Білочка і дятел

Заболіла в дятла ніжка, ой заболіла. Не може на дерево вилізти, сидить у дуплі цілий день голодний. Нікому жука з-під кори йому дістати, нікому шишку подати. Птахи вже вирієм заклопотані, то й забули про хворого у червоному беретику.
Аж тут білочка на гілку стриб:

— Добрий день, сусіде!

— Ой, де там добрий, — і замість привітання розповів білочці про свою біду.

— То перелітай до мене, — сказала рудохвоста. — Місця досить і їсти вистачить.

— Спасибі, білочко, — і дятел перелетів у сусіднє дупло.

Звіринка пригостила його шишками, налускала йому горіхів. Птах аж веселіший став. Ще б пак! Недарма кажуть: друзі пізнаються в біді. Він був радий, що в скрутну хвилину знайшов таку вірну подругу.

Білочка щодень носила йому їжу й до зими потроху готувалася. А дятел вже й на прогулянки почав виходити.
Коли білочка верталася з лісу і не заставала вдома птаха, вибігала на верхів’я сосни і на весь ліс гукала:

— А-у, дятлику, де ти?

З гущавини доносилося «тук-тук-тук». Це означало — «тут, тут, тут».

— Не відлітай далеко! — застерігала рудохвоста.

Дятел підвечір вертався в дупло, і друзі довго розповідали одне одному різні лісові бувальщини.

— Залишайся в мене, — сказала якось білочка. — Запасемося харчами на зиму, і не страшні нам будуть морози.

Дятел охоче погодився, і почали вони обоє на зиму харч заготовляти, свою хатину теплим пухом вистеляти.
Але нема слободи без біди. Спалахнула пожежа в лісі й побігла швидко по пересохлому за літо листі, травах. Ледь устигли вискочити наші друзі з дупла і кинулися хто куди від полум’я і диму.

Білочка бігла через увесь ліс, потім через поле й опинилася в якомусь молодому сосновому гаю. Тут було тихо і навіть диму не чути…

Надходив вечір, і рудохвоста почала шукати для помешкання старе дупло. Та марно, бо ліс був молодий. Причаїлася біля стовбура і так протремтіла од холоду до ранку.
Надходила зима, і білочці стало страшно самій.

Нараз із глибини сосняку до неї ледь чутно долинуло знайоме «тук-тук-тук». Білочка спорхнула з місця, неначе пташка на крилах, і полетіла в тому напрямку, звідки доносився рідний стук.
Як вона зраділа, коли побачила на сосні свого давнього друга в червоному беретику!

— Добре, що ти зі мною, — дятел весело затарабанив по корі. — Видовблю нову хатинку на цій сосні, і житимемо разом. Глянь, скільки тут шишок! Думаю, вистачить на зиму.

Так і зробив. І живуть понині в тому сосняку молодому білочка і дятел, маленька звірина і пташка.