Бідний чорт та лиха баба

В одному селі жила лиха-лиха баба. Мала вона гарну хатку і рясний сад та ніколи не просила туди своїх внуків, бо скупа дуже була. Наймичку побивала, а пастушка морила голодом. Така вже лиха була ця баба.

Якось зайшов у те село старий чорт. Його прогнали з пекла, бо не міг уже ні вогню розкласти, ні грішників на вилах підносити, ото й пішов він по світу блукати. Куций жупан його злиняв на сонці, копита сходилися, а хвіст присох.

Люди здалеку оминали його, боялися і приступити до нього, коли він на вулиці перейняв кого, та просив шматок хліба або води — тікали від нього. Голодний, спраглий, ішов він далеко, аж зайшов у те село та під ту хату, де жила лиха баба. Баба, побачивши чужого, хотіла вже взяти рогача та й прогнати з двору. Але глянула на нього й заніміла. Такий якийсь смішний і ні до кого не подібний. Ні, вона такого не бачила! Тихенько підійшла до нього, а тоді як не вигукне:

— Ти хто такий і чого шукаєш у моєму дворі, харцизяко? — запитала й грізно насупила брови.

— Ти хіба не бачиш? — відказав він. — Я чорт!

— Чорт? — злякалася баба. — Чого ти хочеш від мене? Га? — а ноги аж трусяться в неї.

— Нічого я не хоч у від тебе… От сів, відпочиваю, бо дуже наморився.

— Наморився? — повторила зчудована баба.

— А хіба чорти моряться?

— А як же. І стомився, і голодний, і води хочеться. Може даси мені води напитися?

Баба вже не знала, що робити з дива.

Коли дам кухлик води, — думала собі, — то не збіднію, ще подивлюся, як оце чорт воду питиме! Пішла в хату, винесла кухоль, нахилилась до колодязя, зачерпнула води й дивиться на чорта . А він витягнув руку по кухоль, перехилив  його й почав його так жадібно пити, аж вода булькотіла в горлі . Випив кухоль і ще попросив. Баба ще дала води й дивувалася, як оце чорт та воду п’є. А чорт погасив спрагу, трішки підвівся й скинув капелюха з голови, аж баба побачила в нього маленькі ріжки на голові.

— Бабко, голубко, — попросив чорт, — дай мені ще шматок хліба, бо дуже голодний. Будь добра!

— Добра? Ач, який хитрий! А хіба тобі не відомо, що в усьому селі немає такої лихої та сердитої баби, як я? І чого б то для тебе, для чорта, я мала б стати доброю? — вона підступила до нього грізно затиснувши кулаки.

Чорт злякався й хотів тікати, та раптом похитнувся і впав.

— Бачиш, — заплакав чорт, у мене й сил немає підвестись. Невже тобі, бабо, не сором, щоб я залишався в твоєму дворі? От дай шматок хліба, я підсилюсь і піду собі геть. Ще й подякую тобі.

— Не потрібна мені твоя подяка! — крикнула баба, та зразу пригадала, що люди й справді будуть сміятися, коли побачать в неї чорта.

І вона пішла до хати та винесла кухлик молока та шматок хліба.

— Ну, пий, підкріпляйся, чорте, й забирайся з мого двору, щоб люди не сміялися.

Випив чорт молока, поїв хліба й стало йому легше. На радощах, що сили до нього вернулись, глянув любенько на бабу та й каже:

— Хотів би я подякувати тобі за гостину. Скажи, чого хочеш! Задумалася баба  і нічого не могла видумати. Тоді чорт і піддає:

— Може хочеш кращої хати та більшого саду?

Та баба стріпувала руками.

— Не хочу! Щоб по моїй смерті поганці-внуки нею раділи?

— Тоді може хочеш грошей?

— І грошей не хочу, бо прийде який злодій і забере їх у мене. — А, може , хочеш більше слуг, наймитів?

— Чого? Щоб розживалися на моєму добрі? Не хочу!

Тоді чорт посміхнувся під вусом і каже:

— Знаєш, бабо, що? Я зроблю так, щоб твоя гарна хата похилилася в землю, почорніла, в садок напущу черви, що б сточила дерева, а челядь, ту що маєш, розжену від тебе геть! Тоді ніщо з твого добра не залишиться іншим. Добре так буде?

— Подумала баба, подумала, й каже:

— Добре, хай буде так!

І тільки сказала це, а чорта як і не було, хата почорніла, затрусилась, сіла в землю й виглядала, наче б їй було сто років. Вбігла баба в середину та й ударилась об одвірок, такий низенький зразу став. А в середині! Стіни чорні, облуплені, піч розвалена, на старому миснику самі черепки.

Заплакала гірко лиха баба й вибігла в садок. А садок, який родив солоденькі грушечки та соковиті яблука — запущений, запущений! Кудись ділися молоді яблуньки та вишні, а на їх місці бовваніли сухі пеньки, що вже й не родили. Хотіла кликнути наймичку та пастуха,  але не діждалася своїх слуг.

І знову заплакала гірко лиха баба та й заголосила:

— Ой, коли б я не така лиха та скупа була, та не чорт оцей старий, то жила б і досі любо в моїй хатині, їла б яблучка і грушечки солодкі.. . А так ? Хто поможе мені побілити хату, подоїти корову, садок від черви обібрати? — ходила по дворі й голосила, але сусіди, хоч і чули, та боялись і заглянути до неї. Була вже ніч , коли баба очуняла й надумала :

— Піду й відшукаю того чорта, хай відмінить моє бажання.

Підперла хату кілком, узяла костур у руки й рушила шукати чорта. Довго йшла, людей розпитувала, пройшла десять сіл і десять міст, аж вийшла на десяту ріку. А на березі прали жінки білизну. Баба жінок тих запитала, чи не бачили вони, кудою пішов старий кумедний чорт у вилинялому жупані та в потертому капелюсі. Жінки показали на ліс на тому боці ріки, а під лісом хатку.

— Отам мабуть і чорт живе, бо люди так і кажуть: „Там чорт на добраніч віддає”.

Перебрела баба річку, увійшла в ліс, а тут і ніч запала, нічого не видно, ні хати, ні дороги. Заплакала баба гірко.
Була б ото сиділа в хаті, хоч і старій, а то прийдеться загинути в лісі! Ні води не було поблизу, ні ягідки, а до чортової хати не видно дороги.
Сіла баба під деревом та й думає:

— Ото настане день, перебреду знов у річку, мину я села й вернусь до своєї хати.

Аж чує — дзюрчить джерело. Підвелась баба, нахилилась і випила водиці та такої доброї, такої свіжої, що наче наїлася та помолодшала. І пішла вона чимскоріше з того лісу, минула річку й пішла десятьма селами й десятьма дорогами до своєї хати.

А по дорозі зустріла її дитина та й дала їй яблучко. З’їла вона те яблучко й подумала:

— Коли обчищу мій садок та приведу до ладу, дам тій дитині десяток яблук!

Зустріла її друга дитина та дала їй окраєць хліба.

Згадала баба свою піч і думає :

— Коли вимажу піч, напечу хліба — всіх обдарую!

І рада-раденька поспішала додому. А коли бачила, як корів гнали пастушки з поля, згадала свою челядь:

— Ніколи вже більше не кривдитиму їх!

Було під вечір. Ще далеко від своє ї хати, водила за нею сумними очима .

— Де ж то моя старенька хата, мій пустий садок ?

Та не могла їх знайти. На тому місці стояла біла рівненька хата, довкола шумів густий сад, а наймичка й пастушок поралися у дворі. Баба стала перед воротами, а тоді, перехрестившись, зайшла у двір. З того час у ніхто не чув про лиху бабу в селі.