Плаксива Настуня

Чи знаєте ви нашу Настуню – гарненьку дівчинку з великими розумними очима та кирпатим носиком? А вже як мама заплете їй у кіски бантики і одягне чистеньке платтячко, то такої красуні годі й шукати!

Тільки все це Настуні ні до чого, бо наша Настуня дуже любить поплакати.

От і сьогодні вранці мама погладила її по голівці, ніжно поцілувала і сказала: «Доню, прокидайся. Дивись, вже сонечко заглядає до тебе у вікно. Час вставати».

Та Настуня кривить гарненького ротика, тре кулачками очі і починає плакати.

− Я не хочу прокидатися! І вставати не хочу!

− То що ж ми будемо робити? − усміхається мама. − Будеш спати увесь день?

− Не хочу спати увесь день! − продовжує капризувати Настуня.

− Ну гаразд, моя люба, не плач, − лагідно просить мама і бере донечку на руки. − Там, у дитячому садочку, на тебе давно чекають друзі. Та й Олена В’ячеславівна виглядає  −  де це Настуня забарилася? Адже час робити ранкову зарядку!

− Не хочу зарядку! – вже вголос рюмсає Настуня.

І все ж мама одягає їй платтячко, зав’язує гарні бантики та обережно витирає слізки. Але Настуня всю дорогу, аж до самого дитячого садочка, знову вмивається гіркими сльозами.

− Що трапилось? Чому ти плачеш? − запитує вихователька Олена В’ячеславівна, йдучи назустріч дівчинці.

− Не зна-а-аю! − схлипує Настуня, і сльози, як горох, котяться по її щічках.

− Дивись, он твої подружки Софійка, Наталочка і Даринка чекають на тебе під грибочком. Вони вже відкрили перукарню і будуть робити лялькам нові зачіски. Ходімо швидше! – пропонує вихователька.

− Не хо-о-очу! − не вгамовується Настуня.

− Ось, візьми. Це тобі! − простягає  їй цукерку Миколка. Йому дуже подобається Настуня. Вона така гарненька, коли не плаче! Миколка, з цукеркою в руках, щоранку чекає Настуню. Він сподівається, що колись ця дівчинка йому посміхнеться і скаже: «Дякую!».

− Не хо-о-очу! − перервав Миколчині мрії  Настусин плач.

Але несподівано заграла музика, і Надія Петрівна, музичний керівник дитячого садочка, покликала всіх на ранкову зарядку. Діти, весело перегукуючись, побігли на спортивний майданчик. Поплентала за ними і Настуня, невдоволено насупивши брови і тримаючись за руку Олени В’ячеславівни.

Потім був сніданок. Настуня, підперши голову рукою, так сумно дивилася в тарілку з кашею, що помічник вихователя Катерина Іванівна сказала: «Настуню, доїдай швидше свою кашу, бо вона від твого погляду скоро скисне». Всі діти засміялися. Лише Настуня ще більше надула губи.

Після сніданку Олена В’ячеславівна проводила заняття з математики та малювання.

На занятті з математики діти вчилися рахувати зайчиків. Веселі паперові вухані то ховалися за пеньочком, то визирали звідти, привітно махаючи лапками, ніби запрошували всіх присутніх пограти разом з ними. Потім діти, по черзі, пригощали іграшкову білочку горішками і рахували, скільки горішків вона віднесла у дупло, а скільки залишила, щоб забрати їх наступного разу.

На занятті з малювання Олена В’ячеславівна вчила дітей малювати метеликів. Настуня теж, висунувши кінчик язика, дуже старанно виводила пензликом кольорові крильця. Метелик у дівчинки вийшов такий гарний, що здавалося, зараз пурхне і полетить на вулицю, де навкруг дитячих майданчиків майорять запашні квіти.

Після занять вся група вийшла на свіже повітря, щоб пограти у рухливі ігри.

Було так весело, що Настуня зовсім забула про сльози і з задоволенням бігала та сміялася разом з друзями.

По обіді у дитячому садочку настала тиха година, і дітки почали швиденько вкладатися у свої ліжечка, щоб трішечки відпочити. Тільки Настуня все пхинькала і пхинькала, що вона зовсім не хоче спати. Та невдовзі її теж зморив сон.

Прокинулась дівчинка від дивного шарудіння. Їй здалося, ніби десь поруч падає сухе листя. Настуня відкрила очі і ледь не зойкнула від несподіванки – просто перед нею стояла справжня королева. Вона була дуже струнка, у довгому, аж до самісінької підлоги платті, оздобленому білими мереживними хустинками. На голові у королеви виблискувала мільйонами великих і маленьких краплин чудернацька корона.

Настуня повернула голову ліворуч, потім праворуч і побачила, що всі діти сплять.

− Ти хто? – пошепки запитала Настуня.

− Я − королева Нюня, − лагідним голосом відповіла гостя і зашаруділа накрохмаленим платтям. −  Я вже давно спостерігаю за тобою, але так гарно, як сьогодні, ти ще ніколи не плакала. Тому я особисто запрошую тебе бути почесною гостею у моєму королівстві.

Дівчинка не зовсім зрозуміла, що має на увазі королева, але запрошення прийняла. Вона ж ще ніколи в житті не бачила справжнього королівства, а тут випадає така нагода! Настуня тихенько встала з ліжечка і попрямувала слідом за ЇЇ Величністю.

Коли вони вийшли на ґанок, королева Нюня відчепила від свого плаття одну хустинку і поклала її Настуні на плечі. Потім обережно зняла з корони кілька краплин і бризнула ними на дівчинку. Враз маленька хустинка перетворилась на великі мереживні крила.

− Лети за мною, − тим же лагідним голосом мовила королева.

Настуня змахнула крилами і відчула, що може летіти! Було трохи лячно, адже вона ще й не літала ніколи. Хіба тільки уві сні… Мама їй розповідала, що коли діти уві сні літають − це означає, що вони ростуть. «Але ж я не сплю», − подумала Настуня, все вище і вище піднімаючись над землею.

Вони пролетіли над містом, потім покружляли над лісом і почали опускатися вниз.

Незабаром Настуня відчула у себе під ногами тверду землю. Великі крила відразу ж перетворились на маленьку мереживну хустинку, яка знову зайняла своє місце на платті у ЇЇ Величності.

− Ось ми і вдома, − сказала королева, поправляючи корону, що трохи сповзла набік від поривів вітру під час польоту. Вона обняла Настуню за плечі і підвела до старого дуба, в якому, майже над самою землею, роззявило свого чорного рота величезне дупло. Потім взяла дівчинку за руку і піднялася з нею по товстому корінню розлогого дерева, як по щаблях, угору до дупла.

Біля входу в дупло Настуня зупинилась. Там, всередині, було зовсім темно. Дівчинці стало боязко і вона зробила крок назад. “Невже тепер справжні королеви живуть не в розкішних замках, а у дуплах дерев?” – трохи розчаровано подумала Настуня, і вже хотіла було відмовитись від запрошення. Та королева Нюня, ніби прочитавши її думки, мовила:

− Не бійся, тобі тут сподобається! У моєму королівстві живуть точнісінько такі ж хлопчики й дівчатка, як і ти. Їх ніхто не змушує ні спати, ні їсти, ні ходити до дитячого садочка. Не треба тут застеляти ліжечко і чистити зубки. Навіть кіски можна не заплітати, якщо тобі цього не хочеться.

− Оце так королівство! Дива та й годі! − подумала Настуня і обережно ступила в середину дупла.

Вона відразу відчула під ногами м’який килим із сухого листя. А коли очі звикли до темряви, Настуня побачила велику кімнату. У ній, разом із дитячими ліжечками, столиками, стільчиками, іграшками, книжками було те, що зазвичай в кімнатах знаходитись не повинно: пісочниця, гойдалка, карусель, висока гірка у вигляді ракети і таке інше. Та найбільше Настуню вразило те, що тут стояв такий безлад, ніби щойно по цій кімнаті пронісся буревій.

− Ой, лишенько! Хто ж це накоїв? − прошепотіла Настуня, взявшись за голову.

Вона відразу відчула під ногами м’який килим із сухого листя. А коли очі звикли до темряви, Настуня побачила велику кімнату. У ній, разом із дитячими ліжечками, столиками, стільчиками, іграшками, книжками було те, що зазвичай в кімнатах знаходитись не повинно: пісочниця, гойдалка, карусель, висока гірка у вигляді ракети і таке інше. Та найбільше Настуню вразило те, що тут стояв такий безлад, ніби щойно по цій кімнаті пронісся буревій.

− Ой, лишенько! Хто ж це накоїв? − прошепотіла Настуня, взявшись за голову.

− Ми! − почула вона відповідь і побачила поруч із собою чотирьох хлопчиків і трьох дівчаток. Всі вони стояли в рядочок, з цікавістю розглядаючи незнайомку.

− Познайомся, Настуню − це твої нові друзі, − сказала королева Нюня. − Ось цих двох хлопчиків звати Хлипчик і Хнюпик, вони брати-близнюки. Цього хлопчика звати Сумко. А цього − Нитик. Дівчатка звуться Плакса, Вереда і Скигля.

Королева по черзі клала свою руку на голову дитини, ім’я якої називала. Мабуть, вона це робила для того, щоб Настуня швидше запам’ятала, як кого звуть.

«Які дивні імена» − тільки і встигла подумати Настуня.

− Давайте будемо гратися! − раптом  пропхинькала Скигля.

− А я вже не хочу гратися. Я хочу спати! − заголосила Плакса, і дрібні сльози бризнули з її очей.

− А я не хочу ні спати, ні гратися! Мені все набридло! − топнула ніжкою і відкопилила нижню губу Вереда.

− Ну давайте пограємося! Ну давайте ще хоч трішки пограємося, − смикав Нитик за рукав плаття Вереду.

Хнюпик з Хлипчиком розгублено переглядалися, шмигаючи носом та надуваючи щічки: «А що ж нам робити? А що ж робити нам?».

Тільки Сумко не став сперечатися. Він, безнадійно махнувши рукою, сів на пеньок, який знаходився неподалік, і тихо зітхнув.

− Подивись, Настуню, як вони всі схожі на тебе! Так само ображаються і насуплюють брівки, вередують і надувають щічки. А як гарно вони кривлять ротика, коли плачуть, − і королева Нюня від задоволення склала на грудях долоні човником. – Я впевнена, вам буде добре разом!

«Ні, я не хочу бути такою, − подумала Настуня і часто-часто закліпала очима, проганяючи непрошені сльози. − Адже я й справді стану на них схожа, якщо почну зараз рюмсати!». І Настуня посміхнулась.

Діти перестали сперечатись і уважно подивилися на незнайомку.

− А чого це ти з нас смієшся? − невдоволено запитала Плакса, і вже збиралася розплакатись, та Настуня її запевнила:

− Ні-ні, я не з вас сміюся! Я просто згадала, як весело і цікаво ми з друзями проводимо час у дитячому садочку.

− А що таке «весело»? − поцікавилась Скигля.

− А що таке «цікаво»? − в один голос запитали Хлипчик з Хнюпиком.

І почала Настуня розповідати, як охоче всі дітки в дитячому садочку роблять ранкову зарядку, бо це дуже корисно для здоров’я. Як цікаво на заняттях у Олени В’ячеславівни, де вони багато чому навчаються і багато про що дізнаються. Як всі разом грають на спортивному майданчику в різні веселі і рухливі ігри. А ще, коли під час тихої години насниться дивовижний сон, то його відразу можна переказати  своїм друзям. А ті, в свою чергу, розкажуть і тобі щось неймовірно цікаве!

Від цих приємних і веселих спогадів Настуня голосно сміялася. Але смішно було вже не тільки їй. Разом з Настунею сміялися Хлипчик з Хнюпиком, Нитик, Плакса, Вереда і Скигля. Навіть Сумко хилитався на пеньочку, від сміху тримаючись за живіт.  І чим дужче лунав дитячий сміх – то світліше ставало у темному дуплі. Здавалося, що разом з усіма тепер реготав і старезний дуб, все ширше і ширше роззявляючи свого чорного рота. Діти, мов різнокольорові метелики, одне за одним почали випурхувати на волю, де їх радо зустрічало яскраве сонечко.

− Що ви робите? − нарешті не витримала і, у розпачі, закричала королева Нюня. − Негайно припиніть сміятися! Ви ж так знищите усе моє королівство!

Та зупинити сміх було вже неможливо. Він лунав з усіх куточків темного дупла.

Раптом все навкруг затремтіло, почало тріщати і обвалюватись.

− А-а-а!.. − закричала королева Нюня. − Моє королівство гине! Рятуйте королеву!!!

− Настуню, прокидайся. Тихий час закінчився, − почула дівчинка знайомий голос Олени В’ячеславівни. – Ти сьогодні молодець, так добре спала! І сон тобі, мабуть, наснився хороший, бо ти уві сні весь час посміхалася.

− Так! − сказала Настуня і обняла свою виховательку.

Відтоді наша Настуня більше ніколи не плакала, бо їй зовсім не хотілося знову зустрітися з королевою Нюнею. А коли Миколка пригощав її цукеркою, Настуня чемно дякувала і посміхалася йому.