплювати багатіїв, та його товариші. Гуляйнога радо привітав їх, стріляючи в повітря з пістолів. Розбійники почастували наших друзів обідом, а сам ватажок Кутик заприсягся, що знешкодить цигана.
— Ми його підстережемо, — пообіцяв він. — А щоб не проспати, я виставлю один вус упоперек шляху. Якщо й задрімаю, то зразу прокинусь, коли він зачепить вус дишлем.
І друзі помандрували далі.
Гуляйнога лежав під деревом і обмахував свій червоний носище капелюхом, відганяючи зграю метеликів. Кутик причаївся, мов той павук у павутинні, виставивши вус на дорогу.

Жертва Мишібрата
Було вже ген за полудень, коли півень оголосив привал. З самого ранку подорожні нічого не їли, ідучи через лісові хащі ледве помітною стежиною, що вела скорше до оселі вепрів чи оленів, аніж до містечка, де вони мали намір заночувати. Мишібрат застромив лапу в сакви, але витяг тільки жменьку крихот.
— Якраз для бліх, — мовив він і відразу прикусив язика, бо на саму згадку про своїх вихованок Хитруся заходилась плачем.
— Ви що, на ожині думаєте мене тримати?! — крикнула Віолінка, витираючи замащені соком губи.
— Наче лихий проти нас заповзявся, — бурмотів півень, розглядаючись по луках та перелісках. — Хоч би тобі яка хатина…
Помалу рушили далі, тіні їх висунулись наперед, нюшкуючи вечерю і спочинок.
— У мене вже немає ані гроша, — прошепотіла Хитруся, коли вони сходили піщаною дорогою на пагорок.
— Гірше те, що й продати нема чого. Набідуємось ми, як добрі люди не поможуть.

Узяли такий розгін —
зіб’єш ноги до колін, —

почала, відсапуючись, Віолінка — їй страшенно подобалися вірші Юлика Коркотяга.

Отоді-то буде жах —
далі йтимеш на руках! —

доказала Хитруся.
Всі засміялися. Ластівки черкали блакить гострими крильми, щебечучи, кружляли над головами в мандрівників.
— Дивіться, ластівки!
— Ну то й що?
— Де ластівки, там мають бути й оселі.
Друзі піддали ходу і, минувши величезне, сонно-лискуче поле люпину, спинились на узвишші. Перед ними текла в далечінь річечка, над нею схилилися крислаті верби. Дорога вела прямо до містка, перегородженого шлагбаумом у милі бузкові смужечки. Далі ясніли білі будиночки містечка, його вже оповила надвечірня тиша, тільки, мов срібне ковадлечко, бамкав у церкві маленький дзвін.
Затупотіли по містку. Королівна кинула в ліниву воду два камінці.
Одразу почали шукати заїзд. Прочинивши двері, почули веселе шкварчання сковорід.
Мишібрат потяг носом.
— Тут і заночуємо, попросимо вечерю, а вранці дамо драла, — прошепотів до півня.
Та не встигли вони покласти торби на лаву, як до них підбіг хазяїн і, підозріливо оглянувши їхню полатану одежу та закіптюжені писки, сердито крикнув:
— Хоч мій заїзд третього розряду, але для вас і це надто велика розкіш!
— Дозволь нам перепочити хвильку і дай щось перекусити, — попросила Хитруся.
— Грошики на стіл, або геть звідси! — гримнув хазяїн, загородивши двері гладким черевом. — А коли для вас тут дорого, то махайте до заїзду «Під сотнею блощиць», але попереджаю: там їх куди більше.
— Ну і що ж тепер робити? — зажурився капрал Пипоть.
— Так хочеться їсти і спати, — якось тихо й сумно поскаржилась Віолінка.
Повз них саме проходив якийсь дідок. Блакитні окуляри в нього були зсунуті на лоба, а в широко розплющених очах відбивалось ясне, вже зблідле небо.
— Чи не міг би я стати вам у пригоді? — спитав він.
То був місцевий настроювач фортепіано і соборний органіст пан Тимпан Гримучий. Він почав порпатися в кишенях і викладати своє добро: табакерку, де лежала лялечка метелика, дві не першої свіжості носові хустинки в горошок, грудку цукру, яку хутенько накрив долонею, пояснивши, що це для канарки, три в’язки ключів, камертон, зламане долото й пірце для змазування органних труб.
У міру того, як ця купа росла, пан Тимпан усе тоншав і вже сам скидався на велику ноту, що втекла з партитури, тільки з довгим сивим волоссям, яке спадало на хрусткий гутаперчевий комірець.
— Марні надії, а я так хотів з вами поділитися.
Аж ось він натрапив на дірку в кишені. Обмацавши пальцем усі її ходи й виявивши, що вона сполучається з штаньми, пан Тимпан скинув черевик та зацеровану шкарпетку й переможно витяг з неї стертого мідяка.
— Оце й усе, — засмутився дідок. Вручив монету півневі, а чистішу хустку — Хитрусі. — Більш у мене нічого нема. — Він похмуро насупився й заклав руки за спину, збираючись іти.
— Дорогий маестро Тимпане… — притримав його Мишібрат.
— Ласкавий пане Гримучий, — ухопив його за полу півень, — чи не знайдеться у вас якої роботи? Дров нарубати, води принести…
Тимпан замислився, блукаючи поглядом по небу. Раптом його окуляри зіскочили з лоба й осідлали носа, вертаючи маестро на землю.
— А може, у вас є що продати? Живе тут один лахмітник, отам, — показав рукою, — де ножиці брязкають на вітрі. Бачите оту кравецьку вивіску? — Він запхав у кишеню хустку й ключі. Торкнув пучкою лялечку в табакерці. Вона двічі хитнула черевцем. — Лякай мене, лякай, — усміхнувся старий, опускаючи покришку. — Ну, далі вже ви самі подбайте про себе, — сказав він, прислухаючись до цвірінчання горобців, що влаштували нараду в дикому винограді на сліпій стіні будиночка.
— Що ж, ходімо, спробуємо щось продати…
Мандрівники потягли до кравецької майстерні, де на вечірньому вітрі крутилися ножиці, схожі на роззявлений дзьоб хижого птаха.
Двері нечутно розчинились, і з них вийшов лисий чоловік з гострою чорною борідкою. Він був у жилетці, з цератяиим сантиметром на шиї. Усміхнувся до подорожніх криво, одним кутиком уст, бо в другому затис кілька шпильок. Потертий сантиметр зсунувся з шиї і, обвившись навколо руки, сичав під вітром.
— Я Лаокоон Фуляр, незвичайний кравець. Незвичайний, — повторив із притиском, а сантиметр зашарудів, сповз на землю й заходився вправно обмірювати зморені постаті мандрівників.
— Може, купите куртку, пане майстре? —спитав півень, підштовхуючи Мишібрата, щоб той заступив надвечірнє сонце, яке просвічувало крізь протерті рукава. — Зовсім як нова… — вихваляв він, швидко крутячи нею на всі боки.
— Це не для мене, — похитав головою кравець, — але я охоче куплю дещо в нього. — І показав на Мишібрата.
— Костюм, черевики? — здивовано спитав кіт, дивлячись, як сантиметр повзає навколо нього, пильно знімаючи мірку.
— Тінь куплю, — процідив кравець, криво всміхаючись. — Добре заплачу!
— А нащо тобі моя тінь?
— Я ж казав вам, що я незвичайний кравець. Коли хтось розбагатіє і розтовстіє… уявіть собі лишень: багач з отакенним черевом, а тінь у нього ще з худих часів, тонка й мізерна, — це ж просто сором! То я скуповую тіні в таких, як ви, латаю, доточую, зшиваю. Бо ви без них обійдетесь, а люди маєтні, вельможні повинні мати гідні себе тіні. І таки мають завдяки моїй чародійній кравецькій майстерності.
— Не продавай, — попросила Віолінка, а її власна тінь зіщулилася біля ніг.
— Візьми мою, — запропонував півень, — стійка, солдатська тінь.
— Твоя вже надто стара, а в лисички витерта на боках, куплю тільки твою, парубче-котику! Ну, згода? Золотий дам!
Затремтів Мишібрат. Товариші дивилися на нього запитливо й стривожено.
— Ні, Мишібрате, — зашепотіла Хитруся, — вона була з тобою зроду, мандрувала з нами невідступно, не віддавай її. Краще голодувати й ночувати просто неба.
— Сьогодні витримаєте, а завтра? — засміявся кравець. — Затягаючи пасок, не додаси приятелям сили. Дивись, які вони змучені й кволі. А дорога перед вами далека.
— Нічого нам не треба! — вигукнули ті в один голос. — Не вір йому! Ми ще й не таке витримаємо, думай тільки про себе, Мишібрате!
І навіть спробували усміхнутись, але надто вже силувані були ті усмішки. Глянув Мишібрат на худу мордочку лисиці, на запалі груди півня, і в нього стислося серце.
— Бери! — крикнув він, одвертаючись.
Майстер Лаокоон Фуляр опустився на коліна, розгладив тінь долонею, прикріпив кількома шпильками й свиснув. Сантиметр поповз угору, обвиваючись навколо його стегна, потім з полегшеним шурхотом почав змотуватися і зник у господаря в кишені. Тоді зашумів вітер, ножиці зіскочили на землю і, захланно скрегочучи, почали обрізувати тінь біля самих ніг Мишібрата. Відтак забряжчали і, клацаючи, знову зависли над вивіскою.
— Добре, що ти згодився, о цій порі тіні найдовші, перед заходом сонця вони звичайно ростуть, виходячи назустріч нічній темряві. — Кравець упхнув котові в лапку дукат і зі згортком, тоншим від чорного шовку, зник у темній глибині крамниці.
— Я найжалюгідніше створіння в світі, — шепотів славний котисько, — навіть власної тіні не маю. Ну та це дрібниця, зате у вас буде добра вечеря й зручна постіль.
— Друже, товаришу вірний, хіба ж ми варті такої жертви? — розчулено белькотіли всі троє, обіймаючи й цілуючи його.
Коли сходили на ганок заїзду, сонце, хоч і було навзаході, світило ще яскраво. Віолінка уважно оглянула Мишібрата.
— Дивіться! — скрикнула вона, плещучи в долоні. — Дивіться, оце-то чудасія!
І справді, біля їхніх довгих, схудлих тіней напроти Мишібрата від криво обрізаного клаптика на білу стіну падала чітка тінь миші. Як на глум, подумайте лишень — мишача тінь у кота!
Увечері, коли лягали в пухові постелі, а півень ще човгав пантофлями й співав колискову своєму синочкові, замкненому в яйці, нікому з них і на думку не спадало, що то остання ніч, яку їм випало бути разом. Довго друзі гомоніли й тішилися, що до Блаблації вже недалеко. Скупиці, потім навпростець через Стогайські бори, а там уже до кордону — один крок.

Циганова хитрість
Рано-вранці бадьоро рушили далі. На решту грошей накупили припасів, яких мало вистачити аж до корчми пана Сніданнячка. Там вирішили відпочити й почекати, поки з’явиться король Цинамон з військом.
Але вже у Скупицях обступив їх гурт урвиголів.

Чудасія!
Сміхота!
Тінь від миші —
у кота! —

горлали вони, дражнячи Мишібрата, й бігли за мандрівниками набридливою галасливою зграєю. — А тпрусь! Камінням його! По ходулях!
І засвистіло каміння.
Віолінка так огріла найближчого бельбаса дрючком по вусі, що той аж присів. Проте решта не злякалась. Коли півень гримнув на них сердито, зчинився ще більший гвалт, позбігались дорослі.
— Я їх пізнав! — зарепетував Скупендрій Центусик, знявши замок з рота. — Це дружки тих негідників, які щороку нас обкрадають!
— На гілляку їх! — заревла юрба.
Побачивши, що староста вже розмахує мотузкою з зашморгом, Мишібрат кинувся навтікача, решта — і собі. Гналися за ними довго, вимахуючи дрючками. Тільки в лісовій гущавині втікачі стишили ходу і втерли зрошені потом писки.
— Я б цим гольтіпакам дав перцю, якби не боявся за Віолінку, — сапав Мишібрат.
— А ти не бійся, я б і сама їм боки так полатала, що пам’ятали б до нових віників, — нахвалялась Віолінка.
— Годі-бо вам, годі, — заспокоював їх півень, притискаючи крило до натрудженого, розкалатаного серця.
— Ой лишенько! — скрикнула Хитруся. — В мене торбу зірвали! Пропали всі харчі…
— Гарний номер, — буркнув півень.
— Йому зараз цирк у голові. От уже темний птах! — спалахнула Віолінка.
— Я сказав «гарний номер» в іншому значенні, — виправдувався капрал, — ну, просто невдача, не щастить…
— То кажи ясніше!
— Не сердься!
— Цитьте! — крикнув півень, прислухаючись.
Йому здалося, ніби десь далеко торохтять колеса. Той звук усе наближався, відлунюючи поміж дерев. У цих лісах важко було сподіватися на дружню зустріч.
— На додачу ще й циган, еге? — повела носом Хитруся.
— Два гриби в борщ, — нявкнув Мишібрат.
— О, цьому борщ із грибами ввижається! Я й сама голодна, як собака!
— Скажи, — звернувся кіт до капрала, — чого вона до мене в’язне?
— Та годі вам, не сваріться!
— Хитрусю! Бери Віолінку за руку й марш на узлісся. Я піду попереду, а Мишібрат в ар’єргарді! Чуєте, як сполохались лісові птахи, — будьте насторожі!
— Така втрата, лелечко! Що ми тепер їстимемо?
— Чого скиглиш? Яка там втрата! У тебе ж є Віолінка, в мене — яйце й сурма. А в Мишібрата — всі ми.
— Це правда, разом з вами, друзі, я по-справжньому щасливий. Хоч ми часом і сваримось, але я б за вас душу віддав, — мурмотів кіт, ступаючи по м’якому моху.
Але зайшли вони недалеко, бо несподівано побачили на дорозі маленького хлопчика в червоній шапочці. Він сидів на камені й гірко плакав.
— Що сталося, малий? — спитала Віолінка, звівшись на пальці й поважно гладячи борідку.
— Страшне лихо, — заридав хлопчик, — страшне лихо!
— А хто ж ти такий?
— Я — Червона Шапочка. Вовк недавно з’їв мою бабусю. Цей вовцюга спить недалечко звідси. Може, в когось із вас є складаний ніж, тоді ми розпоремо йому черево, бабуся вилізе, і все буде гаразд. Ну, ходімо!
— Капрале, Мишібрате, треба її рятувати!
— Чував я про цю історію. Проте ніколи не думав, що вона може трапитись тут. Але слухай-но! Адже Червона Шапочка — це була маленька дівчинка.
— Дівчинка? — здивувався малюк. — А мені тато казав, що то був хлопець.
— А де ж твій тато? Може, покличеш його? Чи він боїться цього вовка?
— Мій тато нічого не боїться!
— Невже? — здивувалася хитра лисичка. — Не може бути.
— Він і не таким звірюкам дає гарту… Ого-го, якби ви бачили його бліх!.. — розійшовся хлопчина.
— А чи ми, бува, не знайомі? — допитувалась Хитруся.
— Та, мабуть, ні, — прошепотів малий, спустивши очі, й почервонів.
— Слухай-но, а твій тато — такий низенький, голений?
— Та де там! Мій тато високий, як дуб, а борода й вуса — по пояс!
— Тікаймо, браття, це ж циган Мозоль!
— Лупоне, тримай же їх, недотепо, йолопе, бевзю! — заревів циган, вискакуючи з ліщини, де ховався під парасолями папороті.
Але наші друзі вже дмухнули в лісову гущавину і мчали все далі й далі. Важко дихаючи, вони бігли поплутаними стежками, якими лісові звірі ходять до водопою на річці Кошмарці, до боліт Мочарника.
Здалеку ще долинав жалібний рев Лупона.
— Ти, виродку, навіть циганити не вмієш?! Що з тебе виросте? — тряс його Мозоль, ухопивши за карк. А тоді витяг із штанів пасок та й давай чухрати.
Потім ракші, пурхаючи над вершечками дерев, ще довго зловтішно скрекотали:

Циган сина ремінцем,
ремінцем
бив!
А син сльози струмінцем,
струмінцем
лив!

Над водами Кошмарки
Над лісом стояла задушлива, гнітюча полуднева тиша. Запаморочливо пахла нагріта глиця, горобини на галявині вже приміряли коралі, а лісові горішки були повні м’якої, терпкої вати.
— Не буду більше блукати нетрями, — розплакалася Віолінка. — Коли б ви знали, як мені хочеться пити!
— Здається, десь вода шумить, — мовила Хитруся, прислухаючись.
— То не вода, а ліс…
— Пройдімо ще трішки, треба ж упевнитись, — пробував підохотити їх півень.
Сам він ледве тяг ноги. У цих нелегких мандрах капрал дуже постарів і страшенно схуд. Дедалі частіше спинявся перепочити і, схиливши набік голову, круглим оком вдивлявся в порожнє срібно-попелясте небо, ніби мовчки просив порятунку.
Нявчура важко дихав, висолопивши рожевого язичка.
— Ой, ніг не чую, — скиглила королівна, — понесіть мене хоч трошечки. Невже ви не знайдете в собі сили для мене, для Віолінки?
— В цієї дитини кам’яне серце, — шуміли дерева, дивлячись, як наша трійця, сплівши лапки й крила, хитаючись від утоми, несе опецькувату дівчинку крутими стежками туди, де в диких хащах, зарослих кінським щавлем, очеретом, татарським зіллям і сивою м’ятою, котить свої зелені води таємнича річка Кошмарка.
Нарешті поклали Віолінку під деревом. Півень, знесилений украй, сперся головою на стовбур і заплющив очі. А королівна лягла горілиць, зривала травинки, покусувала їх і спльовувала.
Та раптом вона замолотила п’ятами по землі.
— Їсти хочу! — заверещала. — От візьму й помру з голоду…
— Я б тобі власної крові вточив, — шепнув півень.
— Але вона справді голодна, — нявкнув Мишібрат.
— Заспокойся, дитинко, — гладила її скуйовджене волосся Хитруся.
Але Віолінка щосили відштовхнула її й крикнула:
— Замість квоктати наді мною, краще пошукайте чогось для мене, побігайте, понюхайте!.. Ну, чого ждете?
З очей у Хитрусі викотились дві сльозини і впали королівні на ручку. І — о диво! — там, куди капнула сльоза, шкіра біліла, зробилися дві світлі плями.
— Я гарнішаю, дивіться! — вигукнула Віолінка. — Ах, якби могла, я б тебе била й била… А потім скупалася б у твоїх сльозах і звільнилася б нарешті від тих чарів.
— Який жах! — прошепотів Мишібрат, затуляючи лапками вуха. — Я не можу цього чути.
Зненацька з-за дерев виринула химерна постать. То був старий чоловік, високий, сухорлявий, у солом’яному брилі. Довгий тютюнового кольору сюртук і вузькі штани в дрібненьку клітинку робили його схожим на стовбур старого дерева. З усіх кишень у нього стирчали пучки рослин, якесь зілля стриміло з високої зеленої бляшанки, що висіла через плече.
— Здорові були, мандрівці! — кивнув їм рукою дід.
— Доброго здоров’я, шановний пане! —відповіла здивована громадка.
— Не лякайтесь, я — дослідник священної книги природи, відкриваю таємниці вічної зелені. Ходіть, лабораторія моя тут недалечко.
Вони побачили хатину з грубих колод, приліплену до скелі, мов ластів’яче гніздо. З розколини, белькочучи, било джерельце. Тополі шелестіли над дахом сріблястим листям. Удалині плюскотіла й манила в трясовини повита опаром таємнича річка Кошмарка.
Навколо хати на вузьких грядках, підступаючи до самого порога, росли хвощ, шавлія, ромашка. Здавалось, вони позбігалися сюди з усього лісу, щоб чимскоріш виявити свої секрети.
Не встиг ботанік узятись за клямку, як двері самі розчинилися, з хати війнуло густими пахощами лук. Мандрівці вже розрізняли не запахи, а голоси материнки, м’яти. У цей духмяний гомін квіток впліталися тихі зітхання лісових фіалок, медунки і лепехи. Всім здавалося, що вони вступили у світ, знаний з дитинства, але тільки тепер він став зрозумілий і обізвався до них рідними голосами.
— Корисні рослини самі відкривають мені, які ліки з них можна зробити. Гірше з отими, отруйними, — показав старий на величезні сірі аркуші, де мліли прикуті срібними поясочками трави. Вони видавали таємниці своєї отрути з останнім подихом запаморочливих пахощів. — Не наближайтеся до них, вони шкодять людині, але коли їх використовувати розумно, будуть нам слугувати.
В кутку, на великій печі під шкіряним ковпаком стояло безліч реторт і скляних бутлів. У них веселкою мінилися різні рідини. Пучки сушеного зілля висіли під стелею. На полиці лежали цибулинки квітів, схожі на стиснуті кулачки.
— Сідайте, — підсунув старий ослони гостям. Узяв калач, поділив його, а в чарки з джерельною водою долив по кілька крапель із зеленої пляшечки. — Пийте сміло, це вас підкріпить!
Скуштували. Напій був терпкий і відсвіжував, мов березовий сік напровесні.
Побачивши, як пожадливо вони їдять і як цікаво розглядаються по хаті, господар пояснив:
— Багато ночей провів я над дослідами, поки добув усе це, — обвів рукою бутлі та слоїки. — Називають мене Білокнижником, бо людям легше повірити в чари, аніж у розум, що відкриває таємниці природи. Дивіться, я й таке можу!
Він дістав велику скляну банку із жменькою чорного попелу на споді. На ній був напис: «Розарій».
Подув міхом у пригаслий жар, підкинув смолистих трісок. Підніс банку до вогню.
Друзі зачудовано спостерігали, як попіл у посудині закипів, набубнявів, і раптом за склом заквітли троянди, та так буйно, що пуп’янки напирали один на одного, атласні пелюстки розтулялись, і приємний аромат крізь корок просочувався в хату. Але вчений уже забрав посудину з-над вогню, пелюстки згорталися, в’яли, чорніли, врешті на споді лишилась тільки жменька шурхітливого попелу.
— О великий майстре! — вигукнув півень. — Відчаруй королівну!
Учений глянув на них з-під насуплених брів.
— Чому я повинен помагати їй? Поміркуйте як слід, у кожного з вас є свої клопоти, а моє зілля має силу, котра багато що може відмінити!
— Я… — Хитруся подумала про свою сумну долю. Ох, їй уже остогидло вчити чужих дітей, цих нестерпних вередунів. Так хотілося б стати де-небудь господаркою. Крутилася б собі між теплою кухнею, де сяють мідні каструлі, й повного коморою. — Ні, — прогнала солодкі мрії, — нічого я для себе не хочу, краще порятуй з ласки своєї нашу малу!
Усміхнувся мудрий ботанік, розгадавши причину її вагань.
— А ти чого хочеш?
Півень провів крилом по припалому сивиною гребеню.
— Я прошу відчарувати Віолінку, — сказав він, тулячи дівчинку до грудей.
— І я теж, — нявкнув Мишібрат, але коли вчений глянув йому у вічі, кіт низько нахилив голову і похапцем став згортати крихти. Він щосили стискав губи, боячись, що розплачеться і старий вичитає з його очей ганебну історію з продажем тіні.
— Ну, зараз подивимось, що вам готує майбуття, побачимо, яка вам доля судилася…
Учений дістав велику плоску посудину, викувану із срібла, налив у неї джерельної води. Потім завісив вікна. В хаті стало темно, лише кілька променів просмикувалось крізь щілини між брусами, лише бурштинові од живиці сучки світилися, мов золотисті зіниці.
Чотири пахучі свічки, тліючи, снували тонкі димки, що заслоною зависали в повітрі.
— Підійдіть ближче!
Друзі нахилились, учений ліщиновою гілочкою розігнав дим. Тісно притулені дві мордочки, дзьоб і дівчача голівка відбилися в дзеркалі.
Навколо стояла тиша, тільки коли-не-коли зітхне якесь зілля та запищать над будинком ластівки.
Спочатку друзі не бачили нічого, крім сивих димків та сріблястого полиску води, але що пильніше вглядалися, то ширше розсувався простір, і ось посудина стала вікном, крізь яке вони дивились у бездонну блакить. Ліворуч видніла прочинена брама, сплетена з молодих зелених пагонів та листя.
З тієї брами висипали діти.
Бігали рожеві, ще незграбні опецьки, майже на льоту вбиралися в одежинки, котили яскраві обручі й ганяли м’яча. Лошата на неслухняних ніжках, схожі на клубочки їжаки, лисенята, ще не оперені, жовтодзьобі птахи рухались у хмарі бабок та метеликів. Унизу хвилею здіймалися неходжені квітучі трави, зелені, мов у день сотворіння світу. Все те сунуло так густо, що ледве можна було щось розгледіти в цьому весняному поході. Але тривало це одну мить. І ось уже дівчатка ставали дорослими, у хлопців виростали вуса й бороди, всі старілися і, пузаті, згорблені, з видимою полегкістю зникали за другою брамою, сплетеною з сухих маківок та пожовклого листя.
— Бачите мене?! — скрикнув капрал Пипоть.
І всі розгледіли в натовпі міцненького півника, що гасав на дерев’яному конику. Раптом кінь одмінився, став справжнім румаком, а півень — ветераном блабланської війни. їм здалося, що перш ніж зникнути за другою брамою, він побронзовів, мов пам’ятник.
— Тебе жде слава, капрале, — прошепотів учений.
— Хитруся! — писнула Віолінка.
Лисичка з рожевим бантом на хвості бігла, вимахуючи ранцем з книжками. Ніяких звуків не було чути, але по розкритому писочку всі зразу вгадали, що вона весело співає. Раптом ноги її заплутались у довгій спідниці — вона підросла. Ніс у неї витягся й загострився. Витончена, зграбна, плавною лодою вона ввійшла у другу браму.
— Мишібрат, Мишібрат, — шепнув півень.
В юрбі ставних молодиків виступав кіт. Квіти відцвітали, їх заміняли плоди. Кіт у багатій бричці, гладячи шпакуватий вус, в’їхав у макову браму.
— До вас обох доля ласкава, добробут вас жде, спочинок, — пояснив ботанік.
— Це я, це я! — скрикнула Віолінка. Серед громадки дітей з’явилася дівчинка з золотистими кучерями. — Яка ж я гарненька! — милувалася вона сама собою.
Хотіла показати пальцем і доторкнулась до водяного дзеркала. Розійшлись кола, видіння роз-пливлося. Дим заклубочився над головами.
— Ну, видовище скінчене, — крекнув учений самітник, — годі розважатись! Тепер до роботи. Знаєте, як зветься оце дзеркало? Уява.
Мандрівники протирали очі. Посудина була звичайнісінькою мискою, викуваною з срібла, а вода — як вода. Тільки догоряли біля них дурманливі свічки. В голові паморочилось.
— Що це було? — спитала Віолінка.
— Ліворуч — то брама пробудження, або народження. А праворуч, та, куди всі прямують, — то брама смерті, або брама макового сну.
— А між ними — все життя! — вигукнув півень.
— Життя… — всміхнувся учений. — Ну що ж, пора вже вам допомогти.
З кількох пляшечок він налив у скляночку еліксирів, суміш запінилася. Скляночку подав королівні.
— На, випий! — звелів їй. — Не бійся!
—А я погарнішаю? — допитувалась дівчинка — Побілію від цього?
— Ти не розбалакуй, а пий! Спершу треба подбати про отруєне серце, а потім дійде черга й до шкіри.
Віолінка випила.
І відразу тягар у грудях почав танути, вона пригадала, як часто злостилася, пригадала кожну хвилину, коли була нечемна і невдячна. Потім у пам’яті зринула вся добрість і терпіння супутників. Пробуджене серце заболіло. З-під вій, що кидали тіні на її смугляві щічки, бризнули рясні сльози. Чорнокнижницька отрута виходила з неї. Віолінка відчувала, як міняється. Вона знов стала доброю.
— Дякую тобі, — прошепотіла дівчинка, притулившись мокрим від сліз личком до жилавої руки ботаніка.
— А тепер знімемо цей грим.
Він провів лезом лепехового меча по її підборіддю, ніби голячи. І ось нові дива! Золотисті кудлики почали відпадати, але не встигали вони впасти на землю, як ластівки, влітаючи у відчинені двері, підхоплювали їх дзьобиками. Несли цей пух, щоб вистеляти свої гнізда.
Королівна стояла, широко роззявивши рота. Сльози в неї враз висохли.
— А коли я побілію? — спитала ботаніка. — Тато тепер мене впізнає?
— Це вже залежить від тебе. Я збудив твоє заціпеніле від чарів серце, а решту воно тобі підкаже.
— О добродійнику наш, не знаю, як і дякувати тобі… — почав півень, але Сухар, махнувши рукою, рішуче перепинив його:
— Не мені дякуйте, а мудрим рослинам, які довірили мені свої таємниці.
Кілька ластівок з писком пурхнули у відчинені двері й посідали на сволоці під стелею.
— Мишібрате, — несподівано звернувся вчений до кота, — зараз проженемо твої гризоти, що не дають тобі спокою. Дивись…
Він зняв зі стіни качалку. Став навколішки і, вхопивши той клаптик тіні, той ганебний мишачий відбиток, заходився розкачувати його й розтягати. Тінь, натерта волохатим листям дивини, довшала, росла. Ось уже стала така, як колись, але ботанік не припиняв роботи.
Півень, схиливши голову набік, зчудовано стежив за ним, а Віолінка аж пищала з захвату. Потім самітник відламав кілька сонячних променів і обплів ними цю нову величезну тінь, ніби золотими стьожками. І ось наїжений Мишібрат побачив, як від кожного його руху на стіну падає смугаста тигряча тінь.
— Ну, тепер ти задоволений? — усміхнувся Сухар, випускаючи з долоні решту спійманих променів.
— Ти найвидатніший учений у світі! — нявкнув Мишібрат і з радощів ну стрибати.
Його тінь з жовтими смугами безшелесно гасала по стінах, полохаючи щебетливих ластівок.
— Я покажу вам найближчу дорогу до кордону. Пора вже рушати.
— Тут не продеремось, — шепнула Віолінка, — ця ожина так дряпає!..
— Не бійтесь… Ось же перед вами стежинка, погляньте, — показав ботанік на вузький рівний прохід, що проліг раптом між стінами бору. Він був темний і вогкий, але ген-ген біліли закрути битого шляху і линули на сонці хмарки.
— О, та туди ж так легко дістатися! — зраділа Хитруся.
— Спасибі тобі за порятунок, спасибі за добрість і сердечність, — тисли вченому руку друзі.
— Ідіть з миром.
Він постояв хвильку, дивлячись їм услід, а тоді постать його почала розпливатися, танути, зливаючись із стовбурами дерев. Ще сиве волосся блиснуло, мов березова кора, і очі сяйнули блакиттю джерелець, що сміялися серед зелені. Відійшовши трохи далі, мандрівники побачили, що ліс за ними закривається, ніби книга. Стежини не було видно, тільки з-за дерев долинав голосний спів пташиних хорів і запаморочливо пахло лісове зілля.
Друзів пойняла невимовна радість. Пригоди їхні доходили щасливого кінця. День був такий погідний, і серця їх сповнилися спокоєм і вірою, що скоро вже край поневірянням. Півень глянув на Віолінку: вона була нібито така, як і раніш, а проте вже звільнена від чарів, сяяла колишньою красою — і очі його затуманилися від зворушення. Він схопив сурму й почав грати давні солдатські пісні. Аж дерева зчудовано шуміли, аж птахи посвистували з подиву.
Деколи підспівували й товариші, і з-поміж їхніх голосів вирізнявся Хитрусин дискант:

Як ішли драгуни на Блаблацію…

Або давня пісня розлуки:

Від’їжджаю, в сідло сівши,
яєшеньки не доївши.
Мила, прощавай!
Уже коник б’є копитом,
вже вахмістер — ой сердитий —
з столу прибирай.
Як прилину шляхом битим
з орденом і з апетитом, —
лавром увінчай!

Вам знайома ця пора… Небо вже не сліпучо-яскраве, а ледь притьмарене, безвітряного надвечір’я линуть з тихим пошумом вересневі хмарки, неначе зіткані з сухої піни. Внизу колишуть листям ситі дерева. Час, коли вони росли, поривалися вгору, жадібно розпускали віти, минув. Соки вже згусли й кружляють ліниво. В лісі пахне прив’ялим зіллям та мокрою травою. Земля готується віддати всі свої дари й тоді спочити.
Півень спиняється. Ось уже й узлісся. Далі покручений шлях збігає з гори. Там, у долині, дим від пастуших вогнищ навкіс здіймається до неба, сині дзеркала озер виблискують попід лісом. То вже кордон.
Вдалині, прислухаючись, чи не торохтять на шляху коляси, чи не форкають скакуни, стоїть корчма «Під оселедчиком». Навкруг неї котяться за сонцем золоті колеса соняхів. Там корчмар Сніданнячко, вийшовши на поріг, позирає на димар і вже по перших іскрах, що злітають угору, ворожить собі силу гостей. Але все те ген-ген…
А тут, ближче, праворуч, через березовий місток над потоком, що дзюрчить по камінні, біжить крута стежина і спинається на високий пагорб. На самій верхівці, за мурами й частоколами, блищать з-за дерев потьмянілі бані монастиря братів небораків.