Викуп за друга

Ми зі старим Маком Лонсбері непогано провернули справу на золотій копальні й отримали по сорок тисяч доларів на брата. Я кажу «старий Мак», та він не якийсь там дідуган, а сорокаоднорічний чолов’яга, лише здається старшим за свій вік.
— Енді, — сказав він мені тоді, — щось я стомився. Ми добряче попрацювали останні три роки, може, зав’яжемо на деякий час і потринькаємо нечесно зароблені грошики?
— Друже, ти поцілив просто в яблучко! — кажу я. — Поживемо трохи як індійські раджі й подивимося, що з того вийде. То чим займемося — подамося до Ніагарського водоспаду чи пошукаємо щастя в картах?
— Вже багато років я плекаю мрію про день, коли у мене буде достатньо грошей, щоб винайняти двокімнатний будиночок у гарному місці, завести кухаря-китайця, сидіти в самих панчохах і читати «Історію цивілізації» Генрі Томаса Бокля.
— Обнадійлива перспектива — без показних хвастощів і досить спокуслива, — кажу я. — Не можу вигадати кращого капіталовкладення. Дайно мені годинник із зозулею і самовчитель Сепа Віннера з гри на банджо, і я приєднаюся до тебе.
За тиждень ми з Маком в’їжджаємо до містечка Піка, де знаходимо вишуканий будинок на дві кімнати. Половину грошей ми кладемо на накопичувальний рахунок у місцевому банку, а кожному із трьохсот сорока жителів Піки тиснемо руку. Китаєць, годинник, що говорить «ку-ку», «Історія цивілізації» і самовчитель, привезені з Денвера, відразу перетворюють хатину на палац нашої мрії.
Ніколи не вірте тому, хто стверджує, що багатство не робить людину щасливою. Якби ви побачили старого Мака в ту мить, коли він, погойдуючись у кріслі й поклавши ноги в улюблених синіх панчохах на підвіконня, прискіпливо поїдає творіння Бокля скельцями своїх окулярів, ви б одразу зрозуміли, що цій людині позаздрив би сам Рокфеллер. Я вчився грати на банджо, зозуля вчасно подавала голос зі своєї хатки, щоб повідомити про настання нової години, Аґ Синґ наповнював нашу домівку дивовижним ароматом яєшні з шинкою, з яким не могла зрівнятися навіть жимолость, що зростала за вікном. Коли в кімнаті ставало занадто темно, щоб розбирати Боклеві мудрування і ноти в самовчителі, ми запалювали люльки і балакали про науку, пірнальників за перлами, ішіас і Єгипет, правопис і рибалку, пасати і шкіру, вдячність і гірських орлів та ще безліч цікавих речей, щиро-відверто поговорити про які нам раніше бракувало часу.
Одного вечора у Мака розв’язався язик, і він поцікавився, чи добре я знаю звички і манеру поведінки прекрасної статі.
— Які питання, друже, — відповідаю. — Я знаю їх від Альфреда до Омахи. Жіноча сутність і природа для мене така ж розгорнула книга, як сліди у прерії для справжнього ковбоя. Мене не обкрутиш недомовками і манірністю.
— Ось що я тобі скажу, Енді, — тяжко зітхнувши, зізнається Мак. — Мені ніколи не траплялося відчути на собі бодай крихту жіночої зацікавленості. Не вдавалося мені підібрати вдалий момент, хоча, можливо, я просто його не помітив. З чотирнадцятьох років я живу сам і не вмію розводити логічні міркування ніжними почуттями, які мав би відчувати до протилежної статі. А інколи мені цього так хотілося, — каже старий Мак.
— Жінки — не найлегший об’єкт для вивчення, — кажу я, — але все залежить від кута зору. Жінкам можна шукати раціональне пояснення, втім, я помітив, що вони часто разюче відмінні одна від одної.
— Здається мені, — провадить Мак, — що чоловікові ліпше заглядатися на жінок і шукати об’єкт натхнення, коли він юний літами, як це й визначено природою. Я своїм шансом не скористався; а зараз я застарий, щоб кидатися у вир сторч головою.
— Ну, навіть не знаю, — кажу я. — Можливо, тобі варто привітати себе з тим, що ти заощадив купу грошей і вберігся від безлічі потенційних неприємностей. А втім, я не шкодую часу, витраченого на вивчення жінок. Кожен чоловік, який розуміє їхню поведінку, міміку, жести, зможе дати собі раду в цьому світі.
Ми зупинилися в Піці, бо нам там сподобалося. Дехто любить витрачати гроші з галасом, імпульсивно, подорожуючи там і сям, а ми з Маком стомилися від какофонії постійних переїздів і від готельних рушників. Місцеві жителі — сама люб’язність, Аґ Синґ радує наші шлунки смачним харчем, Мак і Бокль нерозлучні, як порох і дороги, моя гра на банджо дедалі більше нагадує мелодію «Дівчата з Буффало, виходьте погуляти».
Ідилія тривала до того дня, коли я отримав телеграму від Спейта, який працював на копальні в Нью-Мексико, де у мене були певні справи. Мені довелося відлучитися на два місяці. Я не міг дочекатися повернення до Піки, щоб знову насолоджуватися тихим життям.
Коли я підійшов до нашого будинку, то ледве не зомлів. Мак стояв на ґанку, і якщо янголи вміють плакати, то в цю хвилину вони точно вмивалися слізьми.
Мак блищав, як скельця окулярів! Ні, чекайте, бідолаху доречніше було порівняти із підзорною трубою, з великим телескопом Лікської обсерваторії.
Він був одягнений у плащ і блискучі черевики, білу жилетку і високий шовковий капелюх. Завершувала картину приколота до бутоньєрки герань завбільшки з добрячий жмут шпинату. На вустах цвіла самовдоволена посмішка, а гримаса на обличчі викликала асоціації з крамарем на гостині у диявола, або з дитиною, яка потерпає від болю в животику.
— Привіт, Енді! — каже мені ця істота. — Як добре, що ти повернувся! Тут таке трапилось!
— Так, я бачу, що трапилось! — кажу я. — Але видовище відгонить блюзнірством. Господь сотворив тебе не таким, Маку Лонсбері. Навіщо ти знущаєшся з Його творіння в такий самовпевнено-вульгарний спосіб?
— Слухай, Енді, — каже Мак, — після твого від’їзду мене обрали мировим суддею.
Я уважніше придивився до Мака. Вигляд він мав тривожний і натхненний. А мировий суддя має бути похмурим і незворушним.
Саме в цей момент повз будинок проходила юна леді, побачивши яку, Мак ледь помітно зарум’янився, зняв капелюха, всміхнувся і вклонився незнайомці.
— Ти безнадійний, — сказав я, — якщо в такому віці в тебе влучила стріла Амура. А я сподівався, що тебе омине ця халепа. Патентовані шкіряні черевики!
І лише за два коротенькі місяці!
— У мене і цієї юної леді, з якою я щойно привітався, сьогодні ввечері весілля, — каже Мак із тремтінням у голосі.
— Ой, забув дещо на пошті, — кидаю я на ходу і хутко йду геть.
Кроків за сто я наздогнав дівчину, зняв капелюха, привітався і відрекомендувався. Їй було дев’ятнадцять, але вона здавалася надзвичайно юною навіть як на свій вік. Дівчина зашарілася, а потім холодно поглянула на мене, мовби хотіла перетворити на сніговика.
— Якщо я не помиляюся, ви сьогодні виходите заміж, — поцікавивсь я.
— Все правильно. А ви заперечуєте?
— Послухай, дитинко, — починаю я.
— Мене звати міс Рибоза Рід, — ображено виправляє мене дівчина.
— Я знаю, — відповідаю я. — Бо прожив на світі стільки, що міг би бути кредитором твого татка. І той благопристойний, вичепурений, схильний до морської хвороби та харчового отруєння літній пан, який нетерпляче гарцює неподалік у патентованих черевиках, наче смертельно хворий гусак, — мій найкращий друг. А тепер зізнавайся, навіщо тобі це весілля?
— Але це — мій єдиний шанс, — відповідає міс Рибоза.
— Аж ніяк, — кажу я, мимоволі милуючись кольором її обличчя і ніжними рисами, — з твоєю красою ти могла б обрати будь-якого чоловіка. Послухай-но сюди, Рибозо. Старий Мак не той, хто тобі потрібен. Йому було двадцять два, коли ти ще під стіл пішки ходила. Його друга молодість не триватиме довго. Він наскрізь просякнутий старістю, прямолінійністю і згасанням. Зараз старий Мак переживає «бабине літо». Замолоду йому було не до кохання, а зараз він вимагає у матінки природи відшкодування за те, що колись узяв у Купідона простий вексель замість готівки. Рибозо, ти серйозно збираєшся одружуватися?
— Звісно, збираюсь, — відповіла вона, похитуючи братками на капелюшку, — як і один джентльмен, смію вас запевнити.
— О котрій годині має відбутися церемонія?
— О шостій.
Я відразу вирішив, як діятиму. Треба рятувати старого Мака. Я не переживу, якщо цей добрий, загартований, непридатний до шлюбу чоловік перетвориться на іграшку в руках дівчиська, яке досі гризе олівці та бавиться ляльками.
— Рибозо, — кажу я, вишукуючи в найглибших закапелках пам’яті відомості про жіночу логіку, — хіба в Піці немає парубка, що не йде тобі з голови?
— Є, — відповідає вона, похитуючи братками, — звісно, є! І як ви здогадалися?! Мати моя рідна!
— Він за тобою упадає? І як він поводиться у зв’язку з останніми подіями?
— Просто божеволіє, — відповідає Рибоза. — Мамі доводиться поливати ґанок водою, щоб відігнати його від нашого дому. Але, гадаю, це все закінчиться сьогодні ввечері, — зітхає дівчина.
— Рибозо, — запитую я, — насправді ти не маєш ніжних почуттів, які звуться коханням, до старого Мака, чи не так?
— Боже мій, певна річ, ні! — хитає головою дівчина. — Я вважаю його не теплішим за вистиглу лаву. О, до речі, цікаве порівняння!
— Хто цей парубок, який тобі подобається, Рибозо? — цікавлюсь я.
— Едді Бейліс, — каже вона, — він працює в бакалії Кросбі. Але він заробляє лише тридцять п’ять доларів на місяць. Колись він дуже подобався Еллі Нокс.
— Старий Мак сказав мені, що весілля сьогодні о шостій вечора.
— Саме так! — погоджується дівчина. — О шостій у нас удома.
— Вислухай мене, Рибозо, — кажу я. — Уяви, що в Едді є тисяча доларів готівкою, подумай, за такі гроші він може купити власну крамницю. Отже, якби у вас з Едді було достатньо коштів, щоб не думати про них, чи погодилася б ти вийти за нього заміж сьогодні о п’ятій вечора?
Протягом хвилини дівчина витріщається на мене, я помічаю в її очах відблиск сумнівів і переживань, що нуртують в її серці, — це так характерно для більшості жінок.
— Тисяча доларів? — нарешті каже вона. — Звісно, що так!
— Тоді саме час побалакати з Едді.
Ми пішли до крамниці Кросбі й викликали Едді надвір. Хлопець був густо посипаний ластовинням, але поважний на вигляд; від моєї пропозиції у нього аж мурашки побігли по шкірі.
— О п’ятій годині? — прошепотів він. — Тисяча доларів? Благаю, не кажіть, що це сон! Ви — заможний дядечко, який розбагатів, торгуючи індійськими спеціями, але вирішив відійти від справ. Та я викуплю бакалію Кросбі й буду її власником!
Тож ми зайшли всередину, підійшли до старого Кросбі й пояснили йому суть справи. Я виписав чек на тисячу доларів і вручив крамареві. Якщо Едді й Рибоза одружаться о п’ятій годині, він віддасть їм чек.
Потім я поблагословив майбутніх молодят і пішов поблукати лісом. Я сів на колоду; думки про життя і вік, про зодіак, жінок і ввесь безлад, якого сповнене наше існування, заполонили моє серце. Я привітав себе із порятунком старого Мака від фатального вчинку. Переконаний, коли пристрасне захоплення мине, він зніме патентовані черевики і ще мені подякує. «Не дати старому Маку втнути таку дурість вартує набагато більше, ніж тисяча доларів», — сказав я собі. Але найприємнішою була думка, що я вивчив жінок і мене не може ошукати їхня витонченість і загадковість.
Було десь пів на шосту, коли я повернувся додому. Першим, що впало мені в око, був старий Мак, який розсівся в улюбленому кріслі, в домашньому вбранні й синіх панчохах, поклавши ноги на підвіконня, з розгорнутою «Історією цивілізації» на колінах.
— Щось не схоже, щоб ти готувався до весілля о шостій годині, — мовив я якомога делікатніше.
— Ой, — махнув рукою Мак, потягнувшись по тютюн, — вони перенесли церемонію на п’яту годину. Мені прислали записку про те, що час церемонії змінено. Уже все позаду. А ти де вештався так довго, Енді?
— Ти чув про весілля? — запитав я.
— Я провів церемонію, — відповів він. — Я ж казав тобі, що мене обрали мировим суддею. Панотець поїхав на схід відвідати родичів, і по закону я єдиний у місті можу спарувати людей. Я ще місяць тому пообіцяв Едді й Рибозі, що одружу їх. Він тямущий хлопець, і одного дня стане власником крамниці.
— Ага, — промимрив я.
— На весіллі було чимало жінок, та я не помітив нічого на підтвердження твоїх ідей, друже, — сказав Мак, запалюючи люльку. — Хотів би я так розумітися на них, як ти.
— Як я два місяці тому, — сказав я, беручи до рук банджо.