Чого вода солодка

Непосидючий у Митька дідусь. То дворище підмітає, то у повітці щось майструє або гайне у тракторну бригаду, де до пенсії працював.
А це пеньки взявся корчувати на леваді.

— Навіщо? — питає онук.

Старий випростався на хвилину, витер рукавом спітніле чоло.

— Молодняк краще ростиме, та й паливо з них непогане, — сказав він і, поплювавши на долоні, знову махнув сокирою. В усі боки полетіли, поскакали тріски та кострубаті корінці.

Митько ліг навзнак на зеленій травиці, неподалік від дідуся. Закинувши під голову руки, він спостерігав за синім небом, де, наче каравели під парусами, пливли білі пухнасті хмарки. А коли очі стомилися, хлопець склепив повіки. Слухав удари сокири і в такт їм глухе гахкання діда.
Раптом враз усе стихло.

— Ти там не заснув? — гукнув дідусь.

— Що ви! — озвався Митько і схопився на ноги.

Старий, спершись обома руками на топорище, важко віддихувався. На плечах його вилинялої сорочки виступили мокрі плями.

Трохи відпочивши, дідусь неквапом побрів отавою до джерельця, яке люстерком блищало посеред левади. І Митько слідом. Біля джерельця старий зняв картуза, опустився навколішки і, нахилившись, припав вустами до чистого плеса. Пив не поспішаючи, смачно прицмокуючи. Потім повагом підвівся, провів рукою по росяних пшеничних вусах.

— Солодка!

— Як це — солодка? — не повірив Митько.

— Як узвар з груш, — підморгнув дідусь.

— Та! — хлопець махнув рукою, мовляв, не вигадуйте.— Я ж куштував.

Дідусь пильно глянув на онука і пішов до пеньків.

— Ось що, Митю — сказав по дорозі дід, — поки я буду ходити за тачкою, ти позбирай дрібні дровенятка.

— Краще я побіжу за тачкою, — випалив хлопець.

— Ні. Піду я. Тачку треба дещо полагодити, — відказав старий і попрямував стежкою, що кривуляла попід городами.

Митько мерщій за роботу. Спершу він постягав великі корчі. А коли збирав маленькі корінці, що відлетіли подалі, забачив невеличкий пеньок, який загубився у бур’яні. Дідусь, мабуть, не помітив його.

Хлопець ухопив сокиру і заходився його корчувати. Пеньок видався міцненьким. Сокира відскакувала від цупкого коріння, як на пружинах. У Митька аж лоб упрів, сорочка прилипла до спини. В роті пересохло. Але хлопець не здавався: подолаю! І ще дужче напружував м’язи, з усієї сили гамселив сокирою.

Ось тріснув останній корінець, і пеньок похилився убік. Митько, зморений і задоволений, сів відпочити. А згадавши про джерельце, кинувся до нього. Став навколішки, як це робив дідусь, пригубився до прозорої холодної водиці і очі примружив. Відірветься, передихне якусь мить і знову схиляється до джерельця.
Раптом хлопець здогадався. Він аж по лобі себе ляснув:

— Так ось чого вода солодка!..