Вишнева кісточка

На підвіконні, залитому сонячним промінням, у горщиках стояли поважні насуплені кактуси, неначе товсті зелені їжаки.

— Що б робили ці люди, якби не було нас? — пихато говорив один.— Чим би вони прикрашали свої підвіконня?

— І то так,— вів далі другий.— Я оце дивлюсь і не бачу жодної рослини, яка б зрівнялась з нами. Ми такі кремезні, колючі.
А ще кажуть, що через сто років ми розквітнемо на цілу ніч. Це тільки подумати — на цілісіньку ніч!

— А деякі нікчеми прогавлять наше цвітіння…< — Ото вже невдахи! Зненацька на підвіконня впала вишнева кісточка. Кактуси наїжились, розчепірили свої колючки і зарепетували: — Дивись, яка нахабна. Хто її кликав до нашого товариства? Дивись, яка вона мізерна, хіба з неї вийде щось путнє? Кісточка лежала й мовчала. «Звідки вони можуть знати, скільки в мене квітів і солодких смачних ягід?» — подумала вона. А пихаті кактуси все насміхалися з неї, їм було добре, вони сиділи в теплій вологій землі, і господарка щотижня поливала їх. А що було робити маленькій кісточці, яка лежала на твердому підвіконні під пекучим сонцем? А до землі ще так далеко...