Домінуюча раса

Космічний вихор, підступно захопивший розвідувальний корабель Тарланської імперії, протягнув його крізь неозорі дали космосу і викинув десь на околиці якоїсь задрипаної галактики, куди раніше не залітав жоден порядний зореліт. Коли прилади нарешті змогли нормально функціонувати, з’ясувалося, що корабель знаходиться на орбіті третьої планети зірки типу G2V, навколо якої обертався свій власний невеликий супутник. Але не це було головним. Чутливі прилади одразу зафіксували наявність у планети газової оболонки. І, судячи з показань спектральних аналізаторів, ця атмосфера могла виявитися придатною для життя.

Капітан Дром – ветеран бойового флоту задумливо помацав верхнім щупальцем ліву клешню, покалічену в одному з колишніх боїв. З одного боку обов’язок косморозвідника вимагав негайно повідомити гіперпросторовим зв’язком про це відкриття. Але з іншого боку він не хотів помилитися, щоб не стати посміховиськом перед молодими косморозвідниками.

Вже кілька століть Тарланська імперія проводила політику жорсткої експансії, безжально знищуючи цивілізації на захоплених територіях. Розвідувальні кораблі відправлялися у всі боки на пошуки нових і нових світів. Для населення імперії, яка безконтрольно збільшувалася, постійно не вистачало придатних для життя планет. Тому подібна знахідка вважалася величезним успіхом, а ще й обіцяла неабияку винагороду. Але спершу потрібно було все перевірити.

– Ідемо на посадку! – коротко наказав Дром.

Два його помічника – Глір і Тарп, які становили решту екіпажу, кинулися виконувати розпорядження.

Кілька разів облетівши планету, зореліт почав знижуватися і, пройшовши крізь щільний хмарний покрив, опинився над великою територією, вкритою буйною рослинністю. Знайшовши невеликий відкритий простір між гігантськими стовбурами рослин, капітан спрямував до нього зореліт.

Коли замовк гуркіт посадкових двигунів, косморозвідники обмінялися захопленими жестами.

– Капітане, дозвольте взяти на аналіз зразки місцевої рослинності? – запитав Глір. – Мені чомусь здається, що вона виявиться придатною для наших організмів.

– Якщо це так, то ми станемо героями імперії! – захоплено підхопив Тарп. – Адже ніколи раніше ще не вдавалося відшукати таку величезну планету, з такою кількістю рослинності. Її вистачить для життєдіяльності багатьох поколінь тарланців. І до того ж, судячи з розмірів самої планети, вона повинна рясніти корисними копалинами.

Капітан Дром і сам потай сподівався на це, але зовні не подав вигляду. Натомість він увімкнув оглядові екрани і уважно обстежив околиці. Повсюди серед стовбурів рослинності снували численні представники місцевої фауни, які відрізнялися різноманітністю. Проте, зважаючи на їхню бездумну поведінку, всі вони були ще на примітивній стадії розвитку. Тим краще – отже особливих проблем із місцевими мешканцями не передбачалося – могутньому тарланському озброєнню ніхто не міг протистояти.

– Усім залишатись на борту. Здається, на цій планеті немає розумного життя, але про всяк випадок корабель тримати в бойовому режимі! Я сам особисто проведу ближню розвідку та візьму зразки для аналізів, – оголосив капітан.

Помічники допомогли йому одягнути сегментований дослідницький скафандр. Зовні він, наче щетиною, був усіяний численними датчиками аналізаторів та розрядними пристроями для захисту від можливих нападів. Крім того, в районі підчерев’я розташовувався потужний вогневий бластер.

Коли Дром ступив на ґрунт невідомої планети, то на мить завмер, уражений небаченими розмірами рослинності. На екранах зорельоту вона виглядала менш солідно, ніж у реальності. Десь у висоті шумів сильний вітер, хитаючи верхівки зелених стебел, а тут, унизу потужні стволи, стояли непохитно. Між ними повзали і стрибали мешканці місцевого світу. Не звертаючи ніякої уваги на прибульця з далекої галактики, вони нападали один на одного, поїдали суперників або тікали, якщо вдавалося.

– Тупі створіння, – пробурмотів Дром. – Навіть не здатні усвідомити, що всім їм настав кінець…

Звідкись зверху долинуло басовите гудіння. Капітан підвів погляд – виявилося що на нього пікірувало смугасте літаюче чудовисько з величезними зубчастими жвалами. Але одного лише короткого спалаху бластера вистачило, щоб на землю впали тільки обвуглені залишки невдахи хижака.

– Що у вас сталося, капітане? – пролунав у переговорному пристрої стурбований голос Тарпа.

– Нічого серйозного. Просто одна крилата тварюка хотіла поласувати мною, та вдавилася, – відповів Дром. – Доведеться направити сюди імперський бойовий флот для повної зачистки планети. Усіх мешканців необхідно знищити, щоб убезпечити майбутні покоління тарланців.

– А раптом серед місцевих виявляться розумні?

– Ви забуваєтесь! – роздратовано гаркнув Дром. – Розум – це найвища форма свідомості. Лише тарланці наділені справжнім інтелектом і тому є домінуючою расою у Всесвіті. Всі інші призначені або для служіння нашій великій імперії як раби, або підлягають безжальному знищенню!

– Слава Тарлану! – дружно гримнуло у відповідь.

– Отож, – пробурчав капітан заспокоюючись. – Тепер займіться обробкою даних, отриманих під час обльоту планети. А я почну збирати зразки рослинності. Потрібно якнайшвидше провести всі тести та доповісти про результати координаційній раді…

Він підступив до найближчого стовбура і вгризся в нього висувними маніпуляторами, відбираючи матеріал для лабораторних досліджень. Передбачалася тривала робота.

*        *        *

Легкий теплий вітерець погойдував білі пухнасті головки кульбаб, що ніби килимом вкривали невелику галявину. Натужно гули товсті джмелі, перелітаючи від квітки до квітки. Безтурботно щебетали птахи – звичайний літній день у міському парку.

З-за кущів вистрибнув хлопчик років з десяти. Озираючись через плече, він добіг до середини галявини і впав на живіт.

Слідом за ним з’явився його приятель. Озирнувшись на всі боки, він помітив лежачого і направив на нього іграшковий револьвер.

– Ось ти і попався, – дзвінко вигукнув він. – Здавайся!

Перший хлопчик, скорчивши похмуру фізіономію, почав повільно підніматися, але раптово скрикнув від болю і відскочив убік. Щось голосно хруснуло під його ногами. Потираючи правицю лівою рукою, він нахилився, вдивляючись у густу траву.

– Агов, Женько, що там у тебе? – зацікавився його приятель.

– Я тут класну штуку знайшов… іди сюди, Максе, і подивися сам.

Обидва присіли, роздивляючись сплющену іграшку, що нагадувала маленький космічний корабель.

– Оце так! – захоплено вигукнув Максим. – Я такого ніколи раніше не бачив… просто як справжній зореліт із “Зоряних воєн”. Цікаво, звідки він тут узявся?

– Напевно, хтось із малечі загубив. Шкода, що я його розчавив…

– А чого це ти стрибав, як заєць?

Женя розгублено почухав у потилиці і знизав плечима.

– Та мене хтось у траві вкусив. Ось дивись…

Він показав вказівний палець, на якому виднівся слід опіку, наче від розжареної голки.

– Давай пошукаємо разом. Раптом це отруйний тарантул?! – запропонував Максим. – Потрібно його обов’язково знайти і розтоптати, щоб він нікого більше не вкусив.

Хлопці повернулися до того місця, де Женя перед цим лежав, і почали обережно розсовувати траву, уважно вдивляючись у землю.

– Ой, дивись, Максе, яку гидку гусеницю я знайшов!

– Де?

– Та ось же!

Женя тицьнув пальцем у бік стебла кульбаби, до якого приліпилася гусениця, вкрита жорсткою рухомою щетиною. Здавалося, нею пробігали хвилі крихітних іскорок, а може це просто у ворсинках відбивалося сонячне світло.

– Фу, яка гидка, – скривився Максим.

Він узяв соломинку і спробував тицьнути нею в гусеницю. Пролунав слабкий тріск, і кінчик соломинки відвалився.

– Ого, яка кусачка!

Максим відсмикнув руку, підвівся на повний зріст і погрозливо заніс ногу. Але саме в цю мить з трави вислизнула прудка смарагдова ящірка. Блискавичним рухом вона злизала агресивну гусеницю і знову шмигонула в густу траву.

– Так їй і треба, – проголосив Женя. – Більше нікого кусати не буде… А тепер – гайда скоріше на стадіон! Там сьогодні наші із сусідами у футбол будуть грати.

Хлопчики кинулися наввипередки в бік алеї парку, відразу забувши про знахідку і незвичайну гусеницю.

*        *        *

Генеральний координатор військової космічної розвідки Тарланської імперії роздратовано стукав щупальцями по дошці приладів головного пульта управління далекими польотами. Диспетчери не наважувалися навіть дивитись у його бік.

– Отже, жодних повідомлень від капітана Дрома останнім часом не надходило? – нарешті спитав головний координатор.

– Ні, – відразу відгукнувся старший диспетчер. – З того часу, як його корабель поглинув той клятий космічний вихор, не було зафіксовано жодного сигналу…

– Втрачаємо кораблі…втрачаємо і все без толку, – сердито пробурчав координатор.

Він востаннє окинув поглядом панелі приладів, нервово підвівся і вже прямуючи до виходу, віддав розпорядження:

– Більше в той сектор кораблі не спрямовувати – надто небезпечно, та й не схоже, щоб там були планети, які підходять для нашої раси. Абсолютно безперспективна глухомань…