Завзята мушка

Жил а собі маленька мушка. Усеньке літо вона пурхала-літала, журби не знала. Та прокинулась одного ранку і заплакала :

— Ой, холодно мені! У мене лапки померзли!

— Це вже осінь прийшла, — сказала стара муха. — Годі тобі вже літати, шукай куточка, де будеш взимку спати.

— Я не хочу спати! — гукнула мушка. — Полечу погрітись на сонечку.

Полетіла вона в садок і сіла на листочку.

— Ой! — зразу ж гукнула вона. — Який ти холодний!

— То осінь вже прийшла, — сказав листочок. — А восени я замерзаю.

— А-а! — розсердилась мушка. — Яка там осінь, коли сонечко так гріє.

— То так, — почав був листочок, але мушка не захотіла його слухати і перелетіла на стовпчик.

Та дивно-дивно їй: дерева майже все листя поскидали, квіти зів’яли й до землі похилилися, і пташки десь поховалися, лише горобці кричать:

— Всі! Всі! Всі!

— Що там таке? — запитала їх мушка. — То ми з ластівками прощаємося, — відповів їй горобчик. — Уже всі полетіли.

— Куди полетіли? Чому? — здивувалась мушка.

— До вирію полетіли, бо тепер осінь, — відповів горобчик.

— Осінь! осінь! осінь! — зацвірінькали всі горобчики зразу.

— І ви про осінь кричите ! — розсердилася мушка. — Байдуже мені! Ще сонечко так гарно гріє! Полетіла вона по садочку і побачила малиновий кущ з ягідками.

О! — гукнула вона радісно. — Усе то дурниці!  Хіба восени ягідки бувають?

— Авжеж! — озвався малиновий кущ. — На мені ягоди бувають до самого снігу.

— А що то сніг? — запитала мушка,

— Ой-ой! — гукнули листочки. — Краще не згадуй. . Він такий білий і холодний. Як присипле квіти й кущі, мусять вони до весни спати.

— Ну, й спіть собі! — пхикнула мушка. — А я не хочу!

Сіла вона знову на стовпчику, аж тут метелик летить, ледве-ледве крилечками ворушить.

— Сусідоньку! — гукнула до нього мушка. — Чому ти такий смутний? Може втомився? То сідай біля мене — відпочинь.

Метелик сів на бур’янинці і зідхнув:

— Ох, який я нещасливий! Я повинен був уже в мішечок залізти, щоб перезимувати, але не зробив цього раніше, а тепер не знаю, де мені причепитися.

— Для чого ти мусиш в мішечок лізти? — здивувалася мушка. — Ти ж занудишся там і крильця поламаєш .. .

— То так, — ще тяжче зідхнув метелик, — я й сам не хотів би цього робити, але взимку ніхто не літає, і всі метелики сплять до весни.

— Дурниця! — гукнула завзята мушка. — Зими ніколи не буде! Летімо краще наввипередки!

І мушка зірвалась із стовпчика, а метелик ледве поворухнув крилечками і сумно промовив:

— Ні, я таки хочу спати. Лети сама, а я тут собі мішечок зроблю.

— Ну, то ти дурний! — гукнула мушка. — Лізь собі в мішечок, а я он із бджілкою потанцюю.

Але бджілка лише стомлено поворухнула прозорими крильцями:

— Не до танців мені. Мене ледве носять мої крилечка.

— Чому то? — запитала мушка. — Може хвора ?

— Ні, я не хвора, — мовила бджілка, осінь прийшла, треба засинати.

— То й ти мусиш у мішечок лізти ? — презирливо запитала мушка.

Бджілка кліпнула сонними оченятами:

— Ні, я не полізу в мішечок, я у вулику мушу спати до весни.

— Ну, й чудні ви всі! — засміялася мушка. — Тільки й чути: спати, спати. А я не хочу!

— Хо-хо! Бережись! — почувся тут чийсь голос у траві.

— Що там таке? — зацікавилась мушка й зиркнула в траву. — Що там таке?

Тут вона побачила сірого їжака з сухим листям на спині. Він стояв і нюшив у повітрі гострим писком.

— Що сталося? — запитала його мушка. — Кому ти гукаєш „бережись”?

— Усім! — сердито хрюкнув їжак. — Хіба не бачиш тієї хмари?

— Я не боюся хмар!— засміялася мушка.

— Он як ! — хрюкнув їжак. — Гляди, щоб не пожалкувала.. .

— Не пожалкую! — задзижчала мушка. — Я не така.

А ти б краще сказав мені, нащо в тебе стільки листя на спині?

— На те, щоб спати, — хрюкнув їжак, рушаючи в дорогу.

— Почекай, почекай! — спинила його мушка. — Хіба й ти взимі спатимеш ?

— Авжеж! — буркнув їжак. — Усі розумні звірята взимі сплять.

Він хитнув своїм писком і зник під купою листя біля Яблуні.

— От дивно! — промовила мушка задумано. — Усі збираються спати. Що ж мені робити? І справді якась біла хмара суне сюди. Ой-ой! Треба тікати!

— Тепер не втечеш! — загудів холодний вітер. — Тепер не втечеш!

Він збив її з стовпчика й кинув на купу листя. — Гу-гу! гу-гу! Лежи тепер тут.

— Лихо моє! — заплакала мушка. — Пусти мене, вітрику! Я змерзла. І мух скільки білих налетіло ! . . Ой, які вони холодні!. .

— У гу-у! — зареготався вітер. — То такі мухи, що заморозять тебе. І вітер закрутив навколо неї великі білі сніжинки.

— Ой-ой! — застогнала мушка. — Мене крилечка не держать .. . Я впаду!

— Гу-у! — ревів вітер. — Гу-у!

— Ох, я бідна! — затужила мушка, падаючи на купу листя. — Я ж замерзну тут.. . Хто ж мене порятує?

— Хто? хто? — захрюкав сердито їжак під листям. — А казала хмари не боїшся! Ну, нема вже чого робити, лізь до моєї хати.

Він розсунув листя до своєї нори і потяг туди мушку.

— Ось тобі листочок під голову, а другим накрийся та й спи. А то, бач, яка завзята: хмари не боюся! — буркотів їжак, затуляючи листям вхід до своєї хати.

Але мушка нічого вже не чула, вона міцно спала на сухому листочку, і їй снилися білі пухнасті метелики.