Чудовисько на вулиці Верді

Дорогою з дому до школи Федір переходив вулицю з трьома семафорами. Він був уже в четвертому класі й сам ходив до школи. Тішився, що може мандрувати серед перехожих зі своїм кольоровим наплічником.

Часом зупинявся біля вітрин, які найбільше йому подобалися. Бо коли йшов із мамою, то змушений був зупинятися біля вітрин із взуттям та одягом, а коли йшов із татом, то вони обов’язково затримувалися перед великим магазином із автомобільними аксесуарами. Натомість улюбленою крамницею Федора був магазин із комп’ютерними іграми. Він мав їх уже шість, та були вони досить старі.

Домовленість із батьками була зрозумілою: він отримає нову гру наприкінці року, якщо перейде до наступного класу.

Перехід до наступного класу не становив для Федора великої проблеми, адже вчився він добре, був уважний і обов’язковий, крім того, хлопець був спокійний і ввічливий. Та поки що він лише зітхав перед вітриною, пожираючи очи-ма блискучі коробки й реклами ігор.

Зітхання, погляд на годинник і все – знову треба швиденько бігти додому. Так було щодня.

Одного дня вітрина була особливо привабливою: і не дивно, адже поступили в продаж ігри, на які Федір так довго чекав. Блискучий червоний папір хвилював. Федір забув про все на світі, читаючи опис гри на коробці.

– Що, подобається? – пролунав чийсь голос.

Федір різко обернувся.

Біля нього стояв чоловік із приємним обличчям і усміхався. Мав сонцезахисні окуляри в золотій оправі і всім своїм виглядом створював добре враження.

Федір заспокоївся.

– О так! – відповів.

– Чи маєш уже якусь гру?

– Шість. А також “Супермаріо”… Але всі решта вже досить старі… Якщо перейду до наступного класу, тато купить мені нову.

– Браво, браво, – сказав ввічливий чоловік, а потім додав. – Якщо проходитимеш тут завтра, то можу тобі позичити одну, яку маю вдома. Її й так ніхто не використовує…

– О ні, дякую, – відповів Федір. Мама й тато завжди казали йому, щоб нічого не брав у незнайомих осіб.

– Не переживай… – продовжував далі люб’язний чоловік. – Я лише позичу її тобі.

Збентежений, Федір швидко попрощався й побіг додому. Наступного вечора ввічливий чоловік стояв біля крамниці з комп’ютерними іграми. Федір вирішив не зупинятися, та бажання мати нову гру було сильнішим. Чоловік знову посміхнувся і простягнув йому коробку, загорнуту в газету.

– Бачиш, я не забув.

– Я не можу цього взяти. Тато мені не дозволяє, – прошепотів Федір.

– Йому не обов’язково казати про це… Нехай це буде нашою маленькою таємницею, – сказав чоловік. Федір відгорнув кутик газети, в яку була загорнута гра.

– Та це ж “Мадагаскар 3”!

– Тобі подобається?

– Звичайно…

– Ну то бався. Дай-но покладу її тобі в наплічник.

Щойно опинився вдома, Федір гукнув мамі:

– У мене дуже багато уроків, – і зачинився у своїй кімнаті, щоб побавитися в нову гру. Цього разу реклама не обманула: то справді була чудова гра.

Наступного дня люб’язний чоловік знову чекав на Федора. Хлопець розповів йому про “Мадагаскар 3” та безліч можливостей, пов’язаних із цією грою. Це, без сумніву, була найцікавіша гра зі всіх, які знав.

– Я радий, що тобі сподобалося, – сказав ввічливий чоловік. А потім якось немовби мимоволі додав: “У мене вдома є ще інші ігри. Може, зайдемо до мене й ти подивишся, чи не сподобається тобі ще якась?”.

Федір погодився, хоча якийсь внутрішній голос засуджував його. Ввічливий чоловік жив на паралельній вулиці у віллі з садом.

У вітальні стояв великий телевізор і зручне крісло.

– Зніми наплічник. Глянь на ігри – сказав люб’язний чоловік.

Федір ще ніколи не бачив стільки ігор, отож почав читати написи. Люб’язний чоловік стояв позаду хлопця й погладив його по голові. Федір затремтів, немовби від удару електричним струмом. Обернувся.

Те, що побачив, вразило його до глибини душі. Ввічливий чоловік зняв рукавички, під якими були руки, вкриті лускою, а пальці закінчувалися довгими кігтями. Очі його були криваво-червоні. Федір побачив також на голові чоловіка численні роги. Хлопець скрикнув і кинувся втікати.

– Зупинися, куди втікаєш? – заричав чоловік. Хотів ухопити хлопця кігтями й одним із них роздер рукав Федорової курточки. Та все ж хлопець вирвався й вискочив з вілли. Біг, не оглядаючись. Коли опинився вдома, зачинив двері на ключ. Потім упав на ліжко, намагаючись заспокоїтися.

Сльози градом текли по щоках. Що робити? Розповісти про все мамі й татові? Неможливо. Не послухав їх, і врешті, що вони могли б зробити? Тато низького зросту, носить окуляри. А мама боїться навіть павуків…

Ліпше нічого нікому не розповідати.

– Завтра поїду до школи автобусом, – вирішив хлопчик.

За вечерею Федір плутано намагався пояснити, чому в нього подертий рукав і сліди сліз на обличчі. Здавалося, що батьки повірили йому, але мама глянула на нього й дуже серйозно сказала:

– Федоре, а тепер скажи мені правду. Що з тобою сталося?

Схлипуючи, Федір розповів усе.

– Так! Перетворився на чудовисько! Справді… я нічого не вигадав.

Мама й тато поглянули одне на одного.

– Чудовисько? Мусимо щось робити!

Те, що потім сталося, страшенно здивувало Федора.

Мама й тато пішли до своєї кімнати. Потім було чути, як вони відчиняють і зачиняють шафи, запинають замки-блискавки. Нарешті батьки з’явилися вдягнуті в захисні комбінезони. В руках у них була дивна зброя.

– Де той будинок?

– На вулиці Верді. Дім зі садом… – прошепотів переляканий Федір. Він не знав, що й думати про все це.

– А тепер іди у свою кімнату, – наказав батько. Невдовзі після цього Федір почув, як рушив автомобіль.

Йому було страшно й водночас цікаво. Трохи постояв біля вікна, а потім вирішив піти до рогу вулиці й подивитися, що там діється. Він бачив вхід і перший поверх будинку на вулиці Верді.

Помітив, як дві постаті в комбінезонах рішуче ввійшли в будинок. Йому здавалося, що чує якісь голоси, кашель, а потім щось на зразок виття. Усе це супроводжувалося свистом і гуркотом. В якийсь момент у вікнах будинку щось спалахнуло, немовби від вибуху.

Нажаханий Федір побіг додому і сховався під ковдрою. Йому здавалося, що час зупинився, але потім він почув, що приїхало таткове авто. Федір побіг до батьків, сміючись і плачучи.

Комбінезони мами й тата були в зелених плямах.

– Якщо таке ще раз повториться, то одразу ж повідомляй нам, зрозумів? – сказав тато, окуляри й погляд якого видавалися ще серйознішими, ніж завжди.

– Так… так, татку! – промовив Федір і обійняв його.

* * *

Федір зустрів погану людину й не наважився розповісти про це батькам. У результаті він міг опинитися в пазурах людини-чудовиська. Проблему можна вирішити, розповівши про неї батькам. Батьки зразу ж перетворюються на “мисливців, які полюють на чудовиськ”.