Чия побрехенька кумедніша?

Був собі один мірошник. І мав він дивну звичку. Коли приходили до нього молоти зерно, він оголошував:

— За помел я нічого не беру. Але кожен, перш ніж одер­жати борошно, мусить розповісти мені нісенітницю-побрехеньку. А потім і я розповім нісенітницю. Чия побрехенька буде неймовірніша, тому й борошно дістанеться.<

А цей мірошник так навчився вигадувати нісенітниці, що перемогти його не вдавалося нікому. Приходили до нього з повними мішками, а додому йшли з порожніми. А мірошник що день, то ставав усе багатшим та нахабнішим.

Та недаремно ж ото кажуть: унадився глек по воду та й ли­шився на березі.

Прийшов якось до мірошника бідний чеченець. Приніс мішок — латка на латці. А кукурудзи в мішку не більше ніж пуд. Але й цей пуд надумав заграбастати собі жадібний мірошник.

— Давай,— каже,— оповідати нісенітниці. Чия буде чуд­ніша, той і візьме собі борошно.

«Постривай,— подумав бідняк,— я провчу тебе». І каже:

— Хоч і ніколи мені нісенітницями займатися, але хай буде по-твоєму. Проте одна умова: якщо вже я переможу, то ти більше ні в кого нісенітниць не вимагай!

— Хай буде, як ти хочеш,— посміхаючись, відповів мі­рошник.

От зібрався народ — і мірошник перший повів оповідь:

— Була в мене курка. Дзьобала зернята, пила чисту воду. Якось я замкнув її, а сам пішов у гори правити гроші від боржників. Повернувся я наступного дня, розчинив двері — і знаєте, що я побачив?! Доки мене не було, курка знесла стільки яєць, що заповнила геть усю хату аж до стелі. А сама вилізла через димар на покрівлю та й кудкудакає. Я найняв людей, вони винесли всі яйця у двір. А з яєць тут же повилуплювалися курчата та індичата. Бігають, у смітті гребуться, сюди-туди скачуть — не пройдеш по двору. Я розлютився, вибрав лозиняку якнайдовшу та й давай їх розганяти, а вони раптом перетворилися в одну курку та од­ного індика… Ось яка пригода сталася одного разу зі мною,— закінчив мірошник.

— Гаразд,— погодився бідняк,— але ж ти нічого не сказав про бо­рошно… Тепер послухай мою ні­сенітницю. Були у мене вулики. На всіх бджіл була в мене одна матка. Вона господарювала у ву­ликах. Та якось сталося так, іцо матка десь ізникла, наче її й не було. Я заприсягся, що розшукаю її й поверну назад. Довго блукав я довкола і все розпитував: чи не бачив хто бджолиної матки?

Нарешті мені сказали: шукати ц треба за річкою. Приходжу я туди — й очам своїм не вірю: моя бджола разом з шістьома волами тягне здоровен­ного плуга. Бачу, зорала вона чимало землі: шию розтерла до крові. Випустив я її з ярма, привів додому та й став ду­мати: як би це вилікувати бджолу? Аж розумні люди ка­жуть: «Змішай баранячий лій з горіхами, розітри добре та й зав’яжи бджолі шию. Це з усіх ліків ліки!»

Зробив я все, як ото мене навчили, перев’язав бджолі шию та й ліг спати. А коли прокинувся, то поспішив до бджоли: подивитись, чи полегшало їй. Приходжу до неї й бачу: лежить бджолина матка на землі, а на шиї в неї за ніч виріс крислатий горіх. Горіхів на ньому — мов листу.

«Дай-но, — думаю,— покуштую, які вони на смак!» Узяв грудку землі та й кинув угору, щоб два-три горіхи збити. А грудка взяла та й застряла серед горіхів та гілляк. Я то­ді — другу, третю, але й вони там позастрявали. А грудки були великі, а я кидав багато — от і накидав ціле поле, три дні орати треба. Видряпався я з шістьома волами і давай те поле орати. Зорав, посіяв кавуни та дині. Коли настав час збирати врожай, поліз на дерево оглянути своє поле. Дивлюся: аж довкола тіль­ки кавуни, а диня виросла всього одна. Одна-то одна, але ж така велика, що ну ніяк не підняти. На­думав я розрізати її на частини.

Розрубав диню шаблюкою — а з неї заєць вискочив та тікати! Я схопив сокиру й кинув йому нав­здогін. Напевне, заєць страшен­но злякався, бо загубив з пере­ляку аркуш паперу. А на тому папері чорним по білому: «Ку- курудзяне борошно належить бід­някові».

Цими словами бідний чеченець закінчив свою побрехень­ку. І всі, хто був при цьому, загукали:

— Мірошнику, віддай йому борошно!

Нічого було мірошникові робити: довелося віддати бо­рошно.