Чудесне дерево
Педро де Урдималас сидів біля дороги під деревом біля дороги і підкидав на долоні монети. Монетки дзенькали невесело, тому що їх було дуже мало. Ось Педро й роздумував, як роздобути їх побільше. Раптом він побачив удалині на дорозі хмаринку пилюки.
– Здається, це те, що мені потрібно! – зрадів Педро де Урдималас.
Він розіпхав між гілками дерева всі свої монети й став чекати. Тим часом хмаринка пилюки на дорозі усе росла й росла й перетворилася у величезну хмару. У цій хмарі рухалася череда мулів. Їх гнали погоничі, а поруч на коні їхав хазяїн, власник великого маєтку.
Педро почекав, поки вершники з ним порівнялися і прийнявся щосили трусити дерево. Погоничі й хазяїн навіть роти роззявили від подиву: на землю з дерева із дзенькотом посипалися золоті монети! А Педро спокійно підібрав із землі свої гроші, засунув їх у кишеню й сказав:
— Ну, на сьогодні, мабуть, вистачить!
У власника маєтку очі загорілися.
– Агов, Педро! – закричав він.- Що це за чудесне. дерево? Продай його мені?
– Чесно кажучи, не хотілося б, — став відмовлятися Педро.- Це чудесне дерево дісталося мені у спадщину від батька, і мені буде важко з ним розлучитися. Хоча, з іншого боку, таке дерево треба охороняти удень і вночі, а я люблю мандрувати по світу. Та, якщо ви дасте мені підходящу ціну, я, може і подумаю. Стали торгуватися.
Педро потрохи збавляв ціну, покупець потрохи набавляв. Нарешті сторгувалися. Власник маєтку відрахував Педро досить велику суму, і той пішов.. Тепер монети в його кишенях дзенькали весело, тому що їх було багато.
А щасливий власник чудесного дерева велів погоничам обережно викопати дерево із землі. Дерево привезли до маєтку й посадили перед будинком. Посадили й взялися трусити. Але, скільки не трусили, ні одна монетка не впала.
– Напевно, Педро струсив усі монети, а нові ще не підросли, – вирішив хазяїн. Почекав він день, почекав другий, — не сиплються з дерева монети, та й годі.
Нарешті власник маєтку зрозумів, що Педро його обдурив.
Розсердився він, кликнув погоничів і поскакав разом з ними за Педро. Скакали вони, скакали й наздогнали його на березі ріки. Педро де Урдималас міцно спав, а біля нього стояла велика сулія з вином, обплетена соломою.
– Агов, Педро!-вигукнув, побачивши це, власник ранчо.- Клянуся, що до кінця свого життя ти нічого більше не будеш пити, крім річкової води! А вже її ти поп’єш удосталь!
Разом з погоничами він накинувся на сплячого Педро й посадив його у мішок з-під зерна.
Мішок міцно зав’язали, і власник маєтку сказав:
— Справа зроблена! Тепер залишилися дрібниці- кинути мішок із цим брехуном у ріку. Так що квапитися нам нікуди. Давайте ж розіп’ємо винце, куплене на врожай із чудесного дерева Педро де Урдималаса.
Сулія пішла по колу. Міцне у ній було вино! Коли сулія спорожніла, усім захотілося спати. Вони вляглися на піску й дружно захропіли.
Тоді Педро витягнув з-за пояса свій гострий ніж; прорізав у мішку невелику дірку, тільки щоб просунути руку. А просунувши руку, він розв’язав мішок і виліз із нього.
Потім набив мішок кінськими попонами й знову міцно зав’язав. Хтось інший на його місці поспішив би піти подалі, поки переслідувачі сплять.
Але не такий був Педро де Урдималас! Він любив усяку справу доводити до кінця. Педро сховався у заростях і став дивитися, що буде далі.
Через деякий час хазяїн маєтку й погоничі прокинулися. Вони підняли мішок і кинули його у ріку.
– Вибачай, Педро! – крикнув власник маєтку. – Можеш тепер обманювати риб на дні!
– Навіщо на дні? – відгукнувся з кущів Педро.
– Ті, кого можна обманювати, водяться й на суші!
Почувши голос Педро, якого вони тільки що втопили, погоничі і їх хазяїн так перелякалися, що підхопилися на коней і поскакали геть.
А Педро вибрався з кущів, виловив мішок з попонами й продав його у найближчому селі.
