Апенді та купець

Жив-був купець, відомий своєю жадібністю. Якось він вирішив повезти до міста зерно для продажу. Насипав повні мішки, але зв’язати їх новою мотузкою пошкодував. Згадав купець, що бачив аркан у Апенді. Пішов до нього і просить:

— Апенді, позич мені аркан. Я ним мішки зв’яжу.

— Не маю ні якого аркана, — відповів Апенді.

— Чому ти відмовляєшся? — спитав купець. — Я ж бачив його в тебе вчора.

Тоді Апенді поспішив сказати:

— Та, я зовсім забув. Аркан у мене справді є. Тільки він зайнятий. Я прив’язав борошно.

— О Апенді, хіба борошно прив’язують? — здивовано вигукнув купець.

На це, не замислюючись, Апенді відповів:

— О, мій любий, так завжди відповідають, коли хочуть відмовити.

Другим разом купець знову зібрався на базар.

«Навіщо мені гнати свого віслюка, коли можна проїхатись на чужому», — подумав він. І звернувся до Апенді з проханням позичити йому віслюка.

— І не нагадуй мені про нього, — скрушно заговорив Апенді. — Здох мій віслюк. Вчора здох. Горе мені! Горе мені!

Тільки купець зібрався йти, як раптом віслюк, замкнений у сараї, голосно заревів:

— І-а! І-а! І-а!

Зупинився купець і здивовано сказав:

— Апенді, це ж твій віслюк кричить.

На що  Апенді докірливо відповів:

— Дорогий сусіде, невже ти віриш віслюкові більше, ніж мені?