Заєць-брехун

Жив біля зеленого струмка заєць. Звали його заєць-брехун. Чому так звали – ніхто не знав. Проте дехто здогадувався, але мовчав.

Якось вибіг заєць-брехун на галявину і завмер. Сидять поруч ведмідь, вовк, лисиця та рись.

Від страху у зайця-брехуна серце немовби відірвалося. Тремтить. Не чує: б’ється серце чи зовсім зупинилося. Ноги віднялися у зайця-брехуна. Немає сил втікати. Стоїть, як пень, дивиться на звірів. А звірі між собою розмовляють. Не помічають його.

Ось чує заєць-брехун: сперечаються між собою звірі. Ведмідь каже:

— У нас в тайзі рись найбільший боягуз…

Рись пирхнула. Очі в неї зеленими вогниками спалахнули. У зайця-брехуна ноги підкосилися. А ведмідь спокійно каже рисі:

— Навіщо сердишся, рисе. Я пожартував…

Тоді втрутився вовк:

— Хоч і хитра сестричка-лисичка, але боягузка!.. Ой, як боягузка!

Лисиця схопилася, як ужалена:

— Я?! Та ти сам старий боягуз! Чи не ти ледве втік від чорного кабана?

Вовк притих. Лисиця розійшлася:

— Серед нас, звірів, я поважаю лише господаря тайги — дідуся ведмедя.

Ведмідь поважно озирнувся. Але лисиця — ось тут вона й ляпнула лишнє — сказала:

— Та й господар тайги, як побачить двоногого з палицею за плечима, біжить не оглядаючись…

Звірі переглянулись. Ведмідь розлютився.

Заєць-брехун забився в траву. Лежить, як мертвий.

Погане могло статися. Врятувала ворона. Сиділа на гілці, крикнула:

— Ви шукаєте боягуза? Ось він!

І показала чорним крилом на зайця-брехуна.

Звірі заревіли.

Заєць-брехун шмигонув в кущі. Припустив не озираючись. Лисиця схопилася на пеньок, каже:

— Немає боягузливішого за зайця… Усіх він боїться. Від усіх сахається. Нахилить вітер гілку, заєць біжить: перед очима в нього паща вовка. Впаде з осики лист, заєць убік: перед очима в нього паща ведмедя.

Звірі в один голос сказали:

— Знайшли боягуза!.. Якщо житимемо у згоді — не переїсти нам зайчатини…

Прибіг заєць-брехун до своїх родичів. Віддихався, хвалиться:

— Чому це зайці такі боягузи? Дивуюсь! Ось я хоч заєць, але не боягуз! Я тільки що сперечався з ведмедем і вовком, лисицею і риссю!

— Сперечався??? – здивувалися зайці.

Оточили зайця-брехуна, навперебій запитують:

— Розкажи, який ведмідь? Страшний?..

— А які зуби у вовка?

— Чи страшні очі у рисі?

— А лисиця? Лисиця?

Заєць-брехун підвівся, гордо заговорив:

— Братці зайці. Розповім вам усе по порядку. Почну з дідуся ведмедя… Ведмідь не страшний. Здається, цей бурий незграба і бігати по-справжньому не вміє. Лежить, сопить, пихкає. Де йому наздогнати зайця!.. Смішно подумати!.. А вовк… Ну, що то за звір, коли на нього поглянеш? Я цього сірого не злякався, стояв біля нього, сперечався з ним.

— А лисиця? — не витерпів хтось із зайців.

— Хитра! — відповів заєць-брехун. — Але чому ж ми, зайці, боїмося лисиці? Ну, що в ній страшного? Нічого! Звір смирний, зуби дрібні, рідкі. Такими зубами осики не перегризеш, навіть тонка гілка їм не під силу!.. Або ось рись! Брати зайці, рись мені дуже сподобалася. Вона як гладка, добра зайчиха. Я хотів підійти погладити її лапкою. Не погладив тільки, щоб не образити її! Ось так!

Всі залишилися задоволені розповідями зайця-брехуна.

Старий заєць навіть розплакався:

— Вік доживаю і до смерті боявся рисі. А ось тепер піду в ліс, як на прогулянку. Нічого не боюся!..

Зайці, горді, без страху розійшлися по тайзі. Тільки ніхто з них більше не повернувся до свого лігва. Не повернувся і заєць-брехун.