Біла змія

Давним  давно жив на світі король, і був він відомим по всій землі своєю мудрістю. Все було йому відомо, ніби хтось по повітрю передавав йому знання про найпотаємніші речі. Був у нього дивний звичай: щодня, коли зі столу все прибирали і нікого стороннього не залишалося в їдальні, приносив йому надійний слуга ще одну страву. Вона була  щільно накрита, і навіть слуга не знав, що приніс. Не знав про це жодний чоловік, бо король знімав кришку і починав їсти  тільки тоді, коли залишався зовсім один.

Так тривало довгий час, але одного разу здолала слугу цікавість  і приніс він цю страву до своєї кімнати. Прикрив щільно двері, підняв кришку і бачить — лежить там біла змія. Глянув на неї і не міг стриматися, щоб не спробувати; він відрізав шматок і поклав до рота. І тільки він торкнувся його язиком, як відразу почув біля вікна дивний шепіт ніжних голосів. Він підійшов ближче, прислухався — бачить, що це розмовляють між собою горобці і розповідають один одному всяку всячину, бачену ними на полі та в лісі: зміїне м’ясо дало йому можливість розуміти пташину мову.

Трапилося, що якраз у цей день у королеви пропала її найкрасивіша каблучка і підозра впала на цього найближчого слугу, який мав всюди доступ. Король гукнув слугу і почав йому погрожувати, всіляко його лаючи, що якщо він до ранку не назве винуватця, то буде сам визнаний злодієм і відданий під суд. Але нічого не допомогло, слуга наполягав на своїй невинності, і його відпустили. У страху і занепокоєнні вийшов він у двір і почав роздумувати, як йому з цієї біди вибратися.

А в цей час сиділи біля струмка качки і відпочивали. Вони погладжували, чистили  себе дзьобами і вели між собою розмову. Слуга зупинився, почав дослухатися. А розповідали качки одна одній, де вони вранці були, де плавали, які знайшли смаколики; і ось каже одна з них з досадою:

— У мене так тяжко у шлунку, я поспіхом проковтнула перстень, що лежав під вікном королеви.

Схопив слуга цю качку за шию, приніс її на кухню і каже кухареві:

— Заріж мені цю качку, бачиш, яка вона жирна.

— Так, — сказав кухар, зважуючи її на руці, — вона, що й казати, добре відгодувалася, постаралася, мабуть, і давно чекає, щоб її засмажили.

Він відрубав їй голову, почав її потрошити, і знайшовся у неї в шлунку перстень королеви. Тепер слуга міг легко довести королю свою невинність; а оскільки королю хотілося загладити свою несправедливість, то він дозволив просити все, що він забажає і обіцяв найпочеснішу посаду при дворі.

Але слуга від усього відмовився і попросив тільки коня і грошей на дорогу — хотілося йому побачити світ і деякий час помандрувати. Його прохання було виконано, і він вирушив у дорогу.

Одного разу, проїжджаючи повз озеро, він побачив трьох риб, які застрягли в очереті і намагалися дістатися води. Хоч і кажуть, що риби німі, але слуга почув їхні благання, що ось доводиться їм тепер гинути такою жалюгідною смертю. А було в нього серце жалісливе — він зліз з коня і кинув трьох полонянок назад у озеро. Почали вони на радощах хвостами махати, висунули з води голови і сказали йому:

— Ми цього тобі не забудемо і віддячимо за те, що ти врятував нам життя.

Поїхав він далі; і незабаром почув біля ніг на піску чийсь голос. Почав прислухатися, і почув, як мурашиний  цар скаржиться:

— Хоч би залишили нас люди у спокої, а заразом і незграбні тварини!

Слуга звернув на узбіччя; І тоді сказав йому мурашиний цар:

— Ми тобі цього не забудемо і віддячимо.

Далі привела дорога його в ліс, і побачив він там ворона та ворону, вони стояли біля гнізда і викидали звідти своїх пташенят.

— Геть звідси, шалопаї! – кричали вони. — Вас тепер не нагодуєш, ви вже виросли і можете самі себе прогодувати.

Бідолашні воронята лежали на землі і, намагаючись підвестися, розмахували крилами і кричали:

— Ми ще безпорадні пташенята, ви повинні нас годувати, ми літати ще не вміємо! Тепер нам одне залишається – померти з голоду!

Зліз тоді добрий слуга із коня, убив його шпагою і залишив на прокорм молодим воронятам. Вони підскочили, наїлися досхочу і закричали:

— Ми цього тобі ніколи не забудемо і допоможемо у біді!

Довелося тепер хлопцеві йти пішки; пройшов він чимало довгих доріг, доки потрапив нарешті до столиці. А був там на вулицях великий шум і метушня, з’явився вершник і оголосив:

— Королівна шукає собі чоловіка, і хто хоче до неї посвататися, повинен спершу виконати важке завдання; а хто не зможе з ним впоратися, життям поплатиться.

Багато людей намагалося вже виконати це завдання, але даремно життям своїм поплатилися. Але коли хлопець побачив королівну, він був так засліплений її невимовною красою, що забув про всяку небезпеку, прийшов до короля і оголосив себе її нареченим.

Привели його на берег, кинули у море на його очах перстень. Король звелів йому дістати цей перстень з дна моря і додав:

— А якщо ти повернешся назад без нього, то тебе будуть скидати весь час у воду, поки ти не втопишся в хвилях.

Всі пошкодували гарного хлопця і покинули його самого. Стояв він на березі, думав, що робити. Раптом бачить — підпливають до нього три риби, то були ті, яким він урятував життя. Тримала середня у роті мушлю, вона поклала її на берег до ніг юнака. Підняв він мушлю, розтулив її, лежав там золотий перстень. Радісний, приніс його королю і чекав, що той дасть йому обіцяну нагороду.

Але коли горда королівна почула, що він простий слуга, відмовила йому і зажадала, щоб він  виконав друге завдання. Вона зійшла в сад і розсипала там на траві десять великих мішків проса.

—  До ранку, перш ніж підійметься сонце, ти повинен мені все це просо зібрати, – сказала вона, – та так, щоб жодне зернятко не пропало.

Сів хлопець у саду і почав роздумувати, як виконати йому це завдання, але нічого придумати не міг. Дуже зажурився і чекав, що вранці поведуть його на страту. Але ось засяяли в саду перші промені сонця і він побачив, що всі десять мішків повні розсипаного проса, стоять в ряд.

З’явився вночі цар мурашиний зі своїми тисячами мурах, вдячні комахи з великою старанністю вибрали все просо і засипали його в мішки.

Зійшла королівна в сад і побачила, що хлопець виконав те, що було йому доручено. Але не могла здолати своєї гордині і сказала:

— Хоч він і виконав обидва завдання, але не бути йому моїм чоловіком, перш ніж він не принесе мені яблука з дерева життя.

Хлопець не знав, де росте дерево життя; але зібрався в дорогу і вирішив шукати його до тих пір, поки ноги будуть йти. Ось обійшов він три королівства і зайшов надвечір у ліс. Сів під деревом, і захотілося йому спати, але раптом почув шелест у гілках, і впало йому в руку золоте яблуко. Тут злетіли до нього вниз три ворони, посідали йому на коліна і сказали:

— Ми троє молодих воронят, яких ти врятував від голодної смерті. Ми вже виросли і, коли почули, що ти шукаєш золоте яблуко, прилетіли з-за моря, долетіли до краю землі, де росте дерево життя і принесли тобі це яблуко.

Дуже зрадів хлопець, подався назад і приніс прекрасній королівні золоте яблуко. Вони поділили це яблуко життя і з’їли його удвох. Наповнилися їх серця любов’ю і дожили вони в щасті і достатку до глибокої старості.