Маленька Анетта

У незапам’ятні ще часи жила-була на світі щаслива родина – чоловік з дружиною та їхня маленька донька Анетта. Дівчинка росла в любові та ласці і не знала біди, допоки не відсвяткувала свій шістнадцятий день народження. Незабаром після цього померла її улюблена матінка, а батько, посумувавши рік, узяв за дружину вдову, що жила по сусідству.

А у тієї вдови було три своїх доньки, всі як на підбір ліниві, примхливі та злі. Бідолашна Анетта й так усі очі виплакала після смерті матері, а тут уже й зовсім світу білого не бачила. Цілими днями зла мачуха та її примхливі дочки змушували Анетту працювати в поті чола: вставала вона ще до світанку, а спати лягала далеко за північ. Платою за це були  стусани та побої. Одяг її вже давно зносився, і дівчина зрештою навіть почала радіти, що виходить з дому затемно – соромно їй було показуватись перед поважними сусідами такою обірванкою. До того ж, зла мачуха ще й їжу шкодувала для бідолашної Анетти. І вона за якихось півроку з молодої рум’яної і гарної дівчини перетворилася на худу задрипанку.

І ось одного разу, спекотного літнього дня, Анетта, дуже втомлена, вирішила трохи відпочити і з’їсти свій скромний обід – окраєць черствого хліба та кілька пір’їнок зеленої цибулі. Заплакала Анетта, згадуючи своє колишнє щасливе життя-буття та добру свою матінку. Та раптом хтось погладив її по голові, і так ніжно та ласкаво, що дівчині здалося, ніби сама матінка спустилася з небес, щоб її втішити.

Коли Анетта підвела голову, то побачила надзвичайної краси жінку в розкішній сукні, розшитій дорогоцінним камінням.

– Хто ви, пані? – Запитала дівчина і почервоніла, їй стало соромно за свою полатану сукню.

– Я фея, – відповіла красуня. – І живу у цьому лісі. Давно вже не бачила я такої милої та старанної дівчини. Розкажи мені, чому ти так гірко плачеш і я неодмінно допоможу твоєму горю.

– Ой, пані, – вигукнула Анетта, – відколи померла матінка, у моєму житті не було жодного щасливого дня. Через рік батько одружився знову, але мачуха одразу не злюбила мене. Вона змушує мене працювати з раннього ранку до пізньої ночі. Сплю я на соломі, а їм лише черствий хліб та об’їдки на великі свята. І думається мені, що від такого життя я скоро помру, і тоді, напевно, зустрінуся на небесах зі своєю матінкою, яка вже точно не ображатиме мене!

– Бідолашна! – вигукнула фея, і її красиве обличчя спотворилося від гніву. – Я допоможу твоєму горю. І року не пройде, як все встане на свої місця… А поки що тримай ось цей прутик та дивися не загуби, він неодмінно принесе тобі удачу. А поки що прощай.

І з цими словами прекрасна фея розтанула в повітрі.

Дівчина так здивувалася всьому, що з нею сталося, що про своє горе й думати забула. Нерішуче підійшла вона до чорного баранчика, що мирно пасся на пагорбі, доторкнулася до нього прутиком, подумавши: «Був би у мене з собою шматок пирога з дичиною, я б наїлася».

Раптом баранець зірвався з місця і помчав швидше за блискавку. Анетта навіть здивуватися не встигла, як він уже повернувся, несучи на своїх рогах велику тацю, заставлену всілякими стравами. Анетта була така голодна, що в туж мить накинулася на їжу.

З того часу не минало й дня, щоб Анетта не зверталася за допомогою до чорного баранчика, який щоразу доставляв їй найвишуканіші страви. Дівчина почала гарнішати на очах, стаючи все гарнішою та гарнішою, а незабаром навіть жалюгідне лахміття не могли спотворити її природну красу і витонченість.

Зла мачуха, яка сама час від часу займалася чаклунством, швидко зрозуміла, що тут не обійшлося без чарів. Вирішила вона дізнатися, хто це допомагає падчерці.

Покликала вона до себе свою старшу дочку і сказала:

– Марієтто, доведеться тобі, люба, завтра встати раніше і піти з Анеттою в поле. Прикинься, ніби тобі просто захотілося прогулятися і свіжим повітрям подихати. А сама уважно за нею спостерігай.

Як не хотілося Марієтті, але довелося послухатися матір. Встала вона ще затемно, абияк одяглася та попленталася за Анеттою, яка, весело наспівуючи, йшла дорогою.

Незабаром стало пекти сонце, і Марієтту розморило.

– Я дивлюся, ти втомилася, люба сестрице, – ласкаво звернулася до неї Анетта. – Може, ти трохи подрімаєш у тіньочку?

– Ні, ні, що ти, я зовсім не втомилася, – відповіла ледарка і позіхнула щосили.

– Тоді лягай на траву, а я тобі волосся розчешу та коси заплету, – запропонувала Анетта.

Вирішивши, що нічого поганого не станеться, Марієтта лягла на траву. А хитра Анетта почала повільно перебирати їй волосся та тихенько наспівувати колискову. Незабаром ледарка вже хропіла, а Анетта, скориставшись чарівним подарунком, чудово пообідала.

Увечері зла мачуха приступила до дочки з питаннями. Але та нічого розумного відповісти не змогла.

— Запевняю вас, матінко, що негідниця Анетта цілий день сиділа на лузі й нічого, окрім чорного хліба не їла, та й не пила нічого, крім джерельної води.

– Брехуха! – Розлютилася мати. – Все ти на світі проспала. Іди геть з моїх очей! Я все одно дізнаюся правду! Ану, Фаншетто, сонечко моє ясне, підійди до мене. Завтра ти підеш з негідницею Анеттою і все добре дізнаєшся.

Фаншетта, отримавши завдання від матері, відразу пішла спати, і до ранку сну в неї не було в жодному оці. Ось тільки від природи вона була дівчиною огрядною, а тому, дійшовши до луки, притомилася понад всяку міру.

– Фаншетто, дорога моя сестрице, шлях наш був неблизький. Сядь, відпочинь, а я тобі волосся розчешу та коси заплету, – невдовзі запропонувала їй Анетта.

Вирішила Фаншетта, що нічого поганого не станеться, якщо вона трохи переведе дух, і вмостилася під кущем. До неї приступила хитра Анетта, стала повільно перебирати їй волосся та тихенько наспівувати колискову. Фаншетта й сама не помітила, як заснула та проспала цілий день.

Коли ж дівчата повернулися додому, зла мачуха відразу відіслала Анетту і запитала дочку:

– Ну давай, говори швидше, хто там надумав допомагати цій негідниці?

– Ой, матінко, повірте, я за цілий день очей не стулила, по п’ятах за нею ходила, але не бачила, щоб вона їла щось ще, крім черствого хліба, і пила щось краще за джерельну воду.

Зла жінка вилаяла дочку на чому світ стоїть  і відіслала геть, а сама міцно задумалася. Їй дуже хотілося дізнатися, хто допомагає падчерці.

– Моя маленька красуня Лізетта, – покликала вона молодшу дочку, – завтра ти підеш на луг разом з Анеттою, тільки дивись не засни, як твої сестри. А поки йди до мене, я розчешу твої коси.

Лиходійка взялася за роботу і непомітно сховала у волоссі дочки третє – чаклунське – око.

Наступного ранку все повторилося так само, як і в попередні дні. Дівчата прийшли на луг, і незвичну до довгих прогулянок та ранніх підйомів Лізетту стало хилити в сон. Тоді Анетта запропонувала розчесати їй волосся, заплести коси, а сама тим часом почала співати свою пісеньку. Але їй так не терпілося швидше пообідати, що вона, поспішаючи, не помітила третє око, яке не заснуло і все бачило.

Увечері, коли дівчата повернулися додому, Лізетта першою кинулася до матері.

– Матінко, ви мали рацію! Ця негідниця Анетта справжня відьма. Вона спробувала зачарувати мене, а потім пішла до чорного барана, який і приніс їй на таці таких смаколиків, яких ми тут зроду не бачили.

Страшно розлютилася мачуха і почала думати, як позбутися Анетти. І прикинулася хворою.

– Люба моя дружино, – вигукнув засмучений батько Анетти, – як же так сталося? Скажи, чого хочеш, і я все дістану, щоб ти одужала.

– На жаль, хвороба моя важка, – відповіла зла жінка, – здається мені, скоро я помру. Хоча, я чула, є один засіб… До заходу сонця мені потрібно з’їсти смаженину з м’яса чорного баранця, тоді видужаю. Якщо ж цього не станеться, то помру ще до ранку, – слабким голосом промовила хитра чаклунка.

Цю розмову почула добра Анетта. З усіх ніг побігла вона до кошари, кинулася на шию чорному баранчику і, гірко заплакавши, сказала:

– Друже мій вірний, тебе ще до вечора хочуть вбити. Я вже чую, як таточко ніж точить. Давай разом втечемо!

– Люба Анетто, – відповів їй баранець, – не журися і не шкодуй мене. Ти краще втри сльози, а коли станеш з мене смаженину готувати, приховай мою печінку, а пізніше, як стемніє, закопай її біля паркану.

Послухалася Анетта і зробила все так, як сказав баранець, і незабаром на тому самому місці виросло дивовижної краси дерево, чиї гілки за кілька днів покрилася стиглими плодами, і були такі гарні, що багато хто готовий був віддати будь-які гроші, щоб їх спробувати. Проте варто було будь-якій людині підійти до дерева, як здіймався страшний вітер і гілки його піднімалися так високо, що дотягнутися до них було неможливо. Але варто було підійти Анетті, як вітер відразу стихав, а плоди самі падали дівчині до рук.

Сталося так, що в тих краях мандрував молодий принц. Почув він про чудове дерево і вирішив подивитись на нього. Під’їхав до будинку Анетти, побачив чарівне дерево, гарні його плоди і захотів негайно спробувати. Але знову піднявся страшний вітер, дерево підняло гілки вгору. І так підходив до нього принц, і сяк, і один лицар з його загону намагався вилізти по стовбуру, і інший хотів з коня дотягнутися до гілок – нічого у них не виходило.

Як не намагався принц, але врешті-решт змушений був відступити. З того самого дня в його душі оселилося бажання мати чарівні плоди, і було воно таким сильним, що принц аж  занедужав. Тоді його батько, могутній король, оголосив, що щедро нагородить кожного, хто здобуде ці плоди. Якщо це чоловік, то він відразу зробить його своїм першим радником; якщо ж жінка – то принц негайно візьме її за дружину.

З того дня втратила спокій зла мачуха, вирішила вона подбати за своїх дочок. Звеліла вона зробити величезну драбину. Приставила драбину до дерева і полізла вгору. Але тут знову піднявся страшний вітер, гілки дерева злетіли вгору і почали хльостати злу чаклунку. А та вже встигла мало не до самого верху дістатись. Не втрималася вона на драбині, полетіла вниз, та й розбилася на смерть.

Коли ж до дерева підійшла добра Анетта, яка давно вже жаліла принца, але не наважувалася йому допомогти, бо боялася злої мачухи. То вона набрала цілий кошик чудових плодів і пішла до палацу.

Принц скуштувавчудових плодів і відразу одужав. Ось так бідна Анетта стала принцесою, а її мачуха поплатилася за жадібність та зле серце.