Артур і мініпути

РОЗДІЛ 1

… От і сьогодні день має бути теплим і сонячним. Довкола все цвіте і пахне. По ясно-блакитному небу навколо бігають маленькі кучеряві хмаринки, ніби пустотливо доганяючи одна одну.
Отже, ранок видався просто чудовий — саме такий, яким і має бути перший ранок літніх канікул.
У цю ранішню годину, коли навіть птахи можуть трохи побайдикувати, ніщо не віщувало якихось жахливих подій… А вони мали ось-ось статись.

У затишній долині, де поміж пологими берегами дзюркотить вузенька річечка, стоїть незвичний для тутешніх місць будинок. Він великий, дерев’яний і пофарбований у світлий колір. Уздовж його фасаду тягнеться балкон з мереживною решіткою, а вхід прикрашають портал і колони. Такі будинки, які більше схожі на невеликі палаци, колись споруджували багаті колоністи на островах південних морів. Довкола будівлі — сад, що тягнеться до самого берега річки. Поблизу будинку — просторий сарай, переобладнаний під майстерню, а позаду — великий резервуар для зберігання запасів води.

Неподалік, під кронами дерев, ніби маяк, височіє вітряний двигун, споруджений винятково для втіхи мешканців будинку. Бо вітри в цих краях навдивовижу ласкаві.

І все ж — хоча про це поки що ніхто не знає — саме сьогодні спокій цього мирного куточка буде порушено.

З оглушливим гуркотом відчиняються двері будинку і на ґанок вилітає поважна огрядна пані.

— Арту-у-у-р-ее! — гукає вона так, що з дерев падає листя.

Поважній пані давно за шістдесят, і чорна сукня, оздоблена чудовим мереживом, не приховує її роздобрілих форм. Проте її це аніскільки не бентежить, як і звання «бабусеньки».

Пані одягає рукавички, кокетливо торкається капелюшка і сильно смикає шнурок великого дзвона, що висить при дверях.

— Артуре! — гучно повторює вона таким же командним голосом, але ніхто так і не відгукується.

— Куди він подівся? І де пес? Що, пес також зник? — невдоволено бурчить літня пані.

— Альфреде! — так само гучно, але марно кличе бабусенька. Пес не подає радісного гав-гав…

Вона дуже не любить запізнюватися. Проте нічого не вдієш, і бабусенька нетерплячим кроком повертається в будинок.

Якщо зовні будинок більше нагадує палац, то всередині він обставлений надзвичайно скромно, хоча й з великим смаком. Особливо гарні плетені мереживні серветки, котрі, як плющ, який покриває стіни будинку, оповивають усі полички, крісла й дивани. Паркетна підлога вилискує від воску.
Бабусенька взуває повстяні капці і, продовжуючи обурюватись, прямує через вітальню до сходів, що на другий поверх.

— Незабаром ви й самі переконаєтесь, який це чудовий сторожовий пес! Господи, де були мої очі, коли я брала цього пса? — бурчить вона. — Цікаво, що й де стереже цей пес? Його ж ніколи не буває вдома! До речі, як і Артура! Вони обоє — як протяг: просвистів — і нема його!

Бабусенька відчиняє двері в кімнату онука.

В кімнаті панує порядок — навіть не подумаєш, що тут мешкає маленький хлопчик. Проте придивившись, зрозумієш: порядок тут лише тому, що нема іграшок. А кілька речей, зроблених, очевидно, понад століття тому, навряд чи можна назвати іграшками.

— Ганяють невідомо де, а бідна бабуся мусить за ними бігати цілий день! Ну ось, прошу дуже, знову нікого! — ремствує поважна пані і, вийшовши з кімнати, рушає далі коридором.

— Хіба ж я не дозволяю йому бавитися? Гуляй, бався, будь ласка, але ж з’явися хоча б на кілька хвилин! Так чинять усі діти! — вигукує вона. І раптом завмирає. Їй щось спадає на думку. Затамувавши подих, вона прислухається: в будинку панує повна тиша.

— Тиша… Вже цілих п’ять хвилин минуло… Цікаво, де ж він може бавитися так тихо…, як мишка…, в якому куточку?.. — шепоче бабусенька, поковзом рухаючись у м’якеньких капцях углиб коридору.
Вона добирається до останніх дверей, на яких висить табличка з написом «Вхід заборонено», і тихенько прочиняє їх, щоб не сполохати непроханих гостей.
На біду, двері зрадливо риплять.
Бабусенька аж розгубилася, ніби це вона заскрипіла зубами, а не заржавілі петлі дверей.
Вона обережно заглядає в заборонену кімнату.

Просторе горище, колись переобладнане на кабінет, нагадує лавку лахмітника. Або, якщо хочете, кабінет, господар якого полишив заняття наукою і захопився безладним колекціонуванням. По обидва боки письмового столу височать масивні книжкові шафи: їхні полиці всуціль заставлені старовинними книгами у шкіряних палітурках. Над столом натягнуто шовкову тканину на якій вишито:

Слова одні часом приховують слова інші

Так, скидається на те, що наш учений-колекціонер ще й філософ.
Бабусенька обережно протискується поміж зваленими в купи старовинними речами, серед яких переважають різні африканські дивовижі. Скрізь стримлять списи, що нагадують пагони бамбука. Стіна завішана незліченною кількістю африканських масок. Проте впадає в око їх нестача: цвях у центрі стіни стримить без маски.
Отже, в кімнаті хтось побував! Бабусенька зупиняється, прислухається… І чує хропіння! Ще кілька кроків — і вона знаходить Артура, який спить просто на підлозі. Обличчя хлопчика сховане під африканською маскою, тому хропіння звучить глухо і лунко.
І, звісно, поруч із хлопчиком лежить Альфред і в такт хропінню б’є по масці хвостом.
Побачивши таку зворушливу картину, поважна пані вмить забула про свій гнів.
— Але ж ти міг би озватися, коли я кличу вас! Більше години шукаю! — пошепки дорікає бабусенька псу, не бажаючи будити Артура. Альфред винувато поглядає на бабусеньку.
— Думаєш, якщо вибачився, то можна далі чинити неподобство? Ти ж знаєш, що мені не подобається, коли ви заходите в дідусеву кімнату і торкаєте його речі! — продовжує сварити бабусенька пса, обережно знімаючи маску з обличчя Артура.
Хлопчик, який спить під маскою, схожий на лукаве янголятко. І, поглянувши на нього, бабусенька відчуває, що її сварливий настрій тане, як сніг на сонці. Боже мій, яке ж гарненьке це хлоп’ятко, коли спить! Так і хочеться поцілувати кожну веснянку на його личку, погладити маленьку чубату голівку! Що за чарівне створіння! А який невинний вираз обличчя в цього сплячого янголятка, не обтяженого ніякими турботами!
Бабусенька розгублено зітхає: ось уже кілька років усе її життя присвячене цьому хлоп’яті.
Піймавши спрямований на внука захоплений погляд бабусеньки, Альфред починає ревниво скавчати.
— Ну ти й безсоромний! Тобі треба зараз сидіти тихо, як миші, — суворо говорить бабуся псу, і Альфред її розуміє.
— Прокидайся, Артуре! — промовляє бабуся, ласкаво поплескавши його по щоці. Проте у відповідь хлопчик сопе ще дужче.
Бабуся рішуче підвищує голос.
— Ну ж бо, Артуре, вставай! — гримотить вона так, що з-під даху озивається луна.
Хлопчик схоплюється і все ще в полоні сновидіння продовжує командувати:
— Всі до мене! Триматися разом! Альфреде, швидше! Займаємо кругову оборону!
Він захоплений пригодами, які йому наснилися, і зовсім не хоче прокидатися. Розмахуючи руками, він рветься вперед: йому ще сниться атака.
Бабусенька хапає хлопчика за плечі і ласкаво, але енергійно струшує його.
— Заспокойся, Артуре! Це я, бабусенька! — голосно і виразно промовляє вона. Упізнавши її голос, онук нарешті прокидається.
— Вибач, бабусенько, мені здалось, що я все ще в Африці.
— Бачу, бачу, — усміхається бабусенька. — Ну і як пройшла подорож?
— Чудово! Разом з дідусем ми гостювали в одного африканського племені. Це були дідусеві друзі, — помовчавши, додає Артур.
Бабусенька, як завжди, приймає умови гри, які пропонує онук.
— Несподівано на нас напала величезна зграя левів — кілька десятків. Вони оточили нас!
— О, Господи! І як тобі вдалося вислизнути від них? — вдавано хвилюється бабусенька.
— Я нічого не міг вдіяти, все придумав дідусь, — скромно відповідає Артур. — Він натягнув величезне полотно прямо посеред савани!
— Полотно? Яке полотно? — питає бабусенька.
Артур біжить до полиць, зіскакує на ящик і тягнеться до книг. Знайшовши потрібну, він витягає її і швидко розкриває на відомій йому сторінці.
— Ось таке! Бачиш? На тому полотні він намалював непрохідні джунглі і затягнув ним наш табір. І дикі звірі не змогли нас знайти, бо ми стали невидимками, — пояснює хлопчик.
— Невидимками… Але ж звірі мають нюх і могли вас знайти за запахом! — заперечує бабусенька.
Артур вдає, що не чує бабусиних слів. Тоді вона вирішує повернути онука із країни мрій на землю.
— Ага, до речі, чи приймав ти сьогодні душ?
— Знаєш, я саме йшов у душ, але натрапивши на оцю книгу, зачитався і забув, куди йшов. Тільки поглянь, які тут малюнки! Хіба ж можна від них відірватися? Тут намальовані всі дідусеві винаходи, створені для тих загадкових племен, яких він зустрів у Африці!
Бабусенька байдуже поглядає в бік книги: не казати ж онукові, що вона давним-давно знає зміст усіх дідусевих книжок напам’ять!
— Звісно, — вдаючи невдоволення, бурчить вона, — значно цікавіше вигадувати різні витребеньки в Африці, ніж відремонтувати власний будинок.
Артур знову заглиблюється в книгу.
— Ти лишень поглянь! Він вирив глибо-кий-глибокий колодязь і зробив із бамбука водогін, по якому вода з колодязя передавалася на відстань понад кілометр!
— Гаразд, це, безперечно, добре, але ж римляни винайшли водогін задовго до твого дідуся, — нагадує бабусенька.
— Які ще римляни? Я не чув ніколи назви цього племені! — щиросердо зізнається Артур.
Певно, в підручнику з історії хлопчик перегорнув цілий розділ.
Бабусенька з усмішкою куйовдить волосся онука.
— Це плем’я жило дуже давно, в Італії. — починає пояснювати вона. — Вождя племені звали Цезарем.
— А, той самий, якого назвали на честь салату із сухариками і куркою? — зацікавившись, запитує Артур.
— Так, саме на честь салату, — усміхається бабусенька. — А зараз постав книгу на місце і ходімо: потрібно поїхати в місто і дещо купити.
— Отже, сьогодні можна не приймати душу? — радісно кричить Артур.
— Ні, не можна! Просто душ приймеш, коли ми повернемося. А зараз швидко — прибирати!
Артур акуратно розставляє зняті з полиць книги, а бабусенька вішає на цвях африканську маску. Як і всі решта, це маска воїна: його дерев’яне обличчя дивиться на бабусю гордо і трохи зверхньо. Колекцію подаровано її чоловікові, дідусеві Артура, на знак непорушної дружби. Бабуся дивиться на маски і згадує пригоди, які їй довелось пережити в Африці разом із її дорогим Арчибальдом. А потім… потім Арчибальд безслідно зник.
Її охоплює туга, і вона глибоко зітхає.
— Бабусенько, а чому дідусь зник? — голосно запитує Артур. І це повертає поважну пані в дійсність.
Вона переводить погляд на Артура: хлопчик стоїть під дідовим портретом, на якому той зображений у мисливському костюмі і в колоніальному шоломі. Таким Арчибальд звичайно вирушав до Африки.
Але вона не знає, що відповісти онукові. Рятуючись від гірких спогадів, бабуся підходить до вікна, відчиняє його навстіж і вдихає свіже повітря.
— Мені також хотілося б знати, чому…, — знову зітхає вона, зачиняючи вікно. І продовжує стояти, мовчки дивлячись через скло в сад.
Маленький садовий гномик, який гордо примостився біля підніжжя могутнього дуба, що розлігся над садом, весело усміхнувся їй.
Скільки спогадів береже цей дуб! Він, певно, краще розповів би про її чоловіка, ніж вона. Це був улюблений дуб Арчибальда, і він часто сидів під ним, розмірковуючи над черговими неймовірними проектами. Арчибальд казав, що дуб старший за нього на триста років, і тому в нього можна багато чого навчитися.

Прилаштувавшись на краєчку крісла, Артур був готовий уже вкотре вислухати історію дідусевого зникнення.
— Це сталося пізно вночі, — починає розповідь бабуся, і голос її звучить незвичайно м’яко і сумно. — Ночами дідусь часто сидів під дубом з підзорною трубою і дивився на зорі. А я могла годинами спостерігати за ним із вікна. У місячні ночі він щось шукав, переміщуючись садом, ніби великий нічний метелик, що летить на світло. Тієї ночі, коли він зник, місяць світив особливо яскраво, і весь сад потопав у ньому. Це було… так чудово!
Бабусенька усміхається, знову переживаючи хвилини, які навік запам’яталися їй. І раптом її обличчя суворішає, а настрій псується.
— Уранці, коли я вийшла в сад, тільки його підзорна труба лежала під деревом…, а сам він зник. Відтоді минуло майже чотири роки.
Артур уже не вперше чув цю історію, але щоразу вона викликає в нього незбагнене хвилювання.
— Він просто зник, нічого не сказавши і не лишивши навіть записки?
Бабусенька сумно хитає головою.
— Напевно, йому було потрібно: зникнути, пропасти, нікого не попередивши… Може, це просто його чергова витівка, — сумно усміхається вона.
І щоб прогнати сумний настрій, бабусенька голосно плескає в долоні:
— Все, годі! Бо ми точно запізнимося! Біжи, одягни курточку!
Артур радісно мчить до своєї кімнати.
Тільки діти мають чудову здатність миттєво змінювати настрій. Коли тобі ще не виповнилося й десяти, навіть найнеприємніші спогади не мають влади над тобою. Подумавши так, бабусенька знову сумно усміхається: для неї тягар спогадів часом стає нестерпним.
Бабусенька вкотре поправляє капелюшок. Садовою стежинкою вона прямує туди, де, як вірний ослик, на неї чекає старенький «шевроле-пікап».
Натягуючи на себе куртку, Артур мчить до машини, і як належить пасажирові, підбігає до дверцят.
Поїздка на цьому апараті, цілком достойному першопрохідців космосу, завжди обіцяє йому справжню пригоду.
Бабусенька натискає якісь кнопки, потім із зусиллям навертає ключ запалювання. Повернути його набагато важче, аніж відчинити рипучі дверцята салону.
Мотор фуркає, чхає, гарчить, гурчить — і нарешті машина починає рухатися.
Артур обожнює гурчання старенького дизельного двигуна: воно нагадує гуготіння зіпсутої пральної машини. Якщо пральну машину і цього разу не зможуть полагодити, бабусенька обіцяла віддати її онукові в повне його розпорядження.
Пес Альфред далекий від подібних порівнянь, як загалом і від захоплення автомобілем. Звуки двигуна викликають у пса просто подив.
Бабусенька звертається до Альфреда:
— Чи не важко тобі…, звісно, як виняток… дещо для мене зробити?
Допитливий пес підіймає вухо. За послугу часто перепадає якась винагорода!
— Пильнуй будинок! — тоном повелительки промовляє поважна пані. Альфред загавкав у відповідь, навіть не підозрюючи, що тим самим він уже дав згоду.
— Красненько дякую! Ти дуже люб’язний! — ввічливо відповідає бабуся і легенько веде машину до виїзду із саду.
За ними в’ється хмарка пилу, яка дає змогу зробити висновок, що сьогодні повіває легенький вітерець. Вузенькою доріжкою, що з’єднує будинок на березі річки з усім цивілізованим світом, машина тримає курс у бік зеленої гори.

Містечко, куди їде стареньке «шевроле», невелике, проте дуже затишне. Всі магазини і магазинчики зосереджені вздовж його головної вулиці. Тут можна придбати все: від голки до черевиків. Адже коли мешкаєш далеко від міста, на дрібниці просто немає часу.
Цивілізація ще не встигла повністю заполонити простір містечка, що виникло (і це підтверджує забудова) дуже давно без будь-якого втручання вищих сил. Його вулицями пересуваються і коні, впряжені у вози, і велосипеди, і автомобілі.
Бабусин «пікап» справляв враження «ролс-ройса», в якомусь віддаленому район-чику.
Ось і найбільший магазин містечка — біля нього припаркувалася бабусенька. Велика вивіска повідомляє:

«КОРПОРАЦІЯ ДАВИДО.
Торгівля продовольчими товарами»

Це значить, що в магазині є будь-які продукти.
Артурові подобається бувати в супермаркеті — єдиному сучасному магазині містечка й околиць. Він порівнює його з великим сонцем, навколо якого обертаються планети.
Планети — це будинки, які схожі на середньовічні замки, а не на сучасні будівлі. В дитячих фантазіях своя логіка, тільки вона не завжди зрозуміла дорослим.
Перш ніж вирушити до магазину, бабусенька знову поправляє капелюшок. Можливо, тому, що перед входом чергує полісмен Мартен.
Мартенові років сорок. Хоча його волосся вже починає сивіти, це не заважає йому бути завжди життєрадісним.
Його погляд, чіпкий, як щелепи гладкошерстого фокстер’єра, пом’якшує широка доброзичлива усмішка.
З нього такий полісмен, як з бабусі балерина, але в цих краях важкувато з роботою.
Мартен поспішає відчинити бабусі дверцята.
— Дякую, офіцере, — промовляє бабусенька. Вона небайдужа до виявів увічливості.
— Прошу, мадам Сюшо. Завжди радий вас бачити. Ви так рідко приїздите в місто, — чарівливим голосом відповідає Мартен.
— І я завжди рада зустрітися з вами, офіцере, — підігрує полісменові бабусенька.
— А вже який я радий, мадам Сюшо!
Справді, такі радощі бувають дуже рідко!
— Вірю, офіцере, — погоджується бабуся.
Мартен мне в руках свого кашкета, ніби той допоможе йому завершити розмову.
— Як ви живете? Чи не сумуєте у своєму великому будинку? Чи все в ньому гаразд?
— Як завжди, повно неполадок, і вони не дають мені сумувати. Та зі мною мій маленький Артур! А коли в домі є мужчина, тоді все гаразд, — усміхається бабусенька і погладжує онука по голові.
Артурові жахливо не подобається, коли його гладять по голові або куйовдять волосся. Йому здається, що так чинять тільки з немовлятами або клоунами.
Різко смикнувши головою, він нагадує про це бабусі. Помітивши, що хлопчик чимось незадоволений, Мартен губиться.
— А… як там пес, якого вам продав мій брат? Добрий сторож?
— Ще й який! Справжній звір! Його не приборкати! — довірливо повідомляє бабуся. — На щастя, мій маленький Артур — великий знавець диких тварин. Він навчився їх дресирувати в африканського племені і тепер випробовує прийоми на Альфреді. І успішно! Пес став зовсім ручний. Проте, може, в ньому ще й дрімає дикий звір… Поспати пес і справді любить, — усміхається бабуся.
Мартен розгублений: він не розуміє, коли бабуся серйозна, а коли жартує.
— Так-так… Я такий радий нашій зустрічі, мадам Сюшо, — бурмоче він і із жалем додає:
— Ну, ось… Прощавайте, мадам Сюшо!
— Прощавайте, офіцере, — ввічливо відповідає бабуся.
Мартен дивиться, як вона входить до магазину, і з полегшенням зітхає.

Артур з усіх сил намагається розчепити два металеві візочки. Вони, певно, закохані один в одного, бо ніяк не хочуть розставатися.
Нарешті він із цією халепою упорався і пішов услід за бабусею, яка поволі рухалася між полиць, уткнувшись носом у список потрібних закупок.
Щоб швидше наздогнати бабусю, Артур розганяє візочок і поковзом летить за нею.
Ось і наздогнав! Він обіймає її за плечі і тихо шепоче на вухо:
— Він що, цей офіцер, упадає за тобою? Бабуся від здивування аж зупинилася.
Вона не чекала від онука таких розмов. Добре, що цього ніхто не почув, окрім неї. Пошепки бабуся відповідає Артурові:
— Слухай-но, що це тобі спало на думку?
— А хіба ні? Тільки тебе побачить, одразу чепуриться, як селезень, а від хвилювання колись з’їсть свого кашкета! Мадам Сюшо, прошу сюди. Мадам Сюшо, прошу туди.
— Артуре! — сухо промовляє бабуся, — замовкни. Ти невихований! Хто тобі дозволив порівнювати людей з качками? — ображено каже вона.
Артур знизує плечима: він не певен, що чинить неввічливо. Він же сказав правду! Ту правду, яку вигадують діти, але яка правдивіша, ніж правда дорослих.
Заспокоївшись, бабусенька починає пояснювати.
— Він усього-на-всього ввічливо поводиться зі мною, як і всі інші мешканці містечка, — каже вона серйозно. — Тут усі любили твого дідуся, бо його винаходи допомагали людям. Твій дідусь завжди допомагав усім — і в Африці, і в інших краях, де йому довелося побувати. А коли він зник, то всі, і Мартен теж, допомагали мені.
Відчуваючи вагомість цих слів, Артур знічується. Він же хотів тільки пожартувати!
— Розумієш, якби до мене так добре не ставились місцеві мешканці, я б ніколи не змогла подолати всі ті нещастя, які звалилися на мене, — зітхає бабуся.
Артур мовчить. Коли тобі десять років, ти не завжди знаєш що відповісти.
Бабуся гладить хлопчика по голівці і вручає йому список покупок.
— Тримай! Ти ж любиш усе вибирати сам. А мені треба навідатися до мадам Розе-нберг. Якщо впораєшся раніше, зачекай мене біля каси.
Артур киває головою на знак згоди: він уже уявляє, як його сталевий корабель вирушить у плавання вздовж довгих рядів полиць.
— Чи можу я купити собі соломинки для коктейлю? — ніби байдуже запитує він.
— Так, моє сонечко, скільки завгодно! Ура! Тепер у нього буде все, що потрібно для щастя. Принаймні на сьогодні.
На дорозі порожньо, але бабуся про всяк випадок поглядає спочатку ліворуч, потім праворуч. Машин тут і справді мало, хіба що проповзе якийсь драндулет, схожий на той, у якому вона з чоловіком у молодості мандрувала столицями Європи та Африки.
Огрядна бабусенька протиснулася в лавку мадам Розенберг, де торгують залізними виробами разом із антикваріатом. Про це свідчить старовинний дзвоник на дверях лавки.
Як чортик із коробочки, з’являється мадам Розенберг.
Слід сказати, що вона вже добру годину сидить біля вікна і дивиться на вулицю, чекаючи, коли ж нарешті прибуде її приятелька.
— Як це він не вчепився за вами? — навіть не привітавшись, питає мадам бабусеньку. Та одразу ж повертається і виглядає за двері.
— Ні, нема нікого. Він же ні про що й не здогадується!
— Ну й добре! Просто чудово! — мадам Розенберг сопучи і йде в глибину лавки.
Схилившись над добротною стойкою із ліванського кедра, вона дістає з-під неї високу коробку і ставить її на прилавок.
— Ну ось! — каже вона, радісно усміхаючись, від чого її обличчя стає таким ласкавим і світлим, як у маленької дівчинки.
— Як я вам вдячна! Ви просто чудова! Навіть не знаєте, як я зобов’язана вам! Скільки з мене?
— Та що ви! Ніскільки! Мені навіть самій приємно!
Бабусенька задоволена її відповіддю, проте, як людина вихована, продовжує наполягати:
— Мадам Розенберг, я не можу прийняти від вас такий подарунок!
Власниця лавки вручає коробку прямо їй в руки.
— Кажу ж вам, ніскільки! І поспішіть, поки він ні про що не здогадався!
І вона просто виштовхує бабусеньку за двері.
Бабусенька примудряється затриматися на самому порозі і вибачливим тоном промовляє:
— Мені незручно… Не знаю, як вам віддячити…
Тут тоненька, як тріска, мадам Розенберг підходить до не обійденої формами бабусеньки, хапає її за плечі і, скільки стає сил, струшує:
— Ви ж чудово розумієте, що допомогти вам у такій важливій і смачній справі — для мене задоволення. Кажу ж вам, краще поспішить сховати коробку.
І обидві пані обмінюються змовницькими усмішками. Їм обом уже за шістдесят, тому спільну мову вони легко знаходять.
— Гаразд, бувайте! — каже власниця лавки. — Чекаю вас завтра. Ви мені розкажете все, до останньої дрібниці!
Усміхнувшись, бабусенька на знак згоди киває головою.
— Обов’язково! До завтра!
— До завтра! — відповідає мадам Розенберг і прямує до свого спостережного пункту при вікні.
Бабусина машина стоїть неподалік з протилежного боку вулиці. Вона підходить до неї, відчиняє багажник, кладе таємничу коробку, прикриваючи її якимось лахміттям.
— Ох, як це зворушливо! — захоплено вигукує мадам Розенберг.
Коли бабусенька повертається до супермаркету, Артур уже все викладає на стрічку транспортера. Йому подобається складати потяг із пакунків: макарони їдуть за зубною пастою, цукор — за яблучним шампунем.
Бабусенька з острахом позирає на касирку: чи не почне та сваритися за дивовижні конструкції онука, що заважають швидко рахувати?
Касирка, молоденька жіночка у блакитному фірмовому халатику, упіймала її погляд і підморгнула. Покупців нема. І вона може підіграти хлопчикові.
Із візочка дістається пакуночок пласти-кових соломинок для коктейлю.
— Знайшов такі, як хотів? — поцікавилася бабуся.
— Так, так, — відповідає Артур, захопившись процесом викладання покупок.
Бабуся помічає ще один пакунок соломинок.
— Здається, ти не зрозумів, що я написала у списку…
— Я все зрозумів і все придбав! А ти встигла все зробити, що запланувала?
Бабуся раптом знітилася. Дурити дитину дуже важко.
— Гм… так… Утім ні. Розумієш… Це ще не готове. Певно, наступного тижня, — мимрить вона, нервово заштовхуючи в пакет пакунки пластикових соломинок.
Рознервована бабусенька (їй же довелося збрехати!) спочатку не помітила, скільки тих соломинок накупив онук, і спохопилася тільки тоді, коли довелося вкладати в пакет шостий пакунок.
— Артуре! Навіщо тобі стільки?
— Але ж ти сама дозволила придбати скільки захочу. Хіба ні?
— Так, звичайно. Але на таку кількість я не розраховувала, — бурмоче вона.
Навантажені покупками, Артур з бабусею ідуть до машини. Додому стареньке «шевроле» мчить, як кінь на перегонах. Йому хочеться швидше повернутись.
Стомлена машина під’їздить до будинку і зупиняється біля кухонного вікна. Так буде легше перекладати харчі в холодильник.
Артур виймає з машини пакети і складає їх на підвіконня.
Звичайно наш герой полюбляє допомагати бабусі розвантажувати покупки, але сьогодні він хоче швидше завершити цю роботу, щоб зайнятися своїм планом.
Бабусенька відчуває нетерпіння онука і відпускає його:
— Досить, моє золотце, я вже сама упораюсь. А ти йди побався, доки не стемніло.
Артура не треба умовляти. Він хапає свої соломинки і з гавкотом біжить у сад. Ні, гавкає, звичайно, не Артур, а Альфред, бо поділяє радість свого господаря і мчить за ним услід.
Бабусенька задоволена, що внук і пес так швидко зникли. Тепер вона без сторонніх очей витягне свою таємничу коробку і спокійно заховає її в будинку.
Ускочивши в сарай, Артур одразу вмикає довгу люмінісцентну лампу; лампа блимає, потріскує і рівно освітлює просторе приміщення.
Хлопчик виконує обряд, ним же і запроваджений: хапає стрілу, що стримить у стіні біля дверей, і цілиться нею в найвіддаленіший кінець сараю. Стріла летить прямо в ціль — попадає в «яблучко» намальованої мішені.
— Йєс! — вигукує Артур, вимахуючи руками на знак перемоги.
І прямує до верстата, заваленого неймовірно потрібним робочим мотлохом.
Більшу частину верстата займають розрізані вздовж стеблини бамбука, в кожній половинці яких зроблено безліч дірочок.
Артур радісно висипає на верстат пакуночки із соломинками для коктейлю. Вони різного кольору, різної довжини і товщини. Артур ніяк не наважиться, який пакунок розкрити першим: зараз він схожий на хірурга, який вибирає скальпель для операції.
Нарешті вибір зроблено. Хлопчик витягує соломинку і намагається проштовхнути її в дірочку на бамбуці. Але та занадто вузенька. Тоді Артур дістає швейцарського складаного ножичка з багатьма лезами і розширює дірочку. Тепер соломинка добре припасована!
Обернувшись до пса, якому випала честь спостерігати народження винаходу, Артур гордо проголошує:
— Альфреде, зараз ти присутній при запуску найбільшої зрошувальної системи в нашій місцевості. Такої системи не було ні в Цезаря, ні в дідуся. Це я вдосконалив дідусів задум… І тому водогін — мій, Артурів! Альфред схвально позіхає.

Артур-конструктор чинною ходою йде садом. Він несе на плечі бамбукову жердину, в яку повтикав кілька десятків соломинок.
Бабуся все ще розкладає харчові припаси і дивиться на онука із вікна.
Їй дуже хочеться дізнатися, що там таке вигадав її непосидючий хлопчик, але вона стримується, бо таємнича коробка ще не захована і кмітливий онук може її помітити. А обманювати вона зовсім не вміє…
Артур кладе жердину на маленькі триноги. Під ними проходить борозенка, а внизу її видно ніжно-зелені паростки редиски.
Потім хлопчик біжить до сараю, бере шланг для поливання і розгортає його так, щоб знайти кінець. Кінець знайдено.
Під пильним поглядом Альфреда Артур з’єднує наконечник шланга з бамбуковою жердиною (тобто бамбуковою трубою) і скріплює кольоровим пластиліном.
Потім він повертає трубу так, щоб соломинки звисали прямо над паростками редиски.
— Розумієш, Альфреде, зараз настане дуже важливий момент — запуск системи. Але її треба добре налагодити, щоб не сталося паводку, бо тоді загине весь урожай, — пояснює хлопчик псові.
Урожай редиски Альфреда не цікавить. Він біжить і повертається з м’ячиком у зубах. Запрошуючи Артура побавитися, пес кидає м’ячик у борозенку, де зеленіють паростки.
— Альфреде! Що ти робиш?! — кричить Артур і зразу ж солідним голосом додає: — Стороннім на будівництві не місце!
Хлопчик дістає з канавки м’ячика, замахується і кидає його якомога далі.
Альфред переконаний, що це почалася гра, тому кулею летить за ним.
Приладнавши шланг, Артур побіг до крана, що встановлений на стінці резервуара з водою.
Коли пес із забавкою в зубах повертається, хлопчика вже нема на місці.
Артур поволі відкручує кран.
— Тільки б вийшло, — шепоче він, біжучи знову на грядку.
І тут йому назустріч вилітає Альфред.
Щоб зупинити пса, бо ж він затопче всю редиску, Артур падає з розгону і повзе вздовж бамбукової труби. Альфред зупиняється, але не розуміє, що за нову гру вигадав хлопчик.
Всередині бамбукової труби жебонить вода; вона добігає до кожної соломинки і виливається через неї в борозенку. Кожен паросток редиски отримує свою порцію вологи.
У Альфреда від здивування випадає із зубів м’ячик і він уважно починає розглядати механізм.
— Ура! — радісно кричить Артур. Хапає пса за лапу і довго її трясе.
— Блискуче! Мої вітання! Справді, це чудовий винахід! — голосно виголошує він від імені пса похвалу собі.
На ґанок виходить бабуся — як завжди, коли порається на кухні, — у фартушку.
Артуре! Тобі телефонують! — голосно кличе вона.
Хлопчик відпускає лапу Альфреда.
— Перепрошую! Напевне, це голова водогінної компанії приїхав мене привітати. За кілька хвилин я до ваших послуг.

РОЗДІЛ 2

На великій швидкості Артур влітає в будинок, на бігу одягає повстяні капці і поковзом котиться в той кут вітальні, де стоїть телефон.
Схопивши слухавку, він падає на диван.
— Я винайшов водогін, як Цезар! Навіть кращий! Я хочу, щоб бабусина редиска швидше виросла. Якщо її постійно поливати, вона ростиме удвічі швидше! — кричить він у слухавку, навіть не знаючи, хто його співрозмовник.
Оскільки настінний годинник показує четверту, то це може бути його мама.
— Чудово, моє золотце! А хто такий той Цезар? — розгублено запитує мати, намагаючись не потонути в цьому потоці слів і зрозуміти, про що йдеться.
— Це приятель нашого дідуся, — упевнено відповідає Артур. — Якщо ви приїдете до сутінків, то все побачите самі. Ви вже в дорозі чи ще?..
У слухавці знічено мовчать.
— … Ми поки ще в місті.
Артур розчарований, проте не до сліз: адже сьогодні він переможець!
— Гаразд… Нічого. Побачите завтра вранці, — поблажливо каже він.
Материн голос звучить незвично ласкаво, отже не обіцяє нічого приємного.
— Артуре… Милий хлопчику… Ми не зможемо приїхати до тебе, дорогенький.
Артур поник, як повітряна кулька, що наскочила на колючку.
— Тут у місті маємо купу проблем. — продовжує мати. — Завод уже не працює… Тато мусить шукати іншу роботу…
— Тоді нехай приїздить до нас — у саду завжди є що робити, — простодушно зауважує Артур.
— Я кажу про справжню роботу, Артуре, за яку можна отримувати гроші, щоб ми всі троє не сиділи голодні.
Артур недовго розмірковує.
— Слухай! А дідусів водогін! Якщо є вода, то можна вирощувати не тільки редиску!
Ми посадимо корисні рослини. І цим житимемо всі вчотирьох!
— Добре, Артуре, згода. Але ж гроші потрібні не лише на харчі. А за квартиру як заплатити і..?
Ентузіазмові Артура можна позаздрити.
— А чому б нам не оселитись усім у бабусі? Тут достатньо місця, і Альфред зрадіє. І бабусенька теж!
У матері уривається терпець.
— Ти що, Артуре! Не треба говорити дурниці, коли й без того нерадісно! Татові потрібна робота, і ми нікуди не поїдемо, поки він не влаштується! — рішуче завершує вона.
Артур не розуміє, чого мамі не до вподоби його пропозиції. На його погляд, вони цілком нормальні, хоча в дорослих, як відомо, своя незрозуміла логіка.
— О’кей… — сумно відповів хлопчик, — нічого не вдієш.
Неприємних повідомлень більше немає, і мама знову говорить нормальним голосом.
— Навіть якщо ми не можемо приїхати, це не означає, що про тебе забули… Особливо сьогодні, — таємниче шепоче вона. — Тому що… сьогодні твій день на-ро-дження! — каже мама, ніби співає.
— Вітаю тебе, сину! — це батько взяв слухавку.
Артурові зовсім нерадісно. Його «дякую» звучить сумно. Та батько на це не звертає уваги.
— Ти, певно, гадаєш, що ми про тебе забули, так? Ні! В жодному разі! Ми вирішили зробити тобі сюрприз! Десять років — кругла дата. Ти став зовсім дорослим! Моя доросла людинко!
Батьків голос звучить аж занадто бадьоро, проте Артур здогадується, що він вдає веселого. З чого радіти, коли все зле?
Із кухні бабуся жалісливо дивиться на онука. Вона була впевнена, що розмова з батьками тільки зашкодить хлопчикові.
— Тобі сподобався подарунок? — питає батько.
— Дурню, він ще його не отримав! — долинув голос матері. Вона намагається загладити батьків промах.
— Артуре, золотце, я бачилася з бабусею. Завтра ви з нею поїдете до міста, і ти вибереш собі подарунок, який захочеш.
— Але не дуже дорогий, мій хлопчику, — втручається батько.
— Франсуа! — сердиться мама. — Ти що, забув обіцянку?
— Я… я пожартував! Так, так! Вибирай будь-який подарунок, — затинаючись, ніби актор, який не вивчив свою роль, говорить батько.
Артур мовчить.
— Добре, синку, — знову почувся голос батька, — годі розмовляти: телефон не безкоштовний!
Хлопчик чує дзвінкий стук: схоже, батько добре отримав по потилиці.
— Ну, все… До зустрічі, синочку! І щасливо відсвяткувати! — хором завершують обидва — батько й мати.
Артур поволі кладе слухавку. В голові в нього тільки одна думка: його бамбукова паличка із пластиковими соломинками рідніша, ніж ця телефонна слухавка.
Він дивиться на пса, ніби чекає від нього якогось заспокійливого слова.
— Це не голова водогінної компанії, — нарешті повідомляє він Альфредові.
Непомітно підкрадається самотність і навалюється на хлопчика. Вона схожа на велику чорну дірку, в яку Артур дуже боїться впасти.
Альфред подає господареві м’ячика, пропонуючи узгодити нові умови гри. А той ніби не бачить його. Тільки голос бабусеньки приводить хлопчика до тями.
— З днем народження, Артуре! — радісно виспівує бабуся.
Вона несе великий шоколадний торт із десятьма іменинними свічками. Бабусенька рухається в такт Альфредового гавкання: він просто обожнює підспівувати господарям.
Різнобарвні свічки враз освітлюють повеселіле личко хлопчика. Бабуся ставить торт на стіл. А поруч кладе два невеликі пакунки з подарунками.
Оце так! Справжній сюрприз! І дорослі не обмовилися й словом до останньої хвилини!
Захоплений Артур обіймає бабусю:
— Ти найкраща і найдивовижніша з усіх бабусь на світі!
— А ти — найкращий онук. Нумо, гаси свічки!
Артур втягує в легені побільше повітря… І видихає його.
— Свічки такі гарні — нехай ще погорять. А я погляну на подарунки!
— Як забажаєш, — усміхається бабуся. — А ось тобі подарунок від Альфреда!
— Як це приємно, Альфреде, що й ти про мене не забув! — вигукує Артур.
— А хіба ти забуваєш про його день народження? — запитує бабусенька.
Усміхнений Артур дістає із пакунка зовсім новенький тенісний м’ячик. Він зачудований.
— Bay! Я ніколи не мав такого гарного м’ячика!
Альфред гавкає, бо вже хоче бавитися. Артур ладен кинути іграшку псові, але бабуся затримує його руку.
— Я буду безмежно вдячна тобі, якщо ти не гратимешся із псом у будинку, — каже вона.
Артур не заперечує, ховає м’ячика поміж двома диванними подушками, а сам розгортає другий пакунок.
— Це від мене, — підказує бабуся. Вона вибрала для онука маленький спортивний автомобіль. Пружину, що заміняє мотор, приводить у дію ключик. Артур на сьомому небі, Альфред теж.
— Прекрасний автомобіль!
Артур заводить ключем іграшку і ставить її на підлогу. Загуркотівши, як справжня, машинка мчить через вітальню, а за нею радісно скаче Альфред.
Наткнувшись кілька разів на стіни, іграшкова машина зупинилася під кріслом, остаточно змучивши бідолаху Альфреда. Тяжко дихаючи, він сів посеред кімнати.
Артур регоче до сліз.
— Ну, тепер він геть забуде про м’ячика і буде бавитися машинкою!
Милуючись тортом, хлопчик ніяк не наважиться задути свічки.
— Як тобі вдалося спекти такий чудовий торт, адже в нас не працює духовка? — цікавиться Артур.
— Знаєш, я подумала… І скористалася духовкою мадам Розенберг. Вона мені допомогла спекти торт.
— Торт чудовий. Тільки його для нас трьох забагато, — каже Артур.
Бабуся відчуває, що настав час хоча б згладити образу на батьків.
— Не гнівайся на батьків, Артуре. Вони намагаються, щоб усе було добре. І я переконана: як тільки твій батько влаштується на роботу, ми одразу ж побачимо їх в нас.
— Це не вперше… Раніш вони також не приїздили на мій день народження… Ніяка нова робота нічого не змінить, — по-дорослому сумно відповідає Артур.
І бабусі нічим його втішити. Нарешті хлопчик згадує про свічки і знову набирає в легені повітря.
— Чекай! Спочатку задумай бажання, — нагадує йому бабуся.
Бажання у хлопчика є давно.
— Я хочу, щоб наступного разу мій день народження ми святкували з дідусем!
Бабусенька розчулилася — на її очах заблищали сльози. Вона гладить онука по голівці.
— Сподіваюся, що твоє бажання збудеться, Артуре, — каже вона ласкаво. — Ну а зараз дмухай, бо доведеться смакувати торт з воском!
Доки Артур готується загасити свічки, Альфредові вдається дістати машинку з-під крісла. І раптом за вікном з’являється тінь — така зловісна і грізна, що навіть пес забув про іграшку.
Тінь зникає, а через хвилину відчиняються двері — і не Артур, а вітер умить гасить усі свічки.
Хлопчикові аж подих забило від несподіванки.
Тим часом услід за вітром у дверях з’являється тінь. Ні, це чийсь силует! І він, той силует, постоявши трохи, заходить до кімнати! Стривожена бабуся заніміла.
Тепер незнайомця можна розгледіти: чоловік років п’ятдесяти, ставний, з дуже неприємним обличчям. Одягнений він вишукано, але це ще ні про що не свідчить, тому і бабуся, і онук напружено чекають, що ж їм повідомить незваний гість.
А гість увічливо знімає капелюха і не менш увічливо усміхається, щоб заспокоїти господарів. Усмішка в нього якась вимучена, несправжня.
— Сподіваюсь, я прибув вчасно? — питає він дещо двозначним тоном.
І тут бабуся упізнає голос. Він належить саме панові Давидо, власнику відомої «Корпорації Давидо. Продукти харчування».
— Ні, пане Давидо! Ви прибули невчасно, навіть я б сказала, ЯК ЗАВЖДИ невчасно, — убивчо чемно відповідає бабуся. — Чи ви не знаєте, що коли виховані люди приходять, не попереджаючи, то вони бодай дзвонять у двері?!
— Я дзвонив, — виправдовується Давидо, — і можу це довести.
Він з гордістю демонструє велику тріску.
— Це вона відлетіла від стіни, об яку вдарився ваш дзвін. Він колись упаде комусь на голову, — попереджає пан. — Наступного разу я скористаюся своїм клаксоном — так, у всякому разі, буде безпечніше.
— Я не певна, що вам потрібно ще раз приходити сюди, — відрізає бабуся. — А сьогоднішній візит узагалі недоречний. У нас родинне свято.
Давидо помічає торт із згаслими свічками.
— О, який прекрасний торт! — вигукує він із награним захопленням. — З днем народження, хлопчику! І скільки ж це тобі вже?
Швидко порахувавши свічки, гість зітхає:
— Ох, як швидко летить час! Нещодавно ваш хлопчик був зовсім маленьким і хвостиком бігав за дідусем! Коли ж то було? — промовляє він, щоб роз’ятрити бабусі душу.
— Майже чотири роки тому, — з гідністю відповідає бабусенька.
— Чотири роки? А мені здавалось, що вчора! — з неприхованою зловтішністю каже Давидо.
І, понишпоривши по кишенях, додає:
— Аби ж я знав, то приніс би щось для хлопчика. А поки що…, — він дістає із кишені цукерку і простягає її Артурові:
— Тримай, дитино! З днем народження! Бабусенька сторожко дивиться на онука.
Але той і сам уже зрозумів. Обережно, двома пальчиками, він бере цукерку, ніби отруйну змію.
— О, як приємно отримати від вас дарунок, я безмежно вдячний! — з неперадаваною усмішкою промовляє Артур. — Я збережу її на згадку!
Давидо мовчить. Йому кортить приструнити цього малого нахабу, але ж, на перший погляд, все ніби пристойно…
— Я маю подарунок і для вас, мадам, — нарешті звертається він до бабусі, щоб помститися в інший спосіб.
Бабусенька готова до будь-яких несподіванок.
— Знаєте, пане Давидо, це дуже приємно, що ви уважні до нас, але мені особисто нічого не треба. Я хочу провести цей вечір разом із моїм онуком. І все! Тому скоротіть час вашого перебування в нашому товаристві, бо тут ви гість небажаний.
Ввічливо й відверто бабуся виставляє нав’язливого відвідувача.
Проте зробити це не так просто, бо він не зважає на бабусину ущипливість і знову порпається у своїх кишенях доти, доки не знаходить те, що шукав.
— Ну, нарешті! — він полегшено зітхає, витягуючи вчетверо складений папір. — Оскільки поштар приходить до вас не частіше одного разу на тиждень, я вирішив сам привезти документ, щоб ви на нього недовго чекали. Чим швидше дізнаєтеся його зміст, тим краще буде для вас, — з напускною доброзичливістю говорить він.
Давидо подає папір бабусеньці, і вона, навісивши на носа окуляри, розгортає його.
— Цей документ засвідчує, що ваша угода про купівлю будинку недійсна, бо ви не внесли своєчасно решту грошей, — продовжує він. — Документ складено в канцелярії управителя.
Бабуся читає написане і її обличчя стає все похмурішим.
— Управитель сам займається цією справою, щоб вона не затяглася, — додає гість.
Навіть не читаючи документ, Артур розуміє: справи погані. Він з таким гнівом дивиться на пана Давидо, що той мав би крізь землю провалитися від сорому, якби не був таким самовпевненим. А гість поглядає на Артура очима ласкавої змії.
— Цей документ засвідчує, що ваше право на користування будинком припиняється через два дні. Через три дні дім належатиме мені, в чому ви можете пересвідчитися, прочитавши цей документ. Сподіваюся, тепер ви зрозуміли, чому я прийшов без запрошення… Мені хочеться почати обживати цей будинок… поступово…
Давидо пишається своєю хитромудрістю і не відчуває жодних докорів сумління.
— Не турбуйтеся, я не буду виганяти вас так, як ви мене. Я дам вам трохи часу, щоб зібрати свої речі.
Бабуся готова до найгіршого.
— Даю вам сорок вісім годин, — холодно кидає Давидо. — А поки що почувайтесь у моєму будинку… як у своєму, — з єхидною посмішкою додає він.
Якби Артур міг стріляти поглядом, цей незваний гість став би схожий на решето.
А бабусенька спокійна. Вона дочитала папір до кінця і замислено сказала:
— Бачите, тут є одна заковика…
Давидо здригається, бо явно не готовий до такого розвитку подій.
— Заковика? Яка?
— Ваш приятель так поспішав догодити вам, що забув про одну деталь.
Тепер уже Давидо захвилювався. Адже відомо: навіть піщинка, потрапивши в запущений механізм угоди, може зупинити його роботу, навіть зірвати.
— Ну і що це за заковика?
— Управитель забув… підписати документ.
І бабусенька повертає гостю папір. Давидо дивиться на нього, як баран на нові ворота. Сказати йому нічого і він тільки хапає ротом повітря, як сом, викинутий хвилею на берег.
Артурові хочеться переможно закричати, але він стримується. Занадто багато честі для цього мерзенного чоловіка. Достатньо йому і зневаги. Бабусенька складає аркуш учетверо, як він був складений раніше, і повертає його панові Дави до.
— Отже, це ви в мене в гостях! Зважаючи на вашу нечувану нетактовність, я даю вам десять секунд на те, щоб ви залишили мій дім. Бо викличу поліцію!
Давидо силкується щось відповісти, але йому бракує слів. Артур бере слухавку.
— Ви вмієте рахувати до десяти? — чемно запитує він.
— Ви… ви ще пошкодуєте, що так нахабно поводитеся! Я вам цього не подарую! — кидає Давидо.
Розвернувшись на підборах, він виходить і так сильно гримає дверима, що його передбачення збувається: дзвін, який висів при вході, падає йому на голову.
Намагаючись уникнути удару дзвона, Давидо врізається в дерев’яну колону і з диким криком відскакує від неї, біжить до сходів, але не втримується на них і скочується вниз, на доріжку, посипану дрібним гравієм.
Охкаючи і чортихаючись, він підводиться, розтирає забиті боки, якось добирається до свого автомобіля і сідає за кермо. Машина різко зривається з місця і зникає у клубках куряви.
Небо рудіє. Сонце поволі ховається за вершину гори — ну прямо як на малюнку, який — уже вкотре! — розглядає Артур. Художник зобразив вечір в африканській савані так майстерно, що хлопчикові здається: він пашить спекою африканського дня, який добігає кінця.
Артур сидить на ліжку. Його мокре волосся пахне яблуками. На колінах у нього груба книга в шкіряній палітурці. Цю книгу він щоразу читає перед сном.
Поруч сидить бабусенька і розглядає той самий малюнок. Вона якось особливо схвильована.
— Ми щовечора милувалися цим дивовижним заходом сонця… Твоя мама з’явилася на світ у такий час, — розповідає вона хлопчикові.
Артур уважно її слухає.
— Поки я в наметі народжувала твою маму, твій дідусь сидів біля входу і малював цей пейзаж.
Артур уявляє собі дідуся з пензлями в руках і усміхається.
— А що ви робили в Африці?
— Я працювала медсестрою, а твій дідусь був інженером. Він споруджував мости, тунелі, дороги. Ми там і познайомилися. У нас були однакові думки й бажання. Ми дуже хотіли допомогти жителям Африки.
Артур обережно перегортає сторінку і бачить на малюнку напівголих чоловіків з розфарбованими обличчями, амулетами й намистом на міцних шиях. Всі вони — дуже високі й стрункі. Мабуть, їхніми найближчими родичами були — жирафи.
— Хто це? — захоплено вигукує Артур.
— Мисливці із племені бонго-матасалаї, — відповідає бабусенька. — Твій дідусь потоваришував з ними. У цього племені незвичайна історія…
— Історія? Яка історія? — допитується онук.
— Сьогодні вже пізно, Артуре. Завтра, можливо, буде час і я розповім тобі, — стомлено відповідає бабуся.
— Ну, будь ласочка, бабусенько, — жалібно благає хлопчик, скорчивши зворушливу гримаску.
— Мені треба ще посуд помити, на кухні прибрати, — не погоджується бабуся. Однак легше побороти втому, аніж натиск допитливого Артура.
— Будь ласка, всього п’ять хвилиночок… У мене ж день народження! — просить хлопчик так жалібно, що й каміння можна розчулити.
А що казати про бабусю!
— Гаразд, — погоджується вона, — але недовго!
— Добре, добре! — одказує Артур. Так зубний лікар переконує дитину, що їй нічого не болітиме.
Бабусенька умощується зручніше, а онук влаштовується біля неї.
— Бонго-матасалаї завжди були дуже високими — дорослі чоловіки мали зріст метрів зо два або й більше. Звісно, людям такого зросту жилося досить складно, та вони не нарікали. А ще були впевнені, якщо природа створила їх такими великими, отже, вона створила і їхніх маленьких братів — як другі половинки. Адже те, що може зробити велика людина, не зробить маленька. І навпаки.
Затамувавши подих, Артур слухає бабусю, і та, зворушена його увагою, продовжує:
— Китайці називають два природні начала Янь та Інь.
Бонго-матасалаї назвали свої половинки «природними братами». Кілька віків вони шукали свої крихітні половинки, ті самі, які мали принести в їхній світ гармонію.
— І вони їх знайшли? — запитує Артур, стурбований тим, що історія може виявитися надто короткою.
— Триста років шукали вони по всій Африці, а знайшли зовсім поруч — за кілька метрів від себе.
— Як?
— А так! Ті крихітні люди називали себе мініпутами, бо всі вони були заввишки не більше двох міліметрів!
Бабусенька перегортає сторінку, і Артур бачить плем’я, яке відпочиває в затінку під листком кульбаби. Хлопчик від здивування аж рота розкрив. Йому ніхто й ніколи не оповідав про такі загадкові племена: дідуся цікавили тільки його винаходи.
Артур поглядає то на одну сторінку, то на другу, намагаючись порівняти зріст людей обох племен.
— І що… вони змогли домовитися? — несподівано запитує хлопчик.
— Вони чудово домовились! — запевнює його бабуся. — І допомагали одне одному виконувати ті роботи, які не могли виконати поодинці. Коли високі валили дерева, маленькі виганяли зі ствола хробаків. Вони були ніби створені для того, щоб діяти разом. Вони однаково сприймали світ і в мирі та злагоді жили не тільки поміж собою, а й з усіма іншими, хто був поруч.
Бабусина розповідь заворожила Артура. Перегорнувши ще одну сторінку, він побачив малюнок, на якому зображено крихітну істоту надзвичайної краси.
Великі блакитні очі під непокірним бузкового кольору чубчиком, рожеві вуста, як шкірка грейпфрута, лукавий, як у лисенятка, погляд і відкрита тепла усмішка, від якої можуть розтанути всі льоди Північного полюсу.
Якби Артур був дорослим, то можна було б сказати, що він з першого погляду закохався в дівчинку на малюнку. Але він ще дитина, хлопчик, тому лише відчуває, як йому щось стискає горло, а в повітрі розливаються неймовірні пахощі.
Бабусенька здогадується, що з ним діється, і задоволено усміхається.
Артур кашляє, щоб прочистити горло. Він намагається витиснути з себе хоч кілька слів.
— Оця, ну оця… Хто вона? — затинаючись, звертається він до бабусі.
— Це донька короля мініпутів, принцеса Селенія, — відповідає бабуся.
— Яка ж вона гарна! — замріяно каже Артур. — Ні, я хотів сказати… оця історія… Вона просто приголомшлива!
— Твій дід був почесним громадянином племені бонго-матасалаїв. Він багато що зробив для них: колодязі, зрошувані поля, дамби. Він навчив їх використовувати дзеркала, щоб спілкуватися на відстані і передавати енергію, — з гордістю розповідає бабуся. — А коли настав час прощатися, люди того племені на знак вдячності подарували дідусеві цілий мішок рубінів, один від одного більший.
— Bay! — дивується Артур.
— Твій дідусь не знав, що робити з цим скарбом. Він хотів одержати зовсім інше, — проникливо шепоче бабуся, — таємницю проникнення у світ мініпутів…
Артур із сумнівом дивиться на бабусю. Потім кидає погляд на портрет принцеси Селенії.
— І що? Вони відкрили йому ту таємницю? — питає він ніби байдуже, а сам відчуває, що бабусина розповідь може змінити все його життя.
— Не знаю, — сумно відповідає бабуся. — Почалася велика війна, я повернулася до Європи, а дідусь лишився в Африці і пробув там усю війну. Цілих шість років ми не мали від нього жодної звістки. Ми з твоєю мамою вже думали, що більше ніколи його не побачимо. Він був хоробрий і ми боялися, що він загине в одній із битв.
Артур мовчить: йому нетерпеливиться дізнатися, що ж було далі?
— І ось одного разу я отримала листа і фотознімок цього будинку. Дідусь писав, що він повернувся і ми всі разом будемо мешкати тут.
— А далі? — нетерпляче запитує Артур.
— Далі… Я знепритомніла від радості! Ця пропозиція була для мене несподіванкою, адже я звикла, що твій дідусь завжди в мандрах.
Артур весело сміється. Він знає, що дорослі завжди щось приховують. Бабуся, напевно, затанцювала від радості.
— А потім? Що ти зробила потім?
— Я поїхала до нього. І ми поселилися в цьому будинку.
— Угууу, — протяжно каже Артур, — який молодець наш дідусь!
Бабусенька встає і забирає книгу.
— А я, як бачиш, усього-на-всього слабохарактерна жінка. П’ять хвилин давно збігли, а ти ще не в ліжку!
Бабуся широким жестом відгортає ковдру, щоб хлопчик швиденько міг сховався під неї.
— Знаєш, — довірливо говорить Артур, кутаючись у ковдру, — я б теж із задоволенням помандрував до мініпутів. Якщо дідусь повернеться, він відкриє мені таємницю?
— Якщо будеш розумником, слухатимеш мене… я спробую домовитися.
Артур цілує бабусеньку в щоку:
— Спасибі, бабусенько! Я знав, що на тебе можна покластися.
Бабусенька мало не тане від таких теплих слів, однак бере себе в руки і твердо говорить:
— Спати!
Артур миттєво повертається на бік, заплющує очі і вдає, що спить.
Бабусенька нахиляється до нього, цілує і вимикає світло. М’яко ступаючи повстяними капцями, вона обходить рипучу дошку в підлозі і йде в кабінет чоловіка. Зайшовши, зупиняється і тяжко зітхає:
— Як нам тебе не вистачає, Арчибальде! Дуже-дуже!
У відповідь — тільки тиша. Вимкнувши світло в кабінеті, вона знову зітхає і зачиняє за собою двері.

РОЗДІЛ 3

Сьогодні Артур фантазує — і двері сараю стають важкими масивними воротами, за якими стоїть гоночна машина. Хлопчик відмикає уявні замки і з удаваним зусиллям відчиняє уявні ворота.
Ворота відчиняються — і Артур, ставши на коліна, виводить гоночну машину із гаража.
Двигун потужністю у вісімсот кінських сил умістився під трисантиметровим капотом. Щоб таке собі уявити, треба бути неабияким фантазером, але Артурові фантазії не бракує.
Одним пальчиком він обережно підштовхує машину до виходу із сараю, супроводжуючи свої дії шумовими ефектами: гурчанням двигуна, звуками клаксона та іншим автомобільним ревом, достойним справжнього «феррарі».
Артур говорить за трьох: за водія і штурмана, які вже в кабіні, та за їхнього начальника, який сидить у своєму кабінеті.
— Панове, я хочу одержати повний звіт про нашу всесвітню іригаційну систему, — говорить він голосом гучномовця, який оголошує залізничні станції.
— Буде виконано, шефе! — відповідає хлопчик за водія.
— Будьте уважні за кермом цього нового автомобіля — в нього надпотужний двигун, — додає він голосом гучномовця.
— О’кей, шефе! Не турбуйтесь! — запевняє водій перш ніж покинути місце парку-вання і заглибитись у зарості трави, яких так багато в саду.
Усім тілом бабусенька штовхає вхідні двері. В руках у неї миска з мокрою білизною — вона несе її в інший кінець саду, де натягнуті шнури.
Артур повільно зіштовхує машинку в борозенку, над якою прокладені зрошувальні труби.
— Повідомлення від головної патрульної машини. Поки все нормально! — доповідає водій.
Але він поспішив — перед машиною виникає зовсім новенький тенісний м’яч. Величезний, він загороджує проїзд.
— О Боже! Прямо по курсу перешкода! Це катастрофа!
— Що сталося? Патрульна машино! Відповідайте! — хвилюється шеф із свого кабінету, бо не бачить пригоди.
— Завал! Ні, швидше, пастка! Це рівнинна снігова людина її влаштувала!
Альфред штовхає носом тенісний м’яч і радісно махає хвостом. Він ніяк не може зрозуміти, в яку гру бавиться хлопчик. Артур продовжує говорити за всіх вигаданих учасників гри.
— Центральна станція — головній патрульній машині. Уважно стежте за хвостом снігової людини: це дуже небезпечна зброя! — попереджає хлопчик голосом гучномовця.
— Не турбуйтеся, шефе! Він поводить себе дружньо. Ми проб’ємося! Пришліть підйомний кран!
Рука хлопчика швидко стає стрілою підйомного крана, а сам він починає скрипіти, як лебідка.
Кілька рухів — і м’яч зачеплено.
— Кидай! — командує водій, який сидить за кермом.
Рука Артура випрямляється і відкидає м’яч якомога далі.
Рівнинна снігова людина, звісно, біжить навздогін.
— Дорога вільна, і ми позбавилися від снігової людини! — гордо сповіщає водій.
— Добре спрацювали, патрульна машино! — чути голос гучномовця. — Продовжуйте!
Бабусенька також продовжує свою роботу: завішує простирадлами другий шнур.
Удалині, над вершиною пагорба, з’явилася хмарка куряви — значить наближається автомобіль.
Сьогодні вони не чекають ні поштаря, ні молочника.
— Хто ж це такий? — тривожно думає бабуся.
Артур тим часом разом з новою машинкою патрулює сад. На нього чекають нові несподіванки.
Повернулася снігова людина з м’ячиком у зубах, стала над борозенкою і ось-ось кине знову свою здобич.
Екіпаж автомобіля в паніці.
— О Боже! Нам кінець! — вигукує штурман.
— Ні, ми не відступимо! — кричить водій голосом Артура.
Снігова людина кидає м’ячик. Ні, не м’ячик, а справжню бомбу!
— Швидше, капітане! — благає штурман, бо ми всі загинемо!
М’ячик котиться між стінами борозенки, як камінь у фільмі про Індіану Джонса. Тільки в багато разів менший.
Артур уміло керує машинкою, вона виривається вперед і приземляється на тверде дно канавки.
— Банзай! — несамовито кричить хлопчик, хоча цей японський клич і не відповідає моменту.
Машинка стрімко втікає від м’яча, тобто від каменя. Бо якщо він наздожене, то розтрощить і її, і екіпаж.
Гоночний болід петляє, як літак-винищувач.
Водій ледве утримує в руках кермо. М’яч залишився позаду, проте, на жаль, траншея закінчилася і перед водієм постає непрохідна стіна.
— Нам кінець! — скиглить штурман.
— Піднімемося по стіні! — вигукує хоробрий водій.
Машина повзе вгору по вертикальному схилу і, набравши швидкості, злітає в повітря. Після кількох кульбітів вона падає на землю і там зупиняється.
Маневрування виконане бездоганно!
Артур пишається так, ніби сам винайшов колесо.
— Відмінно спрацювали, капітане, — з захопленням говорить штурман водієві.
— Так, непогано вийшло, хлопчику, — хрипким стомленим голосом відповідає Артур.
Величезна тінь накриває маленький автомобіль. Тінь від автомобіля великого. І він належить панові Давид о.
Він раптово загальмував перед іграшковою машинкою, так що Артур навіть закричав від несподіванки.
Через вітрове скло виглядає задоволений Давидо: він радіє, що злякав хлопчика.
З м’ячиком у зубах підбігає Альфред-рівнинна снігова людина. Відчуваючи, що зараз не до забав, він акуратно кладе м’ячик на землю.
М’ячик котиться до справжнього автомобіля і зупиняється біля дверцят.
В цю мить Давидо відчиняє їх і, не помітивши м’ячика, наступає на нього. Посковзнувшись, він летить перевертом на землю. Навіть Чарлі Чаплін не зумів би впасти смішніше!
Артур теж летить шкереберть — тільки від реготу.
— Головна патрульна машино! Снігова людина тільки-но завалила чергову жертву! — повідомляє із свого кабінету шеф водія.
Альфред гавкає і махає хвостом. Так снігові люди аплодують.
Давидо підводиться з землі, струшуючи з себе пилюку. Помітивши м’ячик, він хапає його і з розмаху кидає в сад. Чути тріск — це відірвався рукав його шикарного піджака.
М’ячик падає в резервуар з водою.
Розізлившись через зіпсований піджак, але задоволений своїм кидком, Давидо єхидно звертається до хлопчика:
— А зараз ваш хід, центральна!
Артур не вважає за потрібне відповідати Давидо. В таких випадках часом достойніше промовчати.
Пан Давидо розвертається на підборах і прямує у глиб саду.
Пес гавкає безперестанку, і бабусенька починає хвилюватися.
Розвішані простирадла відгороджують її від основної частини саду. Щоб з’ясувати, що там діється, бабуся розсовує білизну і натикається на пана Давидо. Обоє аж підскакують з несподіванки.
— Ви мене налякали! — обурено каже бабуся.
— Мені шкода, — лицемірно відповідає Давидо. — Домашні клопоти? Потрібна допомога?
— Ні, дякую. Що вам ще потрібно? — в голосі поважної пані вчувається тривога.
— Я хочу вибачитись. Учора ввечері я погарячкував, і зараз хочу загладити свою вину, — промовляє він загадково. Принаймні слова його мають подвійний зміст.
Підступний Давидо не поспішає розкривати свої карти. Попорпавшись у кишенях, він дістає звідти вчорашній документ.
— Ось, усе виправлено! Всі підписи є!
Взявши прищіпку, він вішає папір на шнур.
— Звісно, ви часу даремно не гаяли! — з огидою зауважує бабуся.
— Це просто вдалий збіг обставин, — у голосі Давидо вчувається награна байдужість. — Уранці в церкві я випадково зустрів управителя…
— Ви ходите до церкви? Чого ж я жодного разу вас там не бачила? — єхидно запитує бабуся.
— Виявляючи смиренність, я ніколи не сиджу в перших рядах. До речі, я теж вас там не бачив, — шипить він у відповідь. — А я ось, Наприклад, і мера там зустрів і він теж підтвердив правильність складеного мною акта.
Давидо витягає з кишені ще один офіційний лист і прищеплює його до шнура поряд з першим.
— А ще я зустрівся там з нотаріусом і він також завірив свідоцтво про купівлю будинку, — каже він і вішає в такий же спосіб ще одного листа. — І банкіра та його чарівну дружину я зустрів і банкір підтвердив, що ваш борг перевів на мене…
На шнуру з’являється четвертий лист…
Тим часом Артур намагається видертися вгору по стінці величезного резервуара, Альфред з хвилюванням спостерігає за ним.
Давидо продовжує розвішувати все нові й нові папери:
— … землевпорядник підтвердив межі саду згідно з земельним кадастром, — монотонно, без пауз, промовляє він, — а також префект підписав наказ про звільнення приміщення протягом сорока восьми годин…
І Давидо повісив останній, десятий документ.
— Усього десять! Моє щасливе число! — задоволено завершує він, упевнений, що помстився.
Бабуся ошелешена, пригнічена, розгублена.
— Вуаля. Якщо через сорок вісім годин ваш чоловік не з’явиться, будинок стане моїм, — підводить риску Давидо.
— У вас немає серця, пане, — обурено говорить бабуся.
— Ні! Я ніколи не був жорстоким і саме тому пропонував вам кругленьку суму за цю розвалюху! Але ж ви навіть слухати мене не захотіли!
— Цей будинок ніколи не продавався, пане! — нагадує бабуся.
— Ну то й що? Треба ж колись почати! — цинічно відповідає він.
Перегнувшись через край резервуара, Артур дивиться вниз. Велика чаша заповнена менш ніж наполовину і тенісний м’ячик похитується на воді майже в самому внизу.
Артурові доводиться перекваліфікуватися на каскадера. Умостившись на краю резервуара, він звішує ноги вниз, упирається підошвами в стінку гігантської посудини. Потім обережно нахиляється і простягає руку, щоб дістати м’ячика.
Альфред тривожно скавчить. Цікаво, звідки він знає, що на хлопчика чекають неприємності?
Чути гучний сплеск — це Артур упав у воду.
Зляканий Альфред, підібгавши хвоста, втікає, вдаючи, що має купу справ.
— Навіщо вам цей шматок землі і старий будинок? — запитує бабуся Давидо.
— Я сентиментальний. Усе це колись належало моїм батькам, — холодно відповідає Давидо.
— Я знаю. Адже саме ваші батьки продали цю садибу моєму чоловікові в подяку за його послуги місцевим жителям. І ви хочете піти проти волі своїх загиблих батьків? — запитує бабуся.
— Загиблих? Зниклих! Вони зникли так, як і ваш чоловік, покинули мене самого! — обурено вигукує Давидо.
— Ваші батьки не кидали вас, любий хлопчику, — уточнює бабусенька, — вони загинули на війні.
— Результат той самий! — сердито відбивається ділок. — Полишили мене одного, і я повинен сам давати всьому раду! Отож якщо післязавтра ополудні ваш чоловік не підпише ці папери і не заплатить усі свої борги, я буду змушений вигнати вас звідси. І я не подивлюся, чи встигла висохнути ваша білизна, чи ні!
Задерши підборіддя, Давидо розвертається на підборах і, стягнувши зі шнура простирадло, натягує його на плечі, як плащ переможця. І натикається на змоклого Артура.
— Просушіть його разом із білизною! — насмішкувато каже Дави до бабусі, показуючи пальцем на її мокрого онука.
Хлопчик кидає на супротивника вбивчий погляд, але він не має жодної сили.
Гордовитою ходою пан Давидо прямує до свого автомобіля, гучно гримає дверцятами і вмикає двигун. Мотор реве, колеса крутяться і машина, знявши хмару куряви, зривається з місця. А маленький болід Артура, пролетівши в повітрі кілька метрів і перекинувшись, падає в густу нескошену траву.
За машиною Давидо в’ється хмара куряви і плавно осідає на випрану білизну.
Бабусенька аж зігнулася під тягарем неприємностей. Вона поволі йде до ґанку і сідає на східцях.
— Бідний мій Артуре, цього разу мені не вдасться приборкати жадобу цього хижака Давидо, — сумно зауважує бабуся.
— Але ж раніше він був другом дідуся! — відповідає Артур, сідаючи поруч з нею.
— Так було тоді, коли ми тільки повернулися з Африки. Давидо вчепився в дідуся, як реп’ях, і ні на крок не відходив від нього. Проте Арчибальд ніколи не довіряв йому по-справжньому і правильно робив.
— То що, нам доведеться залишити будинок? — з тривогою запитує Артур.
— Напевно, — стомлено відповідає бабуся.
Артур розгублений. Як він житиме без свого саду? Де буде бавитися, куди втікатиме, коли стане сумно? Ні, треба щось придумати!
— А скарб? А рубіни — подарунок матасалаїв? — нагадує він.
Бабуся махає рукою в бік саду.
— Скарб заритий десь там…
— Ти кажеш, що дідусь сховав скарб у саду? — недовірливо запитує хлопчик.
— Так добре сховав, що, навіть перекопавши все, я нічого не знайшла, — відповідає бабуся.
Артур схоплюється на ноги. Схопивши покинуту під стіною лопату, він біжить у глиб саду.
— Ти що зібрався робити, серденько? — гукає йому навздогін бабуся.
— Невже ти вважаєш, що всі сорок вісім годин я сидітиму і чекатиму, доки цей хижий коршун поцупить наш дім? Я знайду дідусів скарб! — відповідає Артур.
З розмаху його лопата вгрузає в порослу травою землю. Хлопчик риє її, як бульдозер. У захоплені від нової гри, Альфред підбадьорює хлопчика дзвінким гавкотом.
Бабусенька усміхається:
— Ну викапаний дідусь!
Охкаючи, вона через силу підводиться зі сходів і заходить у дім, щоб перевдягтися, бо вся в пилюці.
Артур риє вже третю яму. Його чоло вкрилося крапельками поту. Раптом лопата натикається на щось тверде. Альфред загавкав: певно, до чогось принюхався. Хлопчик стає на коліна і руками розгрібає яму.
— Якщо ти нюхом чуєш скарб, то ти й справді найкращий у світі пес! — говорить Артур Альфреду, в якого хвіст закрутився, як пропелер у Карлсона.
Копнувши востаннє, хлопчик дістає якийсь предмет. Пес радий до нестями. І зрозуміло чому, адже це кістка, яку він колись тут зарив.
— Ну ти й канібал! Забирай свій скарб! — вигукує Артур, відкидаючи кістку і беручись копати далі.
Бабуся намагається бути бадьорою. Плеснувши собі в обличчя пригорщу холодної води, вона підходить до дзеркала і бачить стомлене обличчя літньої жінки, змучене давньою журбою. Їй шкода цієї жінки, і вона хоче спитати її, як їй вдається вистояти…
Тяжко зітхнувши, бабуся поправляє зачіску і, по-змовницьки підморгнувши жінці у дзеркалі, прямує в кабінет Арчибальда. Там вона знімає зі стіни одну із африканських масок.
— Мені дуже прикро, Арчибальде, але в нас немає виходу. — звертається до чоловікового портрета на стіні…
Опустивши очі, бабуся виходить з кабінету, виносячи під пахвою африканську маску. І щоб ніхто більше не заходив у кабінет, замикає його на ключ.
Артур, викопавши ще одну яму знову дістає з неї кістку. Альфред щулить вуха і вдає, що це його не стосується.
— Ти що, пограбував м’ясну лавку? — обурено запитує Артур.
З будинку виходить бабуся з пакунком під пахвою.
— Мені потрібно в місто… Дещо купити…, — зніяковіло каже вона.
— Поїхати з тобою? — чемно цікавиться онук.
— Ні, ні! Копай далі! Ти все робиш правильно! Можливо…
Вона поспішно сідає в машину і стареньке «шевроле» рушає з місця.
— Я не баритимусь! — гукає вона, намагаючись перекричати шум мотора.
Машина зникає у хмарі куряви.

РОЗДІЛ 4

Пікап повільно рухається головною вулицею великого міста. Воно зовсім не схоже на те провінційне містечко, куди бабуся зазвичай їздить за покупками. Тут скрізь сяють вітрини магазинів, метушаться численні перехожі, юрмляться гультіпаки, які ні до чого не прикладають своїх рук. Тут усе виблискує і сяє, все свідчить про багатство.
Бабуся опановує себе: вона повинна поводитися гідно.
Припаркувавши машину, дістає із сумочки візитку і перевіряє адресу. Переконавшись що приїхала правильно, вона прямує до невеличкого антикварного магазинчика. Зовні він начебто маленький, а всередині приміщення дуже довге і здається безконечним через слабе освітлення. Речам тут тісно, багато старовинних і сучасних меблів. Без сумніву, підробні римські божки стоять поряд із справжніми мексиканськими дерев’яними фігурками, а старі серпи чомусь розвішані серед порцелянових тарілок. Старовинні книги у шкіряних палітурках лежать разом із романами в м’яких обкладинках, які купують зазвичай для читання в дорозі.
У глибині магазину за прилавком сидить господар і читає газету. Він схожий і на антиквара, і на лихваря, отже, не викликає довіри.
Господар давно помітив поважну пані, але не хоче навіть підвестися їй назустріч і продовжує читати газету.
— Чим можу вам допомогти? — запитує він, коли бабуся впритул підходить до прилавка.
— Перепрошую, — знічено говорить вона, нервово перекладаючи з руки в руку візитку. — Колись, це було давно, ви заїздили до нас… Тоді ви сказали, що можете придбати старі меблі або дрібнички… Якщо в нас буде потреба…
— Напевно, це саме так і було, — погоджується антиквар.
Зважаючи на те, що антиквар роздав в околицях щонайменше сотню візиток, він не може пам’ятати всіх, кому їх вручав.
— Ось у мене… предмет із приватної колекції, — затинаючись, промовляє бабуся. — Я хочу дізнатися, скільки за нього можуть дати…
Антиквар зітхає, відкладає газету вбік і надягає на ніс окуляри. Слід зауважити, що сьогодні він тільки тим і займався, що оцінював так звані скарби, які мали цінність тільки в очах їхніх власників.
Розгорнувши папір, він узяв у руки маску.
— Це що? Карнавальна маска? — запитує антиквар.
Видно, що він нічого не тямить в африканському мистецтві.
— Ні. Це африканська маска. Вона належить вождю племені бонго-матасалаїв. Такої маски немає ні в кого, — з гордістю промовляє бабуся, хоча в її голосі вчувається гіркота. Адже вона розлучається не тільки з коштовністю, але і з дорогими серцю спогадами…
Антиквар, скидається на те, зацікавився маскою.
— П’ятнадцять євро, — упевнено називає він ціну.
Якби чоловік був уважнішим до клієнтки, він помітив би, що його відповідь приголомшила її. У бабусі аж подих перехопило.
— Та що ви! Це неможливо! Маска унікальна — вона безцінна!
Антиквар перебиває її.
— Вісімнадцять євро. Це все, що я можу запропонувати, — поступається він. — Такі екзотичні речі тепер мало кого цікавлять. Люди хочуть чогось практичного, визначеного, сучасного. Нічого не поробиш! Можливо, ви ще щось маєте?
Бабуся розгубилася.
— Я навіть не знаю… Може…, — бурмоче вона. — А на що нині є попит?
Уперше антиквар усміхнувся.
— Чесно? Книги!

Артур відкидає лопату. Він у відчаї. Альфред, навпаки, страшенно радий: він розкидав на галявині усі кістки, викопані хлопчиком. Сад тепер схожий на мінне поле.
Артур прямує в кухню, наливає склянку води і випиває її одним духом. Заспокоївшись, він дивиться у вікно. Надворі сутеніє.
Хлопчик вирушає до дідусевого кабінету. Виявивши, що двері замкнені, він іде до бабусиної спальні, знімає ключ, який висить поряд із ліжком, і повертається на горище. Відімкнувши кабінет, він запалює венеціанський ліхтарик і сідає біля столу.
З портрета дідусь мовчки усміхається онукові. Хлопчик пильно вдивляється в дідусеве обличчя.
— Дідусю, я не можу знайти твого скарбу! — скаржиться Артур. — Я не вірю, що ти зарив його в саду і не залишив ні записки, ні якогось знаку… Це на тебе не схоже!
Дідусь на портреті усміхається і… продовжує мовчати.
— Ти що — хочеш сказати, що я не там шукав? — знову звертається до портрета Артур. Йому так важко визнавати свою поразку.
Хлопчик хапає в руки першу-ліпшу книгу і починає перегортати сторінки. За кілька годин таким чином він переглянув майже всі книги, і тепер вони купою громадяться на столі. Надворі сутеніє. Артур смертельно стомився, але на нього чекає ще одна книга — та, яку він вчора переглядав разом із бабусею. Він знову, уже вкотре, розглядає малюнки, на яких зображені чоловіки із племені матасалаїв і мініпутів. Перегорнувши кілька сторінок, хлопчик виявляє малюнок, від якого віє якоюсь незрозумілою тривогою. Як це він учора його не помітив?
На малюнку зображено якусь зловісну постать: її безтілесні форми лише віддалено нагадують людські.
Обличчя в неї немає, а замість очей палають дві червоні цятки. Артур злякався — ніколи в житті він ще не бачив такої потвори…
Під малюнкам цього скорпіоноподібного монстра від руки написано:

Жахливий Упир

Тим часом надворі майже зовсім стемніло. Вдалині, там, де тягнеться ланцюжок пагорбів, заблимали два жовті ока. Це автомобіль висвічує собі дорогу в нічній темряві. Ось він уже звертає на дорогу, що веде до будинку.
Артур нетерпляче перегортає сторінку, бажаючи швидше забути портрет страшної потвори на ім’я Жахливий Упир.
Випадково він розгортає книгу на тій сторінці, де зображена Селенія, принцеса мініпутів.
На цей малюнок дивитися приємно. Артур обережно гладить волосся принцеси і зауважує, що малюнок приклеєний абияк і ось-ось відірветься.
Обережно взявши портрет за краєчок, хлопчик відклеює його від аркуша і підносить до очей, щоб краще роздивитися.
— Сподіваюсь, Ваша Високосте, колись я матиму честь познайомитися з Вами… — тихо промовляє він. — А поки що, дорога принцесо, дозвольте Вас поцілувати. — І він підносить портрет до вуст, як це роблять романтичні кіногерої.
Почувши такі слова, тяжко зітхає Альфред.
— Ти що — ревнуєш?! — насмішкувато звертається Артур до пса. Але пес не реагує, бо в цю мить за вікном чути вищання гальм: це, мабуть, повернулася бабуся. Альфред біжить униз їй назустріч.
Поклавши малюнок у книгу, Артур знову перегортає сторінки і на одній із них бачить те, чого раніше не помічав. Обличчя його радісно сяє.
— Я так і знав! — вигукує він. — Дідусь не міг зникнути, не полишивши ніяких вказівок!
План, знайдений Артуром, був нашвидкуруч намальований олівцем. Під ним є напис, який для певності хлопчик читає вголос:

Хто захоче вирушити в країну мініпутів, той довіриться Шекспірові.

— Цікаво. Хто такий цей Шекспір? — хмурить чоло Артур. Він бере книгу і починає її повертати так, щоб зрозуміти, в якій точці був дідусь, коли малював план.
— Ось дім… Там північ…, — бурмоче він.
Обережно відклеївши план від сторінки, Артур підходить з ним до вікна. Так і є. Дідусь малював цей план, стоячи саме тут, біля вікна свого кабінету!
Великий дуб, садовий гном, місяць… Усе правильно! — радіє Артур. — Я знайшов! Знайшов!
Від захвату хлопчик скаче по кімнаті, як кенгуру. Потім відчиняє двері, щоб поділитися своєю радістю з бабусею, вилітає в коридор… І мало не збиває з ніг антиквара. У супроводі двох вантажників той прямує до дідусевого кабінету.
— Заспокойтеся, юначе, не поспішайте! — говорить він і обережно відштовхує хлопчика вбік.
Здивований Артур машинально встигає сховати за спину дідусів малюнок.
Антиквар озирається і каже бабусі, яка ледве переставляє ноги в кінці коридору:
— Мадам, кабінет відчинений! Відчинений і, певно, зайнятий!
— Артуре, я ж заборонила тобі бавитися в дідусевому кабінеті! — накидається бабусенька на онука і ввічливо звертається до антиквара:
— Заходьте, прошу вас!
Антиквар хижацьким поглядом обводить кімнату: так стерв’ятник прикидає, чи справді здобич мертва, чи тільки прикидається. Прибулець, завершивши огляд, задоволено посміхається, показуючи бездоганно білі, занадто блискучі зуби, щоб бути справжніми.
— Ви мали рацію, мадам! Усе це надзвичайно цікаво!
Артур непомітно смикає бабусю за рукав.
— Бабусенько, хто ці люди? — перелякано шепоче він.
— Зажди… цей пан приїхав… оцінити дідусеві речі, — знічено пояснює бабуся. — Якщо доведеться переїздити, то нічого весь цей мотлох тягти за собою…
Це вона переконує радше себе, аніж Артура.
Хлопчик просто ошелешений.
— Невже ти сама на це наважилась?
Бабусенька мовчить, а потім, зітхаючи, відповідає:
— На жаль, ми не маємо на що сподіватися.
— Та ні! Маємо! Маємо! — обурюється онук, вимахуючи планом. — Поглянь! Я знаю, де схований скарб! Дідусь залишив нам план! Справжній план!
Бабуся не розуміє, про що йдеться.
— Звідки цей аркуш?
— Він увесь час лежав у книжці, яку ти мені читала вчора!
Але бабуся надто стомилася, щоб поставитись серйозно до фантазій онука.
— Поклади аркуш на місце! — суворо каже вона.
Артур упирається:
— Бабусенько! Ти що — не розумієш? Це ж план. План, як потрапити до мініпутів! Вони десь тут, у нашому саду! Дідусь привіз їх із Африки! І якщо ми зуміємо до них добратися, вони обов’язково вкажуть, де дідусь сховав скарб. І це нас порятує! — радісно завершує хлопчик.
Бабусенька має всі підстави вважати, що її онук, шукаючи скарб, перевтомився і збожеволів.
— Зараз не час для забавок, Артуре! — дорікає вона. — Поклади аркуш на місце і відпочинь!
Хлопчик образився, сльози ось-ось покотяться з очей.
— Ти зовсім не віриш, що скарб існує? Думаєш, що це дідусева вигадка?
Бабуся ласкаво обіймає онука за плечі.
— Артуре, ти вже великий. Невже ти й справді віриш, що в нашому саду живуть крихітні люди? Люди, які тільки й чекають, коли ти прийдеш до них за мішком рубінів?
Слово «рубіни» змусило антиквара озирнутися: він тепер схожий на старого лиса, що вчу яв запах курятини.
— Перепрошую, ви щось сказали?
— Та ні, нічого… я розмовляла з онуком, — відповідає бабуся.
Антиквар продовжує оглядати кабінет, однак слово «рубіни» його просто загіпнотизувало.
— Якщо ви маєте коштовності, — починає він, — то ми, звісно, можемо оцінити…
— Ні, на жаль, коштовностей нема і не буде, — голосом, що не допускає сумнівів у правдивості її слів, відповідає бабуся. І знову звертається до Артура:
— Слухай-но, поклади нарешті малюнок на місце! І швидше!
Доки антиквар читає напис над письмовим столом, хлопчик неохоче виконує бабусин наказ.
Слова одні приховують часто слова інші.
Вільям Ш.
Здається, антиквара цей напис дещо забавляє.
— «Ш.» — це Шопенгауер? — питає він простодушно.
— Ні, «Ш.» — це Шекспір, Вільям Шекспір, — відповідає бабуся.
В Артуровій голові щось клацає, і він знову витягає із книги аркуш, щоб перечитати фразу: «Хто захоче вирушити в країну мініпутів, той довіриться Шекспірові».
— Невже-е-е? — недовірливо тягне антиквар. — Та це майже одне й те ж.
Бабусенька з докором дивиться на нього:
— Звісно, адже ви помилилися тільки на двісті років!
— Хіба? Як швидко летить час! — вигукує антиквар, намагаючись за жартом приховати свою неосвіченість.
— Це правда, час летить дуже швидко, тому поспішіть і вибирайте, бо я можу передумати! — суворо відповідає бабуся.
— Ми забираємо усе! — говорить антиквар вантажникам.
Бабуся заніміла. Артур тихенько знову ховає аркуш у задню кишеню брюк.
— Зачекай! Зачекай-но, малий! Не треба шахраювати! — на обличчі в антиквара — посмішка інквізитора. — Я ж сказав: ми забираємо все!
Артур неохоче витягає аркуш і простягає його антиквару. Той швидко ховає його у свою кишеню.
— От і все гаразд, малий, — задоволено говорить антиквар і гладить хлопчика по голівці.
Вантажники почали діяти: меблі й решта предметів зникають із шаленою швидкістю. Бабуся спостерігає, як виносять згадки про її молодість, і очі її зрадливо поблискують. Так буває під час пожежі в лісі, коли дим стелиться на всі боки і на очі навертаються непрохані сльози.
Товстун-вантажник хапає портрет Арчибальда. Бабуся перетинає йому шлях і, вчепившись у раму, заявляє:
— Ні! Цього не руш!
Товстун, не відпускаючи портрета, заявляє:
— Ви ж чули: все! Бабуся не відступає:
— А я вам кажу — все, окрім портрета мого чоловіка!
Не чекаючи від поважної пані такого від-пору, вантажник запитально дивиться на антиквара. Той вважає за краще піти на поступки.
— Сімоне! Постав чоловіка мадам на місце! Він же тобі нічого не зробив! — жартує він. — Вибачте, пані! На жаль, фізична сила буває обернено пропорційна розумовим здібностям…
І, забравши портрет у вантажника, торговець вручає його бабусі.
— Ось, мадам! Дарунок фірми! — нахабно каже він.
Тим часом вантажники зносять униз останні коробки. Артур теж біжить униз, бо знає, що основні події відбуватимуться там.
Антиквар відраховує бабусі кілька купюр.
— Триста євро! За все! — гордо говорить він, пишаючись собою.
Поважна пані сумно зітхає:
— Так мало… за цілих тридцять років спогадів!
— Це ж тільки аванс, — підбадьорює її антиквар. — Якщо я все продам, — ви отримаєте щонайменше десять відсотків!
— Ну й добре! — безнадійно змахує рукою бабуся.
— Ярмарок відкривається через десять днів. Якщо передумаєте, у вас ще є можливість усе повернути, — пояснює торговець.
— Ви дуже люб’язні…
Бабусенька відчиняє двері, випроваджуючи антиквара, і зразу ж бачить перед собою малесенького чоловічка в сірому костюмі, а біля нього — двох полісменів.
Той чоловічок у сірому костюмі — судовий виконавець.
— Мадам Сюшо? — ввічливо звертається він до бабусі. І голос його, і тон засвідчують мету прибуття.
— У чому річ? — стривожено запитує бабусенька.
Один із полісменів із-за спини виконавця заспокійливо махає руками. Це Мартен, той самий Мартен, який завжди ввічливо розмовляє з нею біля супермаркету.
Чоловічок у сірому костюмі називає себе:
— Фредерік де Сен-Клер. Судовий виконавець.
Він бачить гроші, які тримає в руках бабуся, і вигукує:
— О! Як доречно! — голос його настільки солодкий, що його можна класти в чай замість варення.
Він починає ритися в сумці — і витягає звідти виконавчий лист.
— Згідно з цим документом ви повинні погасити заборгованість за векселем, виписаним на ім’я Ернеста Віктора Еммануеля Давидо. Сума вашого боргу становить сто вісімдесят п’ять євро, плюс шість відсотків за прострочений платіж, плюс судові видатки. Загальна сума до сплати — двісті дев’яносто євро.
Торгуватися судовий виконавець явно не має наміру.
Бабуся дивиться на гроші, які ще тримає в руці, і простягає їх чиновнику.
Той не приховує здивування — він чекав чогось іншого.
— Дозвольте? — питає він і починає рахувати гроші.
Артур спостерігає цю сцену з вітальні. Він нічому не дивується. Йому просто бридко. Хлопчик розуміє, що бабусю втягують у якесь зачароване коло, звідки нема виходу.
— Не вистачає трьох євро… Може, я помилився… Я можу ще раз порахувати, — каже судовий виконавець.
— Як так? Тільки-но мені заплатили рівно триста євро, — розгублено говорить бабуся.
— Мені порахувати ще раз? — ввічливо запитує чиновник.
Навряд чи, він помилився… Що з ним сперечатися! Бабуся тільки сумно хитає головою.
— Ні. Не турбуйтеся… Ви рахували правильно…

Вантажівка антиквара пронизує ніч, а він від задоволення потирає руку.
— Однак непогану справу я закрутив, похваляється торговець. І шукає в кишені папірець, відібраний в Артура:
— Подивимось, що цей маленький негідник хотів від мене приховати?
Він витягає аркуш, який неохоче віддав йому хлопчик… Це список закупок у супермаркеті…

РОЗДІЛ 5

Артур сидить у вітальні і також розгортає аркуш. Це портрет мініпутської принцеси Селенії. Мініпути — тільки на них він може сподіватися.
А судовий виконавець ще не пішов.
— Сума, яку ви не можете повернути, мізерна, але закон є закон. Тому я змушений описати майно, щоб ліквідувати заборгованість у три євро.
У судових виконавців і псів із породи пітбулів є дві спільні риси: вони ніколи не відпускають пійману жертву і радісно посміхаються, коли бачать її страждання.
Ввічливий полісмен Мартен вважає за свій обов’язок втрутитися.
— Вибачте, ця сума така незначна, хіба не можна просто зарахувати її? — принижується він перед чиновником.
Той вагається.

— Звісно… Але в постанові сказано «внести всю суму». А якщо я не виконаю постанови, то мене притягнуть до відповідальності.
— Я вас розумію, — зітхає бабусенька. — Що ж, проходьте…
— Хвилиночку! — вигукує Мартен. Він дістає із гаманця три євро і дає їх виконавцеві. — Тепер сума повна!
Чиновник зовсім розгубився. На його обличчі здивування: той, хто потрапляє в халепу, здогадується про це останній.
— Це… Це, звичайно, порушення процедури, але, зважаючи на обставини, я згоден!
Бабусенька ледве стримується, щоб не кинутися на шию люб’язному полісмену, і тільки почуття власної гідності не дозволяє їй цього зробити.
— Щиро дякую вам, офіцере, я поверну борг, як тільки зможу! — велично промовляє вона.
— Які дрібниці, мадам Сюшо! Коли повернеться ваш чоловік, думаю, він і розрахується, — дуже ввічливо відповідає Мартен.
І обидва полісмени підштовхують судового виконавця, щоб він більше не затримувався.
— Досить, сьогодні ви добряче попрацювали! Пора й додому!
— Моє шануваннячко, мадам! — лунає з темряви голос судового виконавця.
Бабусенька зачиняє двері і знеможено опускає руки.

Біля Артура озивається телефон. Хлопчик знімає слухавку.
— Алло! Артуре, дорогенький, це мама! Як справи? — чути рідний голос, що весь час переривається.
— Все чудово! — нарочито бадьоро відповідає Артур. — Ми з бабусенькою живі-здорові!
Розмахуючи руками, бабуся поспішає до онука у вітальню: її жести означають, щоб хлопчик не сказав батькам нічого зайвого.
— Що ти сьогодні зробив корисного? — питає мати задля годиться.
— Ми прибирали! — відповідає Артур. — Знаєш, у старих будинках завжди багато речей, які давно нікому непотрібні, а вони все лежать та й лежать і тільки місце займають. Ми з бабусенькою вирішили позбутися їх.
— Артуре, прошу, не дратуй батьків! — голосним шепотом наказує бабуся.
Хлопчик кладе слухавку.
— Артуре, ти не захотів розмовляти з мамою?
— Ні, просто зв’язок перервався, — відповідає хлопчик і рушає до сходів.
— Ти куди зібрався? Зачекай, мама зараз ще раз зателефонує!
Артур зупиняється на сходах і з гіркотою дивиться на бабусеньку.
— Вони обрізали телефон! Ти не розумієш, що відбувається? Ти потрапила у пастку! Але я не дозволю їм тебе принижувати! Цей дім нікому не віддам!
Такий монолог Артур запозичив із якогось пригодницького фільму. Якби він був трохи старшим і носив капелюха, то виглядав би не гірше Індіани Джонса.
Бабусенька підходить до телефону, знімає слухавку і переконується, що зв’язку немає.
Може, просто пошкоджена лінія. Так буває під час грози…
— Дощу не було вже понад місяць, — нагадує Артур, збігаючи сходами угору.
У двері хтось стукає.
— Ось бачиш, це, напевно, ремонтник, — бадьоро каже бабуся.
Підійшовши до дверей, вона відчиняє їх і бачить на ґанку людину в комбінезоні.
— Добрий вечір, мадам! — промовляє чоловік і трохи піднімає на знак поваги фірмового кашкета.
— Ох, як ви вчасно! — радіє бабусенька. — У нас пошкоджено телефону лінію.
— Співчуваю вам, мадам, — ввічливо відповідає чоловік. — Але я не з телефонної компанії, а з електричної. — І щоб переконати бабусю, він вказує пальцем на емблему, вишиту на комбінезоні. — Я прийшов попередити вас, що скоро за борги вам відключать електрику.
І він вручає бабусі рахунок. Це ще один папір до колекції рахунків…
Артур заходить у спустошений кабінет. Тут лишилося кілька дрібничок та ще письмовий стіл, крісло і дідусів портрет.
Засмучений хлопчик сідає в крісло і починає знову перечитувати гасло, яке вантажники не вважали за потрібне зняти. Звісно, шматок тканини нічого не вартий, а поради, як відомо, не мають ціни.
«Слова одні часто приховують слова інші», — вголос промовляє Артур.
Ось вона, загадка, і він мусить її розгадати!
— Допоможи мені, дідусю! Якщо одні слова приховують слова інші, то які слова сховані за цим гаслом?
Дідусь мовчить.

Бабусенька, глянувши на рахунок, повертає його службовцю електричної компанії.
— І… коли ж електрику мені відключать? — спокійно запитує вона.
— Гадаю, незабаром, — відповідає службовець. І в ту ж мить у будинку гасне світло.
— І справді не забарилися! — філософськи реагує бабуся. — Постривайте, я сходжу за свічкою.
А хлопчик у кабінеті теж запалює свічку. Коли мешкаєш далеко від міста, треба завжди мати свічки про запас. У пустелі темряви вогник свічки — як оаза.
Артур ставить свічку на стіл, а сам відходить далі, щоб ще раз прочитати гасло.
В ньому криється ключ до розгадки.
— Ну, пора, — говорить він сам собі, — зараз я мушу обов’язково відгадати цю загадку.
«Слова одні… приховують часто… слова інші…»
Полум’я висвічує смужку тканини з буквами. Вона стає прозорою, і Артурові здається, що на звороті є якийсь інший напис.
Він бере свічку в руку, стає на крісло і освітлює зворотний бік тканини. Несподівано на ній проступають інші слова. Одні слова приховували інші! Артур аж сяяв від радості:
— Нарешті!
Проте час не чекає і радіти ще рано! Він водить свічкою вздовж тканини і поволі читає написане на звороті. Йому вчувається дідусів голос, ніби він повернувся до свого кабінету.
«Мій дорогий Артуре, я завжди вірив у тебе: ось ти й розгадав мій простенький ребус».
— Нічого собі — простенький, — заперечує хлопчик.
А голос діда продовжує:
«Ти кмітливий, і тобі вже років десять, не менше. А я… Якщо ти читаєш ці слова, то мене, можливо, вже й нема на цьому світі».
Артур завмирає. Тільки-но дідусь з ним розмовляв, як живий, і ось тобі на — знову помер! Ні, так не буває!
«Тобі доведеться виконати складне завдання: ти повинен завершити мою справу. Якщо, звичайно, захочеш».
Артур дивиться на портрет. Хіба він може підвести дідуся?
— Я згоден, дідусю, — голосно обіцяє хлопчик і читає далі.
«Іншої відповіді я й не чекав, Артуре. Ти ж мій онук».
Артур усміхається: значить, дід був ще й провидцем.
— Дякую, — відповідає хлопчик і читає дідові настанови далі: «Щоб потрапити до країни мініпутів, тобі потрібно знати, коли відкривається туди прохід. А це відбувається раз на рік. Щоб вирахувати день, треба взяти всесвітній календар і визначити десяту повню. В десяту повню рівно опівночі відчиняються світлові двері до країни мініпутів».
Артур не вірить своїм очам. Невже і схований скарб, і мініпути, і принцеса Селенія — все правда?
Він зіскакує з крісла, відчиняє шухляди в пошуках календаря. На щастя, антиквара не зацікавило це видання. Артур починає підраховувати повні.
— … Сім… вісім… дев’ять… десять! Потім дивиться, на коли випадає довгоочікувана повня.
— Ой! — злякано вигукує він. — Це ж… сьогодні!
Хлопчик вискакує в коридор і дивиться на стінний годинник: двадцять три години тридцять хвилин.
— Через тридцять хвилин! — скрикує він.
При світлі свічки бабуся підписує папір для службовця електричної компанії.
— Ось і все. Рожевий примірник — для вас. А синій — для мене. Один для дівчаток, другий для хлопчиків, — намагається жартувати службовець, але жарт нікому підхопити. Бабуся мовчить, як шмат мармуру.
— Щоб вам знову включити електрику, треба прийти в центральну контору, яка працює з дев’ятої ранку до шостої вечора, і принести квитанцію про сплату.
— Так, зрозуміло, — відповідає бабуся. Несподівано вона цікавиться:
— Скажіть, а чому ви прийшли так пізно? Робочий день закінчується о шостій — самі ж сказали!
— Знаєте, я не в курсі, — довірливо повідомляє службовець. — Це вони наполягли, щоб я зайшов до вас саме сьогодні. І заплатили мені за потрійним тарифом! Певно, там в ГЕКД хтось хоче вам насолити…
— В ГЕКД? — перепитує бабуся.
— В Генеральній електричній компанії Давидо, — пояснює службовець.
— Ну, тоді все зрозуміло, — усміхається бабуся.
Лунають звуки, що нагадують стукіт молотка.
Службовець тривожно озирається і знову намагається пожартувати:
— Бачите, не я один працюю понаднормово!
— Та ні, тут нікого немає. Це привиди, — говорить бабуся так переконливо, що ніхто б не наважився їй заперечити. — У нас їх багато. Отже, біжіть швидше додому, бо привиди дуже не люблять людей у формі.
Службовець зблід від жаху — його фірмовий комбінезон і справді схожий на форму!
— Ну, я пішов! — гукає він, спритно долаючи віддаль від ґанку до свого автомобіля.
Усміхаючись, бабусенька гримає дверима, зачиняючи їх після стількох відвідувачів. Вона піднімає голову і прислухається, намагаючись зрозуміти, хто це так гупає у стіни.

РОЗДІЛ 6

Артур несамовито заганяє цвях у стіну. Звісно, він це робить молотком.
— Двадцять вісім… двадцять дев’ять… тридцять! Хух! Тепер можна й відпочити.
Останній удар такий сильний, що від стіни відлітає невелика дощечка. До її внутрішнього боку прикріплено стрижень — це дверцята манюсінького тайника.
Артур просовує руку в отвір і витягає звідти аркуш паперу, на якому написано:
«Чудово! Ти розгадав і другу загадку. Лишилася третя, остання. Старий радіатор опалення. Обертай кран праворуч стільки разів, скільки букв у твоєму імені. Потім оберни на чверть у зворотному напрямку».
Хлопчик присідає біля підвіконня, дістає рукою до радіатора і починає обертати кран.
— Артур! А-р-т-у-р! — він рахує дуже уважно, бо часу обмаль, а помилитися не мо-экна.
Так… А зараз чверть оберта у зворотному напрямку!
Виконавши усі дідусеві інструкції, він зупиняється. Завжди треба бути готовому до несподіванки! І ось вона — до кабінету заходить бабусенька. Артур зривається з місця як ошпарений.
— Що ти тут майструєш? Навіщо так стукав молотком? — невдоволено запитує бабуся. Після тяжкого дня і стількох неприємних новин вона хоче швидше опинитися в ліжку.
— Я… мені… лагоджу радіатор у дідусевому кабінеті, — виправдовується Артур.
— А навіщо цим займатись уночі? Та ще й улітку? — з недовірою запитує бабуся, бо відчуває: онук, як завжди, шукає пригод на свою голову.
— Ти ж сама казала, що зима приходить зненацька, — викручується хлопчик.
— Звісно, казала так, але в листопаді! — не заспокоюється бабуся. — А зараз кажу, що вже майже дванадцята ночі і давно пора спати. І потім: ти знову бавишся в дідусевому кабінеті, хоча я просила тебе цього не робити.
— Чому? Адже тут тепер порожньо, — заперечує Артур.
Бабуся розуміє, що її вимога вже не має значення, але принципово не хоче поступитися:
— Так, звичайно, тут майже зовсім немає речей, але залишилися спогади… І мені не хочеться, щоб ти їх розтривожив! — хитрує вона.
Підійшовши до столу, бабусенька відриває з календаря черговий аркуш і кладе його в коробку з написом: «Дні без тебе». Таких аркушів назбиралося багато.
— Годі балачок! Іди до своєї кімнати! Артурові не хочеться, та нічого не вдієш.
Бабуся замикає двері і забирає із собою ключа, щоб повісити його біля свого ліжка під балдахіном.
Потім вона заходить до Артурової кімнати. Хлопчик уже одяг піжаму і ліг. Бабуся поправляє на ньому ковдру.
— Хочеш, розповім тобі коротеньку історію, хвилин на п’ять, — люб’язно пропонує, бабуся, щоб пом’якшити свою суворість.
— Ні, дякую, я стомився, — відповідає Артур і заплющує очі.
Бабусенька здивована, але не наполягає. Узявши свічку, вона повертається до себе. Кімнату освітлює лише місяць, що зазирає у вікно.
Тільки двері за бабусею зачинилися, хлопчика з ліжка як вітром здуло.
— Ну ж бо, Артуре, настала твоя пора!
Він прочиняє двері і прислухається. Із ванної кімнати чути, як шумить вода: бабусенька вирішила скористатися останньою можливістю помитися під гарячим душем. Хлопчик прослизає в бабусину спальню. Він хоче пробратися так, щоб навіть дошки не зарипіли під ногами.
Підійшовши до ліжка, Артур стає навшпиньки і знімає із цвяшка ключ. Не відводячи очей від ванної, він задкує до дверей.
І раптом натикається на щось велике і м’яке. Він аж скрикує від несподіванки. Але це не щось, а хтось! А насправді — це його бабусенька, і вона теж уміє хитрувати. В цьому ділі в неї досвіду на п’ятдесят років більше, ніж в онука.
— Ти мене налякала, — ображається Артур. — Я гадав, що ти у ванній…
— А ось і ні! Я ходила у вітальню за снодійним — ніяк не засну, — повідомляє вона, показуючи пляшечку. — А тобі раджу повернутися до себе і спати, доки я не примусила тебе випити цілу пляшечку снодійного!
Вона забирає ключа, і Артур змушений іти до своєї кімнати.
Бабусенька зітхає, вішає ключа на цвях і йде до Артура. Хлопчик лежить у ліжку, натягнувши ковдру на голову.
— Спи, вже майже дванадцята…
— Я знаю, — відповідає Артур, і його аж лихоманить від жаху. Якщо він сьогодні не знайде скарбу, то другої можливості в нього вже не буде!
— Твої двері я замикаю, щоб не блукав уночі, як сновида.
Артур мало не плаче, та бабусенька вдає, що не чує відчайдушного сопіння онука. Тільки-но стих шурхіт ключа, хлопчик зриває ковдру і зіскакує з ліжка. Роздерти простирадло вздовж і зв’язати його шматки — не проблема. Лишається відчинити вікно, закріпити цей імпровізований канат і спуститися по ньому вниз. Втеча вдалася! Кілька секунд — і Артур на землі.

Бабусенька ставить свічку на тумбочку біля узголів’я. Світить вона ледве-ледве, але побачити стрілки на годиннику можна: за чверть дванадцята. Бабуся відраховує три краплі снодійного у склянку води… Вона відкидається на подушку, кладе окуляри на тумбочку і чекає, коли ж прийде сон.
Опинившись на волі, Артур зі всіх ніг мчить до вхідних дверей. Побачивши хлопчика, Альфред підстрибує від несподіванки. Він охороняє вхідні двері і мимо навіть муха не пролетить, бо ж на те він і сторожовий пес… А тут господар серед ночі як з неба впав.
Вхідні двері замкнені, і Артурові доводиться скористатися собачим лазом. Це знову шокує Альфреда: він ще не бачив, щоб людина по-собачому, спираючись на всі чотири кінцівки, заходила в будинок його законною дірою!
У вітальні Артур за звичкою взувається у повстяні капці. Великий настінний годинник нагадує, що до півночі лишається рівно п’ятнадцять хвилин.
Хлопчик кулею злітає сходами і зупиняється біля дверей бабусиної спальні. Але вона теж замкнена!
— Хай йому біс! — виривається в Артура. В нього ж зовсім немає часу: кілька хвилин — і все!
Хлопчик зазирає в замкову щілину і бачить, що ключ від кабінету висить, як завжди, на цвяху. Вже є шанс!
— Ну ж бо, Артуре, пометикуй, — звертається хлопчик сам до себе.
Раптом він помічає над дверима маленьке віконечко з відбитим краєчком.
Все! Еврика! Освітлюючи собі дорогу кишеньковим ліхтариком, хлопчик біжить у сарай і, вилізши на верстат, хапає вудлище, яке висить на стіні.
Пес знову дивується: господар пролазить з дому і в дім його способом та ще й вудку за собою тягне. Де це він, гав його знає, рибалитиме в таку пізню годину? — запитує себе Альфред, геть збитий з пантелику вчинками господаря.
Артур знаходить у кухні магніт і прив’язує його до кінця вудлища. Тепер — бігом до бабусиної спальні.
— От хитрун! — захоплюється подумки Альфред, проте не розуміє, навіщо господареві цей пристрій уночі у власному домі?
Хлопчик тихенько підтягує до дверей стіл, ставить на нього стілець, обережно залазить наверх цієї піраміди і проштовхує вудлище в розбите віконце над дверима.
Пес здивовано підводить очі догори. Він ніколи не бачив, щоб через бабусину спальню протікала ріка.
Витягнувши руку, Артур обережно підводить кінчик вудлища з магнітом до цвяха, на якому висить ключ. Альфреда мучить нетерплячка. Він хоче все бачити на власні очі, тому кількома стрибками долає сходи і з розмаху падає на найрипучішу мостину.
Артурова піраміда хитається, і хлопчик ледве тримається нагорі. Кінчик вудлища тремтить, магніт зачіпає на поличці пляшечку зі снодійним, вона нахиляється, падає — і вміст її виливається в бабусину склянку з водою.
— Це ти, Артуре? — спросоння запитує бабусенька.
Артур завмирає на місці і подає знаки Альфредові, щоб той не шумів. Пес сидить мовчки, тільки б’є хвостом по підлозі.
Бабусенька прислухається. Стрекочуть цвіркуни, за вікном переквакуються дві жабки. Ніби все спокійно, проте тривога не полишає її.
Вона бере окуляри, встає і підходить до дверей. Прочинивши їх, оглядає сходовий майданчик і самі сходи. Нічого підозрілого, тільки пес сидить мало не під дверима і стукає по підлозі хвостом.
Артур з вудлищем у руці, затамувавши подих, хапає дрижаки: якщо бабуся відчинить двері навстіж, він разом зі своєю пірамідою загримить на підлогу. Пес не розуміє ситуації, але про всяк випадок усміхається бабусі.
— А ти чого тут? — питає вона. — І тобі пора спати. Марш на місце!
Ну ось, тепер усе зрозуміло. Задерши хвоста, пес збігає сходами.
— Чого сьогодні ніхто не може заспокоїтися? Невже це повня так на всіх діє? — каже бабуся, звертаючись до тиші і зачиняючи двері спальні.
Артур переводить подих. Хвалити Бога, що бабуся тільки прочинила двері…
Бабусенька знімає окуляри, бере склянку води, і, морщачись, випиває її до дна.
Ліки діють моментально. Вона падає на ліжко і навіть не встигає накритися ковдрою. А онук продовжує «рибалити» під її голосне сопіння.
Хлопчик підводить магніт до ключа, але цвях не поспішає віддати довірене йому майно.
Пес також швидко повертається на свою попередню позицію, щоб дізнатися, чим завершиться така дивна «риболовля». Два стрибки — і дошка не тільки рипить, а й прогинається, делікатна Артурова споруда здригається, хлопчик не втримує рівноваги…
— О ні!
Піраміду зруйновано! Уламки її летять навсібіч, сидіння від стільця опиняється на Артуровій голові, і тільки пес швидко зорієнтувався — відбіг на безпечну віддаль. Хлопчикові здається, що це землетрус, що зараз вибіжить із спальні бабуся, і тоді… Але бабуся не з’являється. Хлопчик вилазить з-під уламків, виявляє на собі кілька синців, та вони його не зупиняють на шляху до скарбу. Він наважується зайти в кімнату. На щастя, цього разу бабусенька забула замкнути двері. Обережно ступаючи, Артур підходить до ліжка і бачить, що бабуся спить, — чути її мирне похропування.
— Цікаво, вона що — не чула нічого? — дивується Артур, оглядаючи стіни. Він помітив перекинуту на поличці порожню пляшечку з-під снодійного і здогадався, що не три краплі заспокійливих ліків випила бабуся…

Хлопчик бере ковдру, обережно накриває бабусеньку; уві сні її обличчя здається молодшим років на тридцять.
— Спи, бабусенько, хай тобі насниться тільки приємне! — шепоче онук і, схопивши зі стіни ключа, втікає.

РОЗДІЛ 7

Артур зі свічкою в руках знову повертається до старого радіатора.
— Чверть оберта назад, ліворуч… — пригадує хлопчик.
Ухопившись за кран, він обертає його за дідусевою інструкцією. Підкоряючись дії таємничого механізму, радіатор відсовується від стіни і від’їжджає убік, відкриваючи новий тайник, значно просторіший, аніж перший. У ньому стоїть велика шкіряна валіза.
Артур хапає її і витягує на середину кімнати. У валізі лежить важкий від пилюки килим. А ще там є чудова старовинна мідна підзорна труба у футлярі, обтягнутому темним бордовим оксамитом, і дерев’яна тринога, на яку цю трубу встановлюють.
На самому дні, в маленькій кишеньці, хлопчик знаходить п’ять статуеток — це фігурки африканців у святкових шатах. П’ятеро мисливців із племені бонго-матасалаї.
Захоплено оглядаючи знахідку, Артур думає, що ж йому робити далі.
Помітивши маленького ключика, до якого був прикріплений папірець із написом «Завжди мати при собі», він, виконуючи вказівку дідуся, кладе його до кишені.
Ось ще й пергамент із загадковими письменами. Однак це виявляється лише звичайним кресленням, до того ж, досить простим. У центрі зображено дуб — той самий великий дуб, що росте в саду.
Під гіпсовою фігурою садового гнома намальована яма: в неї треба скерувати підзорну трубу, потім розгорнути п’ятикутний килимок і на кожен кінець поставити статуетку. Ось і вся арифметика!
Перевіривши, чи все на місці, Артур із трубою і триногою біжить у сад через вітальню.
У вітальні темно, і він не може розглядіти стрілок годинника, який показує, що до півночі залишилося тільки десять хвилин.
І добре, що не бачить, бо поспішати більше, ніж він поспішає неможливо… Не думаючи про небезпеку, яка може чатувати за таємничими дверима, Артур дуже швидко виконує всі дідусеві вказівки.
Хоча в цю ніч і повня, але в саду досить темно, бо там багато дерев…
— Нам може не вистачити світла, — скаржиться хлопчик Альфредові, який теж біжить за ним.
Артур залазить у старенький «шевроле» і займає місце водія. Намацавши за сонцезахисним щитком ключі, він починає судорожно згадувати, як бабусенька заводила машину.
— Ну чого ти так втупився очима в мене? — гнівається він на пса. — Я ж сотні разів бачив, як це робить бабуся!
І він обертає ключ запалення. Старенький механізм кашляє і чхає, бо не звик, щоб його будили серед ночі. Артур умикає фари, але автомобіль стоїть так, що їх світло не досягає до старого дуба. Хлопчик вмикає швидкість, проте машина не рухається.
— От бовдур! Вона ж на ручному гальмі! — вигукує Артур і обома руками тягне на себе ручку гальма.
Автомобіль підскакує і рушає з місця. Хлопчик переможно кричить, намагаючись скерувати машину в потрібному напрямку. Але в машини, мабуть, свої плани: вона їздить навколо будинку, обминаючи темні дерева. Кермо не слухається, і Артур на повному ходу врізається в розвішану на шнурах білизну, яка падає на нього зверху.
Загорнуті простирадлами фари нагадують молочно-білі очі привида, бо ні автомобіля, ні волаючого з переляку Артура в темряві не видно, і Альфред утікає від цього жаху, налягаючи на всі чотири ноги.
Пекельний гамір не розбудив бабусеньку — вона спить.
Нарешті автомобіль налітає на дерево, на щастя, досить молоде, не старше Артура, і зупиняється. Нічого не розбилося, тільки трохи погнулося. І світло фар б’є просто в очі садовому гномикові. Артур підбігає, відставляє його вбік:
— Пробач, старий, що доводиться тебе потурбувати, — каже йому хлопчик.
Під гномом і справді видно вузьку й дуже глибоку яму, що здається взагалі бездонною.
Артур встановлює триногу і скеровує підзорну трубу просто в яму, як вказано в дідусевому плані. Завмерши в чеканні, він розмірковує: як ця труба може допомогти відчинити двері, навіть якщо вони із світла?
— Пильнуй, а я принесу те, що лишилося, — наказує хлопчик псові, а сам знову повертається в дім.
Пес із підозрою поглядає на триногу з трубою: він також подивований, як і господар.
Артур дістає з валізи важкий килим і через вікно викидає його в сад. А сам стрімголов мчить до собачого лазу…
Годинник у вітальні відраховує останні хвилини доби. Підтягнувши килим до дуба, Артур розстеляє його і розправляє п’ять кінців. Якщо дивитися зверху, то килим нагадує велику морську зірку з розкинутими на газоні щупальцями.
— А зараз — за статуетками, — командує самому собі Артур.
Забравши із валізи п’ять порцелянових фігурок, він обережно йде темними сходами.
«Тільки б не розбити жодної, бо в них, напевно, основні чари», — думає хлопчик.
Пес сидить там, де його залишив господар, — він уже не боїться очей привида.
Зненацька у тьмяному світлі фар виникають гігантські тіні.
Альфред щулить вуха і починає жалібно скавчати. Тіні наближаються — і ось на освітлений простір виходять височенні люди, значно страшніші будь-яких привидів.
Пес, завиваючи, мчить до будинку і прослизає у свою діру. Він влітає у вітальню і з усього маху збиває Артура, який обережно рухається йому назустріч із статуетками в руках.
— Ні-і-і! — кричить Артур… І, як млинець, розпластується на підлозі. Статуетки перекидаються в повітрі, падають і розбиваються на тисячі друзок.
Хлопчик у відчаї. На годиннику — двадцять три години п’ятдесят дев’ять хвилин.
— Упасти, коли мета так близько! Це несправедливо! — мало не плаче Артур, сидячи на підлозі серед дрібних скалок.
Мужність залишила його. Він навіть не сварить пса, що вже зрозумів свою провину і заховався під сходи.
Раптом хлопчик помічає як по підлозі рухаються чиїсь величезні тіні. Він піднімає голову і бачить, як тихо відчиняються двері і в будинок заходять п’ятеро чорних гігантів, дуже схожих на ляльок китайського театру тіней, тільки дуже вже збільшених. Фігури такі високі, що згинаються, аби зайти в дім.
Артур німіє від здивування. Потім, отямившись, витягає із кишені ліхтарик і скеровує промінь світла на прибульців.
Це воїни-матасалаї в національних строях: пістряві бубу на стегнах, безліч прикрас і амулетів, у волосся вплетені морські черепашки, в руках списи.
Найстрункіший із них — вождь. Його зріст більше двох метрів, точніше, два метри і п’ятнадцять сантиметрів. Четверо його супутників не набагато нижчі.
Артур не знає, що сказати. Здивовано поглядає на гігантів — він проти них, — як садовий гном.
— Артур? — звертається до нього вождь.
Хлопчик лише киває від здивування головою. Вождь усміхається.
— Ходімо, в нас обмаль часу! — хором промовляють воїни і прямують у сад.
Як під гіпнозом, Артур безстрашно йде за ними. Альфред біжить слідом — не хоче залишатися під сходами, бо йому там ще страшніше.
П’ятеро африканців розташовуються на п’яти кінцях килима — вони зайняли місця статуеток. Артур вагається: йому потрібно стати в центр килима чи підійти до підзорної труби?
— А ви… Ви хіба не йдете? — хлопчик тривожно запитує воїнів.
— Тільки хтось один має право пройти, проте ми впевнені, що лише ти переможеш Жахливого У, — відповідає вождь.
— Упиря? — перепитує хлопчик, згадуючи страшний малюнок у книзі.
Всі п’ятеро воїнів прикладають пальці до вуст, закликаючи мовчати.
— Коли будеш там, ніколи, ніколи… не вимовляй цього імені. Воно приносить біду.
— Гаразд! Без проблем! Тільки Жахливий У! — повторює Артур, відчуваючи, як від жаху його серце крижаніє.
— Твій дід вирушив змагатися з ним, а тобі випала честь завершити битву, — урочисто говорить один із воїнів.
Артурові аж подих перехопило — якщо в дідуся нічого не вийшло, то на що сподіватися йому?
— Дякую за виявлену мені честь, але… краще я поступлюся місцем комусь із вас. Ви ж сильніші за мене! — тремтячим голосом говорить Артур.
— Твоя сила — у твоєму серці. Серце — ось твоя найгрізніша зброя в цій боротьбі, — відповідає воїн.
— Що ви сказали? — здивовано перепитує Артур: йому здається, що воїн перебільшує. — Звісно, вам видніше…, але ж я ще маленький!
Вождь матасалаїв усміхається:
— Незабаром ти станеш ще меншим, але від цього сили тобі тільки прибуде.
Годинник сповіщає, що доба добігає кінця.
— Пора, Артуре, — каже інший воїн і ставить його в центр килима. Він передає хлопчикові папірець із дідусевими вказівками, який невідомо звідки взявся. Тремтяча Артурова рука тягнеться до папірця; годинник розмірено відраховує перший Удар.
Глянувши в записку, Артур кинувся до підзорної труби. На ній — три кільця. Артур береться за перше.
— «Перше кільце — кільце тіла. Три оберти праворуч», — дрижачим голосом читає він і точно виконує вказівку.
Нічого не відбувається. Годинник відраховує четвертий удар.
Артур береться за друге кільце.
— «Друге кільце — кільце розуму. Три повороти ліворуч».
Він обертає кільце — це зробити значно важче.
Годинник б’є дев’ятий раз.
Африканський вождь підіймає очі вгору: здається, його тривожить невеличка хмарка, що стрімко наближається до Місяця.
— Швидше, Артуре! — попереджує він. Хлопчик береться за третє, останнє кільце.
— «Третє кільце — кільце душі. Повний оберт».
Набравши в легені якомога більше повітря, Артур обертає третє кільце. Годинник б’є одинадцятий раз.
На біду хмарка досягла своєї цілі: добігла до Місяця і заволокла його. Місячне світло тьмяніє. Третє кільце стає на місце. В тиші лунає останній, дванадцятий удар годинника.
І нічого не відбувається. Матасалаї мовчать. Здається, навіть вітер завмер у чеканні.
Стурбований Артур поглядає на воїнів, а ті — на Місяць, точніше туди, де він тільки-но сяяв. Зараз на тому місці сіра хмарка. Вона й не здогадується, що її поява може спричинити величезні нещастя.
На допомогу приходить вітер — і хмарка неохоче відповзає.
Місяць знову засяяв. Його тонкий срібний промінь блискавично пронизує небозвід, підзорну трубу і таємничу яму, ніби чиясь невидима рука простромила їх гігантською шпагою. Умить яму залило місячне сяйво.
Артур від подиву кліпає очима й повільно осідає на землю.
Запановує тиша. Ніяких змін навколо, тільки воїни почали усміхатися.
— Світлові двері відчинено! — гордо оголошує вождь. — Ти можеш увійти.
Артур підскакує.
— Увійти? Куди?
— Туди. І постарайся знайти такі слова, щоб тобі повірили і впустили. На це є лише п’ять хвилин.
Звісно, він усе їм розповість, нічого не приховає. Та чи зрозуміють його? Артур підходить до підзорної труби й зазирає в окуляр: нічого особливого. Коричнева маса, м’яка й рухлива. Земля як земля.
Хлопчик повертає трубу і дивиться з другого кінця: на дні ями повільно відчиняються крихітні дверцята. Із них висувається ще менша драбинка — не більше міліметра.
Артур буквально прилипає до підзорної труби. Крихітна драбинка трохи дрижить, ніби по ній хтось лізе. Хлопчик тамує подих: на горішньому щаблі він бачить малесенького чоловічка.
Це мініпут.
Артур приголомшений. Він навіть уві сні не міг собі уявити, які пригоди на нього чекають.
Мініпут прикладає долоньку до чола козирком і дивиться вгору.
Його личко все у веснянках, два чорні очка, як намистинки, і вушка з гострими кінчиками. Чарівного малюка звати Бара-хлюш.

РОЗДІЛ 8

Нарешті мініпут бачить те, що шукав, — велике око позирає на нього із лінзи чарівної труби.
— Арчибальд? — питає він не зовсім упевнено.
Артур від здивування остовпів. Це створіннячко ще й розмовляє!
— Е-е-е… мені… ні, — затинаючись, ледве вимовляє хлопчик.
— Назви себе! — нагадує йому воїн-матасалай.
Артур здригається: перед ним така велика мета, а часу обмаль!
— Я його онук — мене звати Артур.
— Сподіваюсь, Артуре, ти знаєш, навіщо тобі потрібно проникнути до нас, — каже мініпут. — Рада забороняє входити у світлові двері будь-кому. Вони відчинені тому, кому це справді необхідно.
— Мені дуже, дуже потрібно! — схвильовано починає Артур. Його голос здається якимось… чужим. — Сад хочуть вирубати, кущі скосити, траву вирвати! Через два дні тут не буде нічого — ні будинку, ні саду, а значить і… мініпутів!
Мініпут на драбинці захвилювався:
— Що ти, приятелю! Ти такий же жартівник, як і твій дідусь?
— Ні, мені не до жартів. Це новий власник. Він хоче спорудити на цій землі нові висотні будинки! — пояснює Артур.
— Висотні будинки? — перепитує Барахлюш і в його очах застигає жах. — А що це таке — висотні будинки?
— Це такі великі будівлі із бетону. Вони стоятимуть там, де нині сад, — відповідає хлопчик.
— Але це жахливо!!! — злякано скрикує Барахлюш.
— Так, жахливо, — погоджується Артур, — і нас може порятувати тільки дідусів скарб, який він заховав десь у саду. Тоді я зможу заплатити борги, і нас більше ніхто не зачепить.
Барахлюш приймає Артурову відповідь:
— Це й справді чудова ідея!
— Але щоб знайти скарб, я повинен потрапити до вас, — додає хлопчик. Та його співрозмовник не бачить нічого спільного між загрозою знищення саду і бажанням Артура проникнути в країну мініпутів.
— Зрозуміло, і все ж спочатку треба зібрати раду, всім пояснити, в чому річ, потім обговорити…
— Через два дні не треба буде нічого — ні ради, ні обговорення, — перебиває його Артур. — На той час вас просто не буде — ви всі загинете!
Барахлюш замислюється — нарешті він розуміє, про що попереджає хлопчик.
Артур запитально дивиться на вождя. Він дуже старався бути переконливим! Здається, навіть дещо нафантазував.
Вождь підіймає вгору великий палець — все було на найвищому рівні.
— Як тебе звати? — запитує Артур міні-пута, розглядаючи його через лінзу труби.
— Барахлюш, — відповідає крихітка.
— Барахлюше, майбутнє твого народу — у твоїх руках! — урочисто завершує Артур.
— Мініпут мало не падає з драбинки: певно, така відповідальність звалилася на нього вперше.
— Справді. Так. У моїх руках. Треба діяти! — мимрить він собі під носа. Крихітка так крутиться і розмахує руками, що зрештою не втримується на верхньому щаблі і падає, щоправда, нічого не пошкодивши — ні рук, ні ніг, ні голови.
— Треба попередити раду! Але ж вона в^ке зібралася на королівську церемонію! Мене повісять, якщо я порушу її правила!
— Барахлюш розмовляє сам із собою, але достатньо голосно. Він завжди так робить, коли шукає правильне рішення.
— Поспішай, Барахлюше, бо немає часу, — нагадує йому Артур.
— Так, звичайно! Нема! — хвилюючись, повторює мініпут. Покрутившись ще трохи на місці, він раптом пірнає у вузьку щілину, дуже схожу на тунель крота.
— Король мною пишатиметься! Але якщо я порушу порядок церемонії, він мене порішить на місці! — вигукує Барахлюш.
Вождь бонго-матасалай усміхається і підходить до Артура.
— Ти був переконливий, мій хлопчику!
— Сподіваюсь, я довів йому, що мені необхідно потрапити в його світ, — невпевнено відповідає Артур…
Тим часом Барахлюш, промчавши тунелем, вбігає у велику печеру — справжній підземний ґрот.
У ґроті — ціле місто. Це столиця мініпутів, у якій стоїть королівський палац. Барах люш вибігає на головну вулицю, в цей час безлюдну, отже, можна оглянути житла мініпутів. Усі будівлі — із екологічно чистого матеріалу: сухої землі, щільно підігнаних стебел кульбаби, сухого листя, шматочків деревини. Будинки відгороджені низеньким штахетом із зернових лушпинок. Вулиці освітлюють особливі квіти, висаджені вздовж тротуарів. Їхні тичинки сяють у темряві.
Головною вулицею можна потрапити на майдан ради. Там, перед королівським палацом, стоїть напівокруглий амфітеатр, що нагадує римський.
Зараз на трибунах зібралося багато люду — це мініпути прийшли подивитися на церемонію. Отож, щоб добратися до підвищення, де мають розміститися члени ради, Барахлюшу доводиться весь час допомагати собі ліктями. При цьому він ще й чемно вибачається. Роздаючи вибачення направо і наліво, він врешті-решт досягає бажаного.
Арену амфітеатру називають Головним майданом. Посеред нього лежить гігантський Камінь Мудреців, з якого стримить могутній меч. Він і справді чудовий — гартована сталь помережана тонким узором із тисячі загадкових знаків. Однак видно тільки частину меча — другу сховано у глибині каменя.
Перед каменем, схилившись на коліно, стоїть мініпут. Обличчя його не видно, але з обладунку зрозуміло, що це воїн. Довгі по-ножі обхоплюють його ноги до колін, на поясі висять кинджали різної довжини, виточені із мишачих зубів, сумки і підсумки, пошиті із шкірочки кукурудзяних зерен.
Ого-го! Ну, зараз почнеться! — захвилювався Барах люш.
Величезні ворота палацу урочисто відчиняються. Першими на майдан виходять фа-келоносці — два мініпути в барвистих лівреях, що нагадують карнавальні костюми, які раз на рік одягають у Венеції. Лівреї багато розшиті золотими нитками; на головах факелоносців — великі капелюхи, схожі на прозорі кулі, всередині яких сидять світлячки.
Факелоносці стають обабіч помосту.
Зараз — дорогу королю!
Його Величність рухається важко і розмірено. Високий на зріст, він вивищується над своїми підданими, як вихователь дитсадка над своїми підопічними. Руки в короля довгі — до самих литок. Його Величність загорнутий у широкий хутряний плащ, який нагадує шкуру білого ведмедя, і його довга біла борода зливається з білим хутром.
Вік короля визначити важко. Але йому не менше ста років. Його маленьку голову на непропорційно великому тілі прикрашає шапка із дзвіночками, натягнута на самі вуха, тому король більше схожий на блазня, аніж на повелителя.
Король сходить на поміст і зупиняється біля самого краю. Слідом за ним ідуть кілька вельмож, членів ради. Вельможі стають з обох боків помосту. І тільки один із них залишається біля короля. Це Миро, кріт. Його вбрання, певно, виготовили у Вероні ще за часів Монтеккі і Капулетті.
Гострий ніс крота прикрашають окуляри з товстими скельцями, крізь які його сліпенькі очка недовірливо і з тривогою дивляться на світ.
Король підносить до неба свої довжелезні руки — і глядачі, що заповнили амфітеатр, зустрічають його вітальними вигуками. Прислухавшись, можна зрозуміти, що розмовляють вони по-французьки, тільки з особливою вимовою.
— Мій любий народе, простолюдини та вельможі! — по-старечому скрипучим голосом починає говорити король. — Постійні війни, в які були втягнуті наші предки, приносили нам тільки розруху й горе…
Він робить паузу, щоб вшанувати пам’ять загиблих у ті давні жорстокі часи.
— Та одного разу наші мудрі предки вирішили ніколи більше не воювати. Того дня вони замурували в камінь могутній меч.
Широким жестом він запрошує всіх поглянути на камінь з увіткнутим у нього мечем і на схиленого перед ним воїна.
— Цей меч не повинен був би вражати людей, а лишень нагадувати, що всі проблеми можна розв’язати мирно.
Глядачі погоджуються із своїм королем. Тільки Барахлюш, певно, має свою думку. Точніше, він такий схвильований своєю відповідальною місією, що весь час крутиться і підстрибує на місці.
Король продовжує.
— Біля входу в палац предки наші зробили напис, що став для нас головним заповітом. У ньому сказано: якщо настане день, коли нашим землям загрожуватиме жорстокий завойовник, то чистий душею воїн із справедливим серцем, у якому немає ненависті й помсти, зможе витягти меча з каменя й піти на битву, яку має чесно виграти.
Король робить ще одну, тривалішу паузу і тяжко зітхаючи, завершує:
— І ось, на жаль, цей день настав.
В рядах глядачів зашепотіли. Кожен поспішає розділити спільну біду із сусідом.
Наші шпигуни повідомили, що Жахливий У зібрав численне військо і хоче загарбати нашу землю.
Над майданом прокочується здавлений зойк жаху. Щоб налякати мешканців міста, достатньо навіть одного звуку імені чудовиська — У. А яка б почалася паніка, якби це ім’я прозвучало повністю!
— А зараз прошу вас висловити вашу думку! — звертається король до зібрання. І це стає сигналом до початку такого різноголосся, коли ніхто нікого не слухає, проте кожен говорить що хоче. Це більше нагадує сварку торговок на рибному ринку, аніж на дебати в Національній раді.
— Вони надовго тут застряли? — запитує стурбований Барахлюш у королівського охоронця.
— Аякже! Це ж тільки початок! — весело відповідає охоронець і, позираючи вгору, починає задумливо перераховувати:
— Ще буде підсумковий виступ короля, виступи мудреців, присяга воїна, потім ратифікація королем паперів… а на завершення — буфет! — бадьоро підсумовує він і задоволено усміхається, бо любить добре поїсти.
Розгублений Барахлюш знову починає розмахувати руками.
— О, мій народе! Не можна гаяти часу! — вигукує король, намагаючись втихомирити розбурханий натовп.
— Він має рацію! — погоджується Барахлюш. — Щоб не було запізно!
Король урочисто спускається з помосту і прямує до воїна, шанобливо схиленого перед чарівним каменем. На півдорозі він зупиняється і говорить своїм радникам:
— Настали тяжкі часи, тому я прошу вас не зважати на формальності й одразу ж затвердити володарем могутнього меча ту, хто, на мою думку, має всі необхідні чесноти для небезпечної справи…
Зробивши ще кілька кроків, він знову зупинияється і продовжує говорити. Обличчя його стає надзвичайно лагідним. А голос звучить розчулено:
— … Ту, хто через кілька днів офіційно посяде мій трон — стане на чолі королівства…
Дитинна усмішка молодить короля.
— Сподіваюсь, ви вже здогадалися, що йдеться про мою доньку — принцесу Селе-нію!?
І він ніжно обіймає воїна, який схилився перед чарівним каменем.
Юна дівчина в обладунках воїна поволі, як того вимагає звичай, встає, підіймає голівку — і всі бачать її янгольське личко.
Вона ще прекрасніша, аніж на малюнку в дідусевій книзі. Її волосся із бузковим полиском дивовижно гармонує з мигдалеподібними очима кольору мальдівської бірюзи.
В душі цієї тендітної дівчинки живе неприборканий дух: вона найбільше любить гратися в розбійників та воїнів. Однак ніякі обладунки не можуть приховати її витонченої жіночої фігурки. Вона й справді принцеса: білошкіра, як Білосніжка, вродлива, як Попелюшка, граціозна, як Спляча Красуня, і витівниця, як Робін Гуд із диснеївського мультика.
Король пишається своєю красунею-донь-кою: згадуючи її, він аж багряніє від задоволення.
Глядачі схвально аплодують. Та не слід битися об заклад, щоб стверджувати, що Се-ленію обрали після довгих і зважених роздумів. Перемогла передусім чарівність принцеси, миттєво підкоривши всіх присутніх.
І тільки Барахлюш не реагує на її чари.
— Сміливіше, Барахлюше! — підбадьорює себе хлопчик.
Король підходить до доньки.
— Принцесо Селеніє! Хай не полишає вас переможний дух предків! — урочисто промовляє король-батько.
Селенія наближається до каменя і поволі простягає руку до меча, щоб зручніше вхопити його руків’я.
І в цю мить на арену вибігає Барахлюш.
— Тату! — кричить він. Побачивши його, Селенія від злості аж ногою тупає.
— Ти, Барахлюш нещасний! — шипить вона крізь зуби, бо добре знає, що навіть у такий урочистий момент молодший братик може викинути якогось коника.
Король шукає поглядом молодшого сина.
— Я ось, тату! — кричить хлопчик і підбігає до розгніваної сердитої Селенії.
— Ти вже мене дістав! Не міг зачекати кілька секунд? А потім би клеїв дурня скільки завгодно!
— На мене покладено завдання державної ваги, — заперечує Барахлюш і намагається скопіювати урочистий тон батькової промови.
— Що? А моя місія неважлива? Я повинна витягти меча і йти битися з Жахливим У!
Барахлюш знизує плечима:
— Ти занадто горда, щоб витягти меча. І ти сама це знаєш!
— Слухай-но, пане всезнайко! — єхидно промовляє Селенія, — а може, ти мені заздриш?
— Ніскілечки! — піднявши очі до неба, — відповідає Барахлюш.
— Тихо! Припиніть сварку! — прикрикує на них король. — Ти що собі дозволяєш, Барахлюше? Це ж дуже важлива церемонія! Сподіваюся, що порушуєш її з поважної причини?
— Звісно, батьку! Адже сьогодні відкрилися світлові двері в горішній світ, — відповідає Барахлюш.
— І хто ж прибув цього разу? — питає король голосом оперного тенора.
— Артур — онук Арчибальда! — як відмінник біля дошки, рапортує Барахлюш.
Відповідь викликала серед глядачів бурю емоцій. Арчибальда тут пам’ятають. Але король від цього не в захваті.
— І… що ж потрібно цьому… Артурові? — похмуро запитує він.
— Артур хоче виступити на раді. Він каже, що на нас чигає величезна небезпека, нещастя, і тільки він може порятувати.
Збудження мініпутів ось-ось перейде або в паніку, або в заколот.
Відштовхнувши брата, Селенія підбігає до короля.
— Наше велике нещастя називається Жахливим У і нам не потрібен жоден Артур! Це я, Селенія, принцеса мініпутів, повинна виконати свій обов’язок і захистити наш народ!
Селенія, не чекаючи королівської згоди, підбігає до каменя і хапає меч за руків’я. Її делікатна рука намагається витягти зброю з кам’яного полону.
Але… меч навіть не ворухнувся. Тоді вона береться за руків’я обома руками і тягне його до себе. Результат той же. Меч лишається в камені.
Селенія аж гарчить від злості, впирається в камінь ногами, тяжко дихає… Та все марно. Глядачі знічені. Король розгублений — він намагається приховати своє розчарування.
Задихавшись, принцеса зупиняється, щоб перевести подих.
— А я ж казав, що ти занадто горда! — піддражнює сестру Барах л юш.
— Ну ти й!.. — Селенія кидається на брата з явними намірами задушити нахабу.
— Селеніє! — докірливо вигукує батько. Принцеса зупиняється.
— Доню моя, мені дуже шкода, — із співчуттям каже король. — Ми всі знаємо, як ти любиш наш народ. Але… Твоє серце переповнене ненависті й жадоби помсти.
— Ні, батьку! — мало не плаче Селенія. — Це… це Барахлюш мене розізлив! Як тільки заспокоюся, витягну меча із каменя.
Король скептично дивиться на доньку. Як їй довести, що вона засліплена люттю? Що в її грудях клекоче ненависть? Що поки вона їх не позбудеться, меч не піде їй в руки?
— Що б ти вчинила, якби зараз перед тобою опинився Жахливий У? — несподівано запитує король.
— Ну… я б… повелася з ним так, як він того заслуговує, — упевнено відповіла принцеса, намагаючись погамувати в собі злість.
— А чого він, по-твоєму, заслуговує? — допитується король, випробовуючи доньку на міцність.
— Я б… я б задушила цього негідника своїми руками! За всі його злочини, за ті нещастя, що він завдав нам, а також за…
І раптом Селенія усвідомлює, що король, її батько, заманив її в пастку — і вона в неї потрапила.
— Мені душе шкода, моя доню, але тобі ще зарано братися за цей меч. Бо він тільки тому передасть свою силу, хто буде справедливим до ворога, а не жадатиме помсти, — патетично проголошує король.
— І що ж ти пропонуєш? Нехай цей паскудний виродок убиває нас, захоплює наші землі, грабує житла, а ми мовчки сидітимемо? Сидітимемо, склавши руки? — із запалом вигукує принцеса, прагнучи залучити глядачів на свій бік.
Амфітеатр схвально гуде. Селенія каже правду.
— І хто ж тоді, на твою думку, нас порятує? — гучно лунає її голос.
— Артур! — упевнено відповідає Бара-хлюш. — Він — наша остання надія!
Селенія зумисне безпорадно піднімає очі до неба. Король мовчить і розмірковує. Натовп мовчить, вичікуючи.
Радники пошепки обмінюються думками. А потім ствердно кивають головами королю, сподіваючись, що їхнє рішення його задовольнить.
Вони не помилилися.
— Зважаючи на те… І в пам’ять про Арчибальда… рада вислухає юнака на ім’я Артур.
Барахлюш радісно вигукує, а його сестра ображено надуває губи.
Натовп на трибунах хвилюється, бо звичний хід церемонії порушено.
— Миро! — кличе король свого головного радника. — Готуйте зв’язок!
Кріт уже напоготові. Скочивши з помосту, він підтюпцем прямує до центру керування і сідає перед дугоподібною стійкою з багатьма руків’ями, великими й маленькими, на кожному з яких написаний свій номер.
Швидко зробивши за допомогою лічильних кісточок потрібні обчислення, Миро обертає руків’я під номером двадцять один. Із стіни виїздить величезне дзеркало в рамі із коріння рослин: воно дуже нагадує дзеркальце заднього огляду в автомобілі. За ним висувається ще одне дзеркало, в якому відбивається перше. Із стелі з’являється третє дзеркало — на нього падають промені світла, відбиті двома першими дзеркалами…
Миро одне за одним обертає інші руків’я і звідусіль висуваються дзеркала, за допомогою яких зображення, одержане на лінзу опущеної в яму підзорної труби, передаватиметься на міський майдан. У цій мудрій системі задіяно з півсотні дзеркал.
Але Миро схопився лапками за нове руків’я — і над майданом зависають чотири кулі. Вони випромінюють сліпучо-яскраве світло, що нагадує світло лампочки в кінопроекторі. Кріт натискує на важіль з наклеєним на ньому кусочком оксамиту і над амфітеатром умить розгортається величезний екран.
Зблизька видно, що він зшитий із сухого кленового листя, як клаптикова ковдра. Проекційна установка готова. Миро натискує ще на одну кнопку і з гуркотом виїжджає останнє дзеркало. На екрані з’являється велике око — те саме, що його побачив Барахлюш у лінзі спущеної в яму підзорної труби.
Це око Артура.

Стоячи біля труби на колінах, Артур невідривно дивиться в об’єктив. Хлопчик зовсім забув, що перебуває все ще у своєму саду. Він почуває себе справжнім мініпутом, якому виявили честь і надали слово на раді перед самим королем!
Артурове око, відбите багатьма дзеркалами, просто гігантське, і король спочатку аж присідає від страху, бо думає, що хлопчик має колосальний зріст.
Селенія на знак протесту повернулась до екрана спиною.
Нарешті король отямився і згадав про свій сан. Він велично відкашлюється, щоб голос зазвучав по-королівськи.
— Кхм! Кхм! Гм! Юний Артуре! Рада слухає вас! Кажіть, але тільки по суті справи!
Схвильований Артур поспішає, тому його промова зовсім не урочиста, а більше схожа на дитячу скоромовку.
— Одна людина хоче знищити сад, у якому ви живете. І все, що є в тому саду. І вас разом зі всім. У вас є одна хвилина, щоб впустити мене у ваш світ, щоб я міг допомогти вам. Якщо ні, то вам не допоможе ніхто.
Слова Артура, як протяг, облітають трибуни глядачів. Король розгублений.
— … Так… коротко… І ясно…
Його Величність позирає на своїх радників, а вони — ні гу-гу. І він приймає рішення сам.
— Артуре! Твій дідусь був великою і мудрою людиною, тому ми довіряємо тобі. Пропустити через світлові двері! — гучно повеліває король, величним жестом підносячи руки до неба, точніше, до земляного купола, який і служить небом для мініпутів.
З радісним лементом Барахлюш мчить знову в тунель, по дорозі давши штурхана Селенії, щоб перестала дутися.
Миро й далі щось ворожить на своєму місці. Екран згортається і зникає в непомітній для стороннього ока ніші.

РОЗДІЛ 9

Артур відлипає від труби й дивиться на вождя племені бонго-матасалаї.
— Повірили! — з полегшенням говорить він.
Воїни-матасалаї і не сумнівалися. Тільки Альфред ніяк не втямить: що це за нова гра, в яку бавляться здоровенні привиди, гіпсовий садовий гном, старий килим, підзорна труба та його господар? І чому в цю гру не беруть псів?

Барахлюш влітає до прохідної зали і ніяк не може зупинитися на її ковзькій підлозі.
Нарешті загальмувавши, він з усієї сили б’є у стінки підвішеного до стелі кокона.
— Провідник! Провідник! Швидше прокидайся! — захекано вигукує він, не перестаючи гримати в стінки кокона. Звідти — ні звуку. Барахлюш витягає з кишені ножика з кількома лезами та іншими детальками і, знайшовши серед них якусь штукенцію дивної форми, розпорює шовковий кокон.
Провідник, навіть не прокинувшись, вислизає в дірку і падає на підлогу.
— Ну ти, щоб тебе підняло й гепнуло! — сердито вигукує старий мініпут. — Хто тут бешкетує?
Його борода заплуталася в ногах, а на вухах збилася шерсть. Помітивши юного принца, він радісно вигукує:
— Барахлюше, це ти? Ох ти, маленький розбійнику! Оце так вигадав!
— Яз батьковим наказом. Щодо світлових дверей, — пояснює хлопчик, аж підстрибуючи від нетерплячки.
— Як? Ще один? — бурчить провідник. — І що це всім приспічило проходити саме сьогодні?
— Не вигадуй! Востаннє двері відчиняли три роки тому, — з докором нагадує Барах л юш.
— Ти щось наплутав! Я й заснути добре не встиг, — каже провідник, потягуючись.
— Швидше! Король не може чекати! — підганяє Барах л юш.
— Король, король… А де королівська печатка?
Барахлюш витягає з кишені королівську печатку і подає провідникові.
— Дякую. Це вона і є! — оглянувши печатку, погоджується провідник. Він бере її і вкладає у спеціальне заглиблення у стіні.
— Тепер черга Місяця. Він і справді у повні?
Старий мініпут відсовує маленькі дверцята — вони схожі на пічну заслінку. За ними стоїть дзеркало, в якому відбивається Місяць, величний, осяйний. А головне — повний.
— Так. Ну й красень! — милується провідник.
— Не гайся, сила променя слабшає!
— Та знаю, знаю! Не метушись! — бурчить старий.
Він підходить до трьох кілець — таких же, як і на підзорній трубі. Для мініпутів ці кільця величезні. Тому провідник прямує до обертального механізму і береться за руків’я, що керує першим кільцем.
— Перше кільце — кільце тіла, три оберти праворуч, — промовляє старий.
Перше кільце рипить і обертається.
— Друге кільце — кільце розуму. Три оберти ліворуч, — мимрить він.
Друге кільце поволі обертається. Провідник по-старечому крекче і береться за третє руків’я.
— Третє кільце — кільце душі. Повний оберт…
І він несподівано швидко починає обертати третє руків’я, як торговець лотерейними білетами крутить на ярмарку свій барабан.
Промінь, що поєднує Місяць із ямою, зненацька розбухає, ніби лінія виднокола в тропічну спеку.
— Ну. Тепер тримайся! — велить африканський вождь Артурові.
— Триматися? А за що? — дивується хлопчик.
Та відповіді немає, бо в цю мить він починає стрімко, з шаленою швидкістю меншати. Інстинктивно Артур чіпляється за трубу і притискується до скла, на якому… вміщується увесь цілком.
— Що зі мною відбувається? — перелякано гукає він.
— Ти незабаром потрапиш до наших братів-мініпутів, — здалеку чути голос вождя. — Але знай. У тебе тільки тридцять шість годин, щоб знайти скарб. Якщо післязавтра ополудні ти не повернешся, двері зачиняться на тисячу днів!
Схопившись за голову, Артур відчуває, що вона катастрофічно зменшується.
Скло в об’єктиві стає здоровенним, як хмарочос, а потім м’яким, як желе, і Артур плавно в ньому тоне. Пройшовши через скло, хлопчик падає вниз, торкаючись стінок підзорної труби. Йому здається, що він схожий на ляльку, яка сторчма летить зі сходів…
Далі ніколи було роздумувати — з гуркотом розбивши нижнє скло труби, Артур випав у перехідну залу. Отямившись, хлопчик намагається пригладити розкуйовджене волосся. І тут він помічає Барахлюша — той стоїть на тій же драбинці.
Обидва хлопчики однаково здивовані. Але Барахлюш першим дружньо вітає гостя, махаючи йому рукою.
Артур відповідає також помахом руки.
Барахлюш щось каже йому, розмахуючи руками, але скляні стіни зали не пропускають звуків.
Барахлюш махає руками ще енергійніше, намагаючись щось пояснити Арту-рові.
— Я нічого не чую! — склавши долоні рупором, кричить Артур. Тоді Барахлюш підходить до скла, дихає на нього і на запотілій поверхні малює ключ.
— Який ключ? — дивується хлопчик. І раптом пригадує.
— Ну звичайно ж, ключ! Той самий, який потрібно носити завжди при собі!
І Артур дістає з кишені знайдений у валізі ключ.
Барахлюш радісно киває головою і показує ліворуч — там замок.
Послухавшись мініпута, хлопчик підходить до замкової щілини і тремтячою рукою встромляє ключа. Барахлюш жестами підбадьорює його.
Артур обертає ключ.
Стеля одразу починає різко опускатися вниз. Задерши голову, хлопчик із жахом спостерігає, як величезна маса ось-ось накриє його.
Він у пастці. Стеля його просто розчавить. Артур починає панікувати.
Кинувшись до прозорої стіни, він барабанить по ній, закликаючи на допомогу Барахлюша.
Але мініпут тільки усміхається: мовляв, усе в порядку. І показує підняті вгору два великі пальці.
Нічогенько собі! Артур не може і язиком поворушити — це вже точно його погибель! І він відчайдушно гримає у скло.
— Я не хочу помирати! Барахлюше! Я не хочу помирати зараз! Та ще так ганебно! — кричить він, судорожно хапаючи ротом повітря. А стеля зовсім близько!
Артур широко відкритими очима дивиться на Барахлюша. Шкода, що останній образ, який він забере із собою, буде всього-на-всього обличчя цього бісового коротуна!
Скляна стеля торкається голови хлопчика і він злякано падає на підлогу. Притиснувшись усім тілом до скляної поверхні, він буквально розтікається по ній. Нехай уже розчавлює, проте він завжди зможе сказати, що боровся до останнього подиху.
Коли важка прозора стеля опускається на нього, Артур відчуває, яка вона м’яка, бо огортає все його тіло, як джем ложку. Такою ж м’якою стає і підлога… За якісь дві хвилини, обліплений дивовижним желе, Артур випадає вниз, у кімнату, де на нього чекає Барахлюш.
Розпластавшись на підлозі, обплутаний сотнями липких ниток, ніби його вкинули в чан із жувальною гумкою, хлопчик не може поворухнути ні рукою, ні ногою.
— Ласкаво просимо в країну мініпутів! — радісно вигукує юний принц, ледве стримуючи регіт: у цю мить його гість схожий на великого білого кокона.
Зрозумівши, що всупереч його передчуттям нічого страшного не сталося, Артур починає енергійно борсатися, щоб звільнитися від ниток. Але до нього ще не дійшло, що із звичайного хлопчика він перетворився на мініпута!
— Слухай, Барахлюше, я так перелякався! Я був певен, що загину, і кликав тебе… — Артур замовк на півслові. Він здивовано дивиться на свого нового приятеля: виявляється, вони з Барахлюшем одного зросту!
Все ще боячись повірити в неймовірне, Артур гарячково очищає одяг від липких ниток. І раптом помічає, що й руки, і ноги стали якимись не такими — поморхли, потоншали…
Невже він і справді став мініпутом? Усміхаючись, Барахлюш обіймає приятеля за плечі і підводить до дзеркала.
Артур зачудовано розглядає себе, обмацує, проводить руками по обличчю, навіть щипає, щоб переконатися, що це не сон.
— Оце та-а-ак! — нарешті промовляє хлопчик.
Провідник, який лагодить свій кокон після втручання Барахлюша, усміхається:
— От і все гаразд! Сподіваюся, я можу бути вільним? Піду спати. І біда тому, хто розбудить мене так нахабно, як сьогодні!
Узявши Барахлюшеву драбинку, він залізає в кокон і зашиває його ізсередини. Артур ніяк не може відійти від дзеркала.
— Це й справді неймовірно!
— Гаразд, потім намилуєшся! — хапає його за руку і підганяє Барахлюш. — На тебе чекають!
Вождь племені бонго-матасалаї обережно виймає із землі підзорну трубу, а його побратими акуратно згортають п’ятикутний килимок.
Вождь востаннє нахиляється над ямою.
— Щасти тобі, Артуре! — проникливо говорить він. Потім ставить на місце садового гномика. І маленьке плем’я високих людей безслідно зникає в темряві.
Мотора старенького «шевроле» вже не чути.
Світло фар різко слабне і згасає. Довкола ніч і тиша.
Із вікна другого поверху чути рокотання — так стукають колеса потягу. Це хропе бабусенька, мимохіть випивши цілу пляшечку снодійного.