Байка про зайця

Якось у гаю одному –
Не згадаю у якому –
Під кущем старого глоду,
Заховавшись під колоду,
Заєць Куций Хвіст сидів,
І від страху весь тремтів.

Він вночі боявся все:
Вовка, пташку, деревце –
Що хитнулось, рижу білку,
Терену колючу гілку.
Навіть Голку-їжака
Рахував за хижака.

Довго заєць так сидів.
Геть замерз і зголоднів,
Й вирішив сміливим стати
Тільки-но почне світати.
Бо удень – як не крути –
Враз зникають всі страхи.

Куций Хвіст знайшов можливість
Перевірити сміливість.
І, щоб більше не тікати,
Вовка вирішив злякати,
Що полохав всіх підряд:
І дорослих, і звірят.

Заєць наш пірнув в багнюку,
З моху змайстрував перуку,
До хвоста і довгих вух
Причепив пір’їни, пух,
Й поки сонце ще не сіло
Вирішив здійснити діло.

Хоч тремтів заєць як лист,
Та до бігу мав він хист:
Крізь траву, кущі, дерева,
Наче в тілі сила лева,
Мчав зайчисько. Навіть змок.
Тут якраз зустрівсь струмок.

Заєць вирішив спочити
І горлянку промочити.
До струмка підбіг він, сів.
Глянув вниз – і остовпів:
Там на дні страшна й стара
Причаїлася мара!

Не підвів зайчиська зір –
Там сидів незнаний звір:
Косі очі величезні,
В пір’ї вуха довжелезні,
А на тілі колючки,
Мов маленькі їжачки.

Куций Хвіст із переляку,
Зачепившись за гілляку,
Так звідтілля дременув,
Що й про намір свій забув.
Швидше! Швидше під колоду
Під кущем старого глоду!

Ось така вам, діти, байка
Про зайчиська-побігайка.
Підскажу мораль я вам:
Коли страшиш – не бійся сам!