Звідки взялася зозуля

Ішли колись дівчата до річки купатися: пороздягалися, покупалися, повиходили з води на берег. Всі одягнулися, а їдна не може знайти свого вбрання: хтось украв чи заховав. Стала вона просить:

— Оддай мені мою одежу… Якщо старий — буду батьком тебе звати, якщо молодий — заміж вийду за тебе.

А колись вміли люди заколдовувати себе: той перекинеться і стане вовком, той — вужем, той — ще кимось. Саме тоді один хлопець перекинувся вужем і ліг на одежу дівчини. Коли ж почув, що дівчина просить, узяв той одяг, віддає їй і каже людським голосом:

— Я прийду до тебе свататися.

Взяла дівчина свою одежу, одягнулася, прийшла додому і стала біля матері плакати:

— Що, мамо, буде?.. Я мушу за вужа заміж виходити.

Та й розказала про все. Мати й каже:

— Ми не віддамо тебе.

Загородили батьки все подвір’я, позатикали всі дірки у загорожі, щоб вуж не проліз. І от на свято Сплінє бачать вони — котиться клубком з лісу вуж. Перекотився через загорожу у двір, вліз крізь вікно в хату, обхопив дівчину і забрав із собою. Привів той вуж дівчину до лісової кринички і став таким красивим хлопцем, що вона одразу й полюбила його. А там була собі така хатина-полатка, де жили вужі. Ото вуж і дівчина жили там, жили років з чотири, поки двоє дітей у них народилося. От жінка й стала проситися в чоловіка:

— Іване, пусти мене додому, бо, певно, мати моя виплакала очі за мною, а ти не пускаєш мене.

Вуж і одказує:

— Йди.

Вивів її вуж з лісової кринички і став виряджати в дорогу:

— Коли повернешся, прийдеш до теї кринички і скажеш: «Іване, Іване, вийди!» Я вийду і тебе заберу.

— Добре.

Взяла жінка двоє діточок на руки і пішла до своєї матері.

— Як ти живеш, дочко? Чи добре тобі за вужем? — питається мати.

— Так, мамо, добре, що немає нікому в світі ліпше.

Чоловік такий хороший, що немає, певно, ні в кого такого.

— А як же ти, дочко, його викликаєш?

Дочка про все й розказала матері.

Поклала мати дочку і онуків спати, взяла під полу сокиру і пішла. Підійшла до теї кринички лісової, стала кликать вужа:

— Іване, Іване, вийди!

Вийшов з води вуж, а мати за сокиру — і відрубала йому голову. Вернулася додому, сховала сокиру і дочці нічого не каже. Встала дочка другого дня рано й говорить до дітей:

— Йдемо, дітки, додому, бо нас батько буде ждати.

Взяла жінка дітей, попрощалася з батьками і пішла. Підійшла до кринички, стала кликать чоловіка-вужа, а він не виходить. Коли ж бачить: лежить біля кринички відрубана голова і тулуб його.

Мовила тоді крізь сльози:

— Не вернусь я до матері більше ніколи…

Перекинулася вона зозулею, хлопчик — соловейком, а дочка — перепеличкою. І відтоді до сих пір вони літають. І вона, зозуля, літає і кукає, всюди заглядає, знесе двоє
яїчок — і не в своє кубло, а в чуже, бо ж пари не має. І в пісні про неї співають:

Ой і не летай, зозулейко, по ночі,
Ой-бо видереш на ліщинойку очі.
— Ой як же мені, рябейкій, не літати?
Всі соколи є, а мого не видати,
Всі соколи є, а мого не видати.
Дітки малейкі, нікому годувати.

Тільки до свята Петра кує зозуля, до того дня, коли зарубала мати її чоловіка-вужа.