22. Осмомисл

На галицькому княжому дворі чималий рух. Приїхали в гості до Ярослава Володимирковича два князі: пересопницький князь Володимир Андрійович, і луцький князь Ярослав Ізяславич.

Старий дворецький Мирослав Глібович метушиться, як молодик. Треба і кімнати князям-гостям приладнати, і подбати, щоб можна, як годиться, прийняти таких високих гостей. Уся служба княжого двора при праці. А дворецький раз-у-раз:

– Жваво, жваво!

То ніби тільки в гості приїхали князі. Та воно, коли князі вибираються в гості, то не так собі, а таки якась важна справа веде їх.

Князь Галича сам вийшов привітати гостей і сам впровадив їх у княжий терем. Тут привітала їх жінка князя Ярослава, княгиня Ольга.

По пирі в честь дорогих гостей, що на ньому був і галицький єпископ Косма, були й найвизначніші бояри Галича. Коли вже всі три князі залишилися самі в столовій, каже князь Володимир Андрійович:

– Багато чув я про твою державу, княже Ярославе, про твої багатства, про лад у державі, та те, що я навіч побачив, перевищило всі мої сподівання. Куди я не їздив, скрізь бачив людей вдоволених, щасливих, всі люблять і хвалять свого князя.

– Так, так! – каже князь Ярослав Ізяславич – хвалять скрізь тебе і всі горді зі свого князя. Кажуть: “Ніде нема такого ладу й порядку, як у нас!” І воно дійсно так! Ти, княже, якісь чари знаєш – додав жартом.

– Чари? – усміхнувся й собі галицький князь. – Авжеж знаю. Передав мені їх мій покійний батечко.

– Які ж ті чари? – спитали вже поважно обидва гості враз.

– Тройзілля! – відповів галицький князь далі з усміхом на устах.

– Тройзілля?! – зачудувалися князі.

– А так, тройзілля. Що перше зілля, то: дбай про славу Божу, бо держава, де процвітає слава Божа, сильна й могутня, там царює єдність і згода; що друге зілля, то: люби й бережи правди й законів, бо, як князь любить правду й зберігає закон, так само зберігати й поважатимуть його піддані, – а закон – це по Бозі друга підвалина держави; що третє зілля, – то – дбай про добро громадян: про хліборобство, про промисел і про торгівлю, бо ти батько їх усіх, синів і дочок землі твоєї.

– Це справді чарівне тройзілля! – на це князь Володимир Андрійович. – На жаль, в інших князівствах наших тепер так, як би зовсім і забули про нього. Ось тутечки до тебе приходити б їм та вчитися, як правити державою.

А князь галицький:

– Усе лихо з того, що наші князі думають, що тільки війнами здобувається слава й добробут держави. Так думали наші предки здавна. Поки йшли війною в чужі землі, щоб оборонити свої від наїздів диких орд, було воно правда.

А князь Ярослав Ізяславич:

– Твоя правда. А вже й найгірше, як свій на свого йде.

Тут князь Володимир Андрійович:

– Ми, правду сказати, обидва прибули до тебе, княже Ярославе Володимировичу, щоб тебе намити рушити зі своїми залізними полками проти половців.

– Війна проти половців – конечна річ! – Каже галицький князь. – Вони не тільки, що нападають, грабують і руйнують нашу рідну землю, а й відтяли нам шлях до моря, унеможливили торгівлю. А держава без доступу до моря – це те саме, що хата без дверей. Треба, треба конче шлях до Руського моря очистити, зробити безпечним.

Зраділи обидва гості, що галицький князь признає конечність походу на половців.

– То йдеш з нами! – каже втішно князь Володимир.

– Ні, я з вами не піду! – на це князь Ярослав Володимирович.

– Як це?! Чому?! – зчудувалися обидва князі-гості. – Та ж сам признаєш, що похід конечний.

А галицький князь спокійно, повагом:

– Я з вами не піду, бо не можу покинути свою державу.

Тут князь Ярослав Ізяславич:

– То ніби нам докір, що ми покинули свої держави, і самі рушаємо добувати слави.

Галицький князь каже:

– Вам інакше, мені інакше! Ви маєте сусідами князів нашого роду. А я маю сусідів чужинців, ласих на мої землі, і то могутніх. Вони ждуть тільки хвилини, щоб я вийшов поза межі моєї держави.

Посумніли обидва князі-гості, поглянули один на одного, мовляв: “Шкода, що ми сюди трудилися”.

А галицький князь говорив далі:

– Я з вами не піду, та дам вам своє військо з досвідченим воєводою на чолі.

– А так, то що інше!

– А так, то згода! – зраділи обидва княжі гості.

Галицький князь говорив:

– Ще сьогодні дам наказ моєму воєводі, Тудорові Єлцичу, щоб готувався в похід під вашим проводом.

Обидва княжі гості заявили, що до двох тижнів рушать у похід, бо їх воєводи підготовляють саме все потрібне до походу.

– У нас годі так, як у тебе, княже: сьогодні заповів, а завтра вже військо в похід готове. Найважніше – підводи й харчі, бо в степах важко їх здобути, хіба що вполюєш – говорив князь Ярослав Ізяславич.

– У мене житниці повні збіжжя – заявив галицький князь.

– Так, так, ти про все думаєш, про все пам’ятаєш – сказав князь Ярослав Ізяславич. – Недаром звуть тебе Осмомислом!

– Мушу! – відповів князь Ярослав. – Ласі сусіди знають, що мої полки готові в кожній хвилині рушити в похід, тому бояться зачіпати мене.

А князь Володимир Андрійович зітхнув:

– Гей, щоб то ми всі князі так господарювали, як ти, і так уміли дивитись наперед! Могутня й славна була б наша земля!

– Як колись за Володимира Святого й Ярослава Мудрого – додав князь Ярослав Ізяславич.

А князь Ярослав Осмомисл:

– Було б так, коли б наші князі закинули свари та чвари. Любови, правдивої братньої любови треба нам, усім князям!

За кілька днів обидва князі від’їхали, а за ними рушили в похід галицькі полки. Стрійно й рівно виступили ці полки на княжому майдані. Єпископ Косма благословив військо і у слові до дружини заохочував їх до бою з поганами за віру й країну рідну. По молитві промовив і князь Ярослав:

– Браття й дружино! Ідете в похід на поганих без мене. Радо рушив би я з вами приломити спис кінець поля половецького, напитися шоломом води з Дону, та тоді не було б кому тут ладу дати і від нападу оборонити землю рідну. Тому пускаю вас під проводом князів пересопницького й луцького та досвідченого мого тисяцького, Тудора Єлцича. Будьте слухняні йому так, як би я сам провадив вас. Він на князя вашого місці. Ідіть і вертайтеся зі славою! Не посоромте землі галицької!

– Не посоромимо, не посоромимо! – загриміло з усіх грудей хороброї дружини й війська всього.

– Слава, слава нашому князеві, Ярославові Володимировичеві! – кричали раз-у-раз.

Задудніла земля під, копитами коней лицарської дружини, під ногами пішого війська, замаяли білі галицькі прапори з трьома чорними галками, заграли сурми – похід рушив.

Довго ще стояв князь на місці та дивився за військом. Жаль йому було, що не пішов з ними слави добувати. Та дарма, відповідальна праця жде тут…