Жили в землянці півень та кішка….

Жили-були півень та кішка. Жили вони в землянці, і був у них чарівний млинок. Варто їм тільки ручку того млинка повернути та сказати що їм треба, як млинок у туж мить все, що вони тільки забажають, і намеле: каву та канапки, пиріжки та молоко, шоколад і вино, суп, вафлі та рибні котлетки… Так млинок їм був на радість.

Сталося так, що одного разу прогулювався король з прем’єр-міністром. І проходили вони повз землянки, де півень з кішкою жили.

— От бідолахи, — сказав король. — Мабуть, у такій жалюгідній землянці живуть найбідніші жебраки. Іди туди, прем’єр-міністре, і подаруй тим, хто там живе, тисячу крон від короля.

— О, гроші їм ні до чого, — сказав прем’єр-міністр. — У тих, хто живе в цій землянці, багатств більше, ніж у самого короля! А живуть там півень та кішка, і є у них чарівний млинок.

І розповів прем’єр-міністр королеві, що це за млинок.

– Я його куплю! – вигукнув король. — Якби він був в мене — не довелося би мені голову ламати, як своїх вояків годувати і де платню їм взяти.

Пішли вони одразу в землянку і сказали кішці, що сиділа в землянці одна — король, мовляв, бажає купити млинок за сто тисяч крон.

— Ні, — відповіла кішка, — коли півня немає вдома, я продати млинок не смію, треба спочатку спитати в нього.

— Стану я питати у якогось там півня-обірванця! Я король! І коли я бажаю млинок купити, ваша з півнем справа мені його продати!

Схопив він млин, поклав гроші на стіл та й був такий. А кішка-бідолаха так злякалася, що й слова вимовити не сміє.

Повернувся півень додому, а кішка вечерю йому не приготувала! Розгнівався півень, та й каже:

— До чого ж ти, стара та лінива. Світ таких не бачив! Потрібно лише ручку млинка повернути! Я ще додому йду, а вечеря вже готова.

— Любий, милий мій друже, не гнівайся на мене, не винна я! — каже кішка. — З’явився до нас сам король, та і забрав наш млинок.

І розповіла вона півню, як усе було.

Ще більше розгнівався півень, та й каже:

— Коли дозволила королю з нашим млинком піти, іди в замок і забери його назад. А не віддасть млинок по доброму— видряпай йому очі!

Робити нічого, як не боязко кішці, а довелося їй до короля йти. Але не встигла вона в замок на горі піднятися і сказати, навіщо прийшла, як королівські солдати її із замку вигнали. Та ще й злих королівських псів на неї нацькували. А ті, як за нею помчать! Злякалася кішка і кинулася вгору, на дерево, та на гілочку натрапила і обидва ока собі виколола. І так вона злих королівських псів боялася, що просиділа на дереві, поки ніч не настала.

А як повернулася кішка додому до півня, не почула вона від нього на втіху нічого, крім:

— Не бачити нам ні млинка нашого, ні очей твоїх, поки я сам до короля за ними не схожу.

На ранок пішов півень у дорогу. І був він такий злий, що все своє пір’я розпушив. Зустрілася йому дорогою лисиця.

— Доброго дня, півню! — привіталася лисиця. — Куди прямуєш, куди мчиш?

— Та ось запрошений я на бенкет у королівський двір, — відповідає півень.

— Любий мій півнику, чи не принесеш ти з бенкету трохи гостинців для мене? — спитала лисиця. — Я така голодна, цілих три дні у мене в пащі росинки макової не було.

– Ні, не можу, – відповідає півень. — Немає такого звичаю — з бенкету їжу приносити. Однак можу взяти тебе з собою в королівський замок. Може вдасться тебе повз королівських стражників провести. Залазь поки до мене в живіт!

Роззявив тут півень дзьоб щосили, і лисиця прослизнула до нього в живіт, та й всілася там. А півень роздувся і став набагато більшим, ніж був. Суворий і впертий пішов він далі.

Невдовзі зустрівся йому дорогою ще й вовк.

— Доброго дня, півню, — привітався сірий вовк. — Куди прямуєш, куди мчиш?

— Та ось запрошений я на бенкет у королівський двір, — відповідає півень.

— Любий мій півнику, чи не принесеш ти з бенкету трохи гостинців і для мене? Я такий голодний, цілих три тижні у мене в пащі макової росинки не було.

– Ти, мабуть, не в собі, – відповідає півень. — Немає такого звичаю з бенкету їжу приносити. Однак можу взяти тебе з собою в королівський замок. Може вдасться тебе повз королівських стражників провести. Залазь поки до мене в живіт!

Роззявив тут півень знову дзьоб – раз, а сірий вовк у нього в животі сидить. А півень роздувся і став набагато більшим та товстішим, та ще злішим. Крилами б’є, кукурікає, пір’я розпушив, та й далі пішов. Ішов він ішов, а йому назустріч ведмідь.

— Доброго дня, півню! — каже ведмідь. — Куди прямуєш, куди мчиш?

— Та ось запрошений я на бенкет у королівський двір, — відповідає півень.

— Любий мій півнику, чи не принесеш ти з бенкету трохи гостинців і для мене? – попросив ведмідь. — Я такий голодний, аж три місяці у мене в пащі макової росинки не було.

– Ні, не можу, – відповідає півень. — Немає такого звичаю з бенкету їжу приносити.. Але можу взяти тебе з собою в замок, спробувати королівських стражників обдурити та провести тебе туди. Залазь поки до мене в живіт!

Роззяв тут півень щосили дзьоб, та й проковтнув ведмедя. І сів той у нього в животі разом із лисицею та сірим вовком.

Став тут півень великим і товстим, злим-презлим. Крилами б’є та махає так страшно, що як побачили його королівські стражники, то геть повтікали і по кутках поховалися. А він прямо до короля  влетів.

— Ку-ку-рі-ку, королю-злодюго! Віддавай сюди млинок, що ти в кішки вкрав, та якнайшвидше! – Закричав він.

Покликав король своїх солдатів і наказав: цього зухвалого півня схопити і віднести у стайню до гусей. І нехай сотня самих злих королівських гусей  розірве півня на шматки.

Сказано зроблено. Притягли солдати півня до гусячого хліву. Підбігли тут до нього королівські гуси і почали рвати його своїми дзьобами на шматки. А півень як закричить:

— Вилізай, лисице, королівське частування готове!

Роззявив тут півень дзьоб, вискочила лисиця і давай душити і гризти гусей! Не минуло й години, як усім королівським гусакам прийшов кінець.

А як наїлася лисиця досхочу, півень їй і каже:

— Краще тобі забратися по доброму, перш ніж сюди король з’явиться і побачить, яка ти жадібна і що ти тут наробила. Не хочу я брати на себе провину за те, що ти зі мною на королівський бенкет з’явилася.

Знайшла тут лисиця дірку у хліві, виповзла з нього та й помчала прямо в ліс.

Вранці велить король своїм гусопасам, щоб пішли вони до гусей та підмели все пір’я і все, що залишилося від того півня, якого посадили вчора в гусячий хлів. Але тільки вони двері відчинили, як півень повз них пролетів і прямісінько до короля.

– Ку-ку-рі-ку! – кричить він. — Ти королю-злодюго! Віддай млинок, що ти в кішки вкрав, а то буде тобі, як твоїм гусакам!

А як побачив король, що лисиця з його гусьми наробила, злякався. Проте солдат своїх покликав та й велів їм мерзенного півня схопити і віднести його до кошари. І нехай сотня злих королівських баранів цього півня на смерть затовче.

Але не встиг півень у кошарі опинитися, як заволав:

— Ану, вовче, виходь, королівське частування готове!

Зажер тут вовк усіх королівських баранів на смерть, а як наївся досхочу, півень йому й каже:

— Іди по доброму, раз ти такий жадібний і жорстокий. Не хочу я більше тебе бачити.

А вранці, коли вівчар збирався випустити баранів на пасовище, прослизнув півень повз нього — та й прямо до короля.

— Ку-ку-рі-ку, королю-злодюго! – Закричав він. — Віддаси ти мені нарешті млинок, що в кішки вкрав? А то я зроблю з тобою те саме, що з твоїми баранами!

Ну і злякався король, як у кошару заглянув!

Покликав він тоді своїх солдатів і наказав їм схопити півня та посадити його у хлів. А була там у короля сотня лютих бугаїв. Вони вже напевно зможуть з цим мерзенним, безсовісним півнем покінчити.

Проте не встиг півень у хлів потрапити, як усі люті бики кинулися на нього, а він як закричить:

— Вилізай, ведмедю, частування готове!

Роззяв півень дзьоб і випустив ведмедя.

Той кинувся на лютих биків, та й задер їх усіх до одного. А як наївся ведмідь, півень йому й каже:

— Забирайся краще по доброму, раз ти такий жадібний і жорстокий і так на бенкеті бешкетував! Не бажаю я за це тримати відповідь!

Пробив тут ведмідь лаз у стіні — та й був такий.

А вранці пішов король до хліва разом зі своїми людьми. «Вже тепер,— думав король,— жодної пір’їни від цього мерзенного півня не залишилося». І бачить король: сидить півень на купі бичачих останків, крилами махає, пір’я розпустив і співає:

— Ку-ку-рі-ку, королю-злодюго! Віддаси ти мені нарешті млинок, що ти в кішки вкрав? А то я всіх твоїх солдатів переб’ю! Як сотню твоїх злих гусей, та сотню злих баранів, та сотню злих твоїх биків на додачу!

Злякався тут король і просить солдатів якнайшвидше млинок принести і мерзенному півню його повернути.

— Та прослідкуйте, щоб він із королівського двору забрався! Та швидше! І зачиніть добре за ним всі двері та ворота! А то накличе він на нас всіх біду!

Одержав тут півень свій млинок та й додому пішов. А дорогою злетів він на дерево, де котячі очі на гілочках висіли, і прихопив їх із собою. Прийшов він додому і спочатку вставив кішці очі, а потім і каже:

— Ось бачиш, добув я наш млинок назад.

І став млин знову молоти їм і каву, і канапки, і молоко, і шоколад, і пряники, і вино, і соки, і рибні котлетки — все, що душа забажає.

З того часу зажили півень із кішкою в землянці приспівуючи. І ніхто більше і думати не смів, щоб млинок у них відібрати. Жили вони довго та щасливо, а коли не померли, то й зараз ще живуть.