Чудернацька квітка

Посеред одного саду, де було багато різних квітів, росла рослина без назви. Вона була сильна, але незграбна, мала гарні світло-жовті квіти, та вони не пахли. Прекрасні й благородні квіти цього саду вважали її якимось бур’яном і тому не розмовляли з нею.

Та ця рослина без назви мала серце, сповнене радості, й одну велику мету.

Вранці, коли перші промені сонця приходили на землю й починали бавитися з краплинами роси, роблячи їх схожими на алмази на камеліях або ж на рубіни й сапфіри на трояндах, інші квіти ліниво потягувалися.

Тим часом рослина без назви не втрачала жодного сонячного променя. Випивала їх усіх, одного за одним.

Перетворювала все світло сонця на животворну силу. Таким чином через деякий час її стебло, яке спочатку було слабким і кривим, стало сильним, прямим і сягнуло висоти понад два метри.

Рослини саду почали ставитися до неї з повагою, а навіть із певною заздрістю.

– Ця тичка якась трохи шалена, – бурчали жоржини й хризантеми.

Рослина без назви не звертала на це уваги. Вона мала певний план. Якщо сонце рухатиметься небом, вона повертатиметься за ним, щоби не розлучатися з ним ані на мить. Певна річ, не могла вирватися із землі, але могла змусити стебло повертатися за сонцем, щоби ніколи не втрачати з ним контакту.

Першими це помітили гортензії, які, як відомо, люблять пліткувати.

– Закохалася в сонце! – почали трубити на весь світ.

– Та тичка закохалася в сонце, – повторювали, сміючись, тюльпани.

– О, яка вона романтична! – несміливо шепотіли фіалки.

Подивові квітів не було меж, коли на вершку стебла без назви розквітла чудова квітка, яка дивовижним чином була схожа, власне, на сонце. Була велика, округла, її пелюстки розміщувалися навколо, як промені, а колір мала жовто-золотистий, теплий, добрий. Той округлий щит квітки, згідно зі своєю звичкою, далі повертався, стежачи за рухом сонця в небі. Саме тому гвоздики назвали рослину “соняшником”. Назвали її так жартома, але ця назва сподобалася всім, зокрема й рослині, яка досі не мала назви.

Відтоді, коли хтось запитував, як називається, вона гордо відповідала:

– Я називаюся соняшник!

Троянди, гортензії та жоржини, однак, не переставали пліткувати про, як вони казали, дивакуватість рослини, яка, на їхню думку, полягала в тому, що вона надто горда.

Одного разу левові пащі, найвідважніші квіти в цілому саду, звернулися безпосередньо до соняшника:

– Чому ти весь час дивишся в небо? Чому не удостоїш нас своїм поглядом? Адже ми – такі самі рослини, як і ти?

– Друзі, – відповів соняшник, – я щасливий, що живу серед вас, але я люблю сонце. Воно є моїм життям, і я не можу відірвати від нього очей. Стежу за його шляхом. Люблю його так сильно, що часом мені здається, що я вже став трохи схожим на нього. Та що тут дивного? Сонце – це моє життя, а я живу для нього…

Соняшник говорив голосно, й усі рослини в саду почули його. І в глибині їхніх маленьких пахучих сердець зродився великий подив цією “закоханою в сонце” квіткою.

***

Витривалість притаманна тому, хто ставить перед собою чітку мету, має якийсь ідеал у житті, а потім, без огляду на те, чого це йому коштує, намагається досягти його.

Це підтверджує істину про те, що прагнення досягти ідеалу змінює особу, яка обирає собі таку мету: великі ідеали породжують великих людей. Треба допомогти дітям, щоби поступово вони позбулися надмірних амбіцій, типових для їхнього віку. Витривалі завжди вміють окреслювати конкретні цілі, а потім відчувають гордість, що досягли їх.